Погляди Дж. Локка на державу. 4 страница

Арістотель звертається до античної естетики та античного художнього ідеалу як до довершених виявів внутрішньої гармонії світу героя та твору мистецтва як художнього цілого. Нагадаємо, що Арістотель бачить прекрасне як "величину і порядок", а головні форми прекрасного — як "порядок у просторі, співмірність і визначеність". Відповідно, художній твір — це цілісна структура, всі компоненти якої тісно пов'язані й взаємозумовлені, так що вилучення одного з них спричиняє руйнацію твору як цілого.

3. Що таке географічний детермінізм Монтеск’є?

Географі́чний детерміні́зм — це форма натуралістичних вчень, які приписували провідну роль у розвитку суспільства і народів їхньому географічному положенню

Монтеск'є у творі "Про дух законів" стверджує, що політичний устрій, звичаї, релігійні вірування людей є похідними від природних умов, насамперед клімату. Монтеск'є виводить особливості характеру народів, при цьому різко протиставляє один одному північні та південні народи. Зокрема, поширення рабства, в основному серед народів півдня, Монтеск'є пояснює тим, що у них настільки знесилене тіло і розслаблений дух внаслідок жари, що вони можуть трудитися лише під страхом покарання.

Політичний і державний устрій, крім того, Монтеск'є ставить ще в залежність від родючості землі та площі певної країни.

4. Що означає трансцендентність “речей у собі” За Кантом?

Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ. світ «речей у собі», тобто не пізнається розумом, є предметом віри (Бог, душа, безсмертя). Отже, «речі в собі» трансцендентні (від лат. transcendens - той, що виходить за межі), існують поза часом і простором.

Білет №29

1. Як Демокріт вирішує проблему критерію істинності?

Критериями истины являются: «1) „совершенное ощущение“, т. е. чувственное восприятие, совершаемое в условиях научной проверки; 2) „совершенный разум“, т. е. ум, вооруженный научным методом и руководствующийся правильными принципами исследования и 3) чувственная практика, служащая проверкой принятых нами мнений, поскольку применение в жизни тех или иных положений приносит нам пользу или вред, содействует нашему благу или причиняет нам страдание».

Некоторое положение является истинным в том случае, если можно доказать, применимо ли оно в той или иной конкретной ситуации. Этот принцип выражается термином «реализуемость». Конечно, нельзя забывать, что практика не может полностью подтвердить или опровергнуть какое бы то ни было представление знания. «Атом неделим» (Демокрит) – истина это или заблуждение? В течение многих веков это считалось истиной, и практика подтверждала это.

2. У чому полягає перевага поезії над історією за Арістотелем?

Порівнюючи творчість історика і поета, Аристотель віддає перевагу поетові: «Історик говорить про те, що справді сталось, а поет – про те, що могло б статися. Тому поезія має більш філософський і серйозний характер, ніж історія. Поезія говорить більше про загальне, а історія – про окреме».

3. Проблема універсалій у філософії Середньовіччя

Проблема універсалій (від лат. universalis – загальне) – то є проблема співвідношення одиничного і загального: як співвідносяться окремі одиничні речі та загальні поняття про них.У середньовічні часи проблема універсалій набула актуальності у зв’язку з осмисленням західною християнською думкою догмата про Св. Трійцю: Бог є троїстим у своїх персонах (Отець, Син, Св. Дух) і, водночас, єдиним. Як співвідносяться три персони (особи) Бога та сам Бог? Аквінський вважав, що загальне існує в трьох видах: до речей, у речах і після речей. До речей воно існує у вигляді ідеальних прообразів речей у розумі Бога; у речах, тому що воно існує об'єктивно, оскільки воно іманентне до речей, нарешті, загальне існує після речей у вигляді понять людського розуму.. У ході обговорення природи універсалій сформувалися три основні підходи до вирішення проблеми: реалізм, концептуалізм і номіналізм. Реалізм визнає самостійне існування універсалій; концептуалізм стверджує, що загальні поняття мають місце в людському розумі, але їм відповідає щось в самих речах; номіналізм вважає, що загальні поняття виникають у процесі пізнання і поза людського розуму, тобто реально не існують.

4. Загальна характеристика філософії позитивізму.

У філософії позитивізм — це концепція, яка зазначає, що людське мислення проходить три етапи розвитку: теологічний (релігійний), метафізичний (філософський) та позитивний (науковий). Вперше ця концепція була сформована Огюстом Контом у 30-х роках XIX століття. У своїй основній праці «Курс позитивної філософії» Конт запропонував концепцію, за якою істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних інтерпретацій, які, на його думку, є безпідставними і неістиними.

Основні ідеї та настанови позитивізму можна звести до таких тверджень:

1. Справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного. Вона не гониться за невловимими першоосновами і першопричинами. Звідси бере початок заперечення метафізики, яка не дотримується цієї вимоги.

2. Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою. Не існує меж науковому пізнанню.

3. Суспільство також підлягає науковому пізнанню. Наукою про суспільство є соціологія.

4. Розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.

Білет № 25.1

1. Як Парменід розуміє єдність буття? Чому він заперечує наявність пустоти?

Парменід: справжнє буття є незмінним і сталим, а зміни, що спостерігаються у світі є оманою. Важливим моментом у судженнях Парменіда є те, що він розглядає буття у єдності з мисленням та розумінням. Але найпліднішою виявилась думка Парменіда про самототожність і незмінність істинного буття. Цю думку підхопили Демокрит,Платон, Анаксагор, Арістотель а далі вона стала загальновизнаною у добу Середньовіччя.

За Парменідом, ніщо неможливо помислити, бо самим актом мислення ми переводимо все, що мислимо, у ранг буття (принаймні — буття у думці). Звідси випливають тези філософа про те, що саме буття є абсолютно самодостатнє для себе і незмінне. Те, що ми сприймаємо як змінне та нестале, є результатом не істинного бачення та розуміння, а лише людської гадки, людського вважання.

Парменід вказує, що небуття(пустоти) не існує тому, що його неможливо ні пізнати, ні словесне оформити, бо те, чого немає — немислиме. Парменід визнає існуючим тільки те, що мислиме і що має здатність виразитися словом.

2. Що таке калокагатія за Сократом?

Калокагатія - гармонійне поєднання фізичних (зовнішніх) і моральних (духовних, внутрішніх) пепеваг, досконалість людської особистості як ідеал виховання людини.

Калокагатія стала одним з ключових термінів вчення Сократа, синонімом досконалої доброчесності. Сократ переосмислив початкове значення терміну, пов'язаного з аристократичною етикою. Калокагатія стала виражати не вищу моральну оцінку представника аристократичної еліти, прямо пов'язану з його природною арете, яка отримує надлежащеевоспитание, але таку універсальну доброчесність, яка залежить від виховання і постійного совершествования в зайнятті філософією, що долає усі можливі недоліки тілесної природи.

Білет № 25.2

3. Чи передбачена наявність приватної власності в суспільному ідеалі Руссо?

У своїх працях «Міркування про походження і причини нерівності між людьми» (1755), «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762) та інші гостро критикував феодально-абсолютистський лад, закликав до боротьби проти деспотизму. Ідеалізуючи первісне суспільство, Руссо протиставляв сучасний йому суспільний лад щасливому життю в так званому «природному стані», коли всі люди були, на його думку, рівними й вільними. Причину виникнення нерівності вбачав у приватній власності, проте не виступав за цілковиту її ліквідацію, а висунув утопічну теорію зрівняльного розподілу приватної власності як засіб знищення поділу суспільства на багатих і бідних. Водночас, саме в економіці Руссо вбачав основу розвитку суспільства.

Політичний ідеал Руссо — пряма демократія, в якій закони приймаються безпосередньо зібранням всіх громадян.

4. Комуністичний ідеал людини і суспільства у марксизмі.

Особливе місце у філософії марксизму посідає проблема людини. К.Маркс і Ф.Енгельс розглядають людину не лише як продукт природи, а й як соціальний феномен. Причому акцент робиться на її соціальних характеристиках. Вказуючи на подвійну (біологічну і соціальну) природу людини, марксистська філософія зводить її сутність до соціальних рис і трактує як сукупність усіх суспільних відносин. Людина постає тут як носій соціальної активності, суб'єкт діяльності, творець матеріальних і духовних цінностей.

Маркс створює грандіозну по гуманістичного пафосу картину людини, що живе в єдності з природою. Гармонія з природою здійснюється в діяльності, в якій людина реалізує свої цілі не за законами користі, а «за законами краси». Внутрішня природа самої людини також перетвориться: замість відчужених, що прагнуть тільки до задоволення тваринних потреб людей з'являється універсально розвинений, що живе в гармонії людина - такий ідеальний філософський образ, рісующійся Марксу в якості ядра комуністичного ідеалу. Знищення приватної власності Маркс вважає засобом реалізації цього ідеалу.

Теоретики марксизму заявляли, що кожному періоду розвитку суспільства притаманні особливий розвиток продуктивних сил та виробничих відносин. Економіка (матеріальне виробництво) є основою (базисом) функціонування і розвитку суспільства, а політичні, правові, ідеологічні інститути є лише надбудовою над таким базисом. Логіка Маркса проста: найпершим і життєво необхідним для людини є задоволення не духовних чи політичних потреб, а потреб матеріальних. Задоволення подібних потреб реалізується завдяки функціонуванню сфери матеріального виробництва.

Білет №26

1. Апоріі Зенона Елейського та їх логічний зміст. Чи дожене Ахіллес черепаху?

Апорі́ї Зено́на — зовні парадоксальні міркування на тему про рух і множинність.

Метод Зенона — метод не прямого доказу, а метод «від супро­тивного». Мислитель спростовував або зводив до абсурду тезу, протилежну первісній, дотримуючись одного з основних законів — закону вилучення третього.

Відомо, що філософ створив не менше сорока різних апорії, проте до нас дійшли тільки дев'ять з них. Серед найпопулярніших апорії Зенона «Стріла», «Ахіллес і черепаха», «Дихотомія» та «Стадій». Апорія - це «безвихідне становище» (дослівно). Вона виникає через те, що в самому предметі (або в його трактуванні) заховано певне протиріччя.

Можна говорити про те, що Апорія - це (у філософії) проблема, вирішення якої пов'язане з великими труднощами.

Швидконогий Ахіллес ніколи не зможе наздогнати черепаху. Нехай на початку руху їх розділяє відстань a, і Ахіллес біжить у k разів швидше за черепаху. Доки Ахіллес пробіжить цей проміжок довжиною a, черепаха встигне відповзти від нього на відстань a/k. Коли Ахіллес пробіжить і цей проміжок a/k, черепаха відповзе на відстань a/k², і так далі. Таким чином, Ахіллес ніколи не наздожене черепаху, бо між ними завжди буде деяка відстань.

2. Що таке космоцентризм як принцип світорозуміння людини античності?

Космоцентризм — філософський напрямок античності, система філософських поглядів, що з'явилася в Стародавній Греції, за якою світ сприймається як космос, різноманітний, гармонійний і, водночас, здатний вселити жах. Всі явища навколишнього світу розглядалися через призму космосу. Космос охоплює Землю, людину, небесні світила. Він замкнутий, має сферичну форму й у ньому відбувається постійний кругообіг — все виникає, тече й змінюється. Із чого виникає, до чого вертається — ніхто не знає.

Античний світогляд орієнтований на зовнішній світ (космоцентризм). Людина займає в ньому центральне місце в силу центрального положення Землі в структурі світобудови. Нерівність людей пояснюється їх природою (за Арістотелем). Час в античному світорозумінні циклічний, він рухається немовби по колу.

Погляди Дж. Локка на державу.

Вважав найкращою формою конституційну монархію, для чого необхідним є поділ гілок влади на парламентську, виконавчу та федеральну. У своїй теорії суспільного контракту виходить із природного стану людства, в якому, на відміну від Гоббса, для якого людина є егоїстичною істотою, люди мають право на життя, рівність, свободу та приватну власність. В природних умовах, утиск кимось чиїхось прав може закінчитися (перебільшеною) помстою, а внаслідок помсти за помсту може виникнути війна. Для уникнення цього потрібна держава в якості арбітра. Для цього громадяни передають державі частину своїх суверенних прав, власником яких вони залишаються і надалі. Держава повинна забезпечувати їх на кращому рівні, ніж це можуть самі люди в природному стані. Якщо права людей масово порушуються, тоді вони мають право скинути владу. Локк вперше також довів право людини на прагнення до щастя, а не тільки на самозбереження. Обмеження свободи у формі рабства можливо, наприклад, у війні. Інші права людини можуть бути у неї відібраними, якщо людина їх не заслуговує, наприклад, через убивство. Локк сповідував ліберальну державу. Держава має право втручатися у приватну власність, наприклад, накладати податки на несамостійну працю.

4. І. Кант про природу естетичного задоволення. Доцільність як апріорний принцип естетики

За Кантом, естетичне задоволення – це задоволення від вистави якого предмета, навіть реально відсутнього. У зв’язку з цим приємне враження, яке приносить реально присутній предмет, може і не викликати в нас естетичні почуття. І це дійсно так. Сприймати приємне здатні тварини, а відчувати естетичне задоволення можуть тільки люди.

Загальний характер естетичного задоволення може створювати ілюзію про прекрасне як таке, що, нібито, є властивістю речей. Насправді ж, підкреслює Кант, для виникнення естетичного почуття важливо те, що кожен робить із уявлення про прекрасне у собі самому. Естетичне судження, стверджує філософ, показує зовсім не властивості предмета, а тільки доцільну форму у визначенні здібностей уявлення. Звідси випливає, що краса сама по собі, безвідносно до почуття суб'єкта нічого не представляє.

Виникнення доцільності пов'язане з виникненням матеріальних структур, що забезпечують самозбереження і самовідтворення, у першу чергу, живих організмів. На цій же основі розвивається і функціонує і доцільність у суспільстві. Питання про доцільність природи не можна зводити тільки до механічного пояснення, на що вперше звернув увагу Кант. Під абсолютною доцільністю природних форм Кант розуміє такий їх зовнішній вигляд чи таку внутрішню будову, в основу можливості яких повинна бути покладена ідея про них у нашій здатності судження. У розгляді доцільності природи, Кант виділяє два моменти: 1) у відношенні своїх продуктів як агрегатів природа діє механічно; 2) у відношенні ж них як систем, наприклад у кристалічних утвореннях, у всіляких формах квітів чи у внутрішній будові рослин і тварин, де діє технічно, тобто так само як мистецтво. Тому розгляд доцільної діяльності людини необхідно, на наш погляд, виявляти через вивчення абсолютної доцільності природи: динаміки механічних і технічних її складових.

Білет №27

1. Що таке атараксія, як її розуміє Епікур?

Атараксія - душевний спокій, незворушність, безтурботність, що, на думку деяких давньогрецьких філософів, досягається мудрецем.

Атараксія — термін старогрецької філософії, яким Піррон та Епікур описували блаженний безтурботний стан. Стан атараксії - найбільше, чого може досягти людина в житті, - це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів,отримувати від життя насолоди, серед яких найбільша - уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і безпристрасність.

Епікур вважав атараксію єдиним насправді щасливим станом людини. Це стан спокою, що виникає тоді, коли людина відкидає віру в загробне життя, не боїться богів, бо вони далеко і байдужі до людей, уникає політики й чварливої компанії, оточує себе тільки вірними друзями, і, найважливіше, стає відкритою чесною особою, гідною довіри.

2. Містика у філософії Середньовіччя.

Містика - це віра в здатність людини безпосередньо спілкуватися з Богом, а для цього Бога треба було пізнати. Процес пізання за часів середньовіччя взагалі зводився до пізнання Бога. І навіть коли йшлося про пізнання природи, малося на увазі, що через пізнання природи людина пізнає Бога. Середньовічні філософи різнилися розумінням шляхів пізнання Бога. Містики при цьому вважали, що Бога не можна збагнути за допомогою розуму, інтелекту. Його можна лише відчути в собі під час містичного екстазу, коли душа, зливаючись із Богом, залишаючись часткою, стає в той же час і цілим. Екстаз досягається за допомогою свободного акту волі. Провідну роль у цьому процесі повинні були грати внутрішній досвід, глибока внутрішня віра, що дозволяла піднятися до Бога, а Богові спуститися до людини й осяяти її душу, любов до Бога, перед якою блякла б любов до матері, дівчини, жінки, й навіть Вітчизни. Пізнання Бога починалося зі смирення. Людина відмовлялася від своєї гордині, розуму, інтелекту й після нелегкого сходження зливалася з Богом у надприродному, чистому його спогляданні.

Бог, вважалося, перебуваючи скрізь, присутній і в душі людини, що й давало можливість, на думку середньовічних містиків, безпосередньо з ним спілкуватися. Відчуття свого зв`язку з Богом містики ставили вище церковних догматів і авторитетів.

3. Поясніть значення терміну “трансцендентальний”

Трансцендентальне (від лат. transcendens — те, що виходить за межі) — те, що зв'язує частини змісту, які перебувають по різні боки від деякої межі.

У строгому філософському сенсі «трансцендентність» означає перебування за межами можливого досвіду (заграничність), тоді як «трансцендентальність» має стосунок до пізнання і до умов нашого досвіду. Бертран Расселл порівнював трансцендентальне з призмою, через яку ми дивимося на світ. Звідси всі трансцендентальне на відміну від трансцендентного є іманентним нашій свідомості й перебуває в нас «у голові», однак воно не підлягає спостереженню. Так, згідно з Кантом, до області трансцендентального належать, наприклад, такі поняття як простір та час, які характеризують не стільки світ, скільки нашу здатність сприймати світ.

4. Дуалізм субстанцій в філософії Декарта і психо-фізична проблема. Як її вирішує Декарт?

Створений світ Декарт ділить на два роди субстанцій - духовні і матеріальні. Головне визначення духовної субстанції - її неподільність, найважливіша ознака матеріальної - її подільність до безкінечності. Основні атрибути субстанцій - це мислення і протяг, інші їх атрибути похідні від цих: уява, почуття, бажання - модуси мислення; фігура, положення, рух - модуси протягу. Нематеріальна субстанція має в собі, згідно Декарту, "вроджені" ідеї, які притаманні їй спочатку, а не придбані в досвіді. Дуалізм субстанцій дозволяє Декарту створити матеріалістичну фізику як вчення про протяжної субстанції і ідеалістичну психологію як вчення про субстанцію мислячої. Сполучною ланкою між ними виявляється у Декарта бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів

У класичному вигляді психофізична проблема була сформульована Рене Декартом. Декарт вважав, що світ складається з двох родів субстанцій: матеріальної і духовної. При цьому основним атрибутом матерії є протяжність, а основним атрибутом духу — мислення. З цього погляду, людина являє собою поєднання протяжного тіла і мислячого духу. Така позиція стала відома як психофізичний дуалізм. Психофізична проблема у постановці Декарта формулюється так:

“Як в людині співвідноситься його тіло і дух, яким чином вони корелюють один з одним?”

Існує два основних напрямки розв'язання психофізичної проблеми — дуалізм та монізм. Перший, як видно на прикладі Декарта, виходить з припущення про те, що свідомість має особливу природу й принципово не зводиться до фізичної матеріальної реальності.

Моні́зм — теорія, згідно з якою різні типи буття або субстанції, що здаються різними, врешті зводяться до єдиного джерела. Для розуму, що не рефлектує, у світі існує практично нескінченне число типів субстанції: камінь, дерево, скло, сіль, цукор здаються глибоко та очевидно різними речовинами.

Дуалі́зм — доктрина, котра стверджує, що фізичні предмети є незалежними у своєму існуванні у природі від розумового акту пізнання і знання. Дуалізм теж вважає, що існує різниця між «ментальними» (розумовими) та «реальними» предметами і подіями, так що останні існують незалежно від того чи вони є пізнаними, чи непізнаними спостерігачем.

Білет №28

1. Класифікація наук за Арістотелем, чи свідчить вона про практичне спрямування пізнання?

За Аристотелем, вся наука була об'єднана спільною назвою філософія і розподілена на три частини. Перша з них має назву теоретична філософія і охоплює логіку, фізику (природничі науки), математику, метафізику (філософію у сучасному сенсі). Друга частина – практична філософія включає етику, економіку, політику. Третя – образотворча філософія, до якої входять поетика, риторика, різноманітні мистецтва. Такий поділ науки віддзеркалює досить глибоке розуміння старогрецьким мислителем суті пізнавально-практичної діяльності людини. Виділені три частини науки демонструють взаємозв'язок процесу пізнання матеріального світу, що реалізується через теоретичну філософію, з практичною діяльністю, спрямованою на задоволення матеріальних (практична філософія) і духовних потреб (образотворча філософія).

2. Походження життя і людини за Демокрітом.

Походження життя. У цій проблемі Демокріт слід матеріалістичної лінії Анаксимандра і Емпедокла. Живе виникло з неживого за законами природи без всякого творця і розумної мети. Один із стародавніх коментаторів передає суть вчення Демокріта про походження життя так: «Після того як відбулося розділення похмурого хаосу, після того, як виник повітря, а під ним земля, грязеобразная і зовсім (ще) м'яка, на ній вспучілісь плівки, що мають вид гнійних наривів або водяних бульбашок. Удень їх нагрівало сонце, вночі їх живила місячна волога. Після того як вони збільшилися і лопнули, з них утворилися люди і всілякі види тварин, відповідно домінуванням того чи іншого елемента - саме благовидого, огнеобразность, землеобразного і воздухообразность. Коли ж земля висохла під променями сонця і вже не могла більше народжувати, як вони стверджують, тварини стали з'являтися на світ шляхом народження одних іншими». Демокріт намагався також пояснити і те, чому тепер не відбувається такого виникнення тварин з бульбашок землі - нині вже й земля не та, і небо не те: «адже і земля вже тепер не змішана з водою в такій мірі, як тоді, і світила утворюють зовсім інші сузір'я».

Людина має природне походження і спочатку вів життя, в усьому подібну твариною. Загальні небезпеки, в першу чергу витікаючі від хижих звірів, змусили людей об'єднатися і утворити стада. Люди випробовували нужду в укритті, їжі, страждали від холоду і голоду. Поступово вони навчилися улаштовувати житло в печерах, робити запаси їжі і шити одяг. А коли зуміли добувати вогонь, виникли ремесла. У розвитку їх, як і в цілому людських умінь, найважливішу роль грає наслідування тварин. Увесь порядок загального життя: мова, держава, закони, створені по загальній згоді людей, їх колективним встановленням. Звідси витікає, що зміна норм і порядку життя цілком у волі людини.

3. Що ви вважаєте найбільш суттєвим для гуманістичної філософії епохи Відродження?

Філософія Відродження. На противагу феодальній ідеології, в основі якої був лише Бог, гуманістична філософія акцентує свою увагу на людині, на її утвердженні в сьогоденні, на свободі й освіченості особистості. Іншими словами, це демократичний світсько-раціоналістичний світогляд, що вивільняє свідомість людини від станових, корпоративних та церковно-схоластичних пут, сприяє розкриттю творчих людських можливостей, активній діяльності в ім'я щастя на Землі. Окремі елементи гуманістичної думки були вже в творчості італійського поета і мислителя флорентійця Дайте Аліг'єрі. Його поетико-сві-тоглядний синтез — «Божественна комедія» — несе в собі прозріння наступної культурно-історичної епохи. Проте справжнім засновником гуманізму і ренесансної літератури став поет Франческо Петрарка. Він розвивав гуманістичні ідеї в ліричних віршах, в латинських прозаїчних творах, трактатах, численних листах. Одним з центральних в етиці Петрарки було поняття «гуманітас» (від лат. humanitas — людська природа, духовна культура). Воно стало основою побудови нової культури, що дала сильний поштовх розвитку гуманітарних знань, звідси і термін «гуманізм». Петрарка кинув виклик схоластиці, він критикував її структуру, недостатню увагу до проблем людини, підпорядкованість теології.

Стрижнем гуманізму було усвідомлення величі та безмежних можливостей людини. Людина постає як центр світу, головний предмет уваги й наукового пізнання. Гуманістичний антропоцентризм як визначальна риса цього світогляду принципово відрізнявся від християнського антропоцентризму, який був підпорядкований релігійному теоцентризму. Для релігійної свідомості, хоч світ і твориться Богом задля людини, головним предметом залишається Бог. Гуманісти ж на перший план висували людину, розглядаючи її як творця земного буття, що у своїх творчих можливостях підноситься до рівня самого Бога.Людина постає над усіма живими створіннями. Вона — найбільш прекрасна, шляхетна, наймудріша і найсильніша істота. Сенс її буття у пізнанні й творчій діяльності. Головним досягненням гуманістичної культури Ренесансу було відкриття проблеми людської особистості, вироблення принципово нових уявлень про людину, її гідність та благородство.

4. Марксизм про історичне розуміння розвитку суспільства.

Розвиток суспільства в марксизмі розглядається з матеріалістичних позицій. Філософія марксизму переносить акцент на економічне життя суспільства, насамперед на сферу матеріального виробництва. Минуле і майбутнє людства у цій філософії постає як послідовний процес зміни способів виробництва. Ось чому філософію марксизму називають також історичним матеріалізмом.

Згідно з Марксом, життя суспільства ґрунтується на матеріальному виробництві, яке включає продуктивні сили (знаряддя праці, кваліфікація робітника) і виробничі відносини (спосіб організації праці, який визначається формами власності на знаряддя виробництва). Історичний розвиток суспільства зумовлений розвитком продуктивних сил (техніки), що призводять до зміни виробничих відносин. Відповідно до форм цих відносин (форм власності) Маркс виокремив кілька універсальних етапів в історичному розвитку людства: первісний комунізм, рабовласництво, феодалізм, капіталізм і майбутній комунізм.

Білет №30

1. Риси наукового знання за Арістотелем. Чи збігаються вони зі значеннями для сучасної науки?

Основные черты научного знания. Как специфический род бытия знание отличается, по Аристотелю, тремя основными чертами. Эти черты:

1) доказательность — всеобщность и необходимость;

2) способность объяснения;

3) сочетание единства со степенями подчинения.

Начнем с первой черты науки — ее доказательности. По определению самого Аристотеля, наука есть вид бытия, способный доказывать. Само же доказательство может быть доказательством только о том, что не может происходить иначе. Оно состоит в получении заключения из начал: истинных, необходимых и относящихся к предмету доказательства. Доказательство невозможно ни о случайном бытии, ни о том, что возникает и разрушается, а лишь об общем.

Способность науки к определению сущности и всеобщность применения усматриваемых ею положений обусловливает объяснительный характер знания.

Третья черта знания — его единство, соединенное с подчинением одних знаний другим. Единство науки означает прежде всего, что различные предметы науки принадлежат составу одного и того же рода.

2. Що таке “анамнезіс” за Платоном?

АНАМНЕЗИС (грец. anamnesis - пригадування) - термін платонівської філософії, який означає стан людської душі, яка згадує про бачене нею у світі потойбічному. Анамнезис пояснює те, чому ми знаємо деякі речі, хоча ніколи не стикалися з ними на досвіді.

Платонівське вчення про пригадування указує як основну мету пізнання пригадування того, що споглядала душа у світі ідей, перш ніж спустилася на землю і утілилася в людське тіло. Предмети плотського миру служать для збудження спогадів душі.

У діалозі «Менон» Платон доводить вірність вчення про пригадування на прикладі розмови Сократа з якимсь хлопцем. Хлопчик ніколи до цього не вивчав математику і не мав ніякої освіти. Сократ же настільки добре поставив питання, що хлопець самостійно сформулював теорему Піфагора. З чого Платон робить висновок, що його душа раніше, в царстві ідей, зустрілася з ідеальним відношенням сторін трикутника, яке і виражене теоремою Піфагора. Навчити в цьому випадку — це не більше ніж примусити душу до пригадування.

Дата добавления: 2015-11-26