|
Читайте также: |
Білет №19
1. Яке питання можна назвати довічним питанням філософії?
Підпитання: "Що лежить в основі буття?". В пошуках відповіді на дане питання поступово формуються 2 основні підходи: матеріалізм та ідеалізм. Матеріалізм - це філософський підхід в межах якого висловлюється думка про те, що в основі всього сущого лежить деяке матеріальне начало(Ф.Мілетський - вважав що вода, Геракліт - вогонь, Анаксимен - повітря, Анаксимандр - "апейрон"-дещо середнє між водою та повітрям). Наступний підхід - ідеалізм. Ідеалізм - це філософ.підхід в межах якого висувається думка про те, що в основі всього сущого лежить деяке ідеальне начало(Піфагор-число, середньовічні філософи-Бог, Гегель-абсолютний розум). Дуалізм - філософська парадигма для якої характерне уявлення про те, що в основі всього сущого лежить 2 начала:матеріальне та ідеальне(Арістотель-матерія та форма, Р. Декарт-свідомість і тіло).
"Чи здатен світ змінюватись та розвиватися? Чи існують в світі рух та розвиток?"
Метафізика - це філософське вчення в межах якого висловлюється думка про те, що світ є статичним, незмінним. Пізніше, що світ змінюється, але циклічно. Діалектика - це філософ.вчення в межах якого лежить уявлення про те, що в світі існує рух та розвиток, який має лінійний, неповторний характер. Погляди метафізиків та діалектиків поєднує Гегель. Зобразив розвиток як висхідну спіраль, де водночас на кожному етапі розвитку з'являється щось нове.
"Чи здатна людина пізнавати оточуючий світ?"
Агностицизм - це філософ.підхід для якого є характерним уявлення про те, що людина взагалі не здатна пізнавати навколишній світ. Гностицизм - уявлення про те, що людина здатна пізнавати світ до кінця. Скептицизм - філософ.підхід в межах якого висловлюється думка, що людина може пізнавати світ, але частково.
2. Що визначає філософія як філософська дисципліна? Учення Перменіда про буття.
Відомо, що серцевиною світогляду і, відповідно, філософії як теоретичного світогляду є трактування відношення людини і світу. Воно є джерелом основних філософських проблем та філософських дисциплін. До найпоширеніших належать проблеми, що таке світ, буття, що насправді існує, а що не існує. Вченням про буття є онтологія.
Онтологія (грец. ontos — єство і logos — слово, вчення) — вчення про першооснови буття, сфери буття і категорії.
Друга проблема, яка бере свій початок із центрального світоглядного відношення, — що таке людина? Це запитання належить до сфери філософської антропології.
Філософська антропологія — вчення про сутність людини, про співвідношення в людині природи та культури.
Проблема пізнаванності світу, способу пізнання та істинності знання вивчається теорією пізнання, або гносеологією.
Гносеологія (грец. gnosis — пізнання і logos — слово, вчення) — теорія пізнання, одна з головних філософських дисциплін, яка досліджує закономірності процесу пізнання.
Що ж таке буття? Для Парменіда найважливіше визначення буття с осягнення його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом, і є буття. Для почуття «буття» недоступне. Тому «одне й те ж є думка і те, про що думка існує». У такому твердженні Парменіда підкреслюється тотожність буття й мислення. Буття — це те, що є завжди, що єдине й неподільне, що непорушне й несуперечливе, «як думка про нього». Буття не має початку: бо з чого ж воно могло виникнути? Тільки з небуття, а небуття — немає! Не може мати буття й кінця з тієї саме рації, з якої немає й початку. Отже, буття вічне. Воно неперервне, бо всяке перервне було б небуттям. Воно нерухоме і взагалі незмінне, бо якби буття мало частини, вони обов'язково стали б небуттям. Буття є сталим і єдиним. Воно є протилежністю ставленню і множинності. Мислення ж — це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення — знання (episteme). Почуттєве сприйняття має справу з безліччю різноманітних речей і одиничних предметів, що оточують людину.
3. Чому за твердженням учня Геракліта Кратіла в ріку неможливо увійти і жодного разу?
Платон повідомляє: «Десь говорить Геракліт, що все рухається і ніщо не спокійне (panta cwrei ouden menei) і, порівнюючи суще з течією річки, він говорить, що неможливо двічі зайти в одну і ту ж річку». Рух – найбільш загальна характеристика процесу світового життя, яке поширюється на всю природу, на всі її предмети і явища. Тезис про універсальність руху відноситься однаково,як до вічних речей, які рухаються вічним рухом, так і до речей, що виникають, які рухаються тимчасовим рухом.
Вічний рух є також вічною зміною. За Арістотелем, Геракліт казав: «не лише щоденно виникає нове сонце, а й постійно, безперервно оновлюється».
І хоча в своєму рідному Ефесі Геракліт не отримав визнання, він був дуже поважаємо в Афінах (зокрема, за часів Сократа) і мав цілий ряд прихильників і учнів. Найбільш видним з них був Кратил. Він (до кінця свого життя) нічого не стверджував, тільки рухав пальцем і докоряв Геракліта за вислів, що не можна увійти двічі в одну й ту ж річку, бо сам вважав, що це неможливо навіть один раз. Як можна розуміти, Кратил довів думки Геракліта до абсурду, стверджуючи, що про дійсність не можна нічого сказати. Універсальність руху він, мабуть, позначав рухом пальця. Релятивність пізнання та оцінки, виявлена Гераклітом, приводить Кратила, таким чином, до абсолютного релятивізму.
4. Як Ф. Аквінський доводить існування Бога?
Космологічний містить 5 доказів існування Бога. Космологічний доказ був відомий раніше, але Фома Аквінський скріпив його аристотелізмом.
Ось ці докази існування Бога.
1) доказ існування Бога Оскільки все у світі рухається, то повинен бути «першодвигун» і цим першо двигуном є Бог.
2) доказ Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування, і першопричиною всього є Бог.
3)доказ Все у світі існує не випадково, а з необхідності, ця необхідність — Бог.
4) доказ Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.
5) доказ У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить, повинна існувати «остання» і головна ціль — Бог.
Саме у 5 доказів існування проявляється раціоналізм Фоми Аквінського. Хоча сам Аквінський вважав, що раціонально не можна довести існування Трійці, Воскресіння мертвих, та втілення Ісуса Христа, адже вони по своїй сутті є ірраціональними і такими, які не може довести людський розум. Саме у вірі в ці догми проявляється віра людини у Бога. Тому Фома Аквінський вважав, що людина повинна користуватися своїм розумом і пізнавати навколишній світ.
Білет №20
1. Античний скептицизм. Тропи Агріппи.
Як філософський напрям скептицизм піддавав сумніву можливість достовірного пізнання світу й існування надійного критерію істини. Він часто поставав як критично-недовірливе ставлення до всього.
Згідно з гносеологією скептицизму кожній тезі можна протиставити антитезу, яка нічим не поступається тезі. На цій основі скептики рекомендують утримуватися від категоричних суджень. Сумнів і утримання від суджень не одне й те саме. Якщо в стані сумніву розум не знає, що вибирати, то у стані утримання від суджень розум знає, що нічого не слід вибирати. У цьому разі він виявляє не слабкість, а силу. Наслідком сумніву чи відсутності знання є розгубленість, сум'яття, почуття жалю і невдоволення, а наслідком утримання від суджень - спокій, незворушність, цілковита внутрішня вдоволеність.
Традиційну для античної філософії думку про залежність щастя людини від успіхів пізнання скептики вважають неприйнятною. Це твердження вони аргументували тим, що філософи не дуже близькі до істини. А якби навіть вдалося знайти її, то це, вважали скептики, не тільки не наблизило б людей до щастя, а навіть віддалило б. Істина є чимось усезагальним, що виходить за межі індивіда і загрожує його підкорити. А той, хто не має судження про те, що добре чи погане, і не уникає його, і не гониться за ним, залишається незворушним.
Агри́ппа — древнегреческий философ-скептик, автор «5 основ воздержания» или тропов (греч. τρόποι), в которых утверждается невозможность точных знаний.
Эти тропы приводит Секст Эмпирик в «Пирроновых положениях». Согласно Сексту Эмпирику, они характерны для позднего скептицизма:
Разноречивость — неопределённость в правилах общественной жизни или в воззрениях философов.
Удаление в бесконечность — все доказательства требуют дальнейшего доказывания, и так до бесконечности.
Относительность — все вещи изменяются, если меняются их отношения, или меняется точка зрения на них.
Предположительность — истина, которая утверждается, в сущности является гипотезой.
Взаимодоказуемость — утверждённая истина вовлечена в порочный круг.
Первый и третий тропы представляют собой резюме десяти первоначальных тропов воздержания в раннем скептицизме. Другие три определяют последующее развитие скептицизма.
2. Християнський гуманізм Е. Роттердамського.
У "філософії Христа" Еразм Роттердамський прямо пов'язав гуманістичні погляди своїх попередників з християнським віровченням, вважаючи, що справжній сенс гуманізму Епохи Відродження - оновлення людської природи шляхом відродження Христових заповідей у душі кожної людини. "Що є філософія Христа, яку Він Сам називає відродженням, якщо не оновлення природи, створеної благої? - Запитує Еразм. Отже, щира віра, справжня християнська любов, ревна надія на порятунок - усе це і становить суть" філософії Христа ".
З іншого боку, Еразм наповнює християнським змістом багато гуманістичних гасла. Так він тлумачить популярну в Епоху Відродження "апологію насолоди". Для Еразма справжню насолоду полягає у відмові від задоволень земних, тілесних. Більше того, мова в нідерландського мислителя йде про чернечого життя, чернечому презирство до світу, як про ідеал земного існування. А сенс боротьби з мирськими насолодами в одному - надія на набуття незмірно великих, а саме, духовних, насолод. Бо єдине справжню насолоду полягає в духовному возз'єднання з Богом.
3. Учення Гегеля про протирічча, закони і категорії діалектики.
Побудительной силой в развитии мышления, согласно философии Гегеля, служит противоречие, без него не было бы никакого движения, никакой жизни. Все действительное полно противоречия и, тем не менее, разумно. Противоречие не есть что либо неразумное, останавливающее мысль, но побуждение к дальнейшему мышлению. Его не надо уничтожать, а «снимать», т. е. сохранять, как отрицаемое, в высшем понятии. Противоречащие друг другу понятия мыслятся вместе в третьем, более широком и богатом, в развитии которого они составляют только моменты. Воспринятые в высшее понятие, противоречивые прежде понятия посредством диалектики дополняют одно другое. Их противоречивость побеждена. Но новое высшее понятие в свою очередь оказывается противоречащим другому понятию и эта противоречивость опять должна быть преодолена согласованием в высшем понятии и т. д – в этом и состоит суть диалектики Гегеля. Каждое отдельное понятие односторонне, представляет лишь частицу истины. Оно нуждается в дополнении своей противоположностью, после соединения с которой, образует высшее понятие, более приближающееся к истине. По философии Гегеля, Абсолютное в своем вечном созидании проходит чрез все противоположности, попеременно создавая и снимая их и приобретая таким путем при каждом новом движении вперед более ясное сознание своей настоящей сущности. Только благодаря такой диалектике понятий, философия вполне соответствует живой действительности, которую должна понять.
Гегель сформулював, правда в ідеалістичній формі, закони і категорії діалектики. Категорії якості і кількості. Якість це те, без чого об'єкт існувати не може. Кількість байдужа до об'єкту, але до певної межі. Кількість плюс якість є міра. Три закони діалектики (суть історії розвитку). 1. Закон переходу кількісних стосунків в якісні (при зміні кількісних стосунків після певної стадії відбувається зміна якості із-за неруйнування міри). 2. Закон напряму розвитку (заперечення заперечення). 3. Закон єдності і боротьби протилежностей.
4.Система та метод філософії Гегеля
По философии Гегеля, Абсолютное в своем вечном созидании проходит чрез все противоположности, попеременно создавая и снимая их и приобретая таким путем при каждом новом движении вперед более ясное сознание своей настоящей сущности. Только благодаря такой диалектике понятий, философия вполне соответствует живой действительности, которую должна понять. Итак, положение, противоположение и их объединение (тезис – антитезис – синтез) составляют в системе Гегеля сущность, душу диалектического метода. Самый широкий пример этой триады – идея, природа, дух – дает метод для деления философской системы Гегеля на три главные составные части. И каждая из них, в свою очередь, строится внутри себя на том же основании.
Білет №21
1.У чому полягає різниця між матеріалізмом і ідеалізмом? У чому полягає ідеалстичний характер учення Платона про ідеї?
Матеріалізм - це філософський напрямок, постулює первинність і єдиність матеріального початку в світі і що розглядає ідеальне лише як властивість матеріального. Філософський матеріалізм стверджує первинність матеріального і вторинність духовного, ідеального, що означає ізвечность, нествореним світу, нескінченність його в часі і просторі. Мислення невіддільне від матерії, яка мислить, а єдність світу полягає в його матеріальності. Вважаючи свідомість продуктом матерії, матеріалізм розглядає його як відображення зовнішнього світу. Вважаючи свідомість продуктом матерії, матеріалізм розглядає його як відображення зовнішнього світу, стверджуючи, таким чином, пізнаванність природи. Узагальнюючи досягнення науки, матеріалізм сприяв зростанню наукового знання, вдосконалення наукових методів, що, у свою чергу, надавало благотворний вплив на успіхи людської практики, на розвиток продуктивних сил.
Ідеалізм виходить з первинності духовного, нематеріального, і вторинності матеріального, що зближує його з догмами релігії про кінець світу в часі і просторі і створеного за Бога. Ідеалізм абсолютизуєнеминучі труднощі у розвитку людського пізнання і цим гальмує науковий прогрес.
Платон, який стверджував, що ідеї дійсно існують і принципово відрізняються від речей. Він доводив, що не можна зводити все існуюче тільки до матеріальних речей, як це робили давньогрецькі матеріалісти.
Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.
2. Що вивчає етика як філософська дисципліна? Етика Аристотеля.
Етика належить до філософських дисциплін, оскільки вивчає стосунки між людьми, ставлення індивіда до світу, Вона досліджує цінності життя і світу, вчить оцінювати різноманітні ситуації морального вибору, відповідність вчинків і дій нормам моралі, налаштовує людину на самооблагородження, вдосконалення свого буття і буття соціуму, до якого вона належить, а також буття людства, з'ясовує місце людини у світі, її призначення, сенс життя.
Арістотель (“Нікомахова етика”, ”Евдомова етика”) першим назвав етикою науку, що вивчає сферу людських стосунків, поведінку індивіда як розумної і суспільної тварини, визначив її місце в системі інших наук. У своїх студіях з етики Арістотель прагнув з'ясувати предмет цієї науки, природу щастя, сутність і види блага, здатність людини досягти його. Та найбільше філософ переймався сутністю доброчесності, досліджував види та можливості їх виховання, сутність і види справедливості.Етика Арістотеля намагається допомогти людині усвідомити свою головну мету життя і діяльності і вирішити питання можливості виховання в державі громадян, бо поруч з політикою ця наука є важливою не лише для людини, а й цілого суспільства.
У вченні про щастя, Арістотель намагається внести безліч відділків для цього поняття. Щастя на його думку є особливим станом задоволення людини тим, що вона отримує як результат своєї добродійної діяльності. Виділяючи єдність моралі з щастям, філософ підкреслює, що досягнення вищого задоволення людини своїм життям залежить від її вчинків, дій. Головним щастям є інтелектуальна і моральна людська досконалість, її здоров’я із наявністю зовнішніх благ, активна позиція як громадянина, дружба.
3. Поясніть звязок світової необхідності Логосу, Зевсу і морального закону в філософії стоїків. Світ розглядався в стоїцизмі як організоване ціле, пройняте животворним логосом, який виступає іманентною породжуючою силою і законом, що скеровує світовий розвиток. Останній мислиться як циклічний процес із періодичними спалахами світового вогню, виявленнями творчого Бога-Логоса. Душа людини розглядалася як частина світової душі; після смерті вона відділяється від тіла і втрачає особистісні ознаки. Через прилученість усіх людей до Логоса вони є громадянами єдиної світової держави - "космополісу". Головною метою людини проголошується доброчесне життя у згоді з природою, Логосом.
Надалі поняттям "стоїцизм" стали позначати моральну позицію, котра передбачає витриманість, стійкість, суворе дотримання моральних вимог, незалежно від сподівань на винагороду (щастя), гідну поведінку за будь-яких обставин.
Перша концепція стосується поняття обов’язку у філософії стоїків. Обов’язок – це перш за все є прагнення людини до моральної досконалості. Людина ж не може зробити цей світ досконалим, але може побудувати його у собі, набуваючи гідності гордості і дотримання високих моральних вимог.
4. Соціально-політичні погляди Вольтера. Антиклеарикалізм Вольтера.
Погляди на політику, державу, право і закон вкраплені в самі різні твори письменника, є сусідами в них з міркуваннями на інші теми. Гостро критичний настрій, осміяння і заперечення соціальних, юридичних та ідеологічних засад тодішнього феодального суспільства яскраво відрізняє ці вольтерівським погляди. Інше виразну відмінність - пронизливий їх дух свободи, гуманізму, терпимості.
Вольтер енергійно виступав проти католицької церкви, проти злодіянь духовенства, мракобісся і фанатизму. Він сміливо і наполегливо вимагав скасування несправедливих вироків, винесених церковними судами, домагаючись реабілітації невинно засуджених жертв церковного бузувірства.
Вольтер розглядав католицьку церкву як головне гальмо будь-якого прогресу. Він викрив і висміював догмати церкви, жалюгідну схоластику, яку духовенство давало народу.Вольтер викриває у своїх творах забобони, якими сповнена біблія.
Під свободою Вольтер розумів також відсутність всякого свавілля: «Свобода полягає в тому, щоб залежати тільки від законів». Разом з тим це - свобода думки, свобода друку, свобода совісті.
Коли Вольтер говорив про рівність, він мав у вигляді формальна рівність перед законом, тобто скасування феодальних привілеїв і встановлення рівної для всіх цивільної правоздатності, але аж ніяк не рівність суспільного становища.
Приватну власність Вольтер вважав необхідною умовою впорядкованого суспільства. Тільки власники, за Вольтером, повинні наділятися політичними правами. Вольтер висловлювався за «свободу праці», під якою він має на увазі не що інше, як право продавати свою працю тому, хто більше за нього запропонує, тобто по суті справи свободу капіталістичної експлуатації.
Вольтер - прихильник «освіченого» абсолютизму. Він вважав, що «освічений» король, що володіє доброю волею, зможе здійснити всю намічену їм велику програму реформ.Однак, первинною формою держави Вольтер вважав не монархію, а республіку.
Вольтер пропонував скасувати феодальні повинності, що лежали на селянах, знищити незліченні митниці, розташовані усередині Франції, на межах великих феодальних володінь. Він вимагав єдиного права замість незліченних кутюмов, тобто систем місцевого права, різних в кожній провінції.
Білет №22
1. Учому полягає сутність етичного гедонізму кіренаїків?
Етичний гедонізм кіренаїків грунтується на їхньому сенсуалізмі. Вони вбачали у чуттєвій насолоді найвище благо. І хоча при цьому робилось уточнення, що насолода має бути розумною, що не можна бути рабом насолоди, кіренаїки все ж таки були рабами не тільки насолоди, а й рабами тих, від кого ця насолода залежала.
Гедоністичні теорії вирізнялися наступними характеристиками:
- антиегоїзмом - орієнтацією не лише на власні, але й на задоволення інших;
- помірністю у виборі задоволень;
- поміркованістю, зваженістю та економією задоволень;
- гарантованістю корисності задоволень;
- утриманням від негативних наслідків.
2. Що таке еманація в філософії неоплатонізму?
Емана́ція — у філософії концептуальний термін, що означає виникнення Універсуму (Всесвіту) шляхом витікання (появи) його з першопочатку, Єдиного Божества.
Еманація — у вченні неоплатоніків «випромінювання» вищими формами буття нижчих.
Наиболее полное развитие концепция эманации получила в неоплатонизме. Эманация здесь мыслится как следствие онтологической, энергетической и творческой избыточности Единого (Блага) как первоосновы мира; эта избыточность проявляется в непроизвольно-естественном и имеющем креационный потенциал излиянии Единого (Блага) [вовне собственного бытия].
3. Д. Бруно про героїчний ентузіазм.
"Про героїчний ентузіазм" - трактат, присвячений опису того, як рухатися до високої Істини.
Бруновский энтузиаст героичен, поскольку находится уже на пути к абсолютной истине, высшему благу и первой красоте, своим сознательным усилием приближая себя к Богу.
Этот трактат Бруно - о преодолении человеком себя, о духовном возвышении и перерождении.
У нього суб'єктом пізнання виступає людина-ентузіаст, діяльність якої не є пасивним спогляданням. Сама пізнавальна активність "Ентузіаста" є сутнісною характеристикою життєдіяльності людини і розкривається у Дж. Бруно через діяльність суб'єкта. "Ентузіаст не може перебувати в бездіяльності" – пише мислитель в своїй праці "О героическом энтузиазме" Ентузіаст приходить до значимості пізнання джерела ідей, океану істини та блага. Тому мета людини-суб'єкта полягає в пізнанні "божественної мудрості" та "божественної краси"
Героїчний ентузіазм, згідно Дж. Бруно, не являє собою чисто духовно-емоційне відчуття, засноване на любові. Крім того, героїчний ентузіазм свідчить не тільки про сходження до світла вселенського та божественного розуму, а й про те, що це сходження супроводжується відхиленнями від цілеспрямованої дії, слабостями і навіть падінням. Проте Дж. Бруно впевнено стверджує, що будь- які свої провали героїчний ентузіазм завжди здатний побороти, щоб продовжувати своє сходження. Оскільки героїчний ентузіазм тягнеться до сонця розуму, він (героїчний ентузіазм) сам стає вогнем, який запалюється в душі людини сонцем розуму, саме він є внутрішньою гармонією буття людини.
Білет №23
1. Яку стихуію Геракліт вважає субстанцією всесвіту?
Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-генетичного начала всього існуючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, але й те, з чого все виникає. «Все існуюче, — вказує Геракліт, — завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає». Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. Згідно з цим законом, все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і одноразове — «все тече». Розум – си- нонім універсальної закономірності, визначався Гераклітом терміном “логос” (під яким мали на увазі слово, думка та сутність самих речей). Цінність людського розуму визначалася ступенем його залучення до цього логосу – об’єктивного світопорядку.
2. Що таке евдемонізм як принцип етичної теорії?
Евдемонізм (від грецък. евдемонія - щастя) - це філософсько-етична традиція та життєва настанова, згідно яким єдиним або вищим благом, що має цінність саме по собі, є щастя. Евдемонізм охоплює широке коло етичних теорій, тому в історико-етичній літературі розмежовують евдемонізм у вузькому сенсі - вчення Епікура та в широкому сенсі - вчення античності (Демокрит, Аристотель), середньовіччя (схоластика), (Л.Вала, Б.Спіноза, Л.Фейєрбах, та ін.).
Особливість етики як способу обґрунтування моралі полягає в тому, що евдемонізм пов'язує мораль із щастям, при цьому її сутність зводиться до специфічних суб'єктивних переживань - приємних, радісних відчуттів, задоволення, душевного комфорту, блаженства які проявляються в доброчесній поведінці.
3. Ж. Ж. Руссо як засновник західно-європейського сентименталізму.
Письменники-сентименталісти надавали перевагу людським почуттям, захоплювалися природою і виводили, як героїв, простих людей.
Соціально-політичні та естетичні погляди просвітника-демократа („Роздуми про науки та мистецтва”, „Роздуми про походження та основи нерівності між людьми”). Руссо – найважливіша фігура європейського сентименталізму. Письменник – палкий прибічник природності, чуттєвості, щирості у стосунках між людьми. Майстерне відтворення письменником світу почуттів людини та картин природи. Ліричний настрій, запальна піднесеність, глибока емоційність як характерні ознаки його стилю. Роман Ж.Ж. Руссо „Юлія, або Нова Елоїза” – вершина французького сентименталізму. Утвердження письменником нового типа героя – плебея, наділеного багатим внутрішнім світом та незвичайною чутливістю. Протест проти станової нерівності в романі. Художні особливості образів Сен-Пре й Юлії. Тема природи у творі.
Розкриття проблеми формування нової людини у педагогічному трактаті „Еміль”. Основний педагогічний принцип Руссо – наслідувати природі. Тільки природа виховує в людях почуття гуманності, громадянськості, любові до людей. Обгрунтування теорії природного виховання філософом-демократом, що враховує особливості фізичного, розумового та морального розвитку дитини на різних етапах формування її особистості.
4. Що таке “ноумен” в філософії І. Канта?
В философии Канта, придавшего понятию ноумена основополагающее значение, ноумены – априорные идеи чистого, т.е. не опирающегося на опыт, разума. Речь идет о психологической идее (субстанциальность души, личное бессмертие), космологической идее (мир как целое, свобода как предшествующая причинности, господствующей в мире явлений), теологической идее (Бог). Эти идеи, поскольку они не имеют основания в опыте, не свидетельствуют о существовании того, что в них мыслится: «стало быть, мы не можем даже утверждать, что познаем и усматриваем возможность этих идей, не говоря уже об их действительности» (Кант)
Кант противопоставляет ноумены феноменам (явлениям) и в этой связи нередко отождествляет вещи-в-себе с ноуменами, хотя последние в отличие от вещей в себе не вызывают чувственных восприятий и не поставляют рассудку материал знания.
Білет №24
1. Що таке істина за Сократом?
Софистам противостоит знаменитый греческий философ Сократ Афинский. В отличие от них, он считал, что истина, как солнце в небе, все освещающее и всех согревающее, может быть только одна. Она едина для всех и существует вне нас и независимо от наших желаний. Не мы ее придумали, и не нам ее отменять. Эта истина была до нас и будет всегда. Где бы ни жил и кем бы ни был человек, он не может не подчиняться ей.
Сократ говорит, что было бы слишком самонадеянно кому-либо из смертных полагать, что он наверняка знает эту истину и точно может сказать, что она из себя представляет. Единственное, что мы можем утверждать, – это то, что истина такая есть. Но говорить, что она есть нечто определенное, всем известное, раз навсегда найденное и установленное, невозможно. Скорее даже, наоборот, единственное, о чем мы знаем точно, – это о собственном незнании, о трудностях, которые встают перед нами при попытках что-либо познать. Поэтому одним из известнейших изречений Сократа было: «Я знаю, что ничего не знаю». Но наше незнание истины вовсе не означает, что ее нет. Мы просто не знаем, какая она, и насущной задачей каждого человека как раз и является поиск этой реально существующей, единой для всех, но не известной вполне истины.
Сократический метод также является майевтикой: философ оказывает помощь рождению истины, но его участие в этом отнюдь не решающее, так как она все же должна рождаться сама в душе и разуме человека.
2. Ідеал краси в неоплатонізмі та його відмінність від античного ідеалу довершеності творів мистецтва.
Головні проблеми естетики, її ідеї висвітлюються в трактаті "Про умоосяжну красу". Суть його — вчення про красу як духовну сферу. Краса вважається досяжною лише через боротьбу духу з чуттєвою матерією. У дусі античної традиції неоплатонізм прагне показати все абстрактне чуттєво-конкретно. Основне коло проблем, пов'язаних з естетикою, зосереджене навколо поняття "прекрасне". Образи, зокрема міфологічні, постають для Плотина справжнім буттям, а їх багатство — різними його виявами, причому принциповими виявами законів буття. Спосіб конструювання міфологічних образів у Плотина подібний до справжньої міфотворчості. Так, Афродіта — це і світова душа, і душа Зевса, і просто душа, і краса. Так само багатоаспектна символіка інших богів (Аполлон, Деметра, Гестія, Діоніс). Вища краса за Плотином — це боги, а суть їх краси — Ум, який діє з метою свого вияву. Тобто вони боги не тому, що в них прекрасні тіла (мати прекрасне тіло ще не означає бути богом), а саме завдячуючи Уму й існують ці прекрасні боги.
Дата добавления: 2015-11-26; просмотров: 172 | Нарушение авторских прав