|
Читайте также: |
Білет №14.2
3.Загальні тенденції філософії позитивізму та її погляд на завдання філософії.
Позитиві́зм (лат. positivus — позитивний) — парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат сутонаукового (не філософського) пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії («метафізики») як пізнавальної діяльності, що в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтетичний і прогностичний потенціал.
У філософії позитивізм — це концепція, яка зазначає, що людське мислення проходить три етапи розвитку: теологічний (релігійний), метафізичний (філософський) та позитивний (науковий). Вперше ця концепція була сформована Огюстом Контом у 30-х роках XIX століття. У своїй основній праці «Курс позитивної філософії» Конт запропонував концепцію, за якою істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних інтерпретацій, які, на його думку, є безпідставними і неістиними.
Позитивістський підхід відіграв значну роль у розвитку філософії науки в XX столітті продовжує зберігати свій вплив у XXI сторіччі.
4.Що таке споживацьке суспільство? У чому полягає загострення проблем сенсу життя людини в умовах споживацької цивілізації?
Суспільство споживання — сукупність суспільних відносин, заснованих на принципі індивідуального споживання. Характеризується масовим споживанням матеріальних благ і формуванням відповідної системи цінностей і установок. Масове споживання, яке виходить далеко за межі потреб для існування (виживання) людини, є однією з рис сучасногосуспільства.
Споживацтво в сучасному світі споживання стає свого роду згубною залежністю. Для людини, що страждає на таку залежність, товари втрачають власну значимість і стають лише символом причетності до якоїсь суспільної групи. Ідея можливості досягнення соціальної переваги через споживання породжує у свідомості покупця віру в те, що сам акт купівлі здатний доставити більше задоволення, ніж власне продукт, який отримується. Людське щастя ставиться в залежність від рівня споживання, споживання стає метою і сенсом життя.
Значна критика ідеології споживацтва розвивається в релігійному середовищі. З релігійної точки зору, воно ігнорує духовні цінності, якщо вони поза сферою ринкових відносин, експлуатує і заохочує пристрасті, емоції, пороки, в той час, як всі основні релігії закликають до їх приборкання, обмеження. Прикладом критики споживацтва в християнстві є енцикліка папи римського Іоанна Павла II, згідно з якою споживацтво - один з найнебезпечніших наслідків радикальної форми капіталізму.
Варіант №15
1. Поняття «мімезису» і «катарсісусу» в естетиці Аристотеля.
Мімезис – в античній естетиці основний принцип творчої діяльності художника. Виходячи з того, що всі мистецтва базуються на мимезисі, саму суть цього поняття мислителі античності розтлумачували по різному.
Власне естетична концепція мимезису належить Аристотелю. Вона включає в себе і адекватне відображення дійсності (зображення речей такими якими вони були і є), і діяльність творчої уяви (зображення їх такими, як пр них говорять і думають), і ідеалізацію дійсності (зображення їх такими, якими вони повинні бути).
Серед значних теоретичних досягнень філософа — обґрунтування основного принципу творчої діяльності митця — “мімезису” — наслідування дійсності. Аристотель вважав, що мімезис властивий людині з дитинства. Саме цим — здатністю до наслідування — людина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває перші знання, навички. Результати наслідування викликають захоплення, почуття задоволення, адже у них наявне впізнавання.
Поняття “мімезис” пізніше було трансформоване у розробку пізнавальної та емоційної функцій мистецтва, адже, на думку Аристотеля, наслідування не лише стимулює впізнавання, а й породжує почуття задоволення, стимулює уяву. Саме ця властивість мімезису була використана як своєрідний зв’язок для введення образно-символічної концепції у середні віки.
Катарсис (від давногрецької κάθαρσις — підняття, очищення, оздоровлення) — поняття, що вживалося в античній філософії, медицині, естетиці й через своюполіфункціональність набуло чимало тлумачень.
Давньогрецький мислитель Арістотель зв'язав його з трагедією як літературним жанром. Трагедія викликає гнів, страх, співчуття, і цим змушує глядача відчувати духовне переживання, тим самим виховуючи людину і очищуючи її душу.
У сучасній філософії катарсис трактується як особлива, найвища форма трагізму, коли втілення конфлікту та емоція потрясіння, що його супроводжує, не пригнічують своєю безвихідністю, а «очищують» і «просвітлюють» глядача чи читача.
2.Сенс людини у «філософії життя». Суперлюдина – загроза суспільству чи ідеал вільного розвитку особи?
Важливим аспектом філософського осмислення людини є врахування її природного руху замкненим колом: народження - життя - смерть. З давніх-давен людина намагалась якось осягнути цей вічний круговорот життя. У чому смисл природного процесу народження, розвитку, зрілості, старіння і смерті як людини, так і будь-якого іншого організму? Це питання виникає як намагання виправдати свою присутність на Землі, свою долю й призначення. Знайшовши таке виправдання, людина може змиритися з думкою про скінченність індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити (існувати), а й у тому, як і для чого (чи для кого) жити.
Отже, в чому полягає сенс життя?
Сенс життя - це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини співвідносити свої вчинки із системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий спосіб діставати можливість виправдовувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом, Богом. Інакше кажучи, це пояснення собі й іншим, для чого ти живеш.
3.Учення Г.С. Сковороди про дві натури. Призначення людини за Сковородою.
Одним із центральних елементів філософування Сковороди є його вчення про дві натури і три світи. Ці ідеї — поділ усього існуючого на дві натури і три світи — не пов'язані причинно-наслідковим зв'язком, але і не відокремлені одна від одної. Ідея про «двонатурність» світу простежується в усіх філософських працях мислителя: «Видима натура називається твар, а невидима — Бог. Ця невидима натура, чи Бог, усю твар прозирає й утримує; скрізь завжди був, є і буде. Через це у стародавніх Бог звався Розум Всесвітній. Йому в них були різні імена: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та інше.
Перший тип буття він найчастіше характеризує як оманливість, зовнішність, видимість; другий описує, послуговуючись поняттями «божественність», «духовність», «невидимість», «істина». Наголошуючи на протилежності цих натур, Сковорода не заперечує їх взаємозв'язку. У цьому контексті показовим є наведений ним приклад дерева і тіні, адже між ними існує суттєва відмінність. Однак неможливо уявити собі такого світу, в якому б не існувало тіней, оскільки часто саме тінь дає змогу краще побачити речі, надає світові глибину і розмаїття.
Світ у Сковороди - це втілення трьох начал: макрокосмосу (Всесвіт), мікрокосмосу (людина) і символічної реальності (Біблія), що "пов'язує макрокосм і мікрокосм". Кожне з цих начал складається з видимої натури (тварі) і невидимої (Бога). Це означає, що й людина має двоїсту природу. Щастя людини - у пізнанні істини, тобто у пізнанні самої себе й пізнанні світу. Головне призначення людини - осягнення Бога через видиму натуру. Справжнього щастя вона досягає у "сродній" праці, тобто спорідненості з будь-яким видом трудової діяльності: чи то духовної, чи то фізичної. Отже, призначення людини - через самопізнання, наполегливу працю знайти своє місце в житті і суспільстві, яке визначене кожному Богом, природою, відшукати власні здібності, тобто чітко усвідомити своє становище в суспільстві, власну "споріднену ділянку", щоб не став "вовк вівчарем, ведмідь - ченцем, а лошак - радником".
4.Що таке «екзистенція»?
Екзистенція (від лат. existentia — існування) як філософський термін уживається ще з часів середньовіччя для позначення «існу-вання» в розумінні наявного (дійсного) перебування чогось у певних (сталих) межах простору й часу.
Екзистенція позбавлена субстанційного, предметного характеру. Вона не є чимось затверділим, що може бути схоплене розумом і об´єктивістською наукою.
Екзистенція є трансценденцією. Гайдеггер тлумачить екзистенцію як «буття у світі», тобто не в собі, а поза собою. Людина онтологічно укорінена в бутті. Бути у світі — первинна визначеність людини, а бути суб´єктом пізнання — похідна, вторинна. Згідно із Сартром, свідомість є буттям, але таким буттям, самою сутністю якого є небуття, заперечення власного буття, тобто ніщо. Етимологія українського слова «самозречення» найкраще виражає сутність свідомості-екзистенції, як її розуміють екзистенціалісти. Свідомість «самозрікається» (перестає бути річчю) в ім´я трансцендентних речей. Буття свідомості — це «самозречення», вихід до речей.
Екзистенція — це постійна можливість бути іншим. Людина сама довільно визначає себе в своїх діях, її існування не є чимось визначеним (затверділим у предметній формі), воно — постійна можливість визначення.
Кожна екзистенція унікальна і неповторна. Хоча людському існуванню і притаманні загальні структури (як-от буття у світі, буття з іншими), але ці загальні апріорні структури занурені в конкретну ситуацію, внаслідок чого людське існування стає унікальним.
Варіант №16
1.Співвідношення матерії та форми за Аристотелем. Чому матерії відводиться пасивна роль?
Всі речі, на думку Арістотеля, становлять єдність пасивної матерії й активної форми. Саме форма є принципом активності, рухомості речей. У неживому світі формою є їх принцип побудови («кулястість» кулі), в живому — душа. Найвищою суттєвістю є чиста форма, або форма форм, вічний двигун (божество). Зауважимо, що уявлення про божество як вічний двигун зумовлено незнанням давніми греками принципу терції. Для них рух кожного тіла мав початок і обов'язково кінець. А оскільки космос весь час перебуває в русі, це означав, що повинно бути поспішне першоджерело руху.
Арістотель вважає, що суть буття речі — Її форма. Він підкреслює, що формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння форми Арістотеля є ототожнення її із суттю речі. У Арітотеля форма як суть буття речі — це той чи інший вид певного роду. Саме видове — головне, вирішальне начало буття і знания. Форма — не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форм стільки, скільки нижчих видів, які надалі не розпадаються ні на які інші види. Види Арістотеля — це вічні і незмінні сутності. Вони не створені Богом — форму ніхто не творить і не виробляє. Але все ж таки вони існують самі по собі, будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію Їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Тому кожна чуттєва сутність або окреме є дещо складове: вона складається з активної форми і пасивної матерії — наступниці форми. При цьому під матерією Арістотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає Арістотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити.
Матерія у Арістотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма — два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії! форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі, а форма — реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто відношенням у конкретну річ.
2. Три вихідні питання античних скептиків та їх гносеологічні та етичні наслідки.
Останнім великим напрямком елліністичної філософії був скептицизм. Він з'явився майже одночасно з непохитністю і епікуреїзму на рубежі IV і III ст. до н. е.. Школи, як такої, скептики не створили, як це зробили стоїки й епікурейці, однак ідеї скептицизму зберігалися і розвивалися близько п'яти століть. Скептицизм стояв трохи осторонь від інших Шкіл і всім їм протиставляв власні філософські доктрини, філософи інших напрямів створювали теорії, скептики ж їх тільки критикували і заперечували. Вони називали своїх противників «догматиками», або «що стверджують філософами», а себе - «утримуватися від суджень» (ефект-ками), тільки «шукаючими» (сейтетікамі) або «що розглядають» (скептиками). Остання назва закріпилася, і скептицизмом стала називатися філософська позиція, яка заперечує можливість пізнання істини. В античності ця позиція частіше називалася «пірронізма» на ім'я її творця, а його менш радикальна форма, яка розвивалася в Академії, - «академізмом».
Піррон поставив три принципових питання: 1) Якими є якості речей? 2) Як ми повинні вести себе по відношенню до речей? 3) Які наслідки нашої поведінки по відношенню до них? І відповідав: 1) Ми не знаємо, які якості речей. 2) В силу цього ми повинні утримуватися від суджень з їх приводу. 3) Це стриманість дає спокій і щастя. Для Піррона була найбільш важливою остання позиція, проте його послідовники перенесли центр ваги на перше положення.
3. Як Р.Декарт обґрунтовує учення про природжені ідеї.
Природжені ідеї є невід’ємним умістом свідомості, його необхідними атрибутами. З них і треба вивести можливе знання про навколишній світ. Отже, інформацію не потрібно збирати по крупинках у процесі життєвої практики, треба лише розкрити, проявити або реалізувати вже наявні в нас уявлення, що передують досвіду. Вони є тими загальними положеннями, з яких можна робити висновки для кожного конкретного випадку. Тому не дивно, що основним методом пізнання, за Р. Декартом, має бути дедукція, коли, як ми вже знаємо, з деяких широких тверджень роблять різні окремі висновки. За її основу потрібно взяти природжені ідеї. Важливо тільки правильно використати дедуктивний метод, дотриматися всіх його правил, уміти видобути з початкового знання всі можливі й різноманітні кон-. кретні положення, максимально розкрити або розгорнути його. На думку філософа, правильний шлях пізнання полягає в тому, щоб вивести істини не із зовнішнього світу, а з мислення, а тому – його філософський метод отримав назву раціоналізм (від латин, ratio – • розум) і виявився протилежним беконівському емпіризму.
4. Доцільність як апріорний принцип естетики І.Канта. Чому речі сприймаються ними як прекрасне за Кантом.
В "Критиці здатності судження" поряд із здатністю теоретичного пізнання та здатності практичного воління, Кант виокремлює почуття задоволення та незадоволення, апріорним принципом якого є доцільність, а визначальною здатністю – здатність судження. Вперше сфера естетичного постає не як певне абстрагування від художньої діяльності індивіда, від практичних її виявів, а аргументується "згори", тобто – необхідність її існування випливає з самої суті людського існування в світі, а не з аналізу результатів людської діяльності. Здатність судження тут стає первинним способом виявлення естетичного, а телеологія вибудовується як єдино можливий спосіб переходу та співвіднесення пізнавальної діяльності із моральним обов'язком.
Судження смаку претендує на загальність – але не так, як логічне судження. Останнє ґрунтується на понятті про об'єкт, а отже є об'єктивним. Судження смаку претендує на загальність суб'єктивного плану, бо ґрунтується не на понятті, і про об'єкт нам нічого не повідомляє – воно стосується тільки суб'єкта. Тож претензія на загальність виходить не з об'єкту, а схоплюється суб'єктом у відшукання доцільності в уявленні про предмет.
Кант каже про те, що доцільність – це спосіб помислити обєкт не тільки тоді, коли у нього є наявною практична ціль, але й тоді, коли ми можемо уявити дію волі, що створила цю закономірність на основі певного правила. Прикладом такої волі може бути і квітка тюльпана, і твір мистецтва. Судження смаку людина вибудовує на основі феномена, тобто емпіричного засновку, що у певній мірі вже освоєний її загальним чуттям, а отже і несе на собі відбиток людської свідомості, сприйняття об'єкту через її призму.
Варіант №17
1. Що означає спонтанне відхилення атомів від їх прямолінійного руху в атомістичному вченні Епікура?
Это учение об"отклонении" атомов, о спонтанном отклонении каждого атома,когда он движется вместе с прочими в общем и связном движении. По Демокриту, мир образуется от взаимного "удара" и "отскакивания" атомов). Эпикуру это кажется недостаточным. Уже простое наличие тяжести в атомах мешает такой примитивной механической концепции.
Однако и тяжесть не есть еще достаточное объяснение самостоятельности каждого атома. Лукреций говорит, что в этом случае "атомы падали бы, наподобие капель дождя, в пустую бездну". Падая вечно "сверху вниз", атомы двигались бы в этом случае только по общей прямой линии, направляемые своею тяжестью, и никакого мира не могло бы и образоваться. И вот Эпикур разрешает эту проблему,наделяя атомы способностью самопроизвольного отклонения, которую он понимает исключительно по аналогии с нашим внутренним волевым опытом.
Интересно, что эпикурейцы аргументируют тут при помощи основного закона всякого позитивизма, а именно, что ничего не происходит без причины. Вещам (атомам) свойственна "свободная воля",которая и определяет собою "неприметное отклонение", необъяснимое уже ни временем, ни пространством. В результате этого атомы начинают описывать разные кривые, начинают касаться и задевать друг друга, сплетаться и расплетаться. И так возникает мир.
2. У чому полягає ідеал мудреця у стоїцизмі?
Стоїцизм (грец. sto — портик (галерея з колонами в Афінах, де Зенон, засновник Стої, навчав філософії)) — філософське вчення, згідно з яким світ-космос перебуває в нескінченній пустоті, будучи живим сферичним тілом, розумною істотою, що організовує всі свої частини в доцільно упорядковане ціле.
Долю окремого тіла, за стоїцизмом, визначає його природа, що доцільно включається у всезагальну природу. Найважливішим своїм завданням стоїцизм вважав обґрунтування міцної і розумної основи морального життя людини, яку вбачав у подоланні пристрастей, силі духу, що виявляється у підпорядкуванні своїй долі. Основними чеснотами стоїка було проголошено стійкість, твердість у житті.
Взірцем зосередження всіх чеснот в одній людині стоїки вважали мудреця, який досяг атараксії, тобто спокою. Він безпристрасний, щирий, вірний обов'язку, ні за яких умов не сумує, нічому не дивується. Тільки мудрець є справді вільним, оскільки живе за законами світового, космічного розуму, який підказує йому, що все у світі залежить від вищих сил, а тому його і власну долю він сприймає як належне. Навіть якщо світ розвалиться, мудрець безпристрасно загине під його руїнами. Саме у цих вимірах стоїки розглядали проблему ідеалу.
3. Сенсуалізм Дж. Локка. Учення про пізнання. Що таке «табула-раза»?
Джон Локк на перший план виносить проблематику пізнання, вважаючи, що все багатство знань людина отримує через почуття, завдяки досвіду, в яких подано об'єктивну природу. Відчуття - єдиний пов'язаний зі світом канал одержання знань, інших шляхів немає. Така позиція отримала назву сенсуалізму (від лат. sensus - відчуття).
Сенсуалізм у галузі теорії пізнання у Локка тісно стикається з методологічним емпіризмом. Критикуючи Декарта, Локк вказує, що немає вроджених ідей і принципів - ні теоретичних, ні практичних (моральних), у тому числі ідеї Бога, а все людське знання виходить з досвіду - зовнішнього (відчуття) і внутрішнього (рефлексії). Людська думка (душа) - це чистий аркуш паперу («табула раса»). Лише досвід (завдяки чуттєвому пізнанню) заповнює цей чистий аркуш літерами.
В основі знання лежать прості ідеї, осягнуті розумом завдяки різним якостям тіл: первинним, з якими ці ідеї схожі (протяжність, фігура, рух); або вторинним, з якими ці ідеї несхожі (колір, звук, запах, смак). Завдяки поєднанню, зіставленню і абстрагуванню розум з простих ідей створює складні та загальні ідеї (модуси, субстанції, відношення тощо).
Дж. Локк - представник матеріалістичного сенсуалізму, тому для нього пізнання істинне лише настільки, наскільки ідеї відповідають дійсності. Воно буває трьох видів: інтуїтивне - розуміння самоочевидних істин, нашого власного існування; демонстративне - розуміння положень математики, етики, буття Бога; сенситивне - розуміння існування речей, воно найменш ясне і достовірне.
4. Фрейдизм про природу людини. Конфлікт натури і культури в психоаналізі З. Фрейда.
Згідно з Фрейдом, початком та основою психічного життя людини є різноманітні біологічні механізми. Так, він вважав, що у кожній людині закладені потяги доінцесту, канібалізму та жага вбивства. Фрейд наполягав на тому, що духовний онтогенез людини скорочено повторює хід розвитку людства в силу того, що у своїх психічних структурах кожна людина несе тягар переживань віддалених предків.
Вкрай важливу роль у формуванні людини відіграють два глобальних космічних інстинкти: Ерос (сексуальний інстинкт, інстинкт життя, самозбереження) іТанатос (інстинкт смерті, агресії, деструкції). Людська життєдіяльність, за Фрейдом, — це боротьба цих двох вічних сил, і саме вони є двигунами прогресу.
Носієм статевого інстинкту є психічна енергія з сексуальним забарвленням (лібідо).
Несвідомі (в першу чергу, сексуальні) прагнення особистості складають її потенціал і основне джерело активності, дають мотивацію для дій. В силу неможливості задоволення інстинктивних потреб в їх природній формі через соціальні нормативні обмеження, людина шукає компроміс між глибинним потягом та суспільно прийнятною формою його реалізації.
В наші дні історія людства прийшла до того, з чого вона починалася кілька мільйонів років тому, - до конфлікту культури і натури, і питання про те, чим завершиться сучасне протистояння двох начал, поки залишається відкритим. Завдання культурологічної науки - теоретично осмислити обидва конфлікту і той тривалий історичний процес, який їх розділяє.
Коли стародавній мудрець назвав культуру "другою природою", він влучно визначив і її походження, і форму її буття, і її функцію в людському житті. Бути "природою", нехай навіть "другий", означає мати основні природні властивості і головне з них - матеріальне існування. Відсутність матеріальності зробило б проблематичним саме існування духовного стану, оскільки ніхто, крім самого її носія, не міг би судити про нього. Це відбувалося як у сні - про сновидінні як явище культури можна говорити тільки тоді, коли його зміст розказано, тобто объективировано, опредмечено, значить, сталося, так як це єдиний спосіб вивести побачене з надр психіки і зробити його загальним надбанням.
Білет №18
1. Учення Епікура про проблеми людини та його зв’язок з уявленням про щастя людини.
Епікур вперше говорить про проблему страху:
Людина від природи чогось боїться.
Людина надто багато вигадує і цим псує собі життя (прикладом наводиться страх смерті). Епікур вважав, що після смерті людина втрачає тіло і більше не може страждати в тілесному сенсі.
Більшість людей, за Епікуром, бояться не самої смерті, а її причини.
Людина дарма боїться за своїх близьких, адже вони теж смертні – і це природно.
Єдине, що ми можемо протиставити смерті, за Епікуром – це життя.
Після смерті людина втрачає весь світ.
Страждання у житті рівноцінні кількості насолоди в житті.
Аналізуючи категорію "благо", Епікур розглянув насамперед проблеми втіхи і страждання. "Начало і корінь будь-якого блага, — за Епікуром, — це задоволення черева: навіть мудрість та інша культура мають до нього відношення", тому що "коли кричить плоть, кричить душа". У таких висловлюваннях ідеться про первинність природних потреб, хоча принцип задоволення, втіхи він наповнив духовним, зокрема й моральним змістом.
Метою філософії епікурейців теж було намагання дізнатися, у чому полягає щастя і як його можна досягти. Епікур дав найпростіше пояснення: щастя полягає у задоволеннях, а нещастя – у стражданнях. Греки вважали, що щастя (евдаймонія) як найкраще життя можливе лише тоді, коли людина досягає досконалості. Епікур розумів досконалість гедоністично, бо досконала людина не страждає, а втішається. Отже, для щастя достатньо відсутності страждання, що і є задоволенням. Взагалі, людині від природи жити добре, тільки б її не турбували страждання. Природний стан людини є приємним, сам процес життя вже є радістю. Ця радість дається нам із народженням, нам не треба її виборювати. Якщо тіло здорове, а душа спокійна, то життя стає насолодою.
2.Гуманістична філософія епохи відродження. Що таке антропоцентризм як принцип світорозуміння та відношення людини до дійсності.
Визначний мислитель епохи Відродження Піко делла Мірандола (1463-1494) саме так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даємо ми тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, і обов'язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які ми встановили. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю".
Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина.
Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси — проповідь гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.
Антропоцентризм — різновидність телеології, філософське вчення, за яким людина є центром Всесвіту і метою всіхподій, які в ньому відбуваються, що вона створена Богом «за своїм образом і подобою». Антропоцентризм — це принцип, відповідно до якого людина є завершенням еволюції світобудови. Сам термін був вперше вжитий в добу Відродження. Суть його полягає в тому, що центр Всесвіту переноситься від проблем світобачення до конкретних проблем людини.
3.Г С Сковорода про «сродну працю»
На думку видатного українського філософа й мислителя Григорія Сковороди, кожна людина має займатись тією справою, до якої вона має потяг і схильність. Тоді її діяльність принесе не тільки особисте задоволення, але й суспільну користь. Забезпення кожного громадянина можливістю займатись улюбленою справою - ось у чому секрет процвітаючого суспільства.
Вчення Сковороди про "сродну" (споріднену) працю розкриває джерела "сродності" - призначення, покликання людини до конкретного виду діяльності, їх закладає природа-бог з моменту народження людини. Тому все "сродне" є природним у людині.
Люди не народжуються однаковими за своїми задатками: одні "сродні" до землеробства, другі - до військової справи, треті - до богослов'я і т.д. Якість і міра обдарувань теж різні.
Вчення про "сродну працю" намагається пояснити деякі процеси суспільного поділу праці. Проте вразливою стороною концепції є факт заздалегідь "передвизначених" сфер діяльності в суспільстві. В суспільстві найчастіше не "сродність", а соціальний статус людини зумовлює можливості вибору нею відповідної праці, навіть коли вона "несродна" для неї. Адже представники вищих класів ніколи не займались селянською чи ремісничою справою і, навпаки, соціальні умови нижчих верств, якими б "сродностями" до інтелектуальної праці вони не були наділені, стояли на перешкоді їх просуванню вгору.
4.Поясніть значення терміну трансцендентний. Що таке трансцендентність речей-у-собі за Кантом?
В ідеалістичній філософії — який перебуває поза досвідом, неприступний для людського пізнання.
Трансцендентний, філософський термін, що означає, в протилежність іманентному, те, що позамежно по відношенню до світу явищ і недоступно теоретичного пізнання. У цьому значенні спожитий І. Кантом в соч.(вигадування) критичність періоду. Від терміну «Т.» Кант відрізняв (не завжди послідовно) термін трансцендентальний. Трансцендентні, по Канту, бог, душа, безсмертя; недоступні для теоретичного пізнання Т. предмети, по Канту, доступні вірі, що спирається на постулати практичного розуму. У марксистській філософії поняття Т. не уживається.
Термин «трансцендентный» употреблялся в философии Канта для характеристики ноуменов, то есть вещей-в-себе, которые хоть и проявляются в мире феноменов в виде известных нам явлений, не могут тем не менее сами быть восприняты в чувственном (эмпирическом) опыте, об их существовании мы узнаём лишь умозрительно, то есть не опытным путём. Таким образом, Кантом утверждается принципиальная непознаваемость мира: познанию доступны лишь явления, но нет никакой возможности узнать, что же лежит в их основе, чем являются вещи-сами-по-себе (они же — вещи-в-себе) на самом деле.
Дата добавления: 2015-11-26; просмотров: 306 | Нарушение авторских прав