Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Ців’юк Дмитро 1 страница

Читайте также:
  1. A) жүректіктік ісінулерде 1 страница
  2. A) жүректіктік ісінулерде 2 страница
  3. A) жүректіктік ісінулерде 3 страница
  4. A) жүректіктік ісінулерде 4 страница
  5. A) жүректіктік ісінулерде 5 страница
  6. A) жүректіктік ісінулерде 6 страница
  7. A) жүректіктік ісінулерде 7 страница

Http://vk.com/with_books

ДМИТРО ЦІВ’ЮК

ЗА ВОЛЮ РОЗБІЙНИК
НЕ СТАНЕ

 

 

Дрогобич

Видавнича фірма

«ВІДРОДЖЕННЯ»

УДК 821.161.2-92

ББК 84.4УКР-4

Ц 56

Книжка „За волю розбійник не стане“ – це збірник публіцистичних статей людини, яка на своєму життєвому шляху ніколи не зрадила ідеали українського народу і завжди діяла в ім’я його державної незалежності і соборності.

Видання адресоване широкому загалові читачів, насамперед молоді, яку цікавить наше минуле і хвилюють проблеми сучасності.

 

 

Автор та „ВФ „Відродження“ висловлюють щиру подяку

Генеральному директору ЗАТ „Трускавецькурорт“ БогдануАксентійчуку;

директору санаторію „Прикарпаття“ Володимиру Кульчицькому;

міському голові м. Трускавець Льву Грицаку;

Головному лікарю санаторію „Рубін“ Володимиру Белзі;

Головному лікарю та директору санаторію „Кристал“ Антону Левицькому;

Олегу Пурію;

Василю Ців'юку з с. Старуні;

Богдану та Роману Данилюк із м. Надвірна;

Петру Грицаку з с. Богородчани;

директору філіалу ЛОЗ ЗАТ „Трускавець“ Володимиру Нагурному;

Працівнику редакції газети „Джерела Трускавця“ Наталії Міштурак

За допомогу у виданні цієї книги

© Д. Ців’юк, 2004 р.

ISBN 966-538-146-6 © ВФ „Відродження“, 2004.

ЗМІСТ

 

 

Про автора. Я. Радевич-Винницький

Трускавчани у лавах УПА

З Волині через Колиму в Трускавець навічно

Три роки без Ірини Ковалишин

Москва – центр світового тероризму

Історія нас нічому не навчила…

Війна „ветеранів“ з бандерівцями продовжується...

Одні бавляться, інші голодують

Гук є ворогом комуністів і олігархів

Дзвонар Микола Гук

Чи вбивали бандерівці вчителів?

Україна єдина

Патріотів виховають тільки патріоти

Юні герої

Брехуни

Мати все простить. (Лист до Бориса Олійника)

Врятовані хрест, каплиця і церква

І не соромно вам?

Двомовність

Брехня про Бандеру та бандерівців

За волю розбійник не стане

Це молодість моя

Сибір – пекло не для грішників

Занесемо комуністів до Червоної книги

Розмови з приводу мови

Відповідь яничарам

В Україні ми повинні розмовляти по-своєму

Нині ся з’явила весела новина

Яничарська історія

Нескорений мученик

ПРО АВТОРА

Справжній інтелігент – це людина, що ошляхетнює середовище, в якому перебуває, намагається зробити світ кращим, світлішим, а людей – добрішими і мудрішими. Така думка мимохіть не покидає людину, що знайомиться з діяльністю Дмитра Ців’юка, спілкується з ним або ж читає його статті.

Дмитро Ців’юк – типовий представник тієї кращої частини української галицької інтелігенції, яка завжди носить у серці Бога й Україну, яка ніколи не відступає від української ідеї, а головне – скільки сил і таланту, працює в її ім’я. Може, й не так багато таких людей, бо кращі завше в меншості, але це та „сіль землі“, яка не дає народові втратити історичну пам’ять, забути славних предків і задля „лакомства лукавого“ чи зі страху відмовиться від самого себе, від рідної мови, культури, традицій, від бажання стати на бік правди, справедливості й добра у вічному протиборстві з кривдою, несправедливістю і злом.



Народився Дмитро Ців’юк у бойківському селі Старуня теперішнього Богородчанського району Івано-Франківської області. Батьки – прості селяни, але з глибоко закоріненими національними переконаннями і християнською мораллю, прищепили свої життєві вартості синові – бути українцем, любити ближнього і свій край, не красти, не лихословити, не чинити зла нічому живому, допомогти бідному і немічному…

Дмитра, як і десятки тисяч галицької молоді, не обминула червона мітла московсько-більшовицьких „визволителів“. За зберігання недозволеної літератури відбув термін у таборах ГУЛАГу. Мав вигляд такого „доходяги“, що з 700 в’язнів тільки його одного не взяли на роботи кудись на Далекий Схід.

Вижив. Відбув каторгу в Пермських таборах. Не втратив почуття власної гідності, смаку до життя і навіть гумору. Розповідає, що коли після смерті лютого тирана Сталіна в’язням за каторжну працю почали видавати гроші, то із „зарплатні“ вираховували за все, навіть за колючий дріт, яким була обгороджена зона.

Загрузка...

Повернувшись у рідні краї, здобув вищу педагогічну освіту, бо мріяв про вчительську професію ще з четвертого класу. Викладав українську мову, літературу, історію на Запоріжжі і Вінниччині, згодом переїхав до Трускавця, де проживає і нині.

1993 року працював референтом у Богородчанському районі. Однак ця діяльність Д. Ців’юка тривала недовго, бо був надто активний – їздив з власної ініціативи по селах, читав лекції, проводив бесіди і палко виступав проти колгоспного ладу. Якось у с. Маркова спитався селян: ось у багатьох дворах лежать на подвір’ях дошки, цегла, шифер, і ніхто не краде, а якби це було колгоспне, чи крали би?

– Звичайно,– відповів хтось із присутніх.

– Ото бачите,– відповів референт з райцентру,– радянська влада не змогла зробити з вас злодіїв. Ви зберегли чесність. А той, хто виступає за збереження колгоспів, той злодій.

Зрозуміло, що така агітація проти колгоспів і за справедливий розподіл колгоспної землі між селянами була наслідком звільнення референта Д. Ців’юка з посади.

Проте Дмитро Ців’юк не така людина, щоб на пенсії грати в доміно і лежати на дивані перед телевізором. Для нього завжди на першому місці – користь для громади й української справи. Почав поширювати національно спрямовану літературу і пресу. Вибрав для цього найоптимальніше місце – електрички, де можна зустрітися з людьми з різних країв, а особливо з молодшим і середнім поколіннями. Проте така діяльність Ців’юка подобалася аж ніяк не всім. Отримував листи з погрозами, що скинуть з поїзда, часом доходило до бійки. Але не такий пан Дмитро, щоб можна було його залякати. До своєї попередньої діяльності долучив ще одну, спрямовану на широкий загал людей. Почав інтенсивно висвітлювати свої спостереження, враження від зустрічей з людьми, спогади, роздуми над минулим і теперішнім життям у газетах „Франкова криниця“ (Трускавець), „Дзвін Севастополя“ (Севастополь), „Заграва“ (Стрий) та ін. Його статті, написані просто і переконливо, насичені цікавими фактами і гострими коментарями, вражали своєю правдивістю і несхитною вірою в українську ідею, в щасливу долю України. Вони викликали щире захоплення чесних людей і злобне сичання людців вчорашнього дня. Проте жоден із „ветеранів“, який у роки своєї чекістської молодості немилосердно мордував безборонних людей, не відважився підписати свій пасквіль власним прізвищем. Правда, яку доносив до читачів Дмитро Ців’юк, сліпила їм очі і відбирала рештки мужності. А може, десь у глибині каїнових душ відчувають, що коїли беззаконня, і бояться, щоб про них не довідалися люди.

Статті Д. Ців’юка з плином часу не втрачають свого пізнавального і виховного значення. Тому треба вітати вихід їх окремою книжкою. Сподіваємось, що її з цікавістю і не без користі для себе, для свого національного самоусвідомлення сприйматимуть різні покоління читачів.

У цій книжці відчутний пульс нашого нелегкого, але прекрасного часу, в ній б’ється серце українського патріота, якому доля судила жити в цей час і працювати задля того, щоб і цей час, і той, що настане після нього, був справедливішим і світлішим.

Я. Радевич-Винницький

 

 

ТРУСКАВЧАНИ У ЛАВАХ УПА

Скільки їх? Скільки тих борців за волю України за останні чотири століття? Ніхто конкретно про це не скаже. Але достеменно відомо, що було їх десятки мільйонів. Адже всі ці роки Україна ні на мить не перестала боротися за свою свободу. Перемагала, падала і знову підіймалась на боротьбу. В нашій пам’яті назавжди Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Кость Гордієнко… Та хіба всіх перелічиш?

Початок ХХ ст. приніс відродження Україні. І гартувалось воно у вогні. У нерівному бою гинуть триста юнаків під Крутами. Триста п’ятдесят дев’ять лицарів живцем закопані під Базаром. А як не згадати отаманів Гайдамацького краю, Холодний Яр. На Чигиринщині і сьогодні пам’ятають Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупаку. Щороку 12 квітня в село Мельники до його могили прибувають українці з різних країв. А таких могил – по всій Україні!

Покрили себе невмирущою славою Українські січові стрільці.

Бились стрільці на Маківці.

Аж світ дивувався…

1929 рік. Естафету у січових стрільців переймає Організація Українських Націоналістів. Трускавець прославили Василь Білас і Дмитро Данилишин. Їхня геройська смерть виховала ціле покоління борців за волю України. І це покоління було готове до зустрічі московських „визволителів“ і в 1939 і в 1944 роках. Боротьба була жорстокою. З 1941 року – з фашистами, а з 1944 – з московськими бандами. Кого найперше можна згадати з трускавецьких месників? Безперечно, легендарного Героя Романа Макомацького. Багато розповідають про цього месника. Про нього написана книга Романа Горака „Месник Макомацький“, на його честь 14 жовтня 1995 року освячено пам’ятник. Кожного року 12 березня трускавчани відзначають його день народження. Проте є ще багато білих плям в історії цієї славної людини. Ми навіть не знаємо, де його могила…

Люто ненавиділи і ненавидять вороги України Романа Макомацького. Особливо скаженіли вони після освячення пам’ятника Герою. Та нехай собі, як знають… ті василенки, полінчуки, журналісти з „Вільної України“ та іже з ними.

Людська пам’ять – то найкращий архів. А є ще живі побратими Макомацького. Один із них – легендарний Андрій Макарчук. Скільки історій підпільного життя він може розповісти. Записати б і зберегти для майбутніх поколінь.

Так, багато було повстанців у Трускавці. Чимало їх імен викарбувано на могилі вояків УПА. Героїчне життя кожного з них заслуговує пера літописця. Згадаймо сьогодні їх: Костур Осип, Павличко Петро, Бурик Ярослав, Василишин Іван, Стецик Михайло, Матейків Ярослав, Кіселичник Василь, Кіселичник Михайло, Божик Осип, Божик Михайло, Данилишин Володимир, Гресько Лев, Гресько Мирослава, Гресько Володимир, Лиско Зенон, Лиско Мирослав, Грановський Ярослав, Слонський Зенон, Голубовський Ярослав, Гандзюк Маркіян, Горбаль Ярослав, Габшій Павло, Стинавський Ярослав, Кавцун Богдан, Петрушак Володимир, Габшій Роман…

Напевно, багатьох ми ще не згадали. Пробачте, рідні загиблих за Україну. Вони разом з тими, чиї імена записано…

З великої сім’ї Різняків ще живе тільки Оксана, сестра Романа Макомацького. Ось що вона згадує: „У 1957 році я приїхала у село Фолиш, що на Стрийщині. Приїхала до батьків свого чоловіка. З Трускавця мене прогнали з трирічною дитиною. Але і в селі мене не хотіли прописати, і я довго жила без прописки. Мені казали: „Доки буде радянська влада, доти ти будеш ворогом народу“. Але світ не без добрих людей. Знайшлася і серед кагебістів добра людина. Це був українець Ковальчук. Він звернувся до свого співробітника – росіянина, який не хотів мене прописувати: „Слухай, вся західна Україна була бандерівська. Це був такий час. Пропиши цю молоду жінку“. І мене прописали.

Живучи в селі Фолиш, доводилось приховувати своє минуле життя. Працювала я в колгоспі мовчки. Але мене чомусь люди поважали, навіть любили. За що – не знаю.

Так само було і в таборах. Я жила серед прекрасних людей. Посилок я не отримувала, тому що всі мої рідні були виселені в Сибір. І мені в таборі допомагали, як рідній сестрі.

Тепер воскресла Україна, воскресли люди. Тепер можна вільно говорити про своє минуле, про яке раніше боялась розповісти навіть дітям“.

Не можна забути й Хом’яка Михайла. Він родом не з Трускавця, але вже десятки років проживає в нашому місті. Повстанець, учасник боїв з московськими ордами. Важкопораненим потрапив до рук ворогів, був засуджений до смертної кари, яку пізніше замінили 25-ма роками каторги. Повернувшись із табору, не каявся, завжди вірив у кращу долю України. І багато робив для того, щоб цю кращу долю наблизити. Активним був Михайло в роки, коли Україна ставала вільною. Навіть тепер, прикутий до ліжка, Михайло не здається. Він продовжує писати статті. „Не хочу забрати історію з собою в могилу“,– говорить він.

Скільки ще можна сказати добрих слів про Михайла та всього не скажеш.

Яку Україну ми зараз маємо, хто ми є? Яка наша інтелігенція? У Трускавці тисячі інтелігентів, але ця інтелігенція здатна лише стогнати. Частина інтелігенції навіть тужить за тим, що колись було. Від одного свого знайомого інтелігента я почув: „У колгоспників горища тріщали від пшениці, я міг купити хлібину за 16 копійок, а кілограм ковбаси – за 2 крб. 16 коп.“… Ще багато переваг радянського ладу перераховував мій колега. І для чого йому ця Україна? А зробити щось такого, щоб ця Україна була кращою, він не хоче. Жде, щоб за нього це зробили Кучма та його антиукраїнське оточення. Не діждеться від бика молока і від півня яєць.

Хочу закінчити словами Михайла Хом’яка: „Гадаю, нам треба і далі боротися, бо держави, про яку ми мріяли, за яку змагалися і страждали, ми ще не маємо“.

 

З ВОЛИНІ ЧЕРЕЗ КОЛИМУ

В ТРУСКАВЕЦЬ НАВІЧНО

У Трускавці Андрія Макарчука знали всі. Адже прожив він у цьому місті півстоліття. Родом він із Волині. Ще в 1944 році, коли Андрієві було двадцять років, він був призваний не в армію, а для служби в міліції. Скерували його в Трускавець. Війна ще не закінчилась, вона продовжувалася за межами України. Жорстока боротьба відбувалась і в Трускавці. Начальником міліції тоді був патріот московської влади, відданий Сталінові та партії, тов. Федір Шапченко з Полтавщини. Андрія готували, насамперед, для боротьби з бандерівцями. Хто такі були бандерівці, Андрій тоді ще добре не знав. Йому втовкмачували, що це бандити. А трускавчани Андрієві подобалися. Культурні люди, які ще були вільними господарями на рідній землі. І він згадував нещасну Волинь, де його сестра з родиною з ранку до ночі важко працювала цілий рік за мішок пшениці. Це було гірше від кріпацтва, про яке Андрій знав з історії.

Несподівано Андрій познайомився з Романом Макомацьким, якого раніше боялися фашисти, а тепер так само боялися московські енкаведисти. Андрія запросив до себе в гості на Різдво поляк Гондроленські. Тут Андрій і познайомився з Романом Макомацьким. Андрій зовсім нічого не знав про Макомацького. Він дістав від Макомацького фотографію, яку показав черговому. Черговий розповів про Макомацького: „Ти знаєш, що то за один? Та за ним німці всю війну шукали. А тепер шукають наші. Та якби ти його впіймав, то мав би орден Леніна і 30 тисяч рублів“.

Тепер Андрій знав про Макомацького. А через місяць зустрівся з капітаном радянської армії. Це й був Макомацький.

– То ти тепер знаєш, хто я? – запитав Андрія.

– Знаю.

– І ордена не хочеш?

– Не хочу.

– Тоді гроші візьми. Сестрі поможеш.

– Нехай хтось інший подавиться ними,– відповів Андрій. Він погодився допомагати Макомацькому. Треба було діставати зброю та набої для неї, одяг, медикаменти. А через рік до Андрія приєдналися ще два міліціонери. Це були Дмитро Мацейко та Володимир Петрушак. Тепер було краще виносити зброю, набої, медикаменти, одяг, взуття. Трійця знала сексотів, попереджала про облави, арешти. Дехто весь час опускав очі в землю, зустрічаючись з Андрієм. Хлопці розповсюджували також листівки. Та підпільники через провокацію і були заарештовані. Це було в 1948 році. Андрій Макарчук та Дмитро Мацейко були засуджені на 25 років. А Володимир Петрушак загинув. Андрія завезли на Колиму. Там пробув дев’ять років. Повернувся до сестри на Волинь у 1956 році. Колись Тарас Шевченко писав: „Я бачив пекло, там неволя“. Те ж саме побачив Андрій на Волині. Це було рабство. Мабуть, і рабство було легшим. Краще було навіть у зоні на Колимі. Тут не треба було думати за шмат хліба. І Андрій утік з Волині в Трускавець. Але й тут для нього не було добра. Нема де жити, нема роботи, не прописують. Андрій навіть чекістам у Дрогобичі сказав, що хоче знову на Колиму. Тоді Андрія відправили на будівництво.

Переслідуваний на кожному кроці, дожив Андрій до 24 серпня 1991 року. Зустрів цей день у Києві на майдані біля Верховної Ради України. Бачив, як на радощах люди цілувалися, цілувався й Андрій з незнайомими людьми.

Останні роки жив Україною, багато читав, особливо про минуле нашого народу. Прочитав сотні таких книг. Захоплювався журналами „Зона“ та „Визвольний шлях“. Не один раз перечитував книги „Перспективи української революції“ Степана Бандери, „Московство“ Павла Штепи, „Голгота України“ Дмитра Соловея, „Холодний Яр“ Ю. Горліса-Горського.

Андрій виховав двох доньок. Оксана – педагог. Леся працює викладачем Трускавецької музичної школи. Дуже радів онукам. Ярослав є студентом Дрогобицького університету. Тарас – учень Дрогобицького педагогічного ліцею. А найменша Наталочка навчається у 6 класі Трускавецької середньої школи.

Та невблаганна смерть змусила покинути всіх, кого він так любив. Сотні трускавчан проводили в останню далеку дорогу Андрія Макарчука. Трускавецька поетеса Стефанія Шумило написала вірша, якого присвятила ще живому Андрієві Макарчуку. Але довелося прочитати цього вірша біля могили, в якій вічно спочиватиме Андрій Макарчук. Посипались грудки землі на домовину. Нехай ця земля буде тобі пером, дорогий Андрію.

 

 

ТРИ РОКИ БЕЗ ІРИНИ КОВАЛИШИН

Минають десятиліття і століття. Людей згадують, якщо вони цього заслужили. До таких належить Олександр Феданко із Солотвини, що на Івано-Франківщині. Це він організував у Солотвині Відродження Самостійної України 30 серпня 1941 року. Завдяки йому більше сотні хлопців і дівчат навколишніх сіл тоді Солотвинського району закінчили у 1943 році семирічну освіту. Олександр Феданко брав активну участь у відновленні Скиту Манявського. У Солотвині відкрив музей. Цей музей і сьогодні називають Феданковим.

Патріотів завжди любить і шанує народ. І патріотів завжди ненавидять вороги. Та найбільше їх ненавиділи і ненавидять свої яничари. У цьому солотвинці переконалися, коли помер Олександр Феданко. Він був заслуженим учителем. Тому солотвинці запропонували, щоб тіло покійного перед похованням перебувало в школі. Та „рідні“ яничари боялися й покійного. Райкомівці змусили директора школи Івана Стрембецького, щоб не дозволив принести тіло покійного до школи. Цинізмові яничарів немає меж.

1998 рік. Ніхто вже не зміг заборонити відзначення 100-річчя від дня народження Олександра Феданка. З багатьох сіл і міст Івано-Франківщини прибули люди в Солотвину, щоб вшанувати пам’ять патріота Олександра Феданка. Були в Солотвині в цей день і трускавчани.

Важкий шлях боротьби батька продовжує і його донька Ірина Ковалишин. Від 1949 року вона навчалася у Львівському медичному інституті. Чудом вдалося уникнути арешту. З 1969 року Ірина працює лікарем у Трускавці. Її знають не тільки як лікаря. У 1989 році Ірина однією з перших вступила у вир боротьби. Адже почалося Відродження України, й Ірина стала активним членом Товариства української мови. Потім вступила в Рух, Союз Українок. До останніх днів свого життя перебувала в Конгресі Українських Націоналістів.

Уже три роки немає між нами Ірини Ковалишин. Та естафету вона передала своїм дітям. Донька Наталка працює лікарем у Трускавці. Друга донька, Оксана, є викладачем Коломийського медичного училища. Син Володимир має музичну освіту. Трускавчани і гості міста часто слухають патріотичні пісні у виконанні Володимира. Чоловік Ірини, Ярослав Ковалишин, ще продовжує працювати лікарем у Трускавці. Рідні, друзі, знайомі вже третій рік сумують за прекрасною людиною. Вічна Тобі пам’ять, Ірино! Земля Тобі пером!

 

 

МОСКВА – ЦЕНТР СВІТОВОГО ТЕРОРИЗМУ

Терор. Терорист. Самі слова наводять страх на кожного. Якби це були тільки слова! Ми є свідками жахливих дій терористів. І перша гігантська терористична трагедія 11 вересня 2001 року в США потрясла жахом все людство світу. Терор набуває великого розміру. Це тепер. Та чи існував терор у минулому? Існував. Але тоді не існувало поняття тероризм. Не буде помилково, коли я назву центром світового тероризму Москву. Прикладів тероризму є десятки тисяч. Щоб їх назвати, треба багато томів. А тому й буду називати тільки окремі факти тероризму з історії Московської держави.

Почну з московського царя Івана III. Це був не цар, а справжній нелюд. Він для власної втіхи мордував бояр, купців та рядових москвинів. А їхнє багатство переходило у власність царя.

Ось ще один приклад терору. 2 січня 1570 року. Загін царської дружини увійшов у Новгород. Почалась жорстока розправа над новгородцями. Їх спочатку катували. Потім прив’язували до саней, тягли до Волховського мосту і звідти штовхали в ріку. Туди ж кидали їхніх жінок і дітей. Немовлят прив’язували до матерів і кидали з моста у воду. Царські стрільці плавали на маленьких човнах по Волхову з рогатинами, списами, гаками, сокирами і, хто спливав нагору, того прихоплювали гаками, кололи рогатинами, списами і занурювали у глибину. Так робилося кожен день протягом п’яти тижнів. У такий спосіб загинули тисячі новгородців. То хіба ж це не тероризм?

Терористом був і московський цар Петро І. Свої криваві терористичні дії він проводив в Україні з неймовірною жорстокістю. 11 листопада 1708 р. Меншиков підійшов з великою силою війська до столиці Івана Мазепи Батурина. Москалі не взяли б Батурина, якби не зрада. Один з головних старшин прилуцького полку Нос уночі потайними дверима ввів москалів у місто. Почалась різанина. Вирізали все населення. Меншиков дав наказ не щадити нікого і вбивати навіть дітей. І жертвами московських терористів стали 15000 батуринців. Трупи старшин прибивали цвяхами до дощок і вкидали їх до Сейму. Цей кривавий злочин українці не повинні забути.

Нищення мазепинців проходило всюди. Так, у Лебедині біля Харкова було замучено 900 людей. А скільки було таких Лебединів! Україна спливала кров’ю. То хіба це не тероризм? Так діяв в Україні „братній“ російський народ.

Минали століття, а московський тероризм процвітав. 1917 року в Росії відбувся переворот. До влади прийшли російські „трудящі“. На жаль, вони не забули про Україну. Вже в січні 1918 р. московська орда на чолі з Муравйовим ринула на Вкраїну. Жертвами цієї банди під Крутами стали 300 студентів, які полягли в нерівному бою. І знову Москва. Вона не забуває про своїх „менших“ братів. І це ще не все. У лютому 1918 року ці хижаки вриваються в Київ. За кілька днів терористи Муравйова розстріляли 5000 киян. Москалі нацьому не зупиняються. Вони не можуть насититися українською кров’ю. 21 листопада 1921 року московські орди на чолі з Котовським живцем закопали 359 українських лицарів під Базаром на Житомирщині. Це жахливий тероризм. Це було під час війни України з Росією. Тероризм не припинявся і в мирний час. До 1939 року московськими терористами було знищено мільйони українців. Всі терористи світу за такий період цього не зробили. Якби не було так багато жертв, то можна б і прізвища назвати. Щоб їх тільки перелічити, потрібно сотні книг. Лише на Соловках щоденно мордували до 300 людей. Більшість з них були українцями. А є ще Колима, Воркута…

Московському терору немає меж. Тільки за два тижні в червні 1941 року московські людожери жорстоко замордували в тюрмах Західної України 50000 людей. За які злочини їх замордували? Це Дем’янів Лаз, Дрогобич, Львів, Золочів, Вінниця… Тюрми були в кожному районному центрі, навіть в окремих селах.

А що було в Західній Україні після закінчення війни між червоною Росією та коричневою Німеччиною? Це була війна між червоними та коричневими фашистами. А після її закінчення московський терор у Західній Україні став пекельним. Але ні! Чорти не завдають таких мук грішникам. Ось один із тисячі прикладів: бойовий побратим „легендарного“ Кузнєцова Струтинський, підвипивши, у колі своїх друзів любив оповідати, як йому раз дали завдання привезти до Львова на показ повбиваних у кам’янецькому лісі повстанців. Було їх 17. Стільки на сани не могло вміститись, а тому тов. Струтинський, хлопець тямущий, розв’язав проблему простіше. Він повідрізував голови і склав їх на сани. Але по дорозі загубив десь одну голову. „Скільки то було клопоту“,– бідкався Струтинський опісля. Але якось минуло. Після цього він звернувся до уряду, аби йому присвоїли за його подвиги звання героя Радянського Союзу. Даремно, що не дали. Він цього заслужив. Це ж подвиг, якому немає аналогів у цивілізованому світі. Просто дивно, що йому не присвоїли звання героя Радянського Союзу. А скільки таких Струтинських!

До кожного села в Західній Україні знайшли дорогу московські терористи. Так, у моєму рідному селі Старуня Богородчанського району Івано-Франківської області вже після війни жертвами московських терористів стали 98 старунців. А таких сіл тисячі.

Хто злодій? Той, хто краде, чи той, у кого крадуть? Таке саме запитання можна поставити і до терористів. Терористами були опришки та їхній ватажок Олекса Довбуш. А український народ складав пісні і легенди про своїх славних терористів. Всі знають пісню „За Сибіром сонце сходить“. Навіть у школі цю пісню вивчають. А ця пісня присвячена „терористові“ Устимові Кармелюку. Любить український народ і „терориста“ Миколу Шугая. А Степан Бандера, а Микола Лемик? Героями називає цих „терористів“ народ. Це справжні національні герої. І ось протилежне. Московськими терористами були вбиті Петлюра, Коновалець, Ребет, Бандера… Хто назве героями цих московських вбивць? Зараз навіть Москва цього не зробить. Вони навіки затавровані словами вбивці, злочинці. Так що терористи поділяються і на героїв, і на злочинців. Але буває й таке, що злочинці ведуть боротьбу з героями, називаючи їх „терористами“.

Москва і далі дивує світ жахами. Російський президент Володимир Путін продовжує криваві злочини Івана III, Івана Грозного, Петра І, Леніна, Сталіна. Терористи Путіна залили кров’ю чеченських героїв міста та села Чеченії. Тільки за останні 5 років від рук московських вбивць загинули 80000 чеченців. Жертвами ставали навіть жінки та діти. Вбивали свідомо і жорстоко. За що? За які провини? Путін пояснює це по-імперськи. Росія провадить боротьбу з чеченськими терористами. Це те саме, що злодій, який грабує, називає злодієм того, кого грабує. Чи не так було в Західній Україні в 40–50 роках? Московські окупанти називали героїв УПА бандитами. Стиль Москви, від якого вона ніколи не відмовиться.

26 жовтня 2002 року Москва здивувала світ ще однією жорстокістю. Що ж було перед цим? Увечері 23 жовтня чеченські бойовики в московському Театральному центрі захопили один з концертних залів, в якому було 800–1000 людей. Усі ці люди стали заручниками. Чеченці не вимагали мільйони доларів чи рублів, щоб звільнити заручників. Якщо б вони цього вимагали, ось тоді їх можна б називати терористами. Та чеченці вимагали вивести російські війська з Чечні. Тільки за це чеченські герої і героїні йшли на вірну смерть. То чи можна їх називати „терористами“? Ці терористи відпустили дітей, вагітних жінок та хворих. Чеченці зовсім не мали наміру вбивати заручників. Вони б усіх заручників відпустили і прийняли смертельний бій. Ось чого боявся Путін. Як тоді цих героїв назвати терористами? А про виведення російських військ з Чеченії московські окупанти й не думали. Путін був би навіть задоволений, якби чеченці вбивали заручників. Та цього не сталося. І московський цар Путін знайшов вихід. Чогось жахливішого придумати неможливо. Що не зробили й не думали робити чеченські бойовики, це зробив московський Нерон. Свідомо отруїли газом сотні своїх людей! Скільки цих жертв? Від брехливої Москви про це не довідаєшся. То кого назвати терористами? Чеченських бойовиків чи московських убивць?

Московські вожді та генерали ніколи не берегли своїх людей. Під час війни Ватутін, Жуков та подібні їм генерали сотнями тисяч гнали навіть неозброєних людей під фашистські кулі. Згадаймо Олександра Матросова. Скільки сотень солдат скосив один німець своїм кулеметом! Добре, що знайшовся Олександр Матросов, який своїм подвигом врятував життя ще сотням солдат. „Взяти!“ – лунала завжди команда, і ніхто ніколи не питав, скільки загинуло солдат при виконанні цього наказу. Тому і втрати під час війни в чотири рази перевищували втрати німців. 26 жовтня Володимир Путін продовжив жахливу традицію царів, вождів та генералів. Треба втратити зовсім людську гідність, щоб отруїти до двох сотень своїх людей. І як зрозуміти, що серед заручників є пропалі безвісти? Якщо конкретно, то ці пропалі безвісти втекли на той світ. Адже ніхто в Москві не говорить, що вони втекли в іншу країну.

Хочу нагадати про гуманність звірів. Мова йде про хижих звірів. Вовки є хижаками і часто гризуться між собою. Але коли кривава гризня закінчується, то переможець переможеному вовкові зализує рани. Росію часто порівнюють з північним ведмедем. Та це не відповідає дійсності. Ведмідь оминає жертву, яка лежить. Пригадайте оповідання про двох друзів, що були в лісі. Несподівано хлопці побачили ведмедя. Один з них швидко заліз на дерево, залишивши товариша в біді. Другий хлопчина перелякався і впав. Ведмідь підійшов до хлопчини, обнюхав його і відійшов. А ось Путін та вишколені ним вбивці перевершили і вовків, і ведмедів. Вони цинічно труїли своїх. А чеченців? Безпощадно розстрілювали отруєних. Розстрілювали жінок. Якби таке сталось у якійсь іншій країні, то чеченців не розстрілювали б – їх би судили. Але за який злочин судити їх? Адже чеченці не вбили жодного заручника? І зовсім не мали наміру когось із заручників убивати. Та ще й відпустили 56 заручників. Ось чому московські кати їх розстріляли. То цих катів треба судити. Путін є найбільшим терористом. Чому його не судять? Адже жорстокий терор 26 жовтня у Москві не можна виправдати. Та нехай вже не судять Путіна. Я був би дуже радий, якби Путіна та його однодумців захопили чеченці в заручники. Це було б велике свято для всього чеченського народу. І не тільки для чеченського. Можливо, що це й здійсниться. Адже боротьба продовжується. Чеченія бореться. Воля або смерть! Український народ підтримує героїчну Чеченію в її справедливій боротьбі за незалежність. Тільки не зараховуйте до цього нашого путінця Леоніда Кучму. Він не тільки Чеченію, а й Україну віддав би Путіну, щоб той тільки дозволив поцілувати його капці. Такий у нас президент. Справжній „патріот“. Це ще добре, що він не має права посилати українців у Чеченію. Адже колись українці воювали в Афганістані. За яку ідею?


Дата добавления: 2015-12-07; просмотров: 40 | Нарушение авторских прав



mybiblioteka.su - 2015-2018 год. (0.025 сек.)