Еволюційні погляди сучасників Ламарка

Хоча теорія Ламарка і не здобула визнання серед більшості його сучасників, проте не можна сказати, щоб він був зовсім самотній у своїх поглядах на еволюційний розвиток органічного світу. Наприкінці XVIII і на початку XIX ст. подібні думки висловлювали й деякі інші вчені, до того ж у досить сміливій і визначеній формі — злам метафізичного світогляду, що розпочинався, приводив до визнання мінливості видів. Треба, проте, відзначити, що ніхто з еволюціоністів — сучасників Ламарка — не створив викінченої наукової теорії, яку можна було б порівняти з ученням Ламарка, і хоча їхні праці без сумніву відіграли позитивну роль у розвитку еволюційної ідеї, однак значення їх не набагато менше, ніж творів великого французького предтечі Дарвіна.

Еволюційні погляди Еразма Дарвіна. З усіх сучасників Ламарка найрозробленішу еволюційну концепцію запропонував дід Чарлза Дарвіна — англійський лікар і поет Еразм Дарвін (1731 —1802). Концепція ця викладена у двох творах — великому медико-філософському трактаті «Зоономія, або Закони органічного життя» (1794) та дидактичній поемі «Храм природи» (опублікована 1803 p., вже після смерті автора).

Еразм Дарвін дійшов висновку про еволюцію, розглядаючи розвиток особини. Дотримуючись поглядів анімалькулістів, він вважав, що кожна тварина починає своє життя у вигляді сперматозоїда, чи, як він писав, волокнинки. Але якщо найрізноманітніші тварини протягом індивідуального життя розвиваються з подібних волокнинок, то можна припустити, що й історично вони розвивалися від якоїсь первісної волокнинки, створеної божественним актом з неорганічної матерії.

На користь цього здогаду Еразм Дарвін подає цілу низку інших біологічних фактів, що вказують на можливість та ймовірність еволюції. Він звернув увагу на перетворення, яких зазнають пуголовки; що розвиваються в жабу, і писав, що подібні перетворення свідчать про здатність організмів значно видозмінювати свок форму та внутрішню будову. Такий самий висновок можна зробити із змін, зумовлених одомашнюванням, наприклад з відмінностей порід у коней, овець і собак. Вплив клімат і сезону також може зумовлювати зміну тварин. Так, в жарких країнах вівці вкриті короткою вовною, а в холодних — довгою і густою; на півночі зайці й куріпки зимою стають білими. Зміни будови, зумовлені звичками, особливо помітні в людей різних професій. Унаслідок пошкодження зародка, а також при міжвидовим схрещеннях можуть виникнути різні потворства. Нарешті, на користь еволюції свідчить і та обставина, що всі теплокровні тварини побудовані в основному за одним і тим самим планом, що вказує на спільність їх походження.

Розглянувши всі ці дані, Еразм Дарвін дійшов висновку, що всі теплокровні тварини походять від одні первісної волокнинки, яка мала всі основні властивосі життя.

«Беручи до уваги,— писав він,— наскільки малий час був потрібний для виникнення багатьох... змін тварин навряд чи буде дуже сміливо уявити, що протягом величезного за своєю тривалістю часу, який минув від початку існування Землі, вимірюваного, можливо, мільйнами століть, котрі передували історії людства..., всі теплокровні тварини пішли від однієї живої волокнинки. Велика першопричина зробила цю волокнинку живою, дала їй здатність набувати нових частин і нових нахилів, що зумовлюються подразненнями, відчуттями, бажаннями та асоціаціями; таким чином, вона мала здатність удосконалюватися власною, притаманною їй діялністю і передавати при розмноженні ці вдосконалення своїм нащадкам, і так без кінця».

Розмірковуючи таким чином, Еразм Дарвін припускав, що від другої первісної волокнинки пішли холоднокровні тварини, а від третьої — рослини, і що, нарешті, всі ці три первісні волокнинки виникли з єдиної вихідної волокнинки, створеної божественною силою. На таку спільність походження усіх органічних форм вказує існування у природі поступових переходів від нижчих організмів до вищих та однаковість основних проявів життя у тварин і рослин.

У поемі «Храм природи» Еразм Дарвін змалював процес виникнення життя та його подальшої еволюції так: «Тут без батьків, самі по собі, виникають перші крупинки одушевленого пороху. Органічне життя зародилося під безкрайніми хвилями і було вигодуване в перлинових печерах океану. Спочатку найдрібніші форми, невидимі у збільшувальне скло, повзають по мулу чи проносяться крізь водяну масу; з розквітом поколінь, що змінюють одне одного, вони набувають нових здатностей і одержують більші частини; і від них походять незліченні групи рослин та дихаючі світи плавців, ніг і крил».

Зупиняючись на причинах, що зумовлюють і спрямовують еволюцію, Еразм Дарвін висловлює. думки настільки близькі до деяких положень, розвинутих пізніше Ламарком, що в істориків біології, навіть виникав сумнів, чи не запозичив Ламарк ці положення в Еразма Дарвіна. Тепер можна вважати встановленим, що ці підозри помилкові і що Ламарк не знав про погляди сучасника-англійця; однак подібність їх уявлень справді велика.

Основною причиною еволюції Еразм Дарвін вважав виникнення в організмів нових потреб, для задоволення яких, вони тренують ті або ті органи, що завдяки цьому стають міцнішими чи навіть створюють нові. Усі такі зміни успадковуються нащадками. Так, наприклад, на думку Еразма Дарвіна, роги та шпори самців тварин виникли під впливом потреби мати засоби для боротьби з суперниками за володіння самицею; рило свині, хобот слона, жорсткий язик бика, дзьоб птаха, «очевидно, всі поступово утворилися протягом багатьох поколінь завдяки постійному прагненню цих істот задовольняти свою потребу в їжі, передавались нащадкам, стаючи постійно дедалі придатнішими для мети, якій вони мають служити...».

Такі самі причини еволюції рослин. Еразм Дарвін приписує їм чутливість, подібну до тієї, яку мають тварини. Він розумів, що його теорія незастосовна для розуміння деяких важливих пристосувань, але не міг запропонувати якогось іншого пояснення. Tак, наприклад, учений докладно розглянув захисне забарвлення і його роль у житті тварин, відзначаючи, що шляхи виникнення таких ознак невідомі. «Кінцеву причину таких забарвлень легко зрозуміти, - пише він,— оскільки вони служать у тварин для певної мети, але діюча причина здається такою, що лежить майже поза межами нашої уяви.

Дуже цікаві висловлювання Еразма Дарвіна про походження людини. Посилаючись на думку Бюффона проте, що численні анатомічні особливості людини вказують на походження її від чотириногих тварин. Еразм Дарвін зазначав: людина могла виникнути від якоїсь мавпи, у котрої великий палець випадково зміг протистояти іншим. Ця правильна думка про винятково важливу роль зміни будови руки в процесі еволюції людини, в подальшому була в незрівнянно глибшій та обгрунтованішій формі розвинута Енгельсом і підтверджена багатьма фактами, зібраними потім палеонтологами й антропологами.

Необхідно відзначити також ту велику увагу, яку Еразм Дарвін надавав боротьбі організмів за існування. Розвиваючи думку Бюффона, він писав, що не тільки тварини знищують одна одну, але й рослини змагаються між собою за грунт, воду, повітря та світло. Еразм Дарвін зазначав, що така боротьба, котра безперервно відбувається в природі, перешкоджає безмежному збільшенню чисельності кожного виду, але він не дійшов висновку про виживання у цій боротьбі найпристосованіших — цей важливий висновок зробив лише через півстоліття його геніальний онук.

Еволюційні погляди Еразма Дарвїна були зустрінуті більшістю сучасних йому вчених вороже і навіть глумливо. Taк, в одному з відгуків на «Зоономію» рецензент запитував, як могло статися, що всі тварини здобули потрібні їм органи в силу свого бажання мати їх, а людина досі позбавлена крил, хоча так давно мріє про них.

Проте думки про еволюцію, що містилися у працях Еразма Дарвіна, відіграли певну роль у формуванні пізніших еволюційних теорій і, зокрема, певною мірою вплинули на Чарлза Дарвіна, котрий був добре обізнаний з творами свого діда, хоча багато в чому з ним не погоджувався.

Вчення Гете про метаморфоз. Великий німецький поет Иоганн Вольфганг Гете (1749—1832) був неабияким дослідником природи. Він не створив якоїсь закінченої теорії еволюції, але своїми анатомічними й ботанічними дослідженнями встановив ряд фактів, що мали дуже важливе значення для еволюційного вчення, та зробив з цих фактів висновки, несумісні з думкою про сталість видів. З-поміж трансформістів — сучасників Ламарка — Гете є одним з найвизначніших учених і в історії еволюційної ідеї, йому належить видатне місце.

Уже на початку наукової діяльності він виступив противником вчення Ліннея про незмінність видів і протягом всього життя у різних природничо-наукових, філософських і поетичних творах висловлювався на користь мінливості органічних форм, або, як він її називав, метаморфозу.

Основою вчення Гете про метаморфоз є думка про єдність плану будови великих груп тварин і рослин, що вказує на походження кожної групи від спільного предка. Такий порядок мусив мати всі найголовніші риси організації, властиві даній групі, і був, сказати б, її прообразом.

Так, наприклад, порівнюючи анатомічні особливості різноманітних хребетних, Гете писав: «Ми можемо сміливо стверджувати, що всі досконаліші органічні істоти, серед яких ми бачимо риб, амфібій, птахів, ссавців і на чолі останніх — людину, побудовані за одним прообразом, який тільки більш чи менш відхиляється у різних напрямках у своїх досить сталих частинах і щоденно розвивається та перетворюється шляхом розмноження».

Як видно з цих слів, Гете не тільки говорив про єдність плану будови у всіх хребетних, але з великою сміливістю включає сюди і людину. Тим часом більшість тодішніх учених вважала, що між людиною і тваринами лежить різка межа; вчення церкви про те, що людина створена «за образом і подобою божою», користувалось майже загальним визнанням. Щоб довести правильність вчення про божественне створення людини, зоологи й анатоми намагались знайти в будові людського тіла такі особливості, які б чітко та безсумнівно свідчили пpo відміну людини від тварин, зокрема від мавп, до яких вона в анатомічному стосунку найближча. За таку відміну брали брак у людини і наявність у багатьох ссавців так званих міжщелепових кісток та надавали цьому дуже великого принципового значення.

Природно, що Гете, виходячи з уявлений, що людина, побудована за тим самим планом, що й інші хребетні, сумнівався у можливості існування ознаки, яка б так·різко відрізняла людину від тварин. Він дослідив будову верхньої щелепи не тільки у дорослих людей, але й у ембріонів, і в праці 1784 р. (опублікована 1820 p. paзом з іншими анатомічними даними в мемуарі «Питання морфології») показав, що міжщелепові кістки є і в людини. Ці кістки, що повністю, відповідають міжщелеповим кісткам інших ссавців (як за своїм положенням, так, і за тим, що в них закріплені верхні різці), рано зростаються з двома половинами верхньої щелепи та одна з одною і тому в черепі дорослої людини непомітні, за винятком випадків каліцтва, відомого під назвою «заячої губи», коли вони залишаються розділеними.

Дещо пізніше Гете захопився вивченням будови черепа ссавців і висунув теорію, за якою череп складається з кількох видозмінених хребців, що зрослися. Він виходив при цьому з тієї самої думки про прообраз, котра спонукала його шукати міжщелепові кістки в людини; тільки тут йшлося вже про прообраз не цілого організму, а окремої його частини.

Уявлення про те, що один і той самий орган, повторюючись і змінюючись, може утворювати частини організму, зовні зовсім не схожі одна на одну, було дуже і плодотворне й відіграло велику роль у розвитку порівняльної анатомії. Щодо хребетної теорії черепа в тому вигляді, як її сформулював Гете (і незалежно від нього— Окен, про що йтиметься нижче), то вона, набувши великого поширення у світлі пізніших експериментальних досліджень, виявилась неправильною.

Проте загальнa ідея про метамерну будову черепа, з якої виходив Гете, не позбавлена підстав: за сучасними уявленнями, голова становить перетворений передній кінець тіла, котрий раніше був побудований так само, як і решта тіла, тобто підтримувався хордою і був правильно сегментований. Осьова частина черепа утворилася з елементів - хребців, що містилися в головному кінці тіла, решта частин черепа є новоутворенням, яке виникло завдяки розростанню переднього мозку.

Гете думав розширити свої анатомічні дослідження створити велику працю, присвячену доведенню єдиного плану будови хребетних тварин, і в 1795 р. зробив начерки цієї праці.

Він хотів, вивчаючи кістяк, установити «анатомічний тип, загальний образ, в якому б містилися потенціальне форми усіх тварин і на основі якого кожну тварину можна було б описати в певному порядку. При побудові цього типу потрібно було б, по можливості, більше зважати на фізіологію. Уже із загальної ідеї типу випливає, що жодна окрема тварина не·може бути зразком для цілого... Тут слід робити так. Досвід насамперед має навчити нас, які частини спільні для всіх тварин і в чому ці частини різні. Ідея повинна панувати над цілим і генетично абстрагувати загальний образ».

Ця задумана Гете анатомічна праця залишилася нездійсненою. Проте та сама думка була блискуче розвинута ним стосовно до рослин у праці «Про метаморфоз рослин» (1790).

Уже Лінней висловлював припущення, що різні частини рослин мають однакову природу й інколи можуть перетворюватися одні на одних. «Квітки, листя і бруньки — одного походження,—писав він.— Оцвітина утворилася через поєднання зачаткового листя. Сильний ріст знищує квітки і перетворює їх на листя. Слабкий ріст, змінюючи листя, перетворює їх на квітки». Погляди ці були потім підтримані деякими іншими натуралістами, зокрема Каспаром Вольфом.

Гете у глибокій і строго науковій формі розвинув це положення в дусі своїх уявлень про єдність плану будови рослин, обгрунтувавши його численними фактами. У своїй праці «Про метаморфоз рослин» Гете набагато випередив сучасних йому ботаніків, так що вона була належно оцінена набагато пізніше.

Гете показав, що квітка є не що інше, як сильно видозмінений, метаморфізований, пагін з укороченим міжвузлям, причому листя, чашолистки, пелюстки, тичинки та плодолистки — все це різні перетворення одного й того самого органа. Так само бокове гілля, що відходить від стовбура, можна розглядати як молоді рослини. Виходячи з цього, Гете спробував створити схему будови «первісної» квіткової рослини, що демонструвала поступовість переходів від нормального листя пагона до різних частин квітки.

Гете розумів усю важливість зробленого ним відкриття. В одному з листів цього часу він писав: «Я підійшов впритул до таємниці розмноження й організації рослин… Першорослина буде найдивовижнішим у світі створінням... Той самий закон можна буде застосувати до всього живого».

Ідею єдності плану, а отже, й спільності походження втілену Гете в образах його «першотварини» та «першорослини», він потім розширює, вважаючи, що природа тварин і рослин має настільки багато спільного, що законним є припущення про походження тих й інших від одного спільного кореня.

«Якщо розглядати рослини і тварини в їх найнедосконалішому стані,— писав він,— їх майже неможло відрізнити одну від одної... Істоти, яких важко розрізнити за спорідненістю, потроху виділяються як рослини і тварини, удосконалюються у двох протилежних напрямках, так що рослини досягають поступового свого апогею в дереві з його довговічністю та нерухомістю, тварина — в людині з її дуже високою рухливістю і свободою».

Щодо шляхів, якими здійснювалась еволюція, розвивав глибоку думку про те, що вона зумовлюється взаємодією спадковості та мінливості двох найважліших властивостей живих істот. Спадковість, чи «доцентрова сила організмів», як він її називав, прагне зберегти прообраз; мінливість, чи «відцентрова сила», приводить до різних перетворень прообразу, до різноманітності органічного світу.

Цю думку Гете висловив особливо виразно у словах: «Ідея метаморфозу аналогічна поняттю відцентрової сили; вона перейшла б у нескінченність, якби не мала для себе противаги: я вважаю нею специфічне прагнення, нерухомий стан стійкості, тільки одного разу виниклий, доцентрову силу, в найглибших основах якої ніякі навколишні умови не можуть зумовити зміни». З цих слів, проте, бачимо й те хибне, що було в уявленнях Гете про спадковість і мінливість. Спадковість він розглядав як щось абсолютне, нерухоме, не розуміючи, що в процесі еволюції безперервно змінюється і сама спадкова природа організму.

На причинах, які викликають зміну органічних форм, Гете зупиняється дуже мало. Однак із його висловлювань з цього питання можна бачити, що він вважав головним фактором еволюції вплив навколишніх умов. Так, у вірші «Метаморфози тварин» (1819) він писав: «Усі істоти розвиваються за одвічними законами, і навіть найрідкісніша форма приховано зберігає в собі свій прообраз. Така форма визначає спосіб життя тварини, а останній у свою чергу дуже впливає на всі його форми. Звідси й стійкість у розвитку, і якщо відбувається зміна в ньому, то лише від дії зовнішніх умов».

Еволюційні погляди натуралістів — послідовників Шеллінга. На межі XVIII і XIX ст. у Німеччині еволюційна ідея підтримувалася, крім Гете, ще групою натуралістів— послідовників німецького філософа Фрідріха Вільгельма Йозефа Шеллінга (1775—1854).

Ідеалістична філософія Шеллінга відбиває настрої тогочасної німецької буржуазії, набагато слабшої в економічному і політичному відношеннях, ніж буржуазія Англії та Франції. Це споглядальний ідеалізм, що ставився до природи містично, вважав її створінням абсолютного світового духу. Проте вчення Шеллінга мало й деякі позитивні риси. Воно значною мірою використало досягнення природознавства кінця XVIII ст., а головне - розглядало природу діалектично, в її становленні та розвитку. Незважаючи те, що розвиток розуміється ідеалістично (за Шеллінгом розвиток природи є розвок духу), цей діалектичний елемент дав можливість філософу і його послідовникам дійти деяких глибоких здогадів, правильність яких була підтверджена протягом подальшої історії природознавства. Зокрема, деякі з прихильників Шеллінга, спираючись на вчення про розвиток, зробили висновок про еволюцію органічного світу.

Безсумнівно, філософія Шеллінга вплинула і на Гете, але особливо сильно вона відбилася в еволюційних уявленнях двох видатних німецьких натурфілософів — Окена та Тревірануса.

Висловлювання Лоренца Окена (1779—1851) про еволюцію відзначаються умоглядним характером і переплетені збагатьма зовсім фантастичними й безглуздими міркуваннями, через що немає ніяких підстав вбачати в ньому одного з видатних еволюціоністів додарвінської пори, як це роблять деякі німецькі історики природознавства. Як еволюціоніст Окен стоїть незрівнянно нижче Гете. Одначе свого часу він користувався великою, популярністю і в зв'язку з цим ті незначні цінністні думки, що є в нього з питань еволюції, все-таки зіграли певну позитивну роль у розвитку біології. Тому варто бодай коротко зупинитися на його працях.

Свої еволюційні погляди Окен виклав у декількі творах, найбільше значення з яких має тритомний «Підручник натурфілософії» (1809—1811). За Океном, життя зародилося в морі зі слизу, який утворився внаслідок змішування вуглецю, води й повітря. Першими живим істотами були малесенькі кулясті пухирці цього слизу, чи «інфузорії» (це поняття має у Окена умоглядне значення, і своїх «інфузорій» він зовсім не ототожнює зі справжніми інфузоріями). З таких слизистих пухирців розвинулись усі форми життя, так що рослини і тварин є не що інше, як метаморфоз «інфузорій». Оскільки органічна матерія може існувати тільки у вигляді слизистих пухирців, то необхідно припустити, що тіло будь-якої рослини чи тварини являє собою скупчення величезної кількості пухирців. Тут Окен ніби передбачив клітинну теорію будови живих істот. Окен у своїй концепції первісного слизу та первісного пухирця, зазначав Енгельс, «виставляє як постулат біології те, що було пізніше дійсно відкрите як протоплазма і клітина».

Проте ці й подібні судження Окена дуже абстрактні й туманні, в них є чимало суперечностей. Так, наприклад, говорячи про походження людини, Окен в одному місці зазначав, що вона,, подібно до всіх інших організмів, є продуктом поступового розвитку, в іншому —що людина сама собою зародилася з морського слизу, в третьому— що вона створена з глини, та·води богом й оживлена його диханням.

Набагато визначеніший і більш науковий характер мають еволюційні висловлювання іншого німецького натурфілософа-шеллінгівця Готфріда Рейнхольда Тревірануса (1776—1837), що містяться у двох його великих працях —«Біологія та філософія живої природи» та «Явища і закони органічного світу» (1831 —1832). «Можна уявити собі спільну вихідну форму,—твердив він,— з якої розвинулись усі живі істоти. Цей розвиток відбувався не в одному, а в декількох напрямках. Від кожного такого напрямку знову відходили нові лінії розвитку в інші боки, і так виникло своєрідне деревоподібне розгалуження». Такою спільною вихідною формою, що дала початок всій різноманітності органічного світу, є, за Тревіранусом, «зоофіти», тобто якісь найпростіші нижчі організми, котрі стоять між рослинами і тваринами.·

В іншому місці Тревіранус ще сміливіше розвивав думку про еволюційну зміну видів: «Ми дотримуємось тієї думки, що кожний вид, подібно кожній особині, проходить певні періоди росту, зрілості й вимирання, причому останнє є не припиненням існування, як в особин, а дегенерацією. Нам здається, звідси виходить, на противагу загальновизнаній думці, що не могло бути тих великих катастроф, які знищили б тварин первісного світу, багато з них пережили ці катастрофи... і зникли з сучасної природи, оскільки ті види, до котрих вони належали, завершили коло свого існування і перейшли в інші роди». Tермін «дегенерація» Тревіранус застосовував тут приблизно в тому самому значенні, що і Бюффон, розуміючи під ним виникнення одного виду з іншого.

Хоча думка про існуван якихось закономірних «життєвих циклів» видів і помилкова проте не можна не віддати належного тому, як чітко формулює Тревіранус положення про те, що один вид може дати початок іншому.

Причини еволюції, за Тревіранусом, це, з одного боку, гібридизація («дія різнорідної чоловічої утворювальної речовини на живий зародок»), а з іншого боку – вплив зовнішнього середовища на організм, що розвивається. Унаслідок дії цих причин «кожна жива істота має здатність безкінченно видозмінювати форми; кожна з них може пристосовувати свою організацію до змін зовнішнього світу, і ця здатність, що постійно діяла через безперервні зміни зовнішнього світу, і була причиною того, що зоофіти первісного світу досягали дедалі вищих ступенів організації і жива природа розгорнула нескінчену свою багатосторонність».

Еволюційні погляди сучасників Ламарка в Росії. Наприкінці XVIII і на початку ХІХ ст. ідея трансформізму мала ряд видатних прихильників у Росії.

Один з найвидатніших дослідників природи XVIII ст., засновник російської зоології - Петро Симон Паллас (1741 — 1811), про праці якого в галузі систематики вже йшлося, припускав мінливість видів. Так, наприклад, описуючи спостережуваний ним випадок потворства у свині, він зазначав, що такі раптові зміни в будові, коли вони є спадковими, можуть призвести до виникнення нових видів. В іншій праці Паллас вказував на зміну органів і поступове ускладнення будови тварин.

Щоправда, слід відзначити, що в другій половині свого життя Паллас відійшов від цих прогресивних поглядів і повністю перейшов до лав прихильників креаціонізму, вважаючи, що знову виникати можуть тільки різновиди, а не види.

Глибокі думки висловлював Паллас з приводу природної спорідненості між організмами. Він закликав не змішувати випадкові, поверхові схожості, подібні до тих, якими користувався Бонне при побудові «драбини істот», зі справжньою, глибокою схожістю в організації. Така справжня схожість є виразом спорідненості, і саме вона, на думку Палласа, має бути основою для побудови зоологічної системи.

У 1755 р. була надрукована дисертація російського бджоляра Афанасія Каверзнева. У цій праці він розвинув думку про мінливість видів у тварин і про генетичний зв'язок нижчих форм з вищими, аж, до людини. Причиною мінливості видів Каверзнев вважав вплив зовнішнього середовища, насамперед їжі, а також температури і рельєфу місцевості.

Поглядів, досить близьких до уявлень Окена, дотримувався Михайло Олександрович Максимович (1804— 1873), видатний український вчений-природознавець, філософ, історик. Максимович говорив про походження життя з неживої природи, про поступовий розвиток органічного світу від простого до складного, про універсальну єдність світу та взаємний зв'язок у природі. «Первісне зародження організму,— писав він,— прийшло за остаточним утворенням нашої планети: основою організму є слизисті пухирці. Самі лише ці пухирці виникли з початків нерудних (тобто неорганічних.— С. Г.), усі інші органічні тіла утворились і можуть утворюватися, розвиваючисьі них».

Однак Максимович не був сліпим наслідувачем Окена, йому належить низка власних глибоких і оригінальних положень. Так, наприклад, він говорив про те, вищі тварини в своєму ембріональному розвитку проходять ступені, на яких стоять нижчі тварини, «у цьому розвитку виявляючи чи формою, чи тварин нижчих ступенів». Це уявлення в подальшому відіграло дуже велику роль у розвитку вчення про еволюцію.

Відомий палеонтолог і анатом академік Християн Іванович Пандер (1794—1865) виступав палким противником вчення про незмінність видів. У «Порівняльній остеології» (14 вип., 1821 —1831) він писав: «Погляд, за яким тварини в різноманітності їх форм розглядаються як замкнуте незалежне ціле, не змінюване зовнішнім впливом, не тільки не може пояснити нам різноманітності тваринного світу, але й не має ніякого сенсу при порівнянні тварин між собою». «З нашого погляду неможливо мислити ці форми в їх обумовленості, як щось закінчене і раз створене на всі часи».

Пандер вважав, що весь тваринний світ безперервно змінюється і розвивається, причому цей еволюційний процес визначається впливом на тварин зовнішніх умов. Головного значення він надавав їжі, зміна якої глибоко впливає на всю будову тварини. Проте він припускав видозміни завдяки дії інших факторів середовища (температури, освітдення).

Широкі й ретельні досліди з гібридизації рослин здійснив Йозеф Готліб Кельрейтер (1733—1806), який працював у Німеччині та Росії (в Академії наук). Хоч Кельрейтер і не був трансформістом, проте його дослідження відіграли істотну роль у спростуванні поглядів преформістів — як анімалькулістів,· так і овістів — і сприяли становленню еволюційної ідеї. Так, описуючи одержані ним гібриди від схрещування двох видів тютюну та відзначаючи, що ці гібриди мають ознаки проміжні між обома батьками, він дійшов висновку: «Ця обставина цілком справджує... вчення про зародження за допомогою двоякого виду сім'я (Так Кельрейтер називав «дві схожі; але різнорідні... речовини, одна з яких є чоловічою, інша—жіночою». Суті процесу запліднення він не знав, і необхідність злиття чоловічого та жіночого «сім'я» у зав'язі квітки припускав цілком умоглядно) і, навпаки, повністю заперечує вчення про сім'яних звіряток та про визнаваних за первісні в яєчниках тварин і рослин ембріони й зародки, що оживлюються за допомогою чоловічого сім'я».

Подібні думки майже водночас з Кельрейтером вислов­лював і Лінней і також на основі своїх спостережень над рослинними гібридами, але досліди Кельрейтера були різноманітніші і докладніші, що робило його висновки більш вагомими. Кельрейтер звернув увагу і на деякі факти, важливі для розуміння спадковості,— помітив розщеплення ознак у нащадків гібридних рослин, підкреслив силу (гетерозис) гібридів першого покоління і вказав на можливість практичного використання цього явища.

Висновки. Незважаючи на панування вчення про незмінність видів, наприкінці XVIII і на початку XIX ст. еволюційні ідеї висловлювались не лише Ламарком, але і рядом його сучасників у різних країнах Європи. Проте в їх працях маємо тільки окремі цікаві думки щодо історичного розвитку органічного світу, ніхто з них не зміг наблизитися до Ламарка стосовно створення цілісної науково обгрунтованої теорії еволюції.

Дата добавления: 2015-12-07