MAGISTER LUDI 11 страница

Як він мав поставитись до цієї відповіді і хто міг бути її автором? Стиль про це нічого не казав – то був загальновживаний, безособовий, офіційний стиль, як і належало в цьому випадку. Та коли Кнехт уважніше проаналізував листа, то знайшов у ньому більше своєрідного й особистого, ніж можна було помітити, читаючи його вперше. В основі всього документа лежав ієрархічний орденський дух, почуття справедливості й любові до порядку. Добре було видно, яке неприємне, прикре, навіть тяжке й гнітюче враження справила Кнехтова заява, і думка відхилити її напевне ж склалася в автора відповіді вже під час першого ознайомлення, незалежно від оцінки решти членів Колегії. А проте, крім невдоволення й нехіті, у відповіді відчутні були й інші, протилежні почуття, інший настрій: очевидна симпатія, бажання наголосити на всіх лагідних і прихильних оцінках та висловах, що пролунали на засіданні, де розглядали Кнехтову заяву. Кнехт не сумнівався в тому, що автором: відповіді був Александр, настоятель Ордену.

Тут ми досягли кінця свого шляху й гадаємо, що розповіли все істотне про життя Йозефа Кнехта. Про те, чим воно закінчилось, якийсь пізніший біограф безперечно виявить і повідомить ще не одну подробицю.

Ми не хочемо подавати свій власний опис останніх днів Магістра, бо знаємо про них не більше, ніж кожен вальдцельський студент, та опис наш і не вийшов би кращий за «Легенду про Магістра Гри в бісер», яка в нас ходить по руках у багатьох списках і яку, мабуть, склали кілька найближчих учнів покійного Магістра. Хай цією легендою і закінчиться наша книжка.

ЛЕГЕНДА

Ми слухаємо розважання своїх товаришів про те, як і чому зник Магістр, чи його наміри і вчинки були правильні чи ні, чи його доля мала глибший сенс чи була безглузда, то вони здаються нам такими ж недоречними, як міркування Діодора Сіцілійського про можливі причини поводей на Нілі, і ми вважаємо, що не тільки непотрібно, а навіть шкідливо відшукувати ще й свої якісь здогади. Краще будемо берегти в серцях своїх пам’ять про Магістра, який, дивно й загадково поканувши Касталію, так швидко після того пішов ще в чужіший, таємничіший інший світ. Саме в ім’я дорогої для нас пам’яті про нього ми й хочемо записати про ці події все, що чули.

Після того як Магістр прочитав листа, в якому Колегія відхиляла його прохання, по тілу в нього пройшов легенький дрож, наче від вранішньої прохолоди й протверезіння, – це була для нього ознака, що час настав, вагатися й зволікати більше не можна. Це дивне почуття, яке він звав «пробудженням», було йому знайоме, бо завжди з’являлося в ньому у вирішальні хвилини його життя: живлюще й воднораз болісне поєднання прощальної туги й радісного очікування перед новою дорогою, воно вривалося глибоко в душу, в підсвідомість, як весняна буря. Кнехт глянув на годинника: до лекції була ще ціла година. Він вирішив присвятити цей час медитації й пішов у тихий магістерський садок. Дорогою не сходив з думки рядок вірша, який він чомусь пригадав: Готовий будь навіки попрощатись…

Він усе проказував його подумки, не знаючи, в якого автора його вичитав. Рядок подобався йому, чимось промовляв до його серця і, здавалося, цілком відповідав теперішньому його настроєві. В садку він сів на лавку, вже притрушену першим осіннім листям, почав рівно дихати й зусиллям волі домігся внутрішнього спокою, а тоді з прояснілим серцем заглибився в медитацію, під час якої ця важлива хвилина в його житті постала перед ним у низці загальних, понадособових образів. Та коли він ішов назад до маленької аудиторії, той рядок з вірша знов зринув У його пам’яті. Магістр знов задумався над ним і вирішив, що рядок має звучати якось інакше. І враз пам’ять проясніла, прийшла йому на допомогу, і він тихо проказав: І в кожну мить, що має вже промчати, Готовий будь навіки до прощання, Щоб стрепенуться й наново почати.

Проте аж надвечір, коли Магістр давно вже прочитав лекцію і закінчив усю свою щоденну роботу, він пригадав, звідки походять ці рядки: не з твору якогось давнього поета, а з його власного вірша, написаного Ще в шкільні чи студентські роки. Закінчувався той вірш словами: Ну що ж, прощайся і почни спочатку! Того ж таки вечора Кнехт викликав до себе свого заступника, сказав, Що завтра має на невизначений час поїхати з Селища, передав йому всі поточні справи, коротко пояснивши, як і що робити, й привітно, поділовому попрощався, як завжди перед недовгими службовими подорожами.

Кнехт уже раніше дійшов висновку, що повинен залишити свого друга Тегуляріуса, не завдаючи йому зайвої прикрості прощанням. І не тільки тому, щоб менше вразити надто чутливого друга, але й тому, щоб не поламати всього свого плану. Поставлений перед фактом, Тегуляріус якось уже змириться з ним, а несподівана звістка і сцена прощання могли б штовхнути його на непродумані вчинки. Спершу Кнехт навіть хотів був поїхати, взагалі не побачившись більше з Тегуляріусом. Але, добре поміркувавши, всетаки вирішив, що це надто скидалося б на втечу. Хоч як добре й розумно було б уберегти друга від зайвого хвилювання й не дати йому приводу вчинити якусь дурницю, самому собі потурати він не мав права. Лишалося півгодини до сну, він міг ще відвідати Тегуляріуса, не боячись, що переб’є відпочинок йому чи комусь іншому. Коли він переходив широке внутрішнє подвір’я, було вже темно. Він постукав до келії друга з дивним почуттям, що робить це востаннє, і застав його самого. Тегуляріус сидів і читав. Він відклав книжку, радісно привітав гостя й запросив його сісти.

– Я сьогодні пригадав один давній вірш, – почав Кнехт, – чи то пак кілька рядків з нього. Ти часом не знаєш, де його можна знайти цілого? І він процитував: Готовий будь навіки до прощання…

Тегуляріусові не треба було напружувати свою пам’ять. Він зразу ж пригадав вірша, підвівся й дістав з шухляди рукопис Кнехтових творів, авторський рукопис, який друг сам колись подарував йому. Він погортав його, витяг дві сторінки з першим варіантом вірша й, усміхаючись, подав їх Магістрові: – Будь ласка, Превелебний, ось він. Уперше за стільки років ви зволили пригадати цей свій твір.

Йозеф Кнехт уважно, навіть трохи схвильовано розглядав сторінки. Колись, ще студентом, навчаючись у Східноазіатському інституті, він списав їх рядками віршів, і ось тепер на нього дивилося з цих аркушів далеке минуле. Все – трохи вже пожовклий папір, юнацький почерк, викреслені й виправлені місця в тексті – нагадувало про давні дні, які він майже забув і які тепер застережливо й болісно ожили в його пам’яті. Він, здавалось йому, пригадав не тільки рік і пору року, коли народились ці рядки, а навіть день і годину, той настрій, те почуття сили й гордості, що сповнювало його тоді, робило щасливим і вилилось у вірш. Він написав цей вірш одного з тих особливих днів, коли його опанував душевний стан, який він звав «пробудженням».

Видно, заголовок виник, коли самого вірша ще не було. Він був написаний великими, розгонистими літерами і складався з двох слів: «Переступай межі!» І аж згодом, в інший час, в іншому настрої і за інших життєвих обставин цей заголовок разом із знаком оклику був викреслений, а замість нього дрібнішими, тоненькими й скромними літерами написаний Інший: «Щаблі».

Кнехт пригадав, як він тоді, окрилений ідеєю свого вірша, написав слова «Переступай межі!» – то був заклик і наказ, настанова собі самому, наново сформульований і підтверджений намір підпорядкувати цьому гаслу всі свої вчинки і своє життя, переступати всі межі, рішуче й радісно долати кожен простір, кожен відтинок свого шляху і, виконавши свій обов’язок, покидати їх. Він тихенько прочитав кілька рядків: Тож переходьмо простори і межі, Ніде не зупинившись на порозі, Бо обрій моря тільки в безбережжі, Бо обрій духу тільки у дорозі.

– Я вже давно забув цього вірша, – мовив він, – і коли сьогодні один рядок випадково зринув у моїй пам’яті, то я навіть не міг пригадати, звідки я його знаю і чий він. Яким він тобі здається тепер? Хоч якось промовляє ще до твого серця? Тегуляріус замислився.

– Якраз цей вірш завжди справляв на мене дивне враження, – мовив нарешті він. – Вірш належить до тих небагатьох ваших творів, яких я, властиво, не любив, у яких мене щось відштовхувало, прикро вражало. Що саме, я тоді не розумів. А сьогодні, здається мені, розумію. Ваш вірш, Превелебний, який ви назвали неначе якоюсь командою «Переступай межі!», а потім, хвалити бога, змінили заголовок на інший, багато кращий, можна сказати, ніколи мені не подобався, бо ви в ньому немовби даєте накази, моралізуєте й повчаєте, як шкільний учитель. Та якби з нього вилучити цей елемент чи, інакше, зняти це забарвлення, то він став би одним з найкращих ваших віршів, я тепер знов переконався в цьому. Заголовок «Щаблі» непогано віддає його справжній зміст, але з таким самим чи навіть більшим успіхом ви могли б назвати його «Музика» або «Суть музики». Бо якщо не брати до уваги його моралізаторського чи проповідницького тону, то це, власне, міркування про суть музики чи, коли хочете, гімн музиці, її постійній присутності в житті, її ясності й завзятості, її жвавості, невтомній готовності і бажанню поспішати вперед, лишати позаду щойно здобутий простір або його частку. Якби ви обмежились цим міркуванням чи цим гімном духові музики, якби ви – вже тоді, видно, охоплені шанолюбством вихователя, – не зробили з цього заклику й проповіді, цей вірш міг би стати справжньою перлиною. А так у ньому, здається мені, не тільки надто багато менторського, повчального, але й, крім того, є одна логічна помилка. Лише задля морального впливу ви в цьому вірші прирівнюєте музику до життя, а це засіб принаймні дуже сумнівний, він перетворює природну, вільну від моралі рушійну силу, яка є основною пружиною музики, в «життя», що прагне виховувати й розвивати нас за допомогою закликів, наказів і повчань. Одне слово, в цьому вірші певний образ, щось неповторне, гарне й величне сфальшовано й використано для повчання, а це завжди викликало в мені почуття опору.

Магістр задоволено слухав друга, спостерігаючи, як той дедалі більше розпалюється, бо любив цей його сердитий тон.

– Може, ти й маєш рацію, принаймні в тому, що цей вірш спирається на музику, – сказав він напівжартома. – Думка про «перехід з простору у простір» і основна ідея мого вірша справді йдуть від музики, хоч сам я цього не знав і не помічав. Не знаю, чи я викривив ідею і сфальшував образ; може, ти й правду кажеш. Коли я писав ці рядки, в них уже йшлося не про музику, а про переживання, про те, що чудовий музичний символ обернувся до мене своїм етичним боком і став у моїй душі гаслом до пробудження, покликом, голосом життя. Імперативна форма вірша, яка тобі особливо не подобається, походить зовсім не від бажання наказувати чи повчати, бо наказ, настанова спрямовані тільки до мене самого. Ти дуже добре знаєш це, любий мій, а якби й не знав, то міг би побачити з останнього рядка вірша. Отже, я щось пізнав, усвідомив, побачив внутрішнім зором і хотів, щоб зміст і мораль цього усвідомлення промовили до мене самого, закарбувалися в моїй душі назавжди. Тому вірш і лишився в моїй пам’яті, хоч я й сам про це не знав. Отже, чи ці рядки добрі, чи погані, а своєї мети вони досягли, настанова жила в мені досі, не забулася. Сьогодні вона зазвучала в мені поновому, це чудове переживання, і твій глум не може його зіпсувати. Але мені вже пора йти. Які гарні були ті часи, друже, коли ми, ще студентами, часто дозволяли собі порушувати правила й до пізньої ночі сиділи, захоплені розмовою. Магістрові вже цього робити не випадає. А шкода!

– Ет, – мовив Тегуляріус, – воното випадає, та тільки хоробрості бракує.

Кнехт, усміхаючись, поклав руку йому на плече.

– Щодо хоробрості, любий мій, то я здатен ще й не на такі витівки. На добраніч, старий причепо! Він вийшов з келії веселий, але, поминаючи понічному порожні переходи й подвір’я Селища, знов споважнів, його опанував прощальний настрій. Прощання завжди викликає в пам’яті картини минулого, і на Кнехта дорогою також найшов спогад про той день, коли він, ще хлопець, тількино прийнятий до вальдцельської школи, вирушив у свою першу прогулянку по Вальдцелю і Vicus Lusorum, сповнений передчуттів і надій. І ось тепер, серед мовчазних, понічному холодних дерев І будівель, серце його стислося від пронизливого, болісного почуття, що все це він бачить востаннє, востаннє прислухається, як затихає і западає в сон таке жваве вдень Селище, востаннє дивиться, як віддзеркалюється у водоймі кволе світло з будиночка сторожа, як над деревами його садка пливуть нічні хмари. Він повільно обійшов усі доріжки й закутки Селища Гри, йому захотілося ще раз відчинити хвіртку й зайти у свій садок, проте він не мав із собою ключа, і це швидко протверезило його й допомогло отямитися. Він повернувся до свого помешкання, написав іще кілька листів, серед них і Десиньйорі, повідомивши йому, що скоро приїде в столицю, потім у глибокій медитації звільнився від душевного хвилювання цієї години, щоб завтра вистачило сили виконати своє останнє завдання в Касталії – поговорити з настоятелем Ордену.

Другого дня Магістр устав тоді, коли й завжди, викликав карету й поїхав. Мало хто помітив його від’їзд, і нікому не видався він чимось незвичайним. Ранок був вологий, напоєний першим осіннім туманом.

Кнехт поспішав до Гірсланда. Прибувши туди опівдні, він попросив доповісти про себе Магістрові Александру, настоятелеві Ордену. В руках він тримав загорнуту в сукно гарну металеву скриньку, яку він узяв із потаємної шухляди свого письмового столу; в ній лежали його відзнаки Магістра, печатка й ключі.

У головній канцелярії керівництва Ордену його зустріли трохи здивовано: мабуть, ще не було такого випадку, щоб хтось із Магістрів з’являвся сюди без запрошення чи принаймні не попередивши про свій приїзд. За наказом настоятеля його нагодували, потім провели відпочити до келії в старій галереї й сказали, що Превелебний сподівається звільнитись і прийняти його через двітри години. Кнехт попросив, щоб йому принесли статут Ордену, сів, перечитав його весь іще раз і остаточно переконався, який простий і законний його задум; але всетаки й тепер йому здавалося, що пояснити словами сенс цього задуму, його внутрішню виправданість неможливо. Він пригадав один пункт статуту, який дали йому як тему для медитації в останні дні вільного юнацького, студентського життя, коли його приймали в Орден. Тепер Кнехт перечитав той пункт, заглибився в роздуми й відчув, як він сам за цей час змінився, який став несхожий на тодішнього трохи несміливого молодого репетитора. «Якщо Колегія, – стояло в тому пункті, – призначає тебе на якусь посаду, то знай: кожен подальший ступінь – це не крок до волі, а новий обов’язок. Чим більша влада, тим суворіша служба. Чим сильніша особистість, тим неприпустиміша сваволя». Як твердо й однозначно все це звучало колись і як же змінилося відтоді для нього значення деяких слів, особливо таких двозначних як «обов’язок», «особистість», «сваволя», що набули навіть протилежного змісту! І якими вони всетаки були тоді гарними, ясними, тривкими й напрочуд переконливими, ці пункти статуту, якими незаперечними, вічними й безмежно правильними здавалися вони молодій душі! О, вони б такими й лишилися, якби Касталія була цілим світом, багатоманітним, проте неподільним, а не тільки невеличким острівцем у світі чи сміливо й силоміць викроєною з нього часткою! Якби весь світ був елітарною школою, Орден – сукупністю всіх людей на землі, а настоятель Ордену – господом богом, якими довершеними були б тоді ці пункти і весь статут! Ох, якби ж так і було, яким солодким, квітучим, невинногармонійним стало б тоді життя! А колись так і було, колись він усе бачив і сприймав саме таким: Орден і касталійську духовність вважав світом, касталійців – справжнім людством, а некасталійську частину цілого – таким собі дитячим світом, підготовчим щаблем до Провінції, перелогом, що тільки чекає ще найвищої культури й порятунку, дивиться на Касталію з побожним захватом і часом посилає до неї таких чемних гостей, як молодий Плініо.

А як дивно вийшло з ним самим, з Йозефом Кнехтом і його власною Душею! Хіба не вважав він колись, навіть іще вчора, той властивий йому спосіб сприйняття, пізнання й переживання дійсності, який він звав «пробудженням», поступовим проникненням у саме серце світу, в центр істини, чимось посвоєму абсолютним, рухом уперед чи шляхом за своєю ідеєю безперервним і простолінійним, хоч його й можна долати тільки поступово? Хіба колись, замолоду, йому не здавалося пробудженням, поступом, чимось безперечно цінним і слушним те, що хоч він і визнав зовніш2ній світ в особі Плініо, але як касталієць свідомо й твердо відмежувався від нього? Подальшим поступом, ще одним кроком до істини було те, що після багаторічних сумнівів він вирішив присвятити себе Грі в бісер і вальдцельському життю. І знов крок уперед, коли Магістр Томас покликав його на службу, а Магістр музики прийняв до Ордену, і коли його потім обрали Магістром, усе це були менші чи більші кроки на рівному начебто шляху, а проте нині, наприкінці того шляху, він був зовсім не в серці світу і не в центрі істини, і теперішнє його пробудження означало тільки одне: він розплющив очі й знов побачив себе в новому становищі, побачив, що йому треба призвичаюватись до нових обставин. Та сама сувора, чітко визначена, рівна стежка, що привела його до Вальдцеля, до Маріафельса, до Ордену, на посаду Магістра, тепер вивела його звідти назад. Кожне пробудження було одночасно й прощанням. Касталія, Гра в бісер, звання Магістра – все це були окремі теми, які він мав опрацювати й завершити, простори, які він мав перейти, межі, які він мав переступити. Тепер вони вже були позаду. А все ж він, мабуть, уже й давніше, коли думав і діяв не так, як сьогодні, а навпаки, щось знав чи здогадувався про те, що ця засада сумнівна; хіба ж не виніс він у заголовок свого вірша про життєві щаблі й прощання, написаного в студентські роки, це гасло – «Переступай межі!»? Отже, його шлях ішов по колу, чи по еліпсу, чи по спіралі, чи як там іще, тільки не по прямій лінії, бо прямі лінії, певне, існують лише в геометрії, а не в природі і в житті. Але він, навіть коли давно вже забув і свого вірша і тодішнє своє пробудження, лишився вірний тій настанові й спонуці, з якими звертався до себе самого в тому вірші, хоч і не йшов сліпо за ними: були в нього і вагання, і сумніви, і напади внутрішньої боротьби, а проте він долав щабель за щаблем, простір за простором, мужньо, спокійно, зосереджено, з ясною душею, не так променисто, як покійний Магістр музики, та все ж не піддаючись журбі і втомі, не зрікаючись і не зраджуючи своїх поглядів. І якщо тепер, за касталійськими уявленнями, він зрікся і зрадив їх, якщо він, всупереч усім законам орденської моралі, діяв начебто в ім’я своєї власної особи, тобто чинив сваволю, то й ці його дії позначені духом мужності й музики, отже, і її ритмом, її ясністю, тому що вже вийде з цього, те й буде. Якби ж він міг з’ясувати й довести іншим те, що йому самому здавалось таким ясним: його теперішня «сваволя» насправді не що інше, як служіння і покора, і він іде не на волю, а назустріч новим, незнайомим, тривожним обов’язкам не як утікач, а як покликаний, не свавільно, а слухняно, не володар, а жертва! А як же тоді справа стоїть з чеснотами, з ясністю, з дотриманням ритму, з мужністю? їх тут добре не видно, але вони є. Навіть коли ти вже не йдеш, а тебе ведуть, коли ти вже не переступаєш межі з власної волі, а стоїш посередині і простір обертається навколо тебе, чесноти всетаки є, вони й тоді зберігають свою вартість і свій чар, вони полягають у ствердженні замість заперечення, в послухові замість непокори і, може, трохи ще й у тому, що ти чиниш і думаєш так, наче ти активний володар становища, що ти береш на віру свої уявлення про життя, цю ілюзію самовизначення й відповідальності, що ти, властиво, невідомо чому створений більше для дії, ніж для пізнання, більше слухаєшся інстинктів, ніж розуму. О, якби можна було про все це поговорити з отцем Якобом! Такі думки чи мрії були відгомоном його медитації. Тепер йому здавалося, що під час «пробудження» йдеться не про істину і пізнання, а про дійсність, про те, як її пережити й витримати. Пробуджуючись, ти не проникаєш глибше в суть речей, не наближаєшся до істини, а схоплюєш, утверджуєш і переживаєш тільки стосунок свого «я» до теперішнього становища речей. При цьому ти знаходиш не закони, а розв’язання, досягаєш не до центру всесвіту, а до центру своєї особистості. Ось чому те, що ти при цьому почуваєш, так важко виповісти, тому воно так дивно не дається слову й формулюванню; мабуть, мова не ставила собі за мету давати відомості про цю галузь життя. Якщо ж зрідка й трапляється людина, що розуміє тебе трохи краще, ніж інші, то вона або перебуває в такому самому становищі, як ти, або так само страждає, або так само пробуджується. Трохи краще його часом розумів Тегуляріус, ще краще Плініо. Кого він іще міг назвати? Нікого.

Почало вже смеркати і він весь поринув у свої думки, коли в двері хтось постукав. Оскільки він не зразу отямився й відповів, той, хто стояв за дверима, трохи почекав і тихенько постукав ще раз. Тепер Кнехт відгукнувся, встав і пішов за посланцем, який провів його до будинку, де містилася канцелярія, і далі, більше не доповідаючи, до приймальні настоятеля. Магістр Александр підвівся йому назустріч.

– Шкода, що ви не попередили про свій приїзд, – сказав він. – Через це вам довелося зачекати. Мені кортить дізнатися, що вас так раптово привело сюди. Сподіваюся, не якась біда? Кнехт засміявся: – Ні, не біда. Але невже мій приїзд для вас справді такий несподіваний і ви ніяк не можете собі уявити, що мене привело сюди? Александр запитливо й стурбовано глянув йому в очі.

– Ну що ж, – мовив він, – уявити я можу собі багато чого. Наприклад, я цими днями подумав був, що справа з вашим листом для вас напевне ще не скінчилася. Колегія змушена була відповісти на нього дуже коротко, а крім того, відповідь мала такий зміст і була написана в такому тоні, що вона вас, мабуть, розчарувала.

– Ні, – заперечив Кнехт, – я, власне, й не сподівався, що відповідь Колегії матиме інший зміст. А щодо тону, то він якраз мене потішив. Я побачив з листа, що авторові було важко, навіть прикро писати його і що він відчував потребу хоч трохи підсолодити неприємні для мене, гіркі слова. І зробив він це чудово, я йому глибоко вдячний.

– А зі змістом листа, виходить, ви згодні, Превелебний? – Я його взяв до відома і загалом зрозумів і схвалив. А як же інакше Колегія відповіла б? Вона могла тільки відхилити моє прохання й лагідно мене покартати. Мій лист був несподіванкою для Колегії, досить неприємною, в цьому я ніколи не сумнівався. А крім того, він був, мабуть, ще й не дуже вдало складений, оскільки містив у собі особисте прохання. Я навряд чи міг сподіватися іншої відповіді, крім негативної.

– Нам приємно, що ви так дивитесь на це і що наш лист, таким чином, не міг прикро вразити вас, – мовив настоятель, і голос його забринів ледь різкіше, – Дуже приємно. Але я одного не збагну. Якщо ви, складаючи і відсилаючи свого листа, з самого початку не вірили в успіх і в позитивну відповідь, навіть наперед були переконані, що зазнаєте невдачі, – правильно я зрозумів вас? – то навіщо ж ви складали його, переписували начисто й відсилали? Адже це була велика праця. Кнехт, приязно дивлячись на Александра, відповів: – Превелебний, мій лист мав подвійний зміст, подвійну мету, і я не вірю, що він був цілком даремний, не дав ніяких наслідків. У ньому було особисте прохання: я просив, щоб мене звільнили від обов’язків Магістра, а мої знання використали в іншому місці; це прохання я вважаю чимось більшменш другорядним, бо кожен Магістр повинен якомога відсувати свої особисті інтереси на задній план. Прохання відхилили, і я змирився з цим. Проте в моєму листі, крім того прохання, є ще й дуже багато всього іншого – безліч фактів і частково думок; я вважав себе зобов’язаним довести їх до відома Колегії, хотів, щоб вона звернула на них увагу. Тепер усі чи принаймні більшість Магістрів ознайомилися з моїми доказами, щоб не сказати застереженнями, і хоч багатьом із них ця страва напевне була не до смаку й вони, мабуть, брались до неї невдоволено, а все ж таки вони прочитали і взяли до уваги те, що, помоєму, я був зобов’язаний їм сказати. Я не вважаю невдачею того, що вони не були захоплені моїм листом, бо шукав не захвату й не схвалення, а, швидше, хотів занепокоїти, розтривожити їх. Я б дуже жалкував, якби з тих причин, що ви назвали, не відіслав своєї праці. Не знаю, чи вона дуже подіяла чи не дуже, а все ж це був поклик, гасло тривоги.

– Звичайно, – нерішуче мовив настоятель, – але для мене це ще загадки не розв’язує. Коли ви хотіли, щоб Колегія почула ваші застереження, поклики й гасла, навіщо ж зменшили, навіть поставили під загрозу силу своїх золотих слів тим, що пов’язали їх з приватним проханням, та ще й з таким, в задоволення якого самі не дуже вірили? Я цього поки що не розумію. Але, може, зрозумію, коли ми поговоримо про все докладніше. Принаймні саме тут найвразливіше місце вашого листа: в поєднанні поклику з заявою, застереження з проханням. Ви ж, певна річ, не мали наміру користатися формою заяви тільки для того, щоб викласти нам свої застереження. Якщо ви вважали за потрібне розтривожити своїх колег, то легко могли досягти цього усно чи письмово. А прохання пішло б своїм офіційним шляхом.

Кнехт привітно дивився на нього.

– Так, – миролюбно сказав він, – може, ви й маєте рацію. Хоча… пригляньтеся ще раз до цієї заплутаної справи! І в моїх застереженнях, і в моєму проханні йдеться не про щось буденне, звичайне й нормальне, вони вже тому пов’язані одне з одним, що випадають з традиції і породжені нагальною потребою, виходять за межі узвичаєного. Адже незвично і ненормально, що людина без якоїсь вагомої зовнішньої причини раптом починає благати своїх колег, щоб вони згадали про минущість і сумнівність свого існування, і так само незвично і ненормально, що касталійський Магістр домагається місця шкільного вчителя поза межами Провінції. З цього погляду в змісті мого листа немає дисонансу. Читач, який справді уважно поставився б до мого листа, помоєму, мав би зрозуміти, що тут не просто якийсь дивак проголошує свої передчуття і хоче навіяти їх колегам, а що ці думки в нього вистраждані й він дуже перей2мається тим лихом, про яке попереджає, що він готовий відмовитися від своєї посади й сану, від свого минулого й почати життя наново в найскромнішому званні, що він переситився саном, спокійним існуванням, честю й авторитетом і прагне позбутися й відкинути їх. З цього листа – я й далі пробую дивитися на нього очима його читача – можна зробити, здається мені, два висновки: або автор цієї нотації трохи схибнувся, отже, так чи інакше непридатний уже для ролі Магістра, або, якщо автор не божевільний, а при своєму розумі, в його проповіді, в його песимізмі ховається щось більше, ніж примха й химера, а саме якась реальність, істина. Десь таким уявляв я собі перебіг думок свого читача й мушу признатися, що помилився. Моє прохання і мій сигнал тривоги не тільки не підперли й не підсилили одне одного, а їм обом не приділили належної уваги, не захотіли вдуматися в них. Мене ані зажурила, ані вразила відмова, бо, повторюю, я, властиво, незважаючи ні на що, такого наслідку й сподівався і, визнаю, заслужив його. Справа в тому, що моє прохання, в успіх якого я не вірив, було посвоєму хитрістю, формальним жестом.

Обличчя Магістра Александра ще дужче споважніло, стало майже похмуре. Але він не перебивав Кнехта.

– Посилаючи своє прохання, – вів далі той, – я не дуже сподівався, що його задовольнять, і не тішився заздалегідь, але це не означає, що я був згоден слухняно прийняти відповідь своєї Колегії як непорушну ухвалу.

– Ви не були згодні прийняти відповідь своєї Колегії як непорушну ухвалу? Чи я, може, недочув, Магістре? – перебив його настоятель, гостро наголошуючи на кожному слові. Видно, він аж тепер до кінця усвідомив, яке склалося становище.

– Звичайно, ви дочули. Такі і є: я не дуже вірив в успіх своєї заяви, проте вважав, що повинен подати її, щоб дотриматися порядку й форми. Я, так би мовити, запропонував шановній Колегії спосіб делікатно покінчити з цією справою. Але я, звичайно, вже з самого початку мав намір, якщо вона не погодиться на таке розв’язання, не зупинятися й не заспокоюватись, а діяти.

– І як діяти? – тихо спитав Александр.

– Так, як мені підказують серце і розум. Я вирішив скласти з себе звання Магістра й розпочати працю за межами Касталії навіть без доручення чи дозволу Колегії.

Настоятель заплющив очі і, здавалося, далі не слухав. Кнехт здогадувався, що він виконує особливу вправу, з допомогою якої члени Ордену на випадок раптової небезпеки чи загрози намагаються зберегти самовладання і внутрішній спокій: видихає повітря й потім удвічі довше затримує подих. Він дивився в обличчя настоятеля, почуваючи себе винним за те, що той опинився в такому прикрому становищі, бачив, як те обличчя трохи зблідло, а потім від повільного вдихання, що починалося Десь у м’язах живота, знов почало рожевіти, як очі в нього розплющилися й на мить розгублено застигли, але зразу ж прибрали свідомого, твердого виразу; трохи злякано побачив він, як цей чоловік, що вмів так само добре слухатись, як і наказувати, чоловік, якого він глибоко шанував і любив, звернув тепер погляд своїх ясних, зосереджених, завжди по 2кірних його власній волі очей на нього – стримано, холодно вивчаючи й судячи його. Кнехтові довелося довго мовчки витримувати цей погляд. – Тепер, мені здається, я вас зрозумів, – спокійно мовив нарешті Александр. – Ви вже давно стомилися від своєї посади чи від Касталії, і вас давно вже мучить бажання скуштувати світського життя. Ви воліли краще піддатися цьому настроєві, ніж законові та своїм обов’язкам, і не відчули потреби довіритись нам і пошукати поради й підтримки в Ордені. Щоб дотриматись формальності й не обтяжувати свого сумління, ви послали нам ту заяву; ви знали, що вона для нас неприйнятна, але хотіли, щоб можна було на неї послатися, якби дійшло до конфлікту. Припустімо, що ви мали підстави для такого незвичайного вчинку і наміри ваші чисті й варті пошани, інакше я собі не можу уявити. Але як ви могли з такими думками в голові, з такими бажаннями й намірами в серці, внутрішньо вже бувшії дезертиром, так довго мовчки лишатися на своїй посаді й начебто бездоганно виконувати свої обов’язки? – Я того й прибув сюди, – сказав Магістр Гри в бісер так само привітно, – щоб про все це поговорити з вами, відповісти на кожне ваше запитання, а ще я вирішив, оскільки вже ступив на шлях сваволі, не покидати Гірсланда й вашого дому доти, доки не побачу, що ви хоч трохи зрозуміли моє становище та мої вчинки.

Дата добавления: 2015-11-28