Література і політика

Придумані світи

Ми всі живем в придуманих світах —

свідомість оселяється в культурах,

в законодавчім полі (звітах, актах),

в природи авторська також архітектура,

галактики підвішені над нами,

темний чаклун марить зміє-богами,

а ти що душе-інший

чи світліший..?

Види життя в недосконалих нішах —

всі поїдають інших щоби жити,

усім жорстокостям Земного виживання

можливе лиш єдине виправдання —

оці людські придумані світи,

бо попри авторів химерій і оман,

знайдуться і придумувачі істин

і певно буде в них толковий план

що прийме Всесвіт наче добрі вісті...

Бо і в Богів свої згасають сонця, —

то смерть знецінює недосконале все...

Що може людство дивлячись в віконця

на зорі, що воно для них несе —

Люди — творці, філософи поети —

будують сходи в неземні світи

розмріюють планети задоволень

де душевтілень —

всеможливі форми,

в гармоніях із Всесвітом в яких добро за норми…

Дивуюсь всім придуманим світам,

та вічних цінностей світи іще творити нам...

* * *

Я цей світ розбирав

весь, до суті речей,

і за виміри брав —

сенси днів і ночей…

Я доходив туди де закінчилась мова,

бо втрачали слова свій приземлений зміст…

Там в нових відкриттях філософських орбіт — моя словообнова…

Й над земною безоднею бід — слово містить мій міст,

той яким повертаюся, у собі світ збираючи знову —

наново…

У словах зрозумілих злиття суті й форми, —

виплавляю немов золотих злитків скарб

цінний він як добром його формул —

у поезії кузні, не монети, вірші карбував.

І сторінки моїх ще не виданих книг

як незвідані іншими космопростори

і ідейні галактики, у яких —

душевтілені й просто мрійливі планети і зорі…

Смисл письменницький —

цей в винахідництві —

усеможливого щастя,

як в алхіміка

чи в метафізика

що причетний до світу будови, її ідеалів пришестя

що здатні світити у душах сонцями —

словами…

Літератор суттєвий лиш той чий любові світ уподобання

і світлого переконання,

хто двері прочинить не в холодні дощі,

а у космос привітний душі.

* * *

Моя донечка

якій шість років,

і недавно пішла в перший клас,

небажаючи розлучатись з дошкільним часом

де тато багато бавився з нею, і не відправляв до школи,

сказала мені:

— Знаєш тату, я хотіла би щоби ти став маленьким

і повернувся в дитинство…

— І як ти собі це уявляєш, –

спитав я її.

— Я зараз намалюю.

І вона на білому аркуші паперу —

обвела коло

а в ньому намалювала себе і мене,

де ми тримаємось за руки,

а ще — дитячу коляску, погримушки, і безліч іграшок,

і ще домалювала дорогу,

і вхід в свій дитячий світ, вікна в ньому, і вихід…

— От бачиш Мар’яночко, ти сама все розумієш,

ми ж не можемо і не захочемо залишитись

в дитинстві назавжди…

Тобі треба йти в доросліший світ…

— А чи є ще інші світи? — перепитала вона.

— Є моя донечко,

є багато світів

котрі нам ще треба відкрити…

Слово

Без Слова немає діла.

З нього починається дія…

Мова є плоттю душі людської —

планетоформової, словоколоскової…

Слова — обриси мого світу,

і погляд у Всесвіт,

між усіма міст,

і увесь зміст.

Несіть мене мої словокораблі

по-життєвому морю, і вище Землі…

Непереможна речень армія

яку маю.

В висловлюваннях —

сонце-щастя проміння,

і кров розуміння…

Рідне Слово моє

без тебе ніщо не є,

безслів’я бідність несе,

а з Тобою я — все…

* * *

Якби Іван Франко не вмер,

а став би мером Івано-Франківська,

то чи працював би він в поті чола чиновницького,

чи вибудовував би бюрократичний ідеал світу

із постанов, розпоряджень, наказів…

Знаєте, щось не так,

щось пішло не так у нас

наче в королівстві Данському,

бо ми віддали владу політикам,

а треба би було поетам.

Лише у піснях і віршах —

вижив український народ,

та словом відродився.

І важливішим за владні укази

є Шевченків «Кобзар».

Оберігають мою країну —

поети,

більше за пістолети.

Як казав колись грек Платон

певно розбивши свій глек з вином

об чиюсь чиновницьку голову:

— Лише та держава буде процвітати

де будуть правити філософи та віршотворці…

І щоб урятуватись —

від економічної кризи,

та політичної диктатури, —

люди йдіть у поети!

* * *

Створити сайт —
мов райський сад…
Де корабель космічний — флешка.
Й навіть мобілки есемеска
несе в собі найвищий сенс…
В мій віртуальний світ —
повір.
На моніторі як душа,
а тіло стукає по клавішах.
Всесвітня павутина електрона —
скидає книгу паперову з трона.
Бо покоління що прийде без блату,
ніхто не вдіне в розкіш фоліанту,
за гроші не придбають собі слави
його безстрашні вільні самвидави.
А розлетяться світом інтернету
відверті вірші космосу поетів,
і загоряться зорі з їхніх творів,
закрутяться планети із промов…
Це інші інженери ідеалів.
Це модельєри всесвіту обнов.
Крізь конформізми, догми, й кон’юктури,
це пробивається нова література.

* * *

Майстрові слова невизнання не страшне наче пустеля,
бо посеред людської пустоти
слова лиш справжні спраглим за джерела
і дереву з ідеї прорости.
В безоднях, в безнадіях, там де мрії ­­—
знецінились мов висохлі моря,
лиш той не пропаде, в кого в душі — ріки поезії,
і береги добра.
Як сотворити із нічого щось живе —
заклав Творець у дивний дар поета.

З самоосмислення першооснови небуття
з’явилося, заколосилося усе.

Так літератора перо —
випише гори, і поля, і зорі…

Матеріальні сяйва міст мов міражі,
без світла мудрих слів погаснуть неживі.

А у пустелях розцвітуть сади —
невиданих літературних див.

* * *

Як мій прадід волів запрягав день-у-день...

Запряжу так ідей,

бо мій плуг то перо,

що культури поля переоре...

Сівозміни

чекає земля України...

Зернослова обнови

жадає душевна рілля...

Все ходити по-колу не в правилах світобудови.

В круговертості ролях

є спіральна дорога нова...

Мало жити у світі що згасне

дочасно...

Варто стати світами,

планетами, зорями, космопросторами,

душевтілень сузір’я свої сотворити,

ми галактики Всесвіту, Бога,

ми люди — дорога

до тих ідеалів яких ще немає

на мапах астрономічних.

Філософська душа що матерію тіл зігріває —

є ключем, до усевідкриття,

у ній сенс ідеалів буття...

* * *

Життя вбране —
в одежі традицій.
Опаспортизоване —
відділками поліцій.
Прономероване —
адміністраціями податкових інспекцій.
Виведене —
на орбіти цивілізацій.
За законами яких —
жити країні, і людині.
І найвпливовіший бог доль людських —
то всюдисущі гроші,
які як кровоносна система суспільства
присутні в кожній людинці як у клітинці суспільного життя.
І ми насходинці технічних амбіцій
помічаєм утопічність морів фінансових систем
лише з приходом тілесної смерті.
А я не проти традицій, еволюцій, і будь-яких цивілізацій.
Я лише хочу щоб все було по-душі і цьому житті.
І щоб кожна особистість що є територіально неагресивною
мала право на свій спосіб добро-життя
в толерантній ментальності державобуття,
в тому числі і право бути насправді істинно вільною.
Бо ми спутали справжній свободи смак,
як приручені революцією батога коні
на яких уздечки економік,
і хомути епох
осідлані любителями верховодити людськими табунами.

* * *

Ятеж доречні маски натягав,

в зручні одежі душу одягав,

і участь брав в виставах розмаїтних,

в світоглядах людських

на сценах справ малих

старався досягти днів-успіхів потрібних,

збиравши оплески, наче копійки мідні,

і посмішки зрадливі чи привітні...

О, ні, я не хотів —

костюми тих часів

на себе одягати,

та птахом не злетів,

бо людям із землі дано розпочинати,

і падати, і знов вставати,

йти, і грати,

і грати, грати знов, — але не в тім любов,

не в клітці гри.

За грати традицій й декорацій —

суспільству не сховати — потяг душі до волі.

В умовності — в'язниці дурних світобудов —

не буде щастя долі,

не забуяє кров.

Тож сміючись, втікаю,

театри гри кидаю,

надіючись, шукаю правдиві ті шляхи,

де логікою двері в добро привідкриваю —

в невимушені й мудрі тендітні мрії раю...

* * *

О, скільки їх,

планет людських світів

утрачено, з незвіданих орбіт, і їхніх —

скарбо-життів —

прекрасних і принадних,

морів добра, і жестів благородних…

Я би помер давно, дорогами розп’ятий,

прибитий втратами гіркими до Землі,

якби на небосхилі —

не піднятий

цим Всесвітом, де ми єдині всі —

у космосі —

безсмертної душі,

в її гармоніях надії щастя наші…

І в мріях я лечу планетами майбутніх

Воскреслих і новітніх

Чудес світів життя,

У Всесвіті буття

галактиками буду

у всеможливих сенсах

матерій осяйних…

Й від ворога тому —

я мир таки прийму,

що разом Всесвіт ми,

Будь Всесвітом і ти…

Йти в добро — до побачення,

відкуплення з пробаченням

то до планет утрачених —

у Всесвіті мости…

Людство

Я сприймаю людей наче диво

що самоосмислює Всесвіт,

як природи щось феноменальне

що наділене даром єства геніальних світів

і їх кожна людина — галактика для відкриттів…

Я любуюсь людьми більш ніж просто акторами

й ролі

їм реальні даю

в своїй долі.

І на вулиць театрі, насправжньої сцени,

герої усі перехожі

приналежні зі-мною

до одної вистави життя…

І мої відчуття

людством множині на мільярди

з ними безліч добра міріади…

Я фанатик людей

Я закоханий в людство

Я відданий вам безвідмовно

мов небо цим зорям…

І в відкритому морі

той самотнім небуде

хто людство полюбить.

Бо ж навіть з ікон молитовно

теж дивляться очі ці…

Мені люди це крила,

і обітована земля,

їхні долі як книга

моя…

* * *

Вища література —
це вихід
із матриці тоталітарної культури.
І вхід
в вільний світ цінностей,
де вибір побудов
власних світобудов.
В доброгармонії всесвітностей.
Справжня поезія — не ідейне сміття,
а проекти ідеалів буття —
з безлічі планет і зірок усещастя
в душах людських
і в орбітах поєднаних з Богом.
За всесвітнім порогом,
ще недовідомим,
що є спільним домом,
задоволення всевідчуття того раю,
якого всі сущі шукають.

Есей ІДЕАЛ ДІЦЕНТРИ

ПІЗНАВАТИ ЖІНОК — це як відкривати незвідані планети, з їхніми різними захоплюючими плоть і дух еротичними формами, грати на них, як на музичних інструментах, входити в цей світ задоволень, зливатись з ним.

Та не вдовільнять мене мандри квітучими полями людських доль і збирання гербарію з роз­битих жіночих сердець. Бо мій світ — не обмежити стеблами багатосерцевого цвіту Діцентри, якій, як і мені, потрібен простір, щоб розмістити свої почуття. Мені потрібне зоряне небо, його галак­тики. Я розселив би по них свою душу і втілив би в безлічі чарівних світів, мені потрібен цей Все­світ... А тут, на Землі, я майструю до нього сходи в душі із віршів. І в цьому земному прообразі раю я знайшов ту кохану, яку не покину, бо без неї втрачу забагато себе. Певно, з-за таких, як вона, сотворив Бог космопростори, щоб будували ми в них свої безпечні орбіти для кришталево чистих планет кохань в галактиках своїх почуттів раю прийдешнього...

Посміюсь із дріб’язкової моралі доби, бо під її суддівською мантією обмежена матерія миті, а мені потрібна вічність і добро — гармонійна всеможливість. На менше я не погоджусь.

І не дорікайте мені, що не купався у водах Ганга, не ходив до Мекки і не народився в Єруса­лимі, бо я син цієї землі України і таємничого зоряного Всесвіту. І шукаю своє щастя та гармонію ідеалів всецвіття, ту гармонію, яку шукали сліпі пророки і божевільні філософи, та так і не знай­шли. Я спробую її знайти. Давайте спробуємо разом. Може, нам поталанить таки знайти її, ту гар­монію щастя між усіма людьми і світами...

* * *

Радійте життю,

мов горобець зимою, що цвірінькає від того,

що не примерзають в відлигу лапки до ринв,

І що знайшов кілька зернин.

Розцвітайте наперекір долі,

як напівусохла груша,

що все ж цвіте, бо весна,

і ще принесе золоті плоди добра.

Випливайте в океани розмаїття існування,

як риба,

що зірвалася з гачка

і все ж таки пливе.

Ловіть миттєвості щастя, як собака на прив’язі,

що весело махає хвостом,

знаходячи простір емоційному злету і з ланцюгом.

Умійте радіти життю в будь-якій ситуації,

знаходячи в ній сонячні сторони буття,

бо і найменша травинка, що росте десь на болоті,

І за різної долі погоди,

усяке життя — то безцінний дар природи

що є великим чудом Всесвіту

яке варто шанувати.

Лише не треба ідеалізувати,

бо це життя — то лиш дорога,

шлях у щось більше,

вище за планету Земля,

і шлях до цього вищого є душа…

Кожна людська душа у Всесвіті

важлива і загадкова,

як невідкрита планета...

А від Земного життя просто беріть те добро, що воно дає

Мандруйте його гранями,

насолоджуйтесь його насолодами

і навіть на другому диханні

знаходьте гармонії задоволення,

і дороги життя.

А якщо не поталанить,

— вам багато добра в житті,

мов метелику що потрапив до гербарію

То не сумуйте,

бо це життя І вихід з нього —

то дорога, а дороги існують для того,

щоб приводити до добра,

хай не у цьому житті, хай не тут, хай десь…

Але життя прийде до щастя,

що є найвищою формою добра,

бо в ньому істина,

і варто прагнути її.

ДУХОКРИЛА

Душа не вмирає,

десь у потойбічному світі мандрує,

у всесвіті таїн літає,

з матерій — ідей генерує…

Із першооснови в ній сила.

Мета ідеалу їй мила.

А дім її всесвіт величний.

Душа необтяжена злом має крила,

І недруг для тих духокрил Земний звичай,

Бо так не буває —

Щоб клітка для крил була раєм…

А душам творити світи всеможливі, —

і форми, і долі, планети мрійливі,

і безліччю тіл прорости і розцвисти,

матерію, й час, одягати, носити…

І жити усім чим лише забажають…

Із Богом й буття розмаїттям надбають —

Гармоній прекрасних, величних, космічних…

Лиш це, я надіюсь, назву колись раєм,

Який будувати душі, що літає…

ДУША

Вона існувала ще задовго до —

Виникнення минулих, нинішніх, чи майбутніх релігій.

Людина ще кам’яного періоду

нашкрябувала на скелі ту душу із первісних ліній.

Духовність людства плекалася в матеріях як в колисках,

і вихователі її, та часові повитухи —

то історичні епохи,

з колоритними звичаями, в різних світоглядних масках.

Складні філософи, й прості землероби —

засівали душі думками — зернами,

вирощуючи досконаліші плоди.

І найкращі будови з тіло-душ природи...

І майстри найвеличніші —

ті, що будують не на землі, а в душі…

А інженером людських душ

може бути не лиш найкрасномовніший поет,

або читач-багач, що має за скарбницю – менталітет,

але і найзлиденніший духовно-ніщий,

який лише шукає кращого.

А той —

Потойбічний, загробний світ духів

Навіть реальніший за наш,

Бо він надійніший за нас смертних,

І лише наші душі —

шукачі сущого

у Всесвіті майбутнього...

Світові ж релігії хай сотворюють свої духовні товариства —

Сповідуючи лише істину, і добро.

А ви вчіться вірити оцінюючи,

Відкидаючи зло,

Щоб не потрапити в ті храми —

що є лише душоловками

людства...

* * *

В свідомість мов в будівлю я входив,
слова як двері відчиняв в свою присутність,
конструкції, які ще Бог зводив,
досліджував до мікросхем думок, і зазирав у їх ідейну сутність.

Ці континенти мозку як земний недосконалий сходинковий світ,

тому людині треба йти у Всесвіт.

Іду до нього космосом душі.

За міжпланетний шлях мені є — вірші.

Себе наново зложую у них.

І істини я формули буття
складаю з вседобра і з усещастя,
із всеможливості багатоваріантних —
світів прекрасних див…

Із хліба і води,

з чорнила-крові —
ці світи мрійливі…

* * *

Бачу в твоїх очах невідомі світи,

незнайомі планети в просторах космічних,

непрочитані мною слова почуттів,

і мовчання в них райського співу птахів,

заглядаю у їх глибину загадкову

і втрачаю в юрбі цю красу, випадково,

як в оманливім леті зозулі

вже не відшукати тебе на Землі,

випадає все з колій, і кане у лету,

лиш не впадуть вірші перехожим під ноги,

не опалі листки —

не накриють сніги,

бо в поета перо чарівне, всеможливе,

бо мені не дано все прийняти як є,

бо поет у душі переписує світ,

де вірші — це зірки, дум матерій проекти,

і будує незнані з любові планети

розмріявши Всесвіт

до щастя всецвіття…

Сотворити із слова свій космос душі,

Дарувати галактики віршів —

всім людям Землі,

це поетів — орбіти, і долі.

Оголене тіло

Сексуальна енергія —
найсильніша стихія в світі,
що на фасадах імпотентних культур
стримить феєричним графіті.
І ці короткі спідниці дівчат —
популярніші за прапори політичних партій,
дадуть народу більше задоволення
за парламентські обговорення.
І чиновницькі президії від культури —
наче у ролі презервативів,
коли вони не дозволяють креативів
показу краси оголеної натури.
І усім псевдоморалістам —
що еротики сцену закрили кулісами,
скажу: — що на Землі життя народжують —
оголені секс-пориви поводження,
без яких не було б нічого сущого,
навіть душі.
Яке ж це блюзнірство і збочення, на ділі, —
бути проти оголеного тіла.

* * *

Непомічати привабливостей жінок

це все-одно що небачити чудових пейзажів природи,

відмовитись від споглядання безлічі зорів,

немилуватись розмаїттям життєвих форм і змістів,

це наче виколоти собі очі

обрізати вуха, носа, та язика,

каструвати себе

позбутись рук і ніг, і взагалі всіх відчуттів,

перетворитись на аскетичного пустельника

і лиш молитовно посилати прохання

до того хто обіцяв знову воскресити тебе людиною.

Знайте, не все як треба з нашою мораллю,

і з нашими ідеалами майбутнього…

Я як бунтар на площі безлюдній

кричатиму Вам —

замурованим в культури

та вірування

Які замість розвитку заковують людину в обмеження

— Знайте, не все йде як треба!

Направду — нам потрібні еволюції і революції душ і тіл,

щоби шукати ідеали,

щоби знайти для себе Всесвіт щастя…

І хоч ми живемо втілені наче на своїх малих зручних островах

проте вони лише частина Землі,

а наша планета є сходинкою Всесвіту,

і нам треба буде йти далі…

Тому природа забирає тіло

і каже душі — іди…

* * *

Я п’ю цей мед життя…

Й красу жіночих тіл —

як землю райську відкриваю в відчуттях.

Вином і хлібом мій накритий стіл.

Милуюсь всіма дивами природи.

Знаходжу простір істинний свободи.

Скарб задоволення збираю звідусіль,

його дає людині навіть сіль.

Я вчуся у Землі —

як лікувати долі,

як забирає смерть

усе, що треба стерти,

як проростає знов на місці втрати цвіт.

І розумію, що усе лиш передмова,

прелюдія зірок,

зародження від слова,

світ — репетиція, він тільки перший крок

до Всесвіту вистав

матерії прем’єр —

Тому писати став,

Щоб час цей не подер,

Щоби знайти світи,

і з віршів збудувати —

галактики ідей

і суті ідеалів,

де всеможливе щастя

в Всесвітніх відчуттях…

В Земних чорновиках праобрази, ескізи,

в котрих у Бога певно є потреба,

коли душі людей майстерні Неба…

* * *

Проповідник, тримаючи в руці біблію
промовив: тут Всесвіт.
А я завів його до будинку
і заперечив: — ні в твоїх руках лише галактика,
а це Всесвіт, і показав на тисячі книг.
Зображення людської душі
знаходять на артефактах
ще до нашої ери…
Як не нахилити небо,
не зробити із зорів намисто
і не повісити його на шию,
так вірою в щось —
не обмежити всю багатогранність
і всеможливість людської душі…
Жодна книга на світі без людини — ніщо.
Сама людина є найцікавішою книгою,
яку читаю,
і пишу…

* * *

Знову піднялись сірі кардинали —
майстри інтриг здобули кулуари,
є імена,
Поезії нема…

Ознака часу.

Втім, завжди так було.

Та авторів відлунь гучних —
забули.
І збережуть у пам’яті лиш тих —
невизнаних,
що винайшли із літер, і створили
із поєднання слів,
із речень смислів
в сторінках як алхіміки відкрили —
нові світи…

І невідомі мов боги, напередодні, як піти
творіння людям залишили.
Письменницькі президії засіли,
вирішують щось секретаріати…
І я за те щоби таки зуміли
дозасідатися, і зрозуміти
те що поети справжні зі всесвіття,
як ці планети,
зорі невідкриті,
іще непізнані космопростори
людської таємничої душі.
Мега-поезія — чарівним духом волі
є на Землі,
її не впхати у епох одежі,
як маски театральні, так культури —
скине, як будуть їй не до лиця,
зі стінгазет зірве дрібні слівця,
і здасть томи брехні в макулатуру.

Лиш поетична, мудра, справжність слів
є шляхом в ідеали вищих змістів

* * *

Все що треба,

Підводячи слово до Неба,

ці світи що з Землі проросли

зберегти у душі

наче в Шатлі,

мов майбутні панети з ідей,

як комети контексту,

вірші зерно-зорі,

сонця космосу мовні

посіяні серед людей…

І за позаземною орбітою

Недовідомі, найдальші галактики

розприкрасити добротою

винайденою людиною…

З філософської фляги —

всеможливістю форми і змісту життя —

відродити —

зів’ялі часи і простори буття…

Як алхімік, з пробірок,

із формул думок —

вдосконалити Всесвіт…

Ідеального щастя дорога

Веде від людини до Бога…

Домовина ж не дім…

Всі поразки людські на Землі

Мов загублені іграшки

десь у дитинстві,

що не варті плачу ще дитячого людства.

Всесвіт все відшкодує —

людині

що диво у слові збудує…

Україна

Україна — це я, це мова моєї душі,

що вибудована зі Всесвіту слів сущих,

і подарована мені моїми предками,

моїм народом,

це багатомільйонний простір людського розуміння

і спілкування.

Я поважаю всі нації, всі мови, та діалекти

як сузір’я, галактики, інші планети,

і співчуваю тим, хто забув мову свою,

якщо навіть надбав сто інших,

бо він все одно втратив багато себе, своєї душі.

Розбудую свій світ зі словоскарбів

і підіймусь зі своєю мовою до ідеалів всіх світів Земних і Небесних,

і хай перекладають її цінності на весь мовний Всесвіт.

Література і політика

Літературна творчість — родюче поле речень душі людської, словесний сад, що цвіте і плодоносить. Поезія — вишукана чарівна галактика свідомості.

Ця країна виникла із віршів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки… Україна мов літературний твір, що втілився в реальне життя. І всі ми можемо його продовжувати, бути співавторами.

Чим менша в Україні популярність літератури, тим менше самої України.

Політика, час від часу, десь, використовує віршовані мрії, чи прозові плани літератури про побудову для свого народу власного дому в формі держави. Але по-великому рахунку політики втратили інтерес до літератури. Партнером політики є економіка. Простіше кажучи, найкращі друзі політиків це гроші. Законодавча творчість народних депутатів занадто часто схожа на бюрократичну графоманію. Держава має існувати для людини, як її друг і помічник. Громадяни мають мати право впливати на владу в державі не лише виборами, що відбуваються один день на кілька років. Народові потрібно розробити інші більш дієві механізми керування власною державою. Це проза життя, яка має бути написана в майбутньому, можливо не в літературній формі, але за моральними принципами творчості багатьох українських письменників, класиків, нинішніх і майбутніх, що бажають кращої долі для свого народу.

Політики, навіть ті, що є національно-патріотичними, як свідчать останні події, не можуть захистити українську мову в сесійній залі парламенту… Політиці необхідна література. Якщо держава хоче існувати, вона має підтримувати національну літературу.

Слово в поета, мов скальпель в руках хірурга, тільки той вирішує життя одної людини, а в слові поета — доля народу.

Свій шлях

Зазвичай ходжу містом своїми вулицями, що пов’язують літературу з світом. Але цей місяць вирішив присвятити побутовому впорядкуванню життя, і ще прикупити декору до чергових традиційних календарних святкувань. І якось заклопотаний цим поспішав слизькою вулицею. Вже майже виходив з неї, ще кілька кроків і за кутом мав показатися мій будинок. Я зробив крок, і слизький лід підкосив мене, падаючи я підставив руку, що затріщала як зламане гілля. Запаморочливий біль охопив свідомість. Я піднявся сам і, стиснувши зуби, дійшов додому. Відкрив двері і звалився на диван. Кілька хвилин перепочинку. І знову звівся на ноги. З плеча звисала поламана рука. Подумав: нащо мені та рука, якщо не роблю нею важливе. І ходжу вулицями не тими (раптом згадалося, як колись, втративши свідомість, наче дивився з висоти кількох метрів на своє нерухоме тіло, навколо якого метушилися люди. Хоч це тривало лиш якусь хвилину, я запам’ятав її на все життя. Той, хто хоч раз заглянув у вічі смерті, знає цінність життя). Біль в поламаній правій руці посилювався. Розуміючи, що на мене сьогодні чекає лікарня і буде важкий день, щоб підкріпитися я приготував не великий обід та поїв. З собою вирішив взяти рукописи, що потребували допрацювання і чисті аркуші паперу, адже у мене є ще одна рука. Подумав: писати зможу навіть лівою. Я зібрав сумку і викликав «швидку»…

Це велике щастя жити і мати можливість творити свій світ. І поділитися його скарбами з тими, хто бажає цього, хто бачить ці скарби.

Чи варто мені говорити такі гучні слова? Може просто якийсь франківський двірник не посипав піском ту слизьку вулицю і я випадково пишу нині лівою рукою. Хто я в цьому часі? Поет, який не має багатотиражних видань і публікацій. Без лаврів літературних премій. За відсутністю зв’язків у певних колах, навряд чи можу розраховувати на великі зали та гучні мікрофни літературних фестивалів.

Надіятись можу лише на ще незнайомих мені людей. Іноді такі зустрічаються на моєму шляху. Як колись арт-менеджер книгарні «Є» Євгеній Філатов, який прочитавши мої твори сказав: такі вірші варто презентувати, і став модератором презентації «Планети Наступного Слова».

Без вірних літературним галактикам людей, без їхньої підтримки моєї творчості Микола Істин зійде з літературної сцени України, як зникає без ролей актор. І мої рукописи щезнуть наче нерозцвівші квіти невизнаної літературної весни. Душі поезія мов непомічена астрономами зірка: віддалиться від Землі в безкрайніх просторах Всесвіту.

Та все ж сподіваюсь на краще. Якщо є вірші, то мають бути люди, яким вони потрібні. Чи потрібні Україні поети чия творчість виходить за рамки її нинішньої культури, і спрямована на розвиток літератури і людини? Хочу надіятись, що так. Я не погоджусь з тим, що доля українців тільки запозичувати світогляди від інших народів. Ми здатні розбудовувати власний душевний склад, і можемо запропонувати багатство його надбудов світові.

Твори цієї збірки можна вільно публікувати, розміщувати в інтернеті, перекладати вказуючи автора.

P.S. Контактний телефон для відгуків та пропозицій 0980867534

Дата добавления: 2015-11-28