Джерела та література

Лариса Лещук

НЕОЦIНЕННИЙ

СКАРБ

(Український духовний спiв у Вiзантiйському обрядi)

ЗМІСТ

Передмова.

Вступ.

І Сакральний спів – шлях до серця людини.

ІІ Дещо про природу церковного співу.

“Інерція” християнського духу в музичне “поле”.

ІІІ Становлення Візантійського обряду.

ІV Візантійський обряд на слов’янському грунті.

¨ Насіння, що впало у підготовлений грунт.

¨ Наше чи запозичене

¨ Церковний спів і єресі

Наші проблеми.

¨ Грунт

¨ Розмірковування над власним практичним досвідом.

¨ Грецька метрика – життєдайне дихання вічності. Сакральність перекладів Св.Кирила і св.Методія.

¨ З давніх джерел.

¨ Про гласи.

¨ Погляд у сучасне.

ПЕРЕДМОВА

Так вже створена людина (і це напевно входить у Божі плани), що, пізнаючи світ, хоче його покращити (змінити, удосконалити, прикрасити, відбудувати). Після фальшованого плитенького духовного світу радянської доби я нарешті віднайшла – дотягнулась і, якщо хочете, вистраждала те, що в інші часи давалось задарма і мабуть тому з часом знецінилось. Після тих невимовних страждань, що їх довелось пережити моєму народові, відчуваючи себе часточкою цього живого, але замученого тіла, я, на відміну від “армії” прекрасних людей, що жили у цьому світі до мене і все шукали сенсу життя, врешті дістала цей дар розуміння. Він, цей дар, як усе в нашому світі, дістався не задарма. Ціна його не числима…

Нині стоїмо як новонароджені. Тому спрагнені хрещення – за ким, куди підемо? За нас уже не одна сотня великих українців сказала: відрікаюсь! Та чи почули ми?..

Як зробити, щоб тебе почули у цьому галасливому (і т.ін.) світі? Я подумала: буду писати (вчитись, працювати, роздумувати). Якщо це буде у формі дисертації, то зможу спілкуватись з однодумцями (в сенсі наукового і громадського зацікавлення). У процесі виникатимуть нові точки зору, інші пласти мислення збагатять, спрямують і т.д.

Не смійтеся. Тепер і я розумію: я дуже смішна. Але ж народна мудрість не даремно гласить: там добре, де нас нема. То нехай там буде добре (але чи це добро загальне? – “ для загального добра…”?).

Отож минуло вже майже 5 років. Душевні рани затягнулись. А “загальне добро” не дає спокійно спати. Спостерігаю і беру участь у наших змаганнях-намаганнях до світлого будучого. Що непокоїть найбільше? Прірва, що поглиблюється між народом і тими, що підскочили, відштовхнулись і раденькі (що дурненькі?). Не стало “загального добра” (за невеликими виїмками). Не модно, як тепер модно казати. І це найгірше. Бо як відомо: людина – істота суспільна. І все ж я хочу і буду достукуватись до тих, у кого є “ в серці те, що не вмирає”, але він його занехаяв, забув за нього, хоч займає у цьому світі місце, з якого можна впливати, діяти.

Нема сьогодні середнього класу, нема… Нема й тих, що рвуться до науки, освіти, щоб допомогти своєму народу – фактично собі в особі своїх нащадків, котрим буде ох як замало рахунку в банку.

Та все так не буде.

Святий Дух, що приходить лише у чисту душу потребує не евроремонту. Душа мусить очиститись від брудних думок і почуттів. Але й такий здавалось би незалежний світ думок кожної людини, в епоху інформацій виходить у зовсім нову свою якість – і людина шукає порятунку в чуттєво-почуттєвій площині (наркоманія).

Душа сучасної людини перебуває у шаленому тиску негативу, облудних цінностей. Вона інстиктивно та інтуїтивно шукає дороги до правди і світла, котрою є Христос.

Це поле діяльності найперше – почуттєве, адже Любов – це не інформація, а почуття. У Домі Господньому спрагла потребуюча душа повинна відчути багато чого: і Велич і Всемогутність Бога – захисника, і своє синівство до Творця, і милосердя свого Небесного Батька, і ту велику не співмірну жертву Господнього Сина, і свою потрібність у цьому світі, і ще багато чого – того, що будує і направляє.

Співана Літургія (найперше, бо вона на нині охоплює найбільше число мирян) дає можливість їй притаманними засобами ввести людину у цей духовний світ. То є величезна відповідальність і, на мою думку, ще не до кінця осмислена тими, від кого залежить рівень чи, вибачте за прозу – якість відтворення.

Душа потребує праці і то чи не більшої, а ніж наше тіло для свого життя.

У своїй праці – дослідженні, роздумах я намагаюсь привернути увагу до такої важливої, на мою думку, теми, як сакральний спів. Так, власне церковний спів має бути сакральним. З його посередництва душа черпатиме ті Господні дари, що розливаються – роздаються в очищені, просвітлені багатими на добро і вдячність почуттями душі.

У цій невеличкій книжечці ви знайдете і фактичний матеріал, роздобутий з різних джерел, і власні розмірковування-спостереження. Можливо, зважаючи на те, що початково робота була замислена для фахівців, науковців, вона не завжди легко читається. По деяких роздумах я вирішила не спрощувати. (А роздуми такі: не хочу втрачати того душевно-інтелектуального вогню, що супроводив написання роботи і зрештою вважаю принизливим для мого народу вдаватись до таких дій).

Вболіваю, щоб це моє дітище знайшло доброї долі і виконало свою місію.

Дякую Господу за все і

прошу Його благословення.

21.05.2008 р. Лариса Лещук

ВСТУП

Відколи людство вступило у фазу машинного виробництва, а отже стрімкого накопичення капіталу, склалася ілюзія відосібленості (відокремленості), незалежності людського (матеріального) буття від оточуючого середовища. Ця диференціація в мисленні (філософії) поступово крок за кроком призвела до утвердження матеріалізму, що став фундаментальною основою марксизму, а відтак – запанував на 1/6 світу як ідеологія (читай релігія).

Гординя, що є основною мішенню у величній і благородній меті християнської релігії, одягнула личину борця за всіх страждучих і поневолених.

На наш погляд цей процес був (і чи не в першу чергу) “ відгуком” на “виклик” перетворення церковної (духовної) влади на владу світську (отже знаряддя примусу): “…клерки” зреклися свого “клерикального” походження і спробували переставити на той час (близько 500 років тому – Л.Л.) уже достатньо високу будівлю нашої західної цивілізації з релігійних на світські підвалини”[1].

Так от, це виведення законів і закономірностей з матеріальної сфери – дух часу, дух часу поклоніння матеріальному. У своєму дослідженні спробуємо абстрагуватись, віддаючи належне суспільним явищам без домінування їхнього впливу.

Шальки терезів у визначеності вічного питання філософії про первинність сьогодні знову, майже непомітне (поки-що), але невпинно зміщуються в бік Платонівського світосприйняття. В глобальному масштабі це ще майже не відчутно, але вершина “ айсбергу” – позиція Іоанна Павла ІІ Папи Римського, з’ява мусульманського вівтаря самопожертви в ім’я ідеалів, опорні точки найсучасніших розробок фундаментальних наук, а також менш помітні, але невідворотні явища – все свідчить про поворот людства до наступної фази в своєму розвитку.

Християнська релігія, як незнищенне джерело, дароване нам Творцем, а не “знаряддя утвердження феодалізму"[2], в суспільстві (в глобальному значенні), де остаточно запанував Золотий тілець, бо, за категоричним висновком Арнольда Дж.Тойнбі “…саме в ідоловірстві криється одна з найістотніших причин занепаду цивілізацій, що неминуче призводить до їхнього розпаду”[3]

Тільки вона – християнська релігія, а не доктрина laisser-faire* може спасти людство від неминучої катастрофи. Адже навіть тисячі поправок до найкращих законів не примусять досконалий Божественний комп’ютер – людський розум думати, а отже і чинити так, а не інакше, (а страх – не фундамент гідний цивілізації). І лиш совість – категорія, що нині відсувається в розряд архаїзмів, і далеко не з арсеналу надбань матеріального царства, може замінити цю вавилонську вежу на шляху упорядкування земного співжиття міліардів людей в епоху глобалізації.

В третє тисячоліття Україна ввійшла як незалежна держава. Ця зовсім нова якість суспільства потребує нових поглядів на більшість явищ та процесів. В духовному аспекті ситуація ускладнюється мало не столітнім перебуванням в атеїстичному середовищі. На цьому тлі вимальовується серйозна проблема духовного світобачення українців.

Церква прийняла покладені на неї функції духовного провідника, але складність завдання, покладеного на неї, вимагає підключення різноманітних світських інституцій.

Дана праця покликана з позицій сьогоднішнього дня висвітлити, оцінити, розставити акценти, по-можливості теоретично обгрунтувати шляхи розвитку такої важливої ділянки духовного життя, як сакральна музика у її практичному втіленні – церковному співі.

Підтвердженням незаперечної цінності духовного надбання стало стихійне звертання великої кількості, як представників духового сану, так і світського наукового потенціалу до нього з перших днів після знищення табу на дану тематику. Це Н.Костюк, Л.Кияновська, Л.Серганюк, О.Яцків, Ю.Ясиновський, С.Стельмащук, І.Таран, О.Цалай-Якименко, В.Іванов, М.Федорів, Г.Васильченко-Михно, Л.Яросевич, М.Антонович, О.Шевчук та ін.

Місцю сакральної музики в творенні особи-християнина присвячено перший розділ дослідження. Простежуємо шлях долучення до християнської цивілізації слов’ян (нинішніх українців) через Богом дану чуттєвість, що нею віра була “влита” в душу народу співаним Словом, і через Нього, в свою чергу, ця чуттєвість зазнала трансформації і вплинула на формування національних рис українця – як шляхетність, стремління до досконалості шляхом пізнання (схильність до наук), відчуття себе, як індивідуума, споглядальність в характері та ін.

Віддаючи належну увагу даному факту і проводячи паралель в часі до сьогоднішнього дня, спостерігаємо розмиваня чітких моральних устоїв, що були привнесені християнством, тим самим шляхом – почуттєвого сприйняття. Новизна підходу до раніше відомих фактів: під іншим кутом розглядаємо форми привнесення релігійного обряду. Музика, як складова, що трактувалася як підсилювач Слова, розглядається в історичному процесі становлення суспільства, як іманентно залежна в обряді. Разом з тим, активно реагуючи на “дух часу”, вона “вела” всю релійгійно-обрядну систему крізь століття.

Акцентується увага на факті “спускання” християнської релігії “зверху” і “підтягання” основної маси народу. Цей процес зміг відбутися лише завдяки музичному сприянню. Простежується обернено-пропорційна залежність (в методологічному ракурсі) ситуації сьогодення, коли “духовність” – мораль спускається? правлячій верхівці від низового естетико-культурного середовища шляхом нав’язування музичних еталонів.

Ставиться питання свідомого підходу до даного явища. Акцентуація на виховній ролі сакральної музики в системі освіти всієї еліти суспільства.

Предметом дослідження в даній праці являється церковний, як сакральний спів. Візантійський обряд, як основа, його адаптація шляхом “музичного запліднення” на місцевих теренах, входження його в свідомість східних слов’ян аж до участі у витворенні сьогоднішнього українця з усім його світобачення, як, і (в результаті), тією суспільною ситуацією, що в ній знаходимось сьогодні.

Отже, сакральний спів, як чинник, як знаряддя, котре при певних обставинах займає місце рушійної сили – “двигуна внутрішнього згоряння” українця, а також акумулятора суспільних ідей, що випереджуючи події, керуючись таким не матеріальним чинником, як “дух часу”, опосередковано готує чи справляє вплив на розгортання суспільно-політичних подій.

В ракурсі опрацьованої теми мало вивченим, якщо не казати зовсім не розробленим, є питання впливу музики на світогляд людини, а отже, в даному аспекті, і на перебіг суспільних процесів.

Сакральний спів – як безпосередній учасник, а отже і творець найбільшої в історії людства ідеології – релігії християнства в даній праці виступає предметом дослідження.

Величезний простір людського духу і ідей, звільнений від штучної ідеології марксизму-ленінізму, вимагає заповнення. І де ж, як не в тисячолітній ідеології – християнстві, що органічно вросла в ментальність українця, черпати ту духовну енергію.

Сакральна музика (церковний спів)– вияв кращих духовних надбань, поданий в найбільш сприйнятному для людини жанрі мистецтва (музиці), що витворює форми, адекватні інтуїтивному сприйняттю суспільством своєї енергетичної місії на кожному конкретному етапі історичного “виклику”, в кожному певному часовому проміжку, заслуговує на детальне і зацікавлене вивчення та надання серйозної ваги її розвитку на теренах України.

СакральНИЙ СПІВ – шлях до серця людини

Виходячи з визнаного на нинішній день факту про схильність до сакральної природи українського музичного мислення1 у найвиших своїх проявах, розглянемо витоки явища.

Х.Вовк – основоположник вітчизняної антропологїї, незаперечний авторитет европейського масштабу, знищений, як і багато діячів науки і культури України, більшовицьким урядом, приходить до висновку, що «... щодо південної групи, яка потім стала українською, то, підлягши в свою чергу впливам іранським, і, можливо, почасти й тюркським, але зоставшись порівнюючи чистішою, вона переховала в собі більше слов’янських рис, ніж північні, споріднені з нею групи.»2

Про уклад внутрішнього світу українців, що сприйняли в свій час християнське вірування в формі візантійського обряду існує певна заангажованість. Одним з поширених являється погляд на українців, як народ, що сприймає довколишнє середовище /буття/ не розумом, а серцем – почуттями, традиційно надаючи цьому, якшо не негативного, то напівущербного відтінку.

Але звернімось до праці “Дух, душа, тело” архиепископа Луки Войно-Ясенецького*: “Поистине всеобъемлюща, по Священному Писанию, роль сердца в области чувства. Оно “веселится” /Иер. 15, 16, ЕсФ. 1, 10, Пс. 103, 15, Пр. 15, 13, 17, 22, Суд. 16, 25/, "радуется"/Плач Иер. 5, 15, Пр. 27, 9, Пр. 15, 30, Ис. 66, 14, Пр.23, 15, Пс. 12, 6, Пс. 15, 9, Екл. 2, 10/, “скорбит"/Пс. 12, 3, Иер. 4, 19, Пс. 24, 17/, “терзается” до того, что псалмопевец кричит /Иер. 4, 19, 4Цар. 6, 11, Пс. 72, 21/, “рвется от злобы” /Деян. 7, 54/, и "горит трепетным предчувствием у Клеопы" /Лк. 24, 32/. Оно “негодует на Господа" /Пр. 19, 3/, "в нем гнездится гнев" /Еккл. 9, 3/, "прелюбодейная страсть"/Мф. 5, 28/, "Зависть"/Иак. 3, 14/, "надменность"/Пр. 16, 5/, "смелость" и "страх"/Пс. 26, 3, Лев. 26, 36/, "нечистота похотей" /Рим. 1, 24/, его “сокрушают поношенья" /Пс. ЗЗ, 19/, может быть вместилищем “кротости и смирения" /Мф. 11, 29/.»3.

Зважаючи на неавторитетність в пострадянській науці подібних аргументів, слідом за вченим простежмо прихід до подібних висновків европейських мислителів. «Уже в ХVІІ веке, в разгаре картезианского догматизма, когда интеллектуализм был всесилен, гениальный математик и мыслитель Блез Паскаль сумел найти предел и бессилие разума и предложил заменить его познавательной способностью, которая отличалась бы непосредственностью и пригодностью для исследования истины. То, что в последствии Бергсон окончательно назвал интуицией, Паскаль назвал чувством тонкостей, чутьем суждения, чувством, вдохновением, сердцем, инстинктом”. І далі: "Сердце имеет свои причины, неизвестные разуму”, і ще Паскаль додає: "Сердце чувствуєт Бога, а не разум”. 4

Як видатний професор медицини, В.Войно-Ясенецький прийшов до висновку, що “... мозговая кора анализирует не чувства, а ощущения”. 6

Отже, орієнтація “на серце” в сприйнятті явищ довколишнього світу аж ніяк не прирікає на якусь здеформованість у цьому сприйнятті.

Переключаючись на ближчі до нас часи, знаходимо у Онацького Є.: "На культуру “серця”, себто почувань, кладуть головну увагу також і Сковорода, і Гоголь, і Куліш, і Шевченко, і далекий їхній попередник І.Вишенський”.7

Цікаво розглядає питання психології українця В.Янів. Цей ракурс безпосередньо заторкує наше питання з огляду на предмет дослідження: психе – душа. Почуттєвість – як атрибут, чи навіть функція душі “... не заперечує аж ніяк ні дії розуму, ні волі. І між орієнтальною і слов’янською /в т. ч. українською/ почуттєвістю є та основна різниця, що вона у нас є вповні розчленованою психічною дисципліною, подібно, як вольовість, чи здібність раціонального думання”.8

П.І.Гнатенко в праці “Український національний характер” співставляє почуттєвість українську і Сходу /орієнтальну/: почуттєвість на Сході – як спосіб мислення. І далі, звертаючись вглиб історії, приводить приклади раціоналістичного мислення у “Слові про Закон та Благодать” митрополита Іларіона”.9

Продовжуючи лінію єпископа Луки Ясиненького, І.Мірчук пише: "Юркевич прийшов до переконання, що відкрита в категоріях розуму філософська думка не в змозі охопити цілісність та реальність буття”.10

Західно-европейська ментальність зі схильністю до точності, окресленості, чіткості, визначеності, що повстали на фундаменті античної ДУМКИ, знайшла своє втілення (одне з втілень) в стрімкому розвою музичних норм (аж до, вершинної – фуги), що стало можливим з технічним удосконаленням інструментарію і продовження лінії античних філософів – носіїв европейської музичної думки – потрактування музики, як озвученої математики.

В даному ракурсі можна прослідкувати майже весь процес до нинішнього дня – це першочергово пошуки і віднайдення ФОРМ втілення музичного матеріалу, що завжди стояло “на порядку денному” під № 1.

В геопсихічному аспекті дане явище можна розглядати, як потребу віддзеркалення в ТВОРЧІЙ площині власного самоусвідомлення аж до самоствердження. Компактна Західна Европа з її помірним кліматом, милими пейзажами, замкнутими площинами чіткого недалекого горизонту – все це інваріантне, але чітко окреслене, “сформульоване “..

Тепер звернемось до наших теренів. “Корінь” українців, якщо можна так сказати/, знаходиться в степовій зоні. Сучасна наука пов’язує характер, психічний стержень народу з його георозселенням. “Степ не має рельєфу і тому місце вчування в окреслену форму землі тут заступає вчування в не оформлену безмежність, що кінець-кінцем веде до переживання квантитативного кількісного, величного”...11 0сь ця незбагненна величність простору очевидно також справила певний вплив на формування світосприйняття, характер народу.

Пишність Візантійського обряду, його музичне втілення, що ввібрало в себе все строкате множество культур Орієнту впало на грунт для нього ніби приготовлений. Східні слов’яни, що вийшли за межі своїх володінь в походах військових, торгівельних привносили до себе і те Слово, що само:і з нічого не виникає, – воно повинне бути кимось привнесене. Бо це не від людей, а від Бога. Потреба у вірі, що “стверджується на природному грунті”12 – одна сторона, а форма її подачі – друга і не менш важлива. В даному аспекті видасться не продуманим припущення про можливість прийняття християнcтва від Риму. Час прийняття Руссю християнства – період розквіту Візантійської імперії і занепаду Римської 13.

Поєднання всіх центробіжних устремлінь /релігійних, духовних, економічних, політичних/ в одній точці – Візантії - дало такий могутній сплеск енергії, котрий виніс Київську Русь в Хі–ХІІ ст. в ряд найбільш високорозвинутих держав, а її населення зазнало стрімкого духовного переродження з чітко окресленим яскравим національним спрямуванням.

Сучасні науковці відзначають: універсальність, повага до кожного глибоко відчутого вияву релігійності, увага, скерована на зміст, а не на форму – такі характеристичні для української ментальности”.14 А ще: "Українець почне виливати евоє релігійно-моральне почуття, мало коли буде метикувати про богослуження, про обряди, свята, а скаже в своїй побожності, який вплив зробило на нього богослужения, врочистість обряду... ”15.

Важливм доповненням до узагальненого портрету є спостережена «…установка на перетворення себе, а не оточення, звідси перевага особистого над суспільним, тенденція до ситуативного утвердження власного Я”. 16

3і всього приведеного вище напрошується висновок про абсолютно особистісні стосунки, сприйняття і відношення до Божественного, що відповідно наклало глибокий відбиток на самій вдачі, а відтак – і усьому життєвому шляху українського народу.

У даному контексті необхідно згадати Кирило-Мефодіївську форму подачі Божественної науки, від самого початку зрозумілої, цілеспрямовано поданої “інтимним” звертанням до Творця на “ТИ”. СЛОВО, зодягнене в озвучені шати /спів/, йдучи від несхибного потрактування широго і відкритого до Бога серця, не давало /по великому рахунку/ можливостей не адекватного потрактування сакральних текстів /на відміну від західно-европейської не зрозумілої для загалу латинської мови служби, чи впровадження інструментальної музики з її специфічними можливостями.

Уже майже 2000 років людство /і то найбільші уми/ не може наблизитись в розумінні людського призначення на відстань більшу, ніж це дозволено Творцем. Навіть при нинішніх наукових здобутках ми залишились в духовному аспекті на тих самих позиціях, що і 2000 років тому. Цієї причини легко розглядати проблеми віри, бо вони завжди однаково віддалені по відношенню де вічності

Дослідження такого, в якійсь мірі навіть езотеричного явища, як шляхи проникнення, збереження, “споживання’ аж до взаємопроникнення /перетворення/ християнського світосприйняття і релігійності українців, як суб’єктів глобального історичного процесу удосконалення людства, дає можливість, розглядаючи сакральний спів як. зовнішній прояв /голос – як інструмент, а звідси –зматеріалізованість/ глибинних духовних процесів, зробити ще один крок до розуміння, пізнання себе, – а відтак – усвідомити своє призначення і шлях спрямування в когорті народів епохи християнства.

В своєму нарисі під назвою “Філософія і національність” Дм.Чижевський наголошує: “Той колосальний переворот у світогляді, до якого привело прийняття християнства, відбувався якось “підсвідомо”…17. Власне спинимось на цій “підсвідомості”. Свідомість в даному контексті виступає в значенні осмисленості, отже підключеності розумової діяльності. Само поняття “світогляд” передбачає світобачення, світорозуміння, отже – діяльність знову ж таки розуму. Словосполучення “християнський світогляд” зайняло на нинішній день чи не найширшу охопність в означенні характеристик як індивідуумів, так і в якості узагальнених характеристик стосовно найрізноманітніших явищ /релігійних, мистецьких, наукових, історичних і т.ін. /Переноситься акцент /свідомо чи несвідомо в даному випадку опускаємо/ з чуттєвої сфери і відповідно відправної точки – серця, як “рушія нашого духовного життя”18 у сферу вторинну, підвладну – діяльність мислення, розуму: "між явищ і дій душі розум має значення світла, яке освітлює не ним покладене, але Богом створене життя людського духу з Його, Богом даними, законами"19.

Місцем, де Творець вложив “код” для “підключення" до Божественної “мережі” Святе Письмо прямо називає – серце /128 цитат зі Святого Письма з характеристиками пізнання світу через сприйняття серцем/. Отже серце сприймає. Але безмежна досконалість Творця передбачила те, що “в серці людини лежить основа того, що її уявлення, почування й учинки дістають особливість, в якій виражаеться її душа, а не інша, або дістають такий особистий окремо визначений напрям, завдяки якому вони є виразниками не загальної духовної істоти, а окремої живої дійсно існуючої людини”.21

Тому т.зв. “християнський світогляд”, що передбачає пасивне засвоєння релігійних постулатів /катехизація/ належить до поля діяльності розуму і не заторкує власне самого джерела християнської віри, а точніше місця її зародження – серця.

Якщо найбільш стисло сформулювати суть Євангелія, то це буде для людства Заповідь Лвбові. А любов належить до чуттєвого аспекту людської діяльності, а не розумової – мислення, усвідомлення; розумова діяльність – це в питаннях віри є наступний і залежний крок.

Св. апостол Павло в Посланні до римлян каже:”…/ погани / виявляють діло Закону написане в серцях своїх" /Рим. 2, 15/.

У нашому дослідженні ми ні в якій мірі не переслідуємо цілі – применшити значення розумової діяльності людини в питанні віри, а лише намагаємось віддати належне чуттєвій стороні питання, до якої належить власне і сакральний спів. Ми погоджуємось з визначенням Юркевича П..Д.: "розум є вершина, а не коріння духовного життя людини”.22

Християнське життя у вірі – процес постійний, що потребує безнастанного “підживлення” як з боку розумової діяльності, так одночасно і в сфері чуттєвій. Причому друга складова – особливо на етапах “засвоєння”, а також і далі, в процесі розвитку, “возгортання” життя у вірі є необхідною, нічим не замінною і нині такою, що потребує уважного вивчення і відношення до себе.

Розглядаючи під таким кутом зору “незбагненну” нині легкість сприйняття християнства нашими предками, підводимо до необхідності віднайдення того"ключа” чи “шифру”, що відкрив у серцях кожного з них окриту до часу таїну усвідомлення Божого синівства. Таким “шифром” стало задіяння чуттєвих центрів, іманентно присутніх і здатних до відгуку в системі сакрального музичного втілення. Не просто запозичення системи. Візантійського обряду, а виключно завдячуючи могутньому попередньому нагромадженню духовної енергії, втілення /влиття/ її, зашифрованої в музичному коді сакрального співу через серце, його сприйняття, а відтак – скерування до розуму і розуміння.

Отже сакральний спів – це шлях до серця. Серцем сприймається віра, а розуміння – наступний крок.

Майже 2000 років людство перебуває в стані сповіщення Нового Заповіту – Заповіту Любові. І що особливо необхідно наголосити – що цей Заповіт Любові доводиться освоювати кожному хто приходить у цей світ, самотужки. В даному контексті роль сакрального співу залишається незмінно високою. Ми схильні вважати, що в силу зростання словоблудства /кількісно, якісно, зокрема панування 3МІ/ в нинішньому світі, церква повинна, як ніколи, дбати про висоту і чистоту шляху пізнання віри – сакральний спів. Нинішній же стан засвідчує не розуміння /чи не бакання розуміти/ важливості досліджуваного нами питання.

Надзвичайно важливе і зовсім не досліджене. для нашого часу питання церковного музичного “репертуару”. Як відомо, кожен час висуває власні музичні інтонації, метро-ритми. З цього огляду перцепція, органічно присутня навіть без спеціальної волі творця /композитора/, як індивідууму, несе на собі всю сукупність суспільного “гріха” і в такій іпостасі повинна пройти строгий контроль на переважаючу присутність “вічного” чи тривіального. Здобутки творця-особистості, що в творчості віддаляється від сьогоденного, побутового, мізерного у потрактуванні самої сакральності церковної музики напевне мають право до залучення в церковну практику.

Але ми хочемо заакцентувати на намаганні збереження більшістю церковних ієрархів / в більшій чи меншій мірі/ протягом всього часу функціонування нашої церкви в якомога більшій чистоті першоджерел сакральної музики Візантійського обряду. Щоправда у всі часи тут, як і в кожному суспільному явиші, спостерігаємо двояку тенденцію: змагання як прихильників різних новацій, так і діячів консервативного спрямування – прихильників дотримання первозданності у житті церкви. Таке явище свідчить про приналежність проводу церкви до звичайної людської психологічної природи з усіма витікаючими наслідками. А почергові тимчасові успіхи адептів йдуть у парі з іншими – загально-суспільними базами розвитку. Тенденція ж до збереження /в первозданності/ ніколи не втрачалась.

"В світлі нинішніх наукових досліджень /Веккер Л.М., “0 пространственно-временной геометрий психического изображения/23 можна пояснити збереження давнього музичного мислення з допомогою “здатності людської свідомості до спатиалізації”24. “Возникающий под влиянием слуховых ощущений образ является сложной интермодальной ассоциацией слуховых и зрительных, временных и пространственных представлений ”25 і ще: "Согласно данным психологии, симультанный зрительный образ возникает в результате разверстки подобной той, которая происходит на телевизионном экране”. 26

У світлі даних досліджень по-новому сприймається враження корифея львівської “Трембіти” І.Мочульського про літургічні співи, що “нав’язували до київської традиції:... все це було для нас новим, незвичним, але захоплюючим і при цьому НЕЙМОВІРНО РІДНИМ ”27.

Наш давній сакральний тезаурус являється тим духовним (в своїй конечній направленості) музичним (стосовно об’єкту впливу) ядром, з котрого в будь-який момент – при його задіянні – може розвинутись невичерпний у своїй безмежній багатогранності арсенал засобів впливу, дії, спрямування, росту духовного потенціалу, закладеного Творцем в кожне Його творіння, що отримало свій шлях в осягненні вічності – прилучення до церкви у Візантійському обряді.

[1] Тойнбі А.Дж. Дослідження історії. - Скорочена версія Д.Сомервелла. Київ:«Основи», - 1995, -Т.1.С.432.

[2].Брайчевський М.Ю. Утверждение христианства на Руси. Киев: Наукова думка, 1989. С.246.

[3] Тойнбі А.Дж. Дослідження історії. Київ: Основи, 1995. – С.432.

* Доктрина laisser-faire заснована вірі в чудодійні можливості особистого інтересу. А.Дж.Тойнбі. Дослідження історії. Київ: Основи, 1995. - С.433.

* Доктор медицини (дис. визнана кращою в Росії роботою року і удостоєна Варшав.унів. премії Хайнацького), проф., автор біля 40 наукових праць

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1 Козаренко О. Феномен української національної музики і мови. НТШ. Львів, 2000. С.31. Козаренко О. Українська національна музична мова: генеза та сучасні тенденції розвитку. Автореферат на здобуття наукового ступеня докт.мист-ва – К. 2001. Р.ІІ.

2 Вовк Хв. Антропологічні особливості українського народу// Студії з української етнографії та антропологіїїї. Київ: Мистецтво, 1995, с.38.

3 Архиєпископ Лука Войно-Ясенецкий. Дух, душа, тело. – Изд. Жизнь с Богом. 1988. С.31.

4 Архиєпископ Лука Войно-Ясенецкий. Дух, душа, тело. – Изд. Жизнь с Богом. 1988. С.46.

6 Архиєпископ Лука Войно-Ясенецкий. Дух, душа, тело. – Изд. Жизнь с Богом. 1988. С.55.

7 Онацький Є. Українська емоційність // Укр.-а душа. С.39.

8 Янів В. Релігійність українця з етно-психологічного погляду // Релігія в житті українського народу. С.188-189.

9 Гнатенко П.І. Український національний характер. К., 1997. С.85.

10 Гнатенко П.І. Український національний характер. К., 1997. С.85.

11 Гнатенко П.І. Український національний характер. К., 1997. С.144.

12 Гнатенко П.І. Український національний характер. К., 1997. С.86.

13 Тойнбі Арнольд Дж. Дослідження історії. Т.2. Київ: Основи, 1995. С.179.

14 Мірчук І. Історія української філософії. – Мюнхен-Нью-Йорк, ЕУ/1, 1949. С.719-720.

15 Костомаров М. Дві руські народності. – Лейпциг б.д. С.88.

16 Фурман А. Психокультура української ментальності. Тернопіль: Економічна думка. 2002. С.132.

17 Чижевський Дм. Нариси з історії філософії на Україні. Прага: Український видавничий фонд. 1931. С.20.

18 Юркевич П.Д. Серце та його значення у духовному житті людини згідно з ученням Слова Божого // Вибране. – Київ: Абрис, 1993. С.93.

19 Юркевич П.Д. Серце та його значення у духовному житті людини згідно з ученням Слова Божого // Вибране. – Київ: Абрис, 1993. С.95.

21 Юркевич П.Д. Серце та його значення у духовному житті людини згідно з ученням Слова Божого // Вибране. – Київ: Абрис, 1993. С.88-89.

22 Юркевич П.Д. Серце та його значення у духовному житті людини згідно з ученням Слова Божого // Вибране. – Київ: Абрис, 1993. С.95.

23 Веккер Л.М. О пространственно-временной геометрии психического изображения // Восприятие пространства и времени. – Л. 1969. С.105.

24 Арановский М.Г. О психологических предпосылках пространственных слуховых представлений // Сб.ст. Проблемы музыкального мышления. М.: Музыка. 1974. С.262-263.

25 Арановский М.Г. О психологических предпосылках пространственных слуховых представлений // Сб.ст. Проблемы музыкального мышления. М.: Музыка. 1974. С.263.

26 Арановский М.Г. О психологических предпосылках пространственных слуховых представлений // Сб.ст. Проблемы музыкального мышления. М.: Музыка. 1974. С.264.

27 Дмитро Котко та його хори / Ред.- упор.Стельмащук С./ Дрогобич: «Выдродження». 2000. С.64-65.

Дата добавления: 2015-12-08