Виконавча влада. - главу держави, як і за президентської форми правління

- главу держави, як і за президентської форми правління, обирають на пря
мих загальних виборах, термін його повноважень — фіксований, його не
можна усунути з посади впродовж цього терміну, за винятком застосу
вання процедури імпічменту за скоєння кримінального злочину;

- президент пропонує кандидатуру прем'єр-міністра, яку затверджує пар
ламент, і формує кабінет міністрів;

- якщо президент і більшість у парламенті належать до однієї партії, глава
держави більш-менш самостійно робить урядові призначення й керує ви
конавчою владою; якщо ж у парламенті домінує інша партія, ніж та, до
якої належить президент, йому залишаються лише функції формального
затвердження рішень законодавчого органу;

- за певних обставин президент може усувати прем'єр-міністра і весь кабі
нет, накладати вето на законодавчі акти, проголошувати референдуми,
розпускати парламент і призначати нові вибори.

За такої форми правління президент республіки буває сильною політичною постаттю, якщо його підтримує більшість парламенту (таку підтримку мали президенти Франції де Голль у 1958-1969 pp. та Міттеран у 1981-1986 pp.). Коли ж складається ситуація «співіснування» (президент та парламентська більшість належать до різних партій), тоді посилюється роль прем'єр-міністра, а позиції президента слабшають. Але навіть за таких обставин урядова діяльність президента не припиняється. Вона втілюється в адміністративній роботі, формальному та неформальному арбітражі через кабінет президента та секретаріат.

Головна перевага «змішаної» форми врядування — поєднання стабільності президентської посади і відповідальності уряду перед парламентом. Головна вада — складність поділу виконавчих повноважень між президентом та прем'єр-міністром.

Так, у країнах посткомуністичної Центральної і Східної Європи, де уряди мусять розв'язувати велику кількість проблем, а у президентів (популярність яких серед виборців зазвичай досить висока) виникає спокуса перебрати на себе виключне право ухвалювати рішення, невизначеність у повноваженнях президента та прем'єра може стати джерелом конфліктів. Невизначений статус кабінету міністрів, його підпорядкованість двом центрам влади призводить до неузгодженості дій гілок влади, до непослідовної й неефективної політики. Втім, якщо повноваження президента та прем'єра не просто «нечітко розмежовані», а практично не розмежовані взагалі (як це є в Україні), а уряд більше залежить від президента, ніж від парламенту, конфліктний потенціал змішаної форми правління суттєво зростає.

Проблема політичної відповідальності уряду. Відповідальність виконавчої влади реалізується насамперед через процедури парламентського конт-

ролю, процедури вотуму недовіри (голосування за відставку уряду), відмови підтримати ту чи іншу ініціативу чи законопроект уряду.

За парламентської форми державного правління законодавчий орган здійснює контроль за діяльністю уряду шляхом інтерпеляцій — усних і письмових запитів депутатів. У деяких країнах (Велика Британія, Канада) глава держави після висловлення парламентом недовіри уряду може або відправити кабінет у відставку, або призначити нові парламентські вибори. В інших державах (ФРН, Іспанія) передбачено процедуру «конструктивного вотуму недовіри», коли до проекту постанови про недовіру уряду включається прізвище політика, якого буде проголошено новим прем'єр-міністром у разі ухвалення парламентом рішення про відставку уряду.

Менш ефективним за парламентських форм правління є контроль за бюрократією. Часті зміни міністрів, обіймання посад в уряді політиками, а не фахівцями у певній галузі адміністрування, роблять уряд особливо залежним від отриманої інформації, експертних висновків та стандартних процедур бюрократичного діловодства. Наприклад, у Великій Британії дієвість роботи міністерств дуже залежить від особистих стосунків між мініс-тром-політиком і так званим «постійним секретарем» — найвищою посадовою особою в апараті міністерства, яка знає всі тонкощі адміністративної роботи і здатна бути або ефективним помічником, або саботувати зусилля міністра у керуванні дорученим йому відомством, за діяльність якого він відповідає.

Глава держави за президентської форми державного правління політично не підзвітний жодному органу. Навіть процедура імпічменту, застосовування якої щодо президента передбачено конституціями багатьох країн, означає відсторонення від влади конкретної особи за вчинення нею злочину, а не за неефективність її політики. Тому єдиним механізмом політичної відповідальності виконавчої влади у президентських країнах є вибори.

Виконавча вертикаль, властива президентським республікам, уможливлює ефективне адміністрування. На урядові посади найчастіше призначають фахівців у певній галузі, які вже довший час працювали в системі відповідного міністерства чи відомства і знають специфіку його роботи. Президенти можуть застосовувати механізм «патронатних призначень» — заміни ключових посадових осіб у вищому керівництві органів виконавчої влади на прибічників діючого президента. Це створює технологічні переваги «кабінету глави держави» перед політичним кабінетом у парламентських країнах. Втім, технологічний характер уряду, його безпосередній зв'язок із державною адміністрацією містить загрозу певної корпоративності, закритості для зовнішнього контролю, а отже - корумпованості органів державної влади.

Дата добавления: 2015-11-26