Нюрнберзький військовий трибунал

Вступ

При дослідженні питання становлення та функціонування нюрнберзького військового трибуналу нам перш за все необхідно звернути увагу на передумови та підготовку такого значного процесу. Необхідно не забувати про вагомий внесок в міжнародне судочинство, який своїм створенням здійснив даний трибунал.

Задля детального дослідження ми розглянемо підготовку до такого трибуналу, співпрацю країн переможниць у ході суду, думки щодо доцільності правомірності та ефективності такого трибуналу, основні аспекти проведення судового розгляду та торкнемося критики нюрнберзького військового трибуналу з поглядів різних вчених та ін. осіб.

Нюрнберзький військовий трибунал

Нюрнберзький військовий трибунал – міжнародний судовий процес над колишніми керівниками гітлерівської Німеччини. Проходив з 10 години ранку 20 листопада 1945 по 1 жовтня 1946 в Міжнародному військовому трибуналі в Нюрнберзі (Німеччина), що розташовувався в "Залі 600" будівлі суду присяжних в Нюрнберзі.

Ще в 50-х роках були зроблені спроби створити постійно діючий міжнародний кримінальний суд, який би розглядав справи про вчинення військових злочинів і злочинів проти людяності в майбутньому, але такий орган (Міжнародний кримінальний суд) розпочав свою діяльність тільки в 2002.[1]

1 листопада 1943 був підписаний Секретний протокол Московської конференції міністрів закордонних справ СРСР, США і Великобританії, 18-м пунктом якого була «Декларація про відповідальність гітлерівців за здійснювані звірства». 2 листопада Декларація була опублікована в газеті «Правда» за підписами Рузвельта, Сталіна і Черчилля. У заключному абзаці Декларації було зазначено: «ця декларація не зачіпає питання про головних злочинців, злочини яких не пов'язані з певним географічним місцем і які будуть покарані спільним рішенням урядів союзників».

Під час Кримської конференції керівників трьох союзних держав – СРСР, США і Великобританії (4-11 лютого. 1945 р.) прем'єр-міністр Великобританії Черчилль сказав, «що краще всього було б розстріляти головних злочинців, як тільки вони будуть спіймані». У ході бесіди Сталін підтвердив, «що перед розстрілом головні злочинці повинні бути засуджені». На питання Черчилля, «яка повинна бути процедура суду: юридична чи політична?», Рузвельт заявляє, що процедура не повинна бути занадто юридичною. За всяких умов на суд не повинні бути допущені кореспонденти й фотографи. Черчилль говорить, що, на його думку, суд над головними злочинцями повинен бути політичним, а не юридичним актом. Черчилль хотів би, щоб між трьома державами була ясність у поглядах з цього питання. Однак нічого на цю тему не має публікуватися, щоб головні злочинці не стали заздалегідь мстити союзним військовополоненим.[2]

Вимога про створення Міжнародного військового трибуналу містилося в заяві Радянського уряду від 14 жовтня 1942 р. «Про відповідальність гітлерівських загарбників та їх спільників за злочини, вчинені ними в окупованих країнах Європи».

Угода про створення Міжнародного військового трибуналу та його статуту були вироблені СРСР, США, Великобританією і Францією в ході лондонської конференції, що проходила з 26 червня по 8 серпня 1945. Спільно розроблений документ відобразив злагоджену позицію всіх 23 країн-учасниць конференції, принципи статуту затверджено Генеральною Асамблеєю ООН як загальновизнані в боротьбі зі злочинами проти людства. 29 серпня ще до суду опубліковано перший список головних військових злочинців, що складається з 24 нацистських політиків, військових, ідеологів фашизму.

Розв'язання Німеччиною агресивної війни, вживання як державної ідеології геноциду, розроблена і поставлена на потік технологія масового знищення людей на «Фабриках смерті», нелюдське ставлення до військовополонених і їх вбивство, стали широко відомими світовій громадськості і вимагали відповідної юридичної кваліфікації і засудження.

Все це визначило безпрецедентний за масштабами та процедуру характер суду. Цим же можна пояснити специфічні особливості, невідомі раніше практиці судочинства. Так, в параграфах 6 і 9 статуту трибуналу було встановлено, що суб'єктами звинувачення можуть також стати певні групи і організації. У статті 13 суд визнавався повноважним самостійно визначати хід процесу.

Одним з пунктів обвинувачення, пред'явленого в Нюрнберзі, був розгляд питання про військових злочинах («Kriegsverbrecher»). Цей термін уже використовувався на судовому процесі в Лейпцигу проти Вільгельма II і його воєначальників, і тому мав місце юридичний прецедент (незважаючи на те, що процес у Лейпцигу не був міжнародним).

Істотним нововведенням було положення, що як звинувачувана сторона, так і захист отримали можливість ставити під сумнів компетентність суду, який визнавався судом кінцевої інстанції.

Принципове, але не деталізоване рішення про безумовну вину німецької сторони було погоджено між союзниками і оприлюднено після наради в Москві в жовтні 1943 р. У зв'язку з цим стосовно неї як суб'єкту судочинства здавалося не потрібним звернення до принципу презумпції невинності (лат. praesumptio innocentiae).

Той факт, що процес закінчиться визнанням провини обвинувачених, не викликав ні в кого сумніву, з цим було згідні не тільки світова спільнота, а й більшість населення Німеччини ще до судового розгляду дій обвинуваченої сторони. Питання полягало в конкретизації та кваліфікації ступеня вини обвинувачуваних. Внаслідок цього процес був названий процесом про головних військових злочинців (Hauptkriegsverbrecher), і суду було надано статус військового трибуналу.

Перший список обвинувачених був узгоджений 8 серпня 1945 в Лондоні. У нього не увійшли ні Гітлер, ні його найближчі підлеглі Гіммлер і Геббельс, смерть яких була твердо встановлена, але Борман, який імовірно був убитий на вулицях Берліна, звинувачувався заочно (лат. in contumaciam).

Правила поведінки радянських представників на процесі встановлювала «Комісія по керівництву роботою радянських представників у Міжнародному трибуналі в Нюрнберзі». Очолював її заступник міністра закордонних справ СРСР Андрій Вишинський. У Лондон, де переможці готували статут Нюрнберзького процесу, делегація з Москви привезла затверджений в листопаді 1945 р. перелік небажаних запитань. У ньому було дев'ять пунктів. Першим пунктом було секретний протокол до радянсько-німецького договору про ненапад і все, що з ним пов'язано. Останній пункт стосувався Західної України і Західної Білорусії та проблеми радянсько-польських відносин. В результаті між представниками СРСР і союзниками заздалегідь була досягнута домовленість про питання, що підлягають обговоренню, і узгоджений список тем, які не повинні були бути порушені під час судового процесу.[3]

Як тепер документально встановлено (матеріали з цього питання знаходяться в ЦДАЖР і були виявлені Н. С. Лебедєвої та Ю. Н. Зоря), в момент конституювання Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі був складений спеціальний список питань, обговорення яких вважалося неприпустимим. Справедливість вимагає зазначити, що ініціатива складання списку належала не радянській стороні, але вона була негайно підхоплена Молотовим і Вишинським (зрозуміло, зі схвалення Сталіна). Одним з пунктів був радянсько-німецький пакт про ненапад.

Основи для проведення процесу в Нюрнберзі були викладені в VI абзаці протоколу, складеного в Потсдамі 2 серпня 1945 р.

Одним з ініціаторів процесу та його ключовою фігурою був обвинувач від США Роберт Джексон. Ним був складений сценарій процесу, на хід якого він чинив значний вплив. Він вважав себе представником нового правового мислення і всіляко прагнув затвердити його.

Також необхідно зазначити членів трибуналу. Міжнародний військовий трибунал було сформовано на паритетних засадах з представників чотирьох великих держав відповідно до Лондонським угодою: від США колишній генеральний прокурор країни Ф. Біддл; Джон Паркер; від СРСР заступник голови Верховного Суду Радянського Союзу генерал-майор юстиції І. Т. Нікітченко; полковник юстиції А.Ф.Волчков; від Великобританії головний суддя Джеффрі Лоуренс; Норман Біркет; від Франції професор кримінального права Анрі Доннедье де Вабр; Роберт Фалько.

Кожна з 4-х країн направила на процес своїх головних обвинувачів, їх заступників і помічників:

· від США: суддя Верховного суду США Роберт Джексон (заступники: Томас Додд, Телфорд Тейлор);

· від СРСР: прокурор УРСР Р. А. Руденко (заступник: Ю. В. Покровський, помічники: Н. Д. Зоря, Д. С. Карєв, Л.М.Смирнов, Л.Р.Шейнін);

· від Великобританії: Хартлі Шоукросс (заступник Девід Максуелл-Файф;

· від Франції: Франсуа де Ментон, який в перші дні процесу був відсутній, і його заміняв Шарль Дюбост, а потім замість де Ментона був призначений Шампетье де Ріб (заступник: Едгар Фор).

Слід зазначити, що обвинувачення складалося з декількох пунктів та підпунктів, зазначимо їх:

Плани нацистської партії:

· Використання нацистського контролю для агресії проти іноземних держав.

· Агресивні дії проти Австрії і Чехословаччини.

· Напад на Польщу.

· Агресивна війна проти всього світу (1939 - 1945).

· Вторгнення Німеччини на територію СРСР в порушення пакту про ненапад від 23 серпня 1939.

· Співпраця з Італією і Японією і агресивна війна проти США (листопад 1936 - грудень 1941 року).

Злочини проти миру:

· "Всі обвинувачені та різні інші особи протягом ряду років до 8 травня 1945 року брали участь у плануванні, підготовці, розв'язанні та веденні агресивних воєн, які також були війнами в порушення міжнародних договорів, угод і зобов'язань".

Військові злочини:

· Вбивства і жорстоке поводження з цивільним населенням на окупованих територіях і в відкритому морі.

· Відведення цивільного населення окупованих територій у рабство і для інших цілей.

· Вбивства і жорстоке поводження з військовополоненими та військовослужбовцями країн, з якими Німеччина перебувала у стані війни, а також з особами, які перебували у плаванні у відкритому морі.

· Безцільні руйнування великих і малих міст і сіл, спустошення, не виправдані військовою необхідністю.

· Германізація окупованих територій.

Злочини проти людяності:

· Обвинувачені проводили політику переслідування, репресій і винищення ворогів нацистського уряду. Нацисти кидали в тюрми людей без судового процесу, піддавали їх переслідувань, принижень, поневолення, тортурам, вбивали їх.

З обвинувальної промови Роберта Джексона:

«Гітлер не забрав всю відповідальність з собою в могилу. Вся вина не загорнута в саван Гіммлера. Ці живі обрали цих мертвих собі в спільники в цьому грандіозному братерство змовників, і за злочин, які вони зробили разом, повинен заплатити кожен з них.

Можна сказати, що Гітлер зробив свій останній злочин проти країни, якою він правив. Він був божевільним месією, який розпочав війну без причини і безглуздо продовжував її. Якщо він не міг більше правити, то йому було все одно, що буде з Німеччиною...

Вони стоять перед цим судом, як заплямований кров'ю Глостер стояв перед тілом свого вбитого короля. Він благав вдову, як вони благають вас: «Скажи, що я їх не вбивав». І королева відповіла: «Тоді скажи, що вони не вбиті. Але вони мертві». Якщо ви скажете, що ці люди невинні, це все одно, що сказати, що не було війни, немає убитих, не було злочину».

Всього було проведено 403 судових слухання, головою суду був представник Великобританії Дж. Лоуренс. Були представлені різні докази, серед них вперше з'явилися так звані «секретні протоколи» до пакту Молотова-Ріббентропа (були представлені адвокатом І. Ріббентропа А. Зайдля).[4]

Через післявоєнного загострення відносин між СРСР і Заходом процес йшов напружено, це давало обвинуваченим надію на розвал процесу. Особливо ситуація загострилася після Фултонской промови Черчилля. Тому обвинувачені поводилися сміливо, вміло тягнули час, розраховуючи, що прийдешня війна поставить хрест на процесі (найбільше цьому сприяв Герінг). В кінці процесу звинуваченням СРСР був наданий фільм про концтабори Майданек, Заксенхаузена, Аушвіц, знятий фронтовими кінооператорами Радянської армії.

Міжнародний військовий трибунал засудив:

До смертної кари через повішення: Германа Герінга, Йоахіма фон Ріббентропа, Вільгельма Кейтеля, Ернста Кальтенбруннера, Альфреда Розенберга, Ганса Франка, Вільгельма Фріка, Юліус Штрайхер, Фріца Заукель, Артура Зейсс-Інкварт, Мартіна Бормана (заочно) і Альфреда Йодля.

До довічного ув'язнення: Рудольфа Гесса, Вальтера Функа і Еріха Редера.

До 20 років тюремного ув'язнення: Бальдура фон Шираха і Альберта Шпеєра.

До 15 років тюремного ув'язнення: Костянтина фон Нейрата.

До 10 років тюремного ув'язнення: Карла Деніца.

Виправдані: Ганс Фріче, Франц фон Папен і Ялмар Шахт.

Трибунал визнав злочинними організації СС, СД, гестапо і керівний склад нацистської партії. Нацистський кабінет міністрів, Генеральний штаб і Верховне командування вермахту (OKW) злочинними організаціями визнані не були.

Радянський суддя І. Т. Нікітченко подав окрему думку, де заперечував проти виправдання Фріче, Папена і Шахта, невизнання німецького кабінету міністрів, Генштабу та ОКВ злочинними організаціями, а також довічного ув'язнення (а не смертної кари) для Рудольфа Гесса.

Йодль був посмертно повністю виправданий при перегляді справи мюнхенським судом в 1953, але пізніше під тиском США це рішення було анульовано.

Ряд засуджених подали прохання в Контрольну комісію союзників по Німеччині: Герінг, Гесс, Ріббентроп, Заукель, Йодль, Кейтель, Зейсс-Інкварт, Функ, Деніц і Нейрат – про помилування; Редер – про заміну довічного ув'язнення стратою; Герінг, Йодль і Кейтель – про заміну повішення розстрілом, якщо прохання про помилування не задовольнять. Всі ці клопотання були відхилені.

15 серпня 1946 американське управління інформації опублікувало огляд проведених опитувань, згідно з якими переважна кількість німців (близько 80%) вважало Нюрнберзький процес справедливим, а винність підсудних незаперечною; близько половини опитаних відповіли, що підсудним має бути винесений смертний вирок, тільки 4% відгукнулися про процес негативно.

Смертні вироки були приведені у виконання в ніч на 16 жовтня 1946 в спортзалі Нюрнберзькій в'язниці. Герінг отруївся у в'язниці незадовго до страти (існує припущення, що капсулу з отрутою йому передала дружина під час останнього побачення при поцілунку). Вирок у виконання приводили американські солдати – професійний кат Джон Вудз і доброволець Джозеф Малт. Один зі свідків страти, письменник Борис Польовий, опублікував свої спогади про страту.

Йдучи на шибеницю, велика частина з них зберігали присутність духу. Деякі вели себе зухвало, інші змирилися зі своєю долею, але були й такі, які волали до Божої милості. Все, крім Розенберга, зробили в останню хвилину короткі заяви. І тільки Юліус Штрайхер згадав Гітлера. У спортивному залі, в якому ще 3 дні тому американські охоронці грали в баскетбол, стояли три чорні шибениці, з яких були використані дві. Вішали по одному, але щоб швидше закінчити, чергового нациста вводили в зал тоді, коли попередній ще бовтався на шибениці.

Засуджені піднімалися по 13 дерев'яними сходами до платформи заввишки 8 футів. Мотузки звисали з балок, підтримуваних двома стовпами. Повішений падав у нутро шибениці, дно якої з одного боку було завішено темними шторами, а з трьох боків було заставлено деревом, щоб ніхто не бачив передсмертні муки повішених.

Після страти останнього засудженого (Зейс-Інкварт) в зал внесли носилки з тілом Герінга, щоб він зайняв символічне місце під шибеницею, а також щоб журналісти переконалися в його смерті.

Після страти тіла повішених і труп самовбивці Герінга поклали в ряд. "Представники всіх союзних держав, - писав один з радянських журналістів, – оглянули їх і розписалися на свідоцтвах про смерть. Були зроблені фотознімки кожного тіла, одягненого й оголеного. Потім кожен труп загорнули в матрац разом з останнім одягом, що на ньому була, і мотузкою, на якій він був повішений, і поклали в труну. Всі труни були опечатані. Поки управлялися з іншими тілами, було принесено на носилках і тіло Герінга, накрите ковдрою армійським... О 4 годині ранку труни повантажили в 2,5-тонні вантажівки, очікували в тюремному дворі, накрили непромокальним брезентом і повезли в супроводі військового ескорту. У передній машині їхав американський капітан, слідом за ними – французький і американський генерали. Потім слідували вантажівки і охороняє їх джип із спеціально відібраними солдатами і кулеметом. Конвой проїхав по Нюрнбергу і, виїхавши з міста, взяв напрямок на південь.

На світанку вони під'їхали до Мюнхена й одразу попрямували на околицю міста до крематорію, власника якого попередили про прибуття трупів "чотирнадцяти американських солдатів". Трупів насправді було тільки одинадцять, але так сказали потім, щоб приспати можливі підозри персоналу крематорію. Крематорій оточили, із солдатами і танкістами оточення було налагоджено радіозв'язок на випадок якоїсь тривоги. Всякому, хто заходив до крематорію, не дозволялося вийти назад до кінця дня. Труни були роздруковані, тіла перевірені американськими, британськими, французькими та радянськими офіцерами, які були присутні при страті, для впевненості, що їх не підмінили по дорозі. Після цього негайно почалася кремація, яка тривала весь день. Коли і з цією справою покінчили, до крематорію під'їхав автомобіль, у нього поклали контейнер з попелом. Прах розвіяли з літака за вітром.

Засуджені до довічного ув'язнення відбували термін в берлінської в'язниці Шпандау. Після того, як у 1966 на свободу вийшли Шпеєр і Ширах, у в'язниці залишився один Гесс. До 1987 року (22 року) Гесс відбував термін у самоті і був єдиним ув'язненим в'язниці. Незважаючи на похилий вік Гесса, його продовжували охороняти досить значні сили міжнародних військ. Утримання одного єдиного Гесса обходилося приблизно в один мільйон доларів на рік. Праві сили Німеччини неодноразово вимагали помилувати його, але держави-переможниці відмовилися пом'якшити вирок. Однак в 1986 році уряд СРСР вперше за весь час укладення Гесса розглянуло питання про можливість його звільнення з гуманних міркувань. Восени 1987, в період головування Радянського Союзу у Міжнародній в'язниці Шпандау, передбачалося прийняти рішення про його звільнення, "виявивши милосердя й продемонструвавши людяність" нового курсу "Горбачова". 17 серпня 1987 Гесс був знайдений повішеним в альтанці на подвір'ї в'язниці.

У німецькій пресі були висловлені сумніви в моральному праві ряду обвинувачів і суддів звинувачувати і судити нацистів, так як ці обвинувачі й судді самі були причетні до політичних репресій. Так радянський обвинувач Руденко вважався ними причетним до масових сталінським репресіям на Україні, його британський колега Дін був відомий своєю участю у видачі СРСР радянських громадян, що звинувачувалися в колабораціонізмі (багато з них були звинувачені безпідставно), судді з США Кларк (Clark) і Бідл організовували концтабору для японців-мешканців США. Радянський суддя І.Т.Нікітченко брав участь у винесенні сотень вироків невинним під час Великого терору.

Німецькі юристи критикували такі особливості процесу,:

Судочинство велося від особи союзників, тобто потерпілої сторони, що не відповідало багатовікової юридичній практиці, відповідно до якої обов'язковою вимогою законності винесеного вердикту була незалежність і нейтральність суддів, які жодним чином не повинні бути зацікавлені у винесенні того чи іншого рішення.

В формулювання процесу були введені два нових, раніше не відомі традиції судочинства пункту, а саме: «Підготовка військового нападу» (Vorbereitung des Angriffskrieges) і «Злочини проти миру» (Verschwrung gegen den Frieden). Тим самим не був використаний принцип Nulla poena sine lege, згідно з яким кому б то не було не може бути пред'явлено звинувачення без сформульованого раніше визначення складу злочину та відповідної йому міри покарання.

Найбільш спірним, на думку німецьких юристів, був пункт «Злочини проти людяності» (Verbrechen gegen Menschlichkeit), оскільки він в рамках відомого суду законодавства в рівній мірі міг би бути застосований як до обвинувачених (бомбардування Ковентрі, Роттердама тощо), так і до обвинувачам (бомбардування Дрездена, атомні бомбардування Хіросіми і Нагасакі і т. д.)

Обґрунтованість використання такого пункту законодавчо була б виправдана в двох випадках: або при допущенні, що вони можливі у військовій ситуації і були здійснені також і звинувачуваною стороною, отже, стають юридично нікчемними, або при визнанні, що вчинення злочинів, аналогічних злочинів Третього рейху, підлягає осуду в будь-якому випадку, навіть якщо вони були вчинені і країнами-переможницями.

Свої скарги про недостатньо проявленому судом гуманізмі висловила католицька церква. Присутні в Фульде на конференцію представники католицького духовенства, не заперечуючи проти необхідності суду і засудження, відзначили, що застосовувалося під час процесу «особлива форма права» привела до множинним проявам несправедливості в процесі послідувала денацифікації і негативно позначилася на моралі нації. Цю думку було повідомлено представнику американської військової адміністрації кардиналом Кельна Йозефом Фрінгс 26 серпня 1948.

Висновок

Отже можна зробити висновок, що нюрнберзький військовий трибунал мав дуже важливе значення для становлення та розвитку міжнародного судочинства. Він задав напрямок для подальшого розвитку такого судочинства.

Необхідно не забувати, що багато міжнародних судів у своїй діяльності використовували практику даного трибуналу. Також він заклав підґрунтя для заснування Міжнародного кримінального суду, який почав функціонувати у 2002 році.

Загалом при дослідженні діяльності нюрнберзького військового трибуналу багато науковців зійшлись на думці, що він пройшов відповідно до законні та з дотриманням всіх необхідних приписів, проте мала місце й критика його дільності.

Дата добавления: 2015-12-08