І: Я бачила експозицію про нього в музеї історії релігії.

І: Пане Богдан розкажіть, будь ласка, коротко про себе.

Р: Можу розказати про сім’ю. Мама і тато в мене працювали. В сорок шостому році батька не стало. І ми залишилися з мамою. В сорок шостому році ми вже мали з мамою виїжджати до Польщі. Я тоді був малий, чотири роки мені було, куда то з такою дитиною, то ми так і залишися у Львові. Потім 1948-1949 рік до школи пішов,в 1959 р. школу закінчив. В сімдесят дев’ятому році закінчив коледж.

І: А що це була з школа?

Р:Польська школа. Перша школа в якій я почав вчитися це була школа п’ятдесят шість, це була школа початкова.

І: Це там на Олени Степанівни?

Р: Ні, на Декабристів, тепер вона називається Жовківська, там була 56 і 57 школи,значить 56 школа була внизу на першому поверсі. Там були тільки початкові класи, потім я перейшов до десятої школи. В десятій школі на Куйбишева я закінчив школу і пішов працювати. Мама мала хворе серце,аритмія. Я пішов працювати на ті заклади на завод. Мене прийняли, бо директор знав мою маму і був учнем мого тата. Він завдяки мому батьку став директором. Потім я в армію пішов. Служив на Балтійському морі на флоті 4 роки, потім з армії прийшов до своєї колежанки почав око бити, з якою колись вчились. Потім поступив вчитись. Закінчив харчовий технікум як механік. Працював я на заводі радіоелектронної техніки, був спочатку слюсаром, потім майстром, а коли закінчив науку, то зробили мене начальником відділу, потім перейшов в інститут на тому ж заводі і так працював до дев’яносто першого року. В тому році мені запропонували роботу в польському консульстві. Тоді як раз не було чоловіка, який би міг керувати господарськими справами і я там працював до 2003 року там.

І: А де тоді було консульство?

Р: Консульство тоді було на Івана Франка 110, там воно тепер теж практично є тільки там тоже є тепер візовий відділ і видача віз туристичних. Там також є для польських громадян,кі поробили паспорти,видача паспортів. Частина знаходиться зараз на Коцюбинського, там де є генеральний консул і його заступники. З вісімдесят девятого року постало наше товариство культури польської і хор «Ехо», який існує по сьогоднішній день і наша капела. Ми були з концертами і в Франції і в Німеччині, Бельгії я вже про Польщу не говорю. Тепер я пішов на пенсію, в 2002 році,мене звільнили з консульства і так при капелі трошки почав. То ся було було моє хобі. Колись були інші часи, тяжкі часи були. Але то вже на сьогоднішній день то вже краще. Таке воно.

І:При родині Вас водили до костелу?

Р: Безумовно.

І: За радянського періоду,важко було?

Р: Тоді було важко. Тоді вчителі стояли під костелом і записували хто ходить до костелу.

І: Власне ваші вчителі зі школи?

Р: Так. Така правда була тоді. Вчителі тоже мусіли йти то робити, бо то як не пішла не зробила своє, то через деякий час її вже не було на роботі.

І: Дивно чому взагалі, катедру не закрили.

Р: Мали ми такого настоятеля, отець Рафало Керніцький, в 1991 році Папа Римський Іван Павло ІІ посвятив його на єпископа. Завдяки йому, хотя 7 років його звільняли з роботи, і не дозволяли йому пити до вівтаря ніц т і не давали його робити, то він зберіг катедру.

І: Я бачила експозицію про нього в музеї історії релігії.

Р: З ним ще до 1965 року був ксьондз Кароль Ящемський, такий маленький, кругленький такий ширший чим довший, то отець Рафаїл брав то всьо на себе, їздив за місто і тим керував. В 1991 році його як єпископа шанували, його працю шанували, бо він міг зробити так, щоб капела була не закритою. Йому це належало. Тепер ми просимо Бога щоб його хотя би на вівтар вивести. З його молитов деякі люди навіть оздоровлювалися. Він дуже любив дітей та молодь. Він завжди брав на виїзди молодь на літо, допомагав старшим. То була золота людина. Він в 1995 році відійшов від нас. Ми отримали спочатку одного, потім другого настоятеля, потім Віктор в нас був, зараз є Ямнікель, дуже хороша людина, дуже гарний чоловік, тоже все робить для катедри.

Дата добавления: 2015-10-30