Легенди у творчості Ф. Ґрільпарцера.

Кожен митець, незалежно від того, в якому жанрі він працює, все ж залишається дитиною свого часу, свого краю і свого народу. Його творчість завжди є обумовлена його довкіллям, оточенням, суспільною атмосферою. І тим самим творчість віддзеркалює дійсність його доби. Це твердження стосується малярів-графіків, скульпторів та композиторів. Але, мабуть, найбільше -– майстрів слова: поетів, письменників, драматургів. Недарма твердив колись Ґете: “Хто хоче збагнути поета, мусить відвідати країну поета”. Франц Ґрільпарцер народився (15.1.1791) і помер (21.1.1872) у Відні; його життя та творчість тісно пов’язані із цією давньою столицею Ґабсбургської монархії.

Перша драма Ґрільпарцера – “Праматір” (Dіе Аhnfrau, 1817) – завершує ряд творів дуже популярного тоді (хоча естетично й неглибокого) жанру “трагедії долі”. Поштовхом до його появи були дві старовинні легенди, про які він розповідає в спогадах. Перша з них - історія про французького розбійника Луїсі Мандрина,який закінчив своє повне пригод життя на ешафоті. Друга - народна легенда, коріння якої зараз важко відшукати. У легенді йдеться про старовинний рід, що живе в старому замку, за яким бродить привид Праматері. Остання внучка цього роду схожа на главу роду. Тому постійно виникає плутанина: коханий приймає примару за наречену і навпаки.

В "Автобіографії" є вказівка на те, що батько поета зачитувався всілякими готичними романами жахів про привидів і походеньки лицарів. Подібних книг було дуже багато в сімейній бібліотеці. Інша точка зору полягає в тому, що на створення "Праматері" могла вплинути книга легенд, що міститься в бібліотеці батька, що розповідає про якусь "білу жінку" на ім'я Берта, привида, який переодягається черницею.

Можливо, спільним джерелом для зазначених творів послужила стародавня французька легенда про батьків Карла Великого. Його мати, яку також звали Берта, помінялася в першу шлюбну ніч зі своєю служницею, як дві краплі води схожою на свою пані. Берта-служниця вигнала справжню королеву з палацу в ліс (сюжет, надзвичайно характерний для бароко), однак обман незабаром розкрився. Цю легенду в численних варіантах можна виявити у всіх європейських літературах. В "Автобіографії" Грильпарцер вказує на те, що обидві історії займали його довгий час, але "були незатребувані, перебуваючи в моїй пам'яті, ізольовано один від одного". Що стосується розповіді про розбійника, то поетові "ніколи не спало б на думку зробити героєм драми підлого злодія". У легенді про привида йому не вистачало "гуманістичного змісту", психологізму. План "Праматері" з'явився, коли обидві ці історії з'єдналися, доповнивши одна одну. Розбійник облагородився роком, навислим над знатним сімейством, історія про привида отримала сенс.

Цілком відмінною від першотвору своїм тоном і етосом є трагедія у п’яти діях “Сафо” (Sappho,1818), так званої “десятої музи”, хоча підставова тема, згадане вище зіткнення двох світів, у даному випадку світу дійсного зі світом мистецьким, вказує на певну спорідненість між творами. Побудована на віршах цієї славетної давньогрецької поетеси з острова Лесбос, драма, що її Ґрільпарцер насправді задумував, як оперне лібретто, написана ямбами, розпочинає серію класичних трагедій на теми грецької міфології. В основі сюжету лежить, спрощено кажучи, одвічний любовний трикутник:

Фаон, молодий адепт поезії, любить і поважає Сафо, як поетесу, мисткиню, але його серце і справжнє реальне почуття належать невільниці Мелітті. Він навіть не може уявити собі, що така велична особистість, як Сафо, здатна покохати його. Ось його слова: “Хто міг би повірити, що перша жінка Еллади могла б накинути оком на останнього еллінського юнака”. Розбурхана пристрастю і сповнена ревнощами Сафо, яка справді глибоко закохується у Фаона, вже впритул наближається до здійснення злочину – аби тільки зберегти, затримати коханця біля себе. Але згодом, збагнувши глибину злочинності свого задуму, вона кидається з урвища у море, гідно закінчуючи життя шляхетним самогубством, проте рівночасно цим саме вчинком Сафо мститься Фаоновї й Мелітті, бо знає, що пам’ять про неї навіки стоятиме поміж закоханими, і буде неподоланною перешкодою щасливому, нормальному життю.

Хоча Сафо і є майже міфічною постаттю з доби Давньої Греції, проте у версії Ґрільпарцера вона не позбавлена живих людських рис. Сафо Ґрільпарцера – це не тільки співачка любові на острові Лесбос, але й також справжня, реальна жива жінка з крові і плоті, яка відчуває розпач від проминання молодості, і в тому сенсі вона суттєво не відрізняється від віденських жінок – сучасниць письменника. Як вже зазначено вище, людська природа є для Ґрільпарцера незмінною. Успіх цієї драми дав змогу Ґрільпарцерові, отримавши матеріальну винагороду – “Плату театральному поетові”, на певний, досить тривалий час залишити працю й займатися творчістю, не думаючи про засоби до існування. Втім, “на певний час” не означає “назавжди”, тож зрештою драматург мусив повернутись до осоружної роботи у державній установі.

Наступна драма Ґрільпарцера “Золоте руно” (Das Goldene Vlies, 1821) являє собою трилогію: “Господар”, “Аргонавти” і “Медея”. Австрійський драматург використав тут традиційний грецький матеріал, переважно – з драми Евріпіда “Медея”, але також і багато інших літературних і наукових творів на цю тему, щоб на його основі подати тонкий психоаналіз жіночого єства, в якому любов змінюється ненавистю, аж до вбивства власних дітей. Перші дві драми трилогії можна вважати свого роду введенням у головну частину трагедій їх, до речі, досить рідко ставлять на сцені. Тим часом “Медея” ще досі втішається театральним успіхом на австрійській сцені. Перші дві п’єси є більш епічними, ніж драматичними, у них відбувається певна експозиція, глядачеві або читачеві подається необхідна інформація для повного розуміння заключного твору. Отож, “Медея” є “аналітичною драмою” за визначенням, яке було дано свого часу драмам Ф. Шіллера. В основі сюжету драми “Господар” лежить історія здобуття Золотого руна Ясоном, який також забирає з собою Медею, але там, на чужині покидає жінку, віддавши перевагу її суперниці Кройзе. Вже тут драматург показує глибоку різницю в етнічно-культурному походженні двох протагоністів: Ясона й Медеї. Ця різниця і спричиняє неподоланний конфлікт між ними. До деякої міри маємо тут також справу з сутичкою, конфліктом двох цивілізацій: грецької і варварської; причому грецька в цьому випадку не являється морально вищою.

П’єса “Аргонавти” базується на заключній частині легенди про Ясона. Та найбільш захоплюючою темою в трилогії є психологічна еволюція образу Медеї – від закоханої жінки до розлютованої фурії, яка чинить вбивство власних дітей. “У постаті “Медеї”, – пише Клярман, – Ґрільпарцер створив, мабуть, найбільш зворушливу жіночу постать, більшу і трагічнішу, ніж усі ці Медеї світової літератури, від Евріпіда, через Корнеля до Ануя і Джефферса. Йому краще, ніж усім іншим, вдалося представити сучасній людині одвічну трагедію цієї жінки. На додаток до задавненого болю покинутої жінки, є тут щось нове, щось модернове – жінка, яка з відкритими очима крокує назустріч своєму нещастю; жінка, яка кохає, і яку краще можуть зрозуміти люди XX століття, ніж сучасники Ґрільпарцера. Вона страждає невтішним горем відчуження, горем вічної чужинки, не прийнятої через її відмінну натуру; вона втрачає у біді й недолі не тільки мужа, якого пристрасно кохає, і в якого просить любові у поросі біля його ніг, але також і своїх дітей. Своєю оргіастичною помстою вона прагне також задушити у собі материнську любов. І при цьому з найглибшим материнським почуттям вона вбиває своїх дітей власними руками – бо смертю вона їх порятує від відчаю відчуження, від життя між двома світами.”

Дата добавления: 2015-10-30