Національно-історична міфологічна парадигма драматургії Ф. Ґрільпарцера («Велич і падіння короля Оттокара» (1825) «Розбрат в будинку Габсбургів» (1848), «Лібуша» (1848)).

У драмі на п’ять дій “Велич і падіння короля Оттокара” (Kцnig Ottokars Glьck und Ende, 1825) написаній ямбами, Ф. Ґрільпарцер використав історичні події з другої половини ХШ століття. Головним джерелом цієї драми є австрійська хроніка. Написана з пафосом, високим поетичним стилем, драма ця є величним внеском у жанр історичних п’єс в австрійській літературі. Вона тематично охоплює період занепаду Богемського королівства та зміцнення Габсбурзької імперії, і є до певної міри панегіриком, чи то одою на прославлення монархії. Дія драми відбувається від 1261 року, себто з моменту розлучення короля з королевою Маргаритою – і до його смерті у 1278 році. “Король Оттокар” – це перша велика драма Ґрільпарцера, у якій автор осмислює тему величі і моральної відповідальності володаря. Є це також драма, у якій провина і кара відіграють центральну роль – особливо у постаті самого короля Оттокара. Етос драми є глибоко релігійним. Авторитет володаря – короля, цісаря, його право бути найвищим суддею на землі походить від Бога; і той, хто це забуває, починає діяти так, немовби він сам був богом, мусить бути покараний долею. Етичні й моральні норми однаково стосуються і до вищих верств населення, і до нижчих. Цю незаперечну істину – що людина не сміє й не може діяти, як Бог, врешті збагнув і король Оттокар, і висловив її у своїй великій і потрясаючій сповіді в п’ятій дії:

Не до пуття рядив я у твоєму, Великий Боже, світі. Наче вихор,

Я мчав безжально й стрімко над полями.

Я замість Тебе перебрав зухвало те право, що Тобі лише належить.

Та Ти – єдиний, хто це право має, бо можеш Ти і вбити, й воскресити.

А я – ким я був? Хробаком нікчемним? Пощо я так затято й богохульно

Наслідував тебе, о Пане Світу? Я зло чинив, не знаючи дороги

У бік добра. А Ти ж створив людину

З її бажаннями – Ти цілий світ поставив,

Явив Ти чудо, дав вінець творінню, струнку поставу огорнув Ти в шати.

І оточив чарівними дивами. Вона живе, існує, світ сприймає,

Вдихає, видихає, харч вживає – і сила в тіло входить, і сповняє

Його бажанням, прагненням, – і тіло

Угору виростає, як будова, палац величний, незрівнянний храм.

Такий, що з ним не може порівнятись ніякого царя житло препишне.

Та я ж цих тіл, палаців цих величних поруйнував таку незмірну кількість!

Для чого? Щоб свій шал погамувати?

…

Великий Боже! Що ж, коли Ти й справді

Вже вирішив судити Оттокара,

То я не маю слів на виправдання.

Суди мене. Лиш пощади народ.

Але попри наявну присутність таких, сказати б, абстрактних тем та ідей, які вплетені у зміст драми, цей твір не є “драмою ідеї”. Всі персонажі, як це майже завжди буває у творчості Ґрільпарцера, є все ж реальними людьми, з усіма, притаманними людині властивостями. Оттокар програє свою цісарську корону не на полі бою, й не через кару Божу за те, що покинув Маргариту і взяв молоду гарячу угорську принцесу Кунігунду.

Відносини між чоловіком і жінкою дуже часто в Ґрільпарцера є певним випробуванням, свого роду тестом, екзаменом, який мусить скласти кожна повноцінна особистість. Це стосується, хоча і в дещо інших вимірах, до Ясона, до Оттокара, і до низки інших героїв-протагоністів у драмах Ґрільпарцера.

Оттокар, чоловік, який для Маргарити завжди був начебто молодшим братом, для Верти – коханцем і джерелом майбутнього осягнення соціальних висот, цей чоловік для Кунігунди є старцем. І не допомагають Оттокарові в цій ситуації ані королівська корона, ні булава полководця. Кунігунда вже на самому початку їхніх стосунків зраджує Оттокарові; у ту мить, коли вона не спромоглася рішуче відкинути залицяння Цавиша й віддати його на заслужену кару. Після першої подружньої ночі з молодою принцесою, Оттокар втрачає свою чоловічу впевненість, і тим самим – свій потенціал володаря і полководця. Людське-особисте (фізіологічне й психологічне) визначає подальший перебіг історичних подій.

Сюжет драми “Лібуша”, написаної його улюбленим розміром, ямбом, у п’яти діях, Ґрільпарцер запозичив з народних казок, і з праці німецького романтика Клеменса Брентано “Заснування Праги”. Драма побудована на ідеї розвитку людської раси від “золотих часів” матріархату до модерних – патріархату, й завершується заснуванням міста Праги. Лібуша, яка походить від богів, володарює над чеським народом в мирі, злагоді та любові. Вона є тією доброю, розумною, милосердною матір’ю-королевою, яка забезпечує своєму народові щасливе існування на землі.

Але часи змінюються, і люди змінюються разом з ними. Лібуша не може дати собі ради з усілякими конфліктами між чоловіками, і щоб навести лад, вона зважується вийти заміж за Премислава. З його володарюванням приходить структурованість, строгість і справедливість у життя народу. І цей процес завершується заснуванням міста Праги. Божественна Лібуша помирає тому, що вона любить людську расу. На запитання її сестри Каші, чому вона зв’язала свою долю з людьми, Лібуша відповідає: “Я люблю їх, і вся моя істота й сутність проявляється тільки за їхньої близькості, тим, чим вони насправді є”. А коли її друга сестра Тетка слушно закидає їй: “Це вони тебе вбивають”, Лібуша відказує: “Можливо – але помимо всього: чоловік є добрим, він лише має забагато справ, і коли він окремо над тим і над іншим працює, він втрачає зв’язок цілісності. Серця голос замовкає в гармидері голосного дня, оглушений і недопочутий. І те, що він вважає провідною зіркою свого життя, прагнучи хитромудро угору, насправді є тільки марою”.

Головна тема драми “Лібуша” – це безкінечний розвиток людства, тобто того “вічно людського”, мотив якого вже знаходимо в “Антигоні” Софокла, і яким закінчується Ґетівський “Фауст”. З точки зору культурно-філософського процесу це є історія людства між двох “золотих епох” – загубленого Раю з давнього міфологічного минулого, і того золотого часу у невідомому, але очікуваному майбутньому, обіцянка якого звучить у словах Каші. У фінальній сцені, коли Премислав оплакує тіло мертвої Лібуши словами “Лібушо! Моя дружино, ти все моє щастя!”, сестра Каша подає таку репліку: “Воно (щастя) було тобі близьким, ти його відкинув; вона (Лібуша) була вам позичена, а не подарована. Довір’я слухає, затятість розмірковує, ми візьмемо її з нами у мандрівку, аж доки ви не станете більш гідними благодаті, ніж були досі”. Лібуша є представницею минулого, Премислав – сучасного, в якому закладена основа світлого майбутнього, що його провіщає життя Лібуші.

Грільпарцер створив всього чотири історичні драми - це названий «Оттокар», наступна драма (сьома) - «Вірний слуга свого пана» (1828) і дві трагедії, закінчені після 1848 року і опубліковані посмертно - «Лібуша» і «Братська ворожнеча в будинку Габсбургів».У всіх цих трагедій є ряд загальних жанрових особливостей.

По-перше, - це «політичні» драми: в них мова йде кожен раз про долі держави в критичний період його історії.

По-друге, - це монархічні драми, оскільки в них йдеться про затвердження та прославляння того ієрархічного соціального устрою, символом якого є монарх, такої ієрархії, яка є, за своєю суттю, алегорією космічного світопорядку.

По-третє, ці трагедії - патріотичні і, можна сказати, австрійські. Дія їх не випадково відбувається в різних частинах австрійської держави, в Австрії, Богемії, Угорщини. Ідейне і художнє значення історичних драм Грільпарцера нітрохи не зменшується від того, що Грільпарцер прославляє в них будинок Габсбургів - як реальне осереддя ієрархічної будови суспільства і всього буття. Не дивно й інше - що драми Грільпарцера в цьому відношенні не були цілком гідно оцінені царюючим австрійським будинком. Занадто очевидно, що Грільпарцеру важливі не особи, а ідея, чи не досконалість людей, а досконалість принципу світопорядку. Будинок Габсбургів цінував принциповість, пряме вираження почуттів вірнопідданого.

Дія драми “ Розбрат в будинку Габсбургів “відбувається у Празі і у Відні. Як і в п’єсі “Король Оттокар”, автор зосереджується тут не так на перебігу історичних подій, як на діях осіб і їхньому душевному світі. Особливо виразна у цьому творі постать цісаря Рудольфа Другого. Дія відбувається на тлі громадянських заворушень у Австрійській імперії та в переддень Тридцятилітньої війни. Остання сцена п’єси виразно підкреслює теологічний вимір драми. Винні усі, усім слід покаятися, б’ючи себе в груди. Окрім сильних динамічний постатей, особистість Рудольфа домінує над усіма упродовж цієї дії. У його словах відчувається неминучість хаосу грядущої нової трагічної епохи. Як драматичний персонаж, він є надміру совісний, занадто контемплятивний і вдумливий, щоб контролювати насильство і протидіяти йому. Рудольф є представником упорядкованого світу, а його син дон Цезар – представником деструктивності. Головна тема трагедії – це прийняття рішення на користь внутрішнього спокою, ставлення цього спокою вище від діяльності, яка лише приносить і поглиблює почуття провини. Персонаж Рудольфа має у собі дуже багато автобіографічних рис самого Ґрільпарцера, який у цій драмі відверто симпатизує цісарській династії, і повстає проти сил хаосу і розладу.

Дата добавления: 2015-10-30