Своєрідність творчості Ф. Ґрільпарцера

Франц Ґрільпарцер народився (15.1.1791) і помер (21.1.1872) у Відні; його життя та творчість тісно пов’язані із цією давньою столицею Ґабсбургської монархії. Головна частина його творчого доробку вкладається в рамки так званої “бідермаєр-епохи” австрійсьої літератури, яка обумовлена політичною дійсністю часів Меттерніха, розпочалася, як свого роду міщанська реакція на добу ідеалізму, себто на класичну й романтичну літературу попередніх десятиліть. В українській літературі аналогічної доби не було. що письменники цієї доби (принаймні, багато хто з них) намагалися створити певний синтез давніх ідеалів минулого та нових ідей сучасності, себто – синтез класично-романтичної епохи із добою реалізму. Вони прагнули втримати при житті зблідлі ідеали минулого християнської Європи та пристосувати їх до нової політичної і соціальної дійсності. Але невгасимі та непоборні конфлікти вартостей сильно відобразились на літературній творчості того часу, як і депресивна політична ситуація в Австрії під керівництвом вже згаданого вище Меттерніха. Цей дух часу створив, можна твердити, певний комплекс меншовартості у письменниках епохи “бідермаєр” – вони гостро відчували епігонство невдалого наслідування геніїв минулого, включно із Ґете, якого Ґрільпарцер пізнав особисто у Ваймарі 1823 року, Шіллера та великих поетів-романтиків. Творчість цієї ґенерації велетнів викликала у їхній психіці почуття безсилля, безпорадності та неможливості уповні осягнути естетичних цінностей минулого. Це почуття меншовартості спрямувало русло творчості поетів цього часу до зосередження на менших, інколи майже дріб’язкових речах. Час титанів минув, і з ним минуло захоплення широкими та потрясаючими темами та мотивами, як і захоплення великими постатями, могутніми індивідуумами. Зародилося почуття відчуження, відречення, а то й відчаю, спричинене і підсилене хиткою й нестабільною політичною ситуацією в монархії та воєнними заворушеннями в Європі. Все це знайшло віддзеркалення у житті та творчості Франца Ґрільпарцера і численних його сучасників. Переглядаючи біографії письменників цієї епохи, можна твердити, що їм випадали дуже нещасливі долі. Ґрільпарцер, хоч він і не покінчив життя самогубством, все ж теж не є винятком. Вже у юності він став свідком бурхливих революційних часів, перемог, трагедій і розчарувань, включно із самогубством рідної матері (1819). Батько Франца був адвокатом та ентузіастом ліберальних ідей Йосифа; мати походила з музичної родини, була нервовою та неспокійною жінкою. Вчився молодий Франц удома, а пізніше – в ґімназії, після закінчення якої він записався на курс права та філософії, хоча завжди мав нахил до літератури. Вже учнем ґімназії він почав писати драми, переважно під впливом Шіллера. Як студент-патіот, він брав участь в обороні на Віденському валу проти військ Наполеона у 1809 році. Але, як багато інших письменників, він на все життя зберіг захоплення харизматичною постаттю того корсиканського полководця. Смерть батька того ж самого року залишила всю родину – вдову і чотирьох синів – у великій біді. Франц був найстаршим сином і мусив утримувати родину. Так він став приватним учителем у родині одного графа. У 1813 році Ґрільпарцер став державним службовцем, але великої кар’єри не зробив. Все своє професійне життя письменник потерпав від примх і недовіри керівництва, внаслідок чого він не мав кар’єрного росту. Він також залежав від цензури (навіть його відома історична драма “Король Оттокар” була спершу заборонена цензурою у січні 1824 року, хоч згодом, після двох років чекання заборону скасовано), різного роду докори та кпини своїх зверхників з приводу невдалих постановок його творів (переважно через постановку п’єси “Горе брехунові”, після якої він навіть вирішив не займатися більше драматургією та театром). Його бажання стати директором університетської бібліотеки 1834 року теж не увінчалось успіхом. Він пішов у відставку 1856 року в ранзі гофрата, хоч сподівався на вище звання. Все ж таки життя Ґрільпарцера не було цілковито позбавленим приємних хвилин: у 1847 році він став членом Віденської Академії наук, 1861 його обрано членом Вищої палати Австрійського парламенту, 1864 – почесним громадянином міста Відня, а його 80-ліття (1871 р.) гучно відзначалося у всьому німецькомовному світі. Все життя Ґрільпарцера припадає на епоху, в якій Австрія, як багатонаціональна держава, проходить певну політичну еволюцію, дедалі більше відмежовуючи себе від Німеччини – й ця епоха остаточно завершується війною 1866 року. Вражаючою подією в житті письменника стала революція 1848 року, яка дала йому зрозуміти, що державу, як таку, можуть привести до загибелі неконтрольовані та спонтанні дії окремих національностей та виступи поодиноких осіб. І тому важливим було втримати існуючий порядок, попри всі його недоліки. Особисті переживання, особливо життя у Відні, відбилися на всій творчості Ґрільпарцера. Численні герої його творів, чоловіки і жінки, є суто віденьськими типами, незалежно від місця і часу дії кожного твору. Як влучно висловився великий знавець австрійської літератури Адольф Клярман, “Він (себто Ґрільпарцер) черпає характерні риси своїх персонажів, незалежно в які шати він їх убирає, завжди з людей, яких він бачить навколо. Для нього існує вічна і єдино унікальна людська душа. Культи і цивілізації приходять і минають, але незмінною залишається людська душа. Його персонажі у своїх місцях і часах почуваються вдома, так само, як і у Відні.” І справді, Відень є для Ґрільпарцера його всесвітом. Пішовши у відставку (та й раніше), він багато подорожував, не тільки по Німеччині, яку він відвідував тричі, включно зі згаданим вище візитом до Ґете 1826 року, а також по Франції, Англії, Туреччині та Греції, -все ж Відень залишається епіцентром його життя і творчості. І це до певної міри є дуже цікавим феноменом, бо насправді ні Відень, ні Австрія не ставились до письменника прихильно, він часто почувався там відчуженим: “У цьому краю, виглядає, що немає для мене місця, але все ж таки я волів би все терпіти, і все робити, ніж його покинути” – записує він у своєму щоденнику.

Як поет і письменник, Ґрільпарцер не залишив по собі значного за обсягом доробку. Не враховуючи ранніх, можна сказати навіть “дитячих” поезій, таких, як “Бій пристрастей”, написаних цілковито під впливом і у стилі Шіллера, його вірші видаються суто інтелектуальними і суб’єктивними, вони мало ліричні. Він завжди почував себе драматургом і вірші писав переважно для самотерапії та заспокоєння нервів. Подібно, як у Ґете, котрий сказав знамениту фразу: “Всі мої твори є фрагментами однієї великої сповіді”, творчість Ґрільпарцера теж була великим відкриванням душі. Різниця, мабуть, полягає в тому, що поезія Ґете більш зрозуміла і доступна наявному читачеві, який нічого не знає про життя поета; а для розуміння поезії Ґрільпарцера потрібне знання інтимних обставин життя, у яких він творив.Чи не найкращим прикладом цього є його вірш “Прощання з Ґаштайном”, у якому поет висловлює біль і страждання, спричинені долею митця. Від’їжджаючи з цього курорту, який він залюбки відвідував, і який лишив свій слід у його творчості, Ґрільпарцер написав настроєвий вірш, першу строфу з якого цитуємо нижче:

Година розлуки б’є – я мушу покидати,

Отже, прощавай, мій милий Ґаштайне!

Ти потішителько численних гірких болів.

Нам болі також ти заколисала,

Які мені дав Бог, і на які мені люди заздрять.

І це є джерелом мого болю,

Причини страждань, які мало хто зрозуміє.

Ти дозволила мені забути про них на короткий час.

Відтак, у наступних трьох строфах поет на прикладі природних явищ – дерево, спалене блискавкою, перлина, вияв краси, проте створений сумним організмом мушлі, і водоспад, що радісно поплив би річкою між спокійних луків і полів, але мусить розбиватись об гостре каміння, надаючи йому краси, проте і рани – все це показує радше великий, майже завжди прихований кошт краси і щастя, недоступний осягненню розумом із зовні. Такою самою є й доля поета. Все це доходить свого апофеозу в останній строфі:

Так і поет; хоч і піднесений високо щастям,

Оточений гучними звуками оплесків,

Він все ж є зів’ялим (висхлим) деревом, спаленим ударом блискавки.

Бідолашний той організм мушлі, той водоспад.

Те, що вам чується, як пісня, насправді є плачем,

Викричаний у безвтішний всесвіт,

І вогні перлини, що кружляють навколо вас,

Є відрізаними частинами його життя.

Як бачимо, автобіографічний момент, сформульований ще у першій строфі, натякає на центральну тему вірша: зовнішня слава оплачується внутрішнім болем. І цю тему автор розвиває різними образами в наступних трьох строфах. Домінує тут інтелект, в поезії Ґрільпарцера немає злиття між конкретно пережитим і духовно охопленим образом, як у Ґете. Але вірш є беззаперечно конфесійного характеру.З цієї точки зору поезія Ґрільпарцера сягає своїм корінням ще у передромантичний час. Поет стає свого роду ланкою між давно минулим і далеким майбутнім, й це дає йому змогу пережити сучасне:

Коли мій час на мене повстає,

То не вражається єство моє.

Я з іншої доби сюди забрів,

Й колись до інших відійду часів.

Цей вірш, написаний 1806 року, має назву “Записка у родинний альбом графині Енценберг”. При цьому знане, пережите, переживане сучасне, тобто “мій час” є чимось негативним, у ньому поет не може себе уповні зреалізувати. Його правдивим часом є вічність, і тому він за своєю природою є й істориком, чи радше кустодієм минулого, і водночас візіонером, пророком майбутнього.

Душевний конфлікт, притаманний поетові, змальовано тут через протиставлення знаного, відомого (хоч і не вповні) минулого незнаному, невідомому, але омріяному майбутньому. Хоча лірична спадщина Ґрільпарцера (особливо – збірка “Tristia ex Ponto”, 1824-1833) у порівнянні з його драматургічним доробком невелика, проте її тематичний діапазон доволі широкий. Крім нечисленних особистих віршів, збудованих на мотивах інтроспекції і вражень від подорожей, знаходимо там також поезії, присвячені красі природи, подвигам великих людей, від Паганіні і Моцарта до Ґете і герцога Фрідріха та фельдмаршала Радецького, вірші про природу митця і сутність мистецтва, політичні та соціальні вірші, включно з сатирою. Прикладом цього останнього може послужити вірш “Академія наук” 1839 року:

Академія! Звучить це, як глум

З ваших уст, аж мені мороз пробігає поза шкірою;

Так, неначе побожно, Господи прости,

Чорт захотів би побудувати церкву.

Однак, ви прагнете справжньої освіти, так.

Щоб ми вже більше не сумнівались у вашому прагненні,

То усуньте спершу найбільшу перешкоду,

І самі йдіть до ста чортів.

Будьте ворожо наставлені до всього духовного,

Переслідуйте, підозрюйте, арештовуйте,

І тоді в кожній в’язниці і на кожній каторзі

Ви матимете філію Академії наук. Там само.

Крім того, його літературна спадщина включає 33 сатиричні праці на різні теми, написані головно прозою, на протязі 1806-1858 років. Ця частина творчості Ґрільпарцера містить у собі також сатири у формі драматичних діалогів, як наприклад, “Друга частина “Чарівної флейти”.

Поміж поезією та невеликою прозовою спадщиною Ґрільпарцера стоїть збірка його цікавих афоризмів, його епістолярна спадщина та біографічні писання – щоденники і автобіографія. Особливо ці три жанри дають нам зазирнути у внутрішнє життя поета, підглянути той алхімічний процес перетворення дійсності на поезію. Водночас саме ця частина його творчого доробку мабуть найкраще виказує його широке і глибоке знання світової літератури, театру і культури взагалі. При ближчому вивченні цього сегменту його спадщини, дослідника вражає також невгасима жага інтимного пізнання усіх надбань людського духа, прагнення заглибитися в духовні процеси людської особистості, які, на думку Ґрільпарцера, є незмінними: “Дух людини і хід світових подій є за всіх обставин і у всі часи такими самими – рідко коли буває правдивим цілком нове, і новим цілком правдиве” – стверджує він в одному зі своїх афоризмів. А наступні три його вислови демонструють нам його чіткі та дещо фонічні спостереження над людською вдачею: “З монархами так само, як і з сонцем – ті, хто до них найближчі, водночас є найчорнішими” (1810). “У церкві найголосніше співають ті, хто співає фальшиво” (1834). “До вченості я ставлюся приблизно так само, як князі до зради. Я шаную вченість, проте зневажаю вчених, які не є ніким, а тільки вченими” (1849).

Із прозової спадщини Ґрільпарцера тільки дві його новели є сьогодні відомими й популярними: “Монастир біля Сандомира” (Das Kloster bei Sendomir, 1828) і “Бідний музикант” (Der arme Spielmann, 1848). З уваги на важливість двох цих оповідань подаємо тут їхній короткий зміст, який, принаймні у випадку першої новели, не вимагає занадто глибокої інтерпретації.

2. Міфологізм ранньої драматургії Ф. Ґрільпарцера (драма «Праматір» (1817),

Перша драма Ґрільпарцера – “Праматір” (Dіе Аhnfrau, 1817) – завершує ряд творів дуже популярного тоді (хоча естетично й неглибокого) жанру “трагедії долі”, якому поклав остаточний кінець граф Август фон Плятен-Галлермюнде своєю їдкою сатиричною п’єсою “Фатальна виделка”.

Історія створення "Праматері" докладно описана Грільпарцером в "Автобіографії". У ній поет згадує про давно зрівший в його голові план драми. Поштовхом до його появи були дві старовинні легенди, про які він розповідає в спогадах. Перша з них - історія про французького розбійника Луїсі Мандрина,який закінчив своє повне пригод життя на ешафоті. Друга - народна легенда, коріння якої зараз важко відшукати. У легенді йдеться про старовинний рід, що живе в старому замку, за яким бродить привид Праматері. Остання внучка цього роду схожа на главу роду. Тому постійно виникає плутанина: коханий приймає примару за наречену і навпаки.

В "Автобіографії" є вказівка на те, що батько поета зачитувався всілякими готичними романами жахів про привидів і походеньки лицарів. Подібних книг було дуже багато в сімейній бібліотеці. Інша точка зору полягає в тому, що на створення "Праматері" могла вплинути книга легенд, що міститься в бібліотеці батька, що розповідає про якусь "білу жінку" на ім'я Берта, привида, який переодягається черницею.

Можливо, спільним джерелом для зазначених творів послужила стародавня французька легенда про батьків Карла Великого. Його мати, яку також звали Берта, помінялася в першу шлюбну ніч зі своєю служницею, як дві краплі води схожою на свою пані. Берта-служниця вигнала справжню королеву з палацу в ліс (сюжет, надзвичайно характерний для бароко), однак обман незабаром розкрився. Цю легенду в численних варіантах можна виявити у всіх європейських літературах. В "Автобіографії" Грильпарцер вказує на те, що обидві історії займали його довгий час, але "були незатребувані, перебуваючи в моїй пам'яті, ізольовано один від одного". Що стосується розповіді про розбійника, то поетові "ніколи не спало б на думку зробити героєм драми підлого злодія". У легенді про привида йому не вистачало "гуманістичного змісту", психологізму. План "Праматері" з'явився, коли обидві ці історії з'єдналися, доповнивши одна одну. Розбійник облагородився роком, навислим над знатним сімейством, історія про привида отримала сенс.

Перший варіант трагедії “Праматір” Ґрільпарцер написав протягом трьох тижнів місяця серпня 1816 року, і цього самого року відбулася прем’єра п’єси в одному з невеликих віденських театрів. Трагедія ця написана у класичній традиції, у п’яти діях, мелодійно римованими трохеями з дотриманням єдності місця і часу дії. Головні особи драми – це граф Зденко фон Боротий, його донька Берта, його син Яромир, і Дух Праматері. Згаданий щойно Яромир – можливо, найяскравіша і найбільш трагічна постать, створена у традиції “шляхетного розбійника”, розпочатій ще Шіллером.

Тема трагедії – самознищення однієї родини шляхом здійснення прадавнього прокляття. Вже тут, у першій трагедії ще зовсім молодого автора знаходимо перші зародки теми всієї його творчості, а саме – конфлікт між прагненням життя, повного динаміки і дії та збереженням буття внутрішнього миру і спокою. Трагедія була (і мабуть по сьогодні є) надзвичайно сценічною; вистави відбувалися при переповнених театральних залах, проте офіційна австрійська критика сприйняла цей твір суто негативно. Сюжет драми, головне – центральний мотив розбійника Ґрільпарцер запозичив із життя французького авантюриста Луіса Мадрина, якого було страчено 1755 року, із роману під заголовком “Монах” англійського письменника Метью Ґрегорі Льюїса.

3. Антична міфологічна парадигма драматургії Ф. Ґрільпарцера (Сафо (1818), «Золоте руно» (1821))

Цілком відмінною від першотвору своїм тоном і етосом є трагедія у п’яти діях “Сафо” (Sappho,1818), так званої “десятої музи”, хоча підставова тема, згадане вище зіткнення двох світів, у даному випадку світу дійсного зі світом мистецьким, вказує на певну спорідненість між творами. Побудована на віршах цієї славетної давньогрецької поетеси з острова Лесбос, драма, що її Ґрільпарцер насправді задумував, як оперне лібретто, написана ямбами, розпочинає серію класичних трагедій на теми грецької міфології. В основі сюжету лежить, спрощено кажучи, одвічний любовний трикутник:

Фаон, молодий адепт поезії, любить і поважає Сафо, як поетесу, мисткиню, але його серце і справжнє реальне почуття належать невільниці Мелітті. Він навіть не може уявити собі, що така велична особистість, як Сафо, здатна покохати його. Ось його слова: “Хто міг би повірити, що перша жінка Еллади могла б накинути оком на останнього еллінського юнака”. Розбурхана пристрастю і сповнена ревнощами Сафо, яка справді глибоко закохується у Фаона, вже впритул наближається до здійснення злочину – аби тільки зберегти, затримати коханця біля себе. Але згодом, збагнувши глибину злочинності свого задуму, вона кидається з урвища у море, гідно закінчуючи життя шляхетним самогубством, проте рівночасно цим саме вчинком Сафо мститься Фаоновї й Мелітті, бо знає, що пам’ять про неї навіки стоятиме поміж закоханими, і буде неподоланною перешкодою щасливому, нормальному життю.

Хоча Сафо і є майже міфічною постаттю з доби Давньої Греції, проте у версії Ґрільпарцера вона не позбавлена живих людських рис. Сафо Ґрільпарцера – це не тільки співачка любові на острові Лесбос, але й також справжня, реальна жива жінка з крові і плоті, яка відчуває розпач від проминання молодості, і в тому сенсі вона суттєво не відрізняється від віденських жінок – сучасниць письменника. Як вже зазначено вище, людська природа є для Ґрільпарцера незмінною. Успіх цієї драми дав змогу Ґрільпарцерові, отримавши матеріальну винагороду – “Плату театральному поетові”, на певний, досить тривалий час залишити працю й займатися творчістю, не думаючи про засоби до існування. Втім, “на певний час” не означає “назавжди”, тож зрештою драматург мусив повернутись до осоружної роботи у державній установі.

Наступна драма Ґрільпарцера “Золоте руно” (Das Goldene Vlies, 1821) являє собою трилогію: “Господар”, “Аргонавти” і “Медея”. Австрійський драматург використав тут традиційний грецький матеріал, переважно – з драми Евріпіда “Медея”, але також і багато інших літературних і наукових творів на цю тему, щоб на його основі подати тонкий психоаналіз жіночого єства, в якому любов змінюється ненавистю, аж до вбивства власних дітей. Перші дві драми трилогії можна вважати свого роду введенням у головну частину трагедій їх, до речі, досить рідко ставлять на сцені. Тим часом “Медея” ще досі втішається театральним успіхом на австрійській сцені. Перші дві п’єси є більш епічними, ніж драматичними, у них відбувається певна експозиція, глядачеві або читачеві подається необхідна інформація для повного розуміння заключного твору. Отож, “Медея” є “аналітичною драмою” за визначенням, яке було дано свого часу драмам Ф. Шіллера. В основі сюжету драми “Господар” лежить історія здобуття Золотого руна Ясоном, який також забирає з собою Медею, але там, на чужині покидає жінку, віддавши перевагу її суперниці Кройзе. Вже тут драматург показує глибоку різницю в етнічно-культурному походженні двох протагоністів: Ясона й Медеї. Ця різниця і спричиняє неподоланний конфлікт між ними. До деякої міри маємо тут також справу з сутичкою, конфліктом двох цивілізацій: грецької і варварської; причому грецька в цьому випадку не являється морально вищою.

П’єса “Аргонавти” базується на заключній частині легенди про Ясона. Та найбільш захоплюючою темою в трилогії є психологічна еволюція образу Медеї – від закоханої жінки до розлютованої фурії, яка чинить вбивство власних дітей. “У постаті “Медеї”, – пише Клярман, – Ґрільпарцер створив, мабуть, найбільш зворушливу жіночу постать, більшу і трагічнішу, ніж усі ці Медеї світової літератури, від Евріпіда, через Корнеля до Ануя і Джефферса. Йому краще, ніж усім іншим, вдалося представити сучасній людині одвічну трагедію цієї жінки. На додаток до задавненого болю покинутої жінки, є тут щось нове, щось модернове – жінка, яка з відкритими очима крокує назустріч своєму нещастю; жінка, яка кохає, і яку краще можуть зрозуміти люди XX століття, ніж сучасники Ґрільпарцера. Вона страждає невтішним горем відчуження, горем вічної чужинки, не прийнятої через її відмінну натуру; вона втрачає у біді й недолі не тільки мужа, якого пристрасно кохає, і в якого просить любові у поросі біля його ніг, але також і своїх дітей. Своєю оргіастичною помстою вона прагне також задушити у собі материнську любов. І при цьому з найглибшим материнським почуттям вона вбиває своїх дітей власними руками – бо смертю вона їх порятує від відчаю відчуження, від життя між двома світами.”

Дата добавления: 2015-10-30