Поетика модерністичного міфологічного роману

В історії європейської художньої культури необхідно розрізняти 2 принципово різні підходи до міфології, а відтак 2 цілковито відмінні методи у її використанні:

(1) класицистичний: характерний суто зовнішній, емблематично-ілюстративний підхід до міфів, головно античної традиції, при якому ігнорувалася специфіка міфологічного мислення (поєднання одиничного й універсального, багатозначність, амбівалентність образів). Характерними ознаками цього підходу є:

· перевага раціонального начала;

· прагнення до чіткого й однозначного вираження ідеї;

· цілковита визначеність образів;

· пародіювання сюжетів та образів.

(2) романтичний: глибинне проникнення у міфологію. Підґрунтя – романтичне світосприйняття, для якого світ становив органічний взаємозв’язок всього сущого і спонтанний рух, постійну творчість природи і людського духу. Міфи стають вираженням “живих стихій” природи, динамічних начал. Характерними ознаками цього підходу є:

· увага до символічності міфу;

· інтерес до національної міфології;

· співвідношення історії і міфології є паритетним: міфологія підпорядкована історії, посилює її.

Поява міфу у літературі викликає проникнення в неї міфологічного мислення, ознаками якого є:

§ підміна реального, конкретного буття універсальними моделями існування, що є абсолютні й незмінні; їх співвіднесення з космічним життям;

§ абсолютність значення;

§ в центрі уваги – одвічні зв’язки людини зі світом, одвічні моделі буття і свідомості, не пов’язані з історією;

§ мікрокосм (світ окремої особистості, локальний світ) тотожний макрокосму (всесвіту).

На міфологізм у літературі мали вплив:

q філософія Ф. Ніцше

– міф стає альтернативою науковому пізнанню: апологія несвідомого, хаотичного, тілесно-чуттєвого. У своїй праці “Народження трагедії з духу музики” протиставляє вічні й антагоністичні начала Аполлона й Діоніса, що символізують у бутті людства незмінну боротьбу: духовно-просвітленого, розумного, гармонійного (Аполлон) та стихійно-чуттєвого, тілесного, екстатичного (Діоніс). Згодом “аполлонівське начало” поступається місцем абсолютному торжеству “діонісійського”;

– міф заперечує історію, її суспільне значення. “Космічна неможливість” появи чогось принципово нового в “обмеженій кількості комбінацій сил” у людському світі заперечує ідею суспільного прогресу; творить міфологему “вічного повернення” одного й того самого: життя людства треба брати таким, як воно є: без сенсу, без мети, але таким, що повертається незмінно, однак без заключного “чогось”.

q психологія З. Фройда

міфологія – інтуїтивно-чуттєве вираження сфери підсвідомого, передусім еротичних комплексів та імпульсів (як у будові людської психіки, так і в різних життєпроявах людини), водночас це і їх своєрідна “об’єктивізація”, надання їм позаіндивідуального, загальнолюдського значення. Ці моделі людської психіки й поведінки повністю виключені із суспільно-історичного буття людини, вони функціонують у позачасовому просторі.

q психологія К. Ґ. Юнга

міфи – вираження колективного несвідомого, своєрідними згустками якого є архетипи. Архетипи – певні успадковані схеми або форми психічної діяльності людини, які пропонує підсвідомість і які набувають того чи іншого змістового наповнення вже після того, як переходять у сферу свідомості. Відтак міфи – це структури первинних образів колективної несвідомої фантазії, що і створюють глибинну основу всієї літературно-художньої творчості.

У літературі міф внаслідок його властивостей якнайкраще відповідає провідним світоглядним засадам модернізму, його концепції світу і людини, основоположним естетико-художнім принципам. Модернізм не довіряє розумові та його можливостям, тому характерною ознакою його стає антираціоналізм і посилений інтерес до дологічних структур мислення. Модернізм до певної міри заперечує реалізм, який видається обмеженим у трактуванні людини і світу, оскільки реалісти замикаються виключно у сфері соціального й історичного. Модерністи натомість не обмежують людину, її свідомість рамками часу і простору, певними соціально-історичними координатами, а беруть її у зв’язках з одвічними началами й глибинними сутностями буття. Соціальне й історичне модерністи трактують як щось вторинне, змінне, головною метою для них стають пошуки та “реконструкція” одвічних моделей людського буття і глибиннні архетипи людської психіки.

Міфологічна манера оповіді, яка стає провідною у літературі модернізму, передбачає, що зображуване виключається із суспільно-історичного процесу і береться з погляду абсолюту. У людині акцент переноситься на позачасове, одвічне, персонаж стає носієм передусім ірраціональних глибин існування, залишаючись внутрішньо індеферентним до соціальних обставин буття, з якими він лише стикається, але не змінюється внаслідок цього. Це “виключення з історії”, її “подолання”, яке здійснюється через протиставлення незмінного у своїй сутності, абсолютизованого екзистенційного ядра людського буття його оболонці, підвладній змінам і трансформаціям. Тому персонажі, окрім соціально-історичної, втрачають й індивідуально-психологічну визначеність, їхні контури розмиваються внаслідок зведення їх до архетипів, водночас вони можуть розщеплюватися, демонструючи різні варіанти людської сутності, і знову зводяться докупи. Таким чином, основними ознаками “міфологізму” є:

ü відмова від тлумачення життя і людини в соціально-історичних та часо-просторових вимірах заради вияву “загальнолюдського” змісту: “вічні” руйнівні та творчі сили, що притаманні природі людини, загальнолюдським психологічним і метафізичним началам

ü пошуки і творення міфологічних моделей, що виражають позачасові, одвічні сутності буття й людини, особистісної та суспільної поведінки; певні сутнісні закони соціального і природного космосу

ü концепція циклічності, в основі якої лежить міф “вічного повернення”: у будь-якому явищі теперішнього просвічують його минулі і майбутні інкарнації

ü глибокий песимізм, відчуття безвиході, безнадійної загубленості в хаосі відчуженого і дегуманізованого світу

У літературознавстві можна виокремити кілька типів міфотворчості.

“свідома міфотворчість” – Дж. Джойс: “Улісс”. Раціональна, до дрібниць продумана складна побудова підпорядкована вираженню широкого й неоднозначного задуму, песимістичної концепції людини й людського буття. Нескінченна, до певної міри моторошна повторюваність “циклів” повсякденного існування подається як одвічна, універсальна модель людського буття, як філософське узагальнення. Роман пронизаний міфологіними прототипами і відповідностями, паралелями, екскурсами, алюзіями, що становлять сконструйовану систему. Основна функція таких співвідношень і зіставлень полягає у переведенні образів у виміри, наближені до міфологічних архетипів, що втілюють одвічні людські риси і властивості. Відтак за допомогою міфології Джойс “знімає” історію як детермінований поступальний рух людства, зводить суть людського буття до нескінченно повторюваних тривіальних циклів існування, замкнених в абсурдній буденності. Сучасне життя для письменника – абсурд і хаос, позбавлений справжнього змісту і напряму. Тому міфологічні моделі, які створюють певні смислові лінії в хаосі життєвої емпірії, вносять відповідну впорядкованість у безформний матеріал обивательської буденності, наділяючи його скептично-пародійним сенсом. Т.-С. Еліот: “Шляхом використання міфу, маніпуляцій з постійними паралелями між сучасністю й античністю, містер Джойс витворює метод, який повинні наслідувати й інші... Це просто засіб контролювання, впорядкування, надання форми й значення тій безмежній панорамі марноти й анархії, якою є сучасна історія. Замість розповідного методу ми можемо користуватися тепер методом міфологічним... Це, як я серйозно вірю, важливий крок до того, щоб зробити сучасний світ придатним для мистецтва... крок до порядку й форми”.

“наївна (архаїчна) міфотворчість” – Д. Г. Лоуренс: “Сини і коханці”, “Веселка”, “Пернатий змій”. Звернення до первісних обрядів і міфів має значення повернення до ритмічного буття природи, що “народжується, розквітає, плодоносить і вмирає”, до незмінного й вічного буття духу, невіддільного від життя тіла, яке вважається істотнішім і важливішим, ніж життя свідомості. Введені у твори ритуально-міфологічні мотиви і образи відіграють не стільки концепційну і структурну, скільки ілюстративну роль.

“несвідома міфотворчість” – Ф. Кафка: “Процес”, “Замок”. У творах не зустрічається свідоме використання міфологічних сюжетів і прототипів, однак поетика його творів виявляє внутрішню близькість до міфологічних моделей, спорідненість із міфологічним складом мислення. Сюжет і герої мають універсальне значення: герой моделює людство загалом, через сюжетні події описується і пояснюється світ. Особливостями Кафкіанського світосприйняття є тотальна відчуженість, містичний страх перед ірраціональною ворожістю й абсурдністю відчуженого світу, що не піддається пізнанню та витлумаченню; існування надособових, фатальних і байдужих сил, які безжально-жорстокі до людини. Образ світу не тільки ірраціональний, а й і надраціональний. Поряд з абсурдністю буття існують “вищі закони” і “вища логіка”, яких, проте, ніколи не осягнути людським розумом. Людині ніколи невідомі початок і кінець, весь причинно-наслідковий ряд, їй доступні лише його окремі, випадково вихоплені з темряви ланки, не піддавані раціональному тлумаченню. Кафка мовби інтуїтивно відтворює міфологічні моделі і структури, які набувають змісту універсальних трактувань людської долі; водночас ця міфологічна модель набуває значення раз і назавжди даної людству універсально-трагічної схеми буття. Глибина й перспектива історії зникають, усе зосереджується в площині незмінного “теперішнього”, де повторюється механічний у своїй циклічності рух на поверхні, безрадісна до відчаю трагікомедія людського існування. В основі творів Кафки – “позачасові ситуації” у відчуженому й ворожому світі, підвладному надособовим силам. Відчуженість і монотонність світу, позбавлені людського змісту, залишаються всевладними і нескінченними, як неминуче зло, яке породжене абсурдністю буття і є її завершеним втіленням.

“реалістична міфотворчість” – Т. Манн: “Чарівна гора”, “Йосиф і його брати”, “Доктор Фаустус”. Звернення до міфології є створенням відчуття глибинного зв’язку з минулим через використання людського досвіду, сконцентрованого в міфологічних образах і структурах, через використання міфологічних моделей людської психіки й поведінки. Воно надає основному соціально-історичному планові особливої значущості, більшої узагальненості, створює особливу глибину і перспективу. Таке звернення до міфології також включає твір у континуум духовного життя й розвитку людства, тому доповнення конкретно-історичного змісту твору загальнолюдським і вічним розкриває в життєвих подіях, відносинах і конфліктах певний глибинний зміст, дає змогу впізнавати в них загальнолюдські істини і колізії. Міфологічна свідомість не домінує, а сама підпорядкована історичному підходу й аналізу, розкриттю глибокого сенсу історії. Поетика повторюваності як наслідок міфологізації історичного минулого подається як відтворення зразків, представлених попереднім досвідом (на відміну від Джойсової повторюваності як показу беззмістовної нескінченності історичних процесів), циклічні уявлення поєднуються з лінійними. Міфологізування (на відміну від Джойсового – стихійного, інтуїтивного повернення до міфологічного мислення) стає одним із аспектів інтелектуального роману і спирається на глибоке знання давньої культури, релігії, сучасних наукових теорій.

“магічний реалізм” – Г. Ґ. Маркес: “Сто років самотності” (А. Карпентьєр “Загублені сліди”, М. Астуріас “Зелений Папа”). Звернення до міфологічної свідомості як до живого, реального народного життя і народної свідомості, глибоке проникнення в нього призводило до сполучення міфологічного світосприйняття із сучасним як естетично рівноправних і різних типів свідомості: сучасного інтелектуалізму європейського зразка та архаїчних фольклорно-міфологічних традицій. Характерною ознакою цього виду міфотворення стає масштабність мислення і охоплення дійсності: зображуване осмислюється і тлумачиться як складова частина вселюдського буття в його найширших часових і просторових вимірах, як компонент універсальних і гостроактуальних проблем сучасності.

v Міфологізм у поезії: В. Б. Їтс, Ф. Г. Лорка, Р. М. Рільке. Т.-С. Еліот “Безплідна земля” – звернення до міфологічних мотивів і образів, до моделей первісної свідомості, які не зникли повністю, а існують далі у нашій свідомості у прихованій формі. Істотна роль – міфологічного мотиву смерті-воскресіння, який зазнає авторського переосмислення: неможливість відродження “безплідної землі” – сучасної культури.

v Міфологізм у драматургії виявляє два типи “міфологічних п’єс”:

(1) п’єси, в яких має місце перетлумачення відомих міфологічних сюжетів і мотивів для вираження сучасної дійсності, яку міфологічний сюжет “очужує” і водночас виводить за вузькі часові рамки, поглиблює у свому узагальнюючому значенні: Ж. Ануй, Ж. Жіроду;

(2) п’єси, в яких під сучасний сюжет “підводяться” відомі міфологічні мотиви і колізії, що надає сучасному змісту нової глибини і перспективи: Ю. О’Ніл, Т. Вільямс.

Творчість С. Беккета – романи “Моллой”, “Мелон помирає”, “Безіменний” та драми – становить проміжний етап міфотворення. На відміну від Джойса, він не вдається до міфологізації дійсності (використання давніх міфологічних сюжетів і мотивів), а зводить буття до найелементарніших міфологічних схем, виключених з потоку історії, замкнених у монотонній і нескінченній повторюваності.

---

Дата добавления: 2015-10-23