Конституційно-правовий статус Вищої ради юстиції

В Україні діє Вища рада юстиції. Правовою основою організації та діяльності цього органу є Конституція України (ст. 131), Закон України "Про Вищу раду юстиції" від 15 січня 1998 року та Регламент Вищої ради юстиції. Свою діяльність Вища рада юстиції розпочала 31 березня 1998 року. Цей день вважається днем її створення. Строк повноважень членів Вищої ради юстиції, крім тих, хто входить до її складу за посадою, становить шість років.

Вища рада юстиції є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також відповідальним за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та у межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність.

Склад Вищої ради юстиції - двадцять осіб. Верховна Рада України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури - двох членів Вищої ради юстиції. До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.

Вимоги до членів Вищої ради юстиції (ст. 6 Закону України "Про Вишу раду юстиції"):

1) громадянин України, не молодший 35 років і не старший 65 років;

2) проживає в Україні не менш як 10 останніх років;

3) володіє державною мовою;

4) має вишу юридичну освіту;

5) стаж роботи в галузі права не менше 10 років.

Ці вимоги не поширюються на осіб, які входять до складу Вищої ради юстиції за посадою. На посаду члена Вищої ради юстиції може бути призначений суддя з числа суддів, обраних на посаду судді безстроково.

Голова Вищої ради юстиції обирається з членів Вищої ради юстиції на три роки без права переобрання на першому засіданні Вищої ради юстиції таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів з будь-якою кількістю кандидатур, запропонованих членами Вищої ради юстиції. Головою Вищої ради юстиції не може бути обрано членів Вищої ради юстиції, які входять до її складу за посадою. Порядок проведення голосування встановлюється Вищою радою юстиції. Рішення про обрання Голови Вищої ради юстиції вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини від конституційного складу Вищої ради юстиції.

Повноваження Голови Вищої ради юстиції:

* організація роботи Вищої ради юстиції та головування на її засіданнях;

* координація роботи секцій і членів Вищої ради юстиції; я призначення засідань Вищої ради юстиції;

* направлення подання Вищої ради юстиції про призначення суддів Президентові України і про звільнення їх з посади;

* загальне керівництво апаратом Вищої ради юстиції;

* розпорядження бюджетними асигнуваннями на утримання і забезпечення діяльності Вищої ради юстиції та ін.

Підстави припинення повноважень члена Вищої ради юстиції (ст. 18 Закону України "Про Вищу раду юстиції"):

1) закінчення строку, на який його призначено;

2) набрання законної сили обвинувальним щодо нього вироком суду;

3) втрата ним громадянства України;

4) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

5) наявність підстав, визначених у ст. 7 Закону (визнані судом недієздатними або обмежено дієздатними, та особи, які мають не зняту або непогашену судимість);

6) подання ним за власним бажанням заяви про припинення повноважень;

7) неможливість виконувати свої обов'язки за станом здоров'я при наявності медичного висновку, підтвердженого судом;

8) порушення присяги або скоєння аморального вчинку. У разі порушення присяги особою, яка входить до складу Вищої ради юстиції за посадою, Вища рада юстиції приймає і направляє до органу, який її обрав чи призначив, рішення щодо доцільності продовження нею повноважень;

9) звільнення з посади, із зайняттям якої він входить до складу Вищої ради юстиції;

10) його смерть.

Рішення про припинення повноважень члена Вищої ради юстиції у випадках, передбачених пунктами 1-4, 6, 7, 9, приймає Вища рада юстиції, а у випадках, передбачених пунктами 5 і 8 таке рішення приймається органом, що призначив члена Вищої ради юстиції.

Особи, які входять до Вищої ради юстиції за посадою, вибувають з її складу з дня звільнення з посади. Призначення нового члена Вищої ради юстиції замість вибулого здійснюється не пізніше двох місяців з дня прийняття відповідних рішень.

Основною формою роботи Вищої ради юстиції є її засідання та засідання її секцій. Правомочними є засідання Вищої ради юстиції, коли на ньому присутні більшість членів від її конституційного складу. Засідання проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від її конституційного складу. На засіданні Вищої ради юстиції ведеться протокол. Рішення приймається більшістю від конституційного складу Вищої ради юстиції. Рішення приймається у приміщенні, бути присутніми у якому іншим особам, крім членів Вищої ради юстиції, забороняється.

Засідання секції Вищої ради юстиції вважається правомочним, якщо на ньому присутні не менш як дві третини від її складу. Висновки секції Вищої ради юстиції приймаються більшістю членів Вищої ради юстиції, які взяли участь у засіданні.

Вища рада юстиції є повноважною за умови призначення на посаду не менш як 3/4 від її конституційного складу та складення ними присяги, враховуючи тих осіб, які входять до Вищої ради юстиції за посадою. Перше засідання Вищої ради юстиції скликається через тиждень після складення присяги всіма її членами.

Повноваження Вищої ради юстиції згідно зі ст. З Закону України "Про Вищу раду юстиції":

1) вносити подання Президенту України про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

1-1) за поданням відповідної ради суддів призначати суддів на посади голови суду, заступника голови суду та звільняти їх з цих посад;

2) розглядати справи і приймати рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

3) здійснювати дисциплінарне провадження щодо суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів;

4) розглядати скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Акти Вищої ради юстиції (ст. 27 названого Закону):

1) подання про призначення суддів;

2) подання про звільнення суддів з посади;

2.1) рішення про призначення суддів на посади голови суду, заступника голови суду;

2.2) рішення про звільнення суддів з посад голови суду, заступника голови суду;

3) рішення про порушення вимог щодо несумісності;

4) рішення про дисциплінарну відповідальність;

5) рішення по скарзі на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності;

6) рішення про звільнення члена Вищої ради юстиції у випадках, передбачених зазначеним Законом;

6.1) рішення у скарзі на результати кваліфікаційного іспиту кандидатів на посаду судді;

6.2) рішення у скарзі на відмову в рекомендуванні для обрання кандидатом на посаду судді безстроково;

7) інші акти в межах повноважень Вищої ради юстиції. Вища рада юстиції приймає такі процедурні акти:

1) ухвали про відкриття дисциплінарного провадження;

2) ухвали про відкриття провадження щодо вимог законодавства про несумісність;

3) рішення про відмову в поданні про призначення;

4) рішення про відвід (самовідвід) члена Вищої ради юстиції;

5) інші процедурні акти, необхідні для здійснення її функцій.

Акти Вищої ради юстиції можуть бути оскаржені виключно до Вищого адміністративного суду України в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України.

Офіційні матеріали Вищої ради юстиції публікуються в "Бюлетені Верховного Суду України", у газетах "Голос України", "Урядовий кур'єр".

Рудь О. В.,

студент ОКР «Спеціаліст»

Адміністративно-правовий статус громадянина України

Найбільшою групою суб’єктів суспільних відносин у державі є її громадяни. Держава може бути сильною, а її управління – ефективним тільки тоді, коли вона має своїм фундаментом довіру громадян. Адміністративне право в цій ситуації повинне сприяти реалізації такої формули: забезпечувати інтереси держави через інтереси кожного громадянина і суспільства в цілому. Держава повинна існувати для людей, а не навпаки. Це твердження висловлював і В.Б. Авер’янов, який зазначав, що «адміністративне право за своїм призначенням має визначатися не як «право державного управління», а як «право забезпечення і захисту прав людини». Здійснюючи функцію регулювання цих відносин, вона визначає зміст прав і свобод громадян, межі їх здійснення, встановлює заборони та відповідальність за їх порушення. Зв’язок між людиною та правом найбільш повно характеризується через поняття правового статусу, в якому відображаються всі основні сторони юридичного буття індивіда: його інтереси, потреби, взаємовідносини з державою, трудова та суспільно-політична діяльність, соціальні потреби та їх задоволення.

Слово «статус» (від лат. «status») в перекладі означає «положення, стан кого- або чого-небудь». У первісному значенні цей термін означає і загальне становище окремої особи (особистості) в суспільстві, і сукупність усіх (або частини) її юридичних прав та обов’язків. З огляду на це, можна зробити висновок, що правовий статус закріплюється у нормах права. В Конституції України (ст. 3) як Основному Законі держави надається перевага інтересам, правам і свободам громадян перед інтересами, правами і свободами інших учасників правових відносин, зважаючи на пріоритет загальнолюдських цінностей. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Правовий статус – одна з найважливіших політико-юридичних категорій, яка нерозривно пов’язана з соціальною структурою суспільства, рівнем демократії, станом законності. Юридичний статус людини та громадянина в суспільстві, державі – це складний і багатосторонній правовий механізм. За допомогою правового статусу суспільство створює реальні можливості для виконання суб’єктами права своїх соціальних функцій. Його зміст визначає межі діяльності особи щодо інших осіб, колективів, держави, межі її активної та пасивної життєдіяльності та самоствердження.

У юридичній літературі існує декілька підходів до визначення змісту категорії «правовий статус» та його структури, природи та сутності. Деякі учені навіть ототожнюють поняття «правовий статус» і «правове становище», пояснюючи це тим, що категорія «правовий статус» охоплює усі види юридичних зв’язків. Є і протилежна точка зору з цього приводу. Ю.Я. Якимов вважає, що доцільно використовувати різні терміни для позначення правового стану абстрактного суб’єкта права і правового стану реальної особи, що вступає у правовідносини.

Як зазначає С.А. Саблук, категорія правового статусу для нашої юридичної науки порівняно нова. Раніше, до 60-х років ХХ ст., вона, зазвичай, ототожнювалася з правоздатністю (М.Г. Александров, С.Н. Братусь, А.В. Міцкевич) і не розглядалася як самостійна. Адже ці обидві властивості виникають і припиняються у суб’єкта одночасно, обидві однаково невідчужувані. Лише у подальшому, з розвитком юридичної думки, у 70–80-х роках ХХ ст., категорія правового статусу отримала достатньо ґрунтовну наукову розробку (М.В. Вітрук, Л.Д. Воєводін, В.А. Кубинський, О.А. Лукашева, М.І. Матузов, Г.В. Мальцев, В.А. Матюлін, П.М. Рабінович, Ю.М. Тодика та ін.), сформулювалась як проблема і як одне з ключових понять правознавства, зафіксоване у законі.

Правовий статус особи – це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права координує своє поведінку в суспільстві. Терміни «особа», «людина», «громадянин» вживаються конституцією і законодавством. У соціальному аспекті вони означають членів суспільства. У політичному контексті відповідно до конституції особа виступає як громадянин, особа без громадянства, іноземний громадянин, біженець або змушений переселенець. Під правовим становищем особи розуміється юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина – самостійні категорії, однак, зважаючи на те, що вони формуються на основі правового становища громадянина певної держави, доцільно говорити про правове становище особи в цілому.

Астафуров Р. О.,

студент ОКР «Спеціаліст»

Принцип гласності та його роль в адміністративному судочинстві

Як справедливо відзначають М. М. Міхєєнко, В. Т. Нор і В. П. Шибіко, для особи, що вважає себе невинною жертвою свавілля і беззаконня, гласність судового процесу надає можливість привернути до своєї справи увагу громадськості, аж до світової [106, с. 23]. Дійсно, важко уявити собі суддю, який би в умовах гласності судового процесу зважився б на ухвалення необґрунтованого, невмотивованого і незаконного рішення.

Окрему увагу А. В. Руденко приділяє характеристиці принципу гласності судового процесу як гарантії забезпечення законності при розгляді справ адміністративними судами [161, с. 167-168]. Загалом, підтримуючи позицію та висновки автора, вважаємо за необхідне дещо уточнити зміст принципу гласності та відкритості адміністративного процесу у якості гарантії законності при розгляді адміністративних справ судами.

Дещо забігаючи наперед, необхідно погодитися з тим, що принцип гласності в судочинстві виступає гарантією реалізації інших принципів судочинства [73, с. 44]. Так, в адміністративному судочинстві гласність судового процесу дозволяє переконатися в тому: чи з’ясовані та досліджені всі обставини у справі; чи дійсно всі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і судом; чи реалізується в судовому засіданні змагальність сторін та ін.., що характеризує принцип гласності та відкритості у якості умови додержання законності, в тому числі в адміністративному судочинстві.

Крім того, на нашу думку, порушення принципу гласності та відкритості адміністративного процесу необхідно визнати підставою для скасування судового рішення, хоча дане положення прямо не передбачено КАС України. Як вбачається, тут слід виходити із тих міркувань, що порушення принципу гласності та відкритості адміністративного процесу безпосередньо не доводить, що рішення суду є неправильним, але воно однозначно постановлене з порушенням регламентованого порядку, а, отже – його не можна визнати законним, що, в свою чергу, не суперечить ст. 229 КАС України, відповідно до змісту якої судове рішення підлягає скасуванню у разі порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення. За таких умов принцип гласності та відкритості адміністративного процесу виступає одним із способів забезпечення виконання зобов’язань, покладених на адміністративний суд, а, отже – є гарантією законності при розгляді адміністративних справ. Дані висновки також мають сенс, якщо говорити про гласність та відкритість адміністративного процесу як один із процесуальних принципів, не дотримання яких тягне за собою відміну прийнятих по справі рішень, що переконливо довела О. В. Злобина [54, с. 51].

Підсумовуючи вищевикладене, до характерних ознак принципу гласності та відкритості адміністративного процесу необхідно віднести такі: 1) характеризує сутність і соціальний зміст права, являє собою одну із вихідних засад процесу формування, розвитку і функціонування конкретних правових норм і діяльності, що здійснюється на їх основі; 2) ґрунтується на конституційному праві доступу до інформації щодо здійснення правосуддя (розгляду адміністративних справ) та відповідно забезпечує його реалізацію; 3) отримав своє текстуальне та нормативне закріплення високого рівня узагальнення; дістав не лише певне конституційне закріплення (визнання необхідності), але й загальні умови та гарантії його реалізації у якості сформульованої вимоги до суду; 4) його здійснення є формою реалізації громадського контролю, дієвим засобом формування громадської думки про адміністративне судочинство, перевірки соціальної сутності права і, як наслідок, підвищення соціально-політичної активності громадян та зміцнення авторитету адміністративного суду та правосуддя в цілому; 5) є дієвим засобом виховання правової, моральної та політичної культури громадян; 6) з його допомогою реалізуються завдання адміністративного судочинства; 7) виступає гарантією законності при розгляді адміністративних справ судами.

На підставі вищенаведених ознак поняття принципу гласності та відкритості адміністративного процесу можна визначити як: текстуально та нормативно закріплене положення високого рівня узагальнення, яке ґрунтується на конституційному праві доступу до інформації про судовий розгляд адміністративних справ та полягає у вимозі до суду щодо його забезпечення, спрямоване на реалізацію завдань адміністративного судочинства, є формою реалізації громадського контролю, дієвим засобом формування громадської думки про судочинство, перевірки соціальної сутності права та підвищення соціально-політичної активності громадян, рівня їх правової, моральної та політичної культури, а також виступає гарантією законності при розгляді адміністративних справ судами.

Жужома Л. В.,

студент ОКР «Спеціаліст»

Матеріально-технічне забезпечення органів внутрішніх справ

У сфері матеріально-технічного постачання органів внут­рішніх справ свою специфіку має військове постачання.Під вій­ськовим постачанням розуміють забезпечення органів внут­рішніх справ майном особливого призначення за установле­ними нормами, табелями і штатами, а саме: зброя, боєприпа­си, амуніція, спорядження, військова і спеціальна техніка, продовольство, резервні запаси. Військове постачання, як пра­вило, є плановим, централізованим і залежить від державних постачальників. Відповідно до функціонального призначення матеріалів військове постачання поділяється на інтендантське та технічне.

Фінансування, матеріально-технічне забезпечення і військове постачан­ня організовується у відповідності з діючим законодавством України, Указами Президента України та постановами Кабі­нету Міністрів України, вказівками Міністра фінансів, наказами МВС України, положеннями про самостійні служби МВС України, на які покладено функції забезпечення окре­мими видами спеціальної техніки, обладнання і матеріалів.

Питаннями фінансового забезпечення, матеріально-технічного і військового постачання в системі МВС України в межах відведеної їм компетенції займається ряд служб, а саме: Департамент фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку, Департамент матеріального забезпечення, Управління документального забезпечення, Управління медичного забезпечення та реабілітації, Управління фінансової інспекції, які входять до складу Міністерства внутрішніх справ України.

Сучасний стан фінансового та матеріально-технічного забезпечення органів внутрішніх справ України залишається вкрай обмеженим. Так, недостача спеціальної техніки не дозволяє швидко отримати необхідну інформацію щодо осіб, що скоїли злочини, підозрюваних в їх скоєнні, знайти свідків й тому подібне. Низька мобільність служб пов’язана з недостачею автотранспорту, запасних частин та паливно-мастильних матеріалів до нього, Відсутність необхідної кількості спецзасобів та зброї, брак службових приміщень, засобів зв’язку, оргтехніки та інше не дозволяють діяти ефективно.

Негативно впливає на результати роботи органів внутрішніх справ також невирішеність соціально-побутових питань: низька заробітна плата, погані житлові умови, неможливість отримати санаторно-курортне лікування, погана організація відпочинку та дозвілля тощо. Все це в сукупності сприяє скоєнню порушень дисципліни та законності персоналом органів внутрішніх справ, призводить до корупції та хабарництва, що не тільки заважає виконанню покладених на органи внутрішніх справ завдань, але й підриває авторитет цих органів в очах населення.

Згідно зі ст. 24 Закону України «Про міліцію», фінансування і матеріально-технічне забезпечення міліції здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів, які надходять на підставі договорів від міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян, а також інших джерел, не заборонених законодавством.

У Державному бюджеті на 2010 рік для Міністерства внутрішніх справ України було передбачено видатки загального фонду у сумі 9845964,2 тис. грн., зокрема на оплату праці – 6835030,8 тис. грн., на забезпечення захисту прав і свобод громадян, суспільства і держави від протиправних посягань, охорону громадського порядку – 7420148,6 тис. грн., на медичне забезпечення працівників, осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ та військовослужбовців внутрішніх військ – 290135,2 тис. грн., на підготовку кадрів для органів внутрішніх справ вищими закладами освіти ІІІ і ІV рівнів акредитації – 394517,1 тис. грн. тощо. Видатки розвитку на будівництво (придбання) житла для осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ становлять – 40500,0 тис. грн.

На жаль, передбачена державним бюджетом сума далеко не відповідає реальним потребам правоохоронного відомства, які приблизно сягають 22 млрд грн. Обмежене фінансування Міністерства внутрішніх справ України не є новиною. Реалії сьогодення такі, що розраховувати на 100-відсоткове задоволення запитів органів внутрішніх справ просто неможливо. Звичайно, видатки на утримання МВС України щороку зростають, але вони у кілька разів менші за фактичні потреби.

Лахно С. В.,

студент ОКР «Спеціаліст»

Правовий статус Державної судової адміністрації України

Розпорядчий характер повноважень ДСА України у сфері організації забезпеченні діяльності судів і суддів проявляється у здійсненні функцій головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо забезпечення діяльності судів (абз.3 ч.2 ст.142 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), керівництва Головою ДСА України діяльності ДСА України (ч.4 ст.147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Реалізація керівної функції безпосередньо стосується організації роботи щодо реалізації ДСА України повноважень, визначених ст.146 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Стосовно Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Вищої ради юстиції слід зазначити, що їх розпорядчі, організаційні повноваження проявляються при реалізації функції належного кадрового забезпечення діяльності судів, застосування дисциплінарних прав щодо суддів відповідно Конституції України, Законам України «Про судоустрій і статус суддів», «Про Вищу раду юстиції». Серед органів виконавчої влади слід виділити тільки ті, розпорядчі дії яких спрямовані на організацію діяльності судів в цілому та її окремі аспекти: Міністерство юстиції України, Міністерство внутрішніх справ України та інші. Так, за поданням Міністерства юстиції України та на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду з урахуванням обсягу роботи суду та в межах видатків, затверджених у Державному бюджеті України на утримання судів ДСА України визначає кількість суддів у суді загальної юрисдикції (п.п.16 п.4 Положення про Державну судову адміністрацію України). Стосовно Міністерства внутрішніх справ України, їх розпорядчі повноваження реалізуються у зв’язку із організацією ДСА України діяльності щодо забезпечення незалежності, недоторканності та безпеки суддів (п.п.29 п.4 Положення про ДСА України).

А.А. Стрижак визначає поняття державного управління забезпеченням діяльності судів загальної юрисдикції як організаційної, розпорядчої, контрольно-технічної, матеріально-фінансової та документально-архівної діяльності керівників (голів та їх заступників) відповідних судів, а також керуючих секретаріатами (апаратами) цих органів судової влади та спеціально створених державних органів виконавчої влади (їх посадових осіб), які відповідно до чинного законодавства України про судоустрій, здійснюють діяльність з організації та забезпечення належної реалізації судочинства в даних судах. Державне управління в судах виключає можливість будь-якого владного впливу на діяльність суддів щодо вирішення конкретних судових справ. Обґрунтовано правову природу управління в судах загальної юрисдикції як виду державного управління із специфічними ознаками і правовою природою, існування якого обумовлено потребами внутрішньої організації та забезпечення своєчасного розгляду суддями численних судових справ, які знаходяться на вирішені у цих органах судової влади [169, с. 11].

Виходячи з поняття державного управління забезпеченням діяльності судів, обґрунтованого А.А. Стрижаком, можна виділити риси управління: а) являє собою сукупність взаємопов’язаних видів діяльності; б) суб’єктами такої діяльності є керівники судів, їх апаратів та спеціально створені органи виконавчої влади (їх посадові особи); в) виключає можливість владного впливу на суддів; г) є видом державного управління; д) має специфічні ознаки та правову природу. Важливим здобутком А.А. Стрижака є характеристика державного управління забезпеченням діяльності судів як явища, що виключає владний вплив на суддів, а також визначення його як виду державного управління.

Для здійснення подальшого наукового аналізу доцільно використати системний підхід, що дозволяє методологічно обґрунтувати можливість і коректність використання певних категорій, зокрема – встановити співвідношення між категоріями «організація забезпечення діяльності судів» та «державне управління забезпеченням діяльності судів».

Судова система являє собою певну соціальну систему. Така теза ґрунтується на відповідності ознак судової системи загальним ознакам соціальної системи. До таких ознак відносяться: а) конкретна загальна мета усієї сукупності елементів; б) підкорення завдань кожного елемента загальній меті системи; в) усвідомлення кожним елементом своїх завдань та розуміння загальної мети; г) виконання кожним елементом своїх функцій, що витікають із поставленого завдання; д) конкретні відносини між елементами системи; е) наявність органу управління; ж) обов’язковий зворотний зв’язок. При цьому слід зауважити про те, що узагальненість цілей у соціальній системі – передбачає не скільки їх поєднання у певну сукупність, але й у набутті такою сукупністю нових рис, що дозволяє вирішувати більш складні завдання. Так, учасники певної соціальної системи (її суб’єкти) об’єднуються у неї з метою вирішити певну проблему, однак задля її вирішення учасники мають вирішити завдання усієї системи, що може виходити за межі їх особистих інтересів. Разом з тим, самі можливості системи стають ширшими, ніж проста сума можливостей складових її елементів. Ця властивість обумовлює особливий ефект, заради якого створюється більшість систем. Його називають ефектом цілісності, або емерджентності [30, с. 16].

Застосування системного підходу дозволяє визначити суди в якості елементів судової системи. Для судової системи, як і для кожної соціальної системи, характерні певні зв’язки і відносини між окремими елементами (судами), а також притаманні такі якості як ієрархічність, багаторівневість, структурованість [94, с. 71]. Властивість емерджентності проявляється у спроможності судової системи в цілому здійснювати захист прав, свобод, законних інтересів шляхом відправлення правосуддя. При цьому кожна ланка судової системи виконує власні завдання, але у межах вказаного загального завдання усієї системи, що проявляється у інстанційності, предметній визначеності розгляду справ у судах цивільної, господарської, адміністративної та кримінальної юрисдикцій.

ЗМІСТ

КЕМІЧАДЖИ І.Г. ФЕДЕРАЦІЯ ЯК ОДНА ІЗ СУЧАСНИХ МОДЕЛЕЙ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ…………………………………………………………………….3

ЗАЙЦЕВ В.В. ЄВРОПЕЙСЬКА ІНТЕГРАЦІЯ ТА АДАПТАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ДО НОРМАТИВНОЇ БАЗИ ЄС………………………...8

ІВЧЕНКО В.С. РОЛЬ УГОД СОТ В РЕГУЛЮВАННІ ВІДНОСИН У СФЕРІ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА………………………………………………………….13

СЕРЕБРЯНСЬКА А.В. РЕАЛІЗАЦІЯ УКРАЇНОЮ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ ЛОКАЛЬНОЇ ДЕМОКРАТІЇ……………………………………………...18

ГРЕК К.М. ПЕРЕДВИБОРНА АГІТАЦІЯ ЯК ПРАВОВА КАТЕГОРІЯ ……..22

ПАПАЇКА Г.А. ОСНОВНІ НАПРЯМИ МУНІЦИПАЛЬНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ………………………………………………………………………………………..26

ПІЧАХЧІ Ж.В. ФОРМУВАННЯ ІНСТИТУТУ РЕГІОНАЛЬНОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ…………………………………………………………30

ЯНЧУК А.С. ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН ЗА УЧАСТЮ ПІДПРИЄМСТВ ТА УСТАНОВ……………………………34

РОДІНА К.А. ІНСТИТУЦІЙНА СИСТЕМА ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ………………………………………………………………..38

ТОМАШКОВ Р.І. ПРАВОВИЙ НІГІЛІЗМ………………………………………...42

ШКРЕДОВА О.С. ОСОБЛИВОСТІ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ МИНУЛИХ РОКІВ…………………………………………………………..45

ПРИЛИПІНА Д.О. ОСНОВИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ БІЖЕНЦІВ В УКРАЇНІ………………..............................................................................................................49

ПОСТОЛЬНА Ю.С. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ СТАНДАРТИ ОХОРОНИ ЗДОРОВЯ…………………………............................................................................................51

БОРДІЯН І.М. НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА ЯК ОБ’ЄКТ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ……………………………………………………………53

ШИЯН Г.В. ПРОБЛЕМА ТЯГАРА ДОКАЗУВАННЯ У ПОДАТКОВИХ СПОРАХ В УКРАЇНІ…………………………………………………………………………56

МАЙБОРОДІНА К.В. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ……………………………………………………………………….58

ТРОФИМЕНКО К.В. МІСЦЕ ТА РОЛЬ ПРОКУРАТУРИ У СИСТЕМІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ………………………………………………60

МИХАЛЬЧЕНКО Д.В. СУДДІВСЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ………………………………………………………………………………………..63

КУЧЕРЕНКО В.В. РЕФОРМУВАННЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ У СУЧАСНИХ УМОВАХ………………………………………………………………………69

КОСТИРКА О.С. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ РЕЖИМИ: ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ……………………………………………………………………………………………71

ФЕДОРОВА А.С. РОЛЬ ОРГАНІВ ВНУТРІШІНХ СПРАВ УКРАЇНИ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА……..74

АДАМЯН А.А. СУДОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ У СУЧАСНИХ УМОВАХ……………………………………………………………………………………….77

СЕРГІЄНКО М.І. ПРАВОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ МІСЦЕВИХ РАД………....81

КУЧЕРІНОВ В.С. ОБ’ЄКТИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ЯК ПРЕДМЕТ КОНТРОЛЮ ТА НАГЛЯДУ………………………………………………………………...83

ПОЛУБОТКО А.В. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ВИЩОЇ РАДИ ЮСТИЦІЇ………………………………………………………………………………………85

РУДЬ О.В. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ГРОМАДЯНИНА УКРАЇНИ…………………………............................................................................................89

АСТАФУРОВ р.О. ПРИНЦИП ГЛАСНОСТІ ТА ЙОГО РОЛЬ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ………………………………………………91

ЖУЖОМА Л.В. МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ……………………………………………………………………….93

ЛАХНО С.В. ПРАВОВИЙ СТАТУС ДЕРЖАВНОЇ СУДОВОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ УКРАЇНИ………………………………………………………………...95

Матеріали круглого столу на тему:

«ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ: НЕДОЛІКИ, ПРОБЛЕМИ СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ»

Тези доповідей

У збірнику публікуються тези українською та російською мовами

Технічні редактори та комп’ютерна верстка: Годованик Є.В., Квач С.С.

Дата добавления: 2015-10-23