У сфері сільського господарства

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЕКОНОМІКО-ПРАВОВИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА КОНСТИТУЦІЙНОГО, АДМІНІСТРАТИВНОГО ТА

МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

СТУДЕНТСЬКЕ НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ЕПФ

МАТЕРІАЛИ

КРУГЛОГО СТОЛУ

«КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ТА ВИКЛИКИ СЬОГОДЕННЯ»

Маріуполь – 2014

Редакційна колегія:

Надежденко А. О., к.н. з держ.упр., старший викладач, заступник завідувача кафедри конституційного, адміністративного та міжнародного права МДУ (голова редакційної колегії);

Годованик Є.В., к.ю.н., доцент кафедри конституційного, адміністративного та міжнародного права МДУ;

Тихомирова Г.Є., к.ю.н., доцент кафедри конституційного, адміністративного та міжнародного права МДУ.

Матеріали круглого столу «Законодавство України: недоліки, проблеми систематизації та перспективи розвитку». Тези доповідей. – Маріуполь: Економіко-правовий факультет Маріупольського державного університету. – 2014. – 100 с.

Городовенко А. В.,

студент ОКР «Магістр»

Конституційна криза як наслідок конституційно-правового конфлікту

Розглядаючи конфлікти конституційно-правових норм відносно політико-правових (владних) відносин, слід окремо відзначити їх найбільш значний можливий наслідок для державної системи та суспільства, яким є конституційна криза у тій чи іншій формі. У сучасних правових системах вказана категорія є настільки широкою та багатопрофільною, що потребує, перш за все, детального науково-практичного аналізу з точки зору загального визначення понять «криза», «політична криза», «конституційна криза», а виходячи з отриманих узагальнень – ретельного дослідження сучасних конституційних криз, які безпосередньо виступають наслідком колізій конституційно-правових норм, адже конфлікт у найбільш загальному значенні – це зіштовхнення протилежних інтересів, прагнень, інтересів, що у політико-правовій площині має всі передумови для переростання у кризову ситуацію в силу виключної важливості вказаної сфери інтересів для політичної еліти, окремих гілок влади, суспільства в цілому.

Слід зазначити, що термін «конституційна криза» є близьким до терміну «політична криза», адже завжди відбувається саме у політичній площині, якщо вона є, по-перше, прямим наслідком колізії конституційно-правових норм, а по-друге, стосується владних суспільних відносин у певній державі (тобто охоплюється національною правовою системою), а тому варто розглянути розуміння у сучасній науці терміну «політична криза», що вживається у правових та політичних дослідженнях значно частіше, ніж термін «конституційна криза» (останній, водночас, відображає зв’язок відповідної політичної кризи з колізією конкретних конституційно-правових приписів між собою).

Значне місце у сучасній вітчизняній науці конституційного права займає питання класифікації криз. Слід виділити у окремий тип революційну ситуацію, вперше описану В. Леніним. Крім того, за російським вченим В. Богдановим, існують диз’юнктивні кризи, що розділяють будь-яку систему та кон’югаційні, що її об’єднують [43, с. 4]. Сучасний російський науковець А. Пригожин виділяє політичну катастрофу, як тип кризи, що відрізняється від інших кризових явищ глибиною потрясінь і відносною щодо соціального часу раптовістю [44, с. 114]. Російський дослідник А. Глухова говорить про існування урядової, часто пов’язаної з конфліктом законодавчої та виконавчої влади кризу, парламентський підвид політичної кризи, зумовлений боротьбою фракцій у вищому законодавчому органі, конституційно-кризові ситуації, пов’язані з відсутністю легітимності чи дієздатності основних політико-правових норм у суспільстві, і загальнонаціональну кризу, що належить до всього суспільно-політичного устрою [45, с. 8]. Згідно з ра­дянським вченим В. Овчінніковим, існує також криза правлячої партії [46, с. 59]. Російський вчений А. Дегтярев вважає, що кризи можна класифікувати відповідно до політичних відносин. Цей дослідник зазначає, що в політиці можна виділити кризи ідентичності, які стосується зміни базових політичних цінностей; легітимності, пов’язані з втратою державними структурами підтримки з боку народу; проникнення, зумовлені неефективністю діяльності політичних інститутів при виконанні своїх завдань; розподілу, спричинені дефіцитом і несправедливим способом забезпечення колективними ресурсами груп населення та участі, що виникають через слабкість владних інститутів, які, в свою чергу, нездатні регулювати посилену політичну активність громадян [47, с. 158]. В. Василенко, виходячи з загальної теорії кризових ситуацій, пропонував класифікувати останні на загальні, що охоплюють систему і локальні, які стосуються тільки її частини. Однак локальні кризові явища є здатними переростати у загальні. Також цей науко­вець робить поділ на передбачувані і несподівані кризи [48, с. 17].

Серед методологічних підходів для дослідження політичних криз вже згаданий В.Овчінніков пропо­нував насамперед застосовувати історичний, що стосується опису конкретних кризових ситуацій, що існували в минулому, та соціологічний [46, с. 59]. Інша дослідниця О. Петренко вважає, що важли­вим у цій справі є, зокрема, застосування підходів, пов’язаних зі вченнями про економічні цикли, сине­ргетикою, теоріями керованих та зовнішньополітичних криз, що з’явились у російській політології, та політичного конфлікту, теорії катастроф західноєвропейських математиків Т. Постона та І. Стюарта, тектологічної теорії російського вченого А. Богданова [49, с. 7]. О. В. Рогозян вказував на необхідність використання системного методу і такого, що пов’язаний з теорією політичної модернізації [43, с. 8]. Вчений, відомий теоретик держави і права А. Венгеров вважає, що саме звернення уваги на нестабільність систем є однією з найважливіших відмінностей синергетичної парадигми мислення поряд з діалектичною, а сама синергетика, за його словами, виявляє природу політичних криз набагато глибше, різноманітніше і звертає увагу не тільки на детерміністські принципи останніх [50, с. 18]. Сучасний дослідник конфліктних ситуацій у суспільстві А. Барсамов надавав велику увагу вивченню марксистських і немарксистських теорій революцій, тому що передреволюційні стани є різ­новидами кризи, а багато з причин революцій є, фактично, причинами політичних криз [51, с. 63].

Отже, політична криза є процесом та станом, що характеризується порушенням функціонуван­ня політичної системи та її окремих складових у процесі управління суспільством і включеною у діалектичне відношення між функціонуванням і розвитком згаданого системного утворення. Також кризові процеси можна визначити як ситуації загострення та відсутності компромісного рішення між політич­ними силами, що перебувають у стані конфлікту. Серед ознак кризових явищ у політиці, як здається, слід виділити відносну раптовість їхнього виникнення, стан певного занепаду діяльності органів державної влади, існування загрози для існування останніх та суспільній стабільності, наявність утру­днень щодо прийняття політичних рішень у такій ситуації. Кризові явища виконують як деструктивні, так і конструктивні функції у політичному житті, запроваджуючи нові і ефективніші способи управління суспільством, виявляючи політичні конфлікти, вдосконалюючи існуючі або проводячи перехід до нових форм політичного устрою. Структура політичної кризи як процесу часто залежить від конкретно-історичної ситуації та підходів науковців і переважно виявляється у наростанні, загостренні та появі тих чи інших наслідків кризових явищ. Щодо типології політичних криз, то серед дослідників переважає думка про те, що останні слід класифікувати згідно з елементами політичної системи. Методами дослідження політичних криз є переважно історичний, системний, а також ті що пов’язані з синергетикою, теоріями політичного конфлікту та революцій, циклічними концепціями історичного розвитку. Подальшого розвитку потребує вияснення проблеми співвідношення кризових ситуацій з явищами нестійкості та нестабільності політичної системи, розуміння криз у таких двох значеннях, як явищ занепаду і надзвичайної ситуації у політиці, детального аналізу набору методів щодо вивчення останніх. Крім того, важливим завданням у побудові загальної теорії політичної кризи є вияснення механізму переходу часткових кризових процесів у загальносистемні [52].

Щодо питання співвідношення понять «політична криза», «конституційна криза» та «конституційна криза як наслідок конфлікту конституційно-правових норм», то можна запропонувати наступні теоретичні позиції: а) поняття «політична криза» є синонімом поняття «конституційна криза» у тих випадках, коли гострі суспільні протиріччя стосуються політико-правових відносин, врегульованих конституційно-правовими нормами, які або не діють фактично цілком чи частково (конфлікт між нормативним регулюванням та реальним станом суспільних відносин), або конституційно-правові норми різних актів, що становлять джерела конституційного права, знаходяться у суперечності між собою, або тій чи інший державний орган є фактично нездатний до виконання своїх конституційних функцій та повноважень (це фактично є різновид першої вказаної ситуації); б) у ситуації, коли конституційно-правові норми суперечать між собою, йдеться саме про конституційну кризу як наслідок колізійного конфлікту конституційно-правових норм, тобто про органічне поєднання двох загальних визначень поняття «конфлікт»: як зіштовхнення певних інтересів та як суперечність галузевих правових норм між собою.

Отже, виходячи з розуміння конституційної кризи як такої, що відбувається у політико-правовій площині, тобто, в першу чергу, у сфері діяльності вищих органів державної влади, доцільно поставити питання про класифікацію конституційних криз у площині застосування принципу розподілу влади як основного суспільно-політичного принципу, на якому ґрунтується система державної влади в абсолютній більшості сучасних конституційно-правових національних систем світу.

Зайцев В. В.,

студент ОКР «Спеціаліст»

Європейська інтеграція та адаптація законодавства України

До нормативної бази ЄС

З моменту набуття незалежності Україна намагалася визначитися з основними напрямами свого зовнішньополітичного курсу. Основними стратегічними партерами було визнано Європейський Союз, США та Російську Федерацію. З цих трьох пріоритетів найбільшим є Європейський Союз.

Слід відзначити, що євро інтеграційні процеси вимагають від України не лише економічні та соціальні перетворення, а й приведення її правової системи у відповідність «духу та букві» Європейських стандартів.

Мета цього дослідження полягає у визначенні процесів адаптації національного права України до права ЄС, що обумовлені процесами євроінтеграції.

У Законі України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» зазначається, що невід’ємною частиною програми адаптації є перелік актів законодавства України та acquis Європейського Союзу в пріоритетних сферах адаптації, який додається до цього Закону. Такий підхід, безумовно, є недостатньо обґрунтованим. По-перше, законодавець вживає термін «acquis Європейського Союзу», що є значно ширшим від acquis communautaire і охоплює також акти, ухвалені в рамках другого (спільна зовнішня та безпекова політика) та третього (поліційна та судова співпраця) стовпів, тоді як акти, що регулюють відносини у пріоритетних сферах адаптації, ухвалюються переважно в рамках першого стовпа (Європейські Співтовариства). Звісно, з набранням чинності Лісабонським договором ці сфери автоматично розширюються до acquis Європейського Союзу, проте, з огляду на досвід інших країн, доцільно було не виходити за межі пріоритетних сфер, закріплених у ст. 51 УПС. Як зазначає Г. Друзенко, «на відміну від країн, що підписали з ЄС договір про асоціацію і затвердили у свій час програму перегляду всього масиву національного законодавства з метою приведення його у відповідність з європейським, Україна поклала в основу адаптації оригінальний превентивний принцип» [1]. Тобто Україна, прагнучи до членства у ЄС, в односторонньому порядку розширяє свої обов’язки, що випливають із УПС, і прагне забезпечити не тільки відповідність свого законодавства законодавству ЄС у визначених ст. 51 пріоритетних галузях, але й бере на себе зобов’язання прийняти acquis communautaire у повному обсязі.

По-друге, не передбачено жодного механізму перегляду чи оновлення цього переліку. Доцільно було б, щоб такий перелік мав гнучкий характер і змінювався з урахування змін у системі законодавства ЄС, оскільки Україна в процесі адаптації свого законодавства до норм і стандартів ЄС має орієнтуватися не лише на чинне, але й на перспективне законодавство Європейського Співтовариства. Як зазначає Ю. Шемшученко, «кожен, хто вступає до Європейського Союзу, мусить грати за його правилами» [2].

Важливими у цьому сенсі є Білі і Зелені книги – акти так званого м’якого права ЄС. Останні є актами sui generis, що публікуються Європейською Комісією для стимулювання обговорення певних проблем на європейському рівні. Таким чином Європейська Комісія запрошує усіх зацікавлених осіб взяти участь у консультаціях та обговореннях на основі висунутих нею пропозицій. На основі цих книг можуть розроблятися Білі книги, що містять пропозиції до дій Співтовариства в окремих галузях, а також програми дій Співтовариства в окремих сферах, приймаються або змінюються законодавчі акти.

У п. 3.19 Білої книги щодо підготовки інтеграції асоційованих країн Центральної та Східної Європи до внутрішнього ринку Союзу [3] зазначається, що перелік ключових заходів, які передбачають наближення законодавства у певних сферах, має враховувати й ті, що знаходяться на стадії законодавчої розробки, оскільки у майбутньому вони можуть стати частиною acquis communautaire.

Методи та засоби адаптації до acquis communautaire стали предметом тривалої дискусії у вітчизняних юридичних колах. Попри те, що ця дискусія актуальна й понині, кожен з її учасників погодиться, що адаптація – процес тривалий, складний і має комплексний характер. В основі цього процесу, який є, по суті, тектонічним зрушенням національного права, лежить основна проблема – правильне розуміння самого змісту acquis communautaire. Йдеться не стільки про академічне тлумачення acquis, скільки про банальне – розуміння змісту джерел acquis, тобто нормативних актів ЄС. Це первинне розуміння закладає підвалини адаптації, адже від його адекватності залежить результат – відповідне реформування національного права у правову систему, яка відповідає європейським стандартам [4].

На жаль, на сьогодні немає спеціального органу, який би займався оперативним перекладом актів європейського права. Окремі переклади на українську мову актів acquis communautaire та актів законодавства держав – членів Європейського Союзу, що регулюють відносини у пріоритетних сферах адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, виконуються Державним департаментом з питань адаптації законодавства. Проте плани з перекладів складаються на рік та при цьому не здійснюється моніторинг і переклад новоухваленого законодавства ЄС.

У 2006 р. Інститутом законодавства Верховної Ради України було започатковано серію щоквартальника «Реферативний огляд європейського права» [5] з метою оперативного системного інформування державних органів, наукових установ та громадськості щодо прийняття європейських законодавчих актів, розвитку європейської правової доктрини та судової практики ЄС. У збірниках містяться короткі анотації всіх основних новоухвалених актів ЄС, Ради Європи та рішень Європейського суду з прав людини. Слід зазначити, що на сьогодні ці огляди є єдиним перекладним джерелом оперативного моніторингу законодавчих змін у праві ЄС.

Очевидно, що для забезпечення належного інтеграційного процесу в Україні потрібні не тільки взаємоузгоджені заходи з боку ЄС та України, а й ефективні дії на національному рівні. В організаційно-правовому аспекті діяльності в цій сфері необхідна національна комплексна програма, яка б:

- визначила кількість міжнародних зобов’язань України, які до цих пір не виконані, і конкретні заходи для їх реалізації;

- передбачила пріоритети і послідовність приєднання України до міжнародно-правових документів та угод усіх рівнів, і одночасну адаптацію національного законодавства з ними;

- вирішувала всі питання правозастосування норм міжнародних документів, які після згоди на їх обов’язковість для України набувають ознак національного права.

Однак Закон про Загальнодержавну програму адптації не вирішує багатьох проблем і є, по-суті, лише рамковим документом, що фактично не має належних механізмів його реалізації. Основною проблемою у його реалізації є необхідність застосування «двостороннього підходу» у питанні адаптації національного законодавства до законодавства ЄС. Це означає, що домогти у визначенні переліку основних актів, до яких має бути адаптоване національне законодавство, має саме європейська сторона.

З боку ЄС простежується прагнення до тісніших відносин з Україною, що виходять за рамки традиційного двостороннього співробітництва, до поступової економічної інтеграції та поглиблення політичної співпраці. Так, Україна є пріоритетним партнером ЄС у рамках Європейської політики сусідства (ЄПС). 21 лютого 2005 р. був схвалений план дій «ЄС-Україна», що грунтувався на Угоді про партнерство та співробітництво і передбачав всеосяжну і амбітну основу для спільної роботи з Україною у всіх ключових сферах співпраці.

5 березня 2007 р. було розпочато переговори про нову посилену угоду з Україною, яка має замінити УПС. Оскільки в травні 2008 року Україна стала членом Світової організації торгівлі, ЄС розпочав переговори про створення глибокої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі як невід’ємної частини угоди про асоціацію. Також у травні 2009 р. було формально започатковано ініціативу ЄС «Східне Партнерство», спрямовану на сприяння стабільності та процвітанню східних партнерів ЄС, на яких поширюється європейська політика сусідства. Її результатом має стати поглиблення двосторонніх домовленостей і створення нових багатосторонніх рамок для співробітництва за участю ЄС, Вірменії, Азербайджану, Бєларусі, Грузії, Молдови й України [6]. Попри те, що такий формат співробітництва не є новим «проривом» у відносинах ЄС та України, однак він є інструментом посилення тіснішого партнерства Євросоюзу з Україною та певним кроком уперед на шляху європейської інтеграції.

Новим кроком у розширенні співробітництва між Україною та ЄС став затверджений 23 листопада 2009 р. Порядок денний асоціації. Цей документ, замінивши План дій, передуватиме укладанню майбутньої Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. За словами В. Джигуна [7], Порядок денний асоціації принципово відрізняється від Плану дій Україна-ЄС, що втратив чинність у березні 2009 року. На відміну від цього плану, реалізація ПДА здійснюватиметься на принципах спільної відповідальності за кінцевий результат.

Порядок денний асоціації є новим практичним інструментом підготовки до реалізації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС до моменту набуття нею чинності. Документ розроблено на принципах політичної асоціації та економічної інтеграції, спільної участі, спільної відповідальності та спільної оцінки. Порядок денний асоціації має гнучкий характер, що передбачає щорічний перегляд та запровадження механізму моніторингу його реалізації.

Для України основними політичними вигодами європейської інтеграції є зміцнення стабільності та демократизація політичної системи, модернізація правового поля і забезпечення прозорості національного законодавства, поглиблення культури демократії і поваги до прав людини. На основі проведеного аналізу можна констатувати наявність певного прогресу у законодавчому забезпеченні євроінтеграційного процесу в Україні. Сьогодні Україна знаходиться у досить вигідному становищі, оскільки на відміну від країн-кандидатів у члени ЄС, які вимушені приймати acquis communautaire у повному обсязі, Україна може скеровувати свій адаптаційний процес на вибірковій основі, враховуючи національні інтереси, особливості національного права та правозастосування, а також процеси інтеграції з країнами, що не є членами ЄС. Зокрема, можна було б скористатися швейцарською моделлю «часткової» інтеграції. На думку Г. Друзенка, така постановка питання дає Україні унікальний шанс – можливість розставляти ті чи інші акценти в процесі адаптації і вирішувати внутрішні проблеми українського законодавства шляхом рецепції відповідних норм Європейського Союзу [1].

Проте цей процес може бути збагачено за рахунок запозичення євроінтеграційного досвіду інших європейських країн, що вивело б законодавче врегулювання інтеграційного процесу в Україні на якісно новий рівень. Процес адаптації національного законодавства України до acquis communautaire потребує певної «гри на випередження», тобто врахування не лише чинного законодавства ЄС, але й перспектив його розвитку. Основними проблемами, пов’язаними з адаптацією законодавства України до законодавства Європейського Союзу, що потребують вирішення, є неузгодженість основних напрямів правової реформи в Україні з національною стратегією інтеграції України.

Література:

1. Друзенко Г. Зачем Украине адаптация? / Г. Друзенко // Юрид. практика. – 2002. – № 46 (256). – С. 5.

2. Шемшученко Ю. С. Теоретические проблемы гармонизации законодательства Украины с европейским правом / Ю. С. Шемшученко // Проблемы гармонизации законодательства Украины и стран Европы / Под общ. ред. Е. Б. Кубко, В. В. Цветкова. – К.: Юринком Интер, 2003. – С. 38.

3. White Paper. Preparation of the Associated Countries of Central and Eastern Europe for Integration into the Internal Market of the Union // Commission of the European Communities // (COM (95) 163 final. – 1995. – 41 р.

4. Качка Т. Нова практика перекладу актів acquis communautaire [Електронний ресурс] / Т. Качка, Ю. Мовчан // Офіційний сайт Міністерства юстиції України. – Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/0/2405.

5. Реферативний огляд європейського права / За заг. ред. В.О. Зайчука. – Вип. 9. – К., 2008. – 80 с.

6. Мовчан Ю. «Східне Партнерство» – новий вимір євроінтеграції чи євроінтеграційний паліатив для України? / Ю. Мовчан // Журнал Верховної Ради України «Віче». – 2009. – № 10. – С. 25 –26.

7. Україна та ЄС схвалили Порядок денний Асоціації [Електронний ресурс] // УНІАН. – [23.11.2009]. – Режим доступу: http://eunews.unian.net/ukr/detail/192278.

Івченко В. С.,

студент ОКР «Спеціаліст»

Роль угод СОТ в регулюванні відносин

у сфері сільського господарства

Світова організація торгівлі (СОТ), створена в 1995 р., замінила собою Генеральну угоду з тарифів і торгівлі (ГАТТ) в якості єдиного міжнародного органу, що встановлює глобальні правила торгівлі між державами. Членами СОТ є 157 держав, на які припадає 95% світової торгівлі. Завдання СОТ полягає у наданні допомоги в упорядкуванні процесу торгівлі в рамках системи, заснованої на певних правилах, об’єктивному врегулюванні торгівельних суперечок між урядами, організації торгових переговорів.

В основі діяльності Організації лежать 60 угод СОТ, що містять основні правові норми політики у сфері міжнародної комерції і торгівлі. Принципами, на яких засновані ці угоди, є відсутність дискримінації, вільні умови торгівлі, заохочення конкуренції і додаткові положення для найменш розвинених держав. При цьому однією з основних цілей СОТ є боротьба з протекціонізмом [1].

Основоположними принципами і правилами торгівельної системи СОТ є:

– Взаємне надання режиму найбільшого сприяння (РНБ) у торгівлі;

– Взаємне надання національного режиму (НР) товарам та послугам іноземного походження;

– Регулювання торгівлі переважно тарифними методами;

– Відмова від використання кількісних і інших обмежень;

– Транспарентність торгівельної політики;

– Врегулювання торгівельних суперечок шляхом консультацій та переговорів.

Завдяки цим принципам і правилам держави-учасниці отримують більш сприятливі умови доступу на світові ринки товарів і послуг на основі передбачуваності і стабільності розвитку торгівельних відносин з державами-членами СОТ, включаючи транспарентність їхньої зовнішньоекономічної політики. Вони захищені від дискримінації в торгівлі шляхом доступу до механізму СОТ із врегулювання суперечок, що забезпечує захист національних інтересів у випадку, якщо вони порушуються партнерами. Крім того, держави мають можливість реалізації своїх поточних і стратегічних торгівельно-економічних інтересів шляхом ефективної участі у міжнародному торговельному праві при виробленні нових правил міжнародної торгівлі [2].

На сучасному етапі одним із основних завдань СОТ є регламентація торгівлі продукцією сільського господарства. Особливої актуальності це завдання набуває нині, в часи швидкого збільшення кількості населення Землі. Вже тепер населення планети перевищило 7 млрд осіб, а у найближчі 20 років збільшиться ще майже на 1,5 млрд чоловік. За оцінками Продовольчої і сільськогосподарської організації Об’єднаних Націй (ФАО), кількість людей, які страждають від хронічного голоду, становить 925 млн осіб. 34 тис. дітей і 16 тис. дорослих щодня помирають від голоду або хвороб із причин, пов’язаних із бідністю. Масштаби голоду зростають не через поганий врожай, а у зв’язку із зростанням цін на харчі, зниженням доходів та зростанням рівня безробіття в результаті економічної кризи [3].

Угода про сільське господарство [4] є основною у сфері регламентації відповідних відносин її положення, що регламентують торгівлю продукцією сільського господарства деталізовані в Угоді про санітарні та фітосанітарні заходи (Угода про СФС) [5]. Угода містить норми про застосування заходів щодо безпеки продуктів харчування та норми щодо здоров’я тварин і рослин.

Для цілей Угоди санітарні та фітосанітарні заходи визначені, як будь-які заходи, що застосовуються для захисту життя людини та тварин від ризиків, джерелом яких є харчові добавки, забруднювачі, токсини або патогенні організми в харчових продуктах; захисту життя людини від хвороб, які переносяться рослинами і тваринами; захисту життя рослин або тварин від шкідників, хвороб, або патогенних організмів; уникнення чи обмеження іншої шкоди, яка може бути нанесена державі від ввезення, акліматизації або розповсюдження шкідників.

Заходи можуть приймати різні форми: вимоги, щоб продукція надходила з вільних від хвороб регіонів; огляд продукції; обробка продукції; встановлення допустимих максимальних рівнів залишків пестицидів; дозвіл використовувати тільки деякі добавки в харчових продуктах тощо.

Угода про СФС заохочує уряди держав застосовувати національні СФС заходи, сумісні з міжнародними стандартами, керівними принципами та рекомендаціями, які розробляють об’єднана Комісія ФАО / ВООЗ (Codex Alimentarius), Міжнародне бюро епізоотії, система Міжнародної Конвенції із захисту рослин.

Міжнародні стандарти є часто настільки суворими, що багатьом державам важко застосувати їх на національному рівні. Тому Угода дозволяє державам використовувати власні стандарти і різні методи інспекції продуктів. Вони можуть також запроваджувати заходи, що відповідають більш високим стандартам, ніж міжнародні. У цьому випадку державу можна попросити надати наукове обґрунтування того, що відповідний міжнародний стандарт не дасть прийнятного рівня захисту. Таким чином, уряд однієї держави може поставити під сумнів заходи іншої держави.

Як і Угода про сільське господарство, Угода про СФС встановлює принцип недискримінації та національного режиму. Через відмінності в кліматі, різну кількість шкідників і хвороб, різні умови безпеки харчування не завжди коректно застосовувати ті ж самі санітарні та фітосанітарні вимоги до товарів, що надходять з різних держав. Тому заходи відрізняються в залежності від держави походження товарів.

Угода не вимагає надавати пріоритет торгівлі безпечними товарами. Як тільки держава зупинилася на прийнятному рівні ризику, є безліч альтернативних заходів, які можуть використовуватися для того, щоб досягти цього захисту (обробка, карантин, суворий нагляд). Хоча можна заборонити ввезення екзотичного шкідника, обробка товарів також може зменшити ризики і тим самим допомогти менше обмежувати торгівлю.

Держави повинні встановити санітарні та фітосанітарні заходи на основі оцінки фактичних ризиків. Угода, зокрема, роз’яснює, які фактори треба приймати до уваги при оцінці ризиків. Уряди повинні бути послідовними при прийнятті рішень про те, які продукти, рослини або тварини є безпечними. Обмеження повинні застосовуватися тільки в необхідній мірі. Ці обмеження не повинні довільно або невиправдано встановлювати різні умови для держав, умови в яких є ідентичними. Угода дозволяє вживати запобіжні заходи і невідкладні заходи (у надзвичайних ситуаціях). Відомо багато прикладів, коли на основі наукових свідчень були заборонені виробництво, продаж і імпорт продуктів.

Уряди повинні повідомляти інші держави про введення або перегляд санітарних та фітосанітарних вимог, які впливають на торгівлю, а також створювати інформаційні центри, завдяки яким можна дізнаватись про нові або існуючі заходи. Вони також повинні дозволяти проводити розслідування того, як на території держави застосовуються вимоги щодо безпеки харчових продуктів, здоров’я тварин і рослин [6, с. 33].

Голова Світової організації торгівлі Б. Ламі заявив, що чинну систему регламентації торгівлі продукцією агропромислового комплексу потрібно якнайшвидше реформувати. Він назвав небезпечним те, що виробництво продовольства у світі, як і раніше, зосереджено лише в невеликій кількості держав. Одним із регіонів Землі з найнижчим рівнем внутрішньорегіональної торгівлі продуктами харчування та найнижчим рівнем продовольчої безпеки є Африка. Тільки 10% продовольства, що імпортується до африканських держав, походить з інших африканських держав, а інші продукти харчування треба залучати з інших джерел.

Причин такої ситуації багато – податкова політика щодо фермерів, обмежений доступ до кредитів, погана інфраструктура. Проте, усвідомлення цього не зменшує гостроти проблеми, яка пояснюється і тим, що дві третини держав сучасного світу є імпортерами продовольства, і лише одна третина є чистими експортерами.

За висловом Б. Ламі: «Торгівля сільськогосподарською продукцією протягом останніх десятиріч пережила революцію завдяки прогресу у сферах транспорту, контейнерних перевезень, інформаційних технологій. Проте, невдала політика стримує необхідні зміни глобальних правил торгівлі сільськогосподарською продукцією. Укладення Угоди про сільське господарство в рамках Уругвайського раунду в 1994 р. стало історичною подією. Але, тим не менше, існують і незавершені справи, про що свідчать подальші зустрічі та переговори.

Сьогодні торгівлю продукцією агропромислового комплексу спотворюють великі субсидії, а також високі тарифні ставки, що зберігаються в багатьох розвинених державах. Це навіть призвело до утворення Групи G-20 (коаліція експортерів сільськогосподарської продукції), що прагнуть виправити дисбаланс завдяки реформуванню правил СОТ. Однак компромісу досі не досягнуто.

Ще гірше те, що протягом 2001-2011 рр. так і не було вирішено проблеми обмеження експорту продовольства. Обмеження щодо експорту змушують держави-імпортери буквально «ставати на коліна», випрошуючи допомогти вирішити проблему продовольчої безпеки. Саме ці обмеження були однією з причин кризи цін на продукти харчування у 2008 р.» [6, с. 65].

Вступ до СОТ та сільське господарство.Протягом останніх років до СОТ приєдналося чимало нових держав, в тому числі і Україна. Цей процес має свої особливості, пов’язані з тими домовленостями, яких було досягнуто в рамках Доського раунду. Відповідно до пункту 58 Гонконгської міністерської декларації та параграфу 47 додатка А Доської робочої програми в рамках прийняття багатосторонніх зобов’язань враховуються особливості економіки не тільки держав, що розвиваються, і слаборозвинених держав, але і нових членів СОТ.

Формально до нових членів можуть бути віднесені всі держави, які вступили до СОТ після Уругвайського раунду. При цьому слід мати на увазі, що не всі нові члени можуть керуватися особливим статусом: керуватися відповідними положеннями та модальностями для виконання своїх зобов’язань, якщо не встановлено іншого, можуть найменш розвинені держави, держави, що розвиваються та держави, що розвиваються – нетто-імпортерів сільськогосподарських товарів.

У процесі приєднання до СОТ нові члени прийняли зобов’язання щодо забезпечення нульового рівня сукупних заходів підтримки сільського господарства (СЗП). Це означає, що вони (окрім ряду держав) зобов’язуються не допустити перевищення певного граничного рівня СЗП (так званого рівня de minimis). З точки зору загальних показників підтримки сільського господарства, реалізація домовленостей, досягнутих у ході Доського раунду для більшості нових членів СОТ не викликає необхідності прийняття яких-небудь додаткових зобов’язань.

Література:

1. Всемирная торговая организация. Общие сведения / Официальный сайт ООН [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.un.org/ru/wto/

2. Всемирная торговая организация. Краткие сведения // ВТО и Россия [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.wto.ru/chto.asp?f=spravka&t=6

3. Цель 1: Искоренение крайней нищеты и голода // Восемь целей ФАО. – Продовольственная и сельскохозяйственная организация Объединенных Наций, 2010. – 2 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.fao.org/mdg/mdgoals/ru/

4. Угода про сільське господарство [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/card/981_005

5. Угода про застосування санітарних та фітосанітарних заходів [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/card/981_006

6. Дюмулен И. И. Международная торговля. Тарифное и нетарифное регулирование: Учебное издание / И. И. Дюмулен. – М.: ВАВТ, 2004. – 529 с.

Серебрянська А. В.,

студент ОКР «Спеціаліст»

Дата добавления: 2015-10-23