Бергер П.Л. Общество в человеке // Кравченко А.И. Социология: Хрестоматия для вузов. – М., 2002. – С. 527–544.

Тема 5. Особистість

1. Особливості соціологічного підхіду до вивчення особистості

2. Соціологічні теорії особистості

3. Соціологічна структура особистості

Гидденс Э (2005) гл.5. Гендер и сексуальные отношения

1) Гендерные различия

2) Перспективы гендерного неравенства

3) Черты женственности, мужественности и гендерные отношения

4) Человеческая сексуальность

5) Гомосексуальность

6) Проституция

7) Заключение: гендер и глобализация

Гидденс Э (1999) гл.5 Гендер и сексуальность

1) Основные понятия

2) Пол, гендер и биология

3) Гендерная социализация

4) Гендерная идентичность и сексуальность

5) Сексуальность человека

Тексти першоджерел

Мертон Р. Соціальна структура і аномія

Бергер П. Суспільство в людині

Лінтон Р. Статус і роль

Рісмен Д. Деякі типи характеру та суспільство

Соціологічний практикум

ТЕКСТИ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

Роберт Кінг Мертон. Соціальна структура і аномія // Погорілий О.І. Соціологічна думка ХХ століття. – К., 1996. – С. 182–185.

…Продовжуючи вивчення соціальних і культурних джерел девіантної поведінки, ми переносимо вашу увагу на типи пристосування до культурних цілей та норм осіб, що займають різне становище у соціальній структурі.

Ми розглядаємо тут п’ять типів пристосування, котрі схематично представлені в таблиці (“+” означає прийняття, а “-” – неприйняття, а “+ -” – неприйняття пануючих цінностей та заміну їх новими).

Перед тим, як розглядати способи впливу соціальної структури на вибір індивідом тієї чи іншої поведінки, зауважимо, що люди можуть переходити від однієї альтернативи до іншої залежно від того, до яких видів соціальної діяльності вони залучаються. Ці категорії відносяться до рольової поведінки в специфічних ситуаціях, а не до особистості в цілому. Вони є різновидами більш або менш терплячого реагування, а не формами організації особистості. Розглянути типи пристосування стосовно до декількох сфер поведінки в рамках однієї глави не видається можливим. Тому ми обмежимося вивченням однієї, передусім економічної діяльності в широкому смислі слова, тобто виробництвом, обміном, розподілом та споживанням товарів та послуг в суспільстві конкуренції, в котрому багатство займає дуже значне місце.

Типологія форм індивідуального пристосування

Форма пристосування	Визначені культурою цілі	Інституціоналізовані засоби
Конформізм	+	+
Інновація	+	–
Ритуалізм	–	+
Ретритизм	–	–
Бунт	+-	+-

КОНФОРМНІСТЬ

Чим більший ступінь стабілізації суспільства, тим ширше розповсюджений цей тип пристосування – відповідність і культурним цілям, і інституціоналізованим засобам. Якби справи складалися інакше, було б неможливо підтримувати стабільність та спадкоємність суспільства. Мережа очікувань, що утворює кожен соціальний порядок, базується на бажаній поведінці членів суспільства, що відповідають встановленим і, можливо, постійно змінним культурним зразкам. Саме внаслідок всезагальної орієнтації поведінки на основні культурні цінності ми можемо говорити про масу людей як про суспільство.

Оскільки нас особливо цікавлять джерела девіантної поведінки, і ми вже коротко проаналізували механізми, що роблять конформність бажаною в американському суспільстві, немає потреби більш детально зупинятись на цьому типові пристосування.

ІННОВАЦІЯ

...З психологічного погляду сильне емоційне сприйняття мети здатне викликати появу установки на ризик, котра приймається представниками усіх соціальних верств. З соціологічного погляду виникає питання, які саме особливості нашої соціальної структури пробуджують схильність до такого типу пристосування, викликаючи більш поширену девіантну поведінку в одній соціальній верстві і менш поширену – в іншій.

На верхніх поверхах економіки інновація досить часто викликає невідповідність між “моральними” діловими прагненнями та їх “аморальною” практичною реалізацією. Як зазначав Веблен, “у кожному конкретному випадку досить важко, а іноді й зовсім неможливо відрізнити торгівлю, котра заслуговує на повагу, від непростимих злочинів...” Не беручися стверджувати, що Чарльз Діккенс був абсолютно точним спостерігачем американського життя і усвідомлюючи його пристрасність, ми все ж цінуємо його повчальні зауваження щодо американської схильності “спритно робити свої справи”, котра озолочує численних шахраїв... Порушення домовленості, банкрутство або ж вдале шахрайство розцінюються не з погляду золотого правила “чини так, як ти хотів би, аби чинили з тобою”, а залежно від того, наскільки спритно це було зроблено... Мені сто разів доводилось слухати такий діалог:

— Ну хіба це не ганьба, що така людина, як оцей, наживає велике багатство найбезчеснішими і найгидкішими засобами, і, незважаючи на всі вчинені ним злочини, його терплять і навіть підтримують ваші громадяни? Але ж він порушує громадський порядок!

— Так, сер.

— Але ж він загальновизнаний брехун!

— Так, сер.

— Але ж його били, сікли різками!

— Так, сер.

— І він же цілком безчесна, погана, розбещена людина!

— Так, сер.

— Заради всього святого, у чому ж тоді його заслуга?

— Бачте, сер, він спритна людина.

У цьому карикатурному зображенні культурних цінностей, що конфліктують, Діккенс постає, звичайно, лише одним з небагатьох глибоких дослідників наслідків сильного акцентування фінансового успіху. Цю лінію англійця Діккенса продовжили американські мислителі.

Але хоч якими б різними були масштаби девіантної поведінки у різних соціальних верствах (багато джерел свідчить, що офіційна статистика досить часто завищує рівень злочинності у нижчих соціальних шарах, не досить повно і не досить надійно віддзеркалюючи справжній стан справ), з нашого аналізу випливає, що найбільш сильного тиску, котрий схиляє до девіантної поведінки, зазнають нижчі соціальні верстви. Окремі приклади дають нам змогу виявити соціологічні механізми виникнення такого роду схильностей. У ряді досліджень показано, що злочин і кара – це “нормальна” реакція на ситуацію, коли засвоєно культурне акцентування успіху у грошових справах, але доступ до тих загальновизнаних і законних засобів, що забезпечують цей успіх, є недостатнім. Професійні можливості нижчих соціальних верств обмежуються переважно ручною працею і дещо меншою мірою – працею “білих комірців”. Нелюбов до ручної праці майже однаковою мірою властива усім соціальним класам американського суспільства, і результатом відсутності практичних можливостей для просування вище за цей рівень саме і є зазначена вище тенденція до девіантної поведінки. З поглядів існуючих стандартів успіху, соціальне становище некваліфікованої праці з властивим йому низьким прибутком аж ніяк не може конкурувати з силою і високими прибутками організованого зла, рекету та злочинності. Такого роду ситуації вирізняються двома прикметними рисами. По-перше, прагнення до успіху викликане тими цінностями, які визнані в культурі, й, по-друге, можливі шляхи руху до цієї мети значною мірою зведені класовою структурою до девіантної поведінки. Саме таке поєднання культурних пріоритетів і соціальної структури створює значні стимули до відхилень. Можливості звернення до законних шляхів “добування грошей” обмежені класовою структурою, котра на всіх своїх рівнях далеко не вповні відкрита для здібних людей. Незважаючи на нашу вельми поширену ідеологію “відкритих класів”, просування до мети-успіху являє собою порівняно рідкісні випадки, воно значно загальмоване для тих людей, що мають формально низьку освіту і незначні економічні ресурси. Ті стимули для успіху, котрі переважають у культурі, мають своїм наслідком поступове зменшення законних, однак у цілому неефективних зусиль і ведуть до збільшення числа використання тих засобів, котрі незаконні, проте більш-менш ефективні.

До представників нижчих соціальних прошарків культура пред’являє не сумісні між собою вимоги. З одного боку, вихідці з низів орієнтують свою поведінку на те, щоб розбагатіти. (“Кожна людина – король”, – говорили Марден, Карнегі і Лонг), з іншого боку, такі люди значною мірою позбавлені можливості розбагатіти законним шляхом. Ця структурна несумісність має своїм наслідком високий рівень девіантної поведінки. Рівновага між дозволеними культурою цілями і засобами їх досягнення стає чимдалі нестабільнішою у міру посилення акцентування досягнення престижних цілей будь-якими можливими засобами. Саме це й дало можливість Аль-Капоне говорити про перевагу аморальної розумності над морально виправданою “невдачею” у тому випадку, коли канали вертикальної мобільності цілком заблоковані або надто сильно звужені в суспільстві, яке інтенсивно заохочує економічний добробут і соціальний прогрес для всіх людей.

Це останнє визначення виключно важливе. Воно показує, що при вивченні соціального коріння девіантної поведінки треба враховувати й інші аспекти соціальної структури: значне поширення девіантної поведінки спричинюється не просто відсутністю можливостей і не просто завищеним акцентуванням успішного збагачення в культурі. Жорсткіша, у порівнянні з американською, кастова соціальна структура здатна значно більшою мірою обмежувати можливості досягнення цілей, не провокуючи при цьому девіантної поведінки. Але коли система культурних цінностей, фактично ні на що не зважаючи, надає підвищеного значення певним спільним для всього населення цілям успіху, і при цьому соціальна структура жорстко обмежує або ж повністю перекриває доступ легальним засобам досягнення цих цілей для значної частини того самого населення, – то це має своїм наслідком збільшення масштабів девіантної поведінки. Інакше кажучи, наша ідеологія рівних шансів для всіх побічним чином заперечує існування неконкуруючих індивідів і груп у гонитві за збагаченням. Навпаки, вона пропонує однакові символи успіху всім. Цілі не обмежуються класовими рамками і можуть виходити за їх межі. А той соціальний порядок, який існує, накладає класові обмеження на їх доступність. Ось чому основна американська чеснота, “честолюбство”, перетворюється на головну американську ваду – “девіантну поведінку”...

РИТУАЛІЗМ

Цей тип пристосування можна визначити досить легко. Він передбачає відмову від надто високих культурних цілей великого збагачення або принаймні їх пониження і швидку соціальну мобільність там, де ці прагнення могли б бути задоволені. Незважаючи на те, що культурний припис “прагни будь-що домогтися успіху у цьому світі” відкидається і горизонти, так би мовити, звужуються, продовжується майже безумовне виконання інституційних норм... Цей тип присто-сувань загалом не можна вважати соціальною проблемою: адже по суті він являє собою певне внутрішнє рішення, зовнішні прояви якого хоча і не є найбільш бажаними в культурі, все ж інституційно дозволені...

...Симптоми соціального ритуалізму досить відомі і повчальні. Його внутрішня філософія знаходить свій вираз у такому типі культурних орієнтацій: “Я намагаюсь не висовуватись”, “Я обережний гравець”, “Я задоволений усім тим, що є”, “Не гонись за великим – матимеш менше мороки”. Такі установки пройняті тією думкою, що надто великі претензії можуть мати своїм наслідком розчарованість і тривогу, а малі, навпаки, – приносять задоволення і спокій. Отака реакція на ситуацію, що видається загрозливою і сумнівною. Така установка властива, наприклад, робітникам, котрі, боячись звільнення та несподіваних змін на гірше, заморожують продуктивність своєї праці на певному рівні, не підвищуючи його і не занижуючи. Таким же чином поводять себе і наляканий загрозою звільнення службовець, і бюрократ, котрий викладав усі свої зусилля біля віконця каси приватного банку чи в канцелярії підприємства громадської праці. Це тин пристосування людини, котра прагне запобігти небезпекам та невдачам шляхом відмови від основних культурних цілей і схильності до будь-яких інституційних норм і будь-якого рутинного порядку, аби тільки вони гарантували безпеку.

Якщо “інновація” (другий тип пристосування) виникає серед американців нижчого класу як реакція на фруструючу невідповідність між слабкими можливостями і пануючим повсюдно акцентуванням великих культурних цілей, то “ритуалізм” мусить бути поширеним здебільшого серед американців нижчого середнього класу. Адже саме в цьому нижчому середньому класі батьки, як правило, протягом тривалого часу тиснуть на своїх дітей, аби ті добре засвоювали моральні накази суспільства. Та й узагалі успішне соціальне зростання там куди ймовірніше, ніж у верхньому середньому класі. Таким чином, сильний дисциплінуючий вплив, який схиляє до виконання моральних приписів, здатний водночас зменшити ймовірність “інновації” і збільшити ймовірність “ритуалізму”. Суворе виховання веде до появи у багатьох людей важкого відчуття стурбованості. Отож, сам процес соціалізації нижчого середнього класу створює структуру характеру, яка максимально схильна до ритуалізму. А тому ритуалістичний тип пристосування найчастіше поширений саме в цьому соціальному прошаркові.

Слід ще раз зауважити, що ми розглядаємо лише форми пристосування до суперечностей культурної і соціальної структур, не зупиняючись на характеристиці типів особистості. Ті індивіди, які схильні піддаватися впливу цих суперечностей, можуть переходити від одного типу пристосування до іншого. Можна припустити, наприклад, що деякі з ритуалістів, які безумовно визнають інституційні правила, перетворились на бюрократичних віртуозів і виявляють надмірну конформність, прагнучи таким чином загладити почуття провини за свою минулу нонконформність (тобто інновативне пристосування). А той перехід від ритуалізму до найдраматичніших різновидів незаконного пристосування, який іноді має місце, досить добре описаний у клінічних історіях хвороби та проникливо – у романах. Спалахи відкритої непокори змінюються тривалими періодами надпоступливості. Та, незважаючи на досить високу зумовленість психо-динамічних механізмів ритуалізму характером соціалізації індивіда в рамках родини, багато соціологічних досліджень все ще не можуть переконливо пояснити той факт, чому саме в одних соціальних верствах і групах цей тип пристосування можна знайти частіше, ніж в інших. Ми ж просто позначили один із можливих підходів до соціологічного вивчення цієї проблеми.

РЕТРИТИЗМ

Згаданий тип соціального пристосування найменш поши-рений. Ті люди, котрі “пристосовані” (або не пристосовані) таким чином, строго кажучи, перебувають у суспільстві і водночас не належать йому. У соціологічному розумінні це справжні “чужинці”. Як такі, хто не поділяє спільних ціннісних орієнтацій, вони можуть бути віднесені до числа членів суспільства (на відміну від “населення”) лише суто фіктивно.

Під цю категорію підпадають деякі різновиди адаптивної активності тих, хто страждає психозами, а також люди, котрі втекли від реального світу у свій внутрішній хворобливий світ, люди відторгнені, вигнанці, нероби, волоцюги, хронічні алкоголіки та наркомани. Вони відмовились від приписаних культурою цілей, і їх поведінка не відповідає жодним інституційним нормам. Це зовсім не означає, що в деяких випадках джерелом такого типу пристосування буде не сама та соціальна структура, яка відкидається ними, і що їх існування не становить проблеми для членів суспільства.

Цей тип адаптації часто має місце тоді, коли і культурні цілі, і інституційні способи їх досягнення цілком засвоєні, палко схвалюються й високо цінуються індивідом, але доступні інституційні засоби не приводять до успіху. Тоді виникає подвійний конфлікт: інтеріоризована моральна зобов’язаність користуватися для досягнення цілей лише інституційними засобами суперечить зовнішньому спонуканню до вжиття засобів недозволених, проте ефективних. Це приводить до того, що індивід позбавляється можливості користуватися засобами, які водночас були б і законними, і ефективними. Конкурентний порядок визнається індивідом, але зазнавши невдач і труднощів, індивід вибуває з нього. Процес поступового вибування, який врешті-решт приводить індивіда до втечі від вимог суспільства, позначений настроями неминучості поразки, але водночас заспокоєністю і примиренням...

Переклад з російської О.Погорілого за виданням:

Мертон Р. Социальная структура и аномия // Социол. исследования. – 1992. – №2–4.

Завдання до тексту

1. Чому конформізм є тим типом пристосування, який забезпечує стабільність у суспільстві?

2. Чому найбільш сильній спокусі до девіацій піддаються нижні соціальні прошарки?

3. Чому у суспільстві, що страждає від аномії, люди впадають у містицизм, все пояснюють діями “долі”, “випадку”, “удачі”?

4. Якою є “внутрішня філософія” ритуалізму? В якому соціальному класі є найбільш розповсюдженим цей тип поведінки?

5. Опишіть процес поступового відсторонення індивіда від вимог суспільства, який є характерним для ретритизму.

Бергер П.Л. Общество в человеке // Кравченко А.И. Социология: Хрестоматия для вузов. – М., 2002. – С. 527–544.

Когда к обществу подходят прежде всего как к системе контроля, то индивида и общество противопоставляют друг другу как две сущности. Общество рисуется как внешняя реальность, осуществляющая влияние и насилие над индивидом. Может сложиться ошибочное представление о толпах взнузданных и управляемых властями людей, побуждаемых к повиновению постоянным страхом перед тем, что может случиться с ними. Но и обыденное знание об обществе, и социологический анализ убеждают нас в том, что это не так. Большинству из нас ярмо общества не слишком трет шею. Почему? Отчасти потому, что в большинстве случаев мы сами желаем именно того, что общество ожидает от нас. Мы хотим подчиняться правилам. А это, в свою очередь, возможно не потому, что власть общества меньше, а потому, что она даже больше, чем мы до сих пор утверждали. Общество детерминирует не только то, что мы делаем, но также и то, что мы есть. Другими словами, социальное положение затрагивает и наше бытие, и наше поведение. Чтобы объяснить этот принципиальный момент, мы перейдем к рассмотрению трех областей социологического знания: теории ролей, социологии знания и теории референтных групп.

Ролевая теория почти целиком является достижением американской мысли. Некоторые ее плодотворные догадки восходят к работам Уильяма Джемса, тогда как прямыми зачинателями были двое других американских мыслителей: Чарльз Кули и Джордж Герберт Мид. Прежде чем приступить к разбору ролевой теории, мы напомним читателю концепцию определения социальной ситуации У.Томаса.

Томас понимал социальную ситуацию как реальность, в которую верят те, кто в ней участвует, а точнее, кто ее определяет. С точки зрения участвующего индивида, это означает, что каждая ситуация, в которую он попадает, предъявляет ему специфические ожидания и требует от него специфических реакций на них. Общество может существовать благодаря тому факту, что в большинстве случаев определения наиболее важных ситуаций, даваемые разными людьми, по крайней мере приблизительно совпадают. Мотивы издателя и автора этих строк могут значительно разниться, но определения ситуации производства данной книги у обоих достаточно схожи, что и делает возможным это совместное предприятие. Конечно, если определения ситуации слишком сильно расходятся, то результатом будет конфликт или дезорганизация – скажем, если некоторые студенты проинтер-претируют аудиторию для занятий как место для вечеринки, или если автор не собирается издавать книгу, а использует свой контракт с одним издателем как средство давления на другого.

Средний индивид в разных ситуациях сталкивается с весьма различными ожиданиями. В свою очередь, продуцирующие эти ожидания ситуации подразделяются на определенные кластеры. Студент может посещать два курса у двух разных профессоров на двух разных факультетах и столкнуться с различными вариантами ожиданий (скажем, формальным и неформальным отношениями между преподавателями и студентами). Тем не менее обе ситуации будут иметь существенное сходство между собой и с ситуациями во всех других ранее посещаемых аудиториях. Иначе говоря, прошлый опыт позволит ему в обоих случаях, с незначительными изменениями, играть роль студента. Итак, роль можно определить как типичную реакцию на типичное ожидание. Базовую типологию ролей заранее определяет общество. На языке театра, откуда и было заимствовано понятие роли, можно сказать, что общество расписывает роли всем dramatis personae (лат.) – драматические маски, персонажи.

Конкретному актеру, следовательно, нужно только войти в роль, расписанную еще до того, как поднимется занавес. Пока роли играются по тексту, социальное действо идет как запланировано.

Роль задает образец, как действовать индивиду в конкретной ситуации. Разные роли в обществе, как в театре, в разной мере требуют от актера точности следования прилагаемым инструкциям. Среди профессиональных ролей минимальная регламентация привносится в роль мусорщика, тогда как врачам, священникам и офицерам приходится приобретать всякого рода особенные манеры, речевые и моторные навыки: военную выправку, елейность речи, энтузиазм у постели больного. Тем не менее если рассматривать роль только как регуляторную модель видимых со стороны действий, мы упустим один ее существенный аспект. Мы чувствуем себя более пылкими, когда целуем; более смиренными, когда стоим на коленях; более свирепыми, когда потрясаем кулаками. То есть поцелуй не только выражает пыл, но и “производит” его. Регламентированные действия привносят в роль соответствующие эмоции и социальные установки. Профессор, изображающий интеллект, сам начинает чувствовать себя умным. Проповедник вдруг замечает, что сам начинает верить в свои проповеди. У каждого из них соответствующая эмоция или социальная установка могли присутствовать и до начала игры, роль же неминуемо усиливает заложенное. Однако во многих случаях есть все основания полагать, что в сознании актера не было абсолютно ничего, что могло бы предвосхитить исполнение его роли. Другими словами, умными становятся с назначением на преподавательскую должность, верующими – выполняя обряды, и готовыми к бою – маршируя в строю.

Каждая роль имеет свою внутреннюю дисциплину – то, что католические монахи назвали бы “уставом”. Роль воспитывает, придает форму, задает типовой образец и действия, и самого актера. В этом мире очень сложно притворяться, и, как правило, человек становится тем, кого играет.

Каждой социальной роли соответствует определенная идентичность. Некоторые идентичности тривиальны и эпизо-дичны, в частности, у тех профессий, которые не требуют от занимающегося ими индивида существенно изменить себя. Сборщику мусора нетрудно перейти в сторожа. Сложнее священнослужителю перейти в офицеры. Крайне трудно сменить роль негра на роль белого. И почти невозможно – роль мужчины на роль женщины. Различная степень легкости смены ролей не должна скрыть от нас тот факта, что даже те идентичности, которые считаются неотъемлемой частью нашего “Я”, приписываются обществом. Усвоение расовых ролей и идентификация с ними происходит точно так же, как и с ролями сексуальными. Сказать “я мужчина” – значит сделать такую же заявку на роль, как если заявить “я полковник американской армии”. Разумеется, мы хорошо осознаем, что родились особью мужского пола, тогда как даже начисто лишенный чувства юмора поборник строгой дисциплины не станет воображать, что родился с золотым орлом на пуповине. Но быть биологическим самцом – это еще совсем не значит играть ту специфическую, социально определенную (и конечно, социально относительную) роль, которая начинается с утверждения “я мужчина”. Ребенку мужского пола не приходится учиться эрекции. Но он должен научиться быть агрессивным, честолюбивым, соревноваться с другими и отвергать “телячьи нежности”. Роль самца, как и идентичность самца, требует усвоения всех этих вещей.

Роли, составляющие наиболее фундаментальную часть того, что психологи назвали бы личностью индивида, приобретаются в процессе социального взаимодействия, как и роли, связанные лишь с конкретными видами взрослой деятельности. Это неоднократно подтверждали многочисленные исследования так называемой социализации – процесса, в ходе которого ребенок учится быть активным членом общества.

Пожалуй, наиболее глубокое теоретическое осмысление этот процесс получил у Мида, который становление личности интерпретировал одновременно с открытием общества для себя. Ребенок обнаруживает, кто он есть, постигая, что есть общество. Он обучается соответствующим ролям, обучается, как сказал Мид, “брать на себя роль другого”, что, между прочим, является принципиально важной социально-психологической функцией игры, когда дети надевают на себя маски самых разных социальных ролей и открывают значение тех из них, которые приписываются им. Это обучение происходит (только и может происходить) во взаимодействии с другими людьми – будь то родители или кто-либо еще, воспитывающий ребенка. Он сначала перенимает роли vis-a-vis тех, кого Мид называет “значимыми другими”, т. е. тех людей, которые составляют непосредственный круг общения и чьи социальные установки оказывают решающее воздействие на формирование его представлений о себе. Позднее ребенок обнаруживает, что роли, которые он играет, важны не только для самых близких людей, но соотносятся с ожиданиями более широкого общества. Это постижение социальной реакции более высокого уровня абстракции Мид называет открытием “обобщенного другого”. То есть не только мать ожидает, чтобы ребенок вел себя хорошо, был аккуратным и говорил правду, – этого ожидает общество в целом. Только с появлением абстрактной концепции общества ребенок способен сформировать ясное представление о своей личности. “Личность” и “общество” во внутреннем опыте ребенка составляют две стороны одной медали.

Иными словами, идентичность не есть нечто “данное”, идентичностью награждают в актах социального признания. Мы становимся такими, какими видит нас тот, кто к нам обращается. Та же идея выражена в хорошо известной концепции “зеркального Я” Чарльза Кули. Быть человеком – значит быть признаваемым в качестве человека, так же как и быть хорошим или плохим человеком – значит считаться таковым. Ребенок, лишенный человеческой любви и внимания, теряет все человеческое. Ребенок, с которым обращаются уважительно, сам начинает уважать себя.

Самоидентификация в рамках общества нуждается в постоянной социальной поддержке. Человек не может быть человеком без других людей, как нельзя обладать идентичностью без общества. Офицер может быть офицером только там, где другие соглашаются признавать его таковым. Если он лишается признания, обычно для разрушения Я-концепции требуется не слишком много времени.

Если человек за одну ночь превращается из свободного гражданина в осужденного, его недавние представления о себе моментально подвергаются массированой атаке. Он может отчаянно держаться за недавнее прошлое, но если в его непосредственном окружении не окажется никого, кто бы подтверждал его прежнюю самоидентификацию, он обнаружит, что поддерживать ее лишь в собственном сознании почти невозможно. Очень скоро он обнаружит, что действует так, как полагается действовать осужденному, и чувствует все то, что полагается чувствовать в подобной ситуации. Было бы ошибкой видеть в процессе утраты самоидентификации просто один из случаев дезинтеграции личности. Правильнее смотреть на этот феномен как на ее реинтеграцию, не отличающуюся в своей социально-психологической динамике от становления былой само-идентификации. Раньше все “значимые другие” относились к нашему осужденному как к ответственному, достойному, деликатному человеку с тонким вкусом. И как следствие – ему удавалось быть именно таким. Теперь стены тюрьмы отделяют его от тех, чье признание помогало ему демонстрировать названные качества. Теперь все вокруг обращаются с ним, как с безответственным человеком, который ведет себя по-свински, преследует лишь собственные интересы и не в состоянии позаботиться о своей наружности без постоянного принуждения и надзора.

Экстремальные случаи, когда с индивида срывают внешние атрибуты самоидентификации, лишь более наглядно иллюстрируют процессы, происходящие в обыденной жизни. Повседневность опутывает нас плотной паутиной признаний и непризнаний. Мы работаем лучше, когда ощущаем одобрение начальства. Нам кажется почти невозможным достичь мастерства в том, в чем, как мы уверены, люди считают нас неуклюжими. Мы становимся остряками, когда от нас ждут шутки, и интересными собеседниками, зная, что подобная репутация уже закрепилась за нами. Ум, юмор, мастерство, набожность и даже сексуальная потенция с одинаковой готовностью отвечают ожиданиям окружающих нас людей. Теперь становится понятным процесс, в ходе которого индивид выбирает такой круг общения, который поддерживал бы его самоинтерпретации. Птицы одинакового оперения держатся одной стаи не по эстетическим соображениям, а по необходимости. Интеллектуал становится слюнтяем, попав по призыву в армию. Студент-богослов стремительно теряет чувство юмора после посвящения в сан. Рабочий, перекрыв все нормы, обнаруживает, что еще больше перевыполняет их, после того, как руководство представило его к медали. Именно поэтому индивид женится на девушке, которая считает его умным; выбирает друзей, которым нравится его общество; занимается делом, которое обеспечит ему репутацию перспективного малого.

Такой взгляд позволит нам глубже понять человеческие предубеждения. Предвзятое отношение окружающих не только оказывает внешнее воздействие на судьбу жертвы, но влияет и на ее сознание, ибо последнее формируется ожиданиями извне. Самое страшное, что может сделать с человеком предвзятое отношение, – заставить его самого стремиться соответствовать этому мнению. Еврей в антисемитском окружении должен отчаянно бороться за то, чтобы не превратиться в ходячий стереотип, принятый в этой среде. Негр должен оказывать сопротивление расистам. Важно отметить, что в этой борьбе только тогда есть шансы на успех, когда индивид защищен от соблазна уступить предвзятости тем, что можно назвать контрпризнанием со стороны членов собственного сообщества. Когда индивида заставляют пристально всматриваться в зеркало, специально изготовленное таким образом, чтобы на него оттуда смотрело злобное чудовище, он должен немедленно приняться за поиски других людей с другими зеркалами. Иначе говоря, обладать человеческим достоинством можно лишь с дозволения общества.

При любой реинтерпретации своего прошлого, любой перемене Я-концепции необходимо присутствие группы “заго-ворщиков”. То, что антропологи называют обрядом перехода, включает в себя отречение от старой идентичности и инициацию в новую жизнь. Современные общества практикуют более мягкие обряды перехода, например, институт помолвки, когда индивида по сговору всех заинтересованных лиц бережно ведут к порогу, отделяющему холостяцкую свободу от неволи брака. Не будь этого института, гораздо большее число людей в последний момент впадало бы в панику ввиду грандиозности предстоящего шага.

Такой процесс наблюдается и там, где нужно “сломить” целую группу индивидов, заставить их принять новое самоопределение. Это происходит в первые месяцы обучения призывников в армии; еще более интенсивно – при подготовке профессиональных военных, например, в военных академиях. То же самое практикуется в процессе идеологической обработки и “воспитания” кадров для тоталитарных организаций (типа СС у нацистов и элиты Коммунистической партии). Веками это практиковали в монастырях. В последнее время подобная техника доведена до научной точности в методах “промывания мозгов”, которые применяет против заключенных тайная полиция. Насильственный характер таких процедур (в сравнении с общепринятыми в обществе инициациями) с социологической точки зрения очевиден – ввиду радикальности трансформаций самоидентификации и функциональной необходимости стопроцентно защитить достигнутые результаты от дальнейшей “изменчивости”.

Ролевая теория, доведенная до своего логического завершения, дает нам нечто большее, чем удобный инструмент стенографического описания различных видов социальной деятельности. Она дает нам социологическую антропологию, т. е. видение человека, базирующееся на его существовании в обществе. В соответствии с этим видением человек играет драматические роли в грандиозной пьесе общества, и, говоря социологическим языком, он суть те маски, которые должен носить, исполняя свои роли. Человеческая персона (личность) предстает теперь как драматический актер, в полном соответствии с театральной этимологией: persona (личина) – специальный термин, обозначающий актерские маски в античном театре. Персона-личность понимается как репертуар ролей с соответствующими идентификациями. Ранг личности-персоны измеряется числом ролей, которые индивид умеет играть. Персональная биография теперь предстает перед нами как непрерывная последовательность театральных представлений, сыгранных перед различными аудиториями, порой с поразительной переменой костюмов, и всегда требующих от актера быть тем, кого он играет.

Такой социологический взгляд на личность бросает гораздо более радикальный, чем многие психологические теории, вызов тому, что мы обычно думаем о себе. Он ставит под сомнение одно из самых дорогих нашему сердцу предположений о неизменности нашей личности. С социологической точки зрения, социальная личность больше не является данной устойчивой сущностью, переходящей от одной ситуации к другой. Это скорее процесс постоянного порождения и перерождения в каждой социальной ситуации, связываемый воедино тонкой нитью памяти. Внутри понимаемой таким образом структуры нельзя найти убежище даже в бессознательном как средоточии “реального” содержания личности, ибо предполагаемое бессознательное – такой же социальный продукт, что и так называемое Я-сознательное. Иными словами, человек есть не еще и социальное существо – он социален в каждом аспекте своего бытия, доступного эмпирическому исследованию. Поэтому в рамках социологического рассуждения на вопрос, кто есть “реальный” индивид в этом калейдоскопе ролей и идентичностей, можно ответить лишь простым перечислением ситуаций, где в одних он – одно, а в других – другое.

Теперь ясно, что подобные трансформации не могут происходить ad infinitum (лат.) – до бесконечности и что некоторые трансформации легче, чем другие. Индивид так привыкает к набору самоидентификаций, что даже при изменении социальной ситуации с трудом приспосабливается к новым по отношению к нему ожиданиям. Об этом ясно свидетельствуют трудности, которые испытывают здоровые и в недалеком прошлом весьма энергичные люди, когда оставляют свое занятие и вынужденно уходят на пенсию. Способность личности к трансформации зависит не только от социального контекста, но и от степени привыкания к прошлым идентификациям, а также от некоторых генетически заложенных черт.

Наша модель чем-то напоминает конструкцию раннебуд-дистской индийской психологии, где личность сравнивалась с длинной вереницей свечей, каждая из которых загорается от последнего всполоха предыдущей.

Буддистские психологи использовали этот образ в проти-вовес индуистскому учению о переселении душ, подразумевая при этом, что не существует никакой субстанции, которая переходила бы от одной свечки к другой.

Общество может разрешить индивиду быть повелителем на работе и рабом дома, но не разрешит ему выдавать себя за блюстителя порядка или носить одежду, предназначающуюся противоположному полу. Ради соблюдения установленных правил маскарада индивиду иногда приходится прибегать к сложным маневрам, чтобы надежно отделить одну роль от другой. Роль властителя в офисе может поставить под угрозу появление жены во время совещания директоров, а исполнять роль балагура в компании будет труднее при появлении кого-нибудь из другого круга, где за вами закрепилась репутация человека, который если и открывает рот, то только затем, чтобы положить туда что-нибудь. Присутствие в перерыве, за чашкой кофе, жены и секретарши может вызвать у босса конфуз из-за столкновения “домашнего” образа с “рабочим”.

Читатель совершенно неправильно понял бы нас, если бы подумал, что мы хотим представить общество так, будто все только и делают, что плетут интриги и заговоры и вовсю рядятся в личины, чтоб одурачить других. Напротив, процессы исполнения ролей и построения идентификаций в общем не рефлексируются и не планируются, а идут почти автоматически. Преднамеренный обман требует психологического самоконтроля такой степени, которой обладают очень немногие. Именно поэтому неискренность – довольно редкое явление. Большинство людей чистосердечны: психологически так легче. Это значит, что они верят в то, что делают, для удобства забывая о том, что делали раньше, и счастливо идут по жизни в полной уверенности, что с положенным приличием преодолевают все ее испытания. Чистосердечие – это сознание человека, обманутого собственным действием. Или, как сказал Дэвид Рисмен, чистосердечный человек это тот, кто верит собственной пропаганде. Как писал австрийский романист Роберт Музиль, в сердце каждого убийцы есть уголок, где он всегда остается невинным. Периоды жизни сменяют друг друга, и приходится менять свое лицо точно так же, как люди меняют наряды. В момент переодевания мы не испытываем никаких психологических трудностей или этических проблем в силу “недостатка характера”.

Ролевую теорию можно увязать с подходом к обществу как к системе контроля с помощью понятия “личностный подбор”, введенного Г.Гертом и Р.Миллсом. Всякая социальная структура подбирает себе людей, в которых нуждается для своего функционирования, исключая тем или другим способом тех, кто ей не подходит. Если под рукой нет подходящих людей, их непременно произведут в соответствии с требуемыми спецификациями. Так, через механизмы социализации и “формирования” общество производит необходимый для своего существования персонал. Социолог ставит с ног на голову идею здравого смысла о том, что появлению институтов предшествует появление людей с определенными качествами. Совсем наоборот, свирепые воины находятся потому, что есть готовые к походу армии; в бога начинают верить, когда собираются строить церкви; мыслители появляются потому, что университету нужно заполнить штат; и убийцами становятся, ибо кого-то надо убить. Неверно, что каждое общество имеет тех людей, которых оно заслуживает. Скорее общество производит таких людей, которые ему нужны.

Дата добавления: 2015-10-23