Основні види розрахунків. Форми, способи і порядок розрахунків. 1 страница

Відповідно до ст. 1087 ЦК України розрахунки за участю фізичних осіб, не пов’язані зі здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або безготівковій формі за допомогою розрахункових документів в електронному чи паперовому вигляді.

Готівкові розрахунки — це платежі готівкою підприємств, підприємців та фізичних осіб за реалізовану продукцію (товари, виконані роботи, надані послуги) і за операціями, які безпосередньо не пов’язані з реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг) та іншого майна.

Безготівкові розрахунки — це перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки одержувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, що вони внесли готівкою до каси банку, на рахунки одержувачів коштів.

Відповідно до ст. 40 ЗУ «Про Національний банк України» правила і форми розрахунків встановлюються Національним банком України. Порядок проведення готівкових розрахунків встановлений Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженим Постановою НБУ від 15.12.04 р. Загальні правила здійснення безготівкових розрахунків встановлені інструкцією «Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті», затвердженою Постановою НБУ від 21.01.04 р. № 22. Безготівкові розрахунки провадяться через банки, в яких юридичні та фізичні особи мають рахунки, а також через банки, в яких не відкриті рахунки фізичних чи юридичних осіб, що здійснюють платежі або на користь яких зроблений платіж, які надають такі послуги населенню.

«Інструкцією № 7 про безготівкові розрахунки в господарському обороті України» затвердженою постановою Правління Національного банку України за № 204 докладно регламентуються основні принципи організації безготівкових розрахунків у національній валюті України, їх форми, стандарти ^^ документів і порядок їх обігу, вимоги щодо оформлення розрахункових документів клієнтами, обов’язки банків при прийнятті розрахункових документів, їх обліку та проведенні операцій за ними.

Розрахунки, не пов’язані з підприємницькою діяльністю громадян, дозволяються як готівкою, так і в безготівковому порядку. Розрахунки пов’язані зі здійсненням громадянами підприємницької діяльності, як правило, мають провадитися у безготівковому порядку. Розрахунки готівкою підприємств між собою та з підприємцями і фізичними особами відбувються як за рахунок коштів, одержаних з кас банків, так і за рахунок готівкової виручки і здійснюються через касу підприємств з веденням касової книги встановленої форми.

Безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами розрахункових документів: платіжні вимоги-доручення; чеки; акредитиви; векселі; платіжні вимоги; інкасові доручення (розпорядження). Безготівкові розрахунки за товари та послуги можуть здійснюватися також за допомогою банківських, платіжних карток.

Під час здійснення розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, інкасова, вексельна форгіи розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими Чеками і з використанням розрахункових документів на паперових носіях та в електронному вигляді.На сучасному етапі зовнішньоекономічної діяльності можуть використовуватися такі основні форми розрахунків — сто відсотковий авансовий платіж (передоплата), акредитив, інкасо та відкритий рахунок. Основною особливістю використання цих форм розрахунків на практиці є їх подання за ступенем вигідності для експортера — від найвигідніших до найменш вигідних.

Передоплата (сто відсотковий авансовий платіж). Ця форма передбачає здійснення авансового платежу у розмірі повної вартості товару, що поставляється. Вона є найвигіднішою формою розрахунку для експортера (продавця) і найменш вигідною для імпортера (покупця).Проводиться цей платіж банківським переказом або чеком.

Акредитивна форма розрахунку — це форма безготівкових

розрахунків за товари і послуги, за якої оплату пред'явлених постачальником документів про відвантаження товарів або надання послуг здійснює банк постачальника (в якому відкрито його рахунок) за рахунок коштів платника, що знаходяться на його розрахунковому рахунку в іншому банку, можливо навіть в іншому місті чи за кордоном.

Інкасо — розрахункова банківська операція, сутність якої полягає в тому, що банк за дорученням свого клієнта (експортера) на підставі грошових, товарних та розрахункових документів отримує належні йому кошти від платника (імпортера) за відвантажені на адресу товари і зараховує їх на рахунок клієнта (експортера) у себе в банку.

Відкритий рахунок Сутність цієї форми платежу полягає в тому, що імпортер здійснює періодичні платежі експортеру після одержання товару.

49. Договір факторингу: загальна характеристика.

Д-р – двосторонній, відплатний, реальний/консенсуальний. За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов’язання клієнта перед фактором. Зобов’язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов’язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається. Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб’єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа — суб’єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження. У цьому разі клієнт не звільняється від зобов’язань або відповідальності перед боржником у зв’язку із порушенням клієнтом умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги. Клієнт відповідає перед фактором за дійсність грошової вимоги, право якої відступається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Грошова вимога, право якої відступається, є дійсною, якщо клієнт має право відступити право грошової вимоги і в момент відступлення цієї вимоги йому не були відомі обставини, внаслідок яких боржник має право не виконувати вимогу. Клієнт не відповідає за невиконання або неналежне виконання боржником грошової вимоги, право якої відступається і яка пред’явлена до виконання фактором, якщо інше не встановлено договором факторингу. Боржник зобов’язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обов’язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов’язку перед ним. Виконання боржником грошової вимоги факторові відповідно до цієї статті звільняє боржника від його обов’язку перед клієнтом. Наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо договором факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, воно здійснюється відповідно до положень цієї глави. Якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. Якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов’язання клієнта перед фактором, фактор зобов’язаний надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою від суми боргу клієнта перед фактором, який забезпечений відступленням права вимоги, клієнт зобов’язаний сплатити факторові залишок боргу. Якщо фактор пред’явив боржнику вимогу здійснити платіж, боржник має право пред’явити до заліку свої грошові вимоги, що ґрунтуються на договорі боржника з клієнтом, які виникли у боржника до моменту, коли він одержав повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові. Боржник не може пред’явити факторові вимоги до клієнта у зв’язку з порушенням ним умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги. У разі порушення клієнтом своїх обов’язків за договором, укладеним з боржником, боржник не має права вимагати від фактора повернення сум, уже сплачених йому за відступленою грошовою вимогою, якщо боржник має право одержати ці суми безпосередньо від клієнта. Боржник, який має право одержати безпосередньо від клієнта суми, сплачені факторові за відступленою грошовою вимогою, має право вимагати повернення цих сум фактором, якщо фактор не виконав свого зобов’язання передати клієнтові грошові кошти, пов’язані з відступленням права грошової вимоги, або передав клієнтові грошові кошти, знаючи про порушення клієнтом зобов’язання перед боржником, пов’язаного з відступленням права грошової вимоги.

50. Договір комерційної концесії: загальна характеристика.

За договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг. Д-р – консенсуальний, двосторонній, оплатний. Предметом договору комерційної концесії є право на використання об’єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації. Договором комерційної концесії може бути передбачено використання предмета договору із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери цивільного обороту. Сторонами в договорі комерційної концесії можуть бути фізична та юридична особи, які є суб’єктами підприємницької діяльності. Договір комерційної концесії укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору концесії такий договір є нікчемним. Договір комерційної концесії підлягає державній реєстрації органом, який здійснив державну реєстрацію правоволодільця. Якщо правоволоділець зареєстрований в іноземній державі, реєстрація договору комерційної концесії здійснюється органом, який здійснив державну реєстрацію користувача. У відносинах з третіми особами сторони договору комерційної концесії мають право посилатися на договір комерційної концесії лише з моменту його державної реєстрації. Правоволоділець зобов’язаний передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу інформацію, необхідну для здійснення прав, наданих йому за договором комерційної концесії, а також проінформувати користувача та його працівників з питань, пов’язаних із здійсненням цих прав. Правоволоділець зобов’язаний, якщо інше не встановлено договором комерційної концесії: 1) забезпечити державну реєстрацію договору; 2) надавати користувачеві постійне технічне та консультативне сприяння, включаючи сприяння у навчанні та підвищенні кваліфікації працівників; 3) контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) користувачем на підставі договору комерційної концесії. З урахуванням характеру та особливостей діяльності, що здійснюється користувачем за договором комерційної концесії, користувач зобов’язаний: 1) використовувати торговельну марку та інші позначення правоволодільця визначеним у договорі способом; 2) забезпечити відповідність якості товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) відповідно до договору комерційної концесії, якості аналогічних товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) правоволодільцем; 3) дотримуватися інструкцій та вказівок правоволодільця, спрямованих на забезпечення відповідності характеру, способів та умов використання комплексу наданих прав використанню цих прав правоволодільцем; 4) надавати покупцям (замовникам) додаткові послуги, на які вони могли б розраховувати, купуючи (замовляючи) товари (роботи, послуги) безпосередньо у правоволодільця; 5) інформувати покупців (замовників) найбільш очевидним для них способом про використання ним торговельної марки та інших позначень правоволодільця за договором комерційної концесії; 6) не розголошувати секрети виробництва правоволодільця, іншу одержану від нього конфіденційну інформацію.

51. Система не договірних зобов’язань.

У більшості випадків цивільно-правові зобов’язання виникають із договорів.

Назва «недоговірні зобов’язання» підкреслює те, що вони виникли не з договорів чи іншої будь-якої угоди, а саме з односторонньої дії якої-небудь особи.

Підставою для виникнення їх може бути односторонній правочин або інше майнове надання однієї сторони іншій. Разом з тим зобов’язально-правові відносини, що виникають із такого роду односторонніх дій осіб, за характером і змістом практично не відрізняються від подібних відносин, які виникли з договору. Саме тому такі відносини у римському приватному праві називали ніби договірними, подібними до договірних, що виникають ніби з договору, хоча самого договору або якогось іншого правочину між сторонами зобов’язання немає.

Одностороння дія, з якої виникло подібнезобов’язання, за характером повинна бути правомірною. Із недозволеної дії виникає зовсім інший тип недоговірних зобов’язань — заподіяння шкоди (деліктні зобов’язання).

До недоговірних правомірних зобов’язань Цивільний кодекс України відносить такі категорії зобов’язань:

1) публічне обіцяння винагороди без оголошення конкурсу;

2) публічне обіцяння винагороди за результатами конкурсу;

3) вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;

4) рятування здоров’я та життя іншої особи, майна фізичної або юридичної особи.

До недоговірних зобов’язань належить також група зобов’язань, що виникають з цивільних правопорушень. На відміну від зазначених вище недоговірних зобов’язань, в основу яких покладено дозволені дії, в основу деліктних зобов’язань покладено, навпаки, тільки неправомірні дії. Такими недоговірними зобов’язаннями є:

1) створення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи;

2) заподіяння шкоди;

4) набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.

5)

52. Публічна обіцянка винагороди.

За зобов'язанням із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо) (ч.1 ст.1144 ЦК). Правове регулювання зобов'язання здійснюється §1 гл.78 ЦК. Обіцянка винагороди має юридичне значення лише за наявності таких ознак: обіцянка винагороди має бути публічною, тобто бути сповіщеною у засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб; обіцянка винагороди повинна мати майновий характер (сплата грошової суми, надання речі, туристичної путівки тощо); умовою одержання винагороди є вказівка на результат, якого слід досягти для одержання винагороди (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо);обіцянка винагороди повинна дати можливість встановити, хто її обіцяв. Отже, публічна обіцянка винагороди - це звернена до невизначеного кола осіб обіцянка майнової винагороди за досягнення обумовленого результату тому, хто досягне цього результату. За своєю юридичною природою публічна обіцянка винагороди є одностороннім умовним правочином, підставою виникнення якого є складний юридичний склад, що містить елементи двох односторонніх правочинів - публічної обіцянки винагороди та відклику на нього у вигляді досягнення обумовленого результату.

Вони мають зустрічний характер і повинні відповідати один одному, однак їх здійснення не означає укладення договору. Причому обіцянка винагороди не є офертою, а досягнення результату - не є акцептом. Суб'єктами зобов'язання можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Особа, яка обіцяє винагороду, є боржником, а той, хто відізвався на таку обіцянку, - кредитором. До умов сповіщення публічної обіцянки винагороди законодавець відносить: зміст завдання; строк виконання; місце виконання; форму та розмір винагороди. Зміст завдання полягає у здійсненні правомірної разової дії або необмеженої кількості дій одного виду, які можуть вчиняти різні особи. Строк виконання завдання може бути встановлено безпосередньо в оголошенні.Якщо його не встановлено, то завдання вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання. Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право змінити завдання та умови надання винагороди. Причому особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв'язку зі зміною завдання. Якщо у зв'язку зі зміною умов надання винагороди виконання завдання вже не становить інтересу для особи, яка приступила до його виконання до зміни умов, то ця особа має право на відшкодування витрат, яких вона зазнала.

У разі виконання завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов'язана виплатити її. Якщо завдання стосується разової дії, винагорода виплачується особі, яка виконала завдання першою, а якщо таке завдання було виконано кількома особами одночасно - винагорода розподіляється між ними порівну. Зобов'язання у зв'язку з публічноюобіцянкою винагороди припиняється у разі: закінчення строку для передання результату; передання результату особою, яка першою виконала завдання. Особа, яка публічно обіцяла винагороду,згідно з ч.2 ст.1149 ЦК має право публічно оголосити про припинення завдання (право відступу). Однак така відміна не повинна порушувати інтереси потенційних пошукачів. Тому законодавець передбачає положення, за яким особа, яка зазнала реальних витрат на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування.

а зобов'язанням із публічної обіцянки винагороди з оголошенням конкурсу особа (замовник конкурсу) має право оголосити конкурс(змагання) для необмеженого кола осіб для визначення кращого з виплатою йому винагороди. Правове регулювання зобов'язання здійснюється §2 гл.78 ЦК. Зобов'язання з публічної обіцянки винагороди з оголошенням конкурсу має такі ознаки: обіцянка винагороди за досягнення визначеного засновником конкурсу результату має бути публічною, тобто зверненою до необмеженого кола осіб через засоби масової інформації або іншим чином. Конкурси поділяють на відкриті (запрошують до участі всіх, хто бажає) та закриті (запрошують до участі персональних учасників); обіцяна винагорода - премія, яка виплачується переможцю конкурсу за досягнутий результат незалежно від його права на одержання інших видів винагороди за працю; винагороду обіцяють лише за найкращий досягнутий результат. Змагання має бути визнано недійним, якщо подано лише один результат (робота) або одна особа подала декілька робіт. Суб'єктами зобов'язання є засновникиконкурсу та учасники конкурсу. Засновник конкурсу зобов'язаний: повідомити про умови конкурсу одночасно з оголошенням про конкурс або персонально кожному, хто виявив бажання брати участь у ньому; прийняти та розглянути подані учасниками конкурсу роботи; виплатити переможцеві конкурсу винагороду. До обов'язкових умов конкурсу законодавець відносить: предмет конкурсу; вид винагороди (суму премії) за кожне призове місце.

Предметом конкурсу може бути результат інтелектуальної, творчої діяльності, вчинення певної дії, виконання роботи тощо. Засновникконкурсу повинен описати завдання з визначенням вимог до результату, певної дії, роботи, які він бажає одержати. Винагороду може бути визначено: у грошовій сумі, в іншій матеріальній цінності; в наданні морального заохочення. В умовах конкурсу (факультативні) може бути зазначено також: кількість призових місць; строк подання творів на конкурс чи виконання певної дії тощо. У процесі проведення конкурсу може виникнути потреба внести зміни до оголошених умов конкурсу або навіть його відмінити. Внесення зміни до умов конкурсу можливо: лише до початку конкурсу; про це має бути оголошено в тому самому порядку, в якому було оголошеноконкурс. Якщо через зміну умов конкурсу участь у ньому для особи не становить інтерес або є неможливою, то ця особа має право на відшкодування засновником витрат, яких вона зазнала для підготовки до участі в конкурсі. Засновник конкурсу має право відмовитися від його проведення, якщо проведення конкурсу стало неможливим за обставин, що від нього не залежать. А в разі відмови засновника від проведення конкурсу з інших підстав учасник конкурсу має право на відшкодування витрат, яких він зазнав для підготовки до участі в конкурсі. Право на одержаннявинагороди (премії) виникає лише в переможця конкурсу. Переможцем конкурсу є особа, яка досягла найкращого результату. Процедуру визначення переможця встановлює засновник конкурсу.Причому проводити оцінку переданих на конкурс результатів може засновник конкурсу як самостійно, так і спеціально створивши для цієї мети конкурсну комісію.

За результатами конкурсу приймається рішення. Якщо рішення приймає конкурсна комісія, журі, то його повинен затвердити засновник конкурсу. Про результат конкурсу його засновник повинен оголосити в тому самому порядку, в якому було оголошено конкурс. Учасники конкурсу можуть оскаржити до суду прийняте рішення про результати конкурсу на загальних підставах. Якщо предметом конкурсу був результат інтелектуальної, творчої діяльності, то засновник конкурсу має право подальшого його використання лише за згодою переможця конкурсу. Причому засновникконкурсу має переважне право перед іншими особами на укладення з переможцем конкурсу договору про використання предмета конкурсу. Відповідно до ст.1157 засновник конкурсу повинен повернути речі, подані на конкурс, їх власникові. Засновник конкурсу може залишити у себе річ, подану на конкурс, лише: за згодою учасника конкурсу; якщо учасник конкурсу протягом місяця від дня оголошення його результатів не пред'явив вимогу про її повернення; при цьому учасник конкурсу має право у будь-який час пред'явити вимогу про повернення йому речі, поданої наконкурс. Крім того, засновник конкурсу може набути право власності на річ, подану на конкурс, якщо її не було подаровано засновникові конкурсу або придбано ним, за набувальною давністю.

53.

54.

55. Набуття майна без достатньої підстави.

За зобов'язанням із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно (ч.1 ст.1212 ЦК). Правове регулювання здійснюється гл.83 ЦК. Підставами виникнення зобов'язання може бути: • набуття, збереження майна без достатньої правової підстави; • підстава, на якій було набуто майно, згодом зникла. Причому не має значення, чи безпідставне набуття абозбереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб, чи наслідком події. Суб'єктами зобов'язання є особа, яка безпідставно набула або зберегла майно (боржник), та особа, яка має право одержати від боржника безпідставно набуте або збереженемайно (кредитор). Об'єктом зобов'язання є дії безпідставно збагаченого боржника щодо повернення потерпілому (кредитору) безпідставнонабутого або збереженого. Законодавець розрізняє такі види зобов'язань із безпідставного збагачення: 1) зобов'язання із безпідставногонабуття майна, тобто майно набувача збільшується, а майно потерпілого зменшується (помилкове повторне виконання зобов'язань, помилкова поставка товарів на адресу неналежного набувача, оплата рахунку за послугу, яку фактично не отримали, збільшення майна внаслідок стихійного лиха, повернення позикових коштів не тому кредиторові тощо); 2) зобов'язання із безпідставного збереження майна, тобтозбереження майна з боку набувача і зменшення або незбільшення майна з боку потерпілого (несплата послуг, якими фактично скористався набувач, виконання зобов'язання замість третіх осіб, несплата набувачем коштів потерпілому за користування майном, яке взяв потерпілий в оренду тощо).

Зобов'язання із безпідставного збагачення ще називають кондикційними (від лат. condictio indebiti - повернення помилково втраченого) і відносять до охоронних, недоговірних за юридичною природою. Вони є своєрідним універсальним інститутом захисту цивільних прав та інтересів, у зв'язку з чим його застосовують також до вимог про: • повернення виконаного за недійсним правочином; • витребування майна власником із чужого незаконного володіння; • повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; • відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. Змістом зобов'язання є право потерпілого вимагати повернення безпідставногозбагачення від боржника та обов'язок останнього повернути безпідставно набуте або збережене потерпілому. Набувач зобов'язаний: повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі, а у разі неможливості - відшкодувати його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна (ст.1213); відшкодувати всі доходи, які він одержав або міг одержати від цього майна з часу, коли дізнався або міг дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави, і з цього часу він відповідає також за допущене нею погіршення майна (ч.1 ст.1214); сплатити проценти у разі безпідставного одержання чи збереження грошей за користування ними (ч.

2 ст.1214). Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого воназобов'язана повернути доходи. Законодавець передбачає випадки, коли не підлягають поверненню безпідставно набуті: заробітна плата та платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплату проведено фіз. або юр. особою добровільно; інше майно, якщо це встановлено законом. Однак така заборона діє лише за умов якщо немає: рахункової помилки; недобросовісності з боку набувача.

56. поняття зобов’язань із заподіяння шкоди. Умови їх виникнення.

За зобов'язанням із відшкодування шкоди особа, яка завдала шкоди неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також майну фізичної або юридичної особи, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування завданої шкоди в повному обсязі. Зобов'язання із відшкодування шкоди завдячують своїм походженням римській юриспруденції, тому їх традиційно називають деліктними і відповідно відповідальність за завдану шкоду - деліктною. Правове регулювання зобов'язання здійснюється гл.82 ЦК та іншими актами. Деліктні зобов'язання, як і інші цивільно-правові зобов'язання, виникають за наявності юридичних фактів, пов'язаних із завданням шкоди, тобто деліктом. Оскільки деліктні зобов'язання містять відповідальність за завдану шкоду, то підстави виникнення деліктного зобов'язання збігаються з підставами деліктної відповідальності.

Визначаючи заходи деліктної відповідальності, законодавець виходить із принципу генерального делікту, згідно з яким завдання шкоди однією особою іншій є підставою виникнення обов'язку відшкодувати завдану шкоду. Відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець у ст. 1166 ЦК відносить: наявність шкоди; протиправну поведінку заподіювача шкоди; причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вину. Перераховані підстави визнають загальними, оскільки їх наявність необхідна для всіх випадків відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено законом. Якщо закон змінює, обмежує або розширює коло підстав, необхідних для покладення відповідальності за завдану шкоду, то йдеться про спеціальні підстави відповідальності, що характеризують особливості тих чи інших правопорушень.

Наприклад, завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, володілець якого відповідає незалежно від наявності вини (ст.1187 ЦК).

Деліктне зобов'язання - це зобов'язання, в якому особа, що протиправне і винно заподіяла шкоду особистості громадянина або його майну чи майнуорганізації, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування заподіяної шкоди у повному обсязі. Деліктне зобов'язання - це різновид цивільно-правових зобов'язань, і тому йому властиві ті самі структурні особливості, що характеризують кожне зобов'язання. Такими структурними елементами є суб'єкт, об'єкт та зміст.
Суб'єктами деліктного зобов'язання, як і будь-якого іншого цивільно-правового зобов'язання, є боржник і кредитор. Боржник - це особа, яка зобов'язана відшкодувати завдану шкоду, а кредитор - потерпілий. Фізичну особу може бути визнано суб'єктом деліктного зобов'язання, відповідальним за завдану шкоду, за умови, що вона здатна відповідати за свої дії (вчинки) - деліктоздатна. Трапляються випадки, коли суб'єктом відповідальності за завдану шкоду в деліктних правовідносинах є не фізична особа - безпосередній заподіювач шкоди, а інша особа. Обов'язок відшкодувати завдану шкоду за таких умов покладено на осіб, указаних в законі, які й є суб'єктами з її відшкодування (ст. 1178, 1184, 1186 ЦК). Суб'єктами деліктної відповідальності можуть бути й юридичні особи незалежно від їх виду. Особливість їх участі у цьому виді цивільних правовідносин полягає в тому, що вони несуть відповідальність за шкоду, завдану їх працівниками у зв'язку із виконанням останніми їхніх трудових функцій (ст. 1172 ЦК). Обов'язок відшкодувати шкоду може бути покладено й на державу Україна, АРК, орган місцевого самоврядування у разі її завдання відповідними органами влади або їх посадовими (службовими) особами (ст. 1173, 1174, 1175, 1176 ЦК). Другою стороною деліктного зобов'язання - кредитором - є потерпілий, тобто особа, якій діями (бездіяльністю) заподіювача шкоди завдано шкоди. Потерпілими можуть бути будь-які суб'єкти цивільного права. Наприклад, фізична особа є потерпілим незалежно від її віку, стану здоров'я та інших обставин. У разі смерті потерпілого стороною деліктного зобов'язання є непрацездатні утриманці померлого або особи, які мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті (ст. 1200 ЦК).

Дата добавления: 2015-10-28