J І прекрасного вам усім дня! — Р. Ф. J

А під запискою — малюночок:

Едді повернувся з запискою до друзів, які обідали. Всі про­читали її по черзі. Роланд отримав папірець у свої руки останнім. Він задумливо провів по ньому великим пальцем, щоб відчути фактуру паперу, потім віддав його Едді.

— Р. Ф., — мовив Едді. — Це той чувак, що керував Цок-Цоком. Записка ж від нього, так?

— Так. Напевно, він забрав Цок-Цока з Лада.

— Авжеж, — похмуро підтвердив Джейк. — У того Флеґґа вигляд людини, яка добре тямить у першокласних хамлярах. Але як вони опинилися тут раніше за нас? Чи є в світі щось швидше за Блейна Моно?

— Двері, — відповів Едді. — Вони могли пройти крізь якісь із тих особливих дверей.

— Бінґо, — сказала Сюзанна, виставила долоню, й Едді ляс­нув по ній.

— У будь-якому разі його порада непогана, — здивував їх усіх Роланд. — Прошу вас, поміркуйте над нею серйозно. Як схочете повернутися до свого світу, я вас не триматиму.

— Роланде, вухам своїм не вірю! — вигукнув Едді. — Це піс­ля того, що ти силоміць витяг нас зі Сьюз сюди, а ми верещали й відбивалися? Знаєш, як сказав би про тебе мій покійний брат? Що ти непослідовний, як свиня на ковзанах.

— Коли я вас видобував, ви ще не були моїми друзями, — відповів Роланд. — Тоді я ще не встиг полюбити вас так, як любив Алана й Катберта. І до того, як мене змусили... освіжити дещо в пам’яті. А коли я це зробив... — він замовк, втупившись у своє взуття (на ньому знову були старі чоботи) і напружено міркуючи. Зрештою знову підвів погляд. — Якась частка мого «я» німувала довгі роки. Я вже думав, що вона померла. Проте виявилося, що це не так. Я знову навчився любити. І я усвідом­люю, що це, напевно, мій останній шанс для любові. Я не над­то тямущий — Ванней і Корт добре це знали, і мій батько та­кож, — проте й не дурний.

— Тоді не поводься як йолоп, — сказав Едді. — І нас такими не вважай.

— Сіль історії, як ти, Едді, це називаєш, проста: всі мої дру­зі завжди гинуть. Я не хочу, щоб це сталося знову, навіть ризи­кувати не хочу. Особливо Джейком... Я... хоча ні, байдуже. Я не знаю, як описати це словами. Вперше відтоді, як я озир­нувся в темній кімнаті й застрелив свою матір, я знайшов щось важливіше за Вежу. Це все, що я можу сказати.

— Гаразд, я розумію твої аргументи.

— Я також, — сказала Сюзанна, — та Едді правий щодо ка. — Вона взяла записку й замислено провела по ній пальцем. — Ро­ланде, не можна весь час говорити про це, тобто про ка, а тоді взяти й ось так просто забрати свої слова назад, бо тобі трохи забракло снаги й вірності.

— Снага і вірність — це хороші слова, — відзначив Роланд. — Проте є одне кепське, і означає воно практично те саме. Одер­жимість.

Вона роздратовано знизала плечима, не приймаючи за­перечень.

— Дорогенький, одне з двох: або вся ця катавасія заварилася з волі ка, або це все нонсенс. І яким би не було страшним це ка — ця доля з орлиними очима й носом собаки-дойди, — дум­ка про те, що ка немає, мене особисто лякає ще більше. — Вона викинула записку від Р. Ф. на пожухлу траву.

— Як його не називай, той, хто опиняється під колесами ка, гине, — сказав Роланд. — Раймер... Торін... Джонас... моя ма­ти... Катберт... Сюзен. У них спитай. У будь-кого з них. Але тобі це не вдасться.

— А найголовнішого ти якраз і не помітив, — втрутився Ед­ді. — Ти не можеш відправити нас додому. Невже ти цього не ро­зумієш, здорованю? Навіть якби такі двері й існували, ми б усе одно не змогли крізь них пройти. Чи я помиляюся?

Він поглянув на Джейка та Сюзанну, і вони похитали голо­вою. Навіть Юк — і той похитав головою. Ні, Едді не поми­лявся.

— До того ж ми змінилися, — вів далі Едді. — Ми... — Тепер уже йому забракло слів, щоб висловити свої думки. Висловити свою потребу побачити Вежу... і ще одну свою потребу, не менш нагальну: носити револьвер з великими накладками сандало­вого дерева. «Велика пушка» — так Едді його тепер називав подумки. Як у тій старій пісні Марті Робінза про чоловіка з ве­ликою пушкою на поясі. — Це ка, — тільки й сказав Едді. Ні­чого більш всеосяжного не спало на думку.

— Кака, — промовив Роланд після хвилинних роздумів. Троє його друзів вирячилися на нього, від здивування пороз­тулявши роти.

Роланд з Ґілеаду пожартував.

— Лише одного я не розумію в побаченому, — нерішуче зізналася Сюзанна. — Чому твоя мати причаїлася за драпіровкою, коли ти зайшов? Невже вона... — Спершу жінка закусила губу, але потім вирішила все-таки договорити. — Невже вона хотіла тебе вбити?

— Якби вона збиралася мене вбити, то не обрала б собі за зброю пояс. Те, що вона хотіла зробити мені подарунок — адже той пояс призначався для мене, на ньому були мої ініціали, — свідчить про те, що вона хотіла попросити в мене пробачення. Що вона змінилася.

«Ти це точно знаєш чи просто хотів би вірити?» — подумав Едді, проте спитати про це вголос не наважився б ніколи. Роланд і так достатньо пережив, здобув для них право повернутися на Шлях Променя, показавши їм свій останній жахливий візит до покоїв матері. Цілком досить.

— Гадаю, вона сховалася, бо їй було соромно, — мовив стрі­лець, — чи їй потрібен був час, щоб придумати, що вона мені скаже. Як пояснюватиме.

— А куля? — лагідно спитала Сюзанна. — Вона справді була на столику, там, де ми її побачили? Твоя мати вкрала її у батька?

— Так, — відповів Роланд на обидва запитання. — Хоча... чи вона її вкрала? — Це питання він поставив радше самому со­бі. — Мій батько знав дуже багато, але часом це приховував.

— Наприклад, що твоя мати й Мартен потай зустрічаються, — сказала Сюзанна.

— Так.

— Але, Роланде... ти ж не думаєш, що твій батько зумисне дозволив тобі... щоб ти...

Роланд глянув на неї широко розплющеними очима, в гли­бині яких причаївся страх. Сліз уже не було, проте коли він спробував у відповідь на її питання всміхнутися, усмішка ви­йшла кривою.

— Навмисно дозволив синові вбити дружину? Ні, навряд чи. Хотілося б сподіватися, що ні. Я не вірю в те, що він спеціально вдався до такого, організував це вбивство, як людина, що грає в Замки... А от чи він просто дозволив ка йти своїм шляхом? Еге ж, щодо цього у мене сумнівів нема.

— А що сталося з кулею? — спитав Джейк.

— Не знаю, бо я знепритомнів. А коли прийшов до тями, ми з мамою досі були самі, вона мертва, я живий. На звуки пострі­лів ніхто не прибіг, тому що стіни в палаці були з товстого ка­меню, та й те крило зазвичай було порожнє. Її кров висохла. Пояс, який вона мені виткала, увесь просяк кров’ю, проте я його забрав і впродовж багатьох років носив цей кривавий подарунок на собі. Те, за яких обставин я його втратив, — уже зовсім інша історія, як-небудь я вам розповім, бо це має від­ношення до пошуків Вежі. Втім, хоч ніхто й не прийшов довіда­тися, де стріляли, хтось заходив до маминих покоїв з іншої причини. Поки я, непритомний, лежав біля мертвої матері, цей хтось забрав магічний кристал.

— Рея? — спитав Едді.

— Сумніваюся, що то була вона власною персоною... проте та карга вміла знаходити собі друзів. Еге ж, уміла. По тому я бачив її ще раз. — Пояснювати далі Роланд не захотів, проте в його очах з’явився сталевий блиск. Едді вже знав, що він озна­чає. Вбивство.

Джейк підняв записку від Р. Ф. і тицьнув пальцем у малюнок під рядками.

— Ти знаєш, що це значить?

— Гадаю, це сіґул того місця, яке я відвідав, коли вперше мандрував у магічній кулі. Край Грому. — Він по черзі поди­вився кожному з друзів у вічі. — Думаю, це там ми зустрінемо того чоловіка — ту істоту — на ім’я Флеґґ.

Роланд озирнувся в той бік, звідки вони прийшли, човгаючи уві сні своїми гарними червоними мештами.

— Канзас, яким ми мандрували, був його Канзасом, і чума, що спустошила той край, була справою його рук. Принаймні я так вважаю.

— Але ж вірус може не зупинитися, — сказала Сюзанна.

— Він може поширитися, — додав Едді.

— На наш світ, — мовив Джейк.

— На ваш чи на будь-чий інший світ, — відповів Роланд, не зводячи погляду з далекого Зеленого Палацу.

— Хто такий Багряний Король? — ні сіло ні впало спитала Сюзанна.

— Сюзанно, я не знаю.

Вони принишкли, спостерігаючи за Роландом, який дивився на палац, де знайшов фальшивого мага й реальні спогади та за­вдяки цьому якимось незбагненним чином відчинив двері назад до свого світу.

«До нашого світу, — подумки виправився Едді, пригортаючи до себе Сюзанну. — Тепер це також і наш світ. Якщо ми по­вернемося до Америки... цілком вірогідно, нам ще доведеться це зробити, то будемо чужинцями, опинимося на чужій землі, хай який то буде час, яка доба. Тепер наш світ — тут. Світ Про­менів, Вартових і Темної Вежі».

— До вечора ще далеко, — сказав він і нерішуче поклав руку на плече стрільця. Але всміхнувся, бо Роланд одразу ж накрив його руку своєю. — Може, скористаємося цим?

— Так, — погодився стрілець. — Скористаймося. — Він на­хилився і підняв наплічник.

— А що робитимемо з черевиками? — спитала Сюзанна, з сум­нівом споглядаючи купку червоного взуття.

— Залишимо їх тут, — відповів Едді. — Вони своє відслужили. У візок, дівчино. — Обійнявши за плечі, він допоміг їй сісти у візок.

— Всі діти Божі мають черевики, — задумливо протягнув Ро­ланд. — Адже так ти сказала, Сюзанно?

— Ну, — відповіла вона, вмощуючись зручніше, — нашою говіркою це звучить трохи соковитіше, але суть ти вловив пра­вильно, любчику.

— То, виходить, черевиків у нас більше, ніж на те Божа во­ля, — сказав Роланд.

Джейк влаштував переоблік провіанту, який чиясь дбайлива рука напакувала йому в рюкзак. Видобувши курячу ногу, він спитав у Едді:

— Як ти гадаєш, хто нам усе це запакував?

Едді звів брови з таким виглядом, наче не сподівався від Джей­ка такої недалекоглядності.

— Як це хто? Ельфи Кіблера, звісно. Ходімо, нам час.

Вони зібралися біля діброви: п’ятеро мандрівників посеред пуст­ки рівнин. Поперед них у траві слалася прогалина, що цілком

відповідала розташуванню смуги хмар у небі. Ця прогалина аж ніяк не скидалася на широку стежку... проте для спостережли­вого ока той факт, що все вказує в одному напрямку, був на­стільки ж очевидним, як і намальована на шосе смужка.

Шлях Променя. Десь там, попереду, на перетині цього Про­меня з іншими, стояла Темна Вежа. Едді чомусь подумав, що коли вітер повіє у їхній бік, він зможе відчути запах її замшіло­го каменю.

І троянд — ледь відчутні пахощі троянд.

Він узяв за руку Сюзанну, вона, сидячи у візку, взяла за руку Роланда, а стрілець — Джейка. Юк, широко розплющивши свої дивовижні очі з золотою облямівкою, стояв на два кроки по­переду них, нашорошивши вуха й нюхаючи осінній вітер, що невидимими пальцями куйовдив йому шерсть.

— Ми ка-тет, — сказав Едді. Йому спало на думку, що він дуже змінився, став чужинцем навіть для себе самого. — Ми одне ціле і один з багатьох.

— Ка-тет, — промовила Сюзанна. — Ми одне ціле й один з багатьох.

— Одне ціле й один з багатьох, — повторив Джейк. — Ходімо, час.

«Ведмедики й пташки, рибки і зайченятка», — подумав Едді.

Ось так, під проводом Юка, вони знову вирушили Шляхом Променя на пошуки Темної Вежі.

ПІСЛЯМОВА

Сцену, в якій Роланд перемагає у бою свого вчителя Корта й вирушає на гульки до менш вишуканої частини Ґілеаду, було написано навесні 1970 року. А ту, де наступного ранку в борделі з’являється Роландів батько, — влітку 1996-го. І хоча між двома подіями в романному світі минає лише шість годин, у житті автора спливло двадцять шість років. І все ж момент настав, і я опинився у ситуації, коли довелося конфронтувати з самим собою. З одного боку хвойдиного ліжка стояв борода­тий безробітний школяр з довгим чорним волоссям, а з друго­го — автор популярних романів («Найвідоміший у Америці майстер писати різний непотріб», як мене любовно охрестили легіони захоплених критиків).

Про це протистояння я згадую лише тому, що воно підсумо­вує, наскільки важлива для мене Темна Вежа. Я написав достатньо романів та оповідань, щоб заповнити цілу сонячну систему уяви, проте історія Роланда — це мій Юпітер, порівня­но з яким усі інші планети блякнуть (принаймні на мій погляд). Це місце, де панує дивна атмосфера, царство викривленого ландшафту й ошалілої гравітації. Я сказав, порівняно з Вежею все інше блякне? Ні, це ще м’яко сказано. Я потроху починаю розуміти, що світ (чи світи) Роланда насправді містить у собі всі витвори моєї уяви. У Серединному світі є місце для Рендала Флеґґа, Ральфа Робертса, мандрівників з «Очей дракона», на­віть для отця Калагена, священика з «Жереба Салема», що ви­їхав з Нової Англії автобусом компанії «Ґрейхаунд», а в резуль­таті оселився на межі страхітливої частини Серединного світу, яка називалася Край ґрому. Скидається на те, що всі вони зрештою оселяються в світі Вежі. А чом би й ні? Серединний світ було створено першим: решти світів не існувало ще на­віть у проекті, а цей уже слався перед Роландовими блакит­ними очима снайпера.

З цією книгою я надто забарився — і багато читачів, хто зна­ходить утіху в пригодах Роланда, потерпали від нетерплячки. Хочу вибачитися за це. Причину затримки найліпше вислови­ла Сюзанна, коли готувалася загадати Блейнові першу в їхньо­му змаганні загадку: «Починати завжди важко». Ця думка у пов­ній злагоді з моєю власною.

Я знав, що «Чаклун та сфера» має висвітлювати дні юності Роланда, його перше кохання, і саме цього я до смерті боявся. Саспенс — це доволі просто (принаймні, для мене), а кохан­ня — складно. Я зволікав як міг, бив байдики, відкладав, і кни­га не писалася.

Нарешті я почав: працював у номерах мотелів на своєму Ma­cintosh PowerBook, поки перетинав усю країну, їдучи із Коло­радо до Мейна по закінченні роботи над міні-серіалом за мо­тивами «Сяйва». Коли я вів машину на північ, долаючи пустельні милі західної Небраски (за іронією долі, саме там, коли я по­вертався з Колорадо, народився задум оповідання «Діти куку­рудзи»), мені спало на думку, що як не почну зараз, то взагалі ніколи не напишу цю книгу.

«Але я вже підзабув, що таке романтичне кохання, — сказав я собі. — Я знаю, що таке шлюб, кохання зрілої людини, проте в сорок вісім не дивно, що ти забув, яка вона — палка при­страсть сімнадцятирічного».

«Я тобі допоможу», — прозвучала в моїй голові відповідь. Я не знав, чий то був голос, що промовив до мене того дня не­подалік від Тетфорда, штат Небраска, проте зараз я вже в курсі, бо зазирнув у вічі тій людині — стоячи перед нею по інший бік ліжка в країні, яка в усіх деталях існує в моїй уяві. Кохання Роланда до Сюзен Дельґадо (і її любов до нього) — це історія, яку розповів мені хлопчисько, що почав писати «Темну Вежу». І якщо вона правдива, то лише завдяки йому. А якщо брехлива, списуйте все на труднощі перекладу.

Також я дуже вдячний своєму другові Чаку Верілу, котрий редагував цю книгу і в усьому мене підтримував, поки вона писалася. Його заохочення й допомога були просто безцінни­ми, так само, як і підтримка Блейн Костер, яка випустила всі ці ковбойські романи в м’якій обкладинці.

Але найбільше я маю подякувати своїй дружині, яка всіма силами підтримувала мене в цьому шаленстві й допомогла в ро­боті, сама про це не здогадуючись. Якось, у важкі часи, вона подарувала мені кумедну гумову фігурку, яка мене розсмішила. Це Рокет Дж. Білка, у синьому шоломі пілота, з широко роз­ставленими лапами. Я поставив цю фігурку на рукопис, коли той усе більшав (і більшав... і більшав), сподіваючись, що лю­бов, якою вона променилася, якимось чином підживить працю. Напевно, це спрацювало, принаймні, частково — адже книгу написано. Я не знаю, добра вона чи погана — приблизно на чо­тирьохсотій сторінці я втратив відчуття перспективи, — але вона є, і це саме по собі диво. Я вже починаю потроху вірити в те, що доживу, щоб довести весь цикл до завершення. (Постукаймо по дереву.)

Гадаю, своєї черги бути написаними чекають ще три романи. У двох з них місцем дії буде Серединний світ, а один буде ціл­ковито зав’язаним на нашому — в ньому я розповім про пустир на розі Другої й Сорок шостої і троянду, що на ньому росте. А троянда, скажу я вам, під великою загрозою.

Наприкінці Роландів ка-тет потрапить до сутінкового краю, що зветься Краєм Грому... і до того, що знаходиться за ним. Мож­ливо, до Вежі дійдуть не всі, але я вірю, що ті, хто врешті-решт її побачать, триматимуться і будуть непохитними.

Стівен Кінг

Ловел, штат Мен, 27 жовтня 1996 р.

КІНГ Стівен Чаклун та сфера. Темна вежа IV

Головний редактор С. С. Скляр Відповідальний за випуск К. В. Шаповалова Редактор Р. Є. Хворостяна Художній редактор М. В. Бондаренко Технічний редакторі. Г. Верьовкін Коректор Т. М. Вакуленко

Підписано до друку 18.12.2008. Формат 84х 108/32. Друк офсетний. Гарнітура «Newton». Ум. друк. арк. 41,16. Наклад 10000 пр. Зам. № 8-1171.

К41 Чаклун та сфера. Темна вежа IV [Текст]: пер. з англ. О. Любенко. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2009. — 784 с.

ISBN 978-966-14-0159-3 (укр.).

ISBN 978-0-451-21087-6 (англ.).

Герой циклу «Темна вежа» — останній стрілець Роланд зі своїми послі­довниками потрапляє з одного світу в інший. Саме в цій книзі він розповідає їм давню історію свого палкого й зворушливого кохання до Сюзен Дельґадо і пов'язаних із ним пригод. Шокуючі події, захопливий сюжет, несподівано жахливі зустрічі на шляху до мети не дозволяють читачеві відірватися від книги до останньої сторінки і збуджують непереборне прагнення дочекати­ся наступних книжок циклу.

ББК 84.7СПО

Дата добавления: 2015-10-26