Слава крімсон кінгу! 1 страница

жирними червоними літерами. Навіть після спекотного літа червінь фарби залишилася кричущо-яскравою й одразу впада­ла в око. Кожен знак був прикрашений символом ока:

— Роланде, ти часом не знаєш, що означає вся ця дурня? — поцікавилася Сюзанна. Стрілець заперечно похитав головою, але вигляд у нього був стурбований. Відсторонений, самозаглиблений вираз не зникав з його очей.

Вони покрокували далі.

У тому місці, де пандус вливався в автостраду, двоє чоловіків, хлопчик і пухнастик-шалапут зібралися довкола Сюзанни та її нового візка. Всі погляди були спрямовані на схід.

Едді не знав, яка транспортна ситуація чекає їх на виході з Топіки, але тут усі ряди в обох напрямках (що на захід, що на схід) були загачені легковими автомобілями та вантажівками. Здебіль­шого на багажники машин були навантажені кучугури предметів ужитку, які впродовж цілого сезону дощів вкривалися іржею.

Втім, наразі транспорт був для них найменшою проблемою. Вони стояли й мовчки дивилися на схід. По обидва боки від автостради розкинулося місто. Подекуди виднілися шпилі цер­ков, смуга забігайлівок («У Арбі», «У Венді», «Макдональдс», «Піцца Хат» і ще одна — «Боїнг-боїнг бургери», про котру Едді ніколи не чув), автосалони, дах боулінг-клубу під назвою «Гартленд-лейнз». Попереду вони бачили ще один з’їзд із авто­стради, зі знаком «ГОЛОВНИЙ ШПИТАЛЬ ТОПІКИ». Там, де закінчувався з’їзд, похмуро бовванів порослий плющем ма­сивний старий будинок із червоної цегли. Між пагонів прози­рали крихітні вікна, схожі на перелякані очі. Едді вирішив, що ця будівля неодмінно має бути лікарнею — таке собі чистилище на державній дотації, де бідолашні грішники годинами про­сиджували на пластикових стільцях, аби тільки потрапити на прийом до лікаря, який змірить їх таким поглядом, наче вони не люди, а лайно собаче.

За шпиталем місто раптово закінчувалося, і починався тонкохід.

Едді здалося, що він бачить рівну поверхню стоячої води, схожу на велетенське болото. Сріблястий і мерехтливий, тонко­хід обступав насип автостради 70 з обох боків, і від його ряхтіння дорожні знаки, огорожа й нерухомі автомобілі хвилювали в повітрі, наче міражі. І вусібіч ширився звук — неприємний, булькотливий звук смердючого варива.

Сюзанна скривилася й затулила вуха руками.

— Не знаю, як я це витримаю. Не хочу здатися вам нудною, але мені вже хочеться блювати, хоч я цілий день макової кра­плини в роті не мала.

Едді почувався так само. Проте, попри нудоту, відірвати по­гляд від тонкоходу він не міг. Це видовище надреального про­буджувало в ньому асоціації... з чим? З лицем потойбіччя? Ні. Велетенське бурмотливе марево, що розкинулося перед ними, не мало обличчя, було, в сутності, повною протилежністю до обличчя, але в нього було тіло... зовнішність... присутність.

Так. І в цьому була найбільша дивовижа. Тонкохід мав при­сутність, як той демон, що з’явився в кружалі з каменів, коли вони намагалися видобути Джейка.

Тим часом Роланд порпався в надрах свого кошеля. Попере­вертав усе всередині догори дриґом й нарешті на самому дні знайшов потрібне. Жменю набоїв. Він узяв Сюзанну за руку, знявши її з бильця візка, і поклав їй на долоню дві кулі. Потім узяв ще дві кулі й позатикав собі вуха. За його діями Сюзанна спостерігала спершу з відвертим подивом, потім з недовірою і нарешті з сумнівом, але зрештою вчинила так само. І майже миттєво її обличчя прояснилося.

Едді зняв зі спини наплічника і витяг наполовину повну коробку набоїв сорок четвертого калібру, що застосовувалися в Джейковому «рюгері». Але стрілець похитав головою і про­стягнув долоню, на якій було ще чотири патрони — два для Едді й два для Джейка.

— А ці хіба не підходять? — Едді видобув пару набоїв із ко­робки, яку Джейк узяв із шухляди столу Елмера Чемберза.

— Ці кулі з вашого світу, тож вони не зможуть притлумити звук. Не питай, звідки мені це відомо, просто відомо, і все. Зві­сно, ти можеш спробувати, але це марно: вони непридатні.

Едді показав на патрони, які простягав йому Роланд.

— Та ці ж теж з нашого світу. Зброярня на розі Сьомої й Со­рок дев’ятої. Здається, магазин Клеменца, якщо мені не зра­джує пам’ять.

— Ні, це мої набої, Едді. Хоч я їх уже не раз заряджав, але походять вони з зеленого краю. З Ґілеаду.

— Тобто це ті, що промокли? — недовірливо спитав Едді. — Останні з мокрих набоїв? З тих, що до останньої порошинки промокли на узбережжі?

Роланд тільки кивнув.

— Ти ж казав, що стріляти ними вже неможливо! Навіть якщо вони просохнуть! Адже порох... як ти тоді сказав? О, вичах!

Роланд знову кивнув.

— То чого ж ти їх не викинув? Нащо тягати за собою кулі, якими не можна стріляти?

— А пам’ятаєш ті слова, які слід казати після полювання, щоб зосередитися, Едді? Як я тебе навчав?

— «Отче, спрямуй мої руки й серце, щоб не пропала жодна частка цієї тварини».

І Роланд кивнув утретє. Джейк взяв два набої і заткнув ними вуха. Едді забрав два останніх, але спершу спробував використа­ти ті, що витрусив з коробки. Вони дещо притлумлювали звук тонкоходу, але не усували його повністю — звук вібрував у ньо­го в голові, від нього, як під час застуди, сльозилися очі, а но­сова перетинка, здавалося, зараз вибухне. Довелося витягти недієздатні кулі й натомість вставити більші, з Роландових ста­ровинних револьверів. «Я затикаю вуха кулями, — подумав Едді. — Мама б сказилася». Але це не мало значення. Звук тонко­ходу щез чи принаймні стих, перетворившись на далеке дзиж­чання, — ось що було важливо. Він очікував, що коли заговорить до Роланда, власний голос звучатиме глухо (наче тоді, коли у ву­хах були біруші), але виявилося, що він чудово чує сам себе.

— Цікаво, а є щось таке, чого ти не знаєш? — спитав він, по­вернувшись до стрільця.

— Так. Я багато чого не знаю.

— А як же Юк? — спитав Джейк.

— Думаю, з Юком все буде добре, — сказав Роланд. — Ході­мо, до темряви треба пройти кілька миль.

Схоже, бурмотіння тонкоходу геть не турбувало Юка, проте він намагався ні на крок не відходити від Джейка Чемберза, недо­вірливо зиркаючи на автомобілі, що загачували проїзд на схід автостради 70. Втім, Сюзанна бачила, що ці машини не повні­стю перекривали трасу. Поступово центр міста залишався поза­ду і автомобільний затор зменшувався. Та навіть у тих місцях, де скупчення машин було значним, хтось повідтягував нерухо­мі тачки вбік. Багато їх перетягли на резервну смугу, яка в межах міста являла собою бетонний розділювач, а за його межами поросла травою.

«А тут хтось добряче попрацював з евакуатором», — подума­ла Сюзанна, і ця думка звеселила їй душу. Поки лютувала епі­демія, нікому б і на думку не спало розчищати шлях посеред автостради. Якщо ж хтось зробив це по її закінченні... якщо на той час ще хтось залишився серед живих, то це означало, що чума забрала не всіх людей у місті. І ті некрологи щільним тек­стом зовсім не означали кінець усьому.

Подекуди в автомобілях виднілися трупи, але ці теж були висхлі, як і ті, що лежали біля підніжжя вокзальних сходів. Мумії, пристебнуті пасами безпеки. Але здебільшого машини стояли порожні. Сюзанна збагнула, що водії й пасажири, що потрапили у затор, мабуть, далі пішли пішки, намагаючись будь-що ви­братися з зони епідемії, але напевно, то була не єдина причина, що змусила їх вилізти з-за керма.

Сюзанна чудово розуміла: в разі, якби вона сама відчула симп­томи фатальної хвороби, то жодна сила в світі, окрім залізного ланцюга, не втримала б її за кермом. Якщо вже помирати, то ближче до Бога, просто неба, на свіжому повітрі. Найкраще — на пагорбі, десь на підвищенні, в крайньому разі на пшенично­му полі. Все, що завгодно, аби тільки не задихатися від кашлю, вдихаючи пахощі освіжувача повітря, що метляється на дзер­калі заднього огляду.

Водночас Сюзанна відчувала, що вони ще надибають безліч мертвих людей, які рятувалися втечею. Але не зараз. Бо існував тонкохід. Вони з супутниками неухильно наближалися до ньо­го, і той момент, коли вони потрапили в його поле, був дуже відчутний. Її тіло пробрав колючий дрож, викликаючи бажання підтягнути під себе вкорочені ноги. Навіть візок на мить спи­нився. Жінка озирнулася й побачила, що Роланд, Едді та Джейк тримаються за животи й кривляться. У них усіх був такий ви­гляд, наче їм водночас скрутило шлунки. Потім Едді й Роланд випросталися. Джейк нахилився погладити Юка, бо той зане­покоєно спостерігав за господарем.

— Хлопці, з вами там все гаразд? — спитала Сюзанна голосом Детти Волкер — напівбурчливо, напівжартома. Цей голос про­сто мимоволі вирвався назовні.

— Еге ж, — відповів Джейк. — Та мені все одно наче буль­башка в горлі застрягла, — розмовляючи з нею, він тривожно поглядав на тонкохід. Тепер срібляста порожнеча оточувала їх зусібіч, неначе цілий світ перетворився на Норфолкські болота перед світанком. Дерева, що росли неподалік, витикалися зі срібної поверхні, відкидаючи викривлені відображення, які весь час рухалися, ні на мить не застигаючи й не залишаючись у фокусі. Трохи віддалік Сюзанна бачила вежу елеватора, і вежа наче пливла в повітрі. На її бічній стіні рожевими літерами, які за нормальних умов освітлення могли бути червоними, було виведено два слова: ҐЕДІШ ФІДС.

— А мені здається, що в мене бульбашка в мізках, — сказав Едді. — Боже, ви тільки погляньте, як ця гидота тремтить і пе­реливається.

— А ти досі його чуєш? — спитала Сюзанна.

— Еге. Але слабенько. Жити можна. А ти?

— Угу. Ходімо.

У Сюзанни склалося таке враження, що вона летить крізь рвані хмари в літаку з відкритою кабіною. Здавалося, вони вже пройшли багато миль крізь те бурмотливе напівпрозоре маре­во — не зовсім туман й не зовсім воду. Часом у ньому вимальо­вувалися якісь обриси (комора, трактор, рекламний щит), потім усе щезало і видно було тільки дорогу, що незмінно бігла над яскравою, проте якоюсь невиразною поверхнею.

А потім тонкохід раптово закінчився. Бурмотіння стало ледь чутним, можна було навіть без особливих наслідків витягти з вух кулі, принаймні, наразі, поки вони не дійшли до іншого краю. Знову з’явилися краєвиди...

Втім, навряд чи можна було назвати їх краєвидами, бо в Канзасі краєвидів не було. Натомість були відкриті поля й час від часу траплялися охоплені полум’ям діброви, серед яких губили­ся джерела й ставки. Звісно, не Великий Каньйон і не хвилі, що розбиваються об портлендський маяк, але принаймні віддалік було видно обрій, і це допомагало трохи позбутися не надто при­ємного враження, що вони поховані живцем. А потім знову до­велося зануритися в повітряний слиз. Сюзанна подумала, що найкраще описав враження від тонкоходу Джейк, коли сказав, що це наче нарешті потрапити в сяйво міражу, який, бува, при­мариться десь у далечині в спекотний день на автостраді.

Та хай там як його не описуй, перебувати всередині тонко­ходу було жахливо. Там було задушливо, наче тебе замкнули в чистилищі й увесь світ, крім двох смуг дороги й решток ма­шин, що, мов остови покинутих суден, самотньо стирчали в кри­жаному океані, зник.

«Будь ласка, допоможи нам вибратися, — благала Сюзанна Бога, в якого більше не вірила. Раніше в неї була віра в якусь надприродну силу, проте відтоді, як вона отямилася на узбе­режжі Західного моря, її сприйняття невидимого світу суттєво змінилося. — Будь ласка, допоможи нам знову знайти Промінь. Допоможи врятуватися з цього мовчазного світу смерті».

Біля знаку з написом «БІҐ-СПРІНҐС 2 МИЛЬ вони потра­пили в найбільшу за весь цей час ділянку відкритого простору. За їхніми спинами сідало сонце, пронизуючи променями хма­ри. Сонце розкидало шкарлатні скалки поверхнею тонкоходу, освітило шибки вікон і хвостові фари нерухомих машин від­тінками вогню. Обабіч вдалину простиралися неозорі порожні поля. «Повна земля прийшла й пішла, — подумала Сюзанна. — Жнива теж скінчилися. Це те, що Роланд називає закриттям року». Ця думка примусила її здригнутися.

— Тут станемо табором на ніч, — сказав Роланд невдовзі по тому, як вони проминули виїзд на Біґ-Спрінґс. Вони бачили, що далеко попереду тонкохід знову заповзає на шосе, але до цього місця було ще багато миль... У східному Канзасі, як з’ясувала для себе Сюзанна, видно дуже далеко. — Хмизу можна назбирати, не підходячи надто близько до тонкоходу, і звук не надто відчу­ватиметься. Може, навіть вдасться спати без набоїв у вухах.

Едді й Джейк перелізли через поруччя, спустилися з насипу й назбирали на березі висхлого струмка гілляччя, не відходячи один від одного, як порадив їм Роланд. Коли вони поверталися, хмари знову поглинули сонце й на світ уже спускалися попе­лясті нудні сутінки.

Стрілець наробив трісок для розпалювання і склав з них щось на кшталт дерев’яного комина на аварійній смузі шосе. Тим часом Едді перейшов на середню смугу, стояв там, тримаючи руки в кишенях, і дивився на схід. Минуло кілька секунд, і до нього приєдналися Джейк та Юк.

Роланд дістав кремінь і кресало, викресав іскру до свого імпровізованого димоходу, і невдовзі на шосе вже весело тріс­котіло маленьке багаття.

— Роланде! — покликав Едді. — Сьюз! Ходіть-но сюди! По­гляньте на це!

Сюзанна вже почала обертати колеса, а потім Роланд, во­станнє перевіривши, чи все добре з багаттям, узявся за ручки й повіз її.

— А куди дивитися? — поцікавилася жінка.

Едді показав. Спершу Сюзанна нічого не бачила, хоча на добрих три милі вперед дорогу було ідеально видно, навіть поза тим місцем, де її знову перекривав тонкохід. Потім... так, щось наче замріло. Якийсь обрис на межі, що розділяє ви­диме й невидиме. Звісно, якщо то був не останній промінчик світла!..

— Це будинок? — спитав Джейк. — Якщо так, то він стоїть просто на дорозі!

— Що там, Роланде? — спитав Едді. — У тебе ж найгостріший зір у цілому всесвіті.

Певний час стрілець мовчав. Він стояв і дивився вперед, три­маючись великими пальцями рук за кобуру.

— Роздивимось, коли наблизимось, — нарешті мовив він.

— Та ну! Тобто трясця твоїй матері! Ти знаєш, що то таке, чи не знаєш? — вигукнув Едді.

— Роздивимось, коли підійдемо ближче, — повторив стрі­лець, ухилившись від відповіді. Клацаючи підборами, він пішов через смуги, що вели на схід, до свого багаття. Сюзанна поди­вилася на Джейка й Едді та знизала плечима. Вони відповіли їй тим самим... і хлопчик зайшовся веселим сміхом. Сюзанні подумалося, що зазвичай малий поводився так, наче йому щонай­менше вісімнадцять, а не одинадцять років. Але від того сміху він здавався дитям, якому невдовзі виповниться десять, і Сю­занні це страшенно подобалося.

Зиркнувши на Юка, вона побачила, що той дивиться на них найщирішим у світі поглядом і намагається стенути плечима.

Вони з’їли загорнуті в листки делікатеси, які Едді називав стрільцевими буритосами. Що більше сутеніло, то ближче вони під­сувалися до вогню й підкидали в полум’я дров. Десь на півдні час від часу гукав птах. Ще ніколи в житті Едді не доводилося чути настільки самотнього крику. Вони майже не розмовляли між собою, та й не майже — взагалі ніколи не розмовляли о цій порі, збагнув Едді. Неначе час, коли світло й темрява мінялися на землі місцями, був якийсь особливий і чомусь позбавляв їх по­тужного відчуття єдності, яку Роланд називав ка-тетом.

Джейк підгодовував Юка, даючи йому шматочки сушеної оленини зі свого останнього згортка. Сюзанна сиділа, схрес­тивши вкриті шкіряною накидкою ноги, на своїй скатаній по­стелі й мрійливо дивилася у вогонь. Роланд лежав, спираючись на лікті, й дивився в небо, де хмари майже розсіялися і крізь них прозирали зорі. Едді й собі підвів погляд і побачив, що Старої Зорі й Старої Матінки вже нема, їхні місця у небесному склепінні посіли Північна зірка і Велика Ведмедиця. Можливо, це і не його світ, адже в його світі немає автомобілів марки «такуро», «Монархів із Канзас-Сіті» й забігайлівок із назвою «Боїнг-боїнг бургери», але Едді хотілося думати, що його світ десь поряд. «Може, цей світ межує з нашим», — вирішив він.

Коли десь віддалік знову закричав птах, Едді теж звівся на лікті й глянув на Роланда.

— А пам’ятаєш, ти хотів нам щось розповісти? Моторошну історію своєї юності. Сюзен, так, здається, звали ту дівчину?

Якусь мить стрілець не відривав погляду від небесного скле­піння, і Едді подумав, що тепер настала черга Роланда витати в хмарах. Але потім він подивився на своїх друзів, і погляд у нього був навдивовижу покаянний і тривожний.

— Не подумайте, що я морочу вам голови. Але чи дасте ви мені ще один день на обдумування? А може, щоб вони мені наснилися, знадобиться ще одна ніч. Це давні справи, мертві справи, але я... — він у розпачі розвів руками. — Деякі справи навіть після смерті не спочивають з миром. Їхні кістки волають з-під землі.

— Це привиди, — сказав Джейк, і в його очах Едді побачив тінь жахіття, яке він пережив у будинку в Датч-Гілі. Того жахіт­тя, яке навалилося на нього, коли Охоронець Дверей вийшов зі стіни і потягнувся до нього лапою. — Іноді привиди існують. Іноді вони повертаються.

— Так, — погодився Роланд. — Іноді існують, іноді повер­таються.

— Краще не треба наганяти страху, — сказала Сюзанна. — Часом, коли ти знаєш, що зараз буде непереливки, краще сісти на коня й пуститися галопом.

Ретельно зваживши ці слова, Роланд підвів на неї очі.

— Завтра ввечері, коли розпалимо багаття, я розповім вам про Сюзен. Клянуся іменем батька.

— А нам потрібно це чути? — зопалу спитав Едді. І сам зди­вувався, що ці слова зірвалися йому з вуст, бо він як ніхто інший цікавився минулим стрільця. — Тобто, якщо тобі болить, Роланде, то, може, не варто...

— Я не певен, що вам треба це чути, але впевнений, що мені конче потрібно розповісти. Наше майбутнє — це Вежа. І щоб іти до неї з чистим серцем, я мушу якомога надійніше поховати своє минуле. Розповісти геть усе мені забракне сил, бо в моєму світі навіть минуле не стоїть на місці, речі у ньому міняються місцями. Але ця одна-єдина історія заступить собою решту.

— А це вестерн? — раптом спитав Джейк.

Роланд здивовано глянув на нього.

— Я не розумію, про що ти, Джейку. Так, Ґілеад — це баронія Західного Світу, Меджис також, але...

— Вестерн-вестерн, — підтакнув Едді. — Всі Роландові іс­торії — це вестерни, — він ліг і натягнув на себе ковдру. З за­ходу й сходу до його вух долітало слабке бурмотіння тонкоходу. Він понишпорив у кишенях, шукаючи набоїв, які дав йому Роланд, і вдоволено кивнув, коли намацав потрібне. Напевно, вночі він зможе спати без них, але завтра вони точно йому зна­добляться. Гульки на платній дорозі ще не скінчилися.

Сюзанна нахилилася над ним і поцілувала в кінчик носа.

— Спатоньки, любий?

— Угумсь, — сказав Едді, підкладаючи руки під голову. — Не щодня мені доводиться проїхатися на найшвидшому в світі потязі, знищити найрозумніший у світі комп’ютер, а потім ді­знатися, що всіх людей викосив грип. І все це, прошу зазначити, до обіду. Та від такого хто завгодно втомиться, — Едді всміхнув­ся й заплющив очі. Сон зморив його з усмішкою на устах.

Йому снилося, що всі вони стоять на розі Другої авеню й Сорок шостої вулиці, перед невисоким дощаним парканом, за яким про­стирається пустир, порослий бур’яном. На них був дивний одяг Серединного світу — пістряве вбрання з оленячої шкіри, старі сорочки, що так-сяк трималися купи завдяки булавкам і шнур­кам. Але жоден з перехожих, що поспішали Другою авеню у спра­вах, не звертав на них уваги. Ніхто не помічав, що в Джейка на руках пухнастик-шалапут, а дорослі озброєні до зубів.

«Бо ми привиди, — подумав Едді. — Ми привиди, що не по­кояться з миром».

Паркан був обклеєний афішами. Одна повідомляла про тур «Секс Пістолз», знову об’єднаних (Едді всміхнувся про себе, бо думав, що вже хто-хто, а «Пістолзи» ніколи не об’єднаються після розпаду), інша — про якогось коміка, Адама Сендлера, про якого Едді в житті не чув, а третя — «Чаклунки» — про малих відьом. Саме на цій афіші темно-рожевими літерами кольору літніх троянд було написано:

Ось той ведмідь страхітливий!

В очах його світ весь вразливий.

Що було, що є — таємниця,

Між ними чекає на тебе вежиця.

— Он вона, — сказав Джейк, показуючи кудись пальцем. — Троянда. Посеред пустиря. Вона чекає на нас.

— Так, вона чарівна, — сказала Сюзанна. А потім показала на табличку біля троянди, повернуту лицем до Другої авеню. Голос і погляд у Сюзанни були тривожні. — А з тим що робити?

На табличці зазначалося, що дві компанії, «Будівельна ком­панія Мілза» і «Нерухомість Сомбра» на місці, де росла троянда, планували звести житловий комплекс «Затока Черепахи». Коли? НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ — туманно проголошувала табличка.

— Не варто про це турбуватися, — відповів Джейк. — Той знак і раніше там стояв. Він, либонь, старий, як...

І тут його слова заглушило ревіння двигуна, що набирав обер­тів. Десь за парканом, з того боку, де була Сорок шоста вули­ця, в повітря почали підніматися хмари брудно-коричневого вихлопу, схожі на димові сигнали тривоги. Аж раптом дошки паркану з того боку розлетілися, і звідти виїхав здоровенний червоний бульдозер. Навіть його лезо було червоним. Але кри­во виведені на ньому слова — СЛАВА КРІМСОН КІНГУ — були жовті й кричущі, як сама паніка. На місці водія сидів чоловік, який украв Джейка на мості через річку Сенд, їхній старий друзяка Ґешер. Його лице, вкрите гнійними чиряками, злостиво зиркало на них з-понад панелі приладів. На голові в ньо­го була каска, зсунута на потилицю, з написом чорними літе­рами «ЛИВАРНЯ ЛАМЕРКА». А над ними було намальоване лупате око.

Ґешер опустив лезо екскаватора нижче. Воно шарпонуло навскіс по пустирю, перетворивши пляшки з-під пива й содової на блискучий порошок, крешучи з каміння іскри. Просто на його шляху кивала своєю тендітною голівкою троянда.

— Побачимо, якої ви тепер заспіваєте! — закричала огидна проява. — Можете скільки завгодно питати свої дурні питання! Ваш старий друзяка Ґешер любить загадочки! Але я все одно зрізку й розітру ту гидоту, що б ви там не питали! А потім ще раз по ній проїдуся! З корінням і стеблом вирву, малята, з корінням і стеблом!

Лезо червоного бульдозера посунуло на троянду, і Едді вхо­пився за паркан. Він перестрибне, кинеться на троянду, спро­бує захистити її...

...та тільки було вже пізно. І він це знав.

Він озирнувся на істоту, яка хихотіла на сидінні водія бульдо­зера й побачив, що Ґешера нема. Тепер пекельною машиною керував Машиніст Боб, той самий, що їздив на Чарлі Чух-Чуху.

— Зупинися! — закричав Едді. — Заради Бога, не треба!

— Не можу, Едді. Світ зрушив з місця, і я не можу спинитися. Я мушу рухатися разом з ним.

Але коли тінь бульдозера накрила троянду, коли лезо розі­тнуло один зі стовпчиків, на яких тримався рекламний щит (Едді побачив, як слова НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ на очах змі­нюються, складаючись у ЗАРАЗ), він збагнув, що за кермом бульдозера навіть не Машиніст Боб.

За кермом сидів Роланд.

Від його частого дихання в повітря виривалися хмарки пари. Едді підвівся й сів, відчуваючи, як холоне на розпашілій шкірі піт. Він був упевнений, що кричав, він не міг не кричати. Але Сюзанна мирно спала поряд, тільки маківка витикалася з їхньої спільної постелі. Ліворуч тихо посопував Джейк, однією рукою обіймаючи уві сні Юка. Шалапут теж спав.

Лише Роланд не спав. Він сидів на дальньому боці біля згас­лого вогнища, у світлі зірок чистячи револьвери, і спокійно дивився на Едді.

— Поганий сон, — не питав, а стверджував.

— Еге ж.

— Брат навідався?

Едді похитав головою — ні.

— Значить, Вежа снилася? Трояндове поле і Вежа? — Роландове обличчя залишалося незворушним, але Едді чув у його голо­сі ледь помітну цікавість, яка завжди з’являлася, коли йшлося про Вежу. Якось Едді сказав, що Вежа для стрільця — мов той наркотик. І Роланд це заперечував.

— Цього разу ні.

— А що тоді?

Едді здригнувся.

— Холодно.

— Так. Але подякуй своїм богам, що дощу нема. Осінні до­щі — це лихо, якого слід по змозі уникати. То що тобі наснилося?

Едді все не наважувався розповісти.

— Роланде, правда ж, ти ніколи нас не зрадиш?

— Ніхто не скаже цього напевне, Едді. Я вже не раз виступав зрадником. На мій превеликий сором. Але... я думаю, ці дні позаду. Тепер ми ка-тет — одне ціле. Якщо я зраджу когось із вас, навіть Джейкового пухнастого друга, то зраджу самого себе. А чому ти запитуєш?

— Але свою мету ти ніколи не зрадиш.

— Щоб я зрікся Вежі? Ні, Едді. Ні за що в житті. Розкажи мені свій сон.

І Едді розповів, нічого не приховуючи. Дослухавши до кінця, Роланд подивився на свої револьвери й насупився. Скидалося на те, що, поки Едді говорив, вони зібралися самі, без його до­помоги.

— Те, що я побачив тебе в кінці за кермом того бульдозера... що це означає? Що я не можу тобі довіряти? Що підсвідомо...

— Це та ологія-психо, містична кабала, про яку ви говорили з Сюзанною?

— Так. Мабуть.

— Дурниці це все, — категорично заявив Роланд. — Вигадки. Сни або не означають нічого, або означають усе. І коли вони означають усе, то майже завжди виникають у вигляді послань з... скажімо так, з інших рівнів Вежі, — він уважно подивився на Едді. — І не всі повідомлення надсилають дружні нам істоти.

— Хтось чи щось без мила лізе мені в голову? Ти це маєш на увазі?

— Гадаю, це можливо. Але мене ти теж маєш пильнувати. Я нормально ставлюся до спостерігачів, як ти вже знаєш.

— Я тобі довіряю, — сказав Едді, і слова його прозвучали щи­ро, бо він знітився, вимовляючи їх. І вираз розчулення, який миттю оживив Роландове обличчя, змусив Едді задуматися над тим, як він взагалі міг вважати цього чоловіка бездушним робо­том. Можливо, стрільцеві трохи бракує уяви, але почуття в нього є, в цьому можна навіть не сумніватися.

— В твоєму сні, Едді, є дещо, що дуже мене непокоїть.

— Бульдозер?

— Так, ця машина. Загроза троянді.

— Роланде, Джейк бачив ту троянду. З нею все було гаразд.

— У його часі, саме в той день, троянда мала чудовий вигляд. Але це не означає, що так триватиме й надалі. Якщо почнеться будівництво, про яке попереджав щит... якщо приїде бульдозер...

— Цей світ не єдиний, існують інші, — сказав Едді. — Па­м’ятаєш?

— Деякі речі можуть існувати лише в одному. В одному де, в одному коли, — Роланд ліг на спину й подивився на зорі. — Ми мусимо захистити ту троянду. Будь-якою ціною.

— Думаєш, це двері? Двері, що ведуть до Темної Вежі?

Стрілець подивився на нього, і в його очах раптом зблисну­ли всі зорі небес.

— Я думаю, що це сама Вежа. А якщо її знищать...

Його очі заплющилися. Більше він нічого не сказав.

Едді ще довго лежав без сну.

Світанок нового дня видався ясний, сонячний і холодний. На тлі ранкового сяйва річ, яку Едді помітив увечері, виднілася краще, але досі лишалася незбагненною. Ще одна загадка. Чорт, як же вони йому вже впеклися.

Він мружився, силкуючись роздивитися, що криється за не­ясними обрисами, затуляючи очі руками від сонця. З одного боку від нього була Сюзанна, з другого — Джейк. Роланд біля решток багаття пакував їхні гунна. (Цим словом він називав усі їхні лахи.) Здавалося, те, що виднілося попереду, його анітрохи не цікавило, і бажання дізнатися, що це, він не мав.

Чи далеко ще йти? Тридцять? П’ятдесят миль? Здавалося, від­повідь залежить від того, чи далеко простягається поле видимості в цій рівнинній місцині. Едді не знав відповіді. Лише в одному він був впевнений: Джейк не помилився принаймні у двох пунктах — то була якась будівля і стояла вона на шосе, займаючи всі чотири смуги. Інакше й бути не могло, бо як би тоді вони могли її бачити? Довкола шосе був тонкохід, він би її поглинув.

Може, вона стоїть на одній із відкритих ділянок, тій, які Сю­занна називає дірками в хмарах. А може, перед тим місцем тонко­хід закінчується. А ще можливо, що це чортові глюки, от що це. Що б там не було, тобі краще на деякий час викинути це з голови. Спочатку гульки на платній дорозі.

Але будівля манила його до себе, як зачарована. Виглядала вона як повітряно-неземна цукерка «Тисяча й одна ніч» у бла­китній із золотом обгортці. Втім, Едді здогадувався, що синь була позичена в небес, а золото — у ранкового сонця.

— Роланде, а ходи-но сюди на хвилину!

Спершу він думав, що стрілець навряд чи послухається, але той підтягнув сиром’ятний шнурок на Сюзанниному ранці, підвівся, вперся руками в поперек, потягнувся, а потім підійшов до Едді.

— О боги, в цій банді господарством займаюся тільки я, — напівжартома пробурчав він.

— Ми допоможемо, — пообіцяв Едді — Як завжди. Але спер­шу поглянь-но туди.

Роланд кинув у той бік, куди показував Едді, лише побіжний погляд, так, наче не хотів визнавати навіть самого факту існу­вання будівлі.

— Це ж скло, правда? — спитав Едді.

Роланд ще раз скоса зиркнув.

— Начебто, — сказав, як відрізав.

— В моєму світі багато скляних будівель, але здебільшого всі вони офісні. А та штука має такий вигляд, наче потрапила сю­ди з Діснейленду. Знаєш, що таке Діснейленд?

— Hi.

— Тоді чому ти на неї не дивишся? — втрутилася Сюзанна.

Роланд подивився на далекий відблиск сонця, що вигравав на склі, — і знову лише побіжно, квапливо, скоса.

— Бо то халепа, — сказав він, — і ця халепа в нас на шляху. З часом ми до неї дійдемо. Тож не варто лізти в халепу, поки в неї ще не вскочили.

— А ми добудемося туди сьогодні? — поцікавився Джейк.

Дата добавления: 2015-10-26