Слава крімсон кінгу! 13 страница

— Я не залишаюся з ним наодинці.

«Ох ти ж і брехуха, — похмуро обізвала вона себе подумки, згадавши, як Торін стиснув її того вечора в коридорі й обмацав груди, як дитина, що лізе в коробку з ласощами, і сказав, що згоряє від бажання її мати. — Ох і брехуха».

— Хай там що, Вілле, але ж вас мало обходить, якої думки про тебе й твоїх друзів Торін, чи не так? Вам доручили певну роботу, от і все. А якщо він вам допомагає, то чом би не при­йняти допомогу й не подякувати за неї?

— Бо тут коїться щось дивне, — сказав він, і серйозні, майже грізні нотки в його голосі трохи її збентежили.

— Дивне? З мером? З Асоціацією конярів? Про що ти говориш?

Певний час він пильно дивився на неї, а потім, здавалося, на щось зважився.

— Я довірюся тобі, Сюзен.

— Не впевнена, що мені потрібна твоя довіра, так само, як і твоє кохання.

Він кивнув.

— І все ж, щоб виконати роботу, задля якої мене сюди від­рядили, я маю комусь довіряти. Ти можеш це зрозуміти?

Зазирнувши йому у вічі, вона кивнула.

Він підійшов і став коло неї, так близько, що вона майже від­чувала тепло його шкіри.

— Подивися вниз. Скажи мені, що ти там бачиш.

Поглянувши туди, куди він показував, вона знизала плечима.

— Крутояр. Такий самий, як завжди, — осміхнулася вона. — І так само прекрасний. Він завжди був моєю найулюбленішою в світі місциною.

— Еге ж, він прекрасний. А що ще ти бачиш?

— Коней і поней. — Вона всміхнулася, щоб показати, що жартує (насправді то був давній жарт її татка), але він не всміх­нувся у відповідь. Гарний на вроду, хоробрий (якщо вірити чут­кам, що гуляли містом), стрімко рухається і швидко думає. Про­те почуттям гумору трохи обділений. Втім, траплялися й гірші вади. Зокрема, хапати дівчину за груди, коли вона цього зовсім не чекає.

— Коней. Так. Але хіба їхня кількість не здається тобі підозрі­лою? Ти бачила коней на Крутоярі все життя і, авжеж, можеш відповісти не гірше за будь-якого фахівця з Асоціації конярів.

— А ти їм не довіряєш?

— Вони дали нам усе, про що ми просили, і поводяться друж­ньо, як пси коло обіднього столу. Але так — я їм не довіряю.

— А мені повірив.

Він не зводив з неї погляду своїх прекрасних і небезпечних очей, темніших, ніж у майбутньому, бо тоді їх ще не випалили міріади сонць у плині незліченних днів.

— Я маю комусь довіряти, — повторив він.

Засоромившись, вона опустила очі долу, неначе він докоряв їй у чомусь. Він простягнув руку, взяв її за підборіддя і лагідно змусив на себе подивитися.

— Скільки тут коней? Не поспішай, подумай!

Але тепер, коли він звернув на це її увагу, думати не було по­треби. Вона вже давно помітила певні зміни, проте вони від­бувалися поступово, тож легко було недогледіти.

— Ні, — зрештою сказала вона. — Їх не стільки, як треба.

— Замало чи забагато? Скільки?

Якусь мить вона мовчала. Потім глибоко вдихнула. Випус­тила повітря в глибокому зітханні.

— Багато. Їх надто багато.

Стиснувши кулаки, Вілл Деаборн струсонув ними у повітрі на рівні плечей. Його сині очі сяйнули, мов ті електричні ліх­тарі, про які розповідав їй дідусь.

— Я так і знав. Знав.

— Скільки там коней? — спитав він.

— Під нами? Чи на всьому Крутоярі?

— Поки що під нами.

Вона дивилася уважно, не маючи жодного наміру рахувати поголів’я. Це не допомагало, а тільки збивало з пантелику. Вона бачила чотири чималі табуни коней (і в кожному їх було щонайменше двадцятеро), що пересувалися зеленою рівни­ною точнісінько так, як птахи в синьому небі над ними. Було ще дев’ять менших табунів — від октетів до квартетів... кілька пар (вони нагадували їй закоханих, проте того дня, здавалося, все співало їй про кохання)... кілька самітників, здебільшого молодих жеребців, які весело гарцювали...

— Сто шістдесят? — спитав він тихо й невпевнено.

Вона здивовано округлила очі.

— Еге ж. Сто шістдесят. Достоту таку кількість я й хотіла назвати.

— А яка частина Крутояру перед нами? Чверть? Третина?

— Ні, набагато менше, — вона обдарувала його тендітною усмішкою. — Я думаю, ви це й самі знаєте. Це десь приблизно одна шоста відкритих пасовиськ.

— Тобто якщо на кожній шостій частині пасуться сто шіст­десят коней, то в сукупності їх буде...

Вона чекала, поки він назве цифру дев’ятсот шістдесят. Він назвав, і вона кивнула. Ще якусь мить він зосереджено дивив­ся на землю і раптом підскочив від несподіванки — Вітер тиць­нувся носом йому в поперек. Сюзен довелося затулити рота долонею, щоб не розсміятися. Втім, судячи з того, як нетерп­ляче він відштовхнув конячий писок, нічого смішного хлопець у цьому не вбачав.

— Як гадаєш, скільки ще коней у стайнях, на дресируванні чи на роботах? — поцікавився він.

— Один на кожного третього з тих, що пасуться внизу. На­вздогад.

— Отож, тисяча двісті коней. Усі породисті, мутантів нема.

Вона глянула на нього трохи здивовано.

— Еге ж. У Меджисі майже немає мутантів... власне, як і скрізь у Зовнішніх бароніях.

— У вашої худоби троє з п’яти малюків народжуються нор­мальними?

— Вони всі народжуються нормальними! Авжеж, час від ча­су народжується потвора, яку доводиться забивати, але...

— А хіба не одна потвора з кожних п’яти живих новонародже­них лошат? Одне з п’яти народжується із... — як про це сказав Ренфру? — зайвими ногами і кишками, що стирчать назовні?

Її вражений погляд був достатньо промовистим.

— Хто тобі таке сказав?

— Ренфру. А ще він мені сказав, що тут, у Меджисі, приблиз­но п’ятсот сімдесят голів породистих коней.

— Це просто... — вона спантеличено хихотнула. — Просто божевілля якесь! Якби був живий мій тато...

— Але він не живий, — сказав Роланд уже іншим тоном, сухим, як гілка, що ламається під ногами. — Він помер.

Спершу вона ніби не помітила зміни його голосу. А потім десь у глибині її свідомості наче почалося затемнення, і вона вся спохмурніла.

— З моїм татком стався нещасний випадок. Ти розумієш це, Вілле Деаборне? Нещасний випадок. Жахливо сумний, але та­ке трапляється. Його затоптав кінь. Океан. Френ каже, що Океан побачив у траві змію.

— Френ Ленґіл?

— Еге ж. — Вона зблідла, лише дві дикі рожі яскраво палах­котіли на вилицях, рожеві, як ті, що він посилав їй у букеті з Ши­мі. — Френ з моїм татком не одну сотню миль подолав. Вели­кими друзями вони не були, бо ж походили з різних прошарків суспільства. Проте вони їздили разом. У мене десь збереглася шапочка, яку Френова дружина зв’язала мені на хрещення. Вони постійно їздили разом. Я не повірю в те, що Френ Ленґіл міг збрехати мені про смерть мого татка... не кажучи вже про те, щоб бути якось до неї причетним.

Але тепер у погляді, який вона кинула на коней, уже про­зирав сумнів. Їх багато. Занадто багато. Татко неодмінно б таке помітив. І неодмінно поцікавився б, чиє тавро на чужих конях.

— Так сталося, що Френ Ленґіл і мій друг Стокворт поспе­речалися щодо коней, — голос Вілла звучав недбало, проте обличчя залишалося серйозним. — Посперечалися за склян­ками джерельної води, після того як було запропоновано пи­во, від якого відмовилися. Вони обговорювали коней так само, як я з Ренфру на вечері в мера Торіна. Коли Річард спитав сея Ленґіла про приблизну кількість коней, той сказав, що їх близь­ко чотирьохсот.

— Нісенітниці.

— Нам теж так здалося, — погодився Вілл.

— А хіба вони не знають, що ви можете порахувати коней, вони ж пасуться на відкритих пасовиськах?

— Вони знають, що ми ще тільки почали, і почали з рибалок. Я певен, вони вважають, що мине не менше місяця, перш ніж ми почнемо доскіпуватися до справ із кіньми. А тим часом вони ставляться до нас із... як би це краще назвати... ну добре, ніяк не називатиму, я не надто товаришую зі словами.... мій друг Артур називає це «доброзичливим презирством». Гадаю, вони не приховують від нас коней і дозволяють їм розгулювати прямісінько перед нашими очима, бо думають, що ми нічого в цьому не тямимо. Або що ми не повіримо власним очам. Ме­ні пощастило, що я зустрівся тут з тобою.

Тільки тому, що я можу краще порахувати тобі коней? Чи ж це єдина причина?

— Але рахувати коней ви врешті-решт будете. Бо, напевно, зараз коні Альянсові потрібні чи не найбільше.

Він якось дивно на неї зиркнув, так, наче вона сказала оче­видну річ. Від цього погляду вона знітилася і спитала:

— Що? Що таке?

— Можливо, вони сподіваються, що до того часу, як ми візьме­мося за цю сферу діяльності баронії, зайвих коней уже не буде.

— І куди ж вони подінуться?

— Не знаю. Але мені це не подобається. Сюзен, все, про що ми говорили, залишиться між нами, правда ж?

Вона мовчки кивнула. Вона ж не божевільна, щоб розповіда­ти комусь про те, як зустрічалася з Віллом Деаборном, на Кру­тоярі, без нагляду, в присутності хіба що Вітра і Пілона.

— Може виявитися, що це все дрібниці, не варті уваги, але якщо ні, то така інформація може бути небезпечною.

І ця нитка знову ж таки вела до її татка. Ленґіл сказав їм із тіткою Корд, що Пата скинув із себе і затоптав Океан. І жод­на з них не мала жодної підстави сумніватися у його словах. Але тепер виявилося, що Френ Ленґіл безсовісно збрехав Віллові і його друзям, сказавши, що в Меджисі чотириста голів коней.

Вілл повернувся до свого коня, і вона була цьому рада.

Якась частина її єства воліла, щоб він залишився — так і сто­яв коло неї, а в них над головами бігли хмари, слідом за якими лукою тяглися їхні довгасті тіні, — але треба було повертатися. Надто довго вони пробули тут разом. Звісно, ніщо не віщувало появи сторонніх людей, проте замість заспокоїти, ця думка чомусь змусила її ще більше нервуватися.

Вілл вирівняв стремено, що висіло поряд із держалном списа, забраним у піхви (Вітер тихо заіржав, наче хотів сказати: «Нам уже час їхати»), а потім знову повернувся до неї. Коли його по­гляд упав на неї, її замлоїло, і думка про ка так наполегливо за­бриніла в голові, що боротися з нею було несила. Вона намага­лася переконати себе, що це лише дим¹ — оманливе відчуття, що це все вже колись було. Але то був не дим. То було відчуття, що після тривалих блукань вона нарешті знайшла дорогу, яку так довго шукала.

¹ В мові Сюзен та інших дим — це відчуття дежавю.

— Хочу сказати ще одне. Мені б не хотілося повертатися до початку нашої розмови, але я мушу.

— Ні, — кволо промовила вона. — Не варто повертатися, і так все зрозуміло.

— Я сказав, що кохаю тебе і що ревнував, — уперше за весь час він не володів собою, і його голос затремтів. Вона стриво­жено помітила, що в його очах стояли сльози. — Але це ще не все. Є щось інше.

— Вілле, я не хочу... — вона наосліп повернулася до свого коня, але він узяв її за плече і повернув до себе. Дотик був не гру­бий, проте його невблаганність жахала. Сюзен безпорадно під­вела на нього погляд і побачила, який він молодий і як далеко він від свого дому. І раптом збагнула, що не зможе довго йому опиратися. Вона бажала його так сильно, що відчувала майже фізичний біль. І ладна була віддати рік свого життя, аби торкну­тися долонями до його щік й відчути його шкіру.

— Ти сумуєш за батьком, Сюзен?

— Так, — прошепотіла вона. — Всією душею сумую.

— А я сумую за матір’ю, — він поклав руки на її плечі. Одне око переповнила сльоза, от-от — і скотиться, із другого сльоза вже скотилася, залишивши на щоці срібну доріжку.

— Вона померла?

— Ні. Але дещо сталося. З нею. Чорт! Як мені про це говори­ти, якщо я навіть не відаю, як про таке можна думати?! В пев­ному сенсі вона померла. Для мене.

— Вілле, це жахливо.

Він кивнув.

— Ніколи не забуду, як вона на мене подивилася, коли ми бачилися востаннє. Цей погляд переслідуватиме мене до самої могили. У ньому було все — сором, любов, надія, і все це пере­плелося. Сором від того, що я побачив і дізнався про неї, надія на те, що я, можливо, зрозумію і пробачу... — він глибоко вдих­нув. — Під час тієї учти, ближче до кінця вечері, Раймер сказав щось смішне. І ви там усі зареготали...

— Якщо я й сміялася, то тільки тому, що не хотіла виглядати білою вороною на загальному тлі, — сказала Сюзен. — Терпіти його не можу. Він інтриган і умишляє зле.

— Ви всі сміялися, а я випадково глянув на інший край сто­лу. Туди, де сиділа Олів Торін. І на якусь мить, лише на мить, мені здалося, що то моя мати. Той самий вираз обличчя, ті самі очі. Це їх я бачив того ранку, коли помилився дверима й часом та застав свою матір з її...

— Припини! — скрикнула юна, вириваючись від нього. Зне­нацька все в її душі перевернулося, всі ті зав’язки, защіпки й за­тискачі, якими вона себе стримувала, наче вмить розчинилися в повітрі. — Годі, годі, я не можу чути, як ти про неї говориш!

Вона навпомацки шукала Пілона, проте світ навколо неї вже перетворився на мокрі скляні призми. Вона схлипувала. Він зно­ву пригорнув її за плечі, й у неї більше не було сил опиратися.

— Мені так соромно. Мені так соромно і так лячно, і так шко­да. Я забула обличчя свого батька... і... і...

«І мені більше ніколи його не згадати», — хотіла сказати вона, але не встигла, бо він затулив їй рота поцілунком. Спершу вона лише дозволяла себе цілувати... та потім відповіла — жа­гуче й пристрасно. Ніжно витерла йому великими пальцями сльози, а далі ковзнула долонями до вилиць, бо їй так цього хотілося. Відчуття було неймовірне. Навіть тертя щетини об шкіру було розкішне. Вона обвила руками його шию, пригор­тала й цілувала його так міцно, як тільки могла, цілувала його там, де вони стояли, — між двома кіньми, які просто перезирнулися і далі щипали собі траву.

Ті поцілунки були наймилішими за все його життя. М’яка по­ступливість її губ, жагучих, ані на крихту не сором’язливих, а під ними — міцні зубки, аромат її подиху, ніжна лінія її тіла, що притискалося до нього, — усе це будило в ньому незабутні відчуття. Рукою він торкнувся її лівої груді й легенько стис, відчуваючи, як калатає серце Сюзен. Друга рука помандрува­ла до її волосся і погладила його біля скроні, гладеньке, шов­кове. Спогад про те, яким було на дотик її волосся, залишався з ним усе життя.

Та вона знову відсторонилася від нього, палаючи від сорому й пристрасті. Рукою торкнулася своїх губ, припухлих від його поцілунків. Із кутика нижньої губи збігла цівочка крові. Її очі, широко розплющені, намагалися ввібрати в себе кожну рису його обличчя. Груди піднімалися й опадали, наче вона довго бігла. А між ними проходив струм, якого він ще ніколи в житті не відчував. Він біг, як річка, й обпікав, як пічка.

— Не треба більше, — тремтливим голосом сказала вона. — Не треба, будь ласка. Якщо ти справді мене кохаєш, не допус­кай, щоб я себе знеславила; Я дала обіцянку. По тому, як я її виконаю, в нас може бути все, що захочеш... якщо я буду тобі потрібна така...

— Я чекатиму вічно, — лагідно запевнив він, — і зроблю все, що забажаєш, тільки не вимагай від мене, щоб я відійшов убік і дивився, як ти підеш із іншим чоловіком.

— Якщо ти кохаєш мене, то йди. Благаю тебе, Вілле!

— Ще один поцілунок — і я піду.

Вона з готовністю ступила вперед, довірливо підставляючи йому обличчя. І він збагнув, що зараз може зробити з нею все, що заманеться. Вона більше не володіла собою, принаймні, тієї миті. Оволодіти нею він міг. Якби захотів, він міг зробити з нею те, що зробив Мартен з його матір’ю.

І від думки про це його пристрасть розпалася на друзки, роз­летілася на жарини, що впали яскравим дощем і поодинці ви­чахли, даючи дорогу спустошенню й пітьмі. Батькове смирення

(Я це знаю вже два роки)

було по-своєму найгіршим з усього, що сталося з ним упро­довж того року. Як міг він закохатися в цю дівчину — та що там, у будь-яку дівчину — в світі, де, здавалося, вкрай необхідно було вчиняти такі злочини проти свого серця, і вчиняти не раз?

І все одно він її кохав.

Замість пристрасно її поцілувати він легенько торкнувся гу­бами кутика її рота, де щойно збігала цівка крові. Поцілував, відчуваючи солоний присмак — як його власні сльози. Потім заплющив очі. І здригнувся, коли її рука погладила йому по­тилицю.

— Нізащо в світі я б не скривдила Олів Торін, — прошепоті­ла вона йому на вухо. — Не скривдила б так само, як і тебе, Вілле. Я не розуміла, що дію, але тепер уже пізно приводити все до пуття. Але дякую тобі за те... за те, що ти не взяв те, що міг узяти. Я завжди тебе пам’ятатиму. Пам’ятатиму твої поцілунки. Це найліпше, що сталося зі мною за все життя. Це було так, наче на землю спустився рай.

— Я теж буду пам’ятати. — Він дивився, як вона сідає в сідло, і згадав ніч їхньої зустрічі, коли її білі ніжки промайнули в тем­ряві. І збагнув, що не може її відпустити. Він потягнувся до неї, торкнувся її чобота.

— Сюзен...

— Ні. Благаю.

І він відступив. Здався.

— Нехай це буде нашою таємницею, — попросила во­на. — Так?

— Еге ж.

Ця відповідь викликала в неї усмішку, але усмішка була сумною.

— Відтепер не наближайся до мене, Вілле. Благаю. І я три­матимуся осторонь від тебе.

— Якщо зможемо, — поміркувавши, відказав він.

— Ми мусимо, Вілле, мусимо.

І вона помчала геть. А Роланд стояв біля стремена Вітра і ди­вився, як вона їде геть. Вона вже зникла за обрієм, а він усе стояв та дивився.

Коли пан Стокворт і пан Гіт (у котрого до луки сідла досі було прив’язано той ідіотський пташиний череп) неквапливим кро­ком проїхали повз в’язницю, що слугувала також офісом для шерифа, шериф Ейвері, помічник Дейв і помічник Джордж Ріґінс саме сиділи на ґанку. П’ятнадцять хвилин тому прокалатав полуденний дзвін, і шериф вирішив, що гості міста пряму­ють на обід, до «Мілбенку» чи, можливо, до «Раю», де подавали цілком пристойні обіди. Брутерботи й таке інше. Ні, Ейвері полюбляв щось більш посутнє: половину курки, наприклад, або яловиче стегно.

Пан Гіт помахав їм рукою і розплився в усмішці.

— Доброго дня, джентльмени! Довгих днів! Ніжних вітрів! Лагідних сієст!

У відповідь вони теж помахали і повсміхалися. А коли друзі зникли з поля зору, Дейв сказав:

— Вони цілий ранок стирчали на пірсі, рахували неводи. Неводи! Вам у таке віриться?

— Так-сер, — озвався шериф Ейвері, припіднімаючи одну сідницю й гучно випускаючи передобідні гази. — Так-сер, ві­риться. Еге ж.

— Якби не те, як вони обскакали Джонасових парубків, я б подумав, що це зграя йолопів, — докинув Джордж.

— А їм би було по цимбалах, — сказав Ейвері, глипнувши на Дейва, котрий крутив у руках монокля і невідривно дивився у той бік, куди подалися хлопці. У місті за цими дітками з Альян­су вже закріпилося прізвисько «Маленьких мисливців за труна­ми», Але Ейвері не знав, що про них думати. Вогонь сварки між ними й Торіновими крутими хлопами він загасив, і навіть отри­мав за це від Раймера золотий. Та що думати — не знав.

— Того дня, коли вони тут з’явилися, — сказав він, звертаю­чись до Дейва, — ти вирішив, що впоратися з ними — раз плю­нути. Що тепер скажеш?

— Тепер? — Дейв крутонув монокль востаннє, потім вставив його в око і зиркнув крізь нього на шерифа. — Тепер я думаю, що плювати доведеться не раз. Вони виявилися крутішими, ніж здавалося на перший погляд.

«Авжеж, — подумав Ейвері. — Та, хвала богам, крутий — ще не розумний. Атож, хвала богам».

— Я голодний, мов віл, — повідомив він, підводячись. Потім, нахилившись, вперся руками в коліна і вдруге дав задом залп. Дейв і Джордж перезирнулися, а Джордж ще й помахав у себе перед носом рукою, розганяючи повітря. Шериф баронії Геркімер Ейвері випростався, і на обличчі в нього було написано полегшення і приємне передчуття насолоди від обіду.

— Трохи місця собі звільнив, — пояснив він. — Ходімо, хлоп­ці, чогось перехопимо.

Навіть захід сонця не зміг прикрасити жалюгідний краєвид, що відкривався з ґанку бараків Смуги К. Саму будівлю, єдину вці­лілу з цілого маєтку (крім хижки кухаря й стайні), було зведено в формі літери L, а з внутрішнього боку коротшого крила при­будовано ганок. Для них залишили рівно стільки стільців, скіль­кох вони потребували: точніше, два потрісканих крісла-гойдалки і дерев’яний ящик з нашвидкуруч прибитою до нього хиткою дошкою, що мала слугувати спинкою.

Того вечора Алан сидів у кріслі, а Катберт — на ящику, який, здавалося, припав йому до душі. З поруччя на втоптане подвір’я і вигорілу садибу Ґарберів дивився порожніми очима вартовий.

Алан почувався смертельно втомленим. Вони обидва осві­жилися в струмку, що протікав біля західного краю угідь, про­те йому досі здавалося, що від нього тхне рибою і водорос­тями. Весь той день вони рахували неводи. Важкої роботи він не боявся, навіть якщо вона була нудною й монотонною. Йому не подобалася безглузда робота. А їхня робота саме такою і бу­ла — безглуздою. Гембрі поділялося на дві частини: рибальську і конярську. І серед рибалок їм шукати було нічого — вони збагнули це через три тижні. Відповіді треба було шукати на Крутоярі, в бік якого вони поки що намагалися навіть не диви­тися. Бо так наказав Роланд.

Налетів шквал, принісши їм тихе верескливе бурчання тонкоходу.

— Який огидний звук, ненавиджу його, — сказав Алан.

— Еге ж, — тільки й відповів Катберт, напрочуд мовчазний і заглиблений у свої думки. Тепер вони всі так розмовляли, не говорячи вже про інші місцеві приказки. Ален побоювався, що Гембрі ще довго залишатиметься в них на язиках, навіть коли з чобіт зітреться пилюка гембрійських доріг.

За їхніми спинами, де були двері до барака, долинув при­ємніший звук — туркотіння голубів. А потім вони почули за бічною стіною барака звук, якого потай від самих себе чекали весь вечір, поки сиділи на ґанку й милувалися заходом сонця. Стукіт кінських копит. Вітрових.

З-за рогу з’явився Роланд. Він їхав легко і граційно, проте було в ньому щось таке, від чого в Алана з’явилося недобре передчуття. Передвістя лихого. У повітрі затріпотіло крильми, звідкись узялася темна фігурка, і зненацька на Роландове пле­че опустився птах.

Він не здригнувся від несподіванки і не повернув голову. Просто під’їхав до поруччя й зупинився, виставляючи впе­ред руку.

— Хайл, — тихо сказав він, і голуб подріботів по руці йому на долоню. До ноги у птаха було прив’язано капсулу. Знявши її, Роланд вийняв зсередини крихітний і міцно скручений клаптик паперу. Другою рукою відпустив голуба.

— Хайл, — мовив Алан, і собі виставляючи руку вперед. Го­луб слухняно пурхнув до нього. Поки Роланд злазив з коня, Алан відніс голуба в барак, де під відчиненим вікном стояли клітки. Відкривши ту з них, що була посередині, він запустив туди голуба. Інший голуб, що сидів у клітці, скочив йому на долоню. Алан причинив дверцята клітки, закрив її засувкою, перетнув кімнату і підняв подушку на ліжку Берта. Там лежав лляний конверт, у якому вони зберігали чисті папірці і кри­хітну ручку. Алан узяв один папірець і ручку (всередині вона мала власну маленьку чорнильницю, тож опускати її в чор­нило не було потреби) та повернувся на ганок, де Роланд із Катбертом вивчали коротке послання, яке голуб приніс їм з Ґілеаду. Воно складалося з рядка крихітних геометричних фігур:

— Що там написано? — знемагаючи від нетерплячки, спи­тав Алан. Шифр досить простий, але він був неспроможний вивчити його напам’ять чи отак, сходу, як це робили Роланд і Берт, прочитати. Аланові таланти — його вміння йти по сліду, його прозріння — були іншого ґатунку.

— «Фарсон рухається на схід, — прочитав Катберт, — війська розділилися на велике і одне мале. Чи ви бачите щось незвич­не». — Він мало не ображено глипнув на Роланда. — Тобто? Що мається на увазі під «чимось незвичним»?

Роланд похитав головою — він теж цього не знав. Та й мав сумнів, що це відомо тим, хто відправив їм це послання, тим людям, серед яких майже стовідсотково був його батько.

Алан простягнув Катбертові папірець і ручку. Одним паль­цем Берт погладив по голівці голуба, і той відповів тихим туркотінням та стріпнув крилами, наче йому вже кортіло ле­тіти на захід.

— Що писати? — спитав Катберт. — Те саме?

Роланд кивнув.

— Але ж ми бачили незвичні речі! — запротестував Алан. — І ми знаємо, що тут коїться щось дивне! Коні... а на тому ма­ленькому ранчо, що на півдні... не пригадую його назви...

— «Рокінг Ейч», — допоміг Катберт.

— Еге ж, «Рокінг Ейч». Там воли. Воли! О боги, я ніколи не ба­чив волів, хіба що на малюнках у одній книжці!

— Тебе ніхто не бачив, коли ти дивився на них? — стриво­жився Роланд.

Алан нетерпляче знизав плечима.

— Не думаю. Хоча погоничі там були. Троє, а може, четверо.

— Четверо, — тихо мовив Катберт.

—...але на нас вони уваги не звертали. Вони не надто на нас зважають, думають, що ми далі свого носа не бачимо.

— Так і має бути надалі, — Роланд переводив погляд з одно­го на іншого, проте його вираз здавався неуважним, неначе думками він витав десь далеко. Він повернувся, щоб подивити­ся на захід сонця, і Алан помітив щось на комірі його сорочки. Блискавичним і невловним жестом він простягнув руку й зняв це так, що навіть сам Роланд не відчув. «А Берт би так не зміг», — з неабиякою гордістю за себе подумав Алан.

— Еге ж, але...

— Те саме послання, — наказав Роланд, потім сів на горіш­ню сходинку і втупився поглядом у вечірню червінь на захо­ді. — Майте терпіння, панове Річард Стокворт і Артур Гіт. Щось нам відомо, про щось ми підозрюємо. Але подумайте самі: чи піде Джон Фарсон у таку далечінь, щоб запастись кіньми? Я чомусь сумніваюся в цьому. Я не впевнений. Звісно, коні — цінні, еге ж, так і є... проте я сумніваюся. Тож поки що чекаймо.

— Ну добре, добре, те саме — то те саме. — Катберт розгладив клаптик паперу на поруччі й написав на ньому короткий ряд символів. Це повідомлення Алан зміг прочитати одразу, бо вже бачив цю послідовність, відколи вони приїхали до Гембрі. — «Повідомлення отримано. З нами все гаразд. Доповідати поки нема про що».

Записку вклали до капсули й прикріпили до лапки голуба. Спустившись униз сходами, Алан став біля коня, який досі не­терпляче чекав, коли з нього знімуть сідло, і спрямував голуба до сонця, що вже майже закотилося за обрій.

— Хайл!

Голуб пурхнув у повітря, і за мить його вже не було видно. Тільки стріпнула крилами темна тінь на тлі багряного неба, та й зникла з очей.

А Роланд все сидів і дивився, і з його обличчя не сходив за­мріяний вираз. І Алан засумнівався в тому, що Роланд прийняв правильне рішення. Засумнівався вперше в житті. Він і гадки ніколи не мав, що таке взагалі можливо.

— Роланде?

— Гммм? — як людина, яку розбудили з глибокого сну.

— Хочеш, я зніму з нього сідло? — він кивнув у бік Вітра. — І обітру.

Відповіді не було довго. Алан уже збирався спитати вдруге, але Роланд нарешті відповів:

— Ні. Я сам. Ще хвилину-дві посиджу, — і далі дивився на сонце.

Алан піднявся на ґанок і сів у крісло. Берт повернувся на своє місце на ящику. Тепер вони сиділи за спиною в Роланда, і Катберт питально зиркнув на Алана, звівши дашком брови.

Замість відповіді Алан передав йому те, що зняв у Роланда з комірця. Попри те, що вже сутеніло, Катберт легко взяв цю тонку річ пальцями, не намацуючи, адже в нього були очі стріль­ця.

То була довга волосина кольору золотої нитки. З Бертового виразу обличчя він здогадався, що Берт знає, з чиєї голови во­на впала. З дня своєї появи у Гембрі вони не бачили жодної іншої дівчини з довгим білявим волоссям. Хлопці зустрілися поглядами. У Бертових очах Алан побачив збентеження і сміх, і того, і того порівну.

Катберт Олґуд підніс вказівний палець до скроні і вдав, що тисне на курок.

Алан кивнув.

Сидячи на сходах спиною до них, Роланд, як і раніше, за­мріяними очима дивився на захід сонця.

РОЗДІЛ VIII

ПІД МІСЯЦЕМ-ТОРГОВЦЕМ

Містечко Рітці лежало за чотириста миль на заході від Меджису. Рой Діпейп добувся до нього за три дні до того, як у небі зійшов повний Місяць-Торговець, що його деякі ще називали Місяцем пізнього літа, а залишив на день пізніше.

Насправді Рітці було жалюгідною дірою на східному схилі гір Ві-Кастіс, за п’ятдесят миль від розлому Ві-Кастіс. Одна-єдина вуличка цього селища зараз була поорана глибокими борозна­ми від коліс і щонайбільше через три дні після того, як почина­лися осінні бурі, перетворювалася на озеро багнюки. Там було дві крамниці: «Ведмідь і черепаха», де торгували різним дрібним крамом і куди гірникам забороняла заходити компанія Ві-Кастіс, і крамниця компанії, куди ніхто, крім замазур, не хотів потикати носа. Ще була в’язниця, що також слугувала міською залою зібрань, перед якою стояло щось незрозуміле: чи то млин, чи то шибениця. Кожен із шести шинків був брудніший, гид­кіший і небезпечніший за попередній.

Рітці нагадувало бридку голову, похилену між двома сутули­ми плечима пагорбів. Над містечком на півдні виднілися же­брацькі хижі, де Компанія оселила шахтарів. Кожен подих вітру доносив смердючі випари їхнього спільного нужника. На півночі були самі шахти: небезпечні колодязі з розпірками, що спускали­ся вниз на п’ятдесят футів, а потім розходилися на кшталт жадіб­них пальців, що тягнуться по золото, срібло і вряди-годи — по рубіни. Зовні то були лише діри, вирубані в голій кам’янистій землі, діри, схожі на провалля очниць, і біля кожної було на­валено кучугури видобутої породи.

Дата добавления: 2015-10-26