Слава крімсон кінгу! 18 страница

Двічі вони зробили це майже підряд, лише трохи побалакали в перерві (їхню балачку їй теж кортіло почути). Рею це не зди­вувало. У його віці в хлопця мало бути стільки сімені, що ви­стачить накачати її на тиждень уперед. І, судячи з того, як та мала шльондра поводилася, їй це було до смаку. Деякі з них, відкривши для себе це діло, вже ніколи не хотіли нічого іншого, подумала Рея.

«Побачимо, надута сучко, якою звабливою ти станеш через кілька хвилин», — подумала відьма і нахилилася ближче до рожевого пульсування, яке випромінював кристал. Часом це світло відгукувалося болем навіть у кістках її обличчя, але то був приємний біль. О так, дуже приємний.

Нарешті вони потомилися. Принаймні, на деякий час. Зче­пили руки й позасинали.

— Ну ж бо, — пробурмотіла Рея. — Ну ж бо, крихітко. Будь хорошою дівчинкою і роби, як тобі наказали.

І, неначе почувши її, Сюзен розплющила очі. Але в них була порожнеча. То були очі людини, що розклепила повіки уві сні. Рея побачила, як вона обережно витягла руку з хлопцевої руки. Сіла, притиснувши голі стегна до голих грудей, і роззирнулася. Звелася на ноги...

І тут шестиногий кіт Чахлик стрибнув Реї на руки, винявкуючи собі їжу чи трохи пестощів. Стара скрикнула від несподі­ванки, і чаклунський кристал згас, як свічка від пориву вітру.

Рея знову вереснула, цього разу від люті, ухопила кота, перш ніж він устиг втекти, і пожбурила через усю кімнату в камін. Стояла літня пора, тож камін дивився в кімнату темним порож­нім оком, проте варто було Реї змахнути рукою — і в ньому застрибало жовте полум’я, здійнявшись угору від одного-єдиного напівобгорілого поліна. Заверещавши, Чахлик кинувся геть. Його очі були круглі від жаху, від розщепленого хвоста здіймав­ся димок, як від недбало загашеної сигари.

— Тікай, падлюко! — плюнула йому навздогін Рея. — Щоб очі мої тебе не бачили, сучий потрох!

Вона повернулася до кристала й розспростерла над ним руки, зчепивши великі пальці. Але попри те, що вона спрямовувала на нього всі свої сили й зосередженість, аж поки серце не почало важко гупати в грудях, їй вдалося повернути до життя лише при­родне рожеве світіння кулі. Зображення на його поверхні не з’я­вилося. Відьма відчула гірке розчарування, але нічого не могла вдіяти. Та невдовзі вона побачить плід своїх старань на власні очі. Для цього тільки треба буде спуститися до міста.

Усі це побачать.

Відновивши душевну рівновагу й добрий гумор, Рея повер­нула кристал до схованки.

За мить до того, як його свідомість надто глибоко занурилася в сон, у голові Роланда пролунав сигнал тривоги. Можливо, він відчув, що його пальці більше не стискають її руку, а можливо, то була просто інтуїція. Він міг би легко проґавити цей сигнал (і це майже сталося), але далося взнаки тренування. Він по­вернувся з порогу глибокого сну, пробиваючись у реальність, як нирець розтинає собою товщу води. Попервах було важко, проте потроху ставало легше. І що ближче він був до дійсності, то сильнішою ставала його тривога.

Він розплющив очі й подивився ліворуч. Сюзен не було. Він встав, глянув праворуч, але не побачив нічого, крім струмка. Втім, він відчував, що вона рушила саме в той бік.

— Сюзен?

Відповіді не було. Підвівшись, він кинув погляд на штани, але в голові раптом пролунало бурчання Корта, гостя, якого він аж ніяк не сподівався за таких романтичних обставин. Нема часу, шмаркачу.

Голим він рушив до берега струмка і подивився в бік півдня. Сюзен була там, також оголена: сиділа спиною до нього. Вона розпустила волосся, і тепер воно спадало по спині до її гарних стегон. Його кінчики ворушило прохолодне повітря, що тума­ном підіймалося з поверхні струмка.

Вона опустилася на коліно біля самої води, зануривши руку по лікоть, неначе щось шукаючи.

— Сюзен!

Не відповідала. У Роланда все похололо всередині: «Вона одержима. Поки я так бездумно спав поряд, у неї вселився де­мон». Але якось не вірилося. Якби десь поблизу галявини був демон, він би відчув його. Вони обоє б його відчули, і коні та­кож. Втім, з нею таки щось було негаразд.

Вона знайшла у річищі якийсь предмет і піднесла його до очей. З руки капала вода. Камінь. Сюзен пожбурила його назад у воду. Плюсь. Знову занурила руку, схиливши голову. Волосся, розділене навпіл, тепер плавало у воді, й течія струмка грайли­во тягла його за собою.

— Сюзен!

Навіть не озирнулася. Витягла зі струмка другий камінь. Білий шмат кварцу трикутної форми нагадував наконечник списа. Сюзен похилила голову ліворуч і взяла волосся в руку, ніби хотіла розчесати сплутані кінчики. От тільки замість гре­бінця в неї був гострий уламок. На мить Роланд непорушно застиг від жаху, впевнений, що вона хоче розітнути собі горло від сорому й провини за те, що вони зробили. Наступні кілька тижнів його переслідувала одна думка: якби вона замірялася на своє горло, він не встиг би її зупинити.

Потім ступор минув, і Роланд кинувся до неї, не зважаючи на гострі камінці, що впиналися в босі ноги. Коли він опинив­ся коло неї, вона вже встигла відчикрижити гострим уламком золотистий локон.

Ухопивши її за зап’ясток, Роланд спробував спрямувати руку вбік. Тепер він бачив її обличчя і зрозумів, що той вираз, який звіддаля здавався йому спокоєм, насправді був порожнечею.

Відчувши його дотик, вона змінилася на обличчі: замість безтямного виразу на губах з’явилася слабка роздратована по­смішка. Її губи затремтіли, наче від незрозумілого болю, і з них зірвалося аморфне заперечення:

— Ннннннннн...

Пасма волосся, які вона встигла відрізати, золотими нитками лежали в неї на стегні. Але більша частина впала у воду, і її від­ніс потік. Сюзен змагалася з Роландом, силкуючись повернути гострий край каменя до свого волосся, прагнучи продовжити своє шалене обстригання. Вони боролися, як два армреслери у ба­рі. Перемагала Сюзен. Роланд був фізично сильніший за неї, проте слабший проти чарів, які на неї діяли. Мало-помалу білий трикутник кварцу наближався до її волосся. Ні на мить вона не припиняла стогнати — Нннннннннн.

— Сюзен! Припини! Прокинься!

— Нннннннн...

Її оголена рука помітно тремтіла в повітрі, м’язи випнулися, як тверді камінці. А шматок кварца посувався дедалі ближче до її волосся, її щоки, її ока.

Не замислюючись над тим, що робить (для нього це був най­успішніший спосіб дій), Роланд наблизив своє обличчя до її щоки, поступившись іще чотирма дюймами відстані між ку­лаком із уламком каменя і волоссям. Приклав губи до її вуха і клацнув язиком.

Напевно, цей звук пройшов крізь голову Сюзен, як спис, бо вона рвучко сахнулася. Її повіки затремтіли, і сила, з якою вона опиралася Роландові, трохи ослабла. Скориставшись із нагоди, він викрутив їй зап’ясток.

— Ой! Ойой!

Рука розтулилася, камінь вилетів із неї і шубовснув із плюс­котом у воду. Вже повністю прийшовши до тями, Сюзен диви­лася на нього, і її очі наливалися слізьми і збентеженням. Вона потерла зап’ясток... мабуть, він розпухне, подумав Роланд.

— Мені боляче, Роланде! Чому ти зробив м...

Вона замовкла і роззирнулася навколо. Тепер спантеличення виражало не лише її обличчя, а й усе тіло. Вона соромливо прикрилася руками, а тоді збагнула, що вони самі, й опустила руки. Озирнулася через плече на сліди босих ніг на землі, що тяглися вздовж берега.

— Як я тут опинилася? Це ти мене переніс, коли я заснула? Роланде, я кохаю тебе, нащо ти зробив мені боляче?

Піднявши пасма волосся, що досі лежали в неї на стегні, він показав їй.

— У тебе був гострий камінь. Ним ти відрізала собі волосся і не хотіла зупинятися. Я зробив тобі боляче, бо злякався. Я ра­дий, що хоч руку тобі не зламав... мені так здається.

Взявши Сюзен за зап’ясток, Роланд обережно покрутив ним, дослухаючись до тертя кісточок.

Зап’ясток вільно обертався, нічого підозрілого Роланд не від­чув. На очах у Сюзен, яка дивилася на нього, досі неспромож­на до кінця зрозуміти, що сталося, він підніс її руку до губів і поцілував її внутрішній бік, над делікатним мереживом вен.

Роланд прив’язав Вітра в глибині діброви, щоб великого жеребця не помітив ніхто з проїжджих на Крутоярі.

— Потерпи, — сказав Роланд, підходячи до коня. — Потерпи ще трохи, хлопчику.

У відповідь Вітер ударив копитом і заіржав, наче обіцяючи, що терпітиме до кінця віків, якщо це буде потрібно.

Роланд зняв сідельну сумку і дістав сталеву посудину, що, залежно від ситуації, слугувала чи то казанком, чи то пательнею.

Хотів було йти, потім повернувся. Його постіль було прив’язано до Вітрового сідла — він збирався провести ніч на Крутоярі, щоб ніхто не заважав думати. Подумати йому було про що. А відтепер — тим паче.

Відв’язавши один із сиром’ятних шнурків, він понишпо­рив у ковдрах і витяг назовні металеву коробочку. Відімкнув її крихітним ключем, який носив на шиї. Всередині лежав квадратний медальйон на срібному ланцюжку (в медальйоні був портрет його матері, намальований олівцем) і жменя за­пасних набоїв, менше півдесятка. Він узяв один і пішов до Сюзен, яка виглядала його з широко розплющеними, пере­ляканими очима.

— Я не пам’ятаю нічого після того, як ми вдруге кохалися. Лише те, як подивилася в небо і подумала, як мені добре. І за­снула. О Роланде, наскільки потворно це виглядає?

— Наскільки я можу судити, нічого страшного, але тобі кра­ще знати. Ось.

Він набрав у посудину води і поставив на берег. Сюзен не­рішуче схилилася над нею, розрівнявши волосся кольору ясно­го золота вздовж лівої руки, і повільно повела рукою вперед. Нерівний край, де пройшовся шмат кварцу, помітила одразу. А роздивившись його прискіпливіше, відпустила волосся і зі­тхнула — від полегшення, а не від смутку.

— Це я зможу приховати. Коли волосся заплетене, ніхто й не здогадається. Врешті-решт, це лише волосся, предмет жі­ночого марнославства, та й годі. Тітка мені весь час це в голову втовкмачує. Але, Роланде, чому? Нащо я це зробила?

Роланд здогадувався. Якщо волосся давало жінці привід пи­шатися собою, то примусити його відрізати змогла б лише жін­ка, від заздрості. Чоловік би до такого не додумався. Невже дружина мера? Цю думку він відкинув. Більше скидалося на те, що цю гидку пастку влаштувала Рея, відьма з височин, що ви­ходили на північ, на Погану Траву, Скелю Вішальників і Каньйон Петлі. Вранці після Жнив мер Торін мав прокинутися з важ­ким похміллям і голомозою наложницею.

— Сюзен, ти дозволиш мені спробувати дещо зробити?

Вона всміхнулася.

— Щось таке, чого ти ще не робив? Роби все, що заманеться.

— Я про інше, — він розтулив руку і показав їй патрон. — Я хочу спробувати з’ясувати, хто з тобою це зробив і навіщо. — І не лише це. Просто він ще достоту не знав, що саме.

Вона дивилася на патрон, і Роланд почав перекочувати його тильним боком долоні. Патрон танцював, як човник ткацького верстата, кісточки його пальців піднімалися й опадали. Сюзен спостерігала за цим із радістю дитини.

— Де ти цього навчився?

— Вдома. Це не має значення.

— Ти мене загіпнотизуєш?

— Еге ж... думаю, з тобою таке вже робили раніше, — патрон зарухався швидше, то на схід, то на захід уздовж рухливих кіс­точок пальців. — Можна?

— Еге, — сказала вона. — Якщо зможеш.

Він зміг. Сюзен поринула в гіпнотичний стан так швидко, що в нього не лишилося сумнівів: таке вже відбувалося з нею раніше, до того ж нещодавно. Втім, добитися від неї правди він не міг. Вона з готовністю відповідала на всі питання (ба­лакуча сонька, як сказав би Корт), але до певної межі. І не то­му, що хотіла дотримуватися правил пристойності чи дівочої скромності — вона спала на березі струмка з розплющеними очима і виповідала йому далеким, проте спокійним голосом про те, як стара відьма її оглядала і як намагалася її «попестити» (зачувши це, Роланд стис руки в кулаки так сильно, що нігті вп’ялися в шкіру долонь). Проте був один пробіл, коли вона нічого не пам’ятала.

Вона і Рея вийшли за двері хижки, стояли під сяйвом Місяця-Цілунку, сказала Сюзен. Вона пам’ятала, що відьма пестила її волосся. Її дотик викликав у неї відразу, але Сюзен нічого не мо­гла з цим удіяти. Руки не слухалися, налилися свинцем, язик не повертався у роті. Вона могла лише стояти, поки відьма на­шіптувала їй на вухо.

— Що? — допитувався Роланд. — Що вона шепотіла?

— Не знаю, — відказала Сюзен. — Решта — рожеве.

— Рожеве? Що це означає?

— Рожеве, — повторила вона, наче не розуміючи, як Роланд може бути таким тупим. — Вона говорить: еге ж, отак, ти гарне дівча, а далі все рожеве. Рожеве і яскраве.

— Яскраве.

— Еге ж, як місяць. А тоді... — вона помовчала. — Тоді, мабуть, воно перетворюється на місяць. Може, Місяць-Цілунок. Яскраво-рожевий Місяць-Цілунок, круглий і повний, як грейпфрут.

Він намагався проникнути в її пам’ять іншими шляхами, проте безуспішно — кожна стежка приводила до тієї яскравої рожевості, що попервах затьмарювала її спогади, а потім зли­валася у повний місяць. Роландові це ні про що не говорило. Він чув про синій місяць, але про рожевий — ніколи. Єдине, в чому він не сумнівався, — стара відьма дала Сюзен дуже по­тужну команду забути.

Він вагався, чи проникати глибше (вона б дозволила), але не наважився. Його досвід обмежувався гіпнотизуванням дру­зів — учнівськими вправами, веселими та час від часу страшну­ватими. Але тоді будь-якої миті Корт чи Ванней могли випра­вити помилку, якби все пішло не так. Зараз же вчителів поряд не було, учні лишилися в школі самі. Що, як він поведе її глиб­ше, а потім не зможе повернути назад? Йому казали, що в під­свідомості також водяться демони. І якщо спуститися до них, вони могли виплисти зі своїх печер тобі назустріч...

До всього ще й сутеніло. Залишатися тут, у діброві, на довше було безглуздо.

— Сюзен, ти мене чуєш?

— Еге ж, Роланде, я добре тебе чую.

— Гаразд. Зараз я прочитаю віршика. Поки читатиму, ти прокидатимешся. А коли закінчу, ти прокинешся повністю і пам’ятатимеш кожне слово з того, про що ми розмовляли. Розумієш?

— Еге.

— Слухай: ведмедики, пташки, рибки і зайченятка здійснять коханої мрію спочатку.

Її усмішка, коли вона повернулася до свідомості, була найпрекраснішим з усього, що він будь-коли бачив. Вона обійняла його за шию і вкрила обличчя цілунками.

— Ти, ти, ти, ти. Ти моя мрія, Роланде. Моя єдина мрія. Ти і тільки ти, навіки.

Вони знову кохалися, на березі, біля дзюркотливого струмка, обіймаючи одне одного так міцно, як тільки могли, обмінюю­чись диханням і живучи подихом іншого. Ти, ти, ти, ти.

Через двадцять хвилин він підсадив її на спину Феліції. Нахи­лившись, Сюзен взяла його обличчя в руки й міцно поцілувала.

— Коли ми знову побачимось? — спитала.

— Скоро. Але нам треба бути обережними.

— Еге ж. Обережними, як двом закоханим. Як добре, що ти розумний.

— Ми можемо переказувати щось через Шимі, та не дуже часто.

— Еге. Роланде, ти знаєш павільйон у «Зеленому серці»? По­близу того місця, де за ясної погоди подають чай, тістечка та інше?

Він знав. Приблизно за п’ятдесят ярдів від в’язниці й міської зали зібрань на північ по Гіл-стріл розташовувалося «Зелене серце», одне з найприємніших місць для відпочинку в усьому місті — з химерними стежками, столиками під парасольками, трав’янистим павільйоном для танців і звіринцем.

— За павільйоном є кам’яна стіна, — сказала Сюзен. — Між павільйоном і звіринцем. Якщо раптом я буду тобі дуже по­трібна...

— Ти завжди дуже мені потрібна.

Його серйозність викликала в неї усмішку.

— В стіні внизу є рожевуватий камінь. Ти побачиш. Змалеч­ку ми з подружкою Емі частенько лишали під ним записки. Я зазиратиму під нього, коли буде нагода. І ти зазирай.

— Еге ж, — якщо діяти обережно, то Шимі деякий час зможе їм допомагати. І червоний камінь теж, якщо не світитися. Та якими б обачними вони не були, з часом усе одно правда вийде назовні, бо Великі мисливці за трунами вже знали про Роланда і його друзів більше, ніж хотілося Роландові. Але він хотів з нею бачитися, хай там що. Йому здавалося, він помре, якщо не бу­де її бачити. Й одного погляду на неї йому було досить, щоб зба­гнути: вона відчуває те саме.

— Особливо стережися Джонаса та інших двох, — сказав він.

— Добре. Ще один поцілунок?

Він радо її поцілував і не менш радо стягнув би з коня, щоб кохатися вчетверте... але час було взятися за розум і поводитися обачніше.

— До зустрічі, Сюзен, я кохаю тебе.

— І я тебе, Роланде. Моє серце належить тобі.

А серце в неї велике, подумав він, коли за нею зімкнулися верби. І тягар, що лежав у неї на душі, став тепер його тягарем. Він зачекав, поки вона від’їде на пристойну відстань, потім сів на Вітра і поїхав у протилежний бік, знаючи, що гра увійшла в найнебезпечнішу стадію.

Невдовзі по тому, як роз’їхалися Сюзен і Роланд, Корделія Дель­ґадо вийшла на ґанок крамниці Гембрі, навантажена коробкою з продуктами і тривожними думками. Думки були тривожними через Сюзен, авжеж, через неї, через кого ж іще. Корделія боя­лася, що Сюзен щось утне до Жнив.

Проте ці думки швидко розсіялися, коли чиїсь сильні руки вихопили в неї коробку. Від несподіванки Корделія зойкнула, склала руки дашком над бровами від сонця і роздивилася Елдреда Джонаса, який стояв між тотемами Ведмедя і Черепахи та шкірився до неї. Його волосся, довге й біле (та, на думку Корделії, прекрасне), розсипалося на плечах. Серце в Корделії закалатало частіше. Вона завжди нерівно дихала до таких чоло­віків, як Джонас, усміхнених і до певної міри зухвалих жартів­ників, але ставних і підтягнутих.

— Я налякав вас. Благаю прощення, Корделіє.

— Ні, — відказала вона, сама відчуваючи, що їй трохи забра­кло подиху. — Це просто сонце, таке яскраве о цій порі дня...

— Якщо дозволите, я трохи вам допоможу. Я дійду лише до рогу Хай-стрит, а тоді поверну на Гіл, проте чи можу я трохи полегшити вам тягар бодай дорогою туди?

— Була б вам вдячна, — відповіла вона. Вони спустилися сходами і рушили на північ дощатим хідником. Корделія потай кидала в усі боки погляди, щоб побачити, хто на них дивиться — на те, як вона йде поряд із вродливим сеєм Джонасом, який несе її речі. На щастя, глядачів не бракувало. З крамниці «Одяг від Енн» визирала Мілісент Ортеґа, і щелепа на її дур­нуватій пиці опустилася якраз настільки, щоб рот мав вигляд літери «О».

— Сподіваюся, ви не проти того, щоб я називав вас на ім’я, — Джонас недбало перекинув коробку, яку вона несла двома ру­ками, під пахву. — Адже ми з вами познайомилися на тій вече­рі у мера.

— Так, я не проти.

— Тоді, може, й ви називатимете мене Елдредом?

— Гадаю, поки що я все-таки називатиму вас паном Джо­насом, — і вона обдарувала його кокетливою, як їй здавалося, усмішкою. Серце загупало ще частіше. (Корделія навіть гадки не мала, що, можливо, Сюзен — не єдина дурна гуска в роди­ні Дельґадо.)

— Ну, нехай вже буде так, — сказав Джонас і так кумедно скривився від розчарування, що вона засміялася. — А ваша не­бога? Здорова?

— Здорова, дякую, що спитали. Клопотів з нею буває чимало...

— Та хіба ж десь існують такі шістнадцятирічні дівчата, з яки­ми не було би клопоту?

— Мабуть, не існує.

— Втім, до осені на вас лежать додаткові обов’язки щодо неї. Сумніваюся, що вона це усвідомлює.

Корделія промовчала — відповісти було б нескромно, проте окинула його поглядом, промовистішим за будь-які слова.

— Переказуйте їй вітання.

— Добре, — але нічого переказувати вона не збиралася. Сю­зен терпіти не могла мерових помічників (і дарма, вважала Корделія). Намагатися переконати її у тому, що вони симпа­тичні, було марною справою, адже шістнадцятирічні дівчата вважають, що їм відомо все. Вона глянула на зірку, що трохи визирала з-під Джонасового жилета. — Бачу, ви, сей Джонас, узяли на себе додаткові обов’язки в нашому недостойному містечку.

— Еге ж, я допомагаю шерифові Ейвері, — погодився він. Його тремкий голос чомусь здавався Корделії напрочуд ми­лим. — Один з його помічників, Клайпол.

— Еге ж, Френк Клайпол.

—...випав із човна і зламав ногу. Як можна випасти з човна і зламати ногу, Корделіє?

Вона весело розсміялася (думка про те, що на них витріща­ються всі без винятку мешканці Гембрі, авжеж, була хибною... але таке в неї було відчуття, і воно приємно лоскотало нерви) і сказала, що не знає.

На розі Хай-стрит і Каміно Веґа він зупинився, дивлячись на неї з таким виразом, наче дуже шкодував про це.

— Тут я маю повернути, — він передав їй коробку. — Ви впевнені, що донесете це додому? Я міг би вас провести...

— Не треба, не треба. Дякую. Дякую вам, Елдреде, — про­мовивши його ім’я, вона густо зашарілася від шиї до коренів волосся. Але його усмішка була винагородою за кожну кра­плину гарячої фарби на її обличчі. Він відсалютував їй двома пальцями і повільно, наче прогулюючись, пішов до офісу шерифа.

Корделія попрямувала додому. Коробка, яка ще на порозі крамниці здавалася такою важезною, тепер важила не більше за пір’їнку. Ця піднесеність несла Корделію близько півмилі, але коли в полі зору з’явився дім, вона знову відчула, що по боках стікає піт, а руки немилосердно болять. Слава богам, літо майже скінчилося... А хіба це не Сюзен заводила кобилу через ворота?

— Сюзен! — покликала вона, вже остаточно спустившись на землю, тож у її голосі бриніло роздратування, бо жодних інших емоцій дівчина в неї не викликала. — Допоможи мені, поки я не впустила і не побила яйця!

Сюзен відпустила Феліцію пастися на подвір’ї і підійшла до тітки. Зустрінься вони на десять хвилин раніше, Корделія б не помітила дивного вигляду дівчини. Тоді її голову повністю заполонив Елдред Джонас і думати про щось інше вона була неспроможна. Але гаряче сонце, випарувавши романтику з її голови, повернуло Корделію на землю. Тож коли Сюзен заби­рала в неї коробку, впоравшись із нею майже так само легко, як і Джонас, Корделія подумала, що вигляд дівчини їй не надто подобається. В ній щось змінилося. З дому вона поїхала зне­рвована, спантеличена і на межі істерики. А тепер у її очах застиг спокійний вираз вдоволеності та щастя. Точнісінько такою була Сюзен у попередні роки. Проте цьогоріч вона пе­ретворилася на вічно всім невдоволену істеричку. Більше ні­чого дивного Корделії в око не впадало, окрім хіба що...

Насправді було ще дещо. Вона простягнула руку і вхопила дівчину за косу, яка мала навдивовижу розпатланий вигляд. Авжеж, безлад на голові пояснювався тим, що Сюзен скакала верхи. Але це не пояснювало, чому її яскраво-золоте волосся так потьмяніло. Від дотику Корделії Сюзен аж підскочила, майже винувато. Що це в біса таке?

— У тебе мокре волосся, Сюзен. Ти що, десь купалася?

— Ні! Я вмочила голову у воду за кузнею Гокі. Він не проти, джерельце глибоке. Така спека. Сподіваюся, пізніше поллє, як з відра. Я й Феліції дала напитися.

Погляд Сюзен був так само прямий і відвертий, як і завжди, проте щось у ньому було не так, і це щось стурбувало Корделію. Але вона ніяк не могла збагнути причину. Корделія й гад­ки не мала, що Сюзен може приховувати щось значне й сер­йозне. Вона вважала, що її небога неспроможна приховувати щось більше, ніж подарунок на день народження чи святкову вечірку, та й то не довше одного-двох днів. І все ж із нею щось було не так. Корделія торкнулася пальцями коміра сорочки, яку Сюзен вдягала для верхової їзди.

— А тут сухо.

— Я була обережна, — відказала дівчина, дивлячись на тітку невинно-збентеженим поглядом. — До мокрої сорочки силь­ніше липне бруд. Це ж ти мене вчила, тітонько.

— Ти здригнулася, коли я взяла тебе за косу, Сюзен.

— Еге ж, звісно. Та відьма теж так мене торкалася. Відтоді я не люблю таких дотиків. Може, я вже занесу продукти і за­беру коня з осоння?

— Сюзен, не нахабній, — але дратівливість тону небоги тро­хи заспокоїла Корделію. Підозра, що Сюзен змінилася, що в ній щось не так, почала розсіюватися.

— Тоді не набридай.

— Сюзен! Негайно вибачся!

Сюзен глибоко вдихнула, затримала повітря, потім випусти­ла його.

— Так, тітонько. Вибач. Але ж спека.

— Еге ж. Поклади це в комору. І дякую.

З коробкою в руках Сюзен пішла до будинку. Коли вона вже була далеко попереду, Корделія рушила слідом, щоб не йти з нею поряд. Безсумнівно, всі її підозри були безпідставними, їх спричинив флірт із Елдредом. Але дівчина була в небезпеч­ному віці, а від її пристойної поведінки впродовж наступних семи тижнів залежало дуже багато. Потім нехай Торін нею опікується. Але до Свята Жнив пантрувати її доведеться Кор­делії. Вона вважала, що Сюзен все-таки дотримається обіцян­ки, проте обережність не завадить. У таких справах, як дівоча цнота, потрібна пильність.

ІНТЕРМЕДІЯ

КАНЗАС, ДЕСЬ, КОЛИСЬ

Едді поворухнувся. Довкола них, як невдоволена теща, досі нудотив тонкохід, але на небі блищали зорі, яскраві, як про­мінці нової надії... чи поганих намірів. Він позирнув на Сюзан­ну, що сиділа, схрестивши обрубки ніг, глянув на Джейка, який доїдав бурито, потім на Юка, що вмостив пичку на щиколотку Джейка і з обожнюванням лупав на хлопчика знизу вгору.

Багаття вже трохи пригасло, але досі жевріло. Так само дале­ко на заході палахкотів і Місяць-Демон.

— Роланде, — власний голос здався йому старечим і рипучим.

Зупинивши розповідь на мить, щоб промочити горло ковт­ком води, стрілець звів брови.

— Звідки тобі відомі всі подробиці тієї історії?

Роланд замислився.

— Я не думав, що ти хочеш знати саме це, Едді.

Вій мав слушність. Старий довготелесий мав звичку бути пра­вим. Це була одна з його рис, яка дратувала Едді найбільш.

— Добре. Скільки часу ти вже говориш? Ось що я хочу знати насправді.

— Ти втомився? Хочеш спати?

«Він приколюється з мене», — подумав Едді... та водночас збагнув, що це неправда. Та й утоми він не відчував. Суглоби не затерпли, хоча він сидів зі схрещеними ногами, відколи Ро­ланд почав розповідати їм про Рею і скляну кулю. І в туалет не хотілося. Їсти також. Джейк дожовував єдиний бурито з тих, що залишилися, але, мабуть, з тієї самої причини, чому люди лізуть на гору Еверест... бо вона є. Та й чому він має хотіти їсти, спати чи відчувати, що затерпли кінцівки? Чому, якщо багаття горіло, а місяць ще не зайшов?

Він глянув у здивовані очі Роланда і зрозумів, що стрілець прочитав його думки.

— Ні, я не хочу спати. Ти ж знаєш. Але, Роланде... ти вже так давно розповідаєш, — він замовк, подивився на свої руки, потім нерішуче всміхнувся. — Я б сказав, багато днів.

— Але час тут тече інакше. Я вже тобі казав, а тепер ти й сам у цьому пересвідчився. Не всі ночі однакової довжини. І дні та­кож... але плин часу ми краще помічаємо вночі, правда? Так, думаю, що так і є.

— Це тонкохід розтягує час? — згадавши про тонкохід, Едді почув його в усій моторошній красі — так міг бриніти метал чи дзижчати найбільший у світі москіт.

— Можливо, він також допомагає, але здебільшого це тому, що в моєму світі такий порядок речей.

Неначе жінка, що поволі відходить від сну, який засмоктує її, наче тягучий сипучий пісок, поворухнулася Сюзанна. По­гляд, яким вона окинула Едді, був водночас відстороненим і не­терплячим.

— Нехай він говорить, Едді.

— Угу, — погодився Джейк. — Нехай він говорить.

І Юк, не піднімаючи пички від Джейкової щиколотки:

— Ін. Орить.

— Добре, — сказав Едді. — Без проблем.

Роланд обвів їх усіх поглядом.

— Ви впевнені? Решта цієї історії... — закінчити він не зміг, і Едді збагнув, що Роландові страшно.

— Продовжуй, — тихо сказав Едді. — Розповідай до кінця, хай який він є. Тобто був, — він роззирнувся навколо. Канзас. Вони були в Канзасі. Десь, колись. Та водночас він відчував, що Меджис і всі ті люди, яких він ніколи не бачив: Корделія і Джонас, Брайан Гукі і Шимі, Петті Гуляща та Катберт Олґуд — були зараз дуже близько. Що Роландова втрачена Сюзен була дуже близько. Бо реальність у тому місці, де вони перебували, витончилася до межі — витончилася, як тканина на сідницях старих джинсів, — і що темрява триватиме так довго, як цього захоче Роланд. Втім, Едді сумнівався, що стрілець помічає піть­му. Бо морок вже давно, дуже давно оселився в його душі... та до світанку було ще далеко.

Потягнувшись, він торкнувся зашкарублої руки старого вбив­ці. Торкнувся ніжно, з любов’ю.

— Давай, Роланде. Розкажи свою історію. До самого кінця.

— До самого кінця, — немовби уві сні, повторила Сюзен. — До краю, — її очі були сповнені місячного сяйва.

— До самого кінця, — підтримав Джейк.

— Інця, — прошепотів Юк.

Якусь мить потримавши руку Едді в своїй, Роланд відпустив її. Подивився у вогонь, що ледь жеврів, і Едді відчув, що він добирає слів і шукає шлях. По черзі повертав ручки дверей, поки не знайшов ті, що відчиняться. А побачивши, що за ними, всміхнувся і глянув на Едді.

— Щире кохання нецікаве, — сказав він.

— Що?

— Щире кохання нецікаве, — повторив Роланд. — Як будь-яке сильне зілля, до якого звикаєш. І, як і будь-яке міцне зілля...

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

СВЯТО ЖНИВ

РОЗДІЛ I

ПІД МІСЯЦЕМ-МИСЛИВЦЕМ

Щире кохання, як і будь-яке сильне зілля, до якого звикаєш, — нудне. Щойно розповідь про зустріч і перші відчуття закінчено, поцілунки швидко набридають, а пестощі — знуджують... усіх, крім людей, що цілуються і пестять одне одного, і барви навко­лишнього світу набувають для них неймовірної глибини і яскра­вості, а звуки стають виразнішими. Як і будь-яке міцне зілля, щире кохання цікавить лише тих, хто став його невільниками.

Дата добавления: 2015-10-26