Світогляд як духовно-практичний спосіб освоєння світу

Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Що ж таке світогляд? Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке: “світогляд– це форма суспільної відомості; “світогляд– це форма самоусвідомлення особистості”; “світогляд– це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі”; “світогляд– це система принципів діяльності людини”; “ світогляд– це погляд людини на світ як ціле”; світогляд– це спосіб духовно-практичного освоєння світу”.

Ці визначення, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняття“світогляд” – багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд– це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу.

Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним способом духовно- практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно(теоретично), так і практично.

Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. В чому вона полягає? Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення– відношення“людина– світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями(наприклад, виховною).

У світогляді за допомогою відчуттів, образів, понять, ідей, теорій відбувається освоєння різних типів протиставлення "людина - світ". З цього погляду в структурі світогляду, як правило, виділяють чотири аспекти, що фіксують і розкривають основні способи та грані людського буття, тобто типи протиставлень "людина - світ".

1. Онтологічний (онтологія - вчення про буття). У цьому аспекті світогляду розглядається узагальнена картина походження світу й людини, розкриваються їхні структурні особливості, характер взаємозв'язків, основні закономірності. Найсуттєвішою тут є проблема співвідношення буття світу і людського буття, тобто те, яким чином і якою мірою зовнішні фактори (Бог, природа, соціальне середовище) визначають сутність людини, мету, цінності та способи її існування.

В онтологічному аспекті розглядаються відмінності між історичними типами світогляду - міфологічним, релігійним, науковим.

2. Гносеологічний (гносеологія - вчення про пізнання). У цьому аспекті розкривається пізнавальне ставлення людини до світу і самої себе. Визначаються можливості пізнання, його межі, найоптимальніші форми і методи пізнавальної діяльності. З'ясовуються критерії істинності..добутого знання. Спектр поглядів на проблему пізнання й самопізнання досить широкий, оскільки саме пізнання - стихійний процес, в якому сумнів цілком природний. Однією з форм пізнання є агностицизм - заперечення пізнаваності світу. Так, у філософському вченні І. Канта визнається можливість пізнання, але водночас стверджується, що пізнати можна лише явища, сутність речей і процесів - буття світу і людина в цілому непізнавані.

Інші філософські концепції, наприклад, гегелівське вчення чи філософія марксизму, визнають можливість одержання повного й істинного знання. Гносеологічний аспект світогляду дає вирішення проблеми співвідношення форм і методів пізнання, їхньої оптимальності. Наприклад, проблема співвідношення чуттєвого і раціонального пізнання, віри й розуму. Цей світоглядний аспект покликаний відповісти на питання про мету пізнання світу й самопізнання людини.

3. Практичний, або практиологічний. У цьому аспекті світогляду розкривається ставлення людини до світу і самої себе з погляду можливості, меж і способів її діяльності. Найсуттєвішим тут є питання про свободу волі людини і те, як вона має діяти, щоб досягнути своєї мети, сенсу життя в цілому.

Як показує історія розвитку людських уявлень, традиційною є дискусія з приводу того, що визначає людську поведінку, чи має людина свободу у виборі цілей та способів своєї діяльності.

Альтернативними є трактування, одне з яких стверджує, що життя людини наперед визначене, інше - що людина істота вільна. Вона може довільно обирати цілі своїх дій та шляхи їх досягнення.

Перша світоглядна настанова була властива для багатьох релігійних та філософських концепцій, їх називають фаталістичними.

Другий підхід характерний для деяких сучасних філософських напрямів, наприклад - екзистенціалізму. Він визнає, що людина з самого початку істота вільна, вона приречена на свободу, її життя - це нескінченний процес вибору й здійснення своїх життєвих шляхів.

У праксиологічному аспекті пропонується вирішити питання про вибір найбільш значущих для реалізації сутності людини способів людської діяльності - пізнавальної, виробничої (наприклад, ставлення до праці у протестантизмі), моральної.

4. Аксеологічний (аксіологія - вчення про цінності). Це центральний аспект світогляду. Крізь нього переломлюється решта світоглядних знань про світ і людину. У цьому аспекті відбувається осмислення цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціально-політичних і т. д.). Через аксеологічний аспект пропонується вирішення проблеми сенсу життя людини, тобто те, як вона повинна жити, будувати свою долю, до якої мети прагнути, як оцінювати себе і своє існування, на що сподіватися.

Таким чином, у світогляді через різні форми відображення розкривається сукупність відносин "людина - світ", які називають духовно-практичними. Іноді їх поділяють на духовні й практичні. За такого підходу перший (онтологічний) і третій (праксиологічний) аспекти світогляду визначаються відображенням практичних відносин, другий (гносеологічний) і четвертий (антологічний) - духовних відносин. Проте чітко розмежувати відносини "людина - світ" і визначити їх як суто практичні й духовні можна лише за значних припущень, розділивши, наприклад, пізнання і практику на самостійні, автономні, суттєво не взаємопов'язані одна з одною реальності.

26. Структура світогляду.

Людина є соціоприродною істотою, єдністю біологічного та духовного начал. Людина живе свідомо, мотивує свої вчинки не лише пропускає через свою свідомість, але й виправдовує.

Світогляд — система найзагальніших знань,

цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу. Основою світогляду є знання, які формуються всім життям, комплексом природничих та суспільних наук. Хайдегер — це самовизначена система поглядів людини, через призму якої людина фіксує свою пізнавальну діяльність. В межах світогляду виділяють компонентну структурупогляди, уявлення, досвід, знання, переконання, стереотипи, ідеали, критерії, віра….і рівневу структуруформується за певними критеріями:

за носієм: Індивідуальний носій — людина; Масовий груповий, етнічний, національний, професійний

за способом і формою відображення дійсності: теоретичний; буденний

За механізмом формування уявлень: Світовідчуття — споглядання світу вцілому; Світосприйняття — результат уяви є психічний образ; Світорозуміння — наявність понятійного апарату

Розрізняють три основні типи виявів відношення людини до світу: пізнавальний світогляд охоплює найбільш загальне знання про світ; оцінювальний світогляд включає цінності, ідеали; практичний передбачає наявність у світогляді певних практичних настанов

За способом свого існування: груповий та індивідуальний, хоча, поза особистістю та без особистості не може існувати жодна світоглядна система.

Світогляд: це узагальнена система поглядів людини і суспільства на світ у цілому, на своє власне місце в ньому, розуміння й оцінка людиною змісту свого життя і діяльності, доль людства; сукупність узагальнених наукових, філософських, соціально-політичних, правових, моральних, релігійних, естетичних ціннісних орієнтацій, вірувань, переконань і ідеалів людей.

27. Історичні типи світогляду.

1.Міфічниймагія, тотемізм, праначало, добро і зло

2.Міфологічний Міфологія — це процес виникнення, розвитку, структурування і функціонування певної системи міфів

3.Мистецький

4.Релігійний першооснова світу — Бог,

5.Науковий спільне: форми суспільної свідомості; здобуті знання представляють у теоретичній формі; структурні елементи наукового світогляду; мають однопорядкові структурні елементи. відмінне: у ф понятійний апарат мають всезагальний характер; ф є форою суспільної свідомості; закони і понятійний апарат ф виконують функцію загальної методології пізнання; ф дає загальну цілісну картину світу; ф включається в теоретичне обґрунтування будь-якого світогляду.

6.Філософський Співвідношення філософії і світогляду, світогляд ширше поняття філософія. Філософія як єдиний-суцільний світогляд є справа не тільки кожної мислячої людини, але і всього людства. Світогляд існує у вигляді системи ціннісних орієнтації, ідеалів, вірувань і переконань, а також способу життя людини і суспільства. філософія — це система основних ідей у складі світогляду людини і суспільства.

28. Класична онтологія та її фундаментальні проблеми.

Основне завдання метафізики: — що є буття — що є перше бутя

Онтологія — це вчення про буття, зясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого.

Частина філософії, яка зясовує основні, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного.

У марксистській філософії — зясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості.

У західній філософії — найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що зміст поняття онтологія складають основи, витоки, першоначала всього існуючого, найбільш загальні принципи буття світу, людини, суспільства.

Тип онтології — це філософський світогляд або філософське вчення щодо визначення засад, основ і атрибутів сущого: — ідеалізмабсолютизує ідеальний принцип; — матеріалізм абсолютизує матеріальний принцип

Гносеологічний тип онтології: -монізм; -дуаїзм; -плюралізм залежно від першооснови — одна, дві декарт — співвідношення матерії і свідомості або багато монадологія лейбніца

Основне питання для онтології — як проявляється буття = онтологія звертається до визначення структури, форми, рівнів буття та способів осягнення буття

Існує два підходи до трактування буття:

1. Класичнийметафізичний, що розкриває буття, як абстракцію

2. Некласичний онтологічний

29. Основні рівні буття.

Буття — філософська категорія, яка позначає реальність, яка існує обєктивно, поза і незалежно від свідомості людини.

Буття — філософська категорія, що позначає: все те, що ми бачимо, що реально існує; все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності; все те, що є уявним, нереальним; реальність, яка існує обєктивно, незалежно від свідомості людини; загальний спосіб існування людини, суспільства.

Основні рівні буття:

1 буття речей тіл: буття речей як цілого; буття речей вироблений людиною

2 буття людини: буття людини у світі речей; специфічне людське буття

3 буття духовного ідеального: індивідуальне духовне і обєктивне позаіндивідуальне духовне

4 буття соціального: індивідуальне і суспільне буття.

Головні сфери буття — природа, суспільство, свідомість та розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, обєднанні певною загальною основою.

Виходячи з вищевикладеного, основними формами буття є: буття речового, матеріального; буття субєктивного ідеального; буття біологічного живого; буття соціального суспільного.

30. Філософський зміст категорії матерія.

Матерія є причиною усіх причин, не будучи сама обумовлена ніякою причиною Ф. Бекон

Матеріальне — філософська категорія, яка дає уявлення про фундаментальну ознаку буття, а саме про його обєктивне

існування, незалежне від свідомості людини, її життєдіяльності наприклад, природа, космос, речовина, закони розвитку тощо.

У найдавніший філософів античного світу вже була думка про першооснову всього існуючого — вода, повітря, вогонь, атом тощо. НЕ УНІВЕРСАЛЬНІ

Анаксімандр першим дійшов до висновку — повинна бути єдина, загальна першооснова. Вона повинна бути всеохоплюючою, безмежною, вічною. апейрон. У Арістотеля, поняття матерії як філософської категорії, котра не має якихось конкретних ознак і є результатом абстрактного мислення людини.

Френсіс Бекон. матерія — це щось загаьне, всеохоплююче

Такий підхід відкидали ті, хто вважав першоосновою всього сущого дух, ідею, абсолютний розум, свідоме начало. єпископ Джордж Берклісвященник.

Матерія, — писав Ф. Енгельс, — є чисте творіння думки і абстракція. Ми відхиляємося від якісних відмінностей речей, коли обєднуємо їх під поняттям матерії. Матерія, як така, не є чимось чуттєво існуючим

Поняття матерії вироблено у філософії для позначення обєктивної реальності, котра дається людині у її відчуттях. Ця обєктивна реальність і є змістом такої філософської категорії, як матерія.

Матерію як поняття не можна ототожнювати з конкретними її видами.

31. Рух як спосіб, простір і час як форми існування матерії.

Визначення категорії матерія — обєктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і пізнаванне людиною. Рух — це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух — це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних обєктів, зміна їх станів. Спокій — це лише один із моментів руху. Кількість форм руху безкінечна. Джерело руху — сама матерія. Рух матерії — це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів.

Простір і час мисляться Ньютоном як реальності, але вони ніяким чином не взаємодіють із матерією, існують самі по собі. Це — метафізичне розуміння простору і часу.

Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики.

Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід вказати на велику кількість їхніх визначень, неосяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Простір — це така форма існування матерії, її атрибут, яка характеризується співіснуванням обєктів, їхньою взаємодією. Час — це внутрішньо повязана з простором і рухом обєктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Матеріалізм підкреслює обєктивний характер простору і часу, невіддільність від руху матерії: матерія рухається у просторі і часі.

Простір і час, матерія і рух невіддільні.

32. Некласична онтологія: загальна характеристика.

Не класичнийонтологічний підхід до трактування буття — абстракція заперечується. Первинним є екзистенція, тобто існування людини, як такої

Екзістенція; — усвідомлення; — існування у світі; — Існування, як ….людина визначає сама себе

Основні ідеї некласичної онтологіїчерез які розкривається, специфічність людського буття.

ідея гуманізму — буття в першу чергу розкривається, як людське буття

ідея інфінітивізму — людина,усвідомлюючи свою скінченність дивиться на своє існування через призму нескінченності

ідея трагізму — людина усвідомлює свою смертність і безліч турбот

ідея песимізму — людину оточує ніщо, людина приречена до самовизначення

33. Визначальні категоріальні характеристики світу.

Поняття світ має конкретно-історичний зміст, який визначається станом культури, науки, техніки, матеріального виробництва. суспільних відносин, природи.

Поняття світ як світоглядна категорія формувалось ще в до філософський період розвитку людства. Його виникнення і розвиток повязані з практичним виділенням людини з природи. Опосередкування життєдіяльності людей процесом матеріального виробництва та системою суспільних відносин зумовило становлення суспільства як відповідної цілісності, в якій життя людей стало можливим тільки у формі колективної діяльності.

У процесі розвитку людини змінюється уявлення про світ, воно наповнюється конкретно-історичним та чуттєво-сприйнятним змістом

Світ — це цілісна система, яка розвивається в діалектичній єдності природи і суспільства. Така єдність суперечлива, про що свідчить історія їхньої взаємодії.

Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу на світ свого буття, який, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого — руйнує природу і створює загрозу власному існуванню.

Світ — це визначене буття, універсальна предметність, в якій людина самовизначається як субєкт діяльності, котрий створює власний світ — світ людського буття.

Типологія світу, в якій людина — це мікрокосм, а Всесвіт — макрокосм. бере початок з міфологічного ототожнення природного та людського буття. Пізніше в цю типологію було включено сакральниіі світ символічного буття, що відповідав уявленням про місце надприродних сил у структурі універсуму. Наявність людського світу позначається передусім на типології світу, який поділяється на: матеріальний, духовний, обєктивно-реальний, субєктивно-ідеальний.

34. Поняття природи.

Поняття природа в науковій літературі вживається у двох значеннях. У широкому — і суспільство, і навколишній світ. У вузькому — це частинка світу, яка протистоїть суспільству і взаємодіє з ним.

Природа первинна. Людина є наймолодшим жителем, якщо порівнювати її з іншими формами життя. Виникнення життя на Землі є результатом саморуху і розвитку матерії при наявності відповідних природніх умов.

Природа є необхідною умовою матеріального життя суспільства, зокрема фізичного і духовного життя людини. Єдність суспільства і природи обумовлюється процесом матеріального виробництва. Природа існувала і далі може існувати без сусп. А сусп. без природи існувати не може.

В процесі виробництва між сусп. і природою відбувається обмін речовиною, енергією і інформацією. Природа є також могутнім засобом морального і естетичного розв. людини.

Існує не тільки фізичний, але й духовний звязок людини з природою — природні науки, оціночне ставлення. В сучасному світі людина змушена брати на себе відповідальність за збереження природи.

35. Народонаселення як природне явище.

Соціальна філософія аналізує народонаселення, його кількість, розселення, приріст {демографічний фактор, як один з природних чинників історичного процесу.

Ролі народонаселення в розвиткові суспільства.

Перший напрямок. Розвиток суспільства визначається зростанням народонаселення, його густотою, що це необхідна умова успішної життєдіяльності будь-якої держави.

Другий напрямок мальтузіанство-Т. Мальтус. Зростання народонаселення зло, що породжує злидні та страждання.

Т. Мальтус сформулював закон, згідно з яким населення має тенденцію до зростання в геометричній прогресії, а засоби до існування — в арифметичній. Наслідком цього є абсолютне перенаселення, що спричиняє голод, злидні, страждання.

Мальтузіанці абсолютизують біологічний фактор, але вони не беруть до уваги соціальний аспект народонаселення. Адже від стану суспільства залежить зростання чи гальмування темпів зростання населення.

Народонаселення, його зростання, густота, тобто демографічний фактор, постає як передумова та субєкт історичного процесу. Він відіграє надзвичайно велику роль у суспільному житті.

36. Поняття біосфери і ноосфери.

1875 Едуард Зюсс — вчений у межах Земної Кулі виділив декілька структурних частин — оболонок, які назвав геосферами. Одна з геосфер отримала назву біосфера.

Філософські погляди Володимира Івановича Вернадського перший Президент Академії наук України Формулює ідею ноосфери у дусі українського світорозуміння: у центрі — особистість. Можливість безсмертя особи. Розробляє концепцію ноосфери, що стала основою нової системи поглядів — антропокосмоцентризму.

Струнке вчення про біосферу було розроблене у 1926 році B.I. Вернадським — це оболонка Землі, склад, структура і енергетика якої значною мірою обумовлені життєдіяльністю живих організмів, це глобальна єдина система Землі, де існує або коли-небудь існувало

життя і весь основний хід геохімічних та енергетичних перетворень визначається життям.

Рівні речовин біосфери: 1 жива речовина; 2 біогенна речовина — створені організмами; 3 нежива — живі організми участі не брали; 4 біокістякова речовина; 5 радіоактивні речовини; 6 розсіяні атоми; 7 речовини космічного походження метеорити.

Ноосфера — це біогеохімічне поняття, що відображає коеволюцію людства та біосфери. Це принципово нова система світосприйняття розвитку людства, вимагає нового типу людини — людини ноосфери: вільної, незалежної від інших організмів. Сучасна людина — гетеротрофна, тобто існує за рахунок зелених рослин. Нова ж людина має бути автотрофною. Ще одна передумова формування ноосфери — синтез науки, моралі, мистецтва та філософії. Концепція ноосфери поліфонічна: охоплює природознавчий, суспільний, філософський і суспільно-моральний аспекти.

37. Поняття глобалізації та форми її існування.

глобалізація 60-ті рр XX століття Е.Ласло, Д.Медоуз, М.Месарович та інші. розширення світових соціальних звязків, які зєднують віддалені регіони таким чином, що місцеві події розвиваються під впливом подій, які відбуваються за багато миль від них Е.Гідденс; — Глобалізацію можна уявити як процес обєднання людства в єдиний світовий організм. В поняття глобалізація входить розширення, поглиблення і прискорення взаємозалежності у всіх аспектах сучасного суспільного життя.

Форми глобалізації: Політична глобалізація, Фінансова глобалізація, Культурна глобалізація, Глобалізація і навколишнє середовище.

Рушійні сили глобалізації:

- подолання нерівномірного розміщення ресурсів

- природно-кліматичні і економіко-географічні відмінності

- досягнення транспорту і комунікацій

- наростання відкритості ринків і мн відносин

- прискорення темпів технологічних нововведень;

- кооперація зусиль багатьох держав.

38. Глобальні проблеми сучасності.

Глобальні проблеми — торкаються всіх країн світу.

- Війна — мир; — Проблема міжнародного тероризму; — Проблема довкілля. Екологічна; — Енергетична проблема; — Продовольча проблема; — Економічні проблеми; — Світовий океан; — Проблема космосу

Універсальні проблеми — якщо не вирішити їх сьогодні, то завтра можуть стати глобальними.

- Демографічна; — Проблема захворювань; — Міжнародна злочинність; — Проблема стихійних лих

Глобальні проблеми мають подвійний соціоприродний характер. Вони водночас і природні, і соціальні.

39. Екологічні проблеми і шляхи їх розвязання.

Екологія — це наука про навколишнє середовище, оселю, людину, їївзаємооію_із цим середовищем і шляхи забезпечення умов для життя

Впровадження у виробництво найновіших досягнень науки і техніки, призвели до революційних змін у житті суспільства. Антропогенний вплив на природу.

Позитивні Більш повне задоволення потреб людей й негативні Забруднення природного середовища явища.

Зростаючі потреби суспільства і виробництва обумовлюють подальше прискорення темпів науково-технічного прогресу.

Використовуючи сучасні засоби виробництва, людство впливає на природу в планетарному масштабі. Екологічне прогнозування стало необхідною умовою. Тому важливо мати еколого-економічну оцінку науково-технічного прогресу. Вдосконалення техніки має здійснюватись із врахуванням її негативного впливу на стан природного середовища. Враховувати екологічні наслідки впровадження нової техніки, проводити комплексні еколого-економічні експертизи нової техніки і технічних ідей.

40. Інтелект, почуття, память і воля як здатності людини.

Почуттями називають індивідуально-суспільно створену форму безпосереднього переживання людиною дійсності.

Інтелект — здатність мислення, раціонального пізнання, на відміну від таких здатностей душі, як почуття, воля, інтуїція, уява тощо. Активний процес мислення, який здатний змінювати людину.

Воля — це властивість людської душі цілеспрямовувати діяльність тіла незалежно від безпосередніх фізіологічних потреб власного організму. Психічний процес свідомої цілеспрямованості регуляції людиною своєї діяльності і поведінки з метою досягнення поставлених цілей.

Память — одна із найважливіших функцій людського мозку. Здатність людини фіксувати, зберігати і відтворювати інформацію. Людська память утримує два види інформації: генетичну видову та набуту прижиттєву.

41. Співвідношення понять людина, індивід, особа, особистість, індивідуальність.

Індивід, особа, особистість — характеризують різні аспекти виявлення людської природи

1. ІНДИВІД ЧАСТИНА СІРОЇ МАСИ — один з багатьох, пасивний

2. ОСОБА — НЕПОВТОРНІСТЬ — відрізняється від інших

3. ОСОБИСТІСТЬ — Маркистське поняття особи і особистості збігалось РОЗУМІННЯ СВОЄЇ НЕПОВТОРНОСТІ — встав і вийшов із сірої маси, активний

42. Проблема визначення сутності людини.

Класичні трактування людини

1. людина — розумна істота

Маркс. Людина — істота універсальна, суспільна, що виражається через здатність олюднювати природу — перетворює природу лише заради задоволення своїх потреб і таким чином відчуджується від самої себе

Головні ідеї: = людина — культурна істота; = людина діяльна зі своєю природою; = людина соціальна істота.

2. людина — символічна істота.

Ернест Касіра Тобто вона може долучатися до природиспільноти через призму культурних норм

3. Людина — істота, що грає Хьойзенгард

Л. не виражається через одну сутнісну ознаку — людина — суперечлива істота.

Кримський — навіть стоячи обличам до Бога, людина спиною відчуває холод небуття, з цієї різниці температур народжується

історія = Стоячи обличам до Бога — творчий потенціал людини + холод небуття — необхідність робити вибір, але він здійснюється під напругою

Отто Больнов — проблема визначення сутності людини — відкрите питання, тому що будь-який часовий прояв існування людини може стати сутнісною ознакою людини.

43. Проблема сенсу життя людини.

Сенс життя — розуміння людиною змісту і спрямованості життя, свого місця у світі і призначення всього людства. Фром — 1. бути використання усіх своїх можливостей 2 Мати установка на володіння. Франко — 1. це те, що людина дає світу творчість 2. це те, що людина бере від світулюбов, переживання цінностей.

В сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. Глобальна переоцінка усіх цінностей та ломка традицій, нестійкість людського буття, потік масової культури, масового споживання, масових стандартів. Людина потребує вироблення певної життєвої позиції, яка б грунтувалася на особистих уявленнях про сенс життя.

Ще Сократ зазначав, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки — вона їсть, пє тощо для того, щоб жити. У християнській традиції, сенс життя вбачався у любові, сердечному почутті, яке має універсальний характер. В епоху Просвітництва — це ідея реалізації сенсу життя шляхом служіння загальному благу, внесення особистого внеску в історію, культуру, прогрес суспільства. Цю ідею розвивало багато філософів, які належали навіть до протилежних напрямків. Іммануїл Кант, Федір Достоєвський та інші підкреслювали моральний аспект.

Способи осмислення людського буття:

1. Життя як продукування смислу. Тільки суспільна людина вносить у навколишній світ начала смислу. Відповідь у Л.

2. Життя як втілення смислу Пошук у зовнішньому світі готових ідеалів. Відповідь у Надприродному.

3. Спілкування як здобуття життєвого смислу. Відповідь у комунікації.

44. Проблема свободи і відповідальності.

Серед загальнолюдських цінностей одне з чільних місць посідає феномен творчості. Творчість — соціальний феномен, притаманна людині здатність створювати нові цінності, що є засобом самовираження людини як прояву цілепокладаючої активності її свідомості та потреб суспільно-історичної практики. Творчість — одна із доріг, що веде до свободи.

Свобода — це поняття, що характеризує сутність людини і її існування, стан і можливість мислити і діяти відповідно до своїх уявлень та бажань, а не внаслідок внутрішнього чи зовнішнього примусу

Поняття свободи нерозривно повязане із поняттям свобода волі — поняття, що означає можливість безперешкодного самовизначення людини у виконанні тих чи ін ших цілей і завдань особистості.

Для того щоб зрозуміти феномен свободи особистості, потрібно розібратися в суперечностях волюнтаризму визначення першості

свободи волі з-поміж інших проявів духовного життя людини та фаталізму визначає весь хід життя людини та її вчинки, пояснюючи це або долею, або волею Бога, або детермінізмом, визначити межі необхідності, без якої неможлива реалізація свободи.

Відповідальність як протилежне свободі — це поняття, яке характеризує ставлення особистості до суспільства з по гляду здійснення нею певних моральних та інших вимог з боку суспільства. Питання про те, якою мірою це завдання виконується або якою мірою людина винна провина в його невиконанні, — це і є питання про особисту відповідальність.

•

чи може людина виконувати висунуті до неї вимоги

•

якою мірою вона зрозуміла і тлумачить ці вимоги

•

якими є межі її діяльнісних здібностей

•

чи має людина відповідати за результати

•

чи може людина передбачити ці наслідки

45. Свідомість як найвища форма відображення.

Свідомість — властивий людині спосіб свідомого відношення до світу і до себесамосвідомість через суспільно вироблену систему знать, вірувань, цінностей і тп.

Класичні концепції філ трактування свідомості в межах нім філософії 19 ст

1. Трансцендентальна

Свідомість розглядається через призму рефлексії це безпосередньо чуттєве відображення. мислення, тобто свідомість розглядається через призму самосвідомості. Кант свідомість — трансцендентальна єдність апперцепції поєднання чуттєвого і мисленнєвого. Трансцендентальний субєкт — людина, що пізнає і є носієм апріорних понять. Він може формувати свої поняття поза будь-якого чуттєвого досвіду. тобто свідомість — самосвідомість = апріорний досвід

2. матеріальна

Свідомість — це вища, властива лише людині і повязана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередній мисленнєвій побудові дій і передбаченні їх результату, в розумному регулюванні і самоконтролі поведінки людини.

Будь-який прояв свідомості можна розглядати лише через призму суспільства визначає і соціалізує індивідуальну свідомість

46. Феноменологічна концепція свідомості.

Феноменологія Гусерля некласична концепція 20-те ст.. — дескрипція апріорних структур свідомості. Свідомість — певний феномен, яким володіє людина.

епохе — уникнення судження.

Етапи дослідження гусерля:

1. Феноменологічна редукція — епохе

Викинути із свідомості будь-який ціннісний досвід і одержати акти свідомості — переживання світу. Опис внутрішніх станів і актів за допомогою яких свідомість отримує досвід. Виділяє важливим чуттєвість.

2. Ейдетична редукція від ейдос

Людина спроможна переживати не лише одиничні речі, але і духовні структури. Досвід формується через його інтерсубєкивність.

2 основні характеристики свідомості — інтенціональність на

інтерсубєктивність + темпоральність.

47. Чуттєве, раціонально-когнітивне та емоційно-вольове у структурі свідомості.

Свідомість не зводиться до психіки людини. Свідомість — це насамперед знання. Важливу роль пізнавальної когнітивної, емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості.

Логічна структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного, абстрактно-мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві образи й понятійні структури. Основні форми: Поняття -відображається клас предметів з їх істотними і загальними ознаками; Судження — стверджується,є або істинною, або хибною; Умовивід — одержують нові думки — висновки.

Емоційна сфера свідомості — складне, мало досліджене явище. Емоції — це відображення обєкта у формі психічного переживання, хвилювання.

Мотиваційно-вольова сфера свідомості складається із мотивів, інтересів, потреб субєкта в єдності зі здібностями у досягненні цілей.

Чуттєве пізнання є безпосереднім відображенням у свідомості людини зовнішніх властивостей предметів обєктивного світу, завдяки роботі зорового, слухового, смакового та інших аналізаторів нервової системи. Основні форми: Відчуття — відображення зовнішніх властивостей предметів обєктивного світу; Сприйняття — відображення зовнішності предметів обєктивного світу; Уявлення — це відтворений у памяті образ зовнішності предметів.

Основними формами раціонального логічного пізнання є поняття, судження та умовиводи.

48. Евристична і творча функції інтуїції.

Інтуїція знання, отримане без розуміння того, як ми його здобуваємо. Виникає в невизначеній ситуації, і субєктивно сприймається як здогад, передчуття, внутрішнє чуття, наявність якого усвідомлюється. Властивість інтуїції її виділяє більшість авторів- неусвідомленість процесу виникнення інтуїції. Виявляється за допомогою: здогад, передчуття, внутрішнє чуття. Підстави інтуїції не можуть бути верифіковані.

Інтуїція виступає такою ж загальною, властивою всім людям правда, різною мірою здатністю.

І ще одна надзвичайно важлива межа властива інтуїції — її безпосередність, не спирається на логічний доказ.

Еврестична — коли ми в чомусь працюємо, і інтуїція стосується роботи. Творча — абсолютно випадкова інтуїція.

49. Рівні і форми суспільної свідомості.

Свідомість — це вища, властива лише людині форма відображення обєктивної дійсності, спосіб її відносин до світу і до самого себе, та здобуваються тільки через спілкування з іншими людьми навичками предметних дій.

Суспільна свідомість — відображення суспільного буття, окремих сфер соціального життя, суспільства в цілому і не є простою сумою свідомості індивідів, що живуть у суспільстві.

Рівні сусп. свідомості.

У буденній св-ті

відображається щоденне життя людини, виявляється уся сукупність сусп. Відносин у їх переломленні до безпосереднього буття людей, їхнього побуту. Знання про світ в буденній св-ті перебувають в логічно не узгодженій, несистематизованій, суперечливій формі.

У теоретичній св-ті створюється узагальнена модель соціальної дійсності. Вона відображається через пізнання її сутності, закономірностей і тенденцій розвитку. Знання перебувають в логічно узгодженій, систематизованій формі.

Форми:

Політ. св-ть — влада. Правова св-ть — норми, правила. Естетична св-ть — розуміння прекрасного. Релігійна св-ть релігійну ідеологію. Економічна св-ть — виробництво, обмін, споживання. Екологічна св-ть екологічна проблема.

Сусп. св-ть та її форми — не пасивне відображення життя сусп-ва. Вони активно впливають на його функціонування і розвиток.

50. Несвідоме, свідоме і надсвідоме.

Самосвідомість — унікальний феномен, притаманний лише людині. Це здатність людини усвідомлювати саму себе. Практично це означає, що людина може сама оцінювати свої здібності, самооцінка і самокритика. Має суспільний характер: міра і висхідний момент ставлення людини до самої себе і до інших — інші люди. Як громада ставиться до людини, так і людина ставиться до громади.

Несвідоме — це певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовільністю виникнення і протікання, відсутності явної причини, свідомого контролю і регулювання. Несвідоме виявляється в інтуїції, передчутті, творчому натхненні, раптових здогадках, спогадах, сновидіннях, гіпнотичних станах і т.д.

Підсвідоме — це психічний акт, котрий на певному етапі людської діяльності знаходиться за межами її свідомості процеси запамятовування, визрівання творчого задуму тощо. Підсвідоме часто розглядають як суто фізіологічне явище. За Фрейдом, підсвідоме — активний психічний процес, котрий має прямий звязок з свідомістю. Що ж торкається несвідомого, то між ним і свідомістю існує неперехідний барєр

Я, Воно, Над-Я.

51. Основні складові пізнавальної діяльності: субєкт і обєкт, мета і ціль, засоби та результат.

Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання гносеологія — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності.

Осмислюється через категорії субєкт та обєкт. Субєкт — це реальна людина, і суспільство в цілому опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей. Обєкт пізнання — це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність субєкта.

Сучасна матеріалістична

гносеологія розглядає субєкт та обєкт у діалектичному взаємозвязку, взаємодії, єдності, де активною стороною є субєкт пізнання.

.

52. Гносеологія та епістемологія.

Гносеологія- теорія пізнання, розділ філософії. Німецька філософія XIX ст. Основне питання — чи пізнаваний світ у принципі

Відповіді на це питання дає:

оптимізм — світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби.

агностицизм — світ пізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний

скептицизм — ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно вводимо себе в оману.

Предметне коло гносеології:

Природа пізнання

Відношення знання до дійсності

Специфіка типів пізнання

Пізнавальні можливості людини та їх межі

Передумови, засади і форми пізнання

Вчення про істину та її критеріїспіввідношення істини та правди

Основні класичні теорії пізнання:

Агностицизм — заперечує можливість пізнання сутності речей та закономірностей реального світу

Емпіристика Бекон — джерелом і критерієм пізнання постає чуттєвий досвід, а мислення лише упорядковує і класифікує дані

Раціоналізм Декарт — джерелом і критерієм пізнання постає теоретичне мислення.

Догматизм — визнання положення чи системи наукового знання за доскональну і одвічну істину.

Релятивізмвідносний — абсолютизація відносності людських знань

Ірраціоналізм — інтуїція, інстинкти, воля, фантазія…

Епістемологія — розділ філософії, що досліджує природу та можливості знання, його межі і умови достовірності англо-американській філософії XX ст. Традиційно ототожнюється з теорією пізнання. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до розрізнення Е. і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях. Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції субєкт-обєкт, то для епістемології базовою є опозиція обєкт — знання. Як улаштоване знання

Обєкт при цьому може розглядатися як елемент у структурі самого знання ідеальний обєкт або як матеріальна дійсність віднесення знань реальність.

53. Можливості та межі пізнавального процесу.

МЕЖІ ПІЗНАННЯ

Фіксується через фіксацію різних рівнів пізнання людини. Існує 2 рівня пізнання:

чуттєвий через призму відчуттів, сприйняттів і уявлень

раціональний через поняття судження і умовивід

Заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Пізнання можливе лише як знання про явища Кант або про власні відчуття Юм.

Людське пізнання як будь-який процес, має обмежений, відносний характер. Агностицизм абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ.

Для ідеалізму, який заперечує існування світу незалежно

від свідомості, пізнання уявляється як самодіяльність цієї свідомості. Свій зміст знання отримує не з обєктивної дійсності, а з діяльності самої свідомості; саме вона і є джерелом пізнання. Згідно з матеріалістичною гносеологією джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості як індивідуальної, так і суспільної обєктивна реальність.

54. Проблема істини в теорії пізнання.

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Аристотель, визначив істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики так і метафізики.

Дійсність відображення в істині, трактується як обєктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище, по-друге, пізнання та його результат — істина нерозривно повязані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина це адекватне відображення обєкта субєктом, яке відтворює обєкт таким, яким він існує незалежно від свідомості і субєкта пізнання

55. Абсолютність і відносність як властивості істини.

Абсолютні й відносні характеристики істини. Обєктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою тісно повязана інша фундаментальна характеристика істини — абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Риси абсолютності істини є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною характеристикою істини — її відносністю.

Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно певних рамок, є відносною абсолютністю. Абсолютна й відносна істина — це не дві різні істини, а одна й та ж істина, розглядувана під різними кутами зору. Зрозуміло, що порушення рамок відносності істини негайно веде до її перетворення у свою протилежність — заблудження.

Таким чином, кожнеч і заблудження можна розглядати як істину, поширену за межі її чинності.

Істина ніколи не постає істиною-результатом, вона — і в цьому її чи не найголовніша характеристика — завжди є істиною-процесом.

56. Проблема критеріїв істини.

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істини. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності.

Декарт, Спиноза, Лейбниц — крит истины ясность и отчетливость мышления. Крит истины, как общезначимость: истинно то, что соотв мнению большинства.

Сущ и прагматический критерий истины: истинные идеи — это те кот хорошо работают.полезные.

Крит истины закл в практике.

Таким образом, обобщая,

концепции истины:

- соответствия. Истина есть форма соотнесения психики суб и об.

- когерентная. Где есть многозвенные истинные высказывания, там и формальные правила выведения их истинности.

- прагматическая. Критерий практики, истина как работоспособность и полезность заключенных в истине идей.

57. Істина і правда.

Істина завжди одна, а правда у кожного своя. Звідси, істина — обєктивна і дескриптивна, а правда — субєктивна і нормативна

Істина — це знання, що відповідає дійсності і має підтвердження цієї відповідності.

Правда — це почуття і усвідомлення людиною будь-якого знання істини чи хиби як істини.

Незважаючи на субєктивне джерело формування, правда — це знання про стан речей, до якого небайдужа людина і з огляду на який вона будує образ мети діяльності, бажаного буття, світу.

Зазначимо, що поряд із процесом перетворення істини на правду виникнення небайдужого ставлення до відомих властивостей дійсності відбувається процес протилежний — рух від правди до істини.

58. Поняття методу і методології.

Метод — шлях до чогось, тобто спосіб соціальної діяльності. Методологія у філософії має два значення: перше — система способів, заходів і операцій, що застосовують у науці та інших сферах діяльності; друге — вчення про систему, теорія методу. Методологія — метанаукове дослідження, спрямоване не на обєкт, а на знання про обєкт, тобто на методи і засоби, за допомогою яких здобуте. Основне призначення методології — здійснювати критичні функції у ставленні до науки. Така традиція закладена німецьким філософом Іммануїлом Кантом. На думку Канта, перед методологією стоїть завдання не просто описувати пізнавальний процес, а визначати можливості здобуття нового знання.

У сучасній філософії проблеми методу і методології обговорюються у філософії науки, системному підході, синергетиці, феноменології, структуралізмі та ін. Питання соціальної методології досліджуються також у герменевтиці Ганс Гадамер, Генріх Ріккерт та ін.. Сучасна методологія уникає крайніх оцінок методологічних програм або абсолютизації будь-якої з них, що мало місце у минулому. Багаторівнева концепція методологічної теорії, що включає діалектику і, метафізику.

У науці XX ст. широке розповсюдження одержали загальнонаукові методи: системний досліджує обєкти як системи; структурно-функціональний пізнає обєкти структурно як роздроблені цілісні, де елементи структури заповнюють певні функції; кібернетичний, імовірний, моделювання та ін.. А також: Аналіз, Абстрагування, Ідеалізація, Індукція, Дедукція, Аналогія. Моделювання. Науковими методами емпіричного дослідження є: спостереження; порівняння і експеримент,; вимір До методів теоретичного дослідження належить формалізація, аксіоматизація,

гіпотетико-дедуктивний.

59. Основні форми наукового пізнання.

В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає звязки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення.

Проблема — це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття.

Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена.

На основі трьох зазначених форм наукового пізнання в їхній діалектичній єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії.

Концепція — це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять. Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики обєкта.

Усі форми наукового діалектично взаємоповязані, і взаємообумовлюють одна одну.

60. Мова як засіб комунікації та пізнання.

Мова — засіб спілкування. Мова — основна форма національної культури і насамперед є першоосновою літератури. Мова існує у вигляді різноманітних актів мовлення, повторюваних усно й фіксованих за допомогою письма.

Мовлення — сукупність мовленнєвих дій, кожна з яких має власну мету.

Спілкування — це обмін інформацією, передача певної інформації однією людиною іншій. Спілкування здійснюється в мовленнєвих актах. Форми спілкування бувають різні: діалог, групова розмова полілог, монолог. Діалог і полілог вимагають участі у спілкуванні двох або кількох співрозмовників. Будь-яке мовне повідомлення — наслідок мовленнєвої діяльності певної людини.

Отже, обовязковий учасник спілкування, крім мовця, — слухач, реальний чи уявний. Мовлення, таким чином, — конкретне говоріння, усне чи писемне, а також сприйняття слухання або читання.

61. Функції мови.

Функції мови — призначення, роль, завдання, що їх виконує мова в сусп. вжитку. Основна, визначальна Ф. м. — комунікативна, є важливим чинником розвитку мови. Спілкування — це не тільки діалог реальних.

Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнання.

Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, створює суспільство як соціум.

Емотивна функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій

поведінці людини.

Когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку.

агітаційна функція вплив на інших людей.

регулятивна функцію роль плану поведінки, вчинків субєкта.

В останні десятиріччя збільшилася увага дослідників до пізнавальної, когнітивної, функції мови й мовлення. Виконуючи цю функцію, мова самозбагачується.

Дата добавления: 2015-10-26