Поліструктурність мови

Система мовна:

1) безліч одиниць даного мовного рівня (фонологіческіх,морфологічних, синтаксичних і

т.п) в їх єдності та взаємозв'язку; класи одиниць та правила їх утворення, перетворення і комбінування. У цьому сенсі говорять про фонологіческой, морфологічної, словообразовательной, синтаксичних, лексичних, семантичних системі даної мови або

(більш вузько) про системах (підсистемах) схиляння і спряженія, дієслова та імені,виду і

часу, роду і падежу і т.п. Визначення мови як системи сходить до Ф. де Соссюра,

підготовлено працями В. Гумбольдта та И.А, Бодуен де Куртене. Розрізняють ядр

системи, куди входять основні мовні одиниці й правила, і її периферію займає малоупотребітельние факти, стоящііе на межі літературної мови(застарілі, жаргонние, діалектние та ін); розрізняють ядро і периферію граматіческой сістеми.В зв'язку з функцонально-стилістичним розшарування мови(розмовною, офіційним, газетно- публіцистичних, наукових та ін) і принципову допустимість несовпадения норм у різних стилях.

63. Поняття соціокультурної комунікації.

Одним з базових механізмів існування і розвитку суспільства є соціокультурна комунікація.

Соціокультурна комунікація лат. Communico — повідомлення, звязок, спілкування — процес взаємодії між субєктами соціокультурної діяльності індивідами, групами, організаціями, націями, етносами і т.п. з метою обміну інформацією, який здійснюється за посередництвом прийнятих в певній культурі знакових систем мов, прийомів і засобів їх використання.

Комунікація — особливий тип людської діяльності, поряд з діяльністю когнітивною мисленнєвою, трудовою, ігровою та ін. Вона має цілеспрямований, активний характер, здійснюється під контролем свідомості учасників спілкування за певними законами і правилами, та у межах віками відпрацьованих моделей і усталених форм. Здійснюється за допомогою мови природної чи спеціальної, штучно створеної. Як відомо, завдяки мисленнєвої і мовленнєвої діяльності, спілкуванню за допомогою природної мови, людина виокремилась зі світу тварин.

Засобом соціокультурної комунікації, є вся культура як системна сукупність різних культурних феноменів і процесів та кожний її феномен і процес окремо. Будь-який культурний обєкт чи процес з семантичної точки зору має символічні властивості.

Для деяких культурних форм семантична смислова функція є основною. Наприклад, вона є головною для природних і штучних мов, обрядів, ритуалів, церемоніальної і сигнальної поведінки, художніх образів.

В залежності від типу соціокультурного устрою можна виокремити такі типи соціокультурної комунікації: авторитарно-канонічна характерна для традиційного або природньозакритого, динамічно-конкурентна характерна для західного або відкритого суспільства та тоталітарно-бюрократична характерна для штучно-закритих суспільств.

64. Обєкт і предмет філософії історії.

Термін філософія історії запровадив Вольтер,реальне формування філософії історії започатковується ще у стародавньому суспільстві.

Філософський підхід прагне показати саме цілісність історичного процесу. Обєкт — історичний процеса саме — з точки зору дослідника Предмет — суспільство в його темпоральних трансформаціях ф модифікаціях. Особливості: 1. історія звернута до локалізованих у часі і просторі окремих постатей і подійсубєктів, а філософія історії звертається до цілісних соціокультурних утворень. 2. історія

розглядає дієвий і фактографічний аспекти., а філософію історії цікавить тенденції та закономірності у розвитку історичного процесу — ключовий саме взаємозвязок. Основні проблеми, що постають перед філософією історії:1 єдність та багатоманітність історичного процесу 2проблема спрямованості історичного процесу, проблема субєкту та рушійної сили історії, проблема сенсу історії ці критерії розкривають сутність та специфіку історичного процесу.

65. Періодизація історії та її критерії.

Два підходи до типології суспільства:

Формаційний підхід: історія є прогресивним розвитком, лінійним процесом сходження від менш досконалої формації до більш розвиненої. Вирішальна роль відводиться економічному фактору. Розробка поняття суспільно-економічна формація належить К.Марксу. Суспільно-економічні формації — це конкретно-історичні типи суспільства, послідовні сходинки історичної еволюції, що обумовлені певним способом виробництва і специфічною формою виробничих відносин, насамперед — формою відносин власності. Первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство — такі ступені розвитку соціуму. Поділ історії на період традиційної аграрної, техногенної індустріальної цивілізації і нової.

Цивілізаційний підхід заперечує наявність єдиної закономірності історії. цивілізація фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства — матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній.

Традиційна цивілізація охоплює періоди стародавності і середньовіччя. Для традиційної цивілізації притаманні такі риси і ознаки: аграрна спрямованість економіки; екстенсивний і циклічний типи соціального розвитку; високий рівень залежності від природних умов буття.

Техногенна цивілізація сформувалась на руїнах середньовічного суспільства. Зростання, оновлення, розвиток. Цінність свободи, принцип вихідної рівності людей, незалежно від соціального походження, автономія індивіда. Техногенна цивілізація агресивна.

66. Проблема спрямованості, сенсу історії та її цінностей.

Вчені мали три підходи до історичного процесу:

1 історія не має смислу

2 Історія має смисл, але люди повинні самі його віднайти

3 Смисл історії люди творять самі

Платон, Аристотель — історія — це замкнутий цикл; Гегель, Маркс — історія — це циклічне коло; Шпенглер — історія — це ряд різних культурних цивілізацій

Проблема спрямованості ІП:

лінійний ІП спрямований або до макс розвитку, або до занепаду

циклічний проведення аналогій між історичним процесом та природою

не лінійний універсальне утворення, без будь-яких закономірностей

Проблема сенсу історії та її цінностей.

1 історія наділена обєктивним змістом, оскільки вона є

засобом для досягнення певних цінностей

2 в історії обєктивно є зміст, тому що вона є цінною сама по собі, в кожен момент її існування, причому ця внутрішня цінність зовсім на залежить від людей й їхніх груп

3 історія має субєктивний сенс як засіб досягнення тих ідеалів, які виробляє саме людство і які воно прагне поступово втілити в життя в ході своєї діяльності

4 в історії є субєктивний зміст, оскільки вона позитивно цінна сама по собі, і ця її цінність надається їй не ззовні, а самими людьми, що живуть в історії, що роблять її й одержують задоволення від самого процесу життя.

Про перші дві позиції можна сказати, що історія наділена змістом, незалежним ні від людини, ні від людства в цілому. Відповідно до двох останніх позицій, сама людина надає історії зміст, роблячи її засобом досягнення якихось своїх ідеалів або вважаючи цінністю сам по собі процес історичного існування.

67. Поняття суспільного і соціального у філософії.

Суспільство — це природно-соціальна самодостатня спільність людей. суспільство — це природно-духовне буття, її існування в предметно-соціальному середовищі.

Суспільне — це реальність відносин, які створені людьми в суспільстві. Ця реальність виникає природно, обєктивно, незалежно від волі і свідомості окремого індивіда. Люди прагнуть задовольнити свої основні інстинкти. Люди природно хочуть їсти, пити, одягатись, мати житло тощо.

Соціальне — це реальність відносин, які створені особистостями в суспільстві, виникає завдяки соціалізації людини. Тобто природний процес розвитку людини набуває у системі суспільних відносин свого вищого рівня — соціального. Соціальне — те штучне, чим людина намагається виділитись у середовищі собі подібних. Це не тільки те, що людина хоче їсти, пити, одягатись тощо, а й насамперед, що їсти-пити, як і для кого одягатись, яке мати житло і т. ін.

Таким чином, поняття суспільне і соціальне показують, що суспільство обовязково трансформується у своєму розвитку в певну форму свого соціального існування, що й позначається поняттям соціум.

68. Основні характеристики суспільства.

Термін суспільство 1. Окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку. 2. Та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів. 3. Сукупність усіх соціальних організмів, що існували ж існують на земній кулі, тобто все людство в цілому. 4. Суспільство певного типу взагалі, наприклад, феодальне, індустріальне.

Зрозуміти суспільство як обєктивний процес, пізнати закономірності його функціонування, розвитку — це головне завдання соціальної філософії.

Суспільство — частина обєктивного світу відносно відокремлена від природи форма життєдіяльності людей, що історично розвивається.

На думку Платона, суспільство є обєднанням людей

для задоволення своїх потреб і є засобом реалізації потреби людей одне в одному.

За Арістотелем, воно є втіленням притаманного від народження соціального інстинкту людини.

Найістотнішою ознакою людської життєдіяльності є її свідомий характер. Соціум є особливий спосіб життя людей, головними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілкування, генетично-функціональний звязок між якими спричиняє до створення відмінного від природного предметно-духовного світу культури.

Таким чином, суспільство — це реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує обєктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей, хоч вони як носії свідомості й волі є головними дійовими особами суспільно-історичного процесу.

69. Соціальна структура суспільства.

Соціальна структура суспільства — ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, обєднаних стійкими звязками і відносинами.

2 підходи: класовий не обовязково за економічним показником — скоріше за народженням та стратифікоівний за певними критеріями — влада, престиж, освіта, прибуток

Соціальна структура суспільства:

1. соціальнотериторіальна підструктура -територіальні спільноти

2. соціальнопрофесійна підструктура — професійних

3. соціальнокласова підструктура — верстви групи

4. соціальноетнічна підструктура — історичні спільноти людей

5. соціальнодемографічна підструктура — зумовленна статтю, віком

У широкому розумінні соц структура суспільства — це будова суспільства взагалі, система звязків між усіма його складовими елементами, якими є люди, соціальні ролі та статуси, соціальні спільноти та інституції.

У вузькому розумінні соц структура суспільства — це лише соціально-класові та соціально-групові спільноти, їхні взаємовідносини.

Соц структура суспільства — це його будова, де кожний елемент клас верства соціально-етнічна демографічна чи професійна група обєднаний спільністю інтересів і обєктивно відрізняється від інших свої специфічним місцем у суспільстві.

70. Сімя як соціальна ланка суспільства.

Сімя — це група, яка складається з осіб, пов язаних відносинами шлюбу і відносинами між батьками та дітьми.

В будь-якому суспільстві сімя має подвійний характер: з одного боку — це соціальний інститут, з іншого — це мала соціальна група. Кожна сімя живе згідно зі своїми нормами, створює свою культуру і утримує взаємозвязок сімя — суспільство.

Сімя як соціальний інститут має свої функції, а саме:

=підтримка відтворення суспільства статеві потреби, батьківські прагнення, забезпечення біологічного існування своїм членам їжа, одежа, житло

=підтримка культурного розвитку, передача культурних цінностей, соціалізація молоді

=надання дітям

соціального становлення навчання, визначення життєвої лінії

=забезпечення особам задоволення емоційних потреб, інтимного співжиття, відчуття безпеки, рівноваги біологічна, психологічна, соціальна гармонія розвитку

сімя — головний фактор соціалізаційного впливу. Саме в сімї відбувається становлення соціального Я, Дитина дивиться на світ очима своїх батьків

71. Нація як соціокультурний феномен.

У світовій суспільній думці немає одностайності у визначенні поняття нація. Одні вчені визначальною ознакою нації вважають національний дух, національну самосвідомість, національний характер, що сформувалися на ґрунті спільної долі, другі — трактують націю як несвідому психічну спільність, треті — зводять націю до спільноти людей, котрі однаково мислять. Існують географічні, біологічні, психологічні тлумачення нації.

Націю можна трактувати як спільність людей, що формується завдяки єдності таких засад.

- територіальних: — етнічних — економічних: — загальнокультурних — психологічних:

Усі згадані засади потрібно розглядати лише в їхньому органічному взаємозвязку та взаємозумовленості. Нація — це духовна спорідненість природно-соціально визначеногоих етносуів.

72. Ідеологія та утопія як форми організації суспільства.

Ідеологія — сукупність ідей, міфів, настанов, гасел, програмних документів партій, філософських концепцій; виходить з певним чином пізнаної та сконструйованої реальності, зорієнтована на практичні людські інтереси і має на меті маніпулювання та управління людьми шляхом впливу на їх свідомість.

Її призначенням є формування, актуалізація, спрямування, структурування і виправдання певних способів чи напрямів одних видів діяльності і засудження інших.

Процес формування і розвитку ідеології включає як процес утворення певних ідей на основі практичного досвіду, так і процес утворення більиш або менш ілюзорних, умоглядних уявлень. Обидва ці процеси нерозривно повязані між собою.

Ще більш невизначений у вітчизняній соціології є термін утопія утопія як різновид соціального проектування та уявно-розумового експериментування. Але при цьому треба наголосити: утопія — різновид колективної соціокультурної творчості. Утопія в нашому розумінні є швидше певний стан суспільної свідомості, в якій ціннісні орієнтації розвитку набули образної, конкретної, сприйнятливої, чуттєво-емоційно забарвленої форми.

Отже, ідеологія, є впорядкованою системою ціннісних суджень, через яку певна людська спільність визначає своє ставлення до існуючого соціального порядку, Ідеологія формується на основі загальновизнаних і колективно схвалених цінностей. Утопія, в той же час, у значній мірі є вірою. Але вірою світською, земною.

Природною соціальною основою утопії є не клас, а

соціальний історичний рух. Тоді як природною основою ідеології є клас, інколи страта або професійна група

Трансформація утопії в офіційну ідеологію зовні посилює її вплив, бо на її захист стає владна могутність держави. Але попри цю зовнішню видимість, це — початок кінця. Чим більше утопія одержавлюється і формалізується, тим швидше вона розкладається з середини.

73. Рушійні сили та субєкти соціального процесу.

У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: обактивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Рушійні сили розвитку суспільства повязані насамперед з діяльністю людей.

Субєктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Субєктом суспільного розвитку також є народ. Також суб. Є покоління.

74. Дух, душа і духовність: особливості взаємозвязку.

У філософії сформувалося переконання, що єдність духу, душі, духовності виявляє унікальні можливості людини у світі, котрий існує незалежно від неї і частиною якого є сама людина.

Дух — це обєктивно існуюче, надіндивідуальне начало, здатне спрямовувати діяльність людини і суспільства.

Душа — індивідуалізований дух, субєктивно існуюче начало.

Духовність — це почуття й усвідомлення реальності, яка безпосередньо чи опосередковано спрямовує життєдіяльність людини.

Духовність — це все те у світі, що є реальним керманичем життя людини і суспільства.

При цьому слід мати на увазі, що духовність — єдність обєктивного і субєктивного стосовно визначеності людського життя. А тому, залежно від історичних реалій, обставин життя певної особи, духовність має розмаїті форми. Але найчастіше виявлення духовності спостерігається у творчій діяльності людини.

75. Цінності як ядро духовного світу.

Вищими цінностями виступають: здоровя, сімя, любов, свобода, світ, війна, держава, праця, істина, честь, свідомість, пізнання, творчість тощо. У порівнянні з звичайними цінностями, вищі цінності мають швидше орієнтаційний, аніж регулятивний характер. Цінності визначають зміст існування індивіда, наповнюючи зміст її життя.

Цінності, допомагають їй не тільки уникати і переборювати небезпеку і здійснювати інші, притаманні всьому тваринному світу функції, але й творити, створювати поетичні твори, управляти виробництвом, займатися комерцією, досліджувати нові горизонти в науці, здобувати спокій духу, удосконалюватися — словом, досягати успіхів в будь-якій іншій сфері діяльності, що ототожнюється з уявленням про щасливе і повнокровне життя.

76. Гуманізм філософії.

Гуманiзм — визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.

Поняття гуманізм лат. humanism — людяний, людський у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, зявляється відчуття особистої сили та таланту.. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу.

77. Поняття філософії економіки.

Кожна людина щоденно залучена у сферу економічного життя.

Філософія економіки — сфера філософського знання про сутність економічного буття людини в багатовекторному полі соціуму й гуманістичному аспекті. У ньому економічна сфера постає як особливий засіб самореалізації людини в процесі зміни нею зовнішнього і власного внутрішнього світу, а економіка набуває статусу людиновимірної, універсальної єдиної матеріально-духовної сфери, в якій особистість реалізує себе як біосоціодуховна цілісність.

Самореалізація як субєктивна орієнтація є особливим духовно-творчим процесом, забезпечує постійне наповнення економічної сфери людськими силами.

Філософія економіки розглядає систему господарювання як багатовимірний, суперечливий, обємний світ світ суспільства і природи, який перебуває у постійному русі й розвитку. Філософія економіки здатна розкривати багатшу за змістом і сутністю економічну реальність. Філософський підхід дає змогу розглядати економіку як складну, відкриту, нелінійну систему з її незворотністю, можливістю виникнення нових звязків і відношень, зясувати місце і роль поодиноких людських зусиль у цій системі, які за певних станів соціального середовища можуть суттєво впливати на макросоціальні процеси.

Факт економічної діяльності у філософській інтерпретації розкривається у сфері духу. Формують так звану філософію господарювання, в якій економіка постає в універсальній, всезагальній формі, як така, що

ввібрала в себе весь світ.

Водночас філософія економіки дає філософське розуміння змісту багатьох основних економічних категорій економіка, Філософія грошей — філософський аналіз системного впливу логіки грошей, грошових відносин на світоглядно-духовний світ людини і суспільства.

78. Поняття суспільного виробництва та його різновиди.

У визначенні суспільства як системи важливу роль відіграє аналіз людської діяльності як суспільного виробництва. Поняття суспільного виробництва створене для визначення самої суті соціального. Як спосіб суспільної життєдіяльності, суспільне виробництво має складну структуру. В широкому розумінні, суспільне виробництво охоплює усі сфери суспільної праці і суспільної трудової діяльності: матеріальне виробництво, що забезпечує людей матеріальними засобами життя, сферу послуг, у тому числі охорона здоровя і соціальне забезпечення, виробництво духовних цінностей духовне виробництво, діяльність соціальних інститутів, що забезпечують виховання та освіту, підготовку до самостійної життєдіяльності, коротше, весь процес соціалізації людини.

Суспільне виробництво з самого початку має соціальний характер, формується зусиллями всіх людей у конкретно-історичних умовах і здійснюється за законами людського єднання, тобто за законами соціуму.

Дальше осмислення суспільства як системи звязане з аналізом її цементуючого ядра — способу виробництва. Спосіб суспільного виробництва — це спосіб створення і відтворення суспільної людини індивіда і людського суспільства, соціуму. За структурою — це система взаємодіючих елементів матеріального технологічного та економічного і духовного суспільного способу виробництва, їх єдність.

Здійснюючи процес виробництва, люди змінюють навколишню природу і разом з тим змінюють свою власну природу, формуються як соціальні істоти. Виробляючи певним способом матеріальні блага, люди виробляють відповідний уклад свого життя, оскільки спосіб виробництва є певний вид життєдіяльності індивідів, їх певний спосіб життя.

Спосіб виробництва — це матеріальна система, що, зрештою, функціонує як системотворчий елемент суспільства.

79. Поняття власності і її форм.

Власність — складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність суспільних відносин. Вона займає центральне місце в економічній системі.

Обєкти власності — це все те, що можна привласнити чи відчужити.

Субєкти власності — це персоніфіковані носії відносин власності.

Найскладнішою проблемою економічної науки є проблема форм власності. Існують два підходи до класифікації форм власності:

Вертикально-історичний підхід визначає історичні форми власності, низький рівень розвитку — колективна власність, високий —

приватна,

Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію економічних форм власності, а також її види і типи.

Існує два основних типи власності:

Приватна власність — виключне право на володіння.

Суспільна власність — означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів, існує у двох формах: державній і колективній

80. НТР: сутність, закономірності та соціальні наслідки.

Сучасний етап НТП прийнято називати науково-технічною революцією НТР. Насамперед необхідно уточнити співвідношення понять НТП і НТР.

Науково-технічний прогрес — це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, Науково-технічна революція — це більш вузьке поняття. Вона являє собою одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Виявом науково-технічної революції є докорінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки. При цьому розвиток техніки слід розглядати не як самостійний, сам по собі, а через призму людської активності.

Розглядаючи сутність НТР, необхідно враховувати цей бік явища, а саме — зміну місця та ролі людини в процесі виробництва, що відбувається в Результаті технічного прогресу.

Соціальні наслідки НТ?

- загострення екологічної обстановки,

- зміна взаємовідносин у системі людина-техніка робітник стає регулятором, наладчиком, програмістом

- зміна змісту і характеру праці збільшується питома вага творчих, пошукових визначальних функцій

- зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спеціалістів

- підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів

- прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності

- інтернаціоналізації суспільних відносин

- втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, технічна свідомість

- виникнення проблем біологічної і психологічної адаптації людини в звичайних і екстремальних умовах

81. Поняття політики.

Політика — мистецтво управління державою. Аристотель

Політика — важливий компонент життєдіяльності суспільства. За своєю природою вона пронизує всі сфери суспільного життя. Як соціальне явище політика носить відносно самостійний характер.

На думку М. Вебера, коли мова йде про політику, то це поняття слід повязувати передовсім з владою і державою. Він підкреслював, що політика означає прагнення до участі у владі або до виявлення впливу на розподіл влади або між державами, або всередині держави між групами людей, наділених владою.

Політика гр. роlitikе — мистецтво управління державою як соц. явище — багатобарвне та складне явище:

це мистецтво управління д-вою

це участь гром-н у справах д-ви сусп. інститути та обєднання гром-н

напрямок держ. розвитку, завдань, змісту і діял. д-ви

засіб чи інструмент, за доп. якого в сусп. досяг. інтереси тих чи інших соц. груп, класів, прошарків, які прагнуть до влади чи які знах. при владі.

По-перше, політика — наука, оскільки вона базується на законах суспільного розвитку. По-друге, політика — це не тільки наука зі своєю системою категорій, закономірностей і методів, а мистецтво,

Основні функції політики:

задоволення владнозначущих інтересів усіх груп і верств сус-ва.

раціоналізація конфліктів і протиріч

примус в інтересах окремих верств нас-ня

інтеграція різних верств нас-ня

політична соціалізація особистості

забезпечення соц-ек-ного та соц-пол розвитку всього сус-ва

82. Поняття політичної системи та її структури.

Політична система — це певна сукупність взаємоповязаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості та внутрішні закономірності, властиві саме цій спільності.

Як одна з форм соціального руху матерії, політична система тісно повязана з особливою формою діяльності людей — політикою. Бере участь у розвязанні таких загальносоціальних завдань, як інтеграція суспільства, розподіл у ньому матеріальних і духовних цінностей; монополія на державний примус у масштабах всього суспільства і використання для цього спеціального апарату; має досить складну внутрішню будову. Політична система має монополію на здійснення влади.

Сучасне наукове знання про політичні системи поділяється на два підходи. В першому з них політична система подається як теоретичний, ідеальний конструкт, який дає змогу виявляти і описувати системні властивості різних політичних явищ. У другому більш конкретному тлумаченні поняття політична система визначає реальний складний механізм формування і функціонуван-ня владних відносин у суспільстві.

Отже, політична система становить складне і специфічне явище в життєдіяльності суспільства, з внутрішньо організованими звязками і властивостями елементів, її можна визначити як системну сукупність політичних відносин, правових і політичних норм, інститутів, ідей, повязаних із формуванням, здійсненням влади та управлінням суспільством.

Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це — внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозвязку і взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість елементів; закономірні звязки між елементами. політичні відносини політична свідомість політична культура,

83. Держава — складова політичної організації

суспільства.

Держава посідає особливе місце в політичній системі, надаючи їй цілісності і стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи. Вона виконує винятковий і необхідний обсяг діяльності з управління, розпоряджається ресурсами суспільства і регулює його життєдіяльність. Держава — основне знаряддя влади.

Поняття держава виникло близько трьох тисячоліть тому стародавня держава Урарту існувала в IX-VI ст. до н.е.. Грецький філософ Платон уявляв ідеальну державу як ієрархію трьох станів: правителів-мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників. Основоположник утопічного соціалізму Т.Мор стверджував: держава — це змова багатих проти бідних. Г.Гегель вважав, що держава — це образ і дійсність розуму, це життя Бога в світі.

Різні погляди на походження держави: теологічна, патріархальна, договірна, психологічна, теорія насильства.

Держава виражає суспільний публічний характер людської діяльності.

Які ж властивості виділяють державу з-поміж інших організацій і обєднань у суспільстві, роблять її основою всієї політичної системи суверенітет держави, держава уособлює публічну владу і підпорядковує собі всі виявлення інших суспільних властей, держава за допомогою права регулює суспільні відносини і своїм велінням надає їм загальнообовязкового змісту, держава виконує основний обсяг управління справами суспільства і розпоряджається його людськими, матеріальними і природними ресурсами.

функції — внутрішні та зовнішні. Внутрішніми прийнято вважати господарсько-організаційну, управлінську, соціальну, національно-інтегративну, демографічну, освітянську, культурно-виховну, екологічну, правоохоронну функції. До основних зовнішніх функцій держави слід віднести дипломатичну і оборонну.

84. Правова держава і громадянське суспільство: поняття, проблеми формування і розвитку.

Правова держава — форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі державні органи й громадяни однаковою мірою відповідальні перед законом; реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову. Правова держава є альтернативою авторитаризму і тоталітаризму.

Специфічні ознаки правової держави:

1. верховенство і панування права в широкому розумінні і закону у вузькому розумінні держава має керуватися законом

2. принцип розподілу влад реалізується принцип верховенства закону, носить інструментальний характер

3. пріоритет прав і свобод особистості. Права існують не лише у особистості, але і у колективу, у суспільства, держави на першому місці в не правовій державі

4. соціальна захищеність

5. соціальна справедливість

6. чітке розмежування функцій держави і суспільства

7.

створення антимонополістичного механізму, який унеможливлює зосередження владних повноважень в певній ланці або інституті

8. встановлення в законі і здійснення в житті суверенності державної влади

9. формування суспільством на основі норм виборчого права законодавчих органів і контроль за формуванням і втіленням законодавчої волі в законах

10. відповідність внутрішнього законодавства загальноприйнятим нормам і принципам міжнародного права

11. взаємна відповідальність держави і особи

12. наявність громадянського суспільства.

13. Громадяни мають права та обовязки.

Громадянське суспільство — це суспільство, в якому спосіб життєдіяльності індивідів, потреби та інтереси задовольняються не державними та політичними методами, а сукупністю природних форм їх життєдіяльності. Важлива ознака громадянського суспільства — його саморегульованість., економічна і соціальна свобода його індивідів

Громадянське суспільство тісно повязане з правовою державою. Успішне функціонування, виконання суттєвих принципів громадянського суспільства можливе лише в умовах правової держави. Основною характерною рисою правової держави є беззаперечне панування закону в усіх сферах суспільно-політичного життя.

Взаємозвязок громадянського суспільства і правової держави проявляється в обовязковій взаємній відповідальності держави та особистості.

85. Поняття культури.

Загальне визначення культури — це все те, що створено людиною. Тому в широкому аспекті культуру розглядають як сукупність результатів людської діяльності. Вони розуміють культуру як сукупність духовних символів Вебер, форму розумової діяльності Кассірер, систему знаків, комунікацію Леві-Стросс, інтелектуальний аспект штучного середовища Люнь.

Культура є органічною єдністю матеріального та духовного. В літературі прийнято розрізняти матеріальну і духовну культуру. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності людей та її результати. Духовна культура насамперед охоплює сферу духовного виробництва.

Визначається певна типологія культур. національну; регіональну; культуру певних соціальних субєктів. Виділяють також певні культурні епохи: антична культура, культура середньовіччя, культура епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, фізична, моральна і т.д. Ознаки: 1. культура є суспільним явищем. 2. Культура є явищем історичним.. 3. Культура має ціннісну природу. 4. Культура завжди має безліч різноманітних проявів, хоча і є єдиним цілим.

В літературі виділяють певні соціальні функції духовної культури. Серед основних таких функцій — пізнавальна, комунікативна, регулятивна, прогностична, ціннісно-орієнтаційна, які органічно взаємопо-вязані

між собою. Але, на думку багатьох культурологів, філософів, інте-груючою функцією духовної культури є людинотворча функція.

86. Масова культура, контркультура і антикультура.

Перші десятиліття XX ст. позначені дедалі посилюваним крахом моральних норм і принципів.

Масова культура — ств. професійними авторами і розповсюджується за доп. електронних носіїв. Величезний вплив на всю культуру в цілому, орієнтується в своєму впливі на стереотипи свідомості, стандартні штампи, псевдореалістична, ґрунтується на створенні ілюзій. ЗАТЕ має найбільшу аудиторію.

Контркультура=антикультура — протистоїть домінуючій культурі, протиставляє їй свої стандарти поведінки, моральні норми. напр., бандитські шайки

87. Поняття цивілізації.

Подібно суспільно-економічній формації і культурі, цивілізація являє собою одну з найбільш загальних і найбільш важливих форм людської дійсності. Найчастіше цивілізація розглядається як синонім культури. Багато які дослідники дотримуються точки зору, згідно з якою цивілізація охоплює лише матеріально-технічні цінності і блага, тоді як культура охоплює духовну сферу, творчі процеси. Під цивілізацією розуміється також сукупність форм існування людства, його діяльності, духовного світу, взаємовідношення з природою.

організаційно-регулятивний аспект людської дійсності. Субстанціональною основою цивілізації є суть людини.

Термін цивілізація від лати. civil — цивільний, державний зявився в XVIII віці. Він був вжитий Мірабо в роботі Друг людей або трактат про народонаселення 1757р..

Важливу думку відносно специфіки цивілізації висловив І.Кант. Він зазначив, що цивілізація безжалісна до окремої людини, але одночасно представляє безперечний прогрес по відношенню до всього людського роду.

Але цивілізація — це не тільки система організації і управління, це і показник міри забезпечення можливостей здійснення індивідом, групою, класом своїх прав і свобод, а також умов виконання ними своїх обовязків.

Цивілізація характеризується рівнем розвитку демократії, залучення індивідів, маси до участі в рішенні насущних задач суспільного розвитку.

Міра цивілізованості суспільства виявляється не тільки в рівні розвитку виробництва, суспільних відносин, духовного життя суспільства, але і в мірі шанобливого відношення людини до людини, до суспільства, суспільства до людини особливо до жінки, до дітей, стариків, в забезпеченні захисту і реалізації особистих прав і свобод громадян. З сказаного можна зробити висновок, що цивілізація виникає на певному рівні розвитку суспільства на основі розвитку виробництва, суспільного розподілу праці, ускладнення соціальної структури суспільства і взаємовідносин між соціальними субєктами, розширення і поглиблення обміну між індивідами,

соціальними групами, класами, між суспільством і особистістю, між людиною і природою, тобто на основі диференціації у всіх сферах життя суспільства.

88. Традиції і новаторство в культурі.

Реальністю культури є й те, що вона виявляє себе істо рично. Поза історією говорити про розгортання культури неможливо.

Спадкоємність культури — це процес передачі куль турно-історичного досвіду. І в цьому вимірі спадкоємність є відтворенням, збереженням вічних цінностей шляхом пере осмислення їх у процесі творчості. Саме в спадкоємності як органічному поєднанні традиції і новаторства реалізується історичність культури, її самозбереження й саморозвиток. Культура як процес і результат суспільно-історичної діяль ності людини функціонує через органічне поєднання мину лого, сучасного і майбутнього. Культурна традиція — це процес використання культурних надбань у незмінному вигляді, зав дяки якому відбуваються накопичення і передача людського досвіду в історії, і кожне нове покоління людей може викори стовувати цей досвід, спираючись у своїй діяльності на ство рене своїми попередниками. Традиції — елементи соціальної і культурної спад щини, що передаються з покоління в покоління й зберіга ються в суспільстві протягом тривалого часу.

Нехтування традиціями порушує наступність у розвитку культури, призводить до втрат цінних досягнень людства. Традиція в культурі виступає певним типом відношення між послідовними стадіями культурного розвитку, коли старе переходить у нове і продуктивно працює у ньому. Традиція, яка перешкоджає подальшому розвиткові культури, поступово відживає себе і відходить у минуле, у забуття.

Різне співвідношення традицій і оновлення, новаторства в культурі дає підстави для поділу суспільств на традиційні і сучасні.

Отже, культура, з одного боку, характеризується смисловою впорядкованістю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності, а з іншого — смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є новаторством. Для гармонійного функціонування та розвитку, уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох протилежних тенденцій — традицій і нова торства через органічний взаємозвязок свободи і відповідальності на принципах вищих духовних цінностей людяності, гуманізму.

89. Співвідношення національного і загальнолюдського у культурі.

У процесі розвитку самосвідомості людства у сьогоденні можна побачити, зокрема, дві тенденції.

Перша містить ідею про те, що у світі спостерігається процес денаціоналізації людства; що національна культура втрачає своє значення і набуває сили загальнолюдська, світова культура що стосуєтьстя України, то українська мова і шароварна культура, начебто, не є перспективними; що людство у

своєму еволюційному розвитку спрямовується до користування кількома найбільш демографічно поширеними мовами, що домінують у світовому інформаційному просторі.

Інша тенденція визначається у тому, що загальнолюдська культура має складатися з барвистої мозаїки національних культур. Різноманітність — це життя; одноманітність — смерть.

90. Поняття міжкультурної комунікації.

Поняття міжкультурна комунікація є похідною від понять культура та комунікація. Комунікація — це обмін інформацією між складними динамічними системами та їх частинами, які в стані приймати інформацію, накопичувати її та ін.. А. Урсул

Комунікація — в широкому розумінні соціальне обєднання індивідів за допомогою мови та знаків, встановлені загальнозначимим набором знань для різноманітної цілеспрямованої діяльності. К.Черрі

В свою чергу, культура розглядається як загальна, універсальна для суспільстваетносу, нації система ціннісних орієнтацій, стереотипів свідомості та поведінки, форм спілкування та організації сумісної діяльності людей, які передаються з покоління в покоління.

Міжкультурна комунікація характеризується тим, що при зустрічі представників різних культур кожен з них діє у відповідність з культурними нормами. Класичне визначення дано у книзі Верещагіна та Костомарова Язык и культура, де міжкультурна комунікація розуміється як адекватне взаєморозуміння двох учасників комунікативного акту, які належать до різних національних культур.

Рівні між культурної комунікації

Міжособистий межличностный рівень комунікації

Міжкультурна комунікація у малих групах

Міжкультурна комунікація у великих групах

Етнічний рівень між локальними етносами, етномовними,

Національний рівень при наявності національної єдності.

Форми між культурної комунікації

Аккультурація як форма міжкультурної комунікації одночасно процес та результат взаємного впливу різних культур.

Культурна експансія як форма між культурної комунікації розширення сфери впливу домінуючої культури за першочергові межі чи державні границі.

Культурна дифузія як форма міжкультурної комунікації представляє взаємопроникнення культурних рис і комплексів

Культурний конфлікт як форма міжкультурної комунікації зіткнення субєктів культури

Дата добавления: 2015-10-26