Вірусні гепатити

Вірусні гепатити посідають одне з провідних місць в інфекційній патології людства.

Гепатит А (ГА) — самостійна нозологічна форма інфекційного захворювання вірусної природи з фекально-оральним механізмом передавання та переважним ураженням печінки і травного тракту.

На сучасному етапі ГА характеризується значним поши­ренням, відсутністю засобів специфічної профілактики, високим рівнем захворюваності. У більшості випадків клінічно виявлений гострий ГА має легкий та середньої тяжкості пе­ребіг без ускладнень і хронізації процесу, частота летальних наслідків становить 0,05 %.

Єдиним джерелом збудника є хвора людина з будь-якими формами інфекційного процесу. Найбільш епідеміологічно небезпечні хворі з нерозпізнаними формами захворюваності — безжовтяничною і субклінічною, які зустрічаються дуже часто.

Вірус ГА виявляють у крові, фекаліях та слині хворих.

У профілактиці ГА велике значення має комплекс санітарно-гігієнічних заходів, спрямованих на розрив фекально-орального механізму передавання.

Гепатит Е (ГЕ) — самостійна нозологічна форма інфекційного захворювання з фекально-оральним механізмом переда­вання збудника. Осередки ГЕ виявлені на території Південно-Східної і Середньої Азії, Близького Сходу, Африки, Центральної Америки. Основним чинником передачі збудника є вода. Спостерігається важкий перебіг ГЕ у жінок в другій половині вагітності. Летальність при цій формі інфекції становить 0,5—1 %, серед вагітних — 10—20 %.

Гепатит В (ГВ) — загальне інфекційне захворювання, а його збудник (вірус) надзвичайно стійкий до умов зовнішнього середовища. Механізм передачі збудника парентеральний. Україна належить до числа країн із середньою частотою поширення інфекції.

За матеріалами ВООЗ, у світі щорічно реєструється близько 1 млн хворих на ГВ. Існування безсимптомного хронічного вірусоносійства значно ускладнює боротьбу з цим захворю­ванням. Нині на земній кулі налічується понад 300 млн безсимптомних носіїв вірусу ГВ. Частота летальних наслідків у разі гострого ГВ становить 0,8 %. Від 5 до 10 % хворих ста­ють хронічними носіями вірусу, причому 25 % із них поми­рають від таких ускладнень, як цироз печінки, первинний гепатоцелюлярний рак.

Збудник ГВ відзначається високою резистентністю до дії багатьох фізичних та хімічних чинників. За температури 3— 5 °С зберігається протягом року, за кімнатної температури — до 6 міс, у замороженому стані — 15—20 років, у висушеній плазмі — 25 років. Руйнується в процесі кип'ятіння (100 °С, 60 хв), під час автоклавування (2 атм 132 °С, 20 хв), сухожарової стерилізації (180 °С, 60 хв), за умови замочування у свіжовиготовлених відповідних розчинах дезінфектантів збудник руйнується через 60 хв. У нерозведеній крові та її продуктах (плазма, фібриноген) зберігається тривалий час (роками).

Вірус ГВ проникає в організм парентеральним шляхом, переважно через шкіру, слизові оболонки (зовнішні та внутрішні), а також безпосередньо у кров, у т.ч. при пораненні шкіри.

Основними джерелами збудника інфекції є хворі з малосимптомними, стертими формами гепатиту, що, як правило, не діагностуються, а також носії.

У хворих на ГВ усі секрети, що утворюються з крові (плазми) або мають домішок крові (плазми), потенційно заразні.

Також збудник можна виявити в сечі, жовчі, сльозах, слині, фекаліях, грудному молоці, вагінальному секреті, спермі, спинномозковій і синовіальній рідинах, пуповинній крові. Основним біологічним субстратом, у якому закономірно виявляються ВГВ, є кров або її препарати: плазма, еритроцит-на маса, фібриноген, протромбін, де вірус зберігає свою інфекційність.

Згідно з даними, 50—70 % інфікувань ВГВ припадає на стаціонари. Це зумовлено сприятливими умовами, які ство­рюються для реалізації парентерального механізму передачі збудника під час використання гемотрансфузій, ін'єкційної терапії, оптичного обладнання (бронхоскопи, гастроскопи, цистоскопи, ректороманоскопи), надійна стерилізація якого дуже ускладнена.

Ризик зараження дуже великий не лише для пацієнтів, а й для медичного персоналу, у якого досить часто зустрічаються порушення цілості шкірних покривів.

До розряду відділень підвищеного ризику зараження належать центри гемодіалізу, серцево-судинної хірургії, реані­маційні блоки та відділення інтенсивної терапії, опікові цен­три, хірургічні, онкологічні, гематологічні, інфекційні, протитуберкульозні, урологічні, неврологічні та інші стаціонари. Можна стверджувати, що підвищений ризик зараження ГВ наявний у всіх лікувальних закладах, у тому числі поліклініках і амбулаторіях, у яких хворі проходять тривалий курс ін'єкційної терапії.

До груп так званого високого ризику інфікування відносять представників медичних професій, які мають контакт із кров'ю та її продуктами.

Захворюваність медичних працівників на ГВ у 3—5 разів і більше перевищує середню ураженість населення.

В офіційних матеріалах ВООЗ ГВ віднесено до професійних захворювань деяких категорій медичних працівників.

Незважаючи на те, що ГВ належить до загрозливих професійних захворювань, йому можна і потрібно запобігти завдяки удосконаленню техніки безпеки та убезпечення умов праці.

Застосування індивідуальних засобів захисту шкіри і слизових оболонок від потрапляння крові (рукавичок, окулярів, шапочок, масок-респіраторів, халатів, фартухів тощо) для персоналу, який обслуговує носіїв ГВ, є обов'язковим. Забороняється курити і споживати їжу в тих приміщеннях, де можливий контакт із кров'ю.

Важливим засобом профілактики є періодичні (через 6 міс) обстеження медперсоналу, що має тісний контакт із кров'ю та іншими біологічними речовинами, в закладах служби крові, клініко-діагностичних лабораторіях, маніпуляційних кабінетах, у названих раніше відділеннях підвищеного ризику, а також обстеження персоналу на носійство імуномаркерів ГВ.

Специфічна профілактика. Імуноглобулінова профілактика застосовується не пізніше, ніж через 2—3 доби після зараження, бажано в перші 6 годин.

Досвід використання вакцин проти ГВ засвідчує їх безпеку та ефективність. Є думка про необхідність вакцинації проти ГВ усіх осіб, які працюють у сфері охорони здоров'я. Після триразового введення вакцини з інтервалом 1 міс у 91—97 % медичного персоналу, яким зроблено щеплення, виробляються антитіла.

Вірусний гепатит С (ГС) вважається найпідступнішим у світі. Близько 75% його гострих форм перебігає латентно, тому ГС образно називають "лагідним убивцею". Симптоми грізного захворювання можна легко прийняти за грип. Майже в половини інфікованих осіб він переходить у хронічну форму, а через 15—20 років може розвинутись цироз печінки, що, своєю чергою, призводить до раку печінки. У різних країнах поширення вірусу ГС серед населення коливається в межах 0,5—2 %. За прогнозами ВООЗ, у наступні 10—20 років хронічний гепатит С стане основною проблемою органів охорони здоров'я. Унаслідок поширення ГС на 60 % може збільшитися кількість пацієнтів із цирозом печінки і вдвічі зрости смертність від захворювань печінки.

Вакцину від ГС ще не розроблено і, на думку спеціалістів, найближчим часом її не буде створено, тому передусім слід розраховувати лише на профілактику та лікування.

ГС — це кров'яна інфекція з парентеральним механізмом передавання збудника. Найбільший ризик інфікування вірусом ГС буває в разі переливання крові та введення її продуктів. Дослідження донорської крові на наявність антитіл до вірусу ГС допомагає запобігти йому в 50—85 % випадків. Одну з груп ризику інфікування вірусом ГС становлять наркомани. Дже­релом зараження можуть бути салони татуювання за умов недотримання правил санітарно-протиепідемічного режиму.

Ризик інфікування вірусом ГС становить при переливанні крові 55 %, внутрішньовенному введенні наркотиків — 20 %, гемодіалізі — 12 %, сексуальних контактах — близько 7 % і в медичних працівників — близько 6 %.

Знання про актуальність, етіологію, патогенез, джерела збудників і механізм передавання інфекційних захворювань сприятимуть результативному застосуванню заходів щодо запобігання захворюванням, убезпечення медичних праців­ників від зараження на робочих місцях.

Дата добавления: 2015-07-08