Проблемы обновления современной украинской культуры.

. Основою самовідтворення культури є освіта. Наприкінці XX ст. її зміст, форми суттєво відставали від основних тенденцій розвитку цивілізації, слабо були зорієнтовані на перспективи цього процесу. Гостра потреба кардинальних змін у сфері освіти зумовила проголошення в 1988 р. «Основних напрямів реформи загальноосвітньої і професійної школи». Нової моделі вітчизняної освіти потребувала поява на політичній карті світу незалежної України. Ця модель, відповідаючи реаліям посттоталітарного суспільства, мала стати національно зорієнтованою, органічно вписавшись у загальносвітові процеси. Суперечливі процеси спостерігаються й у сфері літератури та мистецтва. Українській літературі вже повернено донедавна забуті й заборонені імена. На книжкових полицях з'явилися твори літераторів української діаспори. Це сприяє формуванню в читача цілісного уявлення про українську літературу, повертає українському народові неоціненний для подальшого розвитку художньо-естетичний досвід.

Ознака сучасності — висока політизація суспільства. За цих обставин зростає роль пристрасного слова публіциста. Болючі проблеми сьогодення — перегляд, переосмислення та переоцінка пануючих донедавна поглядів; пошук нових ідеалів та орієнтирів, мовна політика держави; екологічні негаразди тощо — тематика публіцистичних творів найавторитетніших у суспільстві письменників.

Характерними рисами літературного процесу сьогодення є утвердження світоглядно-естетичного плюралізму; творчий пошук, що виявляє себе в розширенні жанрового і стильового спектра літератури; збереження і творче осмислення традицій; синхронний розвиток та взаємодія традиції, авангарду, модерну та постмодерну; осмислення місця й ролі митця в літературі та суспільному житті.

Суттєво впливає на розвиток літературного процесу, на формування наукового потенціалу держави рівень книговидавництва.

Характерною особливістю сучасного стану культури є неоднозначність процесів у гуманітарній сфері. Так, домінування плюралізму в духовному розвитку суспільства дає змогу ознайомити широкий загал із шедеврами світової культури, які раніше з ідеологічних причин були недоступними; стимулює творчу активність митців. Але водночас плюралізм відкриває шлях для проникнення в духовну сферу антикультури. Пропагуючи насилля, антигуманність, вона за відсутності стійкого культурного імунітету становить серйозну загрозу для суспільства. Це зумовлює потребу радикальних, але виважених, далекоглядних і продуманих змін.

23. Культурные теории российских авторов 19-20 ст. Російська панславістська, польська федеративна й українська слов'янофільська теорії

Українська слов'янофільська теорія була відповіддю українських інтелектуалів на російську панславістську та польську федеративну теорії.

Панславістська теорія виникла в громадських і культурних колах західного й південного слов'янства у зв'язку з посиленням ідей пангерманізму та постійної загрози турецького поневолення.

Термін «панславізм» уперше вжив словак И. Геркель у 1826 р. в «Граматиці всеслов'янської мови». На ґрунті культурної та мовної спорідненості перші панславісти мріяли про політичне об'єднання слов'ян під проводом Росії. На їхню думку, це забезпечило б рівновагу сил між групами європейських народів.

Такі ідеї висловлювали тоді словак Я. Коллар, хорват Л. Гай, серб В. Караджич, чех П. Шафарик. Водночас зі своїми і російським народами, вони виокремлювали й «малоросіян». У перші десятиріччя поширення панславізм посприяв швидкому виникненню центрів слов'янознавства в Празі, Загребі, Москві, Харкові та інших містах.

У 30-40-х роках XIX ст. ідеї панславізму використали російські діячі М. Погодін, Т. Аксаков, Ф. Тютчев, перетворивши його на російський імперський панславізм. Його сутність зводилася до створення єдиної слов'яно-руської держави на противагу «ворожій Європі». Для цього вони використали ідеї російських слов'янофілів, які, захищаючи «святу Русь», виступали проти впливів «гнилої», «хворої», «зматеріалізованої» та «безвірної» Європи. Імперські панславісти не брали до уваги існування українського народу й зовсім не помічали його потреб і прагнень.

Те, що українці раніше входили до складу Великого князівства Литовського і Руського, Речі Посполитої, і навіть створили свою Українську козацьку державу — Гетьманщину, і за цей час виробили власні культурні, релігійні та політичні традиції, сприймалося російськими теоретиками як прикра обставина, зумовлена примусовим відокремленням «південно-західних українців» від «материнської основи».

Загарбані Російською імперією, польські громадсько-політичні діячі не сприймали ідеї панславізму з провідною роллю Росії. На відносини між європейськими народами вони дивилися крізь призму теорії федералізму. Намагаючись здобути незалежність, польські інтелектуали хотіли заручитися підтримкою українського населення. Вони висунули твердження про існування республіканського ладу в старій Польщі, де українці, білоруси і литовці нібито мали рівні права з поляками. Спершу вона сформувалася в рамках консервативної аристократичної течії емігрантів, очоленої князем А. Чарторийським. Серед поляків, які мешкали на Правобережній Україні, сформувався «український гурток» поляків-українофілів, які походили з України, захоплювалися її козацьким минулим і розвивали ідеї спільної долі й національних інтересів поляків та українців. Лідер цієї групи, М. Чайковський, за дорученням А. Чарторийського в 30-х роках XIX ст. формував у Туреччині загони козаків для розпалювання в Україні повстанського руху проти імперської влади.

Члени українського гуртка прихильників теорії федералізму уявляли майбутнє України в складі відбудованої федеративної Речі Посполитої і намагалися використати паростки українського національного руху в інтересах відновлення Польської держави. Ідею федерації європейських республік запропонувала також емігрантська шляхетсько-демократична організація «Молода Польща». Проте вона замовчувала питання «української республіки», більше наголошуючи на питаннях боротьби за нову демократичну Польщу, утворену рівноправними і вільними громадянами, а також населенням польських «кресів» — окраїн.

Зрештою, усі провідні польські мислителі не припускали навіть думки про відміну кордонів 1772 р. Польська нація їм уявлялася такою, що неодмінно включала б русинів (українців), литовців і білорусів.

Українських інтелектуалів не влаштовувала і польська федеративна теорія. Ні російські, ані польські інтелектуали не визнавали права українського народу на самостійне існування. Тому на противагу їм члени Кирило-Мефодіївського братства запропонували слов'янофільську теорію. Вона базувалася на ідеї створення федерації рівноправних народів. Про її зміст ви детальніше довідаєтеся з параграфа про Кирило-Мефодіївське братство.

Дата добавления: 2015-07-08