Література. 1. Бєлікова Н.Ю

1. Бєлікова Н.Ю. Міжконфесійні конфлікти в Україні та пошук шляхів їх подолання //Наука. Релігія. Суспільство.-2000.-№ 2.-С.16-22.

2. Бондаренко В. Межцерковный конфликт: ростки надежды//Политика и время.-1992.-№ 3.-С.22-26.

3. Бондаренко В., Єленський В., Журавський В. Релігійне життя в Україні: стан, проблеми, шляхи оптимізації.-К., 1996.

4. Декларація прав національностей України // Право України. – 1992. – № 1. – С. 5

5. Єленський В. Скільки релігій в Україні?//Людина і світ.- 1996.-№ 6.-С.2-5.

6. Єленський В. Релігія і українське суспільство. Огляд подій 1995 року.// Людина і світ.-1996.-№ 1-2.-С.2-9.

7. Закон України. Про національні меншини в Україні: Прийнятий 25 червня 1992р. № 2494-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 36. – С. 529.

8. Розпорядження Президента України. Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, релігій і церкви: Прийнята 23 вересня 2005 року № 1172/2005-рп. // Уряд. кур’єр.–2005. – 30 верес. – С. 12

9. Хоменко В. Дні грецької культури у Криму // Голос України. –2005. – 15 жовтня.

10. Кулик О. Крим – колиска караїмів // Уряд. кур’єр. – 2005. –15 верес.

11. Касьяненко М. У Криму розпочалися Дні грецької культури // День. –2005. – 8 жовтня.

12. Козловський І. Румеї та уруми – то наша Еллада // Вечірній. Київ. – 2005. – 1 жовтня.

Проблемно-пізнавальні питання

1. Представники скількох національностей мешкають в Україні?

2. Яка законодавча база розроблена в Україні для збереження ідентичності і культурної самобутності національних меншин?

3. Які культурні товариства створені в Криму?

4. Визначте напрямки діяльності угорського культурного товариства у Львові?

5. Охарактеризуйте діяльність грецької діаспори в Україні?

6. Які найбільш відомі фестивалі національних меншин відбуваються щорічно в Україні?

7. Яка інфраструктура створена українською єврейською громадою?

8. Якими церквами, конфесіями та релігійними напрямками представлена конфесійна карта України?

9. В яких регіонах України найбільш чисельно домінуючою є Українська православна церква Московського патріархату?

10.Як зросла чисельність мусульманських організацій в Україні?

11.Визначте основні етапи розколу православ’я в Україні?

12.У чому полягає конфлікт між православними і греко-католиками?

1. Україна багатонаціональна, поліетнічна держава. Згідно з останнім переписом населення в Україні проживає 48,2 млн. осіб, а це – 130 національностей. Найбільша етнічна спільнота – українці (37,5 млн. осіб). Інші спільноти належать до категорії національних меншин. За роки незалежності в Україні створені політико-правові підвалини державної національної політики, яка будується на принципах рівності політичних, соціальних, культурних прав і свобод усіх громадян незалежно від їхнього походження, на підтримці розвитку національної свідомості і самоутвердження, захисту громадян України на рівних підставах. Йдеться про вивірену державну програму гармонізації міжнаціональних стосунків, захист прав національних меншин, задоволення їхніх культурно-просвітницьких, мовно-освітніх та інформаційних потреб.

В добу становлення незалежної Української держави проблема надійного захисту національних меншин стала пріоритетною. Усвідомлюючи, що культура є одним з найбільших надбань будь-якої нації, що вона – сутність нашої національної індивідуальності, своєрідності національного світобачення й світосприйняття, що це ключ до наших духовних таємниць, живлячий сік наших генетичних пракоренів, в Україні розроблено і створено законодавство в питаннях збереження ідентичності і культурної самобутності національних меншин, що відповідає світовим стандартам. На цих засадах побудовано Декларацію прав національностей України, прийняту в листопаді 1991р. А в статті 6 Закону України “Про національні меншини в Україні” зазначено, що держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації. Пам’ятки історії і культури національних меншин в Україні охороняються законом.

Світова спільнота прийшла до розуміння того, що асиміляція етносів, зникнення з ужитку їхніх культур, які містять небачені й нечувані скарби, може призвести до інтелектуальної катастрофи людської цивілізації. Злиття кордонів різних держав, уніфікація їхніх грошових одиниць і глобалізація економічних проблем, що у нинішньому світі має як гарячих прихильників, так і запеклих супротивників, не повинні тягнути за собою злиття мов культур і націй. З метою досягнення більшого єднання між народами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їх спільним надбанням, держави-члени Ради Європи та інші держави підписали в 1995 році у Страсбурзі Рамкову конвенцію про захист національних меншин. Одним із засобів досягнення цієї мети є збереження та подальше здійснення прав і основних свобод людини. В тексті Конвенції йдеться про те, що плюралістичне та справді демократичне суспільство має не тільки поважати етнічну, культурну, мовну та релігійну самобутність кожної особи, яка належить до національної меншини, але й створювати відповідні умови для виявлення, збереження та розвитку цієї самобутності що створення клімату терпимості та діалогу є необхідним для того, щоб культурне розмаїття стало джерелом та чинником не розколу, а збагачення кожного суспільства. Стаття 5 цієї Конвенції зобов’язує держави, що приєдналися до неї, створювати необхідні умови для того, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, зберігати основні елементи своєї самобутності, зокрема релігію, мову, традиції та культурну спадщину. Україною Конвенцію ратифіковано.

Одним з останніх проявів уваги нашої держави до проблем національних меншин є Розпорядження Президента України “Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, релігій і церкви” (23. 09.2005 р.), в якому наголошується на необхідності розробити державну програму зміцнення міжнаціонального миру та злагоди в Україні, запобігання виникненню міжетнічних, міжконфесійних конфліктів, передбачивши, зокрема, конкретні заходи з утвердження ідей міжнаціональної злагоди, толерантності у відносинах між представниками різних національностей та конфесій, підтримки національних культурних традицій.

З часу проголошення незалежності Україна прагне створити умови для рівноправного розвитку та активної участі в соціально-економічному, політичному та духовно-культурному житті держави представників всіх національностей, котрі разом з українцями складають єдину етнонаціональну структуру суспільства.

У країні послідовно розбудовується культурно мистецьке життя національних меншин, йдуть пошуки вирішення проблем їхньої освіти, дозвілля, відродження національних традицій. Здійснюється ряд інших заходів, спрямованих на гарантоване забезпечення політичних, соціальних, економічних та культурних прав і свобод, розвитку національної самосвідомості та самовиявлення етносів України.

На сьогодні в Україні створені та активно діють понад 780 національно-культурних товариств. Найчисельніші з них: російське, єврейське, польське, угорське, грецьке, болгарське. Всі вони входять до Асоціації національно-культурних об’єднань України, Президентом якої є народний депутат України О. Фельдман. Мета діяльності асоціації – забезпечення прав національних меншин на рівні європейських та міжнародних стандартів.

Другим за чисельністю (після українців) народом, що проживає нині в Україні є російський народ. Попри всю політизацію питання міжнаціональних відносин, національно-культурні інтереси росіян задовольняються як найбільше. Яскравим прикладом цього можуть слугувати культурно-мистецькі заходи, присвячені творчості російських митців, письменників, загалом культурі Росії, що постійно відбуваються не лише в Києві, а й в усіх регіонах країни. У 1991 році було створено Всеукраїнське національне культурно-просвітницьке товариство “Русское собрание”. Організація ця не політична – на цьому особливо наголошує президент Товариства заслужений працівник культури України А. Потапова. Метою організації є відродження і збереження моральності, духовності, інтелігентності, інтелектуальності. Члени товариства категорично проти ворожнечі на національному і релігійному ґрунті. Членом Товариства може бути будь-хто, незалежно від національності, віросповідання і місця проживання, якщо його цікавить російська культура в Україні. Ці цілі Товариство пронесло через понад півтора десятки років, що воно існує. Його девіз – “Не замість, а разом! Кордони роз’єднують, культура поєднує”, адже повага у відносинах між народами – справжня якість інтелігенції, а не мода. Товариство щорічно проводить Дні російської культури, Дні слов’янської писемності, Пушкінські читання, фестивалі поезії і бардівської пісні. Ювілейні дати класиків російської літератури відзначаються, як зазвичай, у ювілейний рік. Так в 2005 році пройшли вечори А. Ахматової, В. Маяковського, Б. Пастернака, М. Шолохова, М. Зощенка, С. Єсеніна. Відвідують ці заходи не лише члени Товариства, а й інші письменники (в тому числі і українські), педагоги, студенти, працівники бібліотек, музеїв, просто аматори літератури. Адже літературна скарбниця, і російська і українська – всесвітнє надбання. Також проводяться “круглі столи”, конференції, дискусії. Створено Міжнародний “круглий стіл” “Нація і культура”. Товариство займається виданням творів українських письменників, що пишуть російською мовою. Так, наприклад, за допомогою держави було видано значущу для Товариства книг “ХХ век, запомни нас такими”.

Прикладом плідної діяльності національно-культурних товариств в Україні може стати угорське культурне товариство у Львові, що нещодавно відсвяткувало свій 15-річний ювілей. За ці роки угорська громада створила власну недільну школу, кілька самодіяльних колективів, налагоджено постійні наукові і творчі обміни з історичною батьківщиною. Або ж Федерація грецьких товариств України координує діяльність 95 місцевих організацій. Десятиріччя відзначило Херсонське національне товариство “Еллада”. Воно об’єднує греків, котрі проживають у регіоні, сприяє їх спілкуванню, вивченню історії і культури далекої прабатьківщини. До цієї дати в обласному краєзнавчому музеї влаштовано виставку “Греки Херсонщини”, експонати якої розповідають про вагомий внесок вихідців із Еллади у розвиток півдня України. З 10-річчям грецьке об’єднання привітали представники інших національних товариств, а їх на Херсонщині уже більше сорока. Майже всі вони виникли вже в роки незалежності України. Активно працює на культурно-освітній ниві у Житомирі вірменська громада, що має назву “Ерібуні” (так колись називалася столиця Вірменії) – нею відкрито недільну школу для дітей вірмен, планується створення вірменського дитячого хору. І таких прикладів можна наводити безліч.

Діяльність великої кількості національно-культурних товариств суттєво впливає на міжнаціональні відносини в Автономній Республіці Крим. З метою завершення формування німецької діаспори на півострові й створення умови для її життя й розвитку засновано Союз німців Криму. До його складу ввійшли німецькі громадські організації: земляцтво депортованих німців Криму, об’єднання німецької молоді краю “Югенд”, сімферопольське міське товариство кримських німців “Відергебурт” і культурний центр “Дойчклуб”. На півострові працюють сімферопольські міські громадські організації “Польський культурно-просвітницький центр ім. Адама Міцкевича в Криму”, “Єврейський дім”, Кримська республіканська громадська організація “Білоруська діаспора Криму” тощо. Діяльність у Криму значної кількості національно-культурних товариств є віддзеркаленням поліетнічного складу населення автономії.

В Україні було презентовано Всеукраїнську громадську організацію “Український центр ісламознавства”, що має 15 місцевих осередків Усі ці громадські організації піклуються про збереження культури, мови, традицій свого народу.

Завершено підготовчу організаційно-методичну роботу для створення у Києві Міжнародного Центру Толерантності. Ініціатором і засновником центру є Асоціація національно-культурних об’єднань України разом із Єврейським фондом України та Асоціацією недержавних організацій України. Міжнародний Центр Толерантності має на меті виховання у підростаючого покоління українців шанобливого ставлення до людини та її прав, незалежно від етнічного походження або релігійної належності, сприяння збереженню історичної пам’яті народу України, а також формування у суспільстві атмосфери неприйняття будь-яких проявів ксенофобії, антисемітизму та расизму. Зразком для центру слугує досвід кращих аналогічних інституцій Європи та США. Засновники обіцяють, що центр матиме сучасне технічне обладнання, солідний бібліотечний фонд, кваліфікованих співробітників. У планах – проведення семінарів і науково-практичних конференцій за участю провідних спеціалістів з цих питань із різних країн світу, етнополітичних студій та пошукових експедицій по всій території.

Ведеться послідовна розбудова культурно-мистецького життя національних меншин, йдуть пошуки вирішення проблем освіти, дозвілля, відродження національних традицій. Здійснюється ряд інших заходів, спрямованих на гарантоване забезпечення політичних, соціальних, економічних та культурних прав і свобод, розвитку національної самосвідомості та самовиявлення етносів України.

Значна активізація роботи товариств посприяла створенню ряду нових аматорських художніх колективів, проведенню як національних так і поліетнічних культурно-мистецьких акцій, етнокультурологічних конференцій, фестивалів дитячої творчості тощо. Серед них варто згадати: широкомасштабний культурологічно-мистецький проект “Україна – відкритий світ”, Всеукраїнський форум національних меншин “Всі ми діти твої, Україно!”, культурно-мистецьку акцію до Дня захисту дітей “Дітям наші серця”, Всеукраїнську виставку до Днів слов'янської писемності і культури “Скарби слов'янського світу”, Всеукраїнський фестиваль театрів національних меншин України “Етно-діа-сфера”, Всеукраїнській фестиваль корейської культури в Україні “Кореяда”, новорічно-різдвяну мистецьку акцію “Київ золотоверхий єднає...”, що стали вже традиційними в Україні.

У державних музеях України створюються експозиції, що висвітлюють питання історії культури, побуту, традицій національних меншин. Наприклад в Галичі на Івано-Франківщині відкрився Музей караїмської історії та культури. Це унікальний, єдиний в Україні подібний заклад. Дерев’яний храм – кенаса, споруджений тут у ХVІ сторіччі, 1830 року під час пожежі згорів. Тоді караїми побудували нову муровану кенасу. На початку 60-х років минулого сторіччя галицьку кенасу комуністична влада закрила, влаштувавши в ній склад. У 1985 році храм зруйнували вщент. Працівники Музею караїмської історії та культури планують дослідити фундаменти зруйнованої кенаси та спорудити на цьому місці меморіальний знак. Донині в Галичі збереглося 11 караїмських будинків кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя, які об’єднані між собою однією віссю – вулицею, що не втратила своєї історичної назви Караїмська. Вона виходить на головну Ринкову площу міста. На високому пагорбі правого берега Дністра в селі Залукві біля Галича видніються старі надгробки караїмського зерету (цвинтаря). Кладовище – одна з небагатьох в Україні історико-культурних пам’яток цього етносу, що збереглася донині. Протягом останніх років співробітники Національного заповідника “Давній Галич” під керівництвом завідувача Музеєм караїмської історії та культури І. Юрченка здійснили інвентаризацію надгробків, кладовище занесено до Державного реєстру пам’яток. В експозиції та фондах новоствореного музею майже 5 тисяч експонатів. Серед них культові й обрядові речі караїмської громади Галича та релігійні книги, інвентар караїмського храму – кенаси. У керівництва Національного заповідника “Давній Галич” та у дирекції музею є чимало цікавих задумів. Планується, наприклад, створити при музеї електронну бібліотеку-архів, до бази даних якої увійдуть рідкісні книги, періодика, архівні матеріали, інші раритети, що стосуються караїмської тематики.

Автономна Республіка Крим може бути прикладом толерантного та вдумливого вирішення міжнаціональних проблем в Україні. Адже третину населення Кримського півострова складають національні меншини – тут проживають росіяни, євреї, татари, грузини, греки, караїми, німці, естонці і, навіть, переселенці зі Швейцарії. Це, звичайно не може не позначатися на культурному житті республіки.

У Сімферополі відкрито Інформаційно-методичний центр міжкультурної просвіти й толерантності. Це ініціатива співробітників Кримського етнографічного музею та Інформаційно-дослідницького центру „Інтеграція й розвиток”. Справу підтримано Міжнародним фондом „Відродження”, Міністерством освіти та науки автономії, Кримською філією Інституту сходознавства НАН України, Британською радою в Україні, Верховною Радою та урядом автономії. Таке поєднання сил дає змогу ефективно реалізувати мету нового центру, здійснювану в рамках проекту “Мультикультурна освіта як основа толерантних міжнаціональних стосунків у Криму”. Вже створюється солідна інформаційно-методична база, поширюються освітні програми для школярів із використанням потенціалу етнографічного та інших музеїв. Центр стане добрим помічником учителям, методистам, активістам громадських організацій, сприятиме проведенню різних культурних заходів та фестивалів.

Широко відбуваються заходи, що представляють культурно-мистецькі надбання всіх народів, які населяють Крим: тематичні вечори в краєзнавчому музеї Євпаторії, присвячені Міжнародному дню малих народів, які збирають представників різних національних общин міста. На завершення вечора звучать пісні та вірші болгарською, українською, вірменською, караїмською мовами, виконуються німецькі та грецькі танці. В рамках заходу на набережній Євпаторії відбулося свято національних культур. В концертній програмі зазвичай: запальні грецькі танці у виконанні народного танцювального колективу “Елефтерія”, унікальні хореографічні витвори караїмів, які з блиском показує народний ансамбль “Фідан”, німецькі пісні – їх виконує вокальний ансамбль “Гартен”.

Яскравим святом став у 2009 році ІІ Міжнародний фестиваль кримськотатарської і тюркської культур “Ворота Гезлева – Східний базар”, що відбувся 26–30 серпня в Євпаторії. Його мета – відродження народного та декоративно-прикладного мистецтва кримськотатарської, караїмської, кримської культури і культура других тюркських народів. В рамках фестивалю відбулося пісенне свято “Східний базар”, в якому взяли участь творчі колективи та солісти з різних країн: пройшли Ашикські читання, присвячені мистецтву тюркських народів був показаний фільм “Татар-ський триптих” режисера Ігоря Муратова. В місті працювали виставки декоративно-прикладного та винахідницького мистецтва, фотовиставка.

У вересні 2009 року в Білогорську відбувся Перший Міжнародний фестиваль народної творчості “Біла скеля”, у якому взяли участь більш як 30 колективів Криму, які представляли різні нації та народності, що населяють півострів. Своє мистецтво крім традиційно російських, українських та кримськотатарських колективів, показали й малі народи Криму: греки, вірмени, чехи тощо. У святі взяв участь й фольклорний колектив з Туреччини.

Зараз, за даними Асоціації кримських караїмів “Кримкарайлар”, у світі нараховується близько 2 тисяч караїмів, у тому числі 1-2 тисячі проживають в Україні, з них 740 – в Криму. Крім Асоціації на прадавній батьківщині плідно працюють національно-культурне товариство “Кардашлар” та етнокультурний центр “Кале”. Тож не дивно, що в серпні-вересні 2009 року відбулися такі культурно мистецькі акції, як ІХ міжнародний молодіжний караїмський табір у Чуфут-Кале та Всесвітній фестиваль культури кримських караїмів у Євпаторії. На ці заходи з’їхалися караїми із різних регіонів України, а також гості з Польщі, Туреччини, Росії, Білорусі, Литви, Франції, Італії, США, Австралії. У святковій програмі було відкриття відродженого храму – Великої соборної кенаси у Євпаторії. Побудований 200 років тому храм вражає самобутніми фресками на стелі, тонким художнім різьбленням по дереву. З нагоди відкриття відновленої культової споруди була випущена поштова марка, погашення якої здійснили під час фестивалю представники “Укрпошти”. Відбулося також відкриття пам’ятника С. Дувану, представнику караїмського народу, який керував міською владою в Євпаторії з 1906 по 1917 роки і багато зробив для розвитку цього самобутнього курорту. І, як завжди на святах, відбувся великий концерт за участю національних колективів з України, Москви, Литви, Санкт-Петербурга.

Вільно і самобутньо розвивається в Криму російська культура. Прикладом цьому можуть слугувати численні культурно-мистецькі акції, що тут постійно відбуваються: у січні 2005 року в рамках Другого відкритого фестивалю національних культур народів Криму “Золота колиска” в салоні мистецтв Ялтинського центру дитячо-юнацької творчості проходили Дні російської культури, у Красноперекопську, Саках, Гвардійському пройшов республіканський фольклорний фестиваль “Російський хоровод”, ініціаторами якого виступили генеральне консульство Росії в Криму та Російський культурний центр у жовтні в Російському культурному центрі оформлена виставка “Російська дитяча і навчальна книга”, на якій представлена продукція 15 видавництв Росії. Також експонувалась виставка “Прекрасні ви, берега Тавриди” відомого кримського художника Вадима Конєва: відбулася презентація нового журналу “Літературний дитячий світ” та зустріч з кримськими бардами. 23 жовтня 2009 року російська громада Криму відзначила 12-у річницю з моменту створення. Її регіональні організації існують у всіх районах Криму, а кількість членів сягає 10 тисяч. Того ж місяця Російському культурному центрі в Бахчисараї пройшла зустріч членів Кримського літературного клубу. Засідання під назвою “Етюди ханського палацу” мало на меті ознайомити присутніх з мистецтвом учасниць музично-літературного об’єднання “Філігрань”, які працюють при ЦРБ ім. О. Пушкіна.

Сучасна грецька діаспора в Україні є однією з найбільш чисельних в СНД і, за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року, нараховує 91,5 тисячі греків, 85% яких проживають у Донецькій області, а в Автономній Республіці Крим – майже три тисячі представників грецької національності, половина з яких повернулася з місць депортації. Права й інтереси грецької діаспори з 1995 року представляє Федерація грецьких общин України, яка координує діяльність 95 грецьких товариств у 18 областях України та Криму. Проводяться щорічно Дні грецької культури, присвячені насильницькому переселенню греків-християн з Криму та заснування ними грецьких поселень у Приазов’ї. 10-річчю Федерації грецьких общин України був присвячений фестиваль “Мега Юрта” (“Велике свято”). Під цією ж назвою відбулося свято і в селищі Старий Крим, що поблизу м. Маріуполя. В рамках свята були організовані виставки народного мистецтва, концерти грецьких художніх колективів, “вечори дружби”, зустріч з членами грецьких громад. Діяла пересувна виставка, в експозицію якої увійшли старовинні та сучасні фотографії, предмети побуту греків, книжки про відомих греків Приазов’я та Криму, література по історії та культурі греків України, художні витвори, переведений на грецький язик та ін. У Маріупольському краєзнавчому музеї відкрито виставку, присвячену переселенню греків у Приазов’я під назвою “Здесь пристанище благотишное”. Результатом цього свята стало підписання міжнародної угоди, згідно з якою в Маріуполі збудують Інститут грецької діаспори. Це буде перший в Україні вищий навчальний заклад з етнічним профілем. Розбудовувати свій науковий потенціал йому допомагатимуть вчені з місцевого гуманітарного університету.

Історики вважають, що Крим став відомим грузинам ще у VІ столітті. Близько 700 грузинів нині проживають на території Криму. Для розв’язання проблем розквіту своєї національної культури та народних звичаїв, плідної співпраці з іншими національними громадами вони об’єдналися у Кримське грузинське товариство. Найактивніше працюють осередки цього товариства у Керчі та Феодосії. Активісти грузинського товариства допомагають співробітникам Кримського етнографічного музею у створенні постійно діючої експозиції “Побут і культура грузинів”. У планах товариства – відкриття бібліотеки, а також недільної школи у Сімферополі. Цього літа у Криму відбувся великий фестиваль грузинської культури – гастролювали знані мистецькі колективи та виконавці з Грузії.

Національне свято севастопольських естонців проводилося у 2009 році вже вчетверте. Нинішнє свято приурочено двом ювілеям: 150-річчю з дня народження естонського скульптора зі світовим ім’ям А. Адамсона і 100-річчю Пам’ятника затопленим кораблям, автором якого він є. Дотепер монумент стояв безіменним. А 16 жовтня на парапеті навпроти нього урочисто відкрито дошку з іменами авторів: скульптора А. Адамсона, архітектора В. Фельдмана і інженера О. Енберга. Ініціатива увічнити ці імена належить Е. Каллінгу, голові національно-культурного товариства естонців Севастополя, що нараховує всього 70 осіб. Пожертвування на встановлення пам’ятної дошки збирали всі естонські земляцтва України. Після урочистого мітингу (за участю делегації з Естонії, її консула в Україні Е. Війля і представника естонських земляцтв в Україні М. Літневські) на естраді Приморського бульвару звучав духовий оркестр, пісні естонською, українською, російською мовами.

Багатонаціональним є в Україні і західний регіон. Тут разом з українцями, зберігаючи власні традиції, культурні і мистецькі надбання компактно проживають угорці, чехи, словаки, румуни німці та інші народи. Так, наприклад, у Закарпатті нині проживає майже 10 тисяч етнічних словаків і трохи менше чехів, а також – понад 150 тисяч громадян України угорської національності (14 відсотків від усього населення краю). Ці нацменшини мають свої товариства, гімназії, колективи художньої самодіяльності, недільні школи і класи з національною мовою навчання. В м. Мукачевому вже багато років працює обласний державний угорський драматичний театр. Функціонує чи не єдиний на теренах СНД Центр гунгарології, ведеться теле- та радіомовлення мовами національних меншин.

Народи, що проживають у західному регіоні України відчувають постійну увагу з боку держави та місцевих органів влади. Так, у Чернівецькій області розпорядженням голови обласної державної адміністрації затверджено Комплексні заходи щодо розвитку культур національних меншин та підтримки української діаспори, які потребували фінансування в 2005 році. Така позиція влади надзвичайно важлива й актуальна для багатонаціональної Буковини. Серед заходів, зазначених у розпорядженні, було передбачено проведення обласного міжнаціонального фольклорного фестивалю “Веселка Буковини”, участь фольклорних колективів області у Всеукраїнському фестивалі молдовської культури в м. Білгороді-Дністровському (Одеська область), проведення науково-практичної конференції “День захисту прав людини та національних меншин України”, організація поїздок фольклорних колективів області з новорічною та різдвяною програмою у населені пункти Ботошанського і Сучавського повітів Румунії, традиційний дитячий фестиваль різдвяних та новорічних румунських звичаїв тощо.

На заході України відбувається велика кількість національних свят, фестивалів. Кілька років поспіль благодатної осінньої пори під егідою Закарпатської обласної державної адміністрації за участю місцевої культурно-освітньої організації “Матіца Словенска”, інших словацьких національно-культурних товариств краю проводиться обласне свято словацької культури і фольклору “Словенска веселіца”. Щоразу місцем його проведення є різні райони, де компактно проживають представники корінного етносу сусідньої країни. На святковій сцені зачаровують присутніх виступами самодіяльні колективи словацької меншини селища Великий Березний, вокально-хореографічний ансамбль „Словенка” дитячої школи мистецтв селища Середнє Ужгородського району, фольклорний ансамбль танцю із с. Тур’ї Ремети Перечинського району, фольклорний колектив с. Рудникова Гута із Свалявщини, чоловічий хор молодіжного центру дозвілля мікрорайону Доманинці (м. Ужгород). Традиційним успіхом серед учасників свят користується виставка робіт народних умільців.

У вересні Мукачево стало столицею Міжнародного фестивалю німецької культури “Карпатенланд –2005”. Свято було велелюдним і охопило все місто. В ньому взяли участь 20 самодіяльних фольклорних колективів німецької культури з Київської, Харківської, Херсонської, Рівненської, Чернігівської, Житомирської, Запорізької, Донецької, Львівської, Одеської, Закарпатської областей, Автономної Республіки Крим, Німеччини та Австрії. Учасників фестивалю нагороджено Почесними грамотами ОДА, Подяками облради, дипломами та цінними подарунками.

Відзначають історичні події, шанують своїх славнозвісних земляків народи, що проживають на теренах України. Мітингами на площі Ш.Петефі, біля пам’ятника великому угорському поетові, відзначають ужгородці річниці революції 1848–1849 років. Лунають промови про історичне значення буремних подій 156-річної давнини, твори Петефі, інших угорських та закарпатських угорськомовних поетів. Подібні урочистості відбуваються і в інших населених пунктах краю, де компактно живуть етнічні угорці.

Нині в Україні згідно з останнім переписом, мешкає 47 тисяч ромів. Найбільше – в Закарпатській та Одеській областях. В ромському середовищі діють близько 80 громадських організацій, дві з яких мають загальнодержавний статус.

Держава в різний спосіб допомагає народу Рома інтегруватися в українське суспільство. Широко популяризується яскраве і самобутнє ромське мистецтво. Значною подією в культурно-мистецькому житті українського суспільства став щорічний Міжнародний фестиваль циганського мистецтва “Амала”. Голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Г. Удовенко зазначає, що цей фестиваль має велике значення для єдності, духовного та економічного відродження ромського етносу, котрий багато вистраждав, пережив страшну війну, геноцид.

Всеукраїнська спілка громадських організацій “Конгресу ромен України” (Президент – П. Григориченко) активно працює над тим, щоб всіляко підтримувати етнічні колективи та ансамблі, намагається знайти кошти, необхідні для придбання концертної апаратури.

Сьогодні лідери ромських національно-культурних товариств підкреслюють не лише культурне значення фестивалів і свят, а й про політичну необхідність проведення таких заходів в нашій країні. Завдяки їм не лише зберігається традиція народу Рома. Це намагання позбавитися від стереотипів про цей народ як про асоціальний. Надати ромській молоді надію і створити мотивацію для освіти, адаптації в сучасному українському суспільстві, не забуваючи про свою унікальну історію.

Разом з тим, попри всі намагання держави, громадських організацій народ Рома й досі залишається в Україні найбільш проблемним. Жебрацтво, проблеми освіти та медичного обслуговування, безробіття серед дорослого населення – ось іще не повний перелік питань, яким було присвячено проведене слухання у Комітеті Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і національних відносин. За підсумками слухань було розроблено проект рекомендацій, у яких пропонується розробити національну програму розвитку ромів у країні. А оскільки проблема вперше обговорюється на державному рівні, слід сподіватися, що вона таки зрушить з мертвої точки.

Своїм досвідом побудови інфраструктури національного життя в Україні може з гордістю поділитися відроджена українська єврейська громада, якій вже виповнилося у 2010 році 19 років. Це і єврейські школи, дитячі будинки та інтернати, і соціальне забезпечення для стариків, і будинок для перестарілих, збудований в Києві завдяки фонду “Орах Хаїм”. Зберігаючи національні традиції, єврейська громада в Україні широко відзначає свої національні свята такі, як Пурім, Рош-а-Шана, Ханка та інші, подекуди поєднуючи їх проведення із різноманітними культурно-мистецькими акціями. Так, у 2005 році в Чернігові підчас святкування Пуріму вперше відбувся фестиваль імені Шолом Алейхема. Крім концертів, виставок, літературних читань і конференцій, організатори – управління культури Чернігівської облдержадміністрації і чернігівська міська єврейська община – запросили жителів обласного центру на дві вистави: Обласний академічний музично-драматичний театр ім. Т.Шевченка показав глядачам “О’кей, Мойшо!”, а ляльковий – “Хлопчик Мотл”. Обидві за творами Шолом Алейхема. Заключний акорд фестивалю – великий концерт на головній театральній сцені області. До цього ж свята був приурочений заключний концерт Міжнародного молодіжного фестивалю мистецтв “Молодь проти ксенофобії, війн та тероризму”, що відбувся 20 березня 2005 року в Києві у Національному палаці “Україна”.

Сприятиме розвитку єврейської культури та мистецтва в Україні, місцем, де проводитимуть культурні та громадські заходи, стане Культурний центр ім. Л. Роднянської – заслуженої діячки українського кінематографа, що невдовзі буде збудований на київській землі. В бетонний куб, який стане частиною фундаменту майбутньої споруди було закладено латунну капсулу з посланням для нащадків, текст якого урочисто оголосив головний рабин Києва та України Я. Дов Блайх.

У липні 2005 року в Кам’янець-Подільському Хмельницької області відбулися Дні вірменської культури. До міста прибули представники вірменської діаспори з різних регіонів України, а також Посол Вірменії в Україні А. Хачатрян та багато інших поважних гостей. Свято в Кам’янці-Подільському вмістило величезну кількість подій: Святу Літургію на території зруйнованої вірменської церкви, концерт камерної, фольклорної музики, молодіжного ансамблю пісні і танцю “Айреник” і експозицію під відкритим небом дитячого малюнка, виставки старовинних вірменських предметів вжитку тощо. Дні вірменської культури в Кам’янець подільському планується проводити щорічно.

В Одесі відбувається щорічний болгарський Собор, у якому беруть участь представники болгарської діаспори всіх регіонів України. Це своєрідне національне свято, яке має давню традицію. Нині в Україні налічується майже 204 тисячі етнічних болгар. Більшість із них компактно проживає в Одеській і Запорізькій областях. На щорічному болгарському Соборі зазвичай присутні президент Асоціації болгар України, народні депутати України, віце-президент Республіки Болгарія і голова Комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, депутати Верховної Ради і Великих Національних зборів Болгарії, посланці болгарських сіл України, гості з-за кордону. У рамках Собору відбуваються міжнародні наукові конференції “Болгари в північному Причорномор’ї” за участю вчених України, Болгарії і Молдови. 2004 рік для болгар України був знаменний відкриттям пам’ятника поетові-революціонеру Х. Ботєву в Таврії, створенням історико-етнографічного музею в Бессарабії, виданням нових книг і відкриттям газет болгарською мовою, проведенням художніх виставок. Випускники шкіл України, де вивчається болгарська мова, нинішнього року після складання вступних іспитів змогли вступити до вищих навчальних закладів Болгарії.

У Луцьку в бібліотеці-філіалі № 6 діє сектор “Польська бібліотека і читальня”, що має понад 10 тисяч примірників різних книжок. Вони зібрані, головним чином, членами Товариства польської культури ім. Є. Зелінської на Волині. Кожен може поглибити свої знання з історії, культури Польщі, прослухати цикл лекцій, що розповідають про розвиток літератури країни до 1939 року. Бажаючі вдосконалюють свої знання польської мови. Договір про співпрацю у рамках розширення відносин між Товариством польської культури ім. Є. Зелінської та державними і громадськими організаціями Луцька підписано на 10 років. До створення такого осередку польської культури причетна і фундація “Семпер Полонія”.

Яскравим і самобутнім є виставкове життя в Україні митців-представників національних меншин. У столичній галереї “Гончарі” на Андріївському узвозі у 2005 році відбулася виняткова подія – виставка кримськотатарських художників “Чатир-Даг.” Більшість робіт, що були представлені на виставці належить татарину М. Чурлу, а поряд були роботи його учнів – витончена кераміка Р. Скибіна, вишукані гончарні вироби А. Сеїт-Ахметова, іграшки Ш. Іллясова, карбування А. Галімова, кизилові тростини Д. Зиядінова, килими Н. Решатової, Ш. Баймамбетової і С. Еюпової.

Вічним темам – Благовісту та Материнству була присвячена експозиція сучасного вірменського мистецтва в столичній галереї “Неф”. Тут експонувалися роботи живописців Я. Антонової, М. Косенко, С.-А. Мадяр, В. Гегамяна Б. Єлізарова, Л. Маркосян, скульптора С. Тиграняна, художника-оформлювача О. Новикова.

На виконання положень Закону України “Про національні меншини в Україні” активно здійснюється (часто відбувається за підтримки держави) видавнича діяльність. В Україні зареєстровано 188 друкованих засобів масової інформації для національних меншин, 58 із них розповсюджуються по всій державі. Вони виходять болгарською, вірменською, єврейською, кримськотатарською, польською і румунською мовами. Плідно працює видавництво “Етнос”, що друкує книги мовою оригіналу будь-яких національностей, що є в Україні.

Про те, що в Україні задовольняються потреби національних меншин в літературі та інформації свідчить хоча б те, що тільки протягом 2005 р. благодійний єврейський центр “Хесед Шимон” презентував кілька нових видань в Криму надруковано “Чеський календар-2005”, виданий ужгородською Спілкою чеської культури та “Наш культурно-історичний календар-2005” – Ужгородським товариством словаків в Одесі почала виходити газета “Єдина родина”, яка має на меті допомогу в об’єднанні всіх 133 національностей, що проживають нині у місті біля Чорного моря. В Центрі міжкультурної просвіти та толерантності при Кримському етнографічному музеї відбулася презентація історико-етнографічного навчально-методичного альбому “У Кримській оселі. Частина 5. Німці”. Видання присвячено 200-річчю перебування німців у Криму, а здійснене за проектом історика-краєзнавця, заступника голови Кримського вірменського товариства Т. Салистої-Григорян. Традиційно, починаючи з 1998 року, альбоми, що розповідають про культуру кримських вірмен, болгар, греків, українців, виходять трьома мовами – національною, українською та російською, щоб усі кримчани могли глибше зрозуміти один одного.

Асоціація національно-культурних об’єднань України провела Всеукраїнський журналістський конкурс “ЗМІ за міжетнічну толерантність і консолідацію суспільства”. Серед переможців конкурсу – вірменська газета “Араган”, яка донедавна була національним додатком до газети “Голос України”. Журі присудило їй почесний диплом і приз за особливий внесок у справу зміцнення міжнаціонального миру і злагоди в Україні та журналістський професіоналізм.

Разом з тим у питанні підтримки і розвитку національних культур існує ряд проблем, пов’язаних, перш за все, із невирішеністю деяких питань етнополітики в Україні. Йдеться про зволікання з прийняттям нової редакції Закону України “Про національні меншини в Україні” – особливого законопроекту, адже він, по-перше, комплексний, а, по-друге, що найважливіше, він, якщо можна так сказати, є чимось на кшталт тесту на довіру до держави, її небайдужого ставлення до проблем представників не титульної нації. І не випадково цей закон називають ще й малою конституцією.

Крім того, як наголошувалося на численних зустрічах, “круглих столах”, конференціях і нарадах, досі не визначені статус, керівники і напрями діяльності Державного комітету у справах національностей та міграції, а у Верховній Раді не прийнято Концепцію державної етнонаціональної політики України. Керівник Асоціації національно-культурних об’єднань України О. Фельдман зауважив, що держава не повинна відкладати вирішення питань, пов’язаних із забезпеченням прав нацменшин. Це може не лише негативно позначитися на внутрішньополітичній ситуації в країні, а й ускладнити процеси інтеграції України до європейського співтовариства.

Розв’язання цих суттєвих проблем мають позитивно вплинути на подальший розвиток культур всіх народів, що проживають в Україні і які є невід’ємною складовою культури всього багатонаціонального українського народу.

2. Розпочатий перебудовою у СРСР релігійний ренесанс отримав новий імпульс зі здобуттям Україною державної незалежності. Зростання релігійності населення, кількості діючих храмів, монастирів, релігійних громад, масових публічних церковних обрядів і церемоній, присутність та участь представників церков майже в усіх важливих державних заходах, висвітлення засобами масової інформації значущих подій релігійного життя усе це стало звичайним атрибутом сучасності. Входження України у світовий релігійний простір, до того ж, відкрило шлях до поширення нових та нетрадиційних для нашої країни релігійних течій та напрямків, що суттєво змінило українську конфесійну карту.

Релігійне відродження породило безліч проблем, пов’язаних з нормалізацією релігійного життя, державно-церковних та міжконфесійних відносин, зокрема подоланням гострих і болючих міжцерковних конфліктів, успішне вирішення яких сприятиме зростанню авторитету нашої країни на міжнародній арені та її вступу до світового співтовариства як рівноправного члена.

На той час, коли релігійне питання викликає великий інтерес українського суспільства, у науковій сфері вкрай не вистачає фундаментальних досліджень з проблем історії вітчизняної духовної культури. Зокрема, практично відсутні узагальнюючі наукові праці, в яких питання розвитку конфесій в Україні наприкінці 80-х – у 90-х рр. ХХ століття розглядалося б комплексно. Наслідки старих ідеологічних парадигм, відсутність об’єктивних загальнодоступних відомостей щодо розвитку конфесій зумовлюють не завжди правильне орієнтування навколо релігійно-церковних питань як теоретичного, так і практичного характеру, породжують упередженість та непорозуміння. Дослідження цієї теми є актуальним сьогодні й тому, що релігійно-духовна сфера все більш втягується до політичного життя країни.

З кінця 80-х років загальна кількість релігійних організацій в Україні зросла в 4 рази. За цей час значно урізноманітнилася конфесійна карта країни: з 18 церков, конфесій та напрямків вона збільшилася до 80. На початковому етапі мережа релігійних громад у західних районах зростала набагато швидше, ніж в інших районах, але на кінець 90-х рр. темпи приросту поступово вирівнялися. Так, якщо у 1998 р. на Захід припадало 13 відсотків загальноукраїнського зростання числа громад, то на Донбас та Дніпропетровщину – 14,5, на Південь – 18 відсотків. Дуже динамічно зростала кількість релігійних організацій у центральних районах: з початку 90-х рр. відсоток громад віруючих збільшився тут з 24,7 до 49,3; тільки за 1996-1998 рр. тут було утворено 1723 громади, що у 4,3 рази більше, ніж у західних областях.

Найвпливовішою складовою релігійного життя, незважаючи на кризові моменти, залишилося православ’я: на 1 січня 2000 р. воно охоплювало 11971 громаду, що становило близько 52,7 відсотків усіх релігійних громад України. Серед православних церков чисельно домінуючою була Українська православна церква в єднанні з Московським патріархатом. Найбільший вплив вона мала у Хмельницькій, Вінницькій, Закарпатській областях, найменший – в Івано-Франківській, Львівській та Тернопільській. Більшість громад другої за чисельністю православної церкви Української православної церкви Київський Патріархат була зосереджена у Львівській, Івано-Франківській, Рівненській та Київській областях. Українська автокефальна православна церква була представлена майже в усіх областях України, за винятком Закарпатської, Сумської, Чернігівської та Чернівецької.

Українська греко-католицька церква на кінець 90-х років за кількістю громад перебільшила рівень 1939 р. Після легалізації церква відновила свою структуру (монастирі, навчальні заклади, чернечі ордени тощо). Найбільша концентрація греко-католицьких громад фіксувалася у Галичині, але протягом 90-х років відбулося помітне поширення УГКЦ на Схід. Серед внутрішніх проблем церкви на першому місці стояло питання отримання нею статусу патріархату, а також проблема підпорядкування греко-католиків Закарпаття. Крім того, УГКЦ вимагала у держави повної реабілітації її як юридичної особи. Серед головних напрямків церковного будівництва УГКЦ – піднесення богословської освіти, зміцнення церковної дисципліни, поліпшення катехитичної праці, соціальне служіння, робота з молоддю.

Динамічно розвивалася Римо-католицька церква в Україні. З 1991 р. по 2000 рр. питома вага організацій цієї церкви зросла до 3,4 відсотків. Оскільки римо-католицизм в Україні мав відчутне етнонаціональне забарвлення, то й найбільш поширений він був у місцях проживання саме поляків та угорців (Львівська, Хмельницька, Вінницька, Житомирська, Закарпатська області). Помітною стала тенденція просування церкви на Схід. З середини 90-х рр. проявилися ще дві тенденції: з одного боку, лінія на українізацію її богослужбової практики, з іншого – полонізована спрямованість місійної, філантропічної та просвітницької діяльності.

З кінця 80-х років розпочався новий етап еволюції протестантських конфесій. Більшість течій здійснювали перехід до церковного статусу, що проявилося у створенні формалізованої структури та розгалуженої організації (Всеукраїнський Союз об’єднань євангельських християн баптистів, Всеукраїнський Союз християн віри євангельської (п’ятидесятників), Українська Уніонна конфесія адвентистів сьомого дня). Було обрано шлях релігійного оновлення, екуменізму та соціального служіння. Проте окремі протестантські течі (наприклад, свідки Ієгови) зберегли риси сектантства.

На Україні з початку 90-х років існувало одинадцять релігійних напрямків, заснованих національними меншинами. Найбільш впливовими та чисельними серед них були організації мусульман та іудеїв. Чисельність мусульманських організацій зросла майже у 21 раз, діяло три самостійних мусульманських центри, які вели активну роботу по створенню системи духовної освіти, будівництву мечетей, налагодженню зв’язків з мусульманами інших країн. Кількість іудейських громад зросла майже у 5,7 рази. За допомогою закордонних релігійних організацій вони створили декілька самостійних релігійних центрів, що керували їх діяльністю. Одним з головних напрямків роботи було впорядкування святих місць іудаїзму та здійснення паломництва до них.

Інтенсивно поширюються новітні релігійні напрямки. З 1991 по 2000 рр. чисельність цих організацій збільшилася у 76 разів, хоча серед загальної кількості релігійних організацій вони складали лише близько 3,7 відсотків.

Неорелігійні течії були дуже неоднорідними за своїм походженням, вченням, формам релігійної організації та діяльності. Типологічно їх можна об’єднати у декілька груп, а саме: неохристиянські, неоорієнтальні, неоязичницькі, синтетичні, сцієнтиські, езотеричні, містико-оздоровчі рухи (за винятком Великого Білого Братства та Собору незалежних євангельських церков) були наслідком діяльності іноземних місіонерів й не спиралися на вітчизняну традицію, саме у чому й вбачалася негативність широкого розповсюдження неорелігій. Їх поширення носило не всеукраїнський, а регіональний характер – неорелігії переважали у південно-східних та центральних районах. До того ж новітня релігійність була міським феноменом. Розвиток неорелігійних громад йшов у напрямку відмови від неприйняття світу й позбавлення молодіжного екстремізму, інституалізації громад та їх соціалізації, яка відбувалася через благодійницьку діяльність, просвітництво, видання і поширення релігійної літератури, через факт визнання їх державою – реєстрацію тощо.

Значно зросла проповідницька, місіонерська та видавнича діяльність релігійних організацій. На кінець 90-х років в Україні діяло 184 місії, 49 братств, різними конфесіями видавалося 194 релігійних видання.

Свідченням релігійно-конфесійного відродження стали відбудова, реставрація та побудова нових культових будівель. Протягом 1992-1999 рр. було збудовано понад 2597 храмів, каплиць й молитовних будинків. Але на кінець 90-х рр. проблема забезпечення релігійних організацій будівлями не була розв’язана – лише близько 71 відсотка з них мали культові споруди. Необхідно відзначити невідповідність темпів збільшення кількості храмів темпам зростання релігійної мережі, що підсилювало напруженість у державно-церковних та міжцерковних стосунках.

Кількісне зростання релігійних організацій викликало потребу у кваліфікованих кадрах духовенства. Результатом активної праці у цьому напрямку стало створення в Україні мережі духовних навчальних закладів, які належали різним конфесіям. Однак, остаточно кадрова проблема релігійними організаціями вирішена не була. Рівень забезпеченості священнослужителями релігійних громад становив 93,7 відсотка їх потреби. Крім професійно зорієнтованої духовної освіти, були створені і працювали недільні школи.

Важливим показником релігійного відродження була можливість реалізації церквами програм соціального служіння. Опріч розповсюдження гуманітарної допомоги, релігійні організації різних конфесій (у першу чергу протестантських) працювали на ниві добродійництва, надаючи допомогу нужденним у лікарнях, сирітських домах, місцях позбавлення волі тощо.

В Україні існують конфлікти на релігійному ґрунті: між православними та греко-католиками, між самими православними, між традиційними та нетрадиційними релігіями тощо.

Міжправославний конфлікт зумовлено наявністю у країні трьох православних церков. Основні етапи розколу православ‘я в Україні: перший пов‘язується з відродженням Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та отриманням Українською православною церквою (УПЦ) адміністративної незалежності і самостійності, другий – з виникненням нової православної церкви – Української православної церкви Київський Патріархат (УПЦ КП), яке відбувалось таким чином: у 1991 р. собор єпископів УПЦ звернувся до Московського патріархату з проханням надати церкви автокефалію на що йому відмовили. Крім цього, у березні 1992 р. голова УПЦ митрополит Філарет був позбавлений сану, а замість нього обраний митрополит Ростовський Володимир (Сабодан). За таких обставин в червні в Києві відбувся собор УПЦ, на якому прибічники Філарета об‘єднались з УАПЦ. Але, враховуючи на те, що він мешкав в США, фактичним керівником нової церкви був Філарет. Частина кліру УАПЦ не погодилась з таким вирішенням проблеми і утворила нову УАПЦ. Її патріархом в 1993 році став Дмитро (Ярема), а патріархом УПЦ КП – Володимир (Романюк).

Третій розкол православ‘я відбувся після підписання документу про об‘єднання між УАПЦ та окремими представниками УПЦ КП, і супроводжувався перерозподілом парафій на користь УАПЦ [7].

Значно різняться позиції конфліктуючих православних церков з приводу єднання та автокефалії. Розуміючи, що вийти з кризи можна тільки шляхом утворення єдиної церкви, українські православні лідери неодноразово виступали з об‘єднавчими ініціативами, але кожен розумів об‘єднання по-своєму.

Керівництво УПЦ вважало, що розкольники (тобто УАПЦ та УПЦ КП) повинні приєднатися до канонічної церкви через покаяння, за умови повернення УПЦ храмів і майна та неучасті у діалозі Патріарха Філарета. Отримання автокефалії повинне відбутися на канонічних засадах – її має дарувати Помісний Собор РПЦ, а потім визнати вся православна повнота. Водночас, УПЦ не мала одностайності з цього питання – з одного боку, ширився низовий рух за діалог з УПЦ КП та УАПЦ і негайну автокефалію, з іншого – існували фанатичні кола, які займали непримиренну позицію з цього приводу. І хоч Архієрейський Собор УПЦ 1996 р. відмовився від курсу на здобуття автокефалії, це питання не було закритим.

Ієрархи двох інших православних церков вважали достатньою самостійно проголошену автокефалію – територіальну (УПЦ КП) та національно-культурну (УАПЦ). УАПЦ КП стояло на точці зору, що незалежна держава повинна мати незалежну церкву як духовний гарант державності. На кінець 90-х р.р. церква визнала деяку неканонічність своїх дій, але посилалася на історичні прецеденти та на відсутність чітко сформульованого способу і порядку дарування автокефалії. Ідея створення Єдиної Помісної Православної Церкви, яка постійно висувалася УПЦ КП та її прихильниками, розуміла під об‘єднанням приєднання до неї інших православних церков.

УАПЦ також вважала, що Україна повинна мати незалежну патріаршу церкву. Проте можливість приєднання до УПЦ КП, яка також стояла на державницьких закладах, теж постійно відкладалася за різних причин. Взагалі у кінці 90-х років виникла точка зору, що об‘єднання непотрібно і що об‘єднавчі ініціативи ще більше дестабілізують ситуацію в православ‘ї. У розвиток цієї думки керівництво церкви розпочало роботу з підготовки возз’єднання з УПЦ у діаспорі, яка знаходиться у підпорядкуванні Константинопольського патріархату.

Таким чином, ідея утворення єдиної української православної церкви, як засіб припинення ворожнечі, не знайшла своєї практичної реалізації, оскільки запропоноване об‘єднання мало на увазі приєднання двох інших церков на певних умовах (у першу чергу, повернення храмів та майна) до церкви-ініціатора. Проблема отримання автокефалії, яка лежала в основі розколу, також не вирішена з-за принципових розбіжностей у поглядах конфліктуючих сторін.

Ще один болючий міжконфесійний конфлікт – між православними та греко-католиками. Розпочата з кінця 80-х років інтенсивна інституційна розбудова Української греко-католицької церкви супроводжувалася процесом перебирання храмів у православних. Ситуація залишалася напруженою протягом усього десятиріччя: з обох боків практикувалися силові засоби рішення спірних питань, захоплення храмів, фізичні розправи, розпалення ворожнечі у засобах масової інформації. Позиція місцевих органів влади, які часто підтримували одну зі сторін, сприяла зростанню конфронтації. Про деяку стабілізацію конфлікту можна говорити лише з кінця 90-х років: зменшилася кількість точок протистояння, з‘явилися приклади взаємопорозуміння між православними та греко-католиками.

Треба підкреслити, що позиції Московського та Константинопольського патріархатів суттєво впливають на перебіг конфліктів в Україні.

В країні, в основному за часи незалежності, були сформовані правові принципи державно-церковних відносин, які були зафіксовані в законі “Про свободу совісті та релігійних організацій” та підтверджені Конституцією України. Окремі аспекти регулювалися цивільним й кримінальним правом та нормативно правовими актами державної виконавчої влади. Законодавство України про релігію і церкву у своїх базових твердженнях відповідало інтересам держави та церков, а також міжнародним нормам, що, однак, не виключало роботи з його подальшого вдосконалення. У середині 90-х рр. керівництво країни усвідомило необхідність розробки Концепції державної політики щодо церкви та релігійних організацій. Концепція була опрацьована, але на кінець 90- х рр. вона не отримала затвердження Верховної Ради.

Одночасно з розробкою правової бази та спробами утворення концепції державної політики будувалися і практичні відносини між державою та церквами. Реальна державна політика не завжди відповідала існуючим правовим нормам. Так, політика Президента Л.Кравчука та його уряду характеризувалася спробою створення в Україні державної церкви, відходом від принципів відокремлення церкви від держави та рівності конфесій. З обранням Президентом Л.Кучми, держава проголосила своє рівне ставлення до усіх конфесій та узяла курс на розвиток партнерських взаємин між державою та церквою.

Мали місце і непорозуміння у державно-церковних стосунках. Так, наприклад, влітку 1995 року загострилися відносини між УПЦ КП та владою під час похорону митрополита Володимира (Романюка). Органи влади не дозволяли поховати його на території Святої Софії, а запропоновані ними місця не задовольняли керівництво церкви. Відбулося самовільне поховання біля воріт дзвіниці Святої Софії, яке супроводжувалося сутичками з міліцією. Ця подія мала резонанс у всьому світі.

Незважаючи на різний характер державно-церковних стосунків, вони здійснювалися за відносно стабільними напрямками. Один з напрямків взаємин між державою та церквами був спрямований на ліквідацію міжконфесійних конфліктів. Його головний зміст зводився до спроб організацій при посередництві держави екуменічного діалогу між усіма конфесіями шляхом утворення представницьких організацій, проведення форумів і підписання спільних меморандумів, результатом чого мало стати пом‘якшення міжцерковних конфліктів, а у перспективі – міжконфесійне примирення.

Ще один з напрямків державно-церковних стосунків – деполітизація релігійно-церковної сфери. У 90-х рр. були наявними дві тенденції: посилення конфесійної орієнтації партій на набуття релігійними організаціями політичної спрямованості. Це приводило до порушення таких принципів, як відокремлення церкви від держави, невтручання релігійних організацій у вибори на боці тих чи інших політичних сил, посилювало соціальну напругу у суспільстві. Деполітизація церков була однією з важливих передумов подолання міжконфесійного конфлікту. Проте, на кінець 90-х рр. реально можна було говорити тільки про спроби мінімізації впливу політики на релігію.

Важливим є узгодження загальнодержавного та регіонального інтересів щодо питань, пов’язаних із становленням конфесійної карти країни. Держава зацікавлена у створенні однорідного релігійного середовища у регіонах, у максимальному розвитку поліконфесійності. Однак, місцева влада не скрізь здатна забезпечити це на практиці.

Спільна робота держави та релігійних організацій дозволила фіксувати на кінець 90-х років певні позитивні зрушення, хоч багато проблем у державно-церковних та міжцерковних відносинах залишилося невирішеними.

Дата добавления: 2015-07-08