Література. 2. Яртись Анатолій Васильович, Шендрик С

1. Вечірко Р. М. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни. — К.: КНЕУ, 2003. — 367 с.

2. Яртись Анатолій Васильович, Шендрик С. М., Черепанова С. О., Мельник Володимир Петрович, Кашуба Марія Василівна Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Анатолій Васильович Яртись (ред.), Володимир Петрович Мельник (ред.). — 2.вид., перероб. і доп. — Л.: Світ, 2005. — 568с.

3. Ярослав Ісаєвич. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. — 520 с.

4. Історія української культури. У п’яти томах. (Українська культура XIII — першої половини XVII століть).- Київ, "Наукова думка", 2001.

5. Історія української культури /За загал, ред. І. Крип'якевича. - К.: Либідь.; 1994.-656с.

6. Шейко Василь Миколайович, Тишевська Любов Григорівна. Історія української культури: Навч. посібник / Василь Миколайович Шейко (наук.ред.). — К.: Кондор, 2006. — 258с.

7. Греченко Володимир Анатолійович, Чорний Ігор Віталійович, Кушнерук Вікторія Анатоліївна, Режко Віктор Анатолійович. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закл. освіти. — К.: Літера ЛТД, 2002. — 464с.

8. Білик Борис Іванович, Горбань Юрій Андрійович, Калакура Ярослав Степанович, Клапчук С. М., Кузьменець О. В. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / С.М. Клапчук (ред.), В.Ф. Остафійчук (ред.). — 2. вид., стер. — К.: Вища школа, 2000. — 325с.

Проблемно-пізнавальні питання

1. Порівняйте стан освіти XIX і XX ст.

2. Як проходила ліквідація неписемності в Україні у 20 - 30р. XX ст.?

3. В чому проявився деформуючий вплив командно-тоталітарної системи на розвиток науки?

4. Твори яких українських письменників були заборонені в радянські часи?

5. Які проблеми сьогодення необхідно вирішити для успішного розвитку освіти та літератури?

1. Освіта займає важливе місце в розвитку української культури. Вона виконує функції соціалізації особистості, формує у неї необхідні уміння та навички. Початок становлення освіти на території України варто віднести до часів Київської Русі. Із зародженням словянської державності виникає нагальна потреба в освіченних людях та як результат започатковується практика відкриття шкіл. Поява перших шкіл повязується із ім’ям Володимира Великого. Як оповідає літописець, «почав брати у визначних людей дітей й давати їх на книжну науку». Так само Ярослав у Новгороді Великім «зібрав від старшин й попів 300 дітей учити грамоти», — певно, те саме було й у Києві. Загалом перші навчальні заклади відкривалися на базі церков, монастирів. Учителями були священики і дяки, що володіли певними знаннями. Головна увага в навчанні приділялась письму та чітанню. Освіта простого люду на цьому і закінчувалась.

Вищу освіту добували тільки талановиті одиниці, що прагнули стати священниками або визначатися як проповідники й письменники. Основою вищої освіти була грецька мова. Її знання було досить поширене в Київській Русі. Митрополит Климент запевняв, що в XII ст. було в Україні від 300 до 400 таких, що знали не тільки «альфу», але також «бету», тобто пізнали греччину основніше. З інших чужих мов знали латинську й німецьку, особливо у західноукраїнських землях. Деякі визначні люди славилися тим, що знали багато чужих мов. Володимир Мономах пише про свого батька Всеволода, що хоч він нікуди не подорожував, навчився дома п’ятьох мов.

Продовжувачем освітніх традицій Київської Русі стало Галицько-Волинське князівство. В XI ст. там існували церковно-парафіяльні школи у Луцьку, Холмі, Овручі. Про рівень шкільництва на цих землях засвідчує такий факт, що князь Святослав посилав дружинника Василія оглянути місцеві школи й ознайомитись з їхнім станом.

З ураховуванням державних потреб у школах окрім письма, читання, арифметики, вивчали іноземні мови, особливо грецьку і латинську. Давали певні відомості з географії, природознавства, історії. З поширенням письма виникла потреба в перекладах та укладачах оригінальних місцевих книг і збірників. З уваги на це школи давали учням початкові знання з риторики, стилістики, теорії літератури. Значне місце відводилося музиці та співу. Навчання велося старослов'янською мовою. Серед князів найбільшої уваги розвитку освіти надавав волинський князь Володимир Василькович.

Окрім шкільної грамоти існувала ще й родинна освіта. Вона передбачала надання молоді практичних навичок праці в сільському господарстві та ремеслах. При княжих дворах готували молодих дружинників ("отроків"), ремісники активно розвивали профтехнічне навчання, готуючи при майстернях помічників. Отже, протягом IX-XII ст. в Київській Русі зароджується освіта. Вона набуває певної структурної форми, засновує ряд обов’язкових для вивчення дисциплін, а найголовніше отримує широку спрямованість та спеціалізацію.

Після приєднання українських земель до Литовського князівства, а потім Польщі відбулися зміни в розвитку освіти. Загальнодержавні тенденції окатоличення та ополячення українського народу відблися на організації навчального процесу. Поряд із православними школами починають стрімко відкриватися католицькі. Після заснування у Західній Україні впродовж другої половини XIV — першої половини XV ст. католицьких єпископських кафедр виникали і перші латиномовні католицькі школи, парафіяльні та кілька шкіл кафедральних.

Уже наприкінці XIV ст. у документах згадано католицьку школу у Львові, яка незабаром отримала статус кафедральної і діяла при костьолі Успіння Діви Марії. Міщани, на той час переважно німці за походженням, брали на себе фінансові та матеріальні витрати на утримання навчального закладу, а духовенство наглядало за самим процесом навчання. У першій половині XV ст. центрами католицької освіти були: кафедральна школа й у Перемишлі (перші згадки про цей освітній осередок, датовані 1437 р.), та Львові (заснована перед 1399 р.), парафіяльні в Коломиї, Буську, Куликові (1482 — 1498) та деяких інших містах.

Парафіяльні школи мали переважно досить обмежену програму, що складалася з читання, письма, елементарної латинської граматики, вивчення деяких латиномовних псалмів, лічби, костьольного співу. Деякі навчальні заклади мали більш розширену програму, зокрема, школи в Ярославі (заснована перед 1535 р.), Крем’янці (1538), Луцьку (1548), Києві (заснована заходами київського воєводи Мартина Ґаштовта).

Кафедральні школи були організовані за зразком західноєвропейських шкіл середнього рівня. Їхня програма охоплювала сім вільних наук — тривіум і квадривіум. До першого входили латинська граматика, риторика, діалектика. Другий включав арифметику, геометрію, музику та астрономію. У цих школах досить широким було коло навчальної літератури. Поряд із друкованими виданнями, школярі користувалися й рукописними курсами. Основною мовою навчання була латинська, допоміжними могли бути німецька та польська. Загалом кафедральна школа давала достатньо високий рівень знань для того, щоб по її закінченні можна було вступати до університету.

Від кінця XV до середини XVI ст. тривало постійне суперництво за впливи в школі між поляками й німцями. Від другої половини XV ст. не припинялася й боротьба за керівництво школою між міською владою й капітулою, яка врешті закінчилася перевагою духовенства, закріпленою в документі 1514 р. Згідно з ним майже всі важливі рішення приймала капітула, а магістрат тільки виконував її розпорядження, займався ремонтом шкільних приміщень.

У православних школах освіта, як і в попередній період, залишалася традиційною. Рівень шкіл не перевищував початкового, тобто результатом навчання було здобуття елементарної письменності і внаслідок цього — можливості займатися самоосвітою або ж продовжувати навчання в університетах Центральної та Західної Європи. Можна припустити, що навчання і далі тривало при багатьох церквах і в усіх великих монастирях. На користь цього свідчить значне поширення письменності в українському суспільстві. Оскільки писемна українсько-білоруська мова мала статус державної у Великому князівстві Литовському, то нею повинні були володіти не лише державні урядовці (насамперед писарі), а й решта представників суспільної верхівки. Важливо наголосити, що письменність була поширеною й серед жінок-шляхтянок.

Монастирська освіта, однак, велася відповідно до усталених звичаїв, її організаційні форми не регламентувалися. Характер викладання повністю залежав від рівня освіти та доброї волі ченців, які навчали дітей і дорослих.

Початкове навчання було сферою діяльності дяків, паламарів та уставників, яких з часом стали називати також "бакалярами" або "дидаскалами". Є окремі згадки про те, що вчителі отримували за свою працю винагороду — грошима або натуральними продуктами.

Однак, поступова професіоналізація освітної справи викликала появу нової категорії вчителів — мандрівних дяків, які, не маючи постійного місця перебування, переходили від села до села. У більшості випадків йшлося про засвоєння кириличної грамоти, вироблення навичок читання, письма та лічби. Хлопці вивчали основні молитви, деякі псалми, церковні обряди, оволодівали грамотою. Основними посібниками, як і в попередній період, були Псалтир, Часословець, Апостол. З першої половини XVI ст. з’явилася можливість використання для освоєння грамоти друкованих книг — Часословця друку Швайпольта Фіоля (Краків, 1491), Псалтиря Франциска Скорини (Прага, 1517) або переписів із них.

Приватна освіта практикувалася у середовищі шляхтичів, заможних міщан, духовенства, які запрошували до своїх маєтків учителів для початкового чи поглибленішого навчання дітей. Поодинокі шляхтичі, дбаючи про розвиток освіти і культури загалом, систематично підтримували матеріально церкви та монастирі. Визначним діячем у цій царині був волинський магнат Костянтин Іванович Острозький, який заснував цілу низку православних церков і монастирів.

Важливими центрами православної освіти були братські школи. Значне місце серед яких поідає Львівська. Найхарактернішою особливістю братської школи з перших днів існування був її всестановий характер. Братчики підкреслювали, що школа заснована "для навчання дітям усіх станів", "убогих за простибіг (безплатно), а багатих за рівним датком". Плата за навчання була порівняно незначна і вносилася батьками учнів лише "згідно з можливостями кожного". Братчики намагалися зробити свою школу зразковою. Навчання в ній, як свідчать джерела, мало характер "українських студій". Разом з тим школа мала назву греко-слов’янської навіть після того, як в ній було запроваджено вивчення латинської мови. Братська школа не була лише початковою, а включала й студії вищого рівня. Учні вищого ступеня, називалися спудеями, або студентами. Вони не тільки самі вчилися, а й були одночасно і вчителями-репетиторами ("педагогами") школярів-"хлопців". Освітній рівень студентів був такий високий, що декого з них запрошували до викладання слов’янської, грецької та латинської мов до інших міст, призначали братськими проповідниками. До речі, поєднання в одному навчальному закладі різних рівнів навчання було характерним для середньовічної і ранньомодерної освіти і в Західній Європі. Близько 1615 — 1616 рр. одночасно засновані Київська братська школа і саме Київське Богоявленське братство. Вже сама ця одночасність вказує, що для фундаторів братства й школи основним була саме школа: братство тут засновувалося для опіки над школою, і це мало бути його головною функцією. Засноване 1617 р. Луцьке братство незабаром також створило школу вищого типу.

Окрім можливості навчатися вдома, студенти з України виїздили до Краківського університету, де існувала "руська" бурса. Від середини XVI ст. вони прибували до Ляйпціґського, Кенігсберзького, Гайдельберзького університетів. Окремі вихідці з України залишалися в Центральній та Західній Європі, де продовжували академічну освіту, вели наукову працю. Таким був, зокрема, Юрій Дрогобич (Котермак), який навчався у Краківському та Болонському університетах, при Болонському університеті одержав диплом доктора медицини, читав тут упродовж 1478 — 1482 рр. лекції з астрономії, а 1481 р. був його ректором.

Вагомою сторінкою в історії української освіти XVI ст. стала Острозька академія. Вона була заснована князем Костянтином Острозьким 1576 р. Особлива увага в її стінах приділялась європейській системі навчання (trivium, quadrivium), а також мовам, насамперед старослов'янській і грецькій. Випускник колегії Мелетій Смотрицький створив першу граматику старослов'янської мови (1619 p.), яка стала зразком для всіх слов'ян. Внаслідок припинення фінансування осередку онукою К.Острозького Анною-Алоїзою Ходкевич, його діяльність 1636 р. занепадає. Однак не менш вагомою причиною занепаду діяльності осередку була його орієнтація на реанімацію православної візантійської традиції.

Інший великий осередок був організований на базі Києво-Печерській Лаврі. Він виник в результаті злиття Петром Могилою лаврської школи з братською, причому об’єднана школа 1632 р. стала функціонувати на Подолі, на місці колишньої школи братства. На відміну від колишньої братської школи, в Могилянській колегії вчителями були не світські люди, а ченці братського Богоявленського монастиря. Структура Києво-Могилянського колегіуму була подібною до структури братської і лаврської шкіл. Після закінчення класів ("шкіл") інфіми, граматики, синтаксими, поетики, риторики, учні вивчали філософію. Наприкінці 30-х рр. курс її був трирічним, але пізніше викладання філософії обмежувалося двома роками. В курсах філософії, зокрема при викладі фізики й метафізики, розглядались і богословські питання, в тому числі про походження душі, її безсмертя, про Бога й ангелів. Окремий клас ("школа") богословів був зорганізований наприкінці XVII ст.

Нові змінив системі освіти започаткували на території України Єзуїтські школи. Впродовж 1580 — 1590-х рр. в них поступово оформився єдиний статут єзуїтських шкіл ("Institutio studiorum Societatis Jesu"), виданий друком 1600 p., який регламентував їхню структуру та учбовий процес.

Існувало два типи колегіумів — середнього і вищого рівнів. Перші давали типову освіту гуманістичної школи з трьох "граматичних" класів (infima, grammatica, syntaxis) і двох "гуманістичних" — поетики та риторики (роesis, rhetorica); в рамках двох останніх могли викладатися грецька мова і початки філософії та моральної теології. Другі (так звані повні колегіуми) мали спеціальні класи вищих наук (superiora) — філософії (два або три роки) і теології (чотири роки); філософські студії передбачали також вивчення логіки і математики. Однією з характерних рис єзуїтської освіти вважають її космополітизм, відірваність від реалій конкретного народу чи країни. На практичному рівні "єзуїтський інтернаціоналізм" виявлявся в тому, що ледь не в кожній з колегій професорами були люди різних національностей.

Нові віяння, пов’язані з поширенням на українських землях елементів ренесансної культури, позначилися і на діяльності інших шкіл. Йдеться про Замойську академію — вищий навчальний заклад, відкритий як фундація канцлера і великого коронного гетьмана Яна Замойського в центрі його володінь, м. Замості. У жовтні 1594 р. папа Климент VIII спеціальною буллою дозволив проголошення нової академії, визнаючи за нею статус університету з трьома факультетами: "вільних мистецтв", права і медицини (1648 р. до них було долучено теологічний факультет), а 1595 р. був прийнятий статут, згідно з яким мали віднині діяти класи і кафедри. Програма навчання передбачала два рівні студій: нижчий — п’ятирічний (classes inferiores) і вищий — академічний, що тривав шість років (classes superiores). На нижчому щаблі, як і в середній школі, поглиблено вивчалися граматика латинської мови, поетика і початки риторики. Академічні ж класи обслуговували сім кафедр. Чотири з них (математики; логіки й метафізики; натуральної філософії і медицини; елоквенції, тобто красномовства) реалізували в дещо розширеному вигляді вивчення предметів давнього quadrivium’y середньої школи.

Розвиток освіти у XVIII ст. продовжував демонструвати високі темпи. Розширювалась мережа початкових шкіл, народних училищ, гімназій і середніх спеціальних навчальних закладів (колегіумів). У Лівобережній та Слобідській Україні становлення вищою та середньої освіти здійснювався на основі загальноросійської реформи. В 1786 р. був затверджений статут народних училищ, які поділялися на головні та малі. Головні училища з чотирирічним терміном навчання призначалися для дітей дворян. Вони були відкриті у Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі й інших містах. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого Письма та малювання, в третьому і четвертому — загальні розділи російської та європейської історії, географіії, фізики, архітектури. Малі училища створювалися у повітових містах для дітей купців, заможних міщан, урядовців. Їх навчальна програма відповідала першим двом класам головних училищ.

У розвитку освіти в Україні важлива роль належала колегіумам — середнім навчальним закладам, що здійснювали підготовку служителів релігійного культу. У Чернігові 1700 р. було відкрито Малоросійський колегіум, навчання в якому тривало шість років. Викладання у колегіумі велося слов'янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку. Також діяли Переяславський колегіум, почав працювати 1738 р., Харківський колегіум, заснований 1721 р. Важливим центром освіти і науки, продовжувала залишатися Києво-Могилянська колегія, яка грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статус академії. Запозичивши досвід братських шкіл, вона виробила струнку систему організації навчання, що за змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії тривав 12 років. У підготовчий або елементарний клас поступали учні з певним обсягом знань, навичками читання і письма. У трьох молодших класах вивчали латинську, старослов'янську, українську книжну, грецьку та польську мови. В наступних двох середніх класах учні навчалися складати вірші, опановували теорію ораторського мистецтва. Вища частина навчального процесу академії складалася з двох класів: вивчення філософії тривало три роки, а богослов'я — чотири. Вихованці академії оволодівали також знаннями з математики, географії, астрономії, архітектури. Відомості з історії культури викладалися в курсах піїтики, риторики, філософії, богослов'я.

У другій половині XVIII ст. було зроблено спробу заснувати український світський університет у Батурині. За зразком західноєвропейських університетів проект такого навчального закладу 1764 р. за дорученням гетьмана Розумовського розробив його секретар Теплов. Згодом планувалось створення двох університетів у Києві та Чернігові. Однак після зречення Розумовського ідея українського університету вже не могла бути реалізована. Наприкінці XVIII ст. у стані занепаду опинилась і Києво-Могилянська академія, і колегіум, які було перетворено на духовні семінарії.

На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням Польщі, продовжували діяти братські школи. Однак вони поступово втрачали провідну роль у розвитку освіти порівняно з попереднім періодом. В Галичині та на Правобережжі існували єзуїтські колегії. Навчання у них проводилось польською і латинською мовами. У 1661 р. грамотою короля Яна Казимира Львівська єзуїтська колегія була реорганізована в університет. В університеті діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний і медичний. Викладання велося латинською мовою. Львівська і Луцька братські школи значно ослабли, а Кременецька у 30-х роках XVIII ст. припинила діяльність.

Після занепаду братських шкіл в Галичині справу розвитку шкільництва перейняли ченці-василіяни. Василіянські школи підпорядковувалися Комісії народної едукації (освіти). У їх розпорядження було передано шкільні будинки та майно ліквідованого єзуїтського ордену. Доступ до навчання у таких освітніх закладах мали лише діти шляхти. У школах панувала сувора дисципліна, надзвичайно велика увага приділялася релігійному вихованню.

Після входження Східної Галичини 1772 р. до складу Австрійської монархії було проведено шкільну реформу. Згідно з нею, встановлювалось три типи державних шкіл. У Львові було засновано трирічну нормальну школу. В ній навчалися діти шляхти, міщан і духовенства. У великих окружних містах діяли головні школи. В маленьких містечках діти навчались у тривіальних школах. Мовами навчання стали німецька та латинська. З 1787 р. у головних і тривіальних школах запроваджено вивчення української мови як місцевої. Однак до кінця століття кількість годин на її вивчення було суттєво зменшено, а нагляд над українським шкільництвом передано польським церковним властям.

У ХІХ ст. розвиток промисловості, торгівлі, міст вимагали щоразу більшої освіченості, кваліфікованості працівників і зумовили збільшення кількості навчальних закладів та учнів в них. На Україні діяли чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети. Найбільш масовими були парафіяльні школи, де вивчалося читання, писання, арифметика та Закон Божий. Але навіть ці школи охоплювали 1 учня на 200 мешканців України.

Освіта на Західній Україні була в дуже поганому стані. Уряд Австрійської імперії проводив колонізаторську політику. На Закарпатті навіть в початкових школах навчання відбувалося на угорській мові, в Галичині - на німецькій та угорській. Офіційно в 1869 р. тут була прийнята обов'язкова освіта дітей у віці від 6 до 14 років, але більша частина населення (від 55 до 75 %) була неписемною.

Значний ефект мали буржуазні реформи 60-тих років в Росії, а особливо освітня реформа 1864 р. Відповідно неї усі типи шкіл, які існували до цього, наголошувалися всестановими і отримували назву народних училищ. Але більшість дітей селян та робітників не мали можливості, враховуючи тяжкий матеріальний стан батьків, отримати освіту. Освіта відбувалася на російській мові. Все таки кількість шкіл в Україні зросла з 1300 на початку століття до 1700 у другій його половині.

В 1805 р. у Харкові був відкритий університет за ініціативою В. Каразіна на кошти зібрані серед дворян та купців. Його ректором був Гулак-Артемовський - видатний український поет. Тут видавалися "Український вісник", "Український журнал". В 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректором якого був видатний вчений – М. Максимович. У 1865 р. відкрився університет в Одесі. На західноукраїнських землях головним центром науки були Львівський та Чернівецький університети, заняття в яких відбувалися на польській та німецькій мовах.

На початку XX ст. царський уряд змушений був розширити систему навчання, зберігаючи її класово-становий характер. На жаль рівень грамотності населення не перевищував 25 %. В Україні до 1917 р. не було жодного державного навчального закладу, де навчання відбувалося б на українській мові.

В березні 1917р. в Києві були відкриті дві українські гімназії. За часи Центральної ради було утворено більше 80 українських гімназій. Почала роботу українська педагогічна академія, історико-філологічний факультет в Полтаві, відкрито український університет в Кам'янець-Подільському.

Враховуючи суперечливі оцінки радянського етапу української історії, треба визнати ті успіхи, які були досягнуті в сфері освіти. Поступово зростала мережа шкіл і число учнів. Так у 1923/24 навчальному році в Україні працювали понад 16 тис. початкових та семирічних шкіл, в яких навчалося більше 1,5 млн. учнів. У 1926/27 н.р. виник новий тип шкіл - фабрично-заводські, де термін навчання тривав 7 років і учні отримували загальну та політехнічну освіту.

В 1934 р., з метою вдосконалення системи народної освіти, встановлюються три типи загальноосвітньої школи: початкова (4 класи), неповна середня (7 класів) і середня. Протягом другої п'ятирічки завершився перехід до загальної обов'язкової початкової освіти, а в містах - до загальної семирічної. У 1940 - 1941 н.р. в загальноосвітніх денних школах республіки навчаються 6,7 млн. учнів.

Отримала розвиток в Україні і мережа середніх спеціальних учбових закладів (профучилища та технікуми). Якщо в 1927 р. середніх спеціальних учбових закладів було 158, де навчалося 31 тис. чол., то в 1940 р. - 590, де навчалося - 400 тис. чол.

Зростала кількість студентів у вищих навчальних закладах. Університетськими центрами були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ. У 1938 р. на Україні було 130 вузів з кількістю студентів - 124 тис. Серед відкритих був Донецький індустріальний інститут, утворений у 1935 р. внаслідок об'єднання гірничого та металургійного інститутів. Донецький медичний інститут.

В післявоєнні роки система освіти реформувалась і вдосконалювалась і все ж таки в 70-ті роки проходив і процес нагромадження недоліків. Зменшувалась кількість шкіл з українською мовою навчання. В деяких великих містах їх не стало жодної, в інших залишилися по одній - дві на сотні тисяч населення.

З проголошенням незалежності України було розпочато процеси реформації освіти. В середній школі відбулося переведення учнів з 11 річної на 12 річну програму навчання. У технікумах та університетах запроваджено програму бакалавр, магістр. Такі реформи наближували українській освітній простір до Європейських стандартів. Одночасно із певними досягненнями відбувались втрати. Так різко зменшилась кількість школярів (через демографічні проблеми), скоротилась загальна кількість шкіл. В системі вищої освіти навпаки кількість університетів зросла за рахунок відкриття приватних ВНЗ. Поряд з цим необхідно відзначити недостатьньо високий рівень викладання матеріалу в них, що призводить до нівелювання вищої освіти в державі.

2. Початок розвитку наукової думки в України варто вести із часів існування Київської русі. На той момент руська культура перебувала у повній залежності від Візантії, що давало можливість переймати досягнення цієї великої держави. Власні наукові досліди в Київській Русі починалися тільки в тих ділянках, якими Візантія не цікавилася й нічого дати не могла. Перш за все це стосується ділянки українознавства, якщо вжити сьогоднішній термін. У Візантії знали слов’янські землі тільки поверхово, і від візантійських письменників мало можна було дізнатися про географію, етнографію, мову й історію України.

Ці знання здобувались русичами самостійно, а їх зібраннями ставали літописи. Так в своїх творах кожен літописець звертав увагу на історію людства, додавав свій виклад про походження слов’ян, їхню мову, етнографічну приналежність, їхню мандрівку та описував звичаї племен, що належали до Київської держави. Але подібних описів стрічаємо небагато — часом тільки попаде щось цікаве про побут нижчих культурно племен, які чим-небудь здивували літописця. Вище стояв історичний дослід. Головний осередок літописання був у Києві. Перший літопис постав уже в часи Ярослава Мудрого, близько 1039 р., мабуть на дворі київського митрополита. Потім продовжували історичні записки ченці Печерського монастиря, як Никон Великий близько 1069 — 1073 рр., славний Нестор-Літописець, що 1112 р. впорядкував «Повість давніх літ».

У розвитку природничих наук, русичі спиралися на підручники, перекладені з грецької мови, — «Фізіолог» і «Шестоднев». «Фізіолог» — це була популярна зоологія. Містився у ній опис різних тварин з їхніми правдивими і казковими прикметами. Так, про лисицю оповідається, що коли вона голодна й не може нічого вловити, то лягає навзнак, стримує віддих і лежить, мов нежива, — тоді сідають на неї птиці і починають дзьобати, а вона швидко кидається й їх ловить. «Шестоднев» Василія Великого, перероблений екзархом болгарським Іоаном, пояснював шість днів створення світу, доповнюючи біблійні відомості здебільшого казковими оповіданнями. Крім цього, у різних збірниках бували статті на природоописні теми.

Дослідження над природою велись тільки випадково, коли траплялося якесь незвичайне природне явище. Найбільше враження робили затьми Сонця й Місяця. Відомості з географії були дуже обмежені. Найбільше популярним підручником слугувала космографія Козьми Індікоплова — візантійського письменника IV в. Знання математики обмежувалося до простих чотирьох дій, дробів і обчислювання процентів.

Практичне значення мала медицина. Першими лікарями були ворожбити й знахарі, усякі відуни, обавники, потворники, кудесники — чоловіки й жінки. Їхні лікувальні заходи часто обмежувалися закляттями і замовляннями. Проти таких ліків виступало духовенство. Лікарська вмілість піднялася згодом, коли Київська Русь нав’язала тісніші зв’язки з Візантією. Учений лічець, лічитель, або врач, займає місце знахаря. Перші визначніші лікарі були чужинці. За князя Всеволода (1077 — 1093) в Києві славився якийсь лікар вірменин. Другий чужинець, Петро Сурянин, із Сурожа (Судака) у Криму, мабуть грек, був лікарем чернігівського князя Святоші. Вони обидва скінчили життя ченцями у Печерському монастирі. В цьому ж монастирі згадуються й перші українці-лікарі — Дем’ян-пресвітер і Агапіт-лічець, обидва в другій половині XI в. Згодом число лікарів збільшилося.

Розвиток науки в другій половині XIII — першій половині XV ст. характеризується тим, що секуляризація окремих наук ще не відбулася і осмислення світу здійснювалося в тісному зв’язку з розвитком усього культурного потенціалу суспільства. Порівняно з попереднім періодом, знання про природу і суспільство стали багатші й самостійніші.

Перекладна література візантійського або південнослов’янського походження залишалась основним джерелом засвоєння і розвитку природничо-наукових знань. Із них київські компілятори творили напіворигінальні композиції та збірники: "Толкова Палея", "Ізмарагд", "Золотая цепь", "Пчола", "Золотая Матиця" та ін., що були для свого часу не лише збірками текстів наукового характеру, але й своєрідними енциклопедіями, які служили освіті й вихованню моральних засад.

У системі наукових зацікавлень того часу провідне місце посідала астрономія — наука про походження світу та його будову, — і це зумовлювалося насамперед потребами матеріального та духовного життя суспільства. Основне виробництво середніх віків — землеробство — було органічно пов’язане з річним циклом погодних змін, вимагало відліку часу. Чергування дня і ночі, ритмічні настання фаз Місяця та зміна пір року було покладено в основу календарів. Крім того, точних астрономічних знань вимагало й духовне життя. Церква, яка виступала основним синтезом середньовічної духовності, була зацікавлена в нагромадженні даних, що полегшували б складання різного роду хронологічних посібників — пасхалій (таблиць про дати Великодня та інших рухомих свят), календарів чергування відправ і молитов у межах літургійного року. Теоретичні астрономічні знання формувалися у нас майже виключно на основі християнської літератури, яка йшла з Візантії, часто через південнослов’янське посередництво.

Активізація економічних, торговельних і культурних взаємин з Центральною і Західною Європою прискорило технічний прогрес у гірництві, деревообробному виробництві та переробці сільськогосподарської продукції. Так, у солеварній промисловості було вперше застосовано досконаліші знаряддя, зокрема керат (коловорот), яким піднімали з криниць сировицю — соляну ропу, а також і практичніші казани, так звані панви. Вже в XIII ст. з’явилися перші водяні млини, які працювали цілорічно. Рухом водяних коліс приводилися в дію також валила (фолюші) для збивання сукна і тартаки, відомі у нас з XV ст. Тоді ж в Україні починають варити пиво і горілку.

Зрозуміло, що все це потребувало певного рівня знань з різних наук — фізики, хімії, біології тощо. Що стосується кількісних і якісних характеристик цих знань, то про них можемо судити лише з тих скупих даних, що зафіксовані на сторінках письмових пам’яток того часу. Найчастіше відомості з географії, фізики, хімії чи математики подавалися не самостійно, а у зв’язку з розглядом астрономічної проблематики, яка впродовж усього середньовіччя залишалася в системі наук провідною.

Найбільше з астрономією була пов’язана географія. Так, при викладі античного вчення про кулястість Землі у деяких астрономічних текстах, зокрема в "Шестодневі" Іоанна екзарха Болгарського, давалося поняття про кліматичні зони, полюси й екватор.

Питання фізики розглядалися здебільшого при описі деяких астрономічних і метеорологічних явищ. До фізики, зокрема, належало вчення про чотири елементи-стихії, які було занесено в Україну переважно творами Іоанна Дамаскина і Іоанна екзарха Болгарського. У науково-природничій літературі можна знайти пояснення природного феномена веселки. Зокрема, в "Шестодневі" та компілятивному збірнику "Золотая Матиця" робиться спроба пояснити природу веселки механічним, а не оптичним способом: веселка пояснюється як своєрідний насос, що перекачує воду в повітря. Світлові властивості веселки розглядаються при цьому тільки у зв’язку з тим, що промені, які виходять з неї, нагрівають земні води і спричинюють їхнє випаровування. Про певний рівень фізичних зань свідчить розвиток металообробної галузі.

Як і фізичні знання, відомості з хімії у досліджуваний період не мали самостійного характеру, а розвивалися в тісному зв’язку з алхімією та виробничою практикою, з розвитком матеріальної та духовної культури. Високий авторитет мав у Львові наприкінці XIV ст. алхімік Дмитро, до якого приїжджав з Парижа алхімік Леонард, щоб роздобути секрет філософського каменя. Виробничі промисли потребували певних хімічних знань, потрібних для виготовлення розчинів, вичинки шкіри, фарбування тканин. У зв’язку з лікарською практикою розвивалася хімія ліків, а водночас з іконописанням — хімія фарб. Але хімічні знання, виступаючи безпосереднім елементом практики, були позбавлені теоретичних аспектів. У більшості випадків хімічні операції залишалися справою вміння і навичок, що передавалися з покоління в покоління.

Подібна ситуація спостерігається і в царині біологічних уявлень. В другій половині XIII — першій половині XV ст. рівень знань з біології на теоретичноописовому рівні не дуже збагатився порівняно із давньокиївською добою. Українська освічена верства того часу продовжувала черпати "теоретичні" знання з біології з тієї ж перекладної та компілятивної літератури, звідкіля вона запозичувала відомості з інших природничих наук і яка здебільшого була відомою у нас ще в XI — XII ст. Прогрес накопичення біологічних знань, якщо й мав місце, то відбувався переважно завдяки розвиткові сільськогосподарського виробництва та вдосконаленню лікувальної практики. Це стосувалося насамперед знань з ботаніки, зоології і фізіології людини. Загалом у другій половині XIII — першій половині XV ст. в уявленнях про живу природу чітко виокремилися дві системи біологічних знань: книжна і практична. Перша система — це ті знання про тваринний і рослинний світ, що були зібрані в слов’янських перекладах відповідних творів візантійського походження. Основним недоліком цієї системи була відірваність від реальності, екзотичність і навіть казковість. Класичним прикладом такої квазінаукової літератури є так званий "Фізіолог" — своєрідний підручник із середньовічної зоології, в якому даються описи звірів і птахів, що згадуються в Біблії.

Розвиток науки в XVI —XVII ст. був тісно пов’язаний з радикальним поворотом України до Заходу. Найперше це відобразилоя в системі освіти. У школах почалося активне впровадження так званих семи вільних мистецтв (septem artes liberales), які віддавна культивувалися в Західній Європі. Сім вільних мистецтв, або "сім наук визволених", як їх тоді називали, це науки тривіуму — граматика, риторика, діалектика і квадривіуму — арифметика, геометрія, музика, астрономія. Орієнтація українських шкіл на вивчення вільних наук позитивно впливала не тільки на піднесення рівня освіти й наближення її до загальноєвропейських форм, а й об’єктивно сприяла розвиткові цих наук на українському ґрунті. І справді в XVI —XVII ст. розвиток окремих галузей знань в Україні досяг значного рівня. Особливо інтенсивно почали розвиватися словесні дисципліни, зокрема граматика, риторика й поетика. Менше розроблялися науки квадривіуму — математика, астрономія, музика, а також право, медицина, логіка.

Центром наукової думки в Україні стала Києво-Могилянська академія. У ній велика увага приділялася розвитку філософської думки. Серед відомих філософів України варто виокремити Г.С. Сковороду, Ф. Прокоповича, Я.П. Козельського. Розвиток природничих і точних наук в Україні відбувався під впливом діяльності М.В. Ломоносова. Йому належить велика заслуга у вивченні мінеральних ресурсів і земельних надр України.

З під пера науковців виходить ряд історичних і філософських творів: "Краткое описання Малоросії" – 1730 р., 1751р. - "Описание о Малой Росії", 1765 р. - "Краткое описание о козацком малоросийском народе". Перша загальна робота по історії України вийшла у 1822 р. "История Малой Росии от водворения словян в сей стране до уничтожения гетьманства" Дмитра Миколайовича Бантиш-Каменського. Хоча вона мала багато суперечливого матеріалу в цілому викликала значний інтерес суспільства до історії України.

Наукові дослідження в галузі літературознавства та фольклористики були започатковані вивченням українських дум та обрядових пісень. У 1819 р. в Петербурзі грузинський князь М. Церетелі видав першу збірку українських дум, вважаючи їх неоціненним зразком поетичного генія української нації та важливим історичним джерелом. Справа збирання, наукового вивчення та публікації українського фольклору була продовжена М. Максимовичем, який у 1827 р. видав збірку українських весільних пісень. Ця збірка започаткувала вітчизняні студії із фольклористики. Впродовж 1832–1838 рр. у Харкові видавав записи українських дум та народних пісень І. Срезневський. І. Могильницький написав першу українську грамматику в Галичині. Майже одночасно граматику української мови видав у Петербурзі О. Павловський. У 1820-х рр. М. Максимович у листах до Погодіна спростував твердження про те, що українська мова начебто є лише діалектом російської мови. Ця ідея була підтримана найвидатнішим слов’янським філологом того часу І. Срезневським. Цієї ж думки дотримувались і подальші покоління української інтелігенції.

Важливу роль у розвитку математики відіграли професори Харківського університету М. Остроградський та Т. Осиповський. Підручник останнього, став головним посібником з математики у Російській імперії на кілька десятиліть. У ботаніці помітне місце зайняла діяльність вже згадуваного М. Максимовича. Він займався перекладом творів зарубіжних вчених у цій галузі, а також сам проводив дослідження рослинного світу і склав найповніший атлас флори Московської губернії. Розвитку ботаніки в Україні сприяла діяльність ботанічних садів Києва, Одеси, Харкова та особливо Нікітського ботанічного саду поблизу Ялти. Значних успіхів було здобуто в медицині. Серед її видних представників слід назвати Д.С. Самойловича, який першим запропонував систему протиепідемічних заходів. Він по праву вважається основоположником не тільки вітчизняної, але і світової епідеміології; його вибрали своїм членом 12 Академій наук світу. Професор Харківського університету Н. Еллінський видав двотомний підручник з хірургії для студентів медичних факультетів. Головними центрами розвитку медицини були Київ, Харків та Одеса, де працювало чимало визначних професорів медиків, а також виникли перші в Російській імперії медичні товариства. Інтенсивно розвивалася на Україні біологічна наука. Плідну діяльність розгорнув видатний вчений І.І.Мечніков. У 1886 р. з мікробіологом М.Ф.Гамалією він організував в Одесі першу вітчизняну і другу світову бактеріологічну станцію. Д. Заболотний та В.Високович зробили великий внесок у вивчення і лікування важких інфекційних хвороб. З Україною пов'язаний значний період життя засновника військо-польової хірургії Н.І.Пирогова.

Одночасно активно створюються наукові товариства, до яких належали: Львівський інститут Оссолінських, заснований у 1817 р.; Одеське товариство любителів історії та старожитностей (з 1839 р.); Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей при канцелярії київського генерал-губернатора (1835–1845 рр.); Київська археографічна комісія або Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (1843–1921 рр.).

Серед відомих науковців ХІХ-ХХ ст. варто виокремити Костомарова, (написав "Богдан Хмельницький й возвращение Южной Руси России"), В. Антоновича, М. Грушевського (написав "История Украины Руси"), першу жінку професора О. Єфименко (написала "История украинского народа"), А. Павловського (видав у 1818 р. в Петербурзі першу граматику української мови -"Граматика малоросійського наречення").

На західноукраїнських землях наукові дослідження проводило Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка (1873), на базі якого у 1892 р. було створене Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка (НТШ). Воно складалося з 3 секцій: історико-філософської, філологічної, математико-природничо-медичної і ряду комісій з окремих галузей науки. Протягом своєї діяльності під керівництвом М. Грушевського було видано (з 1892 по 1917 рр.) 120 томів "Наукових записок", 35 томів "Етнографічної збірки", 15 томів були підготовлені історико-філософською секцією.

У 1909 р. у Києві виникло товариство повітроплавання під керівництвом професора політехнічного інституту Н.Б. Делоне. Тут успішно працювали такі відомі конструктори і пілоти, як Д.П. Григорович (творець гідролітаків), І.І. Сікорський (сконструював перші у світі надпотужні багатодвигуневі літаки «Російський витязь» і «Ілля Муромець», а вже в Америці – перші вертольоти), П.М. Нестеров (пілот-ас), Ф.Ф. Андерс (кадровий працівник заводу «Арсенал», сконструював і побудував у 1909–1912 рр. перший громадянський дирижабль «Київ»). Усього в Києві у 1909–1912 рр. було створено біля 40 дослідних літаків різних типів. Успішно розвивалося винахідництво. Зокрема, уродженець України, інженер Н.Н. Бенардос винайшов у 1881 р., а потім запатентував у багатьох країнах Європи принципово новий спосіб з’єднання металів, поклавши початок електродуговому зварюванню.

В період революції 1917 р. наука перебувала у тяжкому стані, однак це не завадило відкриттю першої Академії наук України гетьманом П. Скоропадським. Перший президент ВУАН В.І. Вернадський є основоположником геохімії, біохімії та радіології у республіці. Ним була заснована радіологічна лабораторія, на базі якої у 1925 р. в Одесі виник хіміко-радіологічний інститут.

З утворенням Радянського Союзу було засновано ряд технічних наукових інститутів. Розгорнули дослідницьку діяльність уже відомі наукові колективи, математична школа Д.О.Граве, природознавства В.Вернадський, мікробіолог та епідеміолог Д.Заболоцький, математик Н.Крилов, економіст М.Туган-Барановський, гігієніст і епідеміолог О.Корчак-Чепурковський, літературознавець -С.Єфремов, О.Богомолець, який працював в галузі патології. Виникли нові наукові напрямки. Так, в фізико-технічному інституті почалася розробка теорії ракетно-космічної техніки.

У середині 20-х рр. розпочинаються планомірні геологічні дослідження території УРСР. Особливо детальними вони були у районах Донбасу і Криворіжжя. У результаті була складена перша гідрологічна карта України (1930 р.). Посилено розвивається матеріалознавство, зокрема з проблем зварювання металів. За ініціативою Є.О. Патона при Київському політехнічному інституті було створено кафедру інженерних споруд зі зварювальною лабораторією. Розроблені у цій лабораторії методи зварювання вперше у світовій практиці використовували на Дніпробуді, при будівництві Магнітогорського металургійного комбінату.

Успішно відбувається становлення фізичної науки. У 1928 р. за ініціативою А.Ф. Іоффе у Харкові був відкритий Український фізико-технологічний інститут, який перетворився в один з найбільших центрів теоретичної фізики в СРСР і в усьому світі. У 1929 р. тут створюють магнетронний генератор (значно раніше чим аналогічний винахід за кордоном), уперше в країні на початку 30-х рр. розщеплюють ядро атому літію. З 1930–1931 рр. починаються дослідження проблем фізики напівпровідників.

У роки Великої Вітчизняної війни вчені України зробили вагомий внесок у забезпечення перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. Першорядного значення у забезпеченні Червоної армії такою зброєю, як танк Т-34, мали праці колективу інституту електрозварювання АН УРСР. Впровадження автоматичного зварювання зумовило швидке зростання продуктивності праці на оборонних підприємствах. У роки війни Патонівська технологія швидкісного зварювання застосовувалася на 53 підприємствах. На танкових заводах діяло 133 установки автоматичного зварювання.

У 60-80 ті рр. учені України працювали у напрямку розвитку фізики та кібернетики. У 1964 р. у Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР було збудовано найбільший у світі на той час прискорювач електронів потужністю 2 млрд. ЕВ, уведено в дію ядерний реактор у Києві, а також перший у СРСР протонний мікроскоп та ізохронний циклотрон «У-240». Яскраву сторінку у створенні ракетно-космічної техніки вписав колектив учених і спеціалістів Південного машинобудівного заводу й Конструкторське бюро під керівництвом видатного конструктора, двічі Героя Соціалістичної Праці М.К. Янгеля.

Значні успіхи було досягнуто в розвитку кібернетики. За цикл праць по теорії цифрових автоматів академік В.М. Глушков у 1964 р. був відзначений Ленінською премією.

У справжній центр металургійної науки і техніки перетворився у цей період Дніпропетровськ. Ефективні наукові дослідження в галузі металургії тут проводили колективи вчених і спеціалістів металургійного інституту, інституту чорної металургії АН УРСР, Всесоюзного науково-дослідного трубного інституту, НІІАчермету, Укргіпромезу. На їх основі склалися науково-педагогічні школи доменщиків, сталеплавильників, електрометалургів, прокатників, металознавців, механіків під керівництвом таких видатних вчених, як З.І. Некрасов, К.П. Бунін, О.П. Чекмарьов, К.Ф. Стародубов, С.Т. Ростовцев, С.І. Хитрик, В.І. Лапіцький, А.В. Кірсанов, Н.С. Щиренко, І.І. Коробов та інші.

У наступні роки наукові традиції цих шкіл були підхоплені і продовжені плеядою талановитих вчених, зокрема В.І. Баптизманським, Ю.М. Тараном-Жовніром, М.І. Гасиком, О.П. Грудєвим, П.М. Остриком, А.А. Гіммельфарбом, В.М. Грєбєнніком, Ю.Й. Розенгартом, В.І. Большаковим, В.І. Шаповаловим та багатьма іншими.

Як і у попередні роки, Україна залишалася центром розвитку науки щодо зварювання металів, були створені і впроваджені у практику методи електоннопроменевого, аргоннодугового і мікроплазменного зварювання, зварювання вибухом, мікрозварювання і т.п. У 1969 р. вперше у світі зроблено зварювання алюмінія, титану та нержавіючої сталі в умовах космічного вакууму і невагомості на космічному кораблі «Союз-6». Були розроблені принципово нові конструкції і технологія зварювання трубопроводів великого діаметру.

Застійні явища, які охопили економіку СРСР на зламі 70-80-х рр., події початку 90-х рр., які призвели до розпаду Радянського Союзу та гострої економічної кризи в колишніх його республіках, досить негативно відобразилися на розвитку науки, у тому числі і в Україні.

Але все ж таки НАН України зберігає провідні позиції у галузі математики, матеріалознавства, електрозварювання, мікробіології. У 1992 р. НАН України на правах національного члена увійшла в міжнародну раду наукових союзів, є засновником Міжнародної Асоціації академій наук. На сьогодні головними проблемами із якими доводеться боротися – це зменшення фінансування та як результат неможливість проводження наукових розробок. Проте за рахунок спільних розробок, кооперації із науково-дослдіними інститутами інших країн світу Україна залишається однією із не багатьох космічних держав, має значні перспективи розвитку авіаційної сфери, нанотехнологій.

Отже, з давнини українському етносу були притаманні високий рівень освіченості, наукових досягнень. Українці зробили вагомий внесок у розвиток світової освітньої сфери та науково-технічного процесу. Ці сфери є важливими чинниками розбудови незалежної України, її входження до світового економічного та культурного простору.

3. З розвитком освіти та культури в Україні все більшого значення набувала книжка. Найдавніші книги, що дійшли до нас, писалися на тонкій шкірі — пергамені. Паперові книжки поширюються лише з XIV — XV ст., коли в Західній Європі постало більше папірень. Чорнило виробляли самі писарі з дубової або вільхової кори, старого заліззя, вишневого глею, та ін. Писали гусячим пером. Разом із еволюцією матеріального боку книжки змінювалось і саме письмо. Найдавніші українські рукописи були писані т. зв. уставом. Воно визначалося великою простотою: переважали в ньому прості лінії, більш-менш правильні кути або часті кола. Пізніше устав перейшов у напівустав — письмо ломане, неправильне, з літерами над рядками, т. зв. титлами. В уставі і напівуставі кожна літера стояла окремо, відділена від інших. Пізніше вони лучилися одна з одною, спліталися — й так постав скоропис. Давні книги були прикрашені різнорідними орнаментами й заставками у виді плетінок, з яких виходили постаті фантастичних птиць, звірів, часом і людей. Ініціали і заставки рисувались яскраво-червоною фарбою — кіновар’ю — або різнорідними фарбами, нерідко сріблом і золотом.

Засновниками книгодрукування в Україні можна вважати монахів копіїстів, що займалися фаховим переписуванням книг. У Печерському монастирі у перших часах славився чернець Іларіон, «що знав зручно книги писати й днями та ночами писав їх у келії блаженного Феодосія». Князь Ярослав Мудрий на широку міру наказав перекладати й переписувати книги: «зібрав багато писців і перекладав з грецького на слов’янське письмо, і списали книги многі». З часом число таких фахових переписувачів стало дуже велике, особливо у більших осередках культури, і писці ділилися між собою роботою: одні переписували книги, інші малювали ініціали й заставки. Честолюбні писці старалися дати книжку в якнайкращому вигляді: «всю увагу покладали на тонкість паперу й красу писання». Переписування було нелегке, тому й книга цінилася дорого. Князь Володимир Василькович за один молитовник заплатив 8 гривень, а рівночасно ціле село купив за 50 гривень. Дорогоцінну книгу шанували дуже. Оправляли її старанно, в дошки, покриті шкірою, або й у срібну оправу, не раз із майстерним орнаментом. Власник записував на ній своє ім’я й погрожував прокльоном тому, хто наважився б книгу вкрасти: «А хто б її узяв, хай буде проклятий, анафема».

Були вже в ті часи меценати письменства, що збирали перші бібліотеки. Князь Ярослав Мудрий заснував такий книгозбір у Києві: «звелів багато книг переписати і склав їх у церкві св. Софії». Волинський князь Володимир Василькович сам переписував книги, оправляв їх у дорогоцінні оправи й розсилав у дарунок різним церквам та монастирям. Між іншим, і кафедральній церкві у Перемишлі дарував переписане власноручно Євангеліє, оковане у срібло з дорогоцінним камінням. Але й убогі люди уміли цінувати книжку й уважали її великим багатством: печерський чернець Григорій «нічого іншого не мав, окрім книг», — читаємо у Патерику.

Упродовж XIII — першої половини XV ст. найважливішим книгописним осередком залишався Київ. Уже невдовзі після Батиєвої навали відновилося книгописання при київському митрополичому престолі ("Кормча" перед 1284 р.), а в монастирях такий процес, очевидно, і не припинявся. Центром міжнародного масштабу була Києво-Печерська лавра, де йшла інтенсивна літературна робота і пов’язана з нею активна книгописна діяльність. На зламі XIII — XIV ст. у Києві виготовлено Пролог, згодом створено дві визначні пам’ятки — Євангеліє 1393 і Псалтир 1397 рр. До київських пам’яток можна зарахувати також Київський літопис XIII ст., Оршанське Євангеліє другої половини XIII ст., Києво-Печерські патерики XIII ст. В іншому київському монастирі — Видубицькому, заснованому ще в XI ст., упродовж перших п’ятнадцяти років XIII ст. далі працювали над створенням видатної історіографічної пам’ятки XII — XIII ст., що згодом дістала назву Київського літопису і до нашого часу дійшла в пізніших переписах.

Одночасно із цим книгописання розвивалося і в інших містах Русі. Найкраще усього збереглися книжки, переписувані в Галицько-Волинському князівстві. Істотну роль у книгописанні відігравала Волинь з центром у Володимирі. До створених тут пам’яток зараховують Ліствицю 1387 р., Луцьке Євангеліє XIV ст., а також щонайменше 13 рукописів, виготовлених на замовлення Володимира Васильковича. У XIV — першій половині XV ст. активно функціонувало і книгописання Галича. З цим регіоном пов’язані Псалтир другої половини XIII — першої половини XIV ст., згадуване Галицьке Євангеліє-Апракос 1266 — 1301 рр., Євангеліє 1411 р. тощо.

Розвиток книговидання сприяло виникненню бібліотек. Існували великі монастирські, князівські бібліотеки, порівняно малі збірки деяких приватних осіб. Найрозвинутіші та найвпорядкованіші книгозбірні концентрувалися в монастирях. За чернечим уставом, кожен монастир мусив мати свого бібліотекаря ("книгохранителя"), який дбав би про належне збереження книжок. Кількість книжок залежала від величини і значення монастиря, а також від часу його існування. Без сумніву, найбагатша і найцінніша за складом бібліотека сформувалася у Києво-Печерському монастирі. Тут зберігалися не лише рукописні пам’ятки попередньої доби, а й тогочасні книжки. Крім того, тут осідали й грецькі, болгарські, сербські кодекси, що прибували сюди разом із церковними ієрархами — вихідцями з Балкан та Греції. Рукописи привозили також ченці, які поверталися з Афонських монастирів.

Книгозбірні волинських монастирів почали формуватися трохи пізніше від київських — з середини XIII ст. Монастирський книжковий фонд у XIV ст. і навіть у першій половині XV ст. був порівняно невеликий і кількісно приблизно відповідав церковним збіркам. Так, про книжкову колекцію Спаського монастиря дійшли джерельні згадки вже від кінця XIV ст. Саме тоді тут зберігалося Луцьке Євангеліє XIV ст. У першій половині XV ст. (приблизно в 20 — 30-х рр.) монастирська бібліотека складалася з 9 назв і близько 20 томів. Серед них були Євангеліє, Апостол, Пролог (6 томів), Устав, твори Іоанна Златоуста, Паремійник, Мінеї тощо.

В XVI ст. книговидавнича справа збагачується репертуаром книг. Набувають поширення Прологи, з’являється юридична література, раніше представлена лише пам’ятками церковного права, зокрема Кормчими. Поширювалися українські переклади Литовського статуту 1454 і 1529 рр. Від кінця XV ст. почали з’являтися списки творів з відомостями з природознавства, філософії тощо. Упродовж другої половини XV — першої половини XVI ст. вони входили, як правило, до складу збірників. Серед таких можна назвати українсько-білоруський переклад "Логіки" Мойсея Маймоніда у збірнику другої половини XV ст., який переписав у Білорусі Васько за Миколая Радивила. Слід зазначити, що перекладач дуже ретельно дотримувався тексту оригіналу, використав ним самим розроблену наукову термінологію: "осуд" — судження, "держатель" — суб’єкт, "прилог" — ствердження, "уєм" — заперечення.

З виникненням та розвитком друкарень в Західній Європі книговидання в Україні загальмувалось. Це було обумовлено більшою рентабельністю типографського методу видання. Тому як результат перші книги видані типографським методом з’явились не в Україні, а Кракові (Польща). На той час там мешкало багато українців та білорусів тому тут у XV ст. вийшли перші чотири книжки, надруковані кирилицею церковнослов’янською мовою. Дві з них — Часослов і Осмогласник (тобто Октоїх) — мають позначення про закінчення їх друку в Кракові 1491 р. міщанином-німцем Швайпольтом Фіолем. Вже 1498 р. у Фіоля не було жодного примірника його друків. Мабуть, тираж було передано замовцям видання. Другою після краківської кириличною друкарнею, що діяла в 1494 — 1496 рр. у Цетіньє — столиці Чорногорії, керував ієромонах Макарій. Це була друкарня володаря Зети (Чорногорії) Джурджа Црноєвича. В її друках вперше у слов’янському кириличному книговиданні з’являються передмови й післямови літературно- публіцистичного характеру, в яких не лише наводяться вихідні дані, а й розповідається про мету книги. Рівень поліграфічного виконання значно вищий, ніж у першодруках Швайпольта Фіоля, в оздобленні поєднуються ренесансні мотиви з рисами, успадкованими від слов’янських кириличних рукописів, з іконописом пов’язаний зміст цілосторінкових фігурних гравюр.

Період кінця XVI — першої половини XVII ст. можна назвати часом розквіту української книжкової культури. Таке піднесення позначилось і на мистецькому оформленні, і на тематиці та мові рукописних пам’яток. Спалах у розвитку національної книжності насамперед виявився в істотному розширенні кола пам’яток. Під впливом друкованих чеських та польських реформаційних переробок, що з’явилися в Україні, українські книжники виконали переклади "посполитою мовою" літургійних і канонічних текстів. Серед таких пам’яток насамперед варто згадати Крехівський апостол другої половини XVI ст. (після 1563 р.), переклад з кальвіністського видання, Новий Заповіт Валентина Негалевського 1581 р., переклад з польського социніанського тексту 1577 р. Мартина Чеховича.

Під впливом друків Франциска Скорини в Україні здійснено переклад Пісні пісень (виявлено в Збірнику XVI ст.). Власні друки Скорини користувалися досить великим читацьким попитом в останній третині XVI ст. Відомі, зокрема, такі копії цих текстів: Біблія 1568 р., переписана Василем Жугаєвичем; Біблія, одну частину якої переписав 1575 р. Дмитро — "писарчик" із Зінькова, а другу — протягом 1576 — 1577 рр. ієрей Іоанн у Маначині.

Виникнення друкарства в Україні пов’язується із ім’ям Івана Федорова. Він у 1573 р. заснував в м. Львові першу друкарню. Через рік вийшла перша праця Діянь і послань апостольських — книги, яку скорочено називали Апостолом. Перевидаючи Апостол, раніше надрукований у Москві, Іван Федоров наблизив правопис до загальноприйнятого в Україні, істотно доповнив вступну частину, збагатив орнаментику. А головне, що наприкінці книги він замість офіційної за стилем післямови включив "Повість откуда начася і како совершися друкарня сія". Це мемуарно-публіцистичний твір, в якому друкар схвильовано оповідав про свою вірність високому покликанню: служити людям і церкві "художеством" власних рук. На самостійну роль Івана Федорова як видавця і, можливо, на участь у виданні львівських міщан вказує друкарська марка, що включала герб Львова і особистий герб першодрукаря. Останній подібний до ґмерків — домових знаків міщан. 1574 р. Іван Федоров надрукував перший у Східній Європі друкований підручник — Буквар.

Попри початкові успіхи Івана Федорова, вести самостійну друкарню йому було нелегко. Це був один з мотивів того, що 1575 р. друкар Іван Федоров вступив на службу до князя Костянтина Острозького. Запрошення друкаря на службу до Острога пояснюється насамперед наміром князя видати церковнослов’янську Біблію. Працю над її створенням було завершено 1581 р. Над підготовкою тексту до видання разом з друкарем Іваном Федоровим працювали українські книжники Герасим Смотрицький, Тимофій Михайлович та інші, вчені греки Діонісій Раллі-Палеолог, Євстафій Нафанаїл. Загалом друкарня Острозької Академії була втіленням в Україні витвореного у Західній Європі типу видавничого закладу при школі вищого типу і науково-літературному гуртку книжників. Окрім згаданих книг ця друкарня стала першим в Україні центром видання тогочасної публіцистики, яку пізніші дослідники назвали "полемічною літературою". Було видано, зокрема, "Ключ царства небесного" Герасима Смотрицького (1587), упорядкований Василем Суразьким-Малюшицьким збірник "О єдиной істінной православной віре" (1588).

Незрівнянно довговічнішими виявилися дві інші найбільші українські друкарні — Львівського братства і Києво-Печерської лаври. Перша діяла як братська з 1591 до 1788 рр., після чого перейшла до Ставропігійського інституту; її безпосереднім продовжувачем стала навчальна майстерня поліграфічної школи на Руській вулиці. Заснована в 1616 p., Київська лаврська друкарня працювала три сторіччя. Після закриття Києво-Печерської лаври її приміщення і обладнання до 1941 р. використовувалося друкарнею Академії наук України; нині в її будинку Музей книги і друкарства України. Львівська братська друкарня до 1648 р. видрукувала не менш як 36 книг обсягом 2842 арк., лаврська — не менш як 72 книги обсягом 3765 арк. Вказані числа є мінімальними, тому що ряд книг, особливо малого формату й обсягу, до нас не дійшли.

Крім друкарень кириличного шрифту, в Україні почали засновувати і латинсько-польські: першою була діюча в 1592 — 1602 р. невелика друкарня у Львові, що змінила кількох власників, в 1608 — 1611 рр. працювала друкарня магната-кальвініста Яна Потоцького в Панівцях на Поділлі. Загалом в Україні з 1574 — 1648 рр. діяло 25 друкарень. З них 17 належали українцям і видавали книжки переважно церковнослов’янською і українською мовами, 7 друкарень вели книговидання латинською і польською мовами. Головними центрами видавничої діяльності стали великі торговельні міста — Київ, Львів, Острог. В цей час на діяльності друкарень негативно позначалося посилення цензурних утисків. Польський король та церква намагалися регламентувати діяльність видавництв.

У другій половині XVII — на початку XVIII ст. істотний вплив на стан друкарства мало існування автономної української державності. Принципово важливо підкреслити розуміння гетьманським урядом і козацькою старшиною значення Києво-Печерської лаври. Гадяцький договір України з Польщею 16 (6)вересня 1658 р. передбачав, що в Україні діятиме необмежена кількість ("скільки потрібно") шкіл, колегіумів, друкарень, дозволено буде друкувати світські і релігійно-політичні книги. Загальноукраїнське значення мало і виникнення у 1674 р. книговидавничого підприємства на Лівобережжі — у Новгороді-Сіверському; з 1679 р. друкарня діяла в Чернігові.

Натомість діяльність приватних друкарень, що належали майстрам-міщанам, в роки Руїни стала майже неможливою. В 1651-1667 рр. в Україні діяло лише чотири друкарні — лаврська в Києві і три (братства, єзуїтського колегіуму та Сльозки) у Львові. Після смерті Сльозки на всю Україну залишилося три друкарні, причому всі належали церковним установам — православним (Лаврі й братству) і католицькому єзуїтському колегіумові. Якщо у 1574-1650 рр. в Україні діяли 25 друкарень у 17 різних місцевостях, то в 1651-1720 рр. — лише 13 у шести різних містах, причому 8 з них зосереджувались у Львові.

З 1720-х рр. починається новий період в історії українського книговидання. Київській і чернігівській друкарням російський уряд заборонив видавати будь-що, крім передруків давніх видань. Трохи пізніше було запроваджено гражданський шрифт — епізодично вперше в Єлисаветі 1764 р., а постійно в друкарнях навчальних закладів і ряді урядових друкарень у самому кінці століття. В цей же час одним із центрів українського друкарства стає Петербург. У 1798 р. там виходить перша книжка українською народнорозмовною мовою. Друкована "Енеїда" сприяла зацікавленню українським словом і стала стимулом для наступних ініціатив у галузі українського за змістом і мовою книговидання. Але нове пробивало собі шлях повільно, долаючи великі труднощі. Здавалося б, перша половина XIX ст. була часом відносно сприятливим для швидкого розвитку українського друкарства. Загальноукраїнське значення мали також інші книги, видані у Петербурзі "Кобзар" Шевченка (1840), його ж поеми "Гайдамаки" (1841), "Гамалія" (1844), альманах "Ластівка" Євгена Гребінки (1841). У Москві видано збірки українських народних пісень Михайла Максимовича (1827 і 1834), повісті Григорія Квітки-Основ’яненка (1834-1837), "Москаль-Чарівник" Івана Котляревського (1841), журнал "Основа", що виходив у 1861-1862 рр. в Петербурзі.

Дата добавления: 2015-07-08