Тема 8: Культура України періоду Другої світової війни, повоєнного часу та 60-80-х років ХХ ст.

Рекомендується розглянути наступні питання:

1. Боротьба з фашизмом та її відображення в українській культурі воєнних і повоєнних часів.

2. «Відлига» в українській культурі кінця 50-60-х років.

3. Суспільно-культурна ситуація в Україні у 70-80-х роках. Занепад традиційної культури.

Розгляд теми слід розпочати з впливу Другої світової війни, що чорною хмарою прокотилася через всю Україну. Мільйони людей були вбиті, вивезені на каторжні роботи, опинилися без даху над головою. За час фашистської окупації були знищені сотні міст і містечок, тисячі сіл. Значних втрат зазнали наукова, культурно-освітня та медична сфери. З музеїв, галерей та бібліотек сотнями тисяч вивозилися найцінніші пам’ятки української культури. На підконтрольній території фашисти пильнували за діяльністю засобів масової організації, письменників та митців. З 1941 р. потрапили під заборону публічні зібрання, а наступного року й українські організації. Почалася розправа з інтелігенцією. У Києві була розстріляна поетеса Олена Теліга та ін.

Із перших днів війни на боротьбу з загарбниками повстали десятки тисяч представників творчої і наукової інтелігенції, викладачів, студентів. Багато з них вирушили на фронт, деякі працювали в евакуації. Так на Схід були вивезені культурно-освітні та наукові установи, вищі та середні навчальні заклади. В Уфі працювала Президія Академії наук УРСР, що контролювала діяльність евакуйованих інститутів. Значний внесок у перемогу зробили в Інституті електрозварювання АН УРСР, що працював у Нижньому Тагілі, де під керівництвом Є. Патона були досягнуті вагомі результати в зварюванні корпусів танків Т-34.

У тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання, найбільше в Саратовській області, а також десятки українських вузів, зокрема у лютому 1942 р. у Кзил-Орді (Казахстан) відновив роботу університет, утворений об’єднанням Київського та Харківського університетів. Деякі вузи влилися як факультети до місцевих.

Важливий внесок у мобілізацію народу на боротьбу з фашистськими загарбниками зробили літератори, драматурги та кінематографісти. Вони широко висвітлювали події війни («Похорони друга» П. Тичини, «Тут були німці» Івана Ле), розвивали теми героїзму (повість «Райдуга» В. Василевської) та патріотизму (збірки «Слово про рідну матір» М. Рильського, «В годину гніву» В. Сосюри, «Земля батьків» Ю. Яновського). Визначною подією в літературному житті стала публікація поеми М. Бажана «Данило Галицький».

Десятки українських театральних колективів, ансамблів, бригад підіймали бойовий дух солдат на лінії фронту. Значного розвитку зазнало хронікально-документальне кіно, що створювало своєрідний літопис боротьби з окупантами. У квітні 1943 р. вийшов на екрани перший номер кіножурналу «Радянська Україна» і того ж року документальний фільм О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну». Вищим досягненням став фільм «Райдуга» М. Донського за сценарієм В. Василевської, що серед багатьох призів був відзначений «Оскаром», а у 1946 р. Сталінською премією.

Значну роль в роки війни відігравали засоби масової інформації – радіо і преса. Українські видавництва об’єдналися в Українське державне видавництво в Саратові, яке згодом переїхало до Москви. Загальний тираж видавництва становив понад 15 млн примірників. Багато літературних творів було надруковано в громадсько-політичних журналах «Українська література», «Україна» та «Перець». За лінією фронту розповсюджувалися газети «Радянська Україна» та місцеві підпільні видання. Особливого значення набуло радіомовлення, що його підтримували створені ще в листопаді 1941 р. українські радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові та «Радянська Україна» у Москві.

Нормалізація життя в повоєнні роки вимагала відновлення роботи закладів освіти, науки і культури. Особливого значення набула проблема педагогічних кадрів. Процес відбудови розпочався на звільнених від окупантів землях ще під час війни. Таким чином к початку 1945/1946 навчального року в Україні працювало більше 30 тис. шкіл, в яких навчалося майже 2 млн дітей. Були відкриті вечірні школи робітничої та сільської молоді. У 1953 р. відбувся перехід до обов’язкової семирічної освіти, а з
1956 р. була скасована плата за навчання.

Ще у березні 1944 р. повернулася з евакуації Академія наук, а на час визволення України від ворога (жовтень 1944 р.) поновили роботу 113 вузів, в яких навчалося біля 100 тис. студентів. Також створювалися нові вищі навчальні заклади, зокрема в Західній Україні. Розширювалася мережа вечірніх та заочних відділень при стаціонарних вузах, у якій наприкінці
1950-х рр. без відриву від виробництва навчалося майже 170 тис. студентів. У той же час у вищій школі України навчалися більше 640 тис. студентів, працювали 9 тис. докторів та кандидатів наук.

Українські вчені брали активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі в жовтні 1957 р., першого польоту в космос людини, зокрема, з 1956 р. генеральним конструктором космічних кораблів був С. Корольов. Не зважаючи на репресії, втручання партійних та місцевих чиновників українські науковці робили фундаментальні розробки, дослідження та відкриття, що мали велике значення для науки в цілому.

Кінець 1940-х рр. ознаменувала кампанія, спрямована на спотворення культурного життя в Україні, близько сотні українських інтелігентів були звинувачені в буржуазному націоналізмі. Особливу завзятість у цій боротьбі проявляв перший секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович. 29 серпня 1947 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Української Академії наук УРСР». Істориків звинувачували у націоналістичних збоченнях, відродженні «реакційних вигадок» В. Антоновича і М. Грушевського. Під заборону потрапили книги багатьох політичних діячів та письменників.

Після смерті у березні 1953 р. Й. Сталіна почалася лібералізація суспільного життя, а цей відрізок часу увійшов в історію як доба хрущовської «відлиги». В цих умовах на перший план в культурному житті висунулася нова генерація української творчої інтелігенції (шістдесятники), що відстоювала високі ідеї гуманізму та патріотизму. Вони виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Одними з засновників цього руху були Ліна Костенко та Василь Симоненко.

Завдяки провідному місцю, що відводилося у ідеологічній роботі кіномистецтву, новий поштовх отримали кіностудії хронікально-документальних та науково-популярних фільмів. Важливою подією стало створення Спілки працівників кінематографії України у 1963 році. Про відновлення національного кінематографу свідчить збільшення кількості фільмів, випущених на екрани українськими кіностудіями. У цей час виникає феномен «українського поетичного кіно», яскравим представником якого була стрічка «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), що отримала другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині. Також був відзначений на міжнародних фестивалях фільм Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971). Ці факти свідчать про зростання міжнародного авторитету українського кіно.

Пожвавлення в національно-культурному житті активізувало інтерес суспільства до театрального мистецтва. Значною подією стало проведення в березні-травні 1958 р. фестивалю «Перша українська театральна весна», відзначене помітним підвищенням художнього рівня театрального мистецтва. У 1965 році в Україні працювало 60 театрів з аудиторією 15,5 млн глядачів на рік.

Свідченням успішного розвитку української мови стали симфонічні твори, в яких композитори відображали актуальні проблеми сучасності, демократизували музичну мову. Особливу увагу привертала велика музична форма, що характеризувалася розширенням тематики і жанрів, поглибленням образної сфери, підвищенням майстерності. Українські живописці засвідчили зміцнення зв’язків українського мистецтва з життям народу.

Необережність і непослідовність М. Хрущова і його оточення в здійсненні економічних реформ несприятливо позначилось на стані народної освіти. Згубно вплинула на національну культуру русифікація України, яка проводилася під гаслами «інтернаціоналізму», «зближення і злиття націй». Особливо гостро відчувався в Україні «залишковий принцип» забезпечення соціально-культурної сфери.

Влада намагалась будь-що втримати народ під контролем і проводити десталінізацію тільки у визначених межах. Так, історичні дослідження визначалися «Тезами про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954 рр.)», схваленими ЦК КПРС. Це викликало опір і прояви дисидентства (рух незгодних з режимом). Проти останніх були застосовані політичні репресії (ст. 62 «антирадянська агітація і пропаганда»), зокрема, активістів Української робітничої селянської спілки (1959-1961), керованої Л. Лук’яненком. В такий спосіб М. Хрущов порвав зв'язки з інтелігенцією і налаштував проти себе її частину. Великий резонанс в Україні викликала праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» 1965 р.

Після приходу до влади Л. Брежнєва Україною в середині 1960-х рр. прокотилася нова хвиля репресій, що супроводжувалася масштабним ідеологічним поворотом. Посилився ідеологічний тиск на інтелігенцію, жорстокішою стала цензура. Виправлення «ідеологічних помилок», що було розпочато ЦК КПУ, обернулося «чистками» редакцій журналів, газет, видавництв, кіностудії ім. О. Довженка, вищих навчальних закладів, особливо гуманітарного профілю, та Академії наук України.

У наступні роки загострилася партійна боротьба з «інакомислячими», посилився контроль за репертуарами театрів та кінотеатрів, в яких перевага стала надаватися виробничій тематиці. Обов’язковими стали позитивний герой, продиктовані ідеологією штампи. Поступово стандартизація була запроваджена в усіх сферах культурного життя, поставленого під контроль центральних органів влади. Так, 1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР, що перебрало на себе основні функції Міністерства освіти УРСР, продовжувалася русифікація і політизація навчально-виховного процесу.

Російська мова домінувала у вузах, де лише незначний відсоток лекцій читався українською мовою. Зменшувався відсоток шкіл та класів з українською мовою навчання, при цьому на кінець 1980-х рр. в багатьох містах сходу та півдня України не було жодної української школи. За 1970-80-ті рр. при валовому рості видавничої продукції значно скоротилася кількість україномовних видань. Відбувався занепад української мови.

Курс на «злиття націй» не залишав можливості для національно орієнтованих творів, більшість з яких опинилася на полицях складів. Проте навіть у цих складних умовах талановитим митцям вдавалося створювати високоякісні твори, що збагатили українську і світову культуру.

Чорнобильська трагедія як символ духовної катастрофи та заклик до об’єднання національних сил.

Дата добавления: 2015-07-08