Список скорочень 1 страница

авт. арк.	—	авторський аркуш
АСК	—	автоматизовані системи керування
БВ	—	банк видань
БД	—	база даних
ВД	—	видавнича діяльність
ВО	—	видавнича організація
ЗМІ	—	засоби масової інформації
ЕС	—	експертна система
НФЄ	—	надфразна єдність
ПС	—	поліграфічна система
СР	—	система редагування
СКБД	—	система керування базою даних
СКП	—	система комп'ютерного перекладу
сої	—	система опрацювання ілюстрацій
соч	—	система оптичного читання
СУМ	—	Словник української мови (в 11 т.)
тп	—	текстовий процесор

НТМЬ — НірегТехІ Магк ир Ьап£иа§е
І8ВИ — Іпїегпагіопаї Зіапсіапі Воок ИитЬег

І88И — Іпїегпаїіопаї Зїапсіапі Зегіаі ИотЬег

ВІД АВТОРА

Навіщо ще один посібник? У вищих навчальних закладах використовують кілька підручників та навчальних посібників із редагування (авторові відомо їх близько півдесятка; вони подані в списку рекомендованої літератури). Чому ж виникла потреба підготувати ще один посібник? Таких причин можна назвати кілька.

Причина перша. Існуючі підручники переважно відтворюють ті етапи розвитку редагування, коли нагромаджувалися факти та відбувалося становлення його теорії¹. Тому не дивно, що значна частина наукових досліджень минулого побудована за принципом "Із редакторського досвіду ЛГ². Пройти такі етапи мусить кожна наука, хоча перший з них (нагромадження фактів) є лише наведенням прикладів, і нічим більше. Проте, як очевидно, вчити редагувати авторські оригінали (рукописи) слід не на окремих, хай і блискучих, прикладах, а на великому статистичному матеріалі. На основі такого матеріалу повинно бути встановлено закономірності того, як автори породжують ці оригінали, як редактори їх виправляють і як далі реципієнти їх сприймають. Для таких виправлень повинно бути розроблено тисячі разів перевірені послідовності дій, що враховують більшість особливостей тексту. Такі послідовності дій (іншими словами, процедури, або алгоритми) — це вже об'єкти дослідження точних наук. А, як стверджують класики науки, "в кожному знанні є стільки науки, скільки в ньому є математики"³. Тому однією з причин написання цього посібника була необхідність описати редагування за допомогою методів точних наук, а, значить, дати тим, хто навчається, максимально уніфіковані процедури для роботи над авторськими оригіналами (їх текстовими, ілюстраційними [візуальними] та аудіальними компонентами).

¹ Детальніше див. далі розділи 3.3. і 3.4.1. ² Див., наприклад, у підручниках розділи "3 редакторського досвіду М. Горького" (варіант: "Горький — редактор"), а також окремі підрозділи, присвячені редакторському досвіду М. Є. Салтикова-Щсдріна, В. Г. Короленка та ін. Крім того, у вказаний період було опубліковано цілу низку наукових статей на теми "Лев Толстой — редактор", "Вишневський — редактор" і т. п. Звичайно, поза конкуренцією серед них була тема "В. І. Ленін — редактор" (див., наприклад: Лснин — журналист и редактор. М., 1960; Берсжной А. Ф. В. И. Ленин — публицист и редактор. М., 1975; Карпинский В. А. Лснин как редактор. М., 1978). ³ Цит. за: Коваль С. От развлечения к знанням: Матсматическая смесь. ^агзгаша: \Уус1а\упісІ\уо №ико\уо-ІесЬпісгпе, 1972. С. 7.

Інакше кажучи, ми вважаємо, що для того, аби навчити людину редагувати, її треба ознайомити не з великою кількістю різноманітних блискучих прикладів, а запро­понувати один-єдиний алгоритм, який повинен діяти в більшості найрізноманітніших випадків і ситуацій. Лише після цього варто навчати прикладів блискучих виправлень, тобто займатися творчим редагуванням.

Друга причина очевидніша—позбавити редагування ідеологічного "нашарування", яким воно було просякнуте, поки Україна входила до складу тоталітарної держави — СРСР. Класичним зразком такого "нашарування" може служити положення про моно-партійність засобів масової інформації, яке було піднесене до рангу незаперечної істини. Тому всі підручники з редагування починалися з теми про монопартійність засобів масової інформації та закінчувалися її повторенням. Це, звичайно, порушувало одну з основних свобод людини: право на вільне висловлення думки, яке беззастережно визнають усі демократичні суспільства світу.

Оскільки і позапартійність, і партійність засобів масової інформації в демократичному суспільстві є нормальним явищем, то це змусило автора запропонувати плюралістичну теорію редагування.

Третя причина не є очевидна, проте вкрай важлива. Вона полягає в тому, що суттєво змінилася технологія видавничого процесу, а саме: для цілої низки операцій почали використовувати комп'ютери, що спричинило кардинальні зміни у видавничому процесі (самостійне набирання авторами простих і складних текстів — таблиць і формул, автоматизована перевірка орфографічної, морфологічної, синтаксичної, пунктуаційної та стилістичної правильності тексту, поступове зникнення процесу коректури, автоматичне визначення складності тексту та багато іншого). Все це — хочемо того чи ні — вже викликало суттєві зміни в технології видавничого процесу, а, отже, і необхідність їх переосмислення на нових засадах, хоча, підкреслюємо, суть редагування від цього нітрохи не змінилася.

Крім того, у зв'язку з комп'ютеризацією видавничого процесу додатково виникає ще одне завдання: визначити шляхи максимально можливого використання комп'ютерів у видавничій справі, зокрема, під час редагування тексту. Це завдання зобов'язує розглядати редагування знову ж таки з позицій точних наук.

Четверта причина полягає в тому, що є лише два підручники з літературного редагування українською мовою (обидва — для редагування галузевої літератури: художньої та публіцистичної)¹, а підручника чи посібника із загального редагування поки що нема (російськомовні підручники із загального редагування написані як мінімум 15 років тому). Отже, в Україні існує потреба мати власний сучасний підручник, написаний українською мовою. Навіть більше, таких підручників, на нашу думку, повинно бути кілька.

¹ Іванченко Р. Г. Літературне редагування. 2-ге вид. К.: Вища школа, 1983; Різун В. В. Літературне редагування. К.: Либідь, 1996.

П'ята причина. Теорія редагування в Україні розвивалася ізольовано, лише в рамках радянської теорії редагування. Доступ до наукової та навчальної літератури Заходу для українських дослідників був заблокованим. Тому існує потреба прокласти місток між західною та сучасною українською теоріями редагування. Це важливо тим більше, що, на нашу думку, в деяких західних дослідженнях отримані результати, що становлять методологічну основу будь-якої теорії редагування (маємо на увазі вчення про складність тексту). Автор цього посібника спробував прокласти такий місток (див. у списку літератури перелік використаних західних джерел).

Про що посібник. Цей посібник дає доволі повний опис теорії загального (не галузевого!) редагування, зокрема його нормативних основ. Його умовно можна розділити на п'ять частин: в першій подано загальні відомості про едитологію (науку про видавничу справу) та її складову частину — теорію редагування (розділи 1—3); у другій — методологічні основи редагування (розділи 4—8); у третій — норми загального реда­гування (розділи 9—16); у четвертій — переважно деякі питання теорії видавничої діяльності, пов'язані з особливостями редагування на різних етапах видавничого процесу, та—частково—едитології (розділ 17), і в п'ятій—комп'ютеризація редагування (комп'ю­теризоване й автоматизоване редагування) та видавничої діяльності (розділ 18).

Під час роботи над посібником авторові довелося описати цілу низку норм реда­гування. Це неодноразово викликало суттєві труднощі: радянські стандарти частково застаріли, а нові українські ще не укладені; комп'ютерні технології вимагають зміни старих норм редагування, призначених для класичної ("металевої") технології; деякі норми є надто дріб'язковими або складними, а тому на практиці їх часто ігнорують; норми сучасних настільних поліграфічних систем, розроблених у країнах Заходу, іноді суперечать українським. Перелічене викликало потребу зробити в незначній кількості норм певні зміни. Автор бере на себе відповідальність за такі зміни і буде вдячний усім, особливо редакторам-професіоналам, які вкажуть на ймовірні недоліки. Крім того, слід зазначити, що серед деяких груп норм (наприклад, для складних текстів) автор вказав лише найзагальніші (рідковживані й надто деталізовані свідомо опущено).

Мета посібника. Мета посібника полягає в тому, щоби дати читачам уніфіковані, точні й, наскільки можливо, елементарно прості процедури (алгоритми) для опрацювання авторських оригіналів на всіх етапах видавничого процесу. При цьому автор намагався зробити так, щоби ці алгоритми могли використовувати як люди, так і комп'ютери (хай поки що й умовно), і, крім того, щоби вони були ефективними, тобто усували не якусь одну-єдину на весь рукопис помилку, а, принаймні, значну їх частину. Звичайно, автор розуміє, що така мета може бути досягнута лише частково, оскільки, по-перше, є про­цедури, які на цьому етапі розвитку науки не можуть бути формалізовані, а, по-друге, в редагуванні завжди існують творчі виправлення, алгоритми здійснення яких виявити вкрай важко або неможливо.

Що нового в посібнику? Найперше те, що в ньому сформульована концепція аксіоматичної нормативної теорії редагування. Принципово новими в цій концепції для українського читача є: методологічні основи редагування (аксіоми й постулати редагування, формулювання характеристик авторів і читачів на підставі методів визначення складності тексту, теорія відхилень, нормативна база редагування); методи редагування (контролю й виправлення), описані засобами точних наук; формулювання плюралістичної теорії редагування; встановлення й формулювання інформаційних норм редагування; реалізація методів комп'ютерного редагування для визначення складності тексту, редагування пунктуації та стилю.

Решта поданого в посібнику — це загальновідомий матеріал, описаний в літературі.

Читацьке призначення посібника. Отже, по-перше, це студенти (майбутні журналісти й редактори) вищих та середніх спеціальних закладів освіти, яких готують за спеціальностями "Журналістика" й "Видавнича справа і редагування" (рівні бакалавра, спеціаліста й магістра). Сюди ж відносимо аспірантів, для яких будуть корисними окремі розділи посібника. По-друге, це редактори й журналісти з вищою освітою та досвідом практичної роботи в ЗМІ, що навчаються на факультетах підвищення кваліфікації. По-третє, це працівники ЗМІ суміжних спеціальностей: конструктори видань (технічні редактори), художні редактори (художники-графіки), керівні працівники ЗМІ, конс-труктори-програмісти найрізноманітніших систем підготовки видань тощо. По-четверте, це вчителі-філологи, які навчають дітей писати твори, а тому зобов'язані знати, як належить будувати тексти шкільних творів і як шукати в них помилки. По-п'яте, це автори-професіонали, які хочуть самостійно підвищити свій професійний рівень. Усі перелічені групи читачів можуть користуватися цим посібником і як довідковим виданням.

Посібник розрахований переважно на тих студентів, які планують працювати в друкованих ЗМІ, хоча автор не уникав також норм та прикладів і для електронних (аудіовізуальних) ЗМІ — радіо й телебачення. Проте, як відомо, крім ЗМІ, повідомлення редагують і в інших організаціях (у закладах освіти, науково-дослідних організаціях, заводах, фабриках і т. д.), де готують, наприклад, ділову, рекламну, науково-технічну літературу і документацію. Цим читачам можемо сказати: все, описане тут для ЗМІ, практично завжди є вірним і для цих організацій.

Як користуватися посібником? Студенти, які здобувають освіту за спеціальністю "Видавнича справа і редагування" (бакалаври, спеціалісти й магістри), можуть вивчати окремі частини посібника, починаючи з першого курсу. Наприклад, частину 1 (загальні відомості про едитологію та теорію редагування)—на першому, частину 2 (методологічні основи редагування) — на другому, частини 3 і 4 (норми загального редагування і теорію видавничої діяльності) — на третьому і частину 5 (зокрема, автоматизоване реда­гування¹) — на четвертому курсі. Паралельно повинно йти вивчення інших навчальних едитологічних дисциплін (галузевого редагування, творчого редагування тощо).

Студентам, що здобувають вищу освіту за спеціальністю "Журналістика" (бакалаври, спеціалісти й магістри), слід вивчати посібник у рамках дисципліни "Загальне редагування" відразу як єдине ціле (без поділу на частини), починаючи з четвертого курсу (магістри можуть продовжити вивчення галузевого й творчого редагування, а також теорії видавничої діяльності за іншою навчальною літературою, наприклад, на шостому курсі).

Так само, ж єдине ціле, в рамках дисципліни "Загальне редагування" можуть вивчати цей посібник на факультетах підвищення кваліфікації і працівники ЗМІ².

¹ Таку складову комп'ютеризації редагування як комп'ютерне редагування (застосування у видавничій справі текстових процесорів) студенти повинні вивчати, звичайно, на першому курсі. ² Тут і далі в цьому посібнику до числа засобів масової інформації ми відносимо редакції газет, журналів, радіо й телебачення, інформаційні агентства, книжкові видавництва та видавничі організації. ³ Капелюшний А. О. Девіатологія мас-медіа. Практикум з "Редакторської майстерності": Збірник матеріалів для самостійної роботи студентів факультету журналістики. Л.: ПАІС, 2000. 208 с.

Попередньо — ще до вивчення окремих частин посібника чи його як цілого — студенти повинні опанувати такі дисципліни, як сучасна українська літературна мова, літературознавство, логіка, технологія поліграфічного виробництва, комп'ютеризація видавничого процесу. Кожна тема посібника передбачає проведення чи то семінару, чи то практичного заняття, причому іноді не одного, а кількох. Щодо збірника вправ для дисципліни "Загальне редагування", то можемо рекомендувати лише один, дуже невеликого обсягу — "Редагування в засобах масової інформації"³. На жаль, в Україні

поки що нема більш деталізованих збірників вправ. Крім того, для частини посібника, що стосується комп'ютеризації редагування, створено: а) для комп'ютеризованого редагування — комплекс із 24 комп'ютерних вправ (для текстового процесора Місгозой \Уопі); б) для автоматизованого редагування — експериментальну систему редагування "Редактор"¹.

У межах кожного розділу внутрітекстові рубрики виділено товстим шрифтом, а всі нові терміни (ключові слова) та їх означення, які слід засвоїти, подано товстим курсивним шрифтом. Приклади малого обсягу в основному тексті виділено курсивом, приклади більшого обсягу — окремими абзацами з меншим міжрядковим інтервалом, а помилки в них, де це можливо, — хвилястим підкресленням. Усі норми, які редактор повинен знати, подано як окремі абзаци з відступом управо (в першому рядку абзацу — чорний кружечок).

Деякі розділи супроводжують додатки, в яких деталізовано окремі важливі питання, що за обсягом виходять за межі розділів.

У кінці посібника є список рекомендованої для вивчення літератури, поданий за розділами, а також глосарій (словник основних термінів з їх означеннями) та предметний покажчик. Ці елементи апарату посібника стануть незамінними при користуванні посібником у ролі довідника.

Вдячності й подяки. На завершення автор щиро дякує двом старшим колегам, у яких учився і які були постійними консультантами при написанні посібника — це д. філол. н. професор М. Д. Феллер та д. ф.-м. н. професор І. В. Огірко. Автор також щиро дякує колегам з вищих закладів освіти, які допомагали йому порадами та консультаціями: професорові Р. Г. Іванченкові, професорові Р. П. Зорівчак, професорові В. С. Овчин-никову, професорові О. А. Сербенській, доцентові І. 3. Дуцяку, доцентові І. М. Кочан, доцентові О. В. Тріщук, доцентові А. Ю. Судину, Л.Л. Кирієнко, Л. В. Сніцарчук. Особливу допомогу при написанні посібника надав Б. Ходяк (США), завдяки якому автор ознайомився з низкою посібників із редагування для англомовців. Крім того, автор висловлює глибоку вдячність рецензентам—д. філол. н. професорові В. В. Різунові та д. філол. н. професорові М. С. Тимошикові, які зробили багато слушних зауважень, що сприяло вдосконаленню цієї книги. Важливу роль при публікуванні посібника відіграв голова асоціації книговидавців України О. В. Афонін.

Проте, незважаючи на допомогу перелічених науковців та організаторів книго­видавничої справи, цей посібник не зміг би бути опублікованим без фінансової підтримки видавничої фірми "Афіша" (директор 3.1. Романів) та організаційної Львівського націо­нального університету ім. І. Франка (ректор професор І. О. Вакарчук) і, звичайно ж, важ­кої, а часом і виснажливої роботи редактора Н. Л. Бічуї.

І найбільша вдячність, звичайно, — студентам, які стали першими слухачами викладеної тут концепції й часто своїми дошкульними запитаннями змушували автора глибше задумуватися над багатьма, здавалось би, зовсім простими помилками в текстах.

¹ Комплекс вправ та систему "Редактор" можна придбати в автора посібника (адреси див. нижче). 2 Загальне редагування 11

Автор дякує сім'ї — матері, дружині, дітям, які терпеливо давали змогу впродовж семи років працювати над посібником.

Відгуки на посібник. Відгуки на посібник автор просить надсилати на адресу видавництва (Україна, 79005, Львів, вул. Костя Левицького, 4) або на його службову адресу {Україна, 79000, Львів, вул. Університетська, 1, ЛНУім. І. Франка, факультет журналістики), або — найкраще — в скриньку електронної пошти: раг(уко@ехІ./гапко. /у/у. иа.

1.

ВСТУП

1.1. Чи потрібна людині інформація?

Уже від самого початку свого існування людина приречена постійно отримувати й опрацьовувати інформацію^ — образи відображуваного світу¹. Припинити довільно доступ інформації до себе людина не здатна, навіть під час сну, і тільки деякі канали отримання інформації все ж можна блокувати (наприклад, канал зорового аналізатора). Тут ми не беремо до уваги ті випадки, коли ці канали блокують медичними чи хімічними засобами (наприклад, больові аналізатори блокують хімічними препаратами під час хірургічних втручань). Таким чином, більшість каналів у людини постійно відкрита для отримання інформації (звичайно, з більшою чи меншою пропускною здатністю).

Але чи потрібна людині інформація взагалі?

Щоби відповісти на це запитання, дослідники проводили такі експерименти. Людей (за їх згодою) поміщали в спеціально обладнані темні приміщення (кімнати, печери), куди не надходила жодна інформація. Піддослідні мали можливість нормально харчуватися і спостерігати за собою. Крім того, за ними спостерігали й ззовні. Приблизно за місяць піддослідні починали спотворено сприймати дійсність: час, просторову форму приміщення, чули звуки, яких насправді не було, тобто у них починалися галюцинації. Мозок сам починав генерувати інформацію, якої йому бракувало. Пізніше в піддослідних з'являлися ознаки деградації особистості. Ймовірно, коли б такі експерименти вчасно не припиняли, то піддослідні втратили б своє соціальне начало як Ьото заріепз³. У літературі описують випадки, коли після травм, які блокували всі органи чуття, люди впадали у сон.

Описані результати дають усі необхідні й достатні підстави для незаперечного твердження: без отримання й опрацювання інформації людина існувати не може, а тому отримання й опрацювання інформації— це спосіб існування людини.

¹ Тут і далі означення кожного ключового слова (терміна), виділеного товстим курсивом, подано в глосарії. ² Труднощі, пов'язані з означенням терміна "інформація", найкраще проілюстровані в роботі: Мазур М. Качественная теория информации. М.: Мир, 1974. С. 12—25. Пропоноване означення частково спирається на означення інформації А. Д. Урсула (Урсул А. Д. Проблеми информации в современной науке. М.: Наука, 1975). ³ Лурия А.Р. Зволюционное введение в психологию. М.: Изд-во МГУ, 1975. С. 105—106. ⁴ "Поряд з потребою в надходженні речовини та енергії живі системи мають потребу в інформації як такій незалежно від задоволення будь-яких заздалегідь передбачуваних матеріальних потреб" [тут і далі переклад наш. — П.З.] (Симонов П. В. Вьісшая нервная деятельность человека. Мотивационно-змоциональньїе аспекти. М.: Наука, 1975. С. 39).

Цей висновок дає змогу, користуючись певною аналогією, сказати, що інформація потрібна людині так само, як і "хліб наш насущний"⁴. При цьому надходження

2*

і першого (духовного, інформаційного), і другого (біологічного) видів "хліба насущного" повинно відбуватися і регулярно, і дозовано. Мимоволі стає по-новому зрозумілим вигук древніх: "Хліба і видовищ!", який часто лунав на трибунах античних амфітеатрів.

У суспільстві інформацію людям (реципієнтам) передають засоби масової інформації (ЗМІ) (газетні, журнальні та книжкові видавництва, радіо й телебачення), а також різні видавничі та інші організації. До моменту передачі ЗМІ опрацьовують її на цілому ряді етапів публікування.

1.2. Етапи публікування повідомлень у ЗМІ

Публікуванням називають доведення повідомлень через канали передачі інформації до наперед невизначеної кількості реципієнтів. Послідовність етапів публікування для ЗМІ у видавничому й радіотелевізійному процесах показана на рис. 1 -1.

Авторський		Редакційний
етап		Етап

Етап розповсю­дження

Етап тиражування

Рис. 1-1. Етапи публікування повідомлень у ЗМІ

Наприклад, одне і те ж повідомлення може бути подане кількома різними мовами.

Як показано на рис. 1-1, процес публікування починається з авторського етапу. На його початку людина (автор) творить (генерує) повідомлення—фіксовану кількість інформації, яку він (автор) призначає для передачі іншій людині чи групі людей (реципієнтові чи реципієнтам). Повідомлення є лише у свідомості автора і може бути вербальним (словесним) чи невербальним (наприклад, зображальним). Вербальне повідомлення є незалежним (інваріантним) щодо мови¹. Далі автор, використовуючи вибрану для спілкування з реципієнтами мову, перетворює вербальне повідомлення у текст, тобто ланцюжок лінгвістичних знаків фіксованої довжини. Автор записує цей текст, а також відповідну ілюстраційну чи аудіовізуальну частини на носій інформації (усний текст—на магнітну стрічку; письмовий текст, ілюстрації—на папір, комп'ютерний диск; відеозображення — на магнітну стрічку, комп'ютерний диск тощо). У такий спосіб у кінці авторського етапу з'являється авторський оригінал (за традицією авторський оригінал, підготований на папері, часто ще називають рукописом).

На редакційному етапі авторський оригінал згідно з обраною множиною норм опрацьовує (редагує) персонал ЗМІ — редактори. Відредагований авторський ори­гінал, що з'являється на виході редакційного етапу, називають видавничим оригіналом.

У друкованих ЗМІ видавничий оригінал потрапляє на етап конструювання. Конструктори разом із автором і редактором конструюють видання і на виході цього етапу, крім видавничого оригіналу, отримують конструкцію видання — множину поліграфічних команд, які задають усі характеристики майбутнього видання. Конструкція видання може мати різну форму: або детального макету кожної сторінки, накресленого на папері, або паспорта видання, в якому сформовані лише основні конструкційні рішення. Конструкцію видання задають також для \УеЬ-сторінок, які призначені для розташування в базах даних Інтернет. В електронних ЗМІ (у радіотелевізійному процесі) після редакційного етапу видавничий оригінал передають послідовно на етапи постановки й монтажу.

Наступний етап — поліграфічне відтворення. Людина-верстальник сама чи за допомогою поліграфічної системи (ПС) розташовує повідомлення на сторінках видання згідно з вказівками (командами) конструктора видання. В Інтернет для верстання використовують спеціальні "верстальні" системи, які називають НТМЬ-редакторами. Раніше етапи конструювання та поліграфічного відтворення видання йшли послідовно один за одним. У наш час, коли ПС і НТМЬ-редактори дають змогу верстальникові відразу, за кілька секунд бачити й оцінювати результати своєї роботи, конструювання видання та його поліграфічне відтворення відбуваються майже паралельно. Звичайно, при цьому кожна окрема операція конструювання передує операції поліграфічного відтворення. Результатом етапу поліграфічного відтворення є проект видання, тобто видавничий оригінал, оформлений відповідно до конструкції видання і записаний на носії інформації. У наш час проекти видання записують або на плівку, або на комп'ю­терний носій інформації (в останньому випадку проект видання перед друкуванням переглядають лише на екрані дисплея). На основі проекту видання отримують друкарську форму (спеціальний носій зображення спроектованого видання, призначений для багаторазового копіювання цього зображення на інший носій, наприклад папір).

На етапі тиражування друкарську форму на друкарських верстатах або за до­помогою спеціальних електронних пристроїв (наприклад, пристроїв цифрового друку¹) копіюють у потрібній кількості примірників. Далі при потребі окремі надруковані аркуші брошурують, комплектують у блоки, оправляють і, як наслідок, отримують примірники видання. Всі примірники становлять наклад (тираж) видання, тобто видавничу про­дукцію. До числа видів такої продукції належать: паперові (газети, журнали, книги) та електронні, або комп'ютерні (на окремих дисках або в базах даних Інтернет) видання.

Завершальним є етап розповсюдження видавничої продукції. Він полягає в тому, що повідомлення (примірники видань) передають споживачам видавничої продукції — реципієнтам (читачам, слухачам, глядачам). Така передача може від­буватися різними каналами, а саме: традиційними (через кіоски, книжкові магазини, поштові відділення тощо) або комп'ютерними (через канали комп'ютерного зв'язку Інтернет). У радіо-телевізійному процесі розповсюдження здійснюють шляхом передачі аудіо- та відеопродукції в ефір.

¹ Пристрої цифрового друку дають змогу вносити потрібні зміни в кожен окремий примірник видання, наприклад вказувати його порядковий номер.

Звертаємо увагу на те, що етапи процесу публікування не слід ототожнювати з технологічним маршрутом опрацювання повідомлення.

1.3. Чи потрібен редакційний етап?

Отже, чи потрібен редакційний етап у видавничому процесі? Можливо, це зайва ланка, якої можна і варто позбутися?

Як відомо, кожен видавець а ргіогі має якусь мету своєї діяльності (заробити гроші, прищепити суспільству свої ідеї або і перше, і друге одночасно). На такі дії суспільство, зокрема інші видавці, накладають певні обмеження, адже прагнуть досягнути приблизно тих самих цілей. Тому з пропонованого авторами потоку повідомлень кожен видавець добирає лише ті, що ведуть його до поставленої мети з найменшими затратами. Це перша причина необхідності редакційного етапу. Наступна полягає в тому, що в системі "автор

повідомлення -» канал передачі інформації -* видання (радіо-, телепередача) реципієнт" між автором та реципієнтом у процесі передачі повідомлень існують певні відмінності, які слід усувати (детально про них див. розділ 2.3). Останньою (третьою) причиною необхідності редакційного етапу є потреба підвищувати ефективність авторських повідомлень.

Враховуючи сказане, можна стверджувати, що метою функціонування ре­дакційного етапу є оптимізація циркулювання повідомлень у системі "автор -*... -»реципієнт". До такої думки схиляється чимало дослідників видавничого процесу¹.

Проте редакційний етап іноді зводять до мінімуму, задовольняючись лише добором повідомлень (їх при цьому не редагують) або взагалі усувають цей етап (наприклад, у періодичних виданнях, що публікують платні оголошення). Найчастіше так чинять тоді, коли: а) є потреба суттєво скоротити витрати на готування повідомлень; б) грошові ін'єкції спонсорів дають змогу не турбуватися про ефективність повідомлень (завдяки великим накладам цих повідомлень чи їх частому повторюванню); в) редакції мають можливість вибрати з десятків чи сотень авторів кількох, повідомлення яких вимагають мінімальних виправлень; г) готують повідомлення аматори (нефахівці).

Дата добавления: 2015-07-08