Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

У ГОРОДI 1 страница

Читайте также:
  1. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 1 страница
  2. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 2 страница
  3. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 2 страница
  4. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 3 страница
  5. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 3 страница
  6. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 4 страница
  7. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 4 страница

 

I

Красно грає весняне сонце на чистому небi; весело стрибає ного довге промiння в прозорому повiтрi; теплий з полудня вiтер вiє понад землею i допомагав сонцю у його роботi… Всюди почорнiлий снiг береться водою. Бiжить вона з крутих бурт у глибокi долини, риє задубiлу кору землi i мчиться ярами до рiчки. Там уже її так повно, що й криги не видно. Ще такий один день i - вода здiйме ту кригу угору, порве-поламає i понесе вподовж себе, б'ючи одну об одну… Загуде-заклекоче вода, ламаючи мiстки, зносячи хисткi перепони, несучи за собою людям шкоди та втрати. Сiлькiсь! Вода буде - та й убуде; аби мерщiй снiг з землi, аби швидше сонце та теплi дощi спарили її, зелена рослина покрила чорну труду… Тодi тiльки хлiборобське серце зрадiє, оживе у йому надiя! Тодi тiльки поведе розщот чоловiк - як йому бути: чи голодному зиму сидiти, чи ще й на продаж достане?.. Гiрка та важка ти, хлiборобська доле! Раннiми туманами вкрита, дрiбними дощами полита, потом та кривавицею примочена! А до того ще й тяжка вага гiркого життя тебе придавила: податками тебе примучено, важкою працею прикручено, землеюматiнкою обдiлено!.. А все кожну весну серце радiє, бо оживає в йому дурисвiтка-надiя…

Не зрадiло сiєї весни тiльки Прiсьчине серце, виряджаючи Христю у мiсто, у найми. Навiщо тепер ся весна, коли їй нi з ким стрiчати? Навiщо те тепло, оте ясне сонечко, коли воно вже не грiє заколiлої душi, закляклого серця? Нащо тi зеленi лани, густо зарослi пiдмети, коли їй по їх не ходити, добра з їх не збирати?! Було у неї одно добро, задля котрого вона й досi робила-працювала, рук не покладала… Тепер i те добро одняли вiд неї! Прийшли, силомiць взяли… i поведуть її, i оддадуть чужим людям на працю важку та невiльну, на догану гiрку та обридлу, на лайку-докори запеклi!.. За йо? Через вiщо? Що кому вона заподiяла?.. Перед ким провинилась, що на неї така напасть?!

Не радiло й Христине серце, коли вона ще до сходу сонця, попрощавшись з матiр'ю, з селом, чимчикувала широким шляхом на мiсто… За нею - плач та горе материне; перед нею - невiдома наймитська доля… Яка вона: чи добра, чи лиха?.. Де вже добра?.. Хiба вiд добра кида людина рiдну сторону i йде мiж чужi люди на їх робити, їм служити?.. Хилиться голова Христина все нижче та нижче; падають сльози з очей все частiше та ряснiше… Христя, не примiчаючи їх, налягає на ноги: не йде, а пiдтюпцем трюха…

Не сама вона йшла. Соцького Кирила прислано з волостi за нею, щоб доставив на мiсце - провiв i оберiг її в дорозi. То вже Грицько Супруненко так старався для неї!

Кирило - немолодий чоловiк; невисокого зросту, натоптуваний, з круглим обличчям, рудими вусами, настовбурченими бровами, з-пiд котрих приязно визирали добрi карi очi. Христя його знає давно. Як настановляли соцьких та вибрали Кирила, то вiн нiколи й не перемiнявся. Другi аби рiк вибути - зараз i одпрохуються; а вiн - нi. Вийшовши з дворових на волю, не маючи надiлу, вiн сяк-так справився на хату, приписався до мар'янiвської громади, та як став соцьким - та й досi… З громади спадало на його долю скiльки там жита, пшеницi, ячменю, гречки… Хоч i невеличкi були тi податки, та вiн нiколи не скаржився, що мало; зате жiнка його, Оришка, стара гариклива баба, не раз вибивала ними громадi очi… Усi знали Оришку як вiдьму i потроху побiльшували плату, остерiгаючись, щоб вона, бува, не заподiяла чого лихого. З того i жив Кирило - бiльше у волостi та при волостi, нiж дома. Туди вiн не часто забiгав; хiба вже до скруту чого треба, то зайде. Не любив вiн гризнi; а Оришка, навпаки, любила доїдати. Вiн тiкав вiд неї у волость або до кого з громадян. Христя часто бачила його у батька. Коли тому лучиться яка напасть або пригода - вiн зараз шукає Кирила: перше всього йому похвалитись. Скаржиться, бувало, на злиденну долю, на лихих людей; а Кирило здержує: "Все то дурниця, окреме правди святої, - каже, було, Кирило. - Хоч нам i горе, доймають нас злиднi та вороги, - та за нами правда… Не журися, бра! Помруть, як i ми, грiшнi, нашi напасники… Помруть - та нiчого з нагарбаного не вiзьмуть з собою! Всiх нас сира земля порiвняє…"



Тиха Кирилова мова, щира та тепла порада, розсудливi доводи не раз спиняли гiркi батьковi скорботи, не раз наносили спокiй у його ображене серце.

Загрузка...

Чого ж тепер Кирило мовчить? Чому не заговорює гiрких слiз сиротливої дочки свого безталанного товариша?.. Вiн ледве встигає за нею, так вона чеше вперед, похнюпившись. - Легше… легшенько, дочко, - обiзвався вiн. - Не налягай так на ноги! День великий, та й шлях чималий, пiдiб'ємося… Аби надвечiр до мiста добрести. Пошкодуй моїх нiг старих та й своїх побережи - їм ще довго прийдеться топтатись!..

Христя трохи вкоротила ходи. Кирило, порiвнявшись з нею, витяг люльку i почав набивати. Iшли мовчки. Снiг дедалi все бiльше тав, брався водою; ноги грузли, а в другому мiсцi приходилось прямо брести. Сонце вище та вище пiдпливало, дужче та дужче угрiвало, устилаючи могилки золотим свiтом, граючи по калюжках талоi води… Робилося тепло, аж жарко. Пiт виступив у Кирила на лобi, пiд очима. Закинувши шапку аж на потилицю i розпустивши сiряка по волi, вiн плiвся за Христею, розхитуючи довгим цiпком на всi боки, обминаючи обнiжками калюжi. Люлька його курилась, оставляючи позад себе сизий слiд у чистому, прозорому повiтрi… Христя прямо чимчикувала шляхом.

- Ну, сьогоднi снiгу убуде! - обiзвався знову Кирило, бажаючи зав'язати розмову. - Iч, як драглi тi, став - так водою i взявся!.. Коли б дало хоч до мiста добратися… Певно, там, на гнилiм переходi, води тепер по колiна. Чого доброго, й не перейдемо. I втопитись можна, - додав понуро нарештi Кирило, теряючи надiю вирвати хоч слово вiд Христi.

- Та коли б! - гiрко промовила та.

- Що коли б? - спитався Кирило. - Утопитись?

- Атож! - рiзнула Христя, утираючи сльозу.

- Хай бог милує! Чого його топитись! Як iнодi буває не гiрко, а все краще жити… Тобi, молодiй, i не варт такого казати. Хай уже мати журиться, що сама безпомiчна зостається дома, а тобi чого? Молода, здорова… Хiба тобi робота страшна? Та як у городi робота, - то в селi удесятеро важче. Що там за робота? На поле тобi не ходити, не жати, не в'язати… Хатня робота. Як там кажуть: помий, помаж та й спати ляж! Не журися, дiвко. Аби здорова, а робота - що?! Я сам, тиняючись по свiту, служив там i все добре знаю. Коли б не своя хата та не громадi послуга - пiшов би й тепер служити… їй-богу, не брешу! Там уже те добре, що багато люду. Хоч i чужi, оже не бий ти на те, що чужi. Мiж чужими iнодi краще, нiж мiж своїми: ти їх не знаєш, вони тебе не знають - не стануть допiкати… Не те що тут!

Христя не перше це чує про мiську роботу, не вiд Кирила вона чула про неї. Кучерявенкова Марина, її подруга, третiй рiк як у мiстi служе. Приходила якось святками в село i хвалилася, що як у мiстi служити, то й кращого не треба: i роботи небагато, i робота неважка; i люди такi ввiчливi, i плата добра… За два роки Марина надбала повну скриню усякого добра: i платкiв, i рушникiв, i юпок, i плахот, ще й кожушанку добру. У селi й за десять лiт не придбаєш того… Чого ж мати плаче? Чого так побивається? Цiлий тиждень пройшов пiсля суду; цiлий тиждень, день у день, нiч у нiч, не переставала мати плакати, вичитуючи та наказуючи їй про гiрку невiльну службу у чужих людей… Нiхто до тебе словом добрим не обiзветься; чи зобиде хто - не заступиться; чи болить що - не спитає; а до роботи приганяє… Найнявся - продався!.. I таким безнадiйним та страшним голосом все те мати розказувала, так гiрко кожне слово приливала палючими слiзьми!.. А Кирило он зовсiм навпаки спiває… i Марина не те казала… Де ж правда, де брехня?.. I мати служила молодого вiку; i мати добре все те знає… Та й люди ж служили i тепер он служать… Хiба тодi, як мати служила, гiрше було, важче жилося?.. Як у туманi Христя, як темної осiнньої ночi серед великої пустинi!.. А може - як у кого: у одного - добро, у другого - лихо. Ну, а в Загнибiди?

- Дядьку! - обiзвалась вона. - Ви знаєте Загнибiду? Що воно за чоловiк? Яка в його служба? Яка робота?

- Загнибiду? Ххе!.. - вийнявши з рота люльку i сплюнувши, мовив Кирило. - Загнибiду? Як же менi його не знати, коли вiн у нас у волостi писарем був! Добре знаю. Ще й його батька зазнав трохи. Пузатий такий; головою служив… I лютий, крий боже! За податi людей, бувало, голих на мороз виводив, та ще й водою обливав. Ну, та й син цяця! Цей, правда, людей на морозi не обливав, зате драв з живого й мертвого… П'явка - не чоловiк був, поки писарем був! Ну, а тепер - не знаю; може, й перемiнився. Нашi ж таки селяни розказували, що вiн дуже радий, коли кого з своїх у городi стрiне - i напое, й нагодує… Звiсно, не нас - голоту, а дукачiв… - розказував Кирило, рвучи рiч, придавлюючи то на тому словi, то на другому.

- Ну, а служба в його, - почав знову Кирило, - яка ж у його служба? Вiн, кинувши писарство, крамує там чи прасолує… кат його знає!.. От i дивись ти, яка повинна бути у його служба. Хатня служба… Жiнка, кажуть, у його невсипуща хазяйка i добра людина; а проте - я її не коштував… Дiтей немає й не було… Кому тiльки все те добро достанеться?.. А добра - чимало… Хiба що вiн прогуляє; кажуть - черкає добре… Та не вiр, дiвко, тому: казаному кiнця немає… Чого люди не накажуть? Вiр тому, що сама побачиш… От як послужиш, то й побачиш, який то Загнибiда… Лихий, кажу, був, поки писарем був, - без карбованця за пашпортом i не йди… "Ви, - каже, - на заробiтки йдете, грошi лупить: а тут - з голоду здихай… Ложи карбованця!" Ну, й ложи; та ще й у шинок поведи, добре напiй… Такий-то був; а тепер - не знаю…

Христя глибоко-важко зiтхнула.

- А ти не здихай! Чого тобi? Не гаразд буде - не тiльки свiту, що в вiкнi, - за вiкном бiльше… Аби ти була добра, то там доброю слугою дорожаться… Це тобi не село… А це тобi й гнилий перехiд! - скрикнув Кирило, спускаючись з гори в балку, посеред котрої пробiгав невеличкий протiчок.

- Ххе!.. Ще не бiда. Води небагато - i перестрибнути можна! - гукнув Кирило, розбiгаючись, щоб перескочити ту течiю. Тiльки що плигнув на горбик - так зразу й загруз по пояс.

- Отака ловись! - скрикнув вiн, викарабкуючись. - Бiс його батьковi, повнi чоботи набрав.

Христя стояла по сей бiк течiї та аж затiпалась, як Кирило провалився. їй здалося, що вiн потопає. Коли ж Кирило викарабкався увесь мокрий, її смiх розiбрав.

- Хотiли, дядьку, по-молодецькiй? - спитала Христя з усмiшкою.

- А вийшло - лиха 6 його година взяла! - мовив Кирило, простуючи на мiсток, щоб перебутись. Вода в його чоботях чвяхкотiла.

Христя собi зiйшла на мiсток i, схилившись на перила, пiджидала, поки Кирило перебується.

- От тобi перейшов i не замочився! - сердився Кирило. - I пiддурило ж, бiси його батьковi! Думка - бугорок; де там вода вiзьметься?.. А воно навернуло зверху снiгом, а там вода - дна не достанеш…

- Ви б, дядьку, пiдождали трохи, просушилися, - раяла Христя, - а то як його в мокре ноги обгортати?

- Як? Отак! - скрикнув Кирило, угортаючи ногу.

- Коли б ще чого не пiдкинулось…

- А пiдкинеться - що ж ти зробиш? Раз родився - раз i помирай! Христя замовкла, щоб, чого доброго, Кирило ще не вилаявсь. Замовк i Кирило i, перевзувшись, устав, подивився на ноги, натяг сiряк у рукава i, взявши цiпок, знову потяг шляхом.

Iшли мовчки. Христя боялась перша зачинати розмову; Кирило собi мовчав. Iдучи, вiн, знай, поглядав на чоботи, мов довiдувався, чи цiлi ще; хекав, спльовував…

- Отут стiй! - сказав вiн, доходячи до Йосипенкових хуторiв. - Спочинемо, пiдкрiпимося. Половину шляху увiйшли - буде!

Кирило повернув до двору. Христя стала, не знаючи, чи йти їй за Кирилом, чи на шляху пiдождати.

- А ти чого зостаєшся? Iди й ти. Люди добрi - не виженуть з хати. Двi здоровi собаки кинулись на їх з-пiд комори. Висока та струнка молодиця вибiгла їх провести.

- Вон, проклятi! - скрикнула вона, кидаючи на собак грудкою снiгу. Бiле-бiле, наче з крейди вистругане, лице молодицi злегка зашарiлось; очi, як оксамит, на хвилину спалахнули.

- Здорова, Мар'є! Чи ще ти ще? - спитався Кирило. Молодиця не то усмiхнулася, не то очима заграла.

- Та ще! - вiдказала вона, зiтхнувши.

- А Сидiр дома? - розпитувався Кирило.

- Немає. У город поїхав. Одна мати… розпочала лайку та нiяк не вгамується… Iдiть же в хату!

У хатi вони застали стару кремезну бабу. Широке лице її порiзане глибокими зморшками; губи товстi, одвислi; нiс гуластий, з чорною бородавкою на кiнцi; очi злi, аж зеленi, наче iскри, жеврiли з-пiд її насуплених брiв… Христi здалася вона вiдьмою.

- Здорова, Явдохо! - привiтався Кирило.

Явдоха, сидячи на лавi, тiльки бликнула на Кирила очима.

- Як живеться? Як можеться?

- Ат, живеться! - гарикнула стара, мов у розбитого дзвона вдарила, аж Христя струснулась. - Уже ж не як у нас живеться!.. Поїхав оце Сидiр З дому, то ми й ручки склали, - гомонiла вона, блимаючи зеленими очима на Мар'ю.

Лице Мар'ї ще дужче зблiдло, а очi бiльше розгорiлися. Мар'я прикро подивилася на Явдоху, скрутнула головою i мовчки вийшла з хати.

- Отак завжди! - гарикнула стара. - Хоч би тобi словом обiзвалася: мов зроду нiма або їй - прости господи! - рiч одiбрало… А зайдуть чужi люди у хату - вона з ними хи-хи та реготи справляє; цiлий би день жартувала! А до матерi - слова не знайде! Ну, вже взяв Сидiр собi жiнку! Уже вибрав пару! Казала: не бери отих городянок, то - проклятущий народ!.. Там, у городi, розкiш їм, воля, страху немає… От воно i звикне без дiла сидiти, по сiм недiль на тиждень справляти! А прийде на господарство - аби було пiдставлено їсти та пити; а само, бiси його батьковi, не потурбується… Де вже з наймички та добра ждати? Привикне чуже нехтувати, та так i бiля свого… Казала Сидоровi: не бери, сину! Возьми краще Гаманенкову Прiську, вона тобi буде жiнка, а менi невiстка… Пришелепуватий же, прости господи!.. Як не з нею в парi, то й нi з ким менi вже не бути… Обiйшла, видно, дурня; обпоїла чортовим зiллям городська наймитюга!.. Не послухався… А тепер - i бийся з нею, i воловодься!.. Вiн же нiколи не сидить дома: то сюди, то туди вештається - не баче, що матерi достається!.. От побила мене лиха та нещаслива година! Сподiвалася на старiсть спочити - от i спочила! - закiнчила стара, важко сопучи.

На який час у хатi стало тихо. Кирило сидiв коло столу й обдивлявся хату; Христя стояла у порога.

"Он що воно про нашого брата спiвають… - думала вона. - I наймитюга, i нетiпанка, i сяка, i така… Господи!" - Серце її наче хто у жменi давив; сльози поривалися з очей.

- А тут, коли б ти знала, Явдохо, яка нам пригода трапилась, - перервав Кирило нудне мовчання. I почав розказувати, як обвалився на гнилому переходi.

Мар'я увiйшла у хату з оберемком дров у руках. Видно, вони були їй не по силi, бо вона аж зiгнулася, - блiде лице почервонiло.

- Та й важкi якi! - простогнала Мар'я i кинула оберемок з рук. Дрова З грюком упали додолу. Стара кинулась-скочила.

- Ще ти голови моєї не наклопотала? - скрикнула вона. - Набрала дров, що й чортова голова твоя не знесе, та й вергаєш ними… Пiч к бiсовiй матерi розвалиш!

- Де та пiч, а де дрова… - стиха одказала Мар'я.

 

Стара аж потемнiла:

- А долiвцi що ото зробила? Давно мазала? Десять раз на тиждень мажешся…

- Та буде вже вам. Хай ще на завтра трохи, - не то усмiхаючись, не то з докором промовила Мар'я. Стара скрутнула головою i сплюнула.

- Чого ти, дiвко, стоїш? Чому не сядеш? - повернулася Мар'я до Христi. - Сiдай, спочинь. Куди се вас бог несе?

- У мiсто, - одказав Кирило, поки Христя боязко присiдала на лавi.

- Чого? На базар?

- На базар же. Продавати он її… - жартував Кирило, мотнувши головою на Христю.

- Її? - спитала, граючи очима.

- Атож! - одказав Кирило.

- Ви ж глядiть, дядьку, не продешевiться. За таку молоду та хорошу дiвчину правте добру цiну! - жартувала Мар'я.

Стара засовалася на мiсцi, мов її що вкусило, i, уставши, напрямилася З хати.

- Куди се ти, Явдохо? - спитався Кирило.

Явдоха мовчала, не озивалася; тiльки засопла, проходячи побiля Мар'ї.

- Чого се вона така сердита? - спитався Кирило, як Явдоха скрилася в сiнях.

Мар'я мотнула головою.

- Вона завжди така! Хiба в нас буває коли, як у людей? Наче у тому пеклi - так i кипить!

- Куди ж се вона?

- Пiде другу невiстку золити. Мене оце точила, а то ще по другу пiшла. Рiч знову перервалася. Мар'я пiдкинула у пiч дрова.

- От що, Мар'е, - помовчавши, обiзвався Кирило, - чи немає у вас чарки горiлки? Не тобi кажучи, iдучи сюди, провалився… замочився; а тепер немов починає терти.

- Я зараз.

I Мар'я, пiдкинувши дров у пiч, вибiгла з хати i не забарилася вернутися З пляшкою.

- Оце гаразд! Оце добре!.. Ач, як по животу пiшла! - хвалився Кирило, випивши одну.

- Та все ж таки - чого ви у мiсто йдете? - допитувалася Мар'я. Кирило почав розказувати. Христю так той переказ уразив, що вона не видержала - заплакала.

- Чого ти, дiвко, плачеш? Не плач, не журися. У городi добре жити. Я сама там служила i клену свою дурну голову, що поквапилася на замiжжя… Що тут? Одна неволя… А гризнi скiльки?! Ви от на хвилину зайшли, та й то її не минули. А менi ж то те день у день, нiч у нiч слухати!.. Бий його сила божа! Покрiплю ще, потерплю трохи, - не вгамується - иокину! - махнувши рукою, сказала Мар'я.

- От i надума таке дурне! - обiзвався Кирило. - А Сидiр же як? А хазяйство?

- Хай їм… з їх хазяйством! А Сидiр i другу, як схоче, знайде!

- Отаке! - понуро одказав Кирило. - Нащо ж вiн тебе брав, коли другу шукати?

- Нема моєї мочi далi терпiти! - гiрко промовила Мар'я. - Нема мочi, та й годi! Уже ж я на своєму вiку не мало вистраждала; знаю, що воно - не сахар…

- Та то воно забулося.

- Нi, не забулося, - глибоко зiтхнувши, одказала Мар'я. - Таке не забувається.

Помовчавши трохи, вона знову почала.

- У городi? Та в городi тiльки й жити! Там вiльно, там людно… Нiхто тебе не примiчає, нiхто не пиляє, не точить та золить, як тута… I сонце встане, i сонце ляже, а тобi все одно - як: га-ри та й га-ри!.. Та я, як упослiдне на мiсцi була - як сир у маслi купалася… Робота моя неважка - витоплю пiч, зварю їсти, вiддам - i вiльна на увесь день i на всю нiч… Нiхто тебе не спитає: де була, куди ходила?.. А тут?.. Та пропадай воно пропадом! - аж скрикнула Мар'я, i чорнi очi їй заблищали сльозами.

- Така вже ти, Мар'е, городянка вдалася, - зiтхнувши сказав Кирило.

- Отакою i пропаду! - одрiзала Мар'я. I всi надовго замовкли.

- А що, дiвко: сидять-сидять та й iдуть? - обiзвався нескоро Кирило, пiднiмаючись з-за столу. Христя собi встала.

- Прощавай, Мар'є! Та викинь ти думки з голови, - сказав Кирило.

- Прощайте! Щасти вам боже!.. Може, стрiнемося коли в городi, то признавайтесь, - повернулася вона до Христi, одказуючи на послiдню Кирилову рiч.

Христя Мар'ї, а Мар'я Христi одна другiй вiдразу подобалися; кожна у другiй почула щось собi близьке, рiдне.

- Що воно за люди? - поспитала Христя в Кирила, одiйшовши з гони вiд хутора.

- Де люди? - глянувши уперед, спитався Кирило.

- Там… де ми були… У хуторi.

- Люди?.. Йосипенки… Вони якiсь менi далекi родичi доводяться… Нiчого - добрi люди. Коли б не стара гаргара, а то всiх, як iржа залiзо те, точить… Найбiльше достається цiй Мар'ї. Вона й Мар'я ця, бог його знає, якась чудна!

Христя не допитувалась, чого Мар'я чудна; Кирило не розказував далi. Обоє, похнюпившись, мовчки тягли - нога за ногою. Що думав Кирило - господь його знає, а Христя… Христя думала про чудну Мар'ю, про свою матiр, про село… Тi думки, мов голуби, облягали їй голову; сум щипав потроху за серце.

Сонце спускалося все нижче та нижче. Шлях дедалi все чорнiв, брався водою. По йому частiше та частiше попадалися проїжджi-прохожi: Кирило й Христя мовчки їх минали. Аж ось на горi засинiв лiсок; дим i курище здiймалося з-за лiсу; якiсь глухi клекоти доносились до їх. Туга у Христиному серцi росла все бiльше та бiльше.

Дiйшовши до лiска, вони повернули у праву руч. Шлях широкий, покритий талим снiгом, гадюкою поп'явся на гору. Мовчки, похнюпившись, вони пiднiмалися все вище та вище.

- Оце тобi й город! - сказав Кирило, коли вони зiбралися на гору. Перед ними у долинi розiслалося мiсто. Широкi улицi, наче рiчки, поперерiзували його i вздовж, i вшир, i впоперек. По улицях сторожами виставились високi кам'янi будинки, червонiючи цеглою, виблискуючи вибiленими боками. Серед невеличких майданiв тягнуться угору гострими шпилями церкви: кругом їх лавою обступили крамницi… Наче комашня, снують-метушаться люди. Всюди гам та гук, неясний гомiн та клекiт…

Западаюче сонце обсипає все те своїм червоним свiтом, неначе кров'ю поливає…

Христi зробилося страшно… Мiсто здалося їй хижим звiром, що, притаївшись у ямi, роззявив свого кривавого рота з бiлими гострими зубами, намiряючись кинутись на неї.

- Ану, дiвко, годi стояти - рушаймо! - мов у дзвона вдарив, вимовивКирило.

Христя, наче пiдстрелена, струснулась… Сльози, як горох, покотились з її очей додолу.

 

 

II

- Коли б сам чортяка вигадував, то не вигадав би такого, як оце вийшло!.. Пiст на сходi, а в мене однiї щуки цiлий вiз не розпродано, чехонi двi бочки… колоди. Та ще й одлига… Тьфу! У крамницю хоч не потикайся… - гукнув Звгнибiда, увiходячи того вечора у хату.

У Христi аж у пальцях похолонуло, як вона його вздрiла… Височенного Зросту, довгобразий, з страшенними рудими вусами, гострим горбатим носом, нахмуреними бровами, з-пiд котрих, мов двi жарини, блищали жовтi, аж червонi, мов у кроля, очi. Одiтий вiн був по-мiщанському: у довгому сукняному чекменi, що спадав аж до самих чобiт, у широкiй смушевiй шапцi - книшем, котра, наче сковорода, прикривала його стовбовату голову. Його обличчя, його постать, його поступ казали, що це чоловiк силющий, рiшучий: нiчого вiн не злякається, нi перед чим не зостановиться. А червонi кролячi очi видавали лукаву душу, єхиднi замiри: писарська каверза побраталася у них з крамарськими хитрощами.

- А це хто такий, Олено? - кинувши на Христю, неначе жаром, бистрими очима, спитався вiн своєї жiнки, молодої змарнiлої молодицi з блiдим лицем i блакитними очима. Здавалося, само небо вiдбивалося у її ясних Зрачках.

- Се ж наймичка, - одказала та тихим та привiтним голосом, мов на струнi злегка забринiла.

Загнибiда став серед хати, скинув погляд на жiнку, глянув на Христю, що, похнюпившись, стояла у порога; потiм знову на жiнку i знову на Христю… Так орел з високостi задивляється на свою здобич, вибирає - яка смачнiша.

Невисока Христя, з повним рожевим лицем, молодими ясними очима, чорними бровами, так одрiзнялася вiд змарнiлої Олени. Ся - блiда та зажовкла, наче зов'яла квiтка; а та - тiльки що розпустилася… У Загнибiди аж очi загорiлися, як глянув вiн на її низький круглий стан.

- Насилу дiждалися вашої милостi!.. - неласкаве привiтав вiн її. - Ти чого так довго барилася? - попитав далi ще неласкавiше. У Христi у душi похолонуло, зарябiло в очах…

- Петре! - сказала Олена, скрутнувши головою. Загнибiда з усмiшкою глянув на Христю, потiм на жiнку i мовчки пiшов у кiмнату.

- Давай, дiвко, самовар, - сказала Олена i полiзла до шафи.

Христя не пам'ятає, як ускочила в сiни, як ухопила кип'ячий самовар, як умчала його у хату.

- Туди, туди… У кiмнату неси, Христе, i постанови он на тому столi, - порядкувала Олена, виймаючи посуду з шафи.

Христя застала Загнибiду вже за столом. Розвернувшись на стульцi, сидiв вiн i водив бистрим поглядом по хатi. Як Христя увiйшла з самоваром, вiн так i упився в неї своїми гострими очима. Вона чула, як той прикрий погляд пронизував її наскрiзь, добирався до серця, мутив душу… У неї тiло тремтiло й самовар у руках тiпався, - не поспiши постановити - певно б, вона його була б кинула. Становлячи, вона все-таки не здержалась - схлюпнула. Гарячий кип'яток побiг по її руцi на стiл… Невиразна болiсть ущипнула за пальцi; вона хоч би писнула або скривилася - тiльки загорiлася вся, як огонь.

Загнибiда дивився на стiл, де калюжка курилася паром, а вона стояла i млiла… "Що се я наробила?.. що буде менi?" - думалось їй… Загнибiда мовчав, вона стояла, наче кам'яна.

- Бач, й налила на столi! - тихо сказала хазяйка, увiходячи з посу.дою. - Возьми ж он там ганчiрку та витри. Христя мухою повернулася.

- Проворна! - буркнув їй услiд Загнибiда, коли вона, справившись, виходила з кiмнати.

- Нiчого - дiвка скора, - додала Олена.

Далi Христя нiчого не чула… Огненна, пекучо-огненна болiсть давить їй пальцi, її поривало кричати вiд тiї болi, а вона боялася i зiтхнути. Гарячi сльози обмили їй лице… То вона пригортала до серця обшпарену руку, то трiпала нею, то приводила до рота, хукала - болiсть не нiмiла. З другої хати доносився до неї брязкiт посуди та смоктання чаю.

- А налий ще, - сказав Загнибiда уже вчетверте. - Мов i солоного не їв нiчого, а чай добре п'ється.

"Вони п'ють, смакують, а я собi руки не чую!" - думала Христя, схлипуючи.

- А цить… - обiзвалася, прислухаючись, Олена. - Мишi скребуться? Загнибiда здержавсь, та не здержалась Христя. Важке зiтхання з плачем вирвалось якраз у ту мить, коли зробилося тихо.

- Плаче? - вгадував Загнибiда. Христя замовкла, затаюючи у собi дух.

- Христе! - обiзвалася Олена.

- А вона Христя? Христя в намистi! - сказав Загнибiда.

- Христе! - скрикнула вдруге Олена, не дiждавшись одказу вiд неї.

- Чо-о-го? - з плачем обiзвалась Христя.

- То ти плачеш? Чого? Iди сюди.

Христя увiйшла вся заплакана, держачи в другiй руцi спечену руку.

- Чого ти? - допитувалась Олена.

- Та нiчого! - нетерпляче одказала Христя й напрямилася з хати.

- Як нiчого? Кажи - чого плачеш?

- Пальцi попекла.

- Чим?

Тiльки що Христя зiбралася вiдказати, як щось булькнуло, приснулопочулося заливне реготання.

То Загнибiда, сьорбнувши чаю, не видержав i, приснувши, зареготався.

- Ну, чого ти? - дивуючись, спитала Олена.

Загнибiда реготався… Його тiло тремтiло, а лице аж посинiло з натуги. Той регiт гострим ножем упивався Христi у серце, вередив i без того нетерплячу болiсть руки. Ось Загнибiда похлинувся, закашлявся…

- Знаю… О, бодай його! - скрикнув вiн, прокашлюючись; i почав розказувати, як Христя обшпарила руку.

- I терпляча ж яка, та не видержала! - додав, усмiхаючись. Христi ще тяжче, ще труднiше стало: то над нею насмiхаються, з неї регочуть! "Залився б ти на кутнi, проклятий!" - подумала вона, обливаючись слiзьми.

- Ти б же що зробила, дурна. Рiпи тертої приложила абощо, - раяла Олена, вибiгаючи у кухню. Вона знайшла рiпу, натерла на тертушку i облiпила Христi червонi пальцi.

Христi трохи полегшало: рве, сiпа, горить, та хоч не так болить несамовито. А Загнибiда у кiмнатi не вгамується та й не вгамується… Оце на хвилину i затихне та й знову заллється реготом.

- Ну, чого ти регочеш? - гримнула на його Олена. - Збожеволiв, чи що? Дiвка мiсця не знайде, а вiн - регоче…

- Та коли б же ти знала… Коли б же ти бачила… Це ж при менi було… На моїх очах було… Як вона схлюпнула кип'ятку на руку… Зразу як огонь стала! А нi словом не обiзвалася… От дурна! Сказано: з села воно - як та деревина необтесана!

То було Христi досадно, а то зробилося ще досаднiше, коли вона почула гiрку правду Загнибiдиної речi… Справдi: чому їй було зразу не похвалитися, що опеклася? Приложили б тертої рiпи - i вона б не терпiла так довго, що аж до плачу дiйшло… Нiт же, побоялася… Кого?.. Чого?.. Всього!.. I того, що налила на стiл, i того, що хазяїн дивився на неї… Бо - з села вона, бо - деревина необтесана!

Тут знову почувся їй заливний Загнибiдин регiт. "Та й гiркий же цей Загнибiда! та й уїдливий який! Кому сльози, а йому смiшки…" їй пригадалися Кириловi слова: п'явка не чоловiк! "П'явка, п'явка i є!" -думалося їй. П'явкою був, п'явкою i згине! А їй же прийдеться тут цiлих пiвроку бути, пiвроку слухати доїдливих речей, єхидного реготу… Господи! сьогоднiшнiй вечiр їй вiком здався, а то ж - пiвроку! Вiн же з мене i кров виссе… Недаром його жiнка така замлiла та занепала… Випила, видно, немалу, добра душа, на своєму вiку!"

Такi думки клопотали Христину голову. Плутаючись одна за одну, зачiпаючись одна за другу, вони односили її звiдси геть - у село… до матерi… Що то тепер там? Плаче, видно, мати. I не спить - плаче… Нещасна!.. Уперше зроду вона звiдала такий рiзучий, такий тяжкий жаль по матерi, її тягло, рвало туди, до неї, до своєї рiдненької жалiбницi, до своєї єдиної порадницi… Все б вона дала, що тiльки має, аби бути тепер коло неї, коло своєї ненi старої… Що ж дасть вона? Що е у неї?..

Життя уперше поверталося до неї своїм суворим боком; вона уперше почула на собi його важке ярмо… "Нi, немає щастя й талану бiдним на сьому свiтi i не буде нiколи!" - рiшила вона.

- Христе! ти б потушила свiтло; нащо воно дурно буде горiти? - сказала їй з другої хати Олена. - Сьогоднi вже нiчого не будемо розпочинати.

Христя потушила… Що ж їй тепер робити? Лягати? Вона б лягла, спочила. Де ж те мiсце, що їй прийдеться спати? Тут нiчого не розбереш.

Вона приткнулася головою на столi на кулацi. Слава богу, рука її занiмiла; тiльки щось пiд серцем пече, за печiнку тягне… Ба, вона сьогоднi не обiдала! Вийшла з дому рано, прийшла сюди пiзно, її нiхто не питав, чи їла вона; вона нiкому не казала. Та їй i їсти не хотiлося. I тепер їй не то що хочеться - нудить тiльки…


Дата добавления: 2015-07-07; просмотров: 139 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: ЧАСТИНА ДРУГА 1 страница | ЧАСТИНА ДРУГА 2 страница | ЧАСТИНА ДРУГА 3 страница | ЧАСТИНА ДРУГА 4 страница | У ГОРОДI 3 страница | У ГОРОДI 4 страница | У ГОРОДI 5 страница | У ГОРОДI 6 страница | У ГОРОДI 7 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 1 страница |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ЧАСТИНА ДРУГА 5 страница| У ГОРОДI 2 страница

mybiblioteka.su - 2015-2021 год. (0.041 сек.)