Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ЧАСТИНА ДРУГА 2 страница

Читайте также:
  1. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 1 страница
  2. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 2 страница
  3. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 2 страница
  4. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 3 страница
  5. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 3 страница
  6. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 4 страница
  7. A) Шырыш рельефінің бұзылысы 4 страница

Не минули тi думки-муки Христиної i Прiсьчиної голови. Дочка, забившись у куток на полу, божевiльне устромила очi у сiрi шибки, i на їх бiлуватому полi малює думка батька… її батька, низенького, натоптуваного, з круглим лицем, рудими вусами, карими добрими очима. Який сам був - такi в його й очi; недарма кажуть: видно чоловiка по очах. Вiн справдi був добрий, не то що нiколи не зобижав її, а, було, i матiр придерже, коли та розходиться лаяти… I з людьми вiн такий - швидше своїм поступиться, нiж у другого посяде. Мати, розсердившись, було, каже: "Що ти за чоловiк? ти - макуха! свого не одстоїш!" А вiн їй: "Од скаженого поли врiж та тiкай!" I такий вiн Завжди був; i п'яний - мерщiй уляжеться спати, не так, як другi: на копiйку вип'є, а прийде додому - усе догори дном переверне… I от тепер його немає… "Де вiн? Чи чує вiн наше бiдкання за ним, чи баче нашi сльози?.. Душа, кажуть, з дев'ятого дня лiтає по свiту - може, i його душа тепер мiж нами?" Як би вона бажала побачити його душу, побалакати з нею!.. Розпитати, чи i на тому свiтi однаково, як i на сьому?.. Кажуть - смерть усiх рiвняє; кажуть - на тiм свiтi усе навпаки: тут було голодно й холодно, там - ситно й тепло; тут ти скнiв душею, там - радiтимеш серцем; тут мужикував, там - пануватимеш… То оце батько панує?.. Бажала б вона побачити батька паном… Вона попрохала б у його й собi панування. Або - цур йому! воно таке нещире та горде - тiльки душу загубиш; краще хай на тому свiтi… А на сьому? Трошки б бiльше достаткiв, нiж є, та одежинку б празникову: а то i на будень, i на свято - та все одна! Чоботи новi б, сережки срiбнi - такi, як вона бачила у Марини, їло в мiстi служе, коли та навiдувалася додому. Добре б було i перстень до серег мати, теж срiбний, i по руцi, а не такий, як у Горпини, - i срiбний, та здоровий, як каблучка: щоб надiти - прийшлося прядивом пiдмотати…

I пiшла молода Христина думка перелiчувати однi за другими недостачi, пiшла викладати свої таємнi бажання: невеличкi вони, страх невеличкi, та й їх немає, - i серце нудьгує, що тепер за батьковою смертю нiколи їй того не прийдеться добути.

Що ж думає Прiська, забившись на пiч i обхопивши свою голову обома руками? їй привиджується тепер її давнє - її доля, її гiрка доля, що гонила по бiлому свiту, поти не прибила до Мар'янiвки… Вона - козача дочка, малою зосталася вiд батька та матерi: пiд холеру вони полягли… i родичi, якi були, померли, i вона зосталася… зосталася у чужих людей, пасла громадськi гуси, пасла свинi, телята, поти побiльшала. А там - знову служба, служба на чужих людей, тiльки не на себе. Служила вона по своїх, служила по жидах, служила й по купцях… Удова-купчиха прийняла її наостанку за хлiб та одежу, ради того об'їзду, який щороку робила. Багатiй i ще не старiй, їй не сидiлося у рiдному мiсцi, i вона вешталася по Харкову, Києву, Адесу. Прiська, як вiрна слуга-наймичка, їздила всюди за нею розчiсувати та прибирати свою господиню. Раз зiбралися в Київ. Перед виїздом Прiсьцi щось усе нездужалося; болiли руки, болiли ноги, болiла голова - так що й на свiт важко було дивитися. Отже прийшлося їхати. Добралися до Мар'янiвки - i Прiська зовсiм злягла… Що далi було - вона нiчого не знає; опам'ятувалась уже у хатi Грицька Супруна. Вiн тодi був за прикажчика у пана, i її кинула там господиня, бо так наказав управитель-нiмець. Вичунявши, вона все дожидала господинi, що ось же над'їде i вiзьме її з собою. Та, видно, господиня не дуже побивалася за нею, бо щось довго не верталася. Прiська хотiла найнятись у кого з козакiв; та Грицько не пустив - одслужи перше той хлiб, що, лежачи, переїла! Прiська Зосталася. Там вона i з Пилипом стрiлася: вiн був за робiтника у прикажчика. Одна доля, одно лихо людей докупи зводить… Грицько такий сердитий, крикливий; жiнка його Хiвря - така уїдлива: тiльки й чуєш, як Хiвря лав Прiську або Грицько кричить на Пилипа… Наймичка i крiпак зiйшлися якось, скаржачись одно другому на свою долю. Прiська при тому запримiтила, шо у Пилипа i очi карi, i вуса шовковi. Пилиповi теж кинулась у вiчi Прiсьчина постать струнка, її норов тихий, її голос любий… Частiше та частiше вони почали сходитись. Оце, дивись, Пилип товар погнав до водопою, а Прiська - хвiть вiдра! - i собi побiгла по воду… Або кинеться Прiська за топливом в огород, а Пилип уже тут i вродився!.. Уже Прiсьцi i одбуток вийшов, а Прiська все не йде вiд Грицька з двору i все бiльше та бiльше жалiється Пилиповi, яка Хiвря сердита. Одного разу збiглися вони уночi в садку пiд яблунею. Пилип яблука стерiг, а Прiська… чого Прiська тут опинилася? - i досi не знає, а може, й забулося… Не забулося тiльки Прiсьцi, як тiї ночi цiлував Пилип i без того її гаряче лице, як клявся, що вiн її кохає i довiку буде кохати; як обiцявся, що, тiльки вони поберуться, вiн вибудує нову хату, i як вони заживуть своїм господарством. Прiська не згоджувалася, бо Пилип крiпак. "Хiба крiпаки не люди? - спитав вiн. - I крiпаки живуть на землi, а не пiд землею…" Подумала Прiська, погадала: за нею її сирiтська доля - гола, боса й простоволоса, а попереду… нужда та недостачi, довiчна робота на чужих, довiчна праця… Добре ж, поки здоров'я, поки сила служе; а як занедужа, от як недавно трапилося? Без роду, без пристановища - хоч пiд тином складай руки. Правду Пилип каже: i крiпаки живуть на землi, а не пiд землею… I вона згодилася. Пiшли до управителя, а управитель не тiльки не заборонив, а ще й похвалив за те, що вона не злякалася крiпацтва. Казав, що то, може, у других панiв крiпацтво страшне, а в їх… вiн i хату нову обiцяє, i город, i поля на нове господарство. У першу недiлю вони й побралися. Хоч управитель i збрехав, надававши таких обiцянок, та хiба не все рiвно Прiсьцi робити? Що робила купцям, жидам, то тепер - на пана: уїжджена коняка везе, не зупиняючись. Та й управитель таки не зовсiм збрехав: хоч не дав вiн городу й нової хати, зате велiв жити сусiдами з Грицьком; все ж у їх своє господапство. Грицько, правда, лається: де не вiзьметься яке ледаща, i а ги-о-ги на шию! Хiвря славить Прiську на всю Мар'янiвку: i сяка, i така, i нетiпанка, i нечепуруха!.. Та сiлькiсь: нi Пилиповi, нi Прiсьцi не привикати до лайки. Живуть вони собi удвох тихо та мирно… Через рiк уродився їм син Iвась, на другий - дочка Христя. Iвась не видержав - полiг, а Христя очуняла - росла собi. I то матерi утiха: виросте - помiч буде. Так пройшло тринадцять лiт; на чотирнадцятому їх звеселила чутка про волю. То не була глуха чутка, яка завжди ходила помiж крiпаками, а справжня звiстка - про неї i пiп читав у церквi. Зiтхнули вiльнiше Пилип i Прiська: тепер же то вони поживуть на волi! Через два роки i сама воля прийшла. Пилиповi дали грунт, двi десятини поля. Збився Пилип i на хату - свою-таки хату!.. Господи, яка то була радiсть Прiсцi! Як вона рук не жалiла, обмазуючи та облиптуючи хату, щоб i холод не заходив зимою, i дощ, бува, не пробив лiтом… Хоч приходилося i платити за все те, хоч Прiська i досi нiяк не пойме, за що таки їм платити. За те, що вони своєю довiчною працею заробили, та все ж легше, що своя хата, що не чутно нi лайки Грицькової, нi догани Хiвриної. Сама собi працює коло свого невеличкого городу; Христя помагає їй. Її серце радiє, дивлячись, як дочка розвивається на волi. "Тяжко та гiрко жилося нам, - думала тая Прiська, - може, дiтям краще буде?" I вона гонобила надiю у серцi: дасть же бог - знайдеться добрий чоловiк її дитинi - приймемо зятя у хату. Пилип уже старий став, i вона нiкчемна - хай пристає у прийми, хай молодi на очах у старих учаться хазяйнувати: оддамо їм усе.

Загрузка...


Так думалося Прiсьцi, а вийшло?.. Що їй тепер у свiтi робити, що їй казати? Хто того поля догляне, хто коло його буде ходити? Хто заплатить викупне, подушне? Добре далося їй i те, i друге… Торiк вони зiбралися на корову - душi не чула Прiська у невеличкiй телушцi. Рiк удався недорiдний, собi хлiба ледве ставало, а продати - i не кажи. Заробити ж де? Коло других сiл i пивницi, i винницi, i сахарнi, а в їх - хоч би зламана… А тут пристають - давай подушне! З весни не платили за першу половину, то восени - за цiлий рiк вiддай. Лаявся Пилип iз зборщиками, лаялася й Прiська. Приїхав становий, узяли її теличку, оцiнували й продали рiзниковi-жидовi. Вона трохи не занедужала вiд горя та слiз. То ж тодi було; як не гiрко, а все то на Пилиповi лежало; його одного знали, його тягли… А тепер? Тепер прийдуть i хату рознесуть по кутках… Що вона скаже, що вона зробить, вона - недужа, не знаюча нiчого? Тепер один Грицько цiлком ковтне її!.. Серце її замирало, обливалося крiв'ю. Та ще хоч би умер, як люди, - дома, у своїй господi; а то хотiв зробити як краще, а пiшов - за смертю. Тепер тiльки зосталося їй пiти за його мертвим трупом. Як же по такому холодовi iти в город? У неї нi одежi теплої, нi взуття як слiд. Та хай вона й добереться до мiста: що ж вона - на руки його вiзьме i додому принесе? А треба ще ховати, поповi заплатити… Господи! у неї ж нi шеляга; послiднього карбованця узяв вiн на сiль, як виходив з дому… Чи так кинути? Хай вiзьмуть - пошматують i загребуть, як ту собаку, без попа, без обряду церковного?.. Що ж вiн? Хiба вiн по своїй волi умер, хiба вiн хотiв тiї смертi?.. Так бог дав, така вже, видно, його воля!

I почне Прiська молитися боговi, почне перед ним своє лихо викладати… Та марно вона у хатi ламає руки, здiймає очi до неба: там на холодному чистому шатровi тiльки зорi грають своїм невеличким свiтом. Байдуже їм, що робиться на землi: тихо, мов потухаючi iскорки, лягає той свiт на мерзлу груду, вiдбиває сизим сяйвом на невеличких пилиночках снiгу; здається, вони граються своїм свiтом… А небо - глухе, як пустиня, нiме та холодне, як камiнь, - шатром розiслалося понад землею, морозом окувало її, давить, наче хоче задавити… Хто ж її там почує?.. Хiба люди у селi? Та й село упокоїлось: не свiтиться нiде, собака не гавкне - все заснуло мертвим сном. Людськi оселi, наче могили, чорнiють серед снiгу… Нiмi та мовчазнi, вони не кажуть, що у їх заводиться. Чи щасна доля доглядає сон їх житцiв, чи гiрке лихо перевертає їх з мiсця на мiсце… Вони припали до землi вiд страшного холоду - i тiльки з димарiв виходе пара, даючи ознаку, що там, усерединi їх, ще не прочахло тепло, ще тлiє людське життя.

Тiльки з Притичиного верху не йде пара. Як почула Христя, варячи обiд, про батька, то забула про все на свiтi. Огонь у печi тлiв, тлiв - та й згас; тепло вибiгло у незакритий димар; застиг обiд серед черенi. Хатнi дверi забула Здориха причинити; у їх роззявлену дiрку iшов з сiней холод: у хатi - хоч вовкiв гони! А Прiсьцi i Христi - байдуже, їх грiє горе своїм пекучим огнем, їх дiймають сльози своїм гiрким теплом… Голова наче у вогнi палає, очi горять, Зiтхання гаряче, аж губи репаються вiд нього, аж у ротi сохне.

Нiч минає. Заблимало край неба крiзь зеленi-зеленi хмари; свiт лупнув над землею своїми мутними очима… Навiщо? Яку вiн утiху принесе, якую пораду приверне?

 

 

III

"З щастя та з горя скувалася доля", - каже людська поговiрка. Одна Прiсьчина доля не складалася по-людськiй. Горя того - за нею i поперед нею - неозорно, неоглядно… А щастя? Якiсь думки про щастя; якiсь даремнi надiї, котрi її завжди дурили, розбивались об гострi пороги остогидлого життя та утрат, нужди та недостачi…

Досi i то було гаразд. Досi хоч даремнi надiї були; хоч дурили, та все красили злиденну долю. А тепер? Хоч би надiю пригадати яку - i того немає. Тихо, мов жарина у попелi, тлiє її душа, ледве даючи ознаку, що ще жива, чимсь-то б'ється, чогось-то хоче… Так гниє деревина на коренi: уже й вiти її посохли, i середина випала, а вона все стоїть; вiтер-негода обносе сухе гiлля, а зсередини шашiль виточує гниле суччя; кругом дiрки, кругом дупла, один стовбур - i той порожнiй… а все стоїть! Треба не вiтру, а бурi повалити його - i вiн, поскрипуючи, дожидає тiї бурi.

Дожидає i Прiська своєї. От же немає!.. А думки, як черва, ворушаться в головi, точать її хворе серце, пiдрiзують немощну силу.

От уже третiй день вона думає, як його зiбратися у мiсто? Лягаючи спати, рiшає: завтра… завтра безперемiнно пiду; що б там. А на завтра життя знову станове свої перепони: з чим його туди сунутися, та i в чому?.. I знову думки-муки пиляють її до вечора; цiлий день, як одну годину, держать її у своїх мiцних обценьках, щоб увечерi знову вимучити надiю на завтра…

Так, збираючись, i не пiшла. На третiй день з волостi, запихавшись, прибiг староста i напав лаяти.

- Все на нас вернете! - кричав вiн. - А кому се ближче дiло - чи жiнцi, чи старостi? Стидалися б! У мене, може, свого дiла не обкидаєшся: щодня за вас, чортiв, у волость тягають, а тут ще i в мiсто iди, признавай усякого п'яницю, що замерзне на смiтнику!..

Через три днi вiн знову прийшов; принiс новi чоботи, клунок солi i платок.

- I грошей, - каже, - п'ять рублiв було, та грошi за подушне у волостi зоставили.

- Там же щось три рублi тiльки слiдувало, - промовила Прiська.

- То не моє дiло. У волостi зоставили. Пiди сама та й довiдаєшся. Староста пiшов. Прiська глядить на приноси - он що тепер вiд її Пилипа зосталося!.. А Христя ненарошпе прикладає вогню до печеного, - роздивляючись, вона докладає матерi:

- I платок новий купили батько, i чоботи… та якi ж маленькi та гарнi! Кому ж то се? А це - сiль. Ще i в клунковi щось е.

Вона вийняла щось заверчене в папiр i почала розгортати. Очi її розгорiлися, коли вона наглядiла аж три довгих шовкових стьожки, сережки невеличкi, з хрестиками на привiсках. Це вже для неї куплено, їй!..

- Дивiться, мамо, що батько менi купили, - показує вона матерi.

Прiська тiльки струснулась i одвернулася… їй гiрко було слухати доччину радiсну мову, їй боляче було дивитися на ту куплю… У вiщо вона їй обiйшлася? Чого їй тепер стоє? Вона каменiла, дивлячись на все те, пригадуючи, де воно i як воно взялося!..

Пройшов ще тиждень. День за днем i нiч за нiччю полiзли, мов безногi черви поплазували, все далi та далi односячи минувше страховище. Воно ще, правда, стояло над нею, заглядало їй у вiчi своїми мертвими очима; та, з Другого боку, i життя не давало покою: i воно голосно гомонiло, свою безконечну пiсню заводило.

Он свято на носi: багата кутя, рiздво… Щороку, як не гiрко було, а до кутi i шматок риби мався, i пироги; про рiздво, уже що, а ковбаси, хоч купованi, та були. А тепер? Де того всього взяти?.. Як не мати його - краще нiчого не мати! Не так Прiсьцi гiрко було, коли б вона полиню об'їлася, як вiд тих думок важких та тяжких… Вона згадала про тi два карбованцi, що у волостi зоставили. Навiщо вони їх задержали? Хiба не все з нас узяли, що треба було?.. Пiду, пiду… своє вiзьму. За гривеника ковбасу куплю: Здiр кабана коле, за гривеника вiддасть вiн ковбасу… Може, вiн або й другий хто їхатиме у мiсто - попросю просолу купити… теж за гривеника або за копу з шагом… А то ще i про чорний день зостанеться.

На другий день, зiбравшись, подибала до волостi.

- Тобi чого? - пита старшина.

- За грошима, - кланяючись, одказує Прiська.

- Якi тобi грошi? Прiська розказала.

- Грошi узяв Грицько. Вiн казав, що так i слiдує. Iди до його. Прiсьцi iти до Грипька - пiсля тiї образи гiркої? Нi, вона нiзащо не пiде. З якої речi їй iти до його, коли грошi до волостi присланi?

- А може, Грицько сам буде у волостi; бо до його йти - чи й дiйду я? - криючись iз своїми думками, одказує Прiська.

- Може, й прийде, Дожидай.

Прiська присiла на рундуцi. У волостi шарпанина-бiганина: одно туди йде, друге звiдти виходе, третього ведуть… Прищенко гордо виступає i, граючи очима, допитується: "А що - узяв?" 3а ним Комар, низько похилившись, глухо бубонить: "Засипав карбованцями та ще й допитуєшся, чи взяв? Та ще пiдожди хвалитися… що ще посередник скаже". - "Суньсь, сунься до посередника, - кричить Прищенко. - I посередник тiї заспiває!.." - I пiшли з двору. За ними виходе Луценчиха, червона-запала, i сердито вичитує: "Що це за суд? який це суд? Три днi держали, ще три днi сиди! Дома усе врозор пiшло, а вiн - сиди!.. Де се воно видано - тиждень чоловiка у чорнiй держати?.." - "Бач, яка голiнна до чоловiка; сама прийшла визволяти… скучила!" - донеслося з гурту. Луценчиха призро окинула гурт очима i, плюнувши, зiйшла З рундука; регiт провiв її…

"Всюди своє лихо, - думалося Прiсьцi, - та чужим людям воно за смiшки".

- А он Грицько малу вервечку за собою веде! - хтось обiзвався. Прiська глянула. Дорогою, розхитуючи палицею, йшов попереду Грицько, а за ним - душ на десять чоловiкiв, похнюпившись.

- I то все на прохолоду, - угадував другий.

- Авжеж! - додав третiй…

Дехто зареготався.

Грицько наближався до рундука. Прiська мiж переднiми, що за ним iшли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, пiдiйшовши до рундука, поздоровався:

- Тут старшина?

- Тута.

Вiн пiшов у волость i не забарився вернутися з старшиною.

- Ви чому не платите подушного? - гукнув той.

- Помилуйте, Олексiйовичу! Хiба не знаєте, яка ця осiнь була? Заробiтку анiякого!

- А на пропiй є? - крикнув старшина.

- З шинку i не вилазять, - пiддав тихо Грицько.

- У чорну їх! - рiшив старшина.

Десятники повели всiх у чорну. У Прiськи серце забилося, заболiло. "Ну, за що, про що? - стукало їй у голову. - Чим вони винуватi, що заробiтку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його дерти?.. i що поможеться з того, що посидять у чорнiй?" їй нiколи не вiрилось, коли, було, Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну, та вiдпрохався. Тепер вона своїми очима все те бачила, сама чула. Отож i Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько. Отож, видно, Луценчиха жалiлася, та нiчого не виходила, тiльки люди насмiялися… Вони i з цих смiються; до неї доноситься їх несамовитий регiт… Нi жалю, нi серця немає!.. Прямi собаки, прости господи!

За думками вона i не чула, як старшина допитувався Грицька:

- А ти нащо з теї два карбованцi задержав?

- З кого? - мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько.

- Молодице! як тебе? Он про тебе рiч, - хтось iз чоловiкiв наткнув її. Прiська устала i пiдiйшла до старшини.

- Це з неї? - спитався Грицько.

- З неї.

Грицько усмiхнувся.

- Ви ж знаєте, що менi п'ятирубльову бумажку дадено: здачi не було. Два рублi у мене зосталися; я їй вiддам.

- Так он у його, молодице, твої грошi, - сказав старшина i пiшов у волость.

Грицько посунувся за ним; Прiська сiпнула його за рукав.

- Коли ж ти, Грицьку, вiддаси? - тихо спитала вона.

- Тьфу! Як собака та! - огризнувся Грицько. - Коли будуть у мене. Я про їх забув та в подушне i повернув.

- Як же се, Грицьку? З мене слiдувало три рублi, а ти п'ять вiддав?

- Знаю, що три слiдувало. Я три й полiчив, а п'ять вiддав.

- А менi ж хто вiддасть?

- Хто вiддасть? Звiсно, свої треба давати.

- Вiддай же зараз, Грицьку, бо менi треба.

- Вiддай зараз! Де ж я тобi зараз вiзьму? При менi грошей немає. Прийди додому, то й вiддам.

- Коли ж приходити?

- Та там на празниках або пiсля свят. У Прiськи аж ув очах пожовкло:

- Як пiсля свят? Менi до свят треба.

- Що з тобою балакати! Де ж я тобi тепер вiзьму? - скрикнув Грицько, махнув рукою i скрився у волость.

- В цього вижилиш, коли лишне взяв! Цей вiддасть! - чулося помiж народом. - Он, мого полтиника заїв…

- А мого карбованця, та ще й у чорнiй за те я посидiв…

- О, вiн майстер! Ще за панщини навчився з людей драти!.. Прiська повернула додому сумна та нерадiсна. Ще й нiчого, а вже Грицько почина загравати. Сьогоднi он… прилюдно… собакою назвав: "Як та собака!" Подумай!.. 3а вiщо? 3а те що своє стала правити? Сказано - кровопiй людський! I та образа так глибоко запала їй у душу, так боляче щипає за серце, що Прiська нiяк її не забуде. Як той цвяшок, угородилася вона в голову i не сходить з думки, не забувається… Нi, я тобi так сього не покину. Чого менi тебе допитуватися, коли прийти за своїм? Звав, на що брав - i вiддай! Каже: немає. У кого? У його немає?.. Нi, нi… сьогоднi ж пiду. Пообiдаю i зараз пiду. Я не одiйду вiд твого двору, буду соромити перед цiлим селом, поки не вiддаси.

I Прiська, пообiдавши, подибала до Грицька. Грицько саме обiдав. Його очi якось тривожно бiгали з одного боку на другий; лице хмуре, чуб стовбуром - ознака, що Грицько уже хлебеснув.

- Швидко прийшла! - глухо промовив вiн, узрiвши Прiську перед собою.

- Бо за своїм, - одрiзала та.

- Пiдожди ж, поки пообiдаю, - не то гiрко смiючись, не то грiзно сварячись, промовив Грицько.

Прiська присiла на кiнець полу, дожидає… У хатi тихо; чути, як ложка скромаде об миску, як човгає Хiвря вiд столу до печi, як сопе Грицько. Нiхто словом не обiзветься, нiхто його не пророне, мов понiмiли усi. I збоку дивлячись - видно, як та нiмота кожного гнiтить, там, усерединi, тлiє… Здається, одно слово - i, як вiтер, зразу вирве те полум'я наверх, запалає буря…

Прiська, похнюпившись, сидить, слухає тiї гiркої нiмоти; гляне на Хiврю, як та грає зеленими очима, на Грицька, що спiдлоба, мов лобуряка, свiтить своїми - i знову похилиться…

Ось i обiд скiнчився. Грицько устав, перехрестився, набиває люльку.

- Пiдожди, поки покурю, - уїдливо смiється Грицько, виходячи з хати. У Прiськи аж у душi заколотилося… Сидить, мовчить, дожидає. Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся.

- А ти й досi дожидаєш? Пiдожди ж ще, поки висплюся, - каже Грицько, усмiхаючись.

Прiська не видержала… Мов її хто стебнув батогом з усiї сили - вона трiпнулася: сльози градом полилися з очей.

- Грицьку! Бога ти побiйся! - крiзь сльози почала вона. - Ще трохи знущався ти з нас за життя покiйного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? I ще з удови нещасної, з сироти безталанної кепкуєш, глузуєш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобi вiддячить, то твоїм дiтям!

Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемнiло Грицькове лице; очi загорiлися-запалали.

- Ти ще клясти прийшла! - скрикнув вiн.

- Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. Зглянься ти на бога… Празник святий iде… Ти ж будеш i їсти, i пити, а тут за душею шеляга немає.

- Грошей, - кажеш, - немає, - обiзвалася Хiвря, постукуючи горшками, - а святки справляти хочеш!

- Хiба як ми бiднi, то нам i їсти не треба, Хiвре? - одказала Прiська.

- А я, знаєш, що скажу тобi на це, Прiсько?.. Як злиднi, та ще й з перпем!.. Коли б ви не проїдали та не пропивали з своїм покiйним, то й у вас би грошi були.

- Добре таке говорити, у кого вони є. А коли - i того треба, i другого недостае… i подушне заплати, i викупне дай… А нашi заробiтки якi? Вiн же один тiльки й робiтник був.

- А дочка? Дочка - мала у тебе кобила? Нащо ти держиш її при собi? Не вiддала б її людям послужити? Не заробила б вона, як другi? А то сидить дома та хлiб переводить.

- Легко так, Хiвре, казати, дивлячись на других. А коли б самiй прийшлося так жити та бiдувати - не тiї б заспiвала.

- За дурною головою та й ногам лихо! - одказала Хiвря.

Прiська мовчала. Вона бачила, що шо вона не кажи - нiхто її не вчує; а кожне Хiврине слово - спичка у серце: краще мовчати.

Досi ущиплива та докiрлива розмова стихла. Усi знову насупились.

- Так як же, Грицьку? - почала, помовчавши, Прiська.

- Я тобi сказав у волостi. Не чула? - гукнув Грицько.

- Чому не чула? Не глуха, небiйсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже пiсля свят.

- Та ще чи й пiсля свят вiддам? - позiхаючи, вiдказав Грицько.

- То вже дурниця, Грицьку! Як не вiддаси - позивати буду!.. - посварилася Прiська.

- Позивай… Чого ж ти прийшла? Iди - позивай! - блимаючи очима, каже Грицько.

Хiвря скрутнула головою i важко зiтхнула.

- Господи! Як то воно люди забуваються! - напустилася вона на Прiську. - Коли се ти така розумна стала? Чи не пiсля того, як осталася удовою? Як у нас жила, хлiб-сiль їла, то й за позви не знала… Стара, бач, хлiб-сiль забувається.

- Хiба я у вас дурно той хлiб їла? Не робила я, не служила вам? I замiж вийшла - то вам панщину одробляла. Уже кому, Хiвре, грiх таке казати, а тобi грiх!

- Добрий грiх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижнi валялася… хто за тобою ходив? Чиї руки спочинку не знали, вовтузячись бiля тебе? Та знов - вiд кого ти i за кого замiж iшла, забула?

Прiська похилилася. То було справдi так. Хiвря пам'ятлива, не забула нiчого з її давнього; забула тiльки Хiвря, що як Прiська одужала, то поповиварювала вона води з неї, - не було їй спочинку нi вдень, нi вночi… Мовчить Прiська, а Хiвря одно вичитує:

- Або, як волю об'явили… хто, як не Грицько, помiг вам вибудуватись? Вiн i на сохи дерева дав, i на крокви. Хоч воно i не своє - панське, та все ж коли б на другого кого, то не дав. А як на верх, то хмизу свого вже дав… Забула?

- Що ж робити, Хiвре? - тихо схлипуючи, почала Прiська. - Я пам'ятаю вашу запомогу. Спасибi вам. Та згляньтеся ж i ви на мене: свято iде, рокове свято… У мене ж нiчого немає. Отi два рублi - то ж останнi, на якi тiльки й надiя.

- Де ж ти їх вiзьмеш, як немає? Позич у кого, - рає Хiвря.

- Хто ж менi позичить? - уже навсправжки плаче Прiська.

- Ну, чого ви завелися? - грiзно скрикнув Грицько. - I розпустили натяки обоє! Вона нахваляється позивати… ну - i йди, ну - i позивай… Страшнi її позви, куди пак!.. I нiчого тут сидiти та слинити. Iди - позивай!

Прiська побачила, що її женуть з хати. Ще поки злегка так, доки Грицько не розсердився, а розсердиться - i навсправжки вижене. А хiба довго йому розсердитись?

- Господь з вами! - утираючи сльози, промовила Прiська. - Не даєте - самi поживайте! Вам бiльше треба… Куди вже менi позивати вас? I, похилившись, вийшла з хати.

- Я так i знав, що прийде бiсова манiя! - промовив услiд їй Грицько.

- Походе-походе та й пiдоб'ється, - одказала Хiвря. - Краще менi платок на празник буде.

Важкi думки, невдачi, глибока образа докорiв гнали Прiську додому; серце її болiло, сльози заливали очi… Що їй тепер дiяти? Iти жалiтися старшинi? Вона вже раз жалiлася йому, а що вижалiла?.. Всi вони один одного, як чорт болота, держаться; всi одним миром мазанi…

Сумна-невесела прийшла вона додому. Христя веселенько стрiла її.

- Куди се ви, матусю, ходили, що так довго барилися? Жду, жду - не дiждуся вас!

Стара, важко дишучи i не обзиваючись до дочки, опустилася на пiл.

- А ви й не примiчаєте, що я в нових чоботях? - щебече та. - Дивiться - якраз прийшлися при нозi, мов на заказ шитi… Таких i по всьому селу других не знайдеш: i юхтовi, i не шкаповi. Дивiться-бо!

Прiська зирнула; досада ущипнула її за серце.

- Оце вже й натягла! Оце вже i шмарувати почнеш у них? Годi лишень; скинь та положи… Поки новi - то бiльше дадуть за їх.

- Як? Хiба ви продавати будете? - неспокiйно спитала Христя. Прiська мовчала.

- Це ж менi батько купили… Старi он уже розтопталися, розлiзлися… скоро дiрки будуть, - скидаючи, бурмотала Христя.

Як недавнечко ще радiло її серце, коли вона придiвала їх; коли вони, мов вилитi, обхопили її ногу: i невеличкi - а хоч би де придавили!.. "Нехай тепер Горпина одступиться з своїми, хоч її i на заказ шитi", - думала вона, гадаючи, як усi здивуються, коли вона на свято узує їх, як усi будуть заздрити їй!.. А от мати прийшла i, коли вона навела її очi на їх, велiла скинути - продавати думка… Жаль гострими пазурами угородився їй в серце, веселi думки помутнiлися; досада i сльози потемрили їх.

- З якої речi їх продавати? Це мої… Ну, старi i продали б. Нащо й купувати було, на продаж хiба? - одно своє Христя.

- Мовчи! - скрикнула Прiська. - Хоч ти не заливай за шкуру сала: i без того його залили вже менi!

Христя, трохи не з плачем, скинула чоботи, постановила їх на припiчку i з досади сiла за роботу. Прiська собi, спочивши, роздяглася i взялася за гребiнь. Прiська сидить на днищi, висукує та виводить нитку за ниткою: Христя довбається над мережкою… Чутно, як у тiї веретено сюрчить, а в другої шитво лопоче. Прiська колишеться над гребенем; Христя зiгнулася над сорочкою. Нерадiснi думки колишуть першу; та нелегкi зiгнули й другу… У хатi сумно, нiмо, глухо… I нiкому тiї нiмоти порушити, нiкому того суму важкого розвiяти… Ось чутно, рипнули сiнешнi дверi. Нi Прiська, нi Христя не пiдводять голови, не оглядаються. Хто до їх прийде i чого?

- Здоровенькi були! - роздався край порога молодий жiночий голос.

- Тiтка Одарка!.. Здоровi! - перша одказала Христя.

- Здорова, Одарко! - глухо привiталась i Прiська.

- А я увiходжу у сiни, слухаю - тихо; думаю - немає нiкого, та так несмiло i йду. А вони, бач, сидять собi та сумують.

- Отак, як бачиш: сидимо та сумуємо, - каже Прiська.

- Ми се недавнечко пообiдали. Мале моє заснуло; Карпо пiшов з дому… Сумно самiй. Пiду, думаю, провiдаю тiтку Прiську, як там вона?

- Спасибi тобi, Одарко, - зiтхнувши, дякує Прiська. - Тiльки ти ще i добра та прихильна до нас, а то увесь мир, здається, одвернувся. Сiдай, будь ласка, та погомонимо. Сьогоднi оце виходила уперше з двору.

- Де ж ви були?

- Де мене тiльки не було? Була i в волостi, була i в Лобурця. I Прiська повiдала Одарцi, чого i куди ходила i що виходила. Сумно лилася глуха її мова; мовчки слухали її Одарка i Христя: нерадiсне все те розказувала Прiська, нерадiсним i закiнчила…

- Та така мене досада узяла, Одарко, такий сум обняв!.. Христя плаче, а в мене так серце запеклося, що й плакати не можу… Коли б земля розступилася - так би крiзь землю й пiшла.

- Бог з вами, тiтко! - умовляє Одарка. - У вас он дочка; треба її до ума довести, треба її пристроїти. Хто об їй потурбується без вас?


Дата добавления: 2015-07-07; просмотров: 136 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: ЧАСТИНА ДРУГА 4 страница | ЧАСТИНА ДРУГА 5 страница | У ГОРОДI 1 страница | У ГОРОДI 2 страница | У ГОРОДI 3 страница | У ГОРОДI 4 страница | У ГОРОДI 5 страница | У ГОРОДI 6 страница | У ГОРОДI 7 страница | ЧАСТИНА ТРЕТЯ 1 страница |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ЧАСТИНА ДРУГА 1 страница| ЧАСТИНА ДРУГА 3 страница

mybiblioteka.su - 2015-2021 год. (0.041 сек.)