— Сто шістдесят сім. Це все, Джудо? — почула вона.
Почулося скрипіння лебідки, яка піднімала трап. За хвилину пролунала корабельна сирена. Анна дивилась на людей, що з’юрмилися на палубі. Корабель відчалив. І раптом вони заспівали хором:
І jab ber emal, aet, I jab ber ainmon
ion kineo im litu
kin ailon eo ao im melan ie
Eier im jiktok ikerele
kot iban bok hartu jonan an elsp ippa
Ao emotlok rounni im ijen ion
ijen ebin joe a eankin
ijen jikin ao emotlok im le rim mad ie
Анна стояла випроставшись і слухала, поки не затих останній звук. Потім, коли корабель зник за обрієм, вона підійшла до берега і ввійшла у воду. Розімкнула пальці. Черепашка відштовхнулася від її долоні і зникла у воді. У Анни перед очима стояло усміхнене обличчя Матте- уса...
Увечері вона з валізою в руці стояла на піску біля пальм, а трохи згодом літак уже набирав висоту. Анна дістала пляшку і складаний ніж, вправно відкоркувала пляшку, відкинула голову і стала пити просто нахильці. Нарешті, трохи заспокоївшись, взяла ручку і папір.
«Тут, на висоті, здається, що ти ближче до Бога. Я мушу тут напитися. Щоб цього Бога не проклинати. За те, що Він нічого не бачить і мовчить. Його не було в Дрездені, Його не було в Бельзені і Його не було сьогодні вранці на Бікіні. Його ніколи немає. Мабуть, Його немає взагалі. Я скучаю за Маттеусом, скучаю за Лукасом. Я скучаю за скрипкою. За нею особливо. Мені не вистачає тільки тебе. Це величезна різниця, Ендрю. Скучати я буду завжди, а не вистачатиме мені тільки тебе. Ти погана, лиха людина. Ти все нищиш».
Вона закрила ручку і сховала її в сумку. Піднесла до губів пляшку з вином. Потім схопила сумку, дістала звідти записник. Перегортаючи сторінки, згадувала острів, який приречений зникнути з лиця землі, перечитувала історії, які записала цими днями. Про дружбу, близькість, ніжність, спокій. Пере нею, наче кадри кінохроніки, поставали картинки: стара Кетрут, що плює червоною, мов кров, слиною, величезний лангуст у морській безодні, усміхнений Маттеус, хлопчаки, що «вивчають хвилі», повернення Нішми з риболовлі, переповнена людьми церква, ненависний Вайєтт, переляканий Джуда зі слізьми на очах, Рейчел з донькою на руках, дівчатка, що заплітають їй коси. Вона дістала зі шкіряного футляра фотоапарат. І стала відкривати касети і висмикувати з них плівку. Все це так і було. Все це вона запам’ятала. Все це вони знищать. Але вона не хоче мати з цим нічого спільного. Це залишиться в її пам’яті. Назавжди. Вона висмикувала плівки і кидала їх на підлогу. І раптом зрозуміла, що дуже стомилась. Порожня пляшка вислизнула з її рук. Вона заснула.
Впродовж усієї подорожі Анна перебувала в напівсні, знесилена й оглушена алкоголем. Маджуро, Гонолулу, Лос-Анджелес. Вона спускалася по трапу з рештою пасажирів, подавала квитки, сідала в черговий літак. І ось нарешті аеропорт Нью-Йорка. Стояв теплий вечір. Анна взяла таксі і веліла водієві їхати на Таймс-сквер. їй дивно було бачити метушню на вулицях і чути голосний перегук автомобільних гудків. Вона опустила очі й побачила, що на її черевиках ще лишилися піщинки з Бікіні.
Письмовий стіл мав такий же вигляд, яким вона його лишила. Зім’ята мапа Тихого океану. Аркуші паперу, списані почерком Стенлі. Порожня кавова чашка. Її улюблена ложечка на блюдці, ніби вона вийшла звідси вчора.
Сіла в крісло. Провела повільно пальцями по фотографії в альбомі. Встала і пройшла на кухню, принесла собі кухоль кави. У «машинному відділенні», як завжди, тріщали телекси. Анна виклала скручені спіралями засвічені плівки на стіл. Туди ж — кілька незасвічених касет і нарешті футляр з фотоапаратом.
Відійшла до вікна і закурила. У двері постукали, хтось увійшов. Вона не обернулась.
— Не слід стільки курити, Анно, — почула вона спокійний голос Артура.
Вона повернулась. Повільно рушила в його бік. По її обличчю котилися сльози.
— Вони справді хочуть висадити в повітря острів? — запитав Артур, обнімаючи її.
— Не знаю. Вони вигнали звідти мешканців. Посадили на корабель і вивезли. Розумієш? Витягли з домівок, загнали на корабель... А ті... тихо пішли, не кричали, не протестували, стояли на палубі і співали.
— А хто наказав їм виїхати? Що їм обіцяли?
— Вайєтт. Він обіцяв, що вони повернуться.
— А ще що? Грошову компенсацію? Він сказав, коли вони можуть вернутись? Вони що-небудь підписували? Ти бачила які-небудь документи?
— Ні. Вайєтт просто з’явився після церковної відправи і попросив, щоб вони поїхали.
— Він зачитав їм якесь розпорядження? — Артур явно починав злитися. — Яку-небудь заяву уряду Сполучених Штатів?
— Ні, нічого не читав. Він їх просто попросив...
— Попросив? Встав перед ними і попросив? Просто так? — спитав Артур, дратуючись чимраз сильніше. — Ти можеш усе це описати?
— Так.
— У тебе є це на негативах? Ти зняла Вайєтта? Зробила які-небудь знімки цього покидька? — кричав він дедалі голосніше.
— Зробила.
— Де вони?
— Не знаю. На моєму столі. Я напилася в літаку і частину фотографій засвітила. Мені було надто боляче, Артуре, нестерпно боляче...
Він міцно притиснув її до грудей. Підійшов до теле-фону.
— Максе, негайно сюди! Все облиш і приходь. Анна повернулась. До завтрашнього ранку у мене на столі мають бути всі її знімки з Бікіні. Чуєш? Усе. Все, що знайдеш на плівках. Включно із засвіченими, — сказав він рішуче. — Так! Ти не помилився. До ранку...
Шофер Артура відвіз Анну в Бруклін. На сходах біля дому Астрід її чекав кіт. Коли вона піднімалася сходами, він голосно нявкнув. Вона зупинилася. Кіт підбіг до неї і, муркаючи, став тертися об ноги. Вона взяла його на руки, міцно притиснула до себе і розплакалась...
Нью-Йорк, Манхеттен, дообідній час, понеділок, 1 липня 1946 року
Після Бікіні Анна знову проводила недільні дні в ре-дакції. За Дрезденом, Кельном і за всім «тим» життям найдужче вона сумувала саме у вихідні і рятувалася від цієї зажури, з головою поринаючи в роботу. А тепер для смутку була й інша причина. В редакції їй було легше переживати недільні дні. Тут були її фотографії, її книжки, її квіти в горщечках, її безладдя на столі і «її» рожевий холодильник на кухні. Тишу спорожнілого холу порушував лише стукіт телексів у «машинному відділенні». Коли Анні робилося самотньо, вона могла спуститися в лабораторію, до Макса. Макс Сікорський був тут завжди. І в нього завжди знаходився для неї час. Цієї неділі теж.
Після полудня вона пішла до нього, і вони разом про-являли знімки. Особливі знімки.
У суботу вранці вона зустрілася зі Стенлі і Доріс у Центральному парку. Було вітряно. Стенлі штовхав візо-чок, Анна й Доріс ішли за ним слідом і розмовляли. У Анни був з собою фотоапарат. Раптом Стенлі витягнув малу з візочка, взяв на руки і притиснув до себе. Доріс стрепенулась і підбігла до нього.
— Що ти робиш?! — вигукнула вона. — Ти ж її засту-диш!
А Анна почала фотографувати. Стенлі тікав, а Доріс його наздоганяла. Нарешті Стенлі зупинився. Вони стали навперебій цілувати немовля. Анна знімала. Підійшла ближче і знову знімала. Стенлі передав немовля Доріс. Підійшов і обняв Анну.
— А ти ж обіцяла, що не плакатимеш. Ми домовились, ти пам’ятаєш?
Так, вона обіцяла. Але там, у парку, вона плакала з ін-шої причини. Не від жалю до себе і не через Ендрю. Там вона плакала від радості.
— Я не плачу. Просто щось потрапило в очі...
У маленької Анни Бредфорд у Центральному парку очі були ще блакитніші, ніж у братів Бредфордів. І про- менистіші. Вони яскраво блищали навіть на чорно-білих фотографіях. Потім Анна і Макс проявляли інші знімки. З іншими очима, які теж блищали, тільки від сліз.
У суботу ввечері Анна домовилася зустрітися з Ната- ном. Вони збиралися піти на «Ніч у музеї». У травні мину-лого року вони не мали на це часу. А зараз, через рік, він, нарешті, знайшовся. Анна стояла на східцях музею «Метрополітен» і курила в очікуванні Натана. Він прийшов не сам. До його плеча притискалася молода жінка.
— Анно, дозволь познайомити тебе...
Жінка подала їй руку.
— Мене звуть Зоф’я, — сказала вона тихо.
Так і сказала: «Зоф’я». Найкращу подругу бабусі Мар-ти з Ополє теж звали Зоф’я. Не Софі, а саме Зоф’я. Вони увійшли до музею. Зоф’я погано говорила по-ан-глійському. Іноді, видно, сама того не помічаючи, пере-ходила на французьку. Тоді до розмови втручався Натан і допомагав їй. Вони йшли залами музею, і Анна думала, про що б розповідав її батько, якби був поруч. Вона не стільки розглядала картини, скільки фотографувала. Обличчя Зоф’ї. У якийсь момент Натан кудись відійшов, і дівчата посідали на лаву в центрі величезної зали.
— Натан мені багато про вас розповідав, — сказала Зоф’я по-німецькому. — Ви дуже добра людина...
— Ви й німецькою розмовляєте? — здивувалась Анна.
— Німецьку я знаю не гірше від польської. А може, й краще. Але Натан терпіти не може, коли я говорю по- німецькому.
— Звідки ви знаєте німецьку?
— З Кракова і Відня. Мій чоловік був віденцем. У Кракові ми розмовляли між собою німецькою, а з нашою донькою ще й польською. Він вважав, що це найважливі-ша в світі мова. І дуже гарна.
У Анни кольнуло в грудях. їй смертельно захотілося закурити. І вона закурилачДо них тут-таки кинулася де-бела доглядачка.
— Ви що, з глузду з’їхали?! — крикнула вона. — Не-гайно загасіть сигарету!
Анна струсила попіл у сумочку. Загасила сигарету об підошву і сховала недопалок у кишеню. Доглядачка пі-шла. Одна затяжка допомогла, більше й не вимагалось.
— Ви знаєте, що я німкеня? — спитала вона.
— Так, знаю. Натан розповів мені. Ви з Дрездена...
— Що сталося з вашим чоловіком?
— Німці вбили. Мого батька теж. У Моліданеку...
Анна встала. Повільно підійшла до наглядачки.
— Розумієте, я дуже залежна від нікотину і дуже нер- вуюся зараз. У цій залі нікого, крім нас, немає. Дозвольте мені закурити. Я буду струшувати попіл у сумочку. Лише одну сигарету. Будь ласка!
— У жодному разі. Тут багато творів мистецтва! — обурилася доглядачка.
Анна повернулася на лаву. Сіла поруч із Зоф’єю.
— Я не хотіла вас образити, — тихо сказала та. — Ви запитали...
— Ви мене анітрохи не образили. Я ненавиджу цих німців. Ненавиджу! — перервала її Анна. — Ваш чоловік був євреєм? — запитала вона, посмоктуючи сигарету.
— Так. А батько ні. Він був поляком, як і я. Це неправда, що вбивали тільки євреїв. У нашому таборі вбивали всіх. Росіян, поляків, австрійців, угорців, французів...
— У якому вашому таборі? — вигукнула Анна, не дав-ши їй закінчити.
— В Аушвіці...
— Ви вижили в Аушвіці?!
— Так. Я знала німецьку, французьку й польську, вміла друкувати на машинці. Працювала секретарем третього заступника коменданта табору.
— Секретар третього заступника коменданта табору. Ви були секретарем третього заступника коменданта табору, секретарем третього заступника... — повторювала Анна, мнучи сигарету. — Як звуть ваших дітей? — запитала вона тихо.
— Магдалена й Ерік. Магда померла в Аушвіці. Вона захворіла, і її одразу ж після приїзду в мене забрали. А Еріка забрав його батько, той самий комендант, коли тікав перед визволенням табору.
Анна встала з лави. Стиснула кулаки. Вона йшла і го-лосно лаялась. По-німецькому. Закурила й повільно пройшла мимо доглядачки. їй було начхати на всі ці твори мистецтва. Вона зараз навіть хотіла, щоб доглядачка кинулась на неї. Вона була готова душити її, бити кулака-ми і ненавидіти. Зараз вона могла тільки ненавидіти. Ко-гось реального, а не тільки цього коменданта з Аушвіца.
Але доглядачка лише глянула на неї із співчуттям і знева-жливо повернулася до неї спиною.
Анна вдивлялася в кювету. Там повільно проявлялося Зоф’їне обличчя. Величезні усміхнені очі, повні сліз, хоча вона зовсім не плакала. Анна ніби знову чула її голос: «Магда померла в Аушвіці. Вона захворіла, і її забрали у мене одразу ж після приїзду...»
Вона повернулася в офіс. О двадцять третій годині радіостанція Сі-бі-ес передала лаконічне повідомлення:
Сьогодні вранці, ЗО червня 1946року, збройні сили Сполучених Штатів Америки успішно провели випробування атомної зброї на атолі Бікіні. Бомба потужністю 23 кілотонни в тротиловому еквіваленті, скинута з бомбардувальника Б-29, вибухнула на висоті 520 футів над землею. Результати випробування будуть відомі за кілька днів. Радянський Союз висловив рішучий протест, який було передано сьогодні послу Сполучених Штатів у Москві...
Анна встала зі стільця. Заплющила очі. Як тоді...
Відвернувшись від священика, вона нахилилась і простягла руку до одного з каменів, що валялися на підлозі. Вибрала найбільший, який могла втримати. Повернулася і щосили пожбурила його.
Вона взяла горщик з квіткою і швиргонула ним у шафу. потім підійшла і стала з усіх сил копати шафу ногою...
Додому Анна повернулася після півночі. Дорогою, посередині Бруклінського мосту, вона опустилась на асфальт, спираючись ногою на перила, і плакала.
Вранці в понеділок вона сіла на підвіконня і довго дивилася на лаву в парку, потім пішла в душ. Холодна вода стікала по її тілу. їй хотілося замерзнути і забути Ендрю. Змити його доторки. Нічого не відчувати.
Зі станції на Таймс-сквер вона пройшла до Медісон- авеню. На розі 48-ї вулиці увійшла до пекарні. Сюди вони якось заходили з Максом. Тоді їй принесли молока і булочку з дріжджового тіста, як у бабусі Марти. Анна сіла за столик у кінці зали. За хвилину до неї підійшла молода жінка.
— Принести вам молока? — спитала вона.
— Звідки ви знаєте, що я хочу молока? — здивувалася Анна.
— Ви в нас уже були одного разу. Тоді ви роздивлялись фотографії...
— Так, справді. Принесіть, будь ласка, молока. Гарячого. І булку. Звичайну булку з маслом.
Анна сиділа і вдихала знайомий аромат, такий самий, як у дрезденській пекарні, що на перехресті Грюнер і Циркусштасе. По неділях мама посилала її туди по булочки, а потім вони без поспіху й спокійно снідали. Анна обожнювала недільні сніданки в їхній квартирі на Грюнер...
Вона дивилася крізь вікно пекарні на людей, що по-спішали на роботу. Був сонячний літній ранок. Відчувалося, що день буде жарким. Раптом вона побачила Доріс, яка повільно котила перед собою дитячий візок. Анна згадала, що саме сьогодні Стенлі збирався показати всім у редакції свою доньку. Анна підхопилась і вибігла на вулицю.
— Доріс! — крикнула вона.
Доріс взяла немовля з візка, і вони увійшли до булочної.
— Доріс, тут можна випити справжнього молока! Тобі замовити? — спитала Анна.
— Молока мені вистачає. Я сама останнім часом як ходячий молокозавод. Замов мені краще кави. З цукром.
Бородатий чоловік за стійкою крикнув:
— Жаклін, як там молоко?
Офіціантка підійшла до них. Вона уважно подивилася на Доріс, що знімала чепчик з голови немовляти.
— Стенлі вважає, що мені зараз не можна пити каву, — говорила Доріс, не звертаючи увагу на офіціантку. — Мовляв, трую дитину. Уявляєш? Так і сказав. Він просто з’їхав з глузду останнім часом... — додала вона.
Анна помітила, як тряслися руки в офіціантки, коли вона ставила кухоль з молоком на столик.
— Можна мені потримати вашу крихітку? — попросила раптом офіціантка, звертаючись до Доріс. — У неї такі дивовижні блакитні очі.
Доріс підняла голову й усміхнулась.
— Це в батька, — сказала вона.
— Я знаю, — ледь чутно відповіла офіціантка, обережно доторкаючись до голівки дитини.
За хвилину вона пішла. Анна й Доріс перезирнулись, знизали плечима і повернулися до розмови. Анна була голодна. Помітивши, що тарілочка з її булкою стоїть на прилавку, вона встала і, лавіруючи між столиками, рушила по неї. Якийсь чоловік відірвав погляд від газети, зняв окуляри в роговій оправі і квапливо сховав ноги під столик. Анна глянула на газету, яку він поклав поряд з капелюхом. Помітила заголовок «Нью-Йорк Тайме» і чорну пляму на першій шпальті. Вона взяла газету і розгорнула її, впустивши капелюха на підлогу. Вся перша шпальта була чорною. І лише одне слово на чорному тлі: «Бікіні»...
— Артур... — прошепотіла вона.
— Мене звуть не Артур. Ви мене з кимось переплутали, — спокійно відповів чоловік, усміхнувшись.
Анна повернулася до Доріс. Тремтячою рукою витягла з гаманця кілька банкнот, поклала їх поряд з недопитим кухлем молока.
Міцно стиснувши руку в кулак, підняла її над голо-вою. Відчувала радість. Але передусім вдячність. Вели-чезну вдячність.
— Пробач, Доріс. Мені треба терміново піти. Пробач... Вийшовши з пекарні, вона побігла.
Вона бігла щораз швидше. Як божевільна. Міцно стискаючи /Іукасові руку. Потім раптом випустила її. Він біг поруч і усміхався. У нього були величезні, чорні, як вугілля, зіниці щасливих очей. Він випередив її, і вона зупинилась. Дивилась, як він зникає в юрбі. І раптом почула скрипку...
Вишневський Януш Леон БІКІНІ
Роман
З польської переклали Саган Василь та Попсуєнко Юрій
Обкладинка Задорожної Наталії Валентинівни
Редактор Ю. Г. Попсуєнко Коректор Н. Ю. Тихоновська Комп’ютерна верстка О. Ю. Кабаченко
Підписано до друку 20.05Л0. Формат 84х1081/32.
Друк офсетний. Папір друкарський. Гарнітура Ньютон.
Ум. друк. арк. 24,3 Обл.-вид. арк. 20,99.
Тираж 3000 прим. Зам. № 0-0669.
ЗАТ «Національний книжковий проект» http://publish.knig.net
03148, Київ, вул. Сім’ї Сосніних, З Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 1723 від 23.03.2004
Віддруковано у ВАТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”» 61012, м. Харків, вул. Енгельса, 11.
Свідоцтво ДК № 2891 від 04.07.2007 р. www.globus-book.com
І
«Бікіні» -
це не просто роман
про кохання.
Сюжет з усіма його подіями, стосунками, переживаннями розгортається на тлі подій політичних.
Проведено немовби паралель між
страшною трагедією атолу Бікіні й трагедією тисяч людей, що пройшли крізь пекло Третього рейху.
Це роман-нагадування:
ніщо й ніколи не знімає моральної відповідальності кожного з нас за долю і планети, й окремих її жителів.
У вівторок восьмого травня близько полудня вона сиділа з сигаретою на підвіконні і дивилася на густу розбурхану стоголосу юрбу, що зібралася на Таймс-сквер. Американці відзначали День Перемоги. Плакати, гасла, повітряні кулі, маленькі прапорці з абревіатурою «У-Е-Оау» — американці люблять скорочення, що легко запам’ятовуються — були перемішані з американськими прапорами. УісШгу-оуег- Еигоре-Оау, День Перемоги над Європою, оголошений у
1 Сьома... ми вирушаємо о сьомій, Чекатиму тебе в раю
1 Я не можу лишатися тут більше,
Не можу жити в гармонії і спокої,
Не можу схилити голову на долоні.
Ця думка не дає мені спокою,
Забирає надію і здатність співати, стискає горло.
А дух мій неспокійний дрейфує у синю далечінь,
Де могутня сила одного ясного дня наздожене його,
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |