Тепер зупинилася вона. Дістала сигарету з кишені пальта.
— Розумієш, Натане, знайомлячись з людьми, я ніколи не цікавилась їхньою національністю. Мені було однаково, єврей це, поляк, росіянин, австрієць чи баварець. Та іноді люди самі говорили мені, що вони євреї. Вони мені подобались. Одного я навіть любила і зараз за ним сумую. Але не будемо про це. Коли-небудь, якщо захочеш, я все тобі розповім...
Вони дійшли до станції метро мовчки. І лише коли спустилися вниз і стали в чергу до каси, Анна зізналася, що насправді в офісі нічого не забула. Просто їй хотілося втекти від Астрід і лишитися з ним наодинці, а ще, хоча це може видатися смішним і наївним, їй дуже хочеться, щоб він навчив її орієнтуватися в метро. Натан не бачив у цьому нічого дивного. Він переписав для неї розклад руху поїздів другої лінії у будні і вихідні дні. Двічі уточнив у жінки-касира, чи діє він. З’ясував, як швидше доїхати потрібним Анні маршрутом, коли вагони переповнені і коли народу менше. Касир навіть почала дратуватися. Коли він усе записав, вони нарешті зайшли до вагона. Анна глянула на годинник. На станції біля Таймс-сквер вони були через сорок чотири хвилини. Дорогою вона з цікавістю спостерігала інших пасажирів. Усі можливі кольори шкіри і волосся, уривки розмов різними мовами, найрізноманітніші запахи. Достоту так само, як на нью-йоркських вулицях.
Незважаючи на пізню годину, вони підійшли до будівлі редакції в суцільному натовпі.
— Отже, якщо не станеться нічого непередбаченого, я доберуся від станції в Брукліні до дверей будинку «Тайме» усього за годину! — радісно вигукнула Анна і взяла Натана під руку. — Хіба це не здорово, Натане? Всього за годину! Про всяк випадок я додам іще хвилин тридцять і... буду пунктуальна, як німецька залізниця! — засміялася вона. — Довоєнна. А тепер ходімо, — додала вона, прискорюючи ходу і тягнучи його за собою. — Я запрошую тебе випити. Можна жінці в пуританській Америці запросити чоловіка випити? Я хочу підняти тост. За тебе, за мого батька, за Клейста і за нью-йоркське метро. Я вже давно не випивала. Востаннє я напилася разом з кицькою тітки Аннелізе в Кенігсдорфі. Мені тоді і на думку не могло спасти, що я коли-небудь прогулювати-мусь під руку з чоловіком по Таймс-сквер.
Натан уповільнив ходу й за кілька секунд зупинився. Він подивився на неї якось дивно, ніби бачив уперше в житті.
— Ти кудись поспішаєш? Може, додому, до дружини? — спитала вона, здивована такою реакцією. — Ти одружений, Натане? Пробач, я давно мала б про це запитати, — квапливо додала вона, вивільняючи руку.
— Ні, я не одружений. Ти вже питала мене про це, — відповів він.
— Ні! Про це не питала. Я спитала лише, чи ти закоханий. Буває так, що шлюб і кохання — зовсім різні речі.
— Послухай, — він міцно схопив її за руку. — Вранці минулої неділі, коли ти бігла із заплющеними очима... Я опинився там зовсім випадково. Обіцяв колезі, що принесу йому результати тесту в суботу ввечері, але так стомився, що з лабораторії подався просто в ліжко. У неділю я звичайно сплю до полудня, а потім читаю. Тієї неділі я не міг спати й не хотів читати. Тому вийшов на вулицю з цією течкою і зіткнувся з тобою. А потім я весь час думав про тебе, про твій Дрезден і про бомбосховище, в яке ти бігла. Спонукуваний якимсь дивним передчуттям, я подався на блошиний ринок у Грінвіч і ненароком відшукав у коробці, повної книжок, саме ту, на якій зазначено прізвище твого батька. Там було повно цих коробок. Але я витяг саме цю книжку. Тобі не здається, що це якась магія? А наймагічні- ша — ти сама. Це так чарівно, що ти запросто ведеш мене під руку на чарку. І те, як ти відкидаєш волосся з лоба і кладеш ногу на ногу. Зайдімо ось до цього ресторану. Саме до цього. Може, він теж попався нам на шляху не випадково.
Це не було випадково. У цьому ресторані вона взнала про Америку дещо нове. Зала була повна людей. Чорношкірий офіціант провів їх до бару в глибині зали й велів почекати, поки звільниться столик. Натан замовив вино. «Найкраще рейнське», — сказав він барменові. Анні не хотілося сідати за столик. Вона не була впевнена, що одягнена відповідним чином, а в барі можна було не знімати пальто.
Натан розповів їй про свою «постійну роботу», про яку його так безцеремонно розпитувала Астрід. Він захистив дисертацію з біології і вже кілька років працював у Брук- ліні в фармацевтичній фірмі «Чарльз Пфайзер компані». Керував невеликою групою, яка тестувала нові ліки на мишах, щурах і хом’ячках. Це була дуже цікава і відповідальна робота. Зараз вони займалися новою вакциною проти туберкульозу.
— Але хом’ячки, здається, не хворіють на туберку-льоз? — запитала Анна.
— Зазвичай ні, але ми їх спеціально заражаємо.
— Це жорстоко! — обурилась вона.
У цей момент до бару наблизилась незвична пара — високий худорлявий чорношкірий чоловік в елегантному світло-сірому костюмі, чорній сорочці і сірому капелюсі з атласною стрічкою і попідручки з ним дебела мулатка в кармінно-червоному костюмі з разком білих перлів на повній шиї. Вони вмостилися за столик неподалік, і Анна краєм ока спостерігала їх, слухаючи Натана, який бубонів щось про необхідність проведення дослідів на тваринах. Рудоволосий веснянкуватий бармен демонстративно ігнорував нових відвідувачів, і невдовзі чоловік, якому урвався терпець, зробив красномовний жест і чемно попросив два келихи мартіні. Бармен сказав:
— У нашому ресторані негрів не обслуговують.
Він саме так і сказав: «негрів не обслуговують». Цей рудий сучий син справді так сказав! Анна відчувала, як у неї закололо в грудях і застукало у скронях.
Спекотний червневий полудень тридцять сьомого року. Вона сидить на білому стільці між батьками за столи- ком у кав’ярні біля палацу Цвінгер у Дрездені. Після відвідин палацу батько повів їх із мамою поїсти морозива. Опасистий спітнілий офіціант у білому халаті з червоною пов’язкою зі свастикою на лівому рукаві голосно кричав літній парі, що сиділа за сусіднім столиком:
— Тут жидів не обслуговують!
Усмішка миттю сповзла з батькового обличчя. Він тремтячою рукою схопив гаманець, кинув на стіл кілька банкнот, узяв Анну за руку і потягнув за собою на терасу перед кав’ярнею. А потім обернувся, виглядаючи матір. Крізь скляні двері Анна побачила, як мати, енергійно же-стикулюючи, щось говорила офіціантові, потім різко пе-ревернула догори дном вазочки з недоїденим морозивом і подалася до чоловіка й дочки...
Цієї миті Натан перестав для неї існувати. Чорношкірий чоловік закурив, жінка заспокійливо погладила його по руці. Анна бачила червоні прожилки на білках його очей. Вона подала знак барменові і, стараючись бути чемною, замовила два мартіні. Коли келихи опинилися перед нею на стійці бару, взяла їх, встала перед чоловіком і сказала:
— Прошу вас, випийте за моє здоров’я і за здоров’я мого друга Натана. Нам це було б дуже приємно!
І вернулася на своє місце. Натан не зрозумів, що ста-лося. Він тільки помітив, що вона нервується. Бармен підійшов до чорношкірої пари, забрав у них келихи і поставив на тацю. Анна тупг-таки встала, нахилилася вперед, схопила бармена за краватку і притягнула до себе. Вино з келихів потекло по його білій сорочці.
— Ці люди — мої гості! Вибачтесь перед ними негайно і принесіть ще два мартіні! — сказала вона, наблизивши обличчя до обличчя переляканого бармена.
— Випий заспокійливе, міс! І забери від мене свої лапи, — процідив він.
Вона іще дужче потягла за краватку. Лице бармена повільно червоніло.
— Ах ти, рудий падлюко! Грьобаний расист зі свинячою шкірою! Прошу тебе по-доброму: принеси два мартіні для цих людей, або я влаштую тут такий скандал, що твій шеф звільнить тебе, не чекаючи кінця зміни. І можеш не погрожувати мені поліцією. Якщо ти її викличеш, завтра про це напишуть в усіх газетах, а післязавтра люди будуть за версту обходити цей притон. Коли приїде поліція, я звинувачу тебе в расизмі, а коли приїдуть журналісти, то ще й у нацизмі і фашизмі. Мені повірять. Я німка. А всі знають, що хто-хто, а німці добре розбираються у фашизмі. Я тобі востаннє кажу! Віднеси цим панам два мартіні. Я плачу! — крикнула вона в кінці.
Бармен стояв як паралізований. Вино капало з його одягу на підлогу. Анна поправила краватку у нього на шиї, з неприхованою відразою відштовхнула його, голосно зітхнула і сіла, вчепившись у барну стійку, щоб утамувати тремтіння в руках. Натан підсунувся ближче і обняв її. Вона не могла витиснути з себе ні слова. Бармен зник за завіскою, що відокремлювала бар від службового приміщення. Він вернувся в свіжій сорочці, з білою серветкою через лікоть і двома келихам і поставив їх перед чорним чоловіком. Проходячи повз Анну, бармен кинув на неї ненависний погляд. Вона поклала на стійку банкноти зі словами:
— Здачі не треба!
Відійшла від бару, наблизилась до мулатки і сказала:
— Пробачте нас! Можу собі уявити, який у цього мартіні зараз гидкий смак...
На вулиці вона вдихнула повні груди повітря. Натан крокував поруч. Вона взяла його під руку, і вони вернулись до станції метро. Говорити не хотілося. Біля дому Натан спитав:
— Твоє прізвище щось означає по-німецькому?
Вона проігнорувала його запитання, встала навшпиньки і, поцілувавши в лоба, прошепотіла:
— Дякую тобі за тюльпани. І за Клейста...
І побігла вгору по сходах. Перш ніж відчинити двері, Анна обернулась. Вона була впевнена, що Натан усе ще стоїть на тротуарі.
— Тобі личать нові окуляри. На добраніч, Нате!
Сонячним ранком, у п’ятницю 16 березня 1945 року, Анна в юрбі пасажирів рухалася до станції метро на Черч- авеню. Вона вперше почувалася частиною цього міста. Як і всі, купила квиток, стояла серед інших пасажирів на пероні, втиснулася, підштовхувана ззаду, до вагона, їхала в переповненому поїзді належне число станцій, читала заголовки газет у руках пасажирів, що сиділи, прислухалася до їхніх розмов, вийшла на своїй станції, піднялася нагору і вже на вулиці, в юрбі, що поступово рідшала, рушила до будинку редакції. Тепер вона вже не панікувала і не притискалася до стін від звуку сирени «швидкої допомоги», хіба що уповільнювала ходу і на мить прикривала очі, щоб потім продовжити йти у тому ж темпі, що й решта. І якщо все виходило так, як вона планувала вранці, стоячи під душем, вона пишалася собою...
Для певності Анна вибрала в розкладі такий потяг, щоб у будь-якому разі встигати на роботу до восьмої. Хоча робочий день починався о дев’ятій, їй хотілося бути впевненою, що вона не запізниться. Стенлі чекав її, спершись спиною на дверцята машини, припаркованої біля входу в будинок редакції.
— У тебе що, безсоння? — спитала вона.
— Ні. — Він поцілував її в щоку на знак привітання. — Але якщо мене мучить кошмар, я прокидаюсь рано.
— А що тобі снилося сьогодні?
— Мені приснилося, що Черчілль наказав розбомбити нью-йоркське метро. ^
Вона усміхнулася, зрозумівши, що він має на увазі. Зняла рукавичку і ніжно погладила його по обличчю.
— Цей сон тобі приснився саме сьогодні, Стенлі?
— Так, саме сьогодні, Анно...
Вони піднялися на ліфті нагору. В офісі проглянули телекси і телеграми, що прийшли минулої ночі, склали план на день. Стенлі запропонував не виїздити за межі Манхетгена. Йому хотілося бути недалеко від редакції, адже сьогодні з Вашингтона повертався Артур!
Спершу вони пройшлися пішки по 42-й вулиці до Брайант-парку. Стенлі сказав, що хоче опинитися там, «поки не задзвонили будильники». Вікна солідної будівлі нью-йоркської публічної бібліотеки з одного боку виходили в парк, а з другого — на П’яту авеню. Стенлі вважав, що саме на газонах Брайант-парку має бути географічний центр Нью-Йорка. Невдовзі Анна зрозуміла, що він мав на увазі, говорячи про будильники. Тут, на газонах, у центрі найбагатшої столиці світу, на ковдрах, картоні, у спальних мішках і просто на траві спали бездомні. Сотні бездомних! Навіть у Дрездені, коли його залила хвиля біженців зі сходу, Анна не бачила стільки людей, які спали під відкритим небом! Вони обійшли парк і зняли кілька кадрів, причому щоразу Анна старалася знайти такий ракурс, щоб обличчя людей, серед яких було немало жі-нок, неможливо було розпізнати.
З Брайант-парку вони поїхали в дитячий притулок на 68-й вулиці. Тільки за останню ніч на східцях притулку залишили трьох немовлят. Стенлі бесідував з черницями і волонтерами, які там працювали, а Анна фотографувала величезну залу, в якій у десять рядів стояли ліжечка з немовлятами. Протягом одного цього року в притулок підкинули не менше тисячі малюків. Не рахуючи тих, кого передавали сюди «офіційно», тобто після всіляких бюрократичних процедур. На думку завідувачки притулку, емігранти із Сербії, саме через цю паперову тяганину з розпачу залишали дітей на сходах притулку. Адже часто вони були не тільки бідні, а й неписьменні, і оформлення документів ставало для них нездоланною перешкодою. До того ж багато з тих жінок старалися не стикатися з імміграційною комісією. «Гадаю, ви розумієте, що я маю на увазі», — додала вона в кінці.
Анна вийшла з притулку вражена. Вона не могла пригадати жодного неписьменного в Німеччині. А від дітей у довоєнному Дрездені відмовлялися так рідко,' що ці випадки тут-таки потрапляли на перші шпальти газет. Стенлі зацікавився цією темою тому, що останнім часом дітей стали підкидати постійно.
Вертаючись до редакції, вони говорили про те, що Ман- хетген вражає не лише своїм багатством, а й бездомними у
Брайант-парку і такими ось притулками, що мовби волали про те, наскільки несправедливо це багатство розподілене.
— У цій країні так було, є і буде. Можеш бути певна, соціалізм на береги річки Гудзон не прийде ніколи, — підсумував свої роздуми Стенлі. — Те, що зараз робимо ми з тобою, всього лиш оголить верхівку айсберга. І все ж я сподіваюся, що це хоч когось зачепить за живе, і він, спонукуваний співчуттям, любов’ю до ближнього, альтруїзмом, а головним чином — докорами сумління, допоможе цим людям. До речі, багато хто допомагає. Саме через докори сумління. А наші матеріали ці докори пробуджують.
Того вечора вони розклали фотографії на підлозі кабінету і запекло сперечалися, відбираючи кращі. Стенлі з ущипливістю в голосі зауважив, що, коли в лабораторію до Макса йде з плівками Анна, вони одержують готові відбитки за годину, а от йому доводиться чекати їх до середини наступного дня.
— Ти звабила ще одного чоловіка на цій фабриці. Метью і радий би підбити клинці до тебе, але боїться. Ходить, як пес навколо кицьки, побоюючись її пазурів. Макс... Ну що ж, Макса ти приручила легко, як улюблена доця татуся. Для тебе він готовий на все, — констатував Стенлі, після того як Макс сам приніс їм до кабінету фотографії. — Відтоді як померла його дружина, він майже не виходить з лабораторії. Та заради тебе не полінувався прийти сюди. Йому, вочевидь, довелося розпитувати дорогою, як тебе знайти, — додав він буркотливо.
Розглядаючи знімки, вони довго не могли прийти до спільної думки. Анна обстоювала кадр, на якому бездомний читав книжку, лежачи на мокрій траві на брудному картоні, а віддалік невиразно, але цілком упізнавано прозирали контури будівлі бібліотеки. А Стенлі більше подобався знімок з притулку. Кілька пар маленьких ручок, що стирчали над стінками ліжечок. Вони ніби просили про допомогу. Захоплені суперечкою, Стенлі й Анна здригнулися, коли над їхніми головами пролунав голос.
— Ми надрукуємо обидва. І ще один, той, де черниця миє заплакану дитину в іржавій раковині поряд з пісуарами і туалетною кабінкою без дверцят. Цей поставимо першим. Нехай мер Ла Гвардіа, сука, своїми очима побачить американський притулок у своєму містечку..
Вони як на команду підняли вгору голови. Стенлі підхопився з колін.
— Артуре! — почула Анна голос Стенлі.
— Стенлі, синку! А ти схуд, хлопче. Нарешті я тебе бачу! У Вашингтоні подейкують, що ти виявив честь Паттону, розділивши з ним переліт через Атлантику.
Міцними, вкритими набряклими венами руками Ар-тур обняв Стенлі. Анна встала. Застебнула піджак і відкинула волосся з лоба.
— Дозволь, Анно, відрекомендувати тебе... — почав Стенлі, повернувшись до неї.
— Облиш ці церемонії. Мене звуть Артур. Про вас теж уже говорять у Вашингтоні. Буцімто ви в літаку запитали в Паттона, чи не жив він у Дрездені. Дуже приємно! Шкода, мене при цьому не було. Я багато б віддав, щоб помилуватися цієї хвилини обличчям того задаваки.
Артур по-свійськи розсміявся і, сівши на стіл, прова-див далі:
— Про вас голосно говорять і в Брукліні. Астрід Вай- штейнбергер доповідає моїй дружині по телефону — вони приятельки — дивовижні історії, пов’язані з вами. Як ви за кілька годин спокусили якогось підсліпуватого єврея, умовляли його вчинити спільне самогубство, а потім потягли посеред ночі в район повій. До того ж, ви взагалі нічого не їсте, зате годуєте всіх котів в околиці, і тепер вони ночами виють під вікнами. Коли Адріана, моя дружина, справедливо помітила, що в березні коти виють з причин, які не мають нічого спільного з потребою в прийманні їжі, Астрід заявила, що поряд з її домом живуть тільки при-стойні або кастровані коти. Адріана мало зо сміху не померла. Ми знаємо Астрід уже тридцять років, і нам добре відомо, як далеко вона може зайти у своїх фантазіях, особливо після другої пляшки. Але частка правди в її розповідях напевне є. Гаразд, це все до слова, — сказав Артур. — Передусім я хотів би привітати вас від імені Адріани і від себе теж. І від імені газети. Для нас велика честь, що ви покинули батьківщину і приїхали до Нью-Йорка. Сьогодні я говорив з нашим юристом і доручив йому якнайскоріше зробити так, аби ці козли... перепрошую, чиновники з імміграційної комісії оформили всі необхідні документи, і ми змогли змінити статус вашого працевлаштування. До речі, майте на увазі: це всього лише формальність, яка нічого для нас не означає.
Анна дивилася йому в очі. Він був дивовижно схожий на Якоба Ротенберга, Лукасового батька. Той самий тембр голосу, такий же пронизливий погляд, лоб у зморшках, так само жестикулює під час розмови, навіть одягнений у дуже схожий піджак, який мати порізала ножем тоді, в Анненкірхе.
— Старий Макс Сікорський запросив мене до своєї нори лише одного разу. І якщо він запрошує до себе, значить, для цього є важлива причина. Дуже важлива. Макс полишає свій смердючий притулок у виняткових випадках. Досі я був там, коли він хотів показати мені знімки Стенлі з Перл-Харбора. А востаннє — зовсім недавно, коли він хотів показати мені ваші знімки з Дрездена. Макс не вставляє фотографії у рамки, крім, хіба що, весільної. Та й то я не певен. Але ваші знімки він вставив у рамки. Те, що я побачив на них, мене приголомшило.
Він на мить замовк, повернувся до Стенлі і запитав:
— Ти попередив міс Бляйбтрой, що я іноді лаюсь? Навіть тоді, коли чимось зворушений? — І, не чекаючи відповіді, провадив далі: — Хоча не має приголомшувати. Насправді мене, єврея, має тішити, що вашу Німеччину разом з Дрезденом рознесли в пух і прах. Та, повірте, при вигляді ваших фотографій мені стало соромно за те, що я відчував до цього. Наступного дня, пізно ввечері, я привів до лабораторії Адріану. Вона не любить приходити сюди, тут повно людей. Вона розглядала знімки мовчки. А якщо моя Адріана мовчить, то або від захвату, або з жаху. У випадку з вашими знімками мали місце і те, й інше, — так вона сказала мені в машині, коли ми верталися додому.
Артур замовк і підійшов до фотографій, що лежали на підлозі. Потім повернувся до Стенді:
— Друже, в тебе є що-небудь випити?
— Немає, Артуре. Поки що немає. Я не встиг іще загосподарювати після повернення.
— Чудово. Значить, тобі випивка не потрібна. Це прекрасно, мій хлопче!
Анна відійшла до вішалки і з кишені пальта дістала маленьку пласку пляшку горілки.
— А в мене є. — Вона підійшла до Артура. — Сьогодні мені це дуже придалося. Вип’єте зі мною?
Артур вражено подивився на неї. Узяв пляшку, від-гвинтив ковпачок і приклався до шийки. Повертаючи пляшку, сказав:
— Ви друга людина в цій фірмі, з якою я випиваю. І перша, з ким я п’ю з шийки. — Виходячи з офісу, він зупинився на порозі й пильно подивився на неї:
— Ви інша. Ця довбана Астрід має рацію. Ви зовсім інша.
Нью-Йорк, Таймс-сквер, Манхеттен, близько полудня, понеділок, 7 травня 1945 року
Артур викликав усіх до редакції у неділю ввечері, шостого травня по одного послав автомобіль, по другого таксі, по деяких заїхав сам на своєму автомобілі. І всі ті, хто взяв слухавку телефона і був у цей час у місті, з’явилися в редакції. У неділю ввечері редакційний хол нагадував вулик, що гуде, як це бувало тільки по понеділках. Усі знали, що для Артура неділя була ділом святим. І лише щось іще святіше могло примусити його порушити традицію. А той факт, що він ні на хвилину не покидав телексну залу, приймаючи телеграми й не випускаючи з рук телефон-ну слухавку, свідчив про те, що відбувалося щось подібне.
Анну Артурові викликати не довелося. Вона була на роботі зранку. Як і будь-якої іншої неділі відтоді, як прибула до Нью-Йорка.
їй подобалася недільна безлюдна редакція. Вона вста-вала, коли було ще темно, спускалася сходами, сідала в напівпорожній потяг метро і за годину вже пила каву, обі-першись на рожевий холодильник. Потім сідала за стіл у їхній тихій кімнаті і займалася самоосвітою. Стенлі вважав, що вона даремно марнує час, шліфуючи англійську. Він запевняв, що вона говорить англійською краще за нього. Мало того, він переконував її, що у неї британська вимова, «саме звучання якої свідчить про високий рівень культу-ри», до того ж, запевняв він, вона була єдина з усіх, хто правильно міг упоратися з такими граматичними склад-ностями, як узгодження часів. «Це було не до снаги навіть моєму викладачеві історії літератури в Прінстоні», — дода-вав він. А іноді жартував, що коли їй набридне фотографія, вона може спокійно зайнятися редагуванням і коректурою чужих текстів. Проте Анна йому не вірила: їй дуже хотілося позбутися «європейського акценту». Тому брала з собою привезені з Німеччини підручники і вчилася.
Близько полудня вона виходила з редакції і з фото-апаратом у руках бродила Нью-Йорком. Вона пройшла весь Манхеттен вздовж і впоперек. І не лише Манхеттен. Щоразу вона заходила чимраз далі — у Квінс, на Коні- Айленд і навіть у Джерсі-сіті на другому березі Гудзону. Вона все краще пізнавала місто, і тепер нерідко трапля-лося, що, коли вони їхали «робити матеріал», саме вона показувала Стенлі дорогу.
Ближче до вечора Анна верталася в офіс і сідала ви-вчати теорію журналістики та фотосправи. Стенлі привіз їй цілу кипу книжок на цю тему. Ще стільки ж він роздобув у співробітників редакції. А якщо Анні потрібно було щось, чого вона не могла в них відшукати, вона йшла до бібліотеки у Брайтон-парку й сиділа там у читальній залі. Вечорами вона відкорковувала пляшку вина і проглядала пресу за весь минулий тиждень.
Війна кінчалася. В усякому разі, війна в Європі. Анна із здивуванням помітила, що для американців — і тих, кого вона бачила'на вулицях, і для її колег, — війна в Азії здавалася важливішою. Стенлі пояснював їй це націо-нальним «комплексом Перл-Харбор». Те, що там стало-ся, було для американців шоком і приниженням. Удар, завданий безпосередньо по території Сполучених Шта-тів?! Це було ляпасом національній гордості. Нехай буде війна, нехай будуть бомби, але не тут, не в нас! Боронь боже! У грудні 1941-го японці жорстоко порушили це право. Тепер вони повинні зазнати заслуженого пока-рання. Так вважають і президент, і прибиральниця прези-дента. Тому війна в Азії і на Тихому океані для американ-ців — дещо більш особисте, ніж війна в Європі. Цим і пояснюється їхній підвищений до неї інтерес.
Анна читала про кільце, що стискалося навколо Німеч-чини, захоплюючи місто за містом, зі сходу наступали росіяни, із заходу і півдня — союзники. У четвер 19 бе-резня опинились у Мангеймі, Вісбадені і Франкфурті. У середу 4 квітня французи зайняли Карлсруе, у вівторок 10 квітня перші американські танки з’явились у Мюнхені, а 3 травня британці увійшли в повністю зруйнований Гамбург. У «Тайме» і інших нью-йоркських газетах майже не було матеріалів про Східний фронт.
Анна шукала інформацію про Дрезден і нічого не зна-ходила. Американська преса чи то навмисне, чи через брак інформації ігнорувала воєнні події на сході Німеччи-ни. Анні здавалося, що навмисне, оскільки інформація була — якщо не в американської, то в британської преси, яка з нею співпрацювала і була тісно зв’язана з розвідкою. Саме звідти прийшло повідомлення, що Німеччина «перебуває на грані голодної смерті», з посиланням на курйозний документ, перехоплений британською розвід-кою в Берліні. У четвер 5 квітня Міністерство охорони здоров’я рейху рекомендувало своїм територіальним підрозділам пропагувати альтернативні продукти харчу-вання, такі як конюшина, люцерна, жаби і равлики, а до борошна, з якого випікається хліб, радять додавати очерет і деревну кору. Нестачу вітамінів доповнювати, вживаючи в їжу молоді пагони сосон і ялин. За даними розвідки, увечері в п’ятницю 20 квітня, в день свого п’ятдесяти шестиліття, Гітлер прийняв у понівеченому саду імперської канцелярії делегацію гітлерюгенду та СС, і під час його промови чути було відлуння бойових дій, що розгорнулися за тридцять кілометрів від Берліна.
Совєти поки що були союзниками, і без Сталіна ця війна тривала б безконечно, але вони, як одного разу образно зауважив Стенлі, нагадували «ненависну тещу, яку важко прибрати з весільних фотографій». Одну таку опублікували в «Тайме». На першій шпальті, 26 квітня. Днем раніше радянські й американські дивізії зустрілися в Торгау на берегах Ельби. Усміхнений щербатий ро-сійський солдат ідеально надавався на роль тещі.
Крім сухих повідомлень з фронту час від часу з’явля-лися репортажі із звільнюваної союзниками Німеччини. Анна ніколи не забуде один з них. Він її приголомшив, і потім вона всю ніч не могла склепити очей.
11 квітня 1945 року американський радіожурналіст ра-зом з Третьою американською армією дістався до Бухен- вальда. Німці, відступаючи, не встигли спалити в крема-торії понад тридцять п’ять тисяч трупів. Паттон, який осо-бисто відвідав табір, був вражений звірствами нацистів і розпорядився доставити на вантажівках німецьке насе-лення з поблизького Веймару, щоб люди могли своїми очима побачити, що коїлось у них під носом у цьому Бу- хенвальді.
Репортер британської Бі-бі-сі у неділю 15 квітня був свідком визволення Другою британською армією конц-табору у Берген-Бельзені. Близько десяти тисяч непохо- ваних людських останків лежало на плацу табору. А про-тягом кількох днів після визволення від виснаження і тифу померло ще п’ятсот колишніх в’язнів.
Американську армію, яка 28 квітня визволила Дахау, супроводжувала шведська журналістка, яка теж побачила все своїми очима. На залізничному терміналі стояла нескінченна череда вагонів, забитих трупами, які не встигли спалити. В’язні табору були такі немічні, що в них не вистачило сил самим поквитатися з охоронцями, вони попросили, щоб тих повісили або розстріляли аме-риканські солдати.
Останній репортаж появився напередодні у вечірньому випуску «Таймс». Швейцарський доброволець Червоного Хреста Луїс Хефлігер найдетальнішим чином описав свої враження про концентраційний табір Маутхаузен за п’ятнадцять кілометрів на схід від Лінца, куди він потрапив після визволення табору Третьою армією Сполучених Штатів. Крім описання крематоріїв і газових камер, у газеті була опублікована інформація про звірячі медичні експерименти, які проводив на в’язнях австрійський лікар, такий собі Аріберт Гейм. Із знайденої там «реєстраційної книги» з власноручними записами Гейма випливало, що «з тренувальною метою», з нудьги чи з чисто садистських спонукань, під час операцій видаляв у «пацієнтів» органи, а потім дивився, як довго можна прожити, приміром, без селезінки чи підшлункової залози...
Коли читала ці репортажі, вона не могла не думати про те, що мають відчувати американці, які їх читали. Що думають Лайза, Метью, Натан, що приходить у голову Аст- рід і Ліліан Гроссман, єврейській дівчині, яка недавно поселилася поряд з нею в домі Астрід? Чи асоціюються у них якимось чином німці, про яких у них ідеться, з нею, Анною? Чи не думають вони, що самим фактом свого існування вона, німка, яка недавно приїхала звідти, якимсь чином пов’язана з усім цим жахом, що вона, мовляв, і допустила його — самим своїм мовчанням? Чи поширюється вина за ці злочини, з їхньої точки зору, на всіх німців — чи тільки на деяких абстрактних, котрі не зустрічаються тобі в коридорі, на вулиці, в ресторані чи парку? Чи повинна вона за все це вибачатись? Не лише зараз, але протягом усього життя, що залишилося? Чи буде це її особистою плямою ганьби? Ось про що вона думала, коли не могла заснути тієї ночі.
Стенлі з’явився цієї неділі близько полудня. У новому костюмі і блакитній сорочці він мав винятково ошатний вигляд. Вона вперше бачила його в краватці, а його очі здавалися якимись особливо блакитними. За чверть години в редакції з’явився Артур. Він тут-таки пройшов у «машинне відділення». Так називалося приміщення, в якому невтомно клацали тридцять телексів, а останнім часом з’явилися ще й факсимільні апарати. З допомогою цих таємничих пристосувань можна було відправляти й одержувати телеграми, написані від руки. Артур виявився, як висловився Стенлі, «куди далекогляднішим, ніж весь Голлівуд». Тільки-но факсимільні апарати з’явилися на ринку, він одразу закупив для редакції кілька штук.
Вони відчинили двері офісу. їм хотілося слухати, що відбувається зовні. Проте обоє не могли зосередитися на роботі. Стенлі розповідав їй про мадам Кальм з Люксембурга, а вона дивилася на нього і думала, який добрий Бог послав їй цю людину. Близько дев’ятої години в холі все затихло. Вони вибігли з офісу. Артур стояв біля входу до «машинного відділення» і тримав у руці аркуш паперу. Він зачинив двері і, коли настала цілковита тиша, став повільно читати:
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |