Кицька перестала пити, лягла на спину серед світлин і заснула. Анна взяла кицьку на руки і притиснула до гру-дей.
— Карафко, я розкажу тобі казку про Кота в чоботях, — шепнула вона, ніжно гладячи кицьку за вухом. — Хочеш послухати, правда? Біля річки стояв млин. Щодень млино-ве колесо хляпало по воді: хляп-хляп. Та одного дня ті звуки приглушили жалобні співи. Помер старий мірошник. Після тризни брати поділили батьківський спадок: стар-шому дістався млин, середній забрав віслюка, а Янеку від-дали кота. Янек бачив, що у млині вже немає місця для нього. Узяв він буханець хліба, сірого кота й рушив у світ...
Мокрими щоками вона доторкнулася до котячої мор-дочки. Міцно стиснула повіки. Батько притискав її до себе. Вона чула його спокійний голос: «Узяв він буханець хліба, сірого кота й рушив у світ...». За хвилину вона заснула.
За вікном сіріло, коли її розбудило голосне іржання ко-ня. Старий Курт Бегітт розвозив вугілля. Зупинявся біля кожного будинку на околицях Кенігсдорфа й вивантажував чергову порцію вугілля, насипаючи його в дротяні кошики, що стояли біля дверей або хвірток. Він розпочинав своє паломництво зі східної частини містечка. До них, на Айхштрассе, він діставався десь близько шостої вранці. Ніхто не знав, де Бегітт дістає вугілля. Багато хто ствер-джував, що він купує його в Кельні у американців. Але ні-хто не був цього певен. Тим паче, що Бегітт розвозив ву-гілля ще до того, як американці зайняли Кенігсдорф. У містечку не вистачало вугілля. Бегітт же мав вугілля й розвозив його, як молоко перед війною. І тільки це брало-ся до уваги. Оскільки вугілля, яке видавали на картку, ста-вало тільки на один тиждень у місяць, а вугілля від Бегітта вистачало на три наступні. Тому всі шанували Бегітта і
свою шану виявляли менш чи більш щедрою платою. Декотрі платили картоплею, дехто — самогоном, інші до-машнім вином, ще інші каністрою солярки. Бегітт знахо-див усе це вранці в дротяних кошиках, завантажував на свого воза, а взамін насипав у дротяні кошики вугілля. Кому менше, кому більше — залежно від оплати. Драбиняк Бегітта, якщо вірити тітці Аннелізе, завжди тягнула худа шкапа Берізка. З кожним роком вона ставала худішою і з кожним роком лінивішою. Старий Бегітт не помічав її худоби, зате чудово знав, що вона ледача. Тому періщив її батогом набагато частіше, ніж годував. Коли він бив її занадто сильно, то Берізка голосно іржала. Так само, як цього ранку, коли Анна, обнявшись із п’яною Карафкою, прокинулася на підлозі в кухні посеред фотографій.
Вогонь у грубі вже давно згаснув. їй було дуже холод-но. Вона встала й побігла до спальні. Залізла під перину. Почула голос тітки Аннелізе.
— Де ти була? Я чекала на тебе.
— У Нью-Йорку, тітонько. У Нью-Йорку. Разом із Котом у чоботях...
— Що ти верзеш, дитинко?! Тобі, певно, приснилося щось погане. У тебе такі холодні ноги. Притулися до мене. Не бійся. Це всього лише сон.
— Я тебе вб’ю! Задушу власними руками! Випущу з тебе кишки! — кричала Анна, збираючи світлини з підлоги.
Більшість із них була подряпана кігтями Карафки.
— Це так було в Дрездені? — почула вона спокійний голос тітки.
Анна повернулась. Тітка Аннелізе стояла біля відчиненого вікна й курила.
— Ні! У Дрездені було не так. Те, що було в Дрездені, показати неможливо, — відповідала вона, збираючи світлини. — Ти бачила, що ця тварюка зробила з моїми світлинами?!
— Звідки вони в тебе? — Анна відчула в тітчиному голосі злість.
— Із Кельна.
— Це твої знімки? Тобто це ти їх зробила?
— Так, мої.
— Чому ти їх раніше не показувала?
— Не могла. Вони були в фотоапараті.
— Хто тобі їх проявив?
— Стенлі...
— Хто?
— Стенлі. Кореспондент із Нью-Йорка.
— Звідки?! Який кореспондент? Ти що, мариш?
— Із Нью-Йорка.
— Чому?
— Не знаю, чому з Нью-Йорка.
— Як це не знаєш?
— Ну, не знаю, і все. Я пішла на вежу, дала йому плівку, а він її проявив.
— На яку вежу?
— На соборі.
— Що ти йому дала за це?
— Нічого...
— Як це нічого?!
Іолос тітки зірвався на вереск. Анна добре знала цей момент. Коли тітчин голос піднімався на таку висоту, це означало, що закінчувалася розмова й починався допит. Анна не терпіла цього. Кожен допит був для неї приниженням. Вона успадкувала це від батька й матері і від бабусі. Для тітки Аннелізе світ ділився на дві нерівні частини. Її частина була більша і простіша. І тільки вона була справжнюю, хоча вся вміщувалась у рамки нехитрої бухгалтерії «прибуток-вида- ток». Друга — менша, нікому непотрібна, хіба що «ідіотам і таким мрійникам, як твій батько й твоя мати». Від певного часу, на думку тітки, не варто вести розмови з цим другим світом. І слід переходити до допиту. Анна чула це від неї сво-їми вухами. Можливо, вона й не вживала слова «допит», але зміст був саме такий. Вона нікому не дозволить допитувати себе! Ніколи. Анна відчувала, як у ній закипає лють. Підійшла до вікна, біля якого стояла тітка. Не питаючи дозволу, взяла сигарету з пачки, що лежала на підвіконні. Закурила.
— Ну, з біса, нічого! — процідила вона крізь зуби, випустивши в неї дим. — Зовсім нічого. Я сунула йому мою плівку, і він мені її проявив. Розумієш? Задарма мені проявив. Задармо. За спасибі! І ввечері приїхав сюди, в село, і привіз мені знімки. Теж задарма. Розумієш? Безплатно! Я не лягала під нього. Ти можеш це собі уявити?! Хтось зробив щось для мене просто так. Та ще й американець. Ти це можеш збагнути?!
— Ні! Не можу! Чого він хоче від тебе? — Тітка зсунулася з підвіконня на підлогу й стала навпроти неї.
— Хоче забрати мене до Нью-Йорка.
— І ти віриш?!
— У те, що хоче, так. У те, що забере, — ні.
— Одягнися й притягни кошик з вугіллям. Бо стало холодно. Не вір йому. Навіть наша Карафка зрозуміла, хто він такий. І прошу тебе, не лайся, коли розмовляєш зі мною.
Тітка Аннелізе підійшла до груби, присіла й почала вибирати попіл в алюмінієве відро. Анна докурила сигарету й позбирала з підлоги світлини. Склала їх у конверт. Потім вийшла з дому й подалася до хвіртки. Спершу вона затягла кошик з вугіллям на ганок, потім вийшла на дорогу. Замерзлі колії від коліс машини виблискували на сонці кришталиками інею. Повернулася на ґанок. Пересипала вугілля у відра. Винесла їх до кухні й поставила біля груби. Карафка сиділа на столі й нервово обнюхувала конверт зі знімками. Вона взяла кішку на руки й почала гладити.
— Я зовсім не хотіла тебе вбивати, ти мене просто дуже розізлила, — прошепотіла Анна, чухаючи кицьку за вухом. — Ти зіпсувала мої перші відбитки. Перші відбитки для мене найголовніші.
— Що ти там бурмочеш? — спитала тітка, кидаючи совком вугілля до груби. — Цей пройдисвіт Бегітт останнім часом привозить нам самий пил! Треба буде встати раненько й вичитати йому. Ти бачила, що він нам сьогодні насипав?
— Ні. Не бачила...
— Не завадило б подивитись. За таке лайно ми даємо йому найкращої картоплі. Завтра я насиплю в кошик для
у*
нього самі лушпайки. До речі, ти начистиш картоплю на обід.
— Не начищу.
— Чому?
— Бо я зараз піду до своєї кімнати і почну збирати валізку...
— Ти така ж дурна й наївна, як і твій батько. Точно така ж! — крикнула тітка сердито.
Анна рвучко відкинула кішку. Підійшла до груби. Сіла на підлозі й занурила обидві руки у відро з попелом. Стиснула ними лице тітки Аннелізе й, розтираючи попіл, просичала з ненавистю:
— Якщо ти ще хоч раз скажеш щось погане про мого батька, то я... то я...
За мить вона вже почала ридати, схиливши голову на плече Аннелізе.
— Чуєш?! — схлипувала Анна, притуляючись до тітки. — Ти чуєш, тітко? Не роби так. Облиш батька в спокої. Прошу тебе. Він любив тебе. Назвав мене Анною у твою честь. Тітонько...
— Твій батько... — шепотіла тітка, міцно притискаючи її до себе, — ніяк не хоче мене відпустити. Мені з ним дуже не пощастило. Мій молодший брат був наївною людиною і чудовим поетом. Він був надто доброю людиною. Усіх своїх залицяльників я завжди порівнювала з ним. Усіх. Іди й збирайся. Я сама почищу картоплю...
Кельн, п’ятниця, 9 березня 1945 року
Після сніданку Стенлі поголився. Уперше в житті він голився, не дивлячись у дзеркало, до того ж тупим, заржавілим лезом. З червонуватого кольору води, що спливала до отвору в раковині, він побачив, що це була не найліпша його ідея. Цікаво, де зараз у Кельні можна купити леза? Треба спитати у брата Мартіна. Він і вся «коричнева братія» завжди були гладенько виголені. Вирвав із записника чистий аркуш і клаптиками паперу позаклеював порізи на шиї і щоках. Він мріяв про гарячий душ, чистий і сухий рушник та свіжу білизну. І вирішив, що сьогодні, найпізніше завтра вранці він попросить того молодшого лейтенанта Бенсона, що клацає підборами, про доступ до якоїсь ванної або лазні. Завтра, на вежі, коли він зустрінеться з Анною, йому хотілося б мати вигляд охайного й доглянутого, а не якогось смердючого волоцюги...
Він витягнув із валізки чисті штани й улюблену бла-китну сорочку. Штани були вологі, а від зім’ятої сорочки тхнуло затхлістю. Кленучи все на світі, він раптом усвідомив, в яких комфортних умовах жив досі у Нью-Йорку. Надягаючи на себе штани, він відчув прохолоду вологої тканини. У шкіряному паску не знайшлося потрібної дірочки! Він посміхнувся. «Я помітно схуд», — подумав він. Зрештою, нічого дивного, коли він уже три дні, снідаючи з братом Мартіном, їсть лише черствий хліб і запиває його водою. А до того ж він зовсім не відчував голоду, хіба що зрідка. Інколи у нього швидко бурчить у мозку, а не в шлункові. І тоді він зовсім забуває про їжу. Востаннє так було на Гавайських островах, упродовж кількох днів у Пірл-Харборі, у сорок першому. Тоді він теж вернувся до Нью-Йорка «худоребрий, як пустельник після посту», — сказала Лайза. Підперезав штани мотузкою і зверху прикрив її довгим чорним светром.
Потім кілька годин бродив містом і вже добре пополудні на хвилину вернувся до келії. Телеграми від Артура все ще не було. Він знову зійшов на гору й рушив до собору. На майдані перед головним входом він зіткнувся із знайомим солдатом. Той стояв, як і вчора, зіпершись на танк.
— Ну що, мандрівнику? Таксі вчасно повернулось? Мама задоволена? — крикнув солдат і видув губами великий пухир із жувальної гумки.
— А ти дасі мені якусь знижку, коли я квапитимуся до мами ще раз? — крикнув Стенлі у відповідь. — Якщо не даси, то я знайду інший вокзал...
— Звісно дам. А на додаток та зграбна школярка поїде задарма. Згода? На інших вокзалах немає пільгових шкільних тарифів.
«Та зграбна школярка, ну ось», — подумав Стенлі. — Від цього «таксиста», що виникнув стихійно, важко щось приховати.
— Навіть якщо знову діятимуть нічні розцінки? Я хотів би знати заздалегідь, — сказав він.
— Уночі у нас навіть більші скидки, ніж удень. Такі часи...
— Я пам’ятатиму, — крикнув Стенлі, завертаючи до входу в собор.
Сходами піднявся на вежу. Цього разу він мав при собі бінокль. Подумав, коли вже фотоапарати матимуть оптику біноклів? Це було б просто здорово! У окопах на другому боці ріки панував спокій. Так, наче й нічого не сталося і не станеться. Каски, що безладно лежали на брустверах окопів, похідні кухні з паруючими казанами, складені в ряд автомати. Атмосфера пікніка. «Війна взяла собі вихідний, — подумав він, — та ще й по обидва боки ріки». Всі солдати були такими молоденькими, наче на війну послали старшокласників.
Він сів на підлозі оглядової тераси, сперся спиною на балюстраду, витягнув з кишені записник і олівець. Закурив. Почав писати лист до Доріс.
Фройляйн Д.,
Я в країні драконів. Ну й що?! — спитаєш. — А нічого. Тут нема ніяких драконів. Я сиджу за півмилі до німецьких окопів на високій вежі католицького собору над широкою рікою в Кельні і ще не почув жодного пострілу, відлуння жодного вибуху чи автоматної черги. На моєму боці ріки я зустрічаю так званих визволених німців, а на другому боці — ті, які тільки «чекають» свого визволення. Ті, кого «визволили», відчувають, так би мовити, вдячність. Але це дуже дивна «вдячність». Сьогодні вранці я довго розмовляв про це з одним ченцем. Американець за походженням, але за мисленням — справжній європеєць (я поясню тобі цю велику різницю після повернення). Вдячні (дозволь мені надалі опускати лапки) сприймають визволення інакше. Вони почуваються визволеними лишень від жахів війни, натомість взагалі не відчу-
вають, що їх визволили від нелюдського режиму. Ось цього на думку ченця, який любить усіх людей і всіх «божих корівок», і німців, — вони зовсім не відчувають. їх визволили від жорстокого режиму. Того, на їхню думку, що хтось без упередження любить усіх людей і божих корівок, німців і також ченців, вони зовсім не відчувають. Чернець знає, що говорить, бо він розмовляє з ними, годує їх, дає їм працю і відспівує їхніх близьких чи їх самих. Це так, для уточнення, ким є мій чернець. Та повернемося до німців. Схоже на те, що в них немає відчуття провини й відповідальності за те, що сталося в часи режиму й до чого вони спільною — в кращому разі мовчазною — підтримкою спричинилися. Не всі. Я це знаю. Але нас-правді — більшість. Справжню свободу американці, які обожнюють слово «свобода» (тепер, тут, сьогодні, після всього, що я тут пережив, я теж інакше дивлюся на нашу так звану свободу), принесли лишень кільком тисячам примусових робітників, в’язням гестапо, кількастам євреям, що переховуються в Кельні, і кільканадцятьом дезертирам з німецької армії, що блукають по місту. Мій чернець, брат Мартін, дуже переживав з цього приводу. Але він, боронь Боже, не засуджує їх, а тим паче, не принижує, тільки спокійно про це говорить. Каже, наприклад, що показував їм знімок двометрового штабеля, складеного з голих, обтягнених шкірою кістяків з одного концентраційного табору в Польщі. І знаєш, що сказали тоді щойно визволені німці? «Це страшно, до чого призводить війна», — й недовірливо хитали голо-вами. Так, наче — трішки зі співчуттям — говорили про літню бурю, що винищила якомусь селянинові ячмінь у полі.
Та є й інші німці. Я зустрів тут, на цій вежі, дівчину. Її звати Анна Марта. Вона народилася й не вмерла у Дрездені. У неї така бездоганно арійська зовнішність, що могла б бути прапороносцем серед німців, які славлять Гітлера. Або оголеною позувати гітлерівським скульпторам, які прославляють красу арійського тіла. У неїнордичніриси обличчя, густе біляве волосся, пухлі губи, великі, важкі, пругкі груди, тугі сідниці, плаский живіт, спитай (тобі кортить тепер спитати про це, правда?) мене, звідки я знаю, які в неї груди, який живіт і які стегна. Я знаю. Так склалося, що я як-
раз знаю. Чи це не занадто ризиковано з мого боку писати тобі про це? Адже я міг би промовчати, але не хочу. Знаю, ти мене зрозумієш. Так вийшло, що я бачив її майже голу й доторкався до неї. Та це не робить її твоєю суперницею.
Анна Марта зафіксувала на плівці агонію Дрездена. Та ще й так, що у всіх від потрясіння перехопить дихання. Світ того ще не бачив, ніхто, окрім неї самої, мене і її кицьки не бачив того. Навіть якби я був тоді у Дрездені, все одно не побачив би те, що бачила вона. Вона дивилася на це іншими очима. У неї ідеальне арійське тіло, та за суттю своєю вона не є арійка, тим паче не німкеня. Такої відображеної фотографіями ненависті до Німеччини, до Гітлера і передусім до війни я ще не зустрічав. З цим може порівнятися хіба що «Герніка» Пікассо. Але це два різні генії.
Я першим побачив фотографії Дрездена. Вони були ще мокрі, щойно з ванночки. У порожній фотолабораторії в підземеллі напіввизволеного і майже повністю зруйнованого Кельна. Може, на мене подіяли обставини. Може, це моя досі не знана туга за мирним життям. Ні, мабуть, усе-таки ні. Я ж бо був у Перл-Харборі, тож, чисто теоретично, мав би до такого звикнути. Може, це й абсурд, але я дуже хотів би, щоб Анна Марта замешкала на деякий час у Нью-Йорку. Йробила фотографії для людей, що читають «Тайме». Не для «Тайме», а для людей, що читають «Тайме». Я досить швидко звик до цієї думки. Артур теж зацікавився. Завдяки йому я маю візу для цієї дівчини. Чекаю на два місця в літаку, який доставить мене до тебе. Якщо це не вийде в Артура, то вийде в Адріани, його дружини. Адріана завжди була і є на крок попереду від Артура. Без Адріани не було б такої «Тайме», якою вона є тепер. Артур не робить нічого без мовчазного чи явного схвалення Адріани. На мою думку, саме вона створила «Таймс». І це добре. Лише жінки — повір мені — можуть зробити добру газету. І лише жінки здатні відмовитися від слави і почестей і лишитися в тіні своїх коханих чоловіків.
Я чекаю на два місця в літаку. Без Анни Марти я не полечу. Я добре знаю, що може подумати про це будь-яка ревнива жінка. Але це була б неправда. Хіба що вона подумала так, як я тепер. Я певен, ти подумаєш саме так.
Отже, я чекаю повернення, і дуже з цього радий. А тим часом відпочиваю і дихаю цим містом. Я хочу все запам’ятати і не проґавити чогось важливого. Сьогодні я бродив по Кельну з фотоапаратом і біноклем. Місто виборсується з катаклізму й пробуджується до життя. Та довкола спокійно. Мені зустрічаються два типи людей: це біженці, що напливають звідусіль з торбами жалюгідного скарбу за плечима, у руках — фляги, у червоних від утоми очах — страх, і — місцеві, ті, кого ми визволили. У костюмах-трійках (сьогодні в Кельні дуже тепло й сонячно), елегантних капелюхах, із породистими псами на повідку. У Кельні, курва його мати, прекрасний весняний день. Я непомітно фотографував їх. Ти побачиш ті знімки. Та фотографував їх не тільки я. Якось до мене підійшов із фотоапаратом в руках неголений, худий чоловік з довгим волоссям й сивуватими вусами. Ми почали розмовляти. Його звати Джордж Оруелл, він — військовий кореспондент і працює в британському «Обсервері», що видається в Лондоні. Надзвичайно цікава й харизматична людина. Не знаю чому, але мені здалося, що мені знайоме його прізвище. Виявилося, що Оруелл — англійський письменник, а його книжки виходили також у нас, у Штатах. Напевне, тому воно відоме мені. Із ним було важко говорити. Він постійно кашляв і в нього на шиї був шрам, як від кухонного ножа. У мене було таке відчуття, наче кожне сказане ним речення завдає йому болю. Він попросив не звертати на це уваги. Оруелл сказав мені те, з чим я абсолютно погоджуюсь. Пропаганда, особливо німецька, запевняла нас, що майже всі німці — високі бундючні блондини. Насправді ж у Кельні можна зустріти радше темноволосих, кремезних чоловіків з низько опущеними головами. Вони нічим не відрізняються від своїх сусідів бельгійців. У всякому разі чимось особливим. Хіба що вони не такі худорляві, як бельгійці, і, що дуже розвеселило Оруелла, у них новіші велосипеди. Окрім того, як зазначає Оруелл, а я мушу вірити його слову, на вулицях щойно визволеного Кельна можна зустріти набагато більше жінок у шовкових панчохах, ніж на вулицях Лондона чи будь-якого іншого англійського міста. Та це мене якраз і не дивує. Із того, що я пригадую з моїх двох подорожей до
Англії, рідко яка жінка носила шовкові панчохи. Хіба що під час прийому в англійському палаці. Англійки, мабуть знають, що їхнім кривим ногам шовк не допоможе.
Оруелл попросив у мене сигарету, але через кашель не міг або не захотів курити. Просто потримав її в зубах. Потім ми трохи поговорили про відмінності в журналістиці по обидва боки Атлантичного океану, про фотоапарати і... про його шрам на шиї. У1937році, як доброволець, Оруелл брав участь у громадянській війні в Іспанії. На боці комуністів, розуміється. Там йому прострелили навиліт горло. На щастя, він вижив та ще й написав про ту війну книжку «Homage a Catalonia». Повернувшись додому, обов’язково прочитаю її. Потім ми обмінялися адресами й кожен пішов по Кельну своєю дорогою.
Я спілкуюся тут з багатьма людьми, але дуже недовго. Ми розуміємо, що кожна хвилина може виявитися останньою, тому відразу переходимо до суті справи, оминаючи церемоніал взаємного зближення. Мені важко уявити, щоб така людина, як Оруелл, на вулиці в Лондоні до війни, з першого знайомства розповіла мені історію свого шраму на шиї. Це був би якийсь абсурд. А тут це цілком нормально. Чи цілком ненормально. Я вже й сам не знаю...
Доріс, мені б дуже хотілося, щоб цей лист прилетів до тебе разом зі мною. У кишені мого плаща, а не в одному з товстих лляних мішків із офіційною американською воєнною поштою з Європи. Я хотів би тобі сам його прочитати. А потім додати все те, про що я не написав. А опісля заснути поруч з тобою. І прокинутися поруч з тобою. Ізнову заснути...
Мені сумно без тебе, Доріс...
Бредфорд
P. S. Ти можеш дізнатися про мої «перельоти» у Лайзи. Якщо хтось, окрім Андріани й Артура, і знатиме про приблизний термін нашого повернення, то це тільки Лайза. Ті «перельоти» — це не весільна подорож на Багамські чи Бар- бадоські острови. Ніхто не знає звідки, ніхто не знає, куди. Я теж дізнаюся про це останнім. Знаю лише, що точно з Європи, обов’язково через Атлантичний океан і, напевне, до якогось військового летовища на континенті Північної Аме-рики.До кожної повідомленої тобі Лайзою дати приплюсуй, будь ласка, приблизно сім днів. Наприкінці сьомого дня (звучить як біблійний, про кінець або початок світу) я мав би бути десь в Америці.
Сутеніло. По обидва боки ріки одночасно почали запалюватися вогники. Стенлі закрив записник. Здув з нього попіл і зібрав з підлоги недопалки. Не міг підвестися. Почекав, доки до його затерплої ноги, на якій він сидів, прилине кров. Потім устав і обережно спустився сходами вниз.
Знайомими вже вулицями він рушив від майдану в бік перехрестя Кайзер-Вільгельм-рінг і Кристоферштрассе. Він подумав — і це його розвеселило, — що за кілька днів у цьому місті він міг би працювати екскурсоводом і супроводжувати американських туристів визволеним Кельном. Він йшов і говорив сам до себе:
— Шановне панство, просто перед нами найновіша модель американського танка, а та трохи обшарпана висока будівля за ним, — це головна церква, яку в Європі зазвичай називають кафедральним собором. Вона давніша, ніж пляшки з-під пива, нещодавно викопані нашими археологами в Сан-Дієго. По правий бік — ще теплі руїни після масованих бомбувань американських військово-повітряних сил наприкінці минулого століття. Вибачте, я хотів сказати, у грудні минулого року. Неподалік ми бачимо рештки історичної забудови цього міста. А тепер прошу прямувати за мною: через сильні руйнування підемо сусідніми вулицями до резиденції тимчасового аме-риканського уряду...
Він усе швидше йшов у напрямку «тимчасового американського уряду» і відчував, як його охоплює нетерплячка. Йому дуже хотілося вернутися на батьківщину. Сумнівався, що тут він знайде щось значніше за те, що вже знайшов. У нього було кілька касет плівок, були знімки Анни, десятки сторінок нотаток. А найголовніше — у нього були спогади. Розказані по гарячих слідах комусь із досвідчених репортерів у редакції, вони могли б стати цікавим, як на його думку, звітом «про подорож амери- канського пацифіста на війну». Дрездена він не відвідає, зустрітися з росіянами його відмовив англієць, а до готового впасти Берліна його й так не пустять. Окрім того, падіння Берліна сьогодні, на початку березня 1945 року, є ще дуже віддаленою перспективою. Не бачив перед собою ніяких нових мотивацій, щоб залишатися тут і надалі. До того ж він привезе з собою Анну! Нічого ліпшого для «Тайме» не могло й бути. Прекрасно знав, що Артур здогадується про те, який скарб йому привезуть...
Уже зовсім стемніло, коли він дістався до будинку на Кайзер-Вільгельм-рінг. Вартовий уважно вивчив його паспорт. Потім щось перевірив у своєму записнику і по-спіхом відвів до іншого вартового всередині будівлі. Той відразу покрутив корбою телефону й викликав молодшого лейтенанта Бенсона. Стенлі завважив, що коїться щось незрозуміле. Бенсон з’явився дуже швидко, ніби чекав на нього. Вони швидко спустилися сходами до підвалу. В кінці темного коридору Бенсон постукав у двері, і вони ввійшли.
— Дякую, Бенсоне, — сказав огрядний офіцер у званні полковника, звертаючись до Бенсона, який стояв струнко. — Організуй машину для пана редактора. І якщо, бляха, машини не буде, то вже зараз можеш пакувати своє манаття! — крикнув він навздогін Бенсонові, що вже зник за дверима.
«Схоже на те, що тут кожен вищий за званням знущається над нещасним хлопцем, — подумав він, — або Бенсон від природи дуже лінивий, і його слід постійно підганяти, або в армії це звична манера розмовляти з підлеглими».
— Сідайте, пане Бредлі, — сказав спокійним тоном офіцер, показуючи на стілець навпроти свого столу.
На столі стояла лампа, світло від якої падало на розстелену воєнну карту Європи й безладно розкидані телеграми.
— Моє прізвище Бредфорд.
— Перепрошую, пане Бредфорд. Звичайно. Прошу вибачити. — Огрядний офіцер дивився крізь окуляри на документ, що лежав перед ним. — Стенлі Вільям Бредфорд, — уточнив він з нещирою усмішкою.
Стенлі подумав, що незабаром його друге ім’я стане повсюди відоме.
— До нас надійшла шифрована телеграма з Люксембурга. Кілька годин тому. Адресована нашій службі, — сказав офіцер, піднімаючи голову над документом і дивлячись на Стенлі так, наче очікував у цю хвилину вигуків захвату й оплесків. — Ми шукали вас. Багато людей вас шукало. Дуже багато. Де ви були?
— Це моя особиста справа, пане полковнику, чи не так?
— Звісно, це ваша справа. Ну, так, це ваша справа... — відповів офіцер, тамуючи злість і знову втупився в документ. — Так ось, сьогодні після півночі з нашої бази в Фіндельні неподалік від Люксембурга, вилетить літак. Генерал Паттон летітиме на ньому до Вашингтона. Ви знаєте, хто такий генерал Паттон, пане Бредлі?
— Моє прізвище Бредфорд! Знаю. Державний чиновник Сполучених Штатів. Добре оплачуваний за свою працю з ваших і моїх податків. Генерал професійної американської армії.
Огрядний офіцер зняв окуляри і, підвівшись з-за сто-лу, підійшов до нього.
— Ви так гадаєте? Генерал Паттон — це патріот, — сказав він зі злістю у голосі.
— Може, вам це й важко собі уявити, але я, Стенлі Бредфорд, теж американський патріот. А тепер скажіть, будь ласка, до чого ви хилите? Ви ж бо не покликали мене сюди для того, щоб говорити про патріотизм і Паттона, чи не так?
— Щиро кажучи, так. Але й про це теж. З Фіндельна близько півночі відлітає літак. Ви й німкеня, яка вас супроводжує, на прізвище Анна Марта Бляйбтрой, внесені до списку пасажирів літака. Тому ми вас і шукали. Вам відомо, де зараз перебуває ця німкеня?
— Неподалік звідси. В Кенігсдорфі.
— Чи є у неї офіційні й дійсні документи для поїздки?
— Не знаю, — відповів Стенлі, сягаючи рукою до кишені плаща, — чи цей документ є офіційним і дійсним?— спитав він, поклавши на стіл зім’ятий паспорт Анни.
Офіцер узяв його, довго роздивлявся під світлом лам-пи і нарешті сказав:
— Ні, цей документ не є дійсним. Він не був виданий у Кельні.
— Як це розуміти?
— Він не підтверджений у нашому відділі в Кельні. Це невстановлений документ із міста Дрездена.
— Ну й що?
— Анна Марта Бляйбтрой не може виїхати з Німеччини не зареєструвавшись.
— То зареєструйте її зараз.
— Це функції нашої адміністрації. Але сьогодні вже надто пізно. Адміністрація буде на місці тільки завтра...
— Скільки це буде коштувати, щоб адміністрація з’явилася тут за хвилину, — спитав Стенлі і, намагаючись зберігати спокій, витягнув гаманець із задньої кишені штанів. — Скільки? — повторив він голосніше.
— Ви мене не зрозуміли. Вам здається, що все і всіх можна купити?
— Скільки вона коштує? Оця сама реєстрація? — повторив запитання Стенлі, ігноруючи його зауваження. — Я не поїду звідси без неї. Скільки? Назвіть врешті-решт суму. У мене в гаманці близько двох тисяч доларів. Решту я вам вишлю з Нью-Йорка.
— Скільки?! — промовив офіцер із сичанням у голосі. — Ви не розумієте, пане Бредлі, перепрошую, Бредфорд...
— Це ви не розумієте. Я не поїду із Кельна без неї.
— Ви поручитеся за неї під присягою?
— Яким чином?
— Що ви її знаєте і підтверджуєте, що вона каже правду? І що берете на себе її зобов’язання.
— З біса, що ви маєте на увазі? Звісно, знаю її. Які зобов’язання?
— Щодо уряду й платників податків Сполучених Штатів.
— Ви що, жартуєте?
— Ні, зовсім не жартую. Анна Марта Бляйбтру може померти в Сполучених Штатах. Хтось муситиме заплатити за її могилу й похорон.
— Її прізвище Бляйбтрой, а не Бляйбтру, невже це так важко запам’ятати? Напишіть, що я поховаю Анну Марту Бляйбтрой за свій кошт. І що уряд Сполучених Штатів і платники податків не витратять на це ані цента. І що я буду її годувати, поїти, куплю їй черевики і фотоапарат...
— Ви готові підписатися під тим, що тільки-но сказали? — перервав його тираду огрядний офіцер.
— Підпишу! Звичайно, підпишу!
Товстун подав йому аркуш. Стенлі швиденько пробіг очима по видрукуваному на машинці тексті. Підписав. Зі злістю кинув ручку на стіл, встав і рушив до дверей. Біля виходу він обернувся і спитав:
— Скажіть, як могло так статися, що ви підсунули мені готовий документ зі всіма даними цієї дівчини, а перед цим говорили, що в неї немає реєстрації, чи як це там у вас називається?
Не піднімаючи голови, огрядний офіцер відповів:
— Якщо ви ще ставитимете мені такі дурні запитання, то не встигнете перед північчю дібратися до Фіндельна. На вході в будинок ще кілька хвилин на вас чекатиме конвой. Тому раджу вам поквапитися, редакторе Бредлі.
— Бредфорд, курва, Бредфорд! — крикнув Стенлі й вийшов з кімнати, грюкнувши дверима.
Він побіг сходами до дверей на першому поверсі, що вели до виходу. Його наздогнав Бенсон, на ходу передаючи виправлені папери з печатками.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 26 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |