Кашляючи як.сухотний, з червоними плямами на обличчі Стенлі з’явився в дверях холу на шістдесят п’ятому поверсі саме в той момент, коли охоронець відбивався від запитань журналістів. Анна підбігла до нього.
— Стенлі! Це більше, ніж просто подія, але в нас немає жодного знімка! Сходи нагору закрили. Фото охоронця надрукують усі. Придумай що-небудь, Стенлі! Придумай, будь ласка. Як би я хотіла побачити цю діру!
Стенлі оглядівся. Перед дверима на сходи була простягнута жовта стрічка з написом «Стій!». Біля неї стояв молодий поліцейський.
— У нас немає жодних шансів. Нічого не вдієш. Ти хол зняла? Записи зробила? — спитав Стенлі, понизивши голос.
Анна, не відповідаючи, побігла до туалету, стала перед дзеркалом, зняла жакет, розіпнула блузку, зняла ліфчик, заховала його в сумочку, повісила апарат на плече і поправила зачіску. Потім вернулася до холу, який уже встиг спорожніти. Стенлі стояв біля вікна і курив. Побачивши її, хотів підійти, але вона знаком зупинила його і рушила до поліцейського, який загородив їй дорогу.
— Я була тут два тижні тому. У суботу. Це вас я зустріла тоді на терасі, еге ж? — спитала вона грайливо.
— Два тижні тому? Це неможливо. У мене був вихідний, — відповів він офіційним тоном.
Анна з усіх сил намагалася не розсміятись. У нього був вихідний. Саме тоді. Яка невдача! Номер не пройшов. До того ж він нижчий за неї зростом. Цілковите фіаско.
— А коли у вас буде наступний вихідний? Може, зустрінемося сьогодні, ввечері? — спитала вона пошепки, підходячи майже впритул.
— Сьогодні не буде. Сьогодні ввечері у нас інструктаж по догляду за зброєю. У мене вихідний у вівторок, а потім у п’ятницю. І, звичайно, у неділю, але тільки після меси.
У неділю. Після меси.
«От дала маху», — подумала Анна зі злістю.
— Який жахливий випадок з цим літаком! Я б хотіла помолитись. Ви не пройдете зі мною нагору, не покажете мені це місце?
Поліцейський уважно оглянув хол. Стенлі стояв досить далеко, повернувшись до них спиною. Поліцейський трохи підняв жовту стрічку. Анна не пам’ятала, коли востаннє бігла сходами з такою швидкістю.
Поліцейський, стоячи в кутку, молився, а Анна знімала. Величезний пролом у стіні. Недопита кава на рештках письмового столу. Забризкані кров’ю аркуші паперу. Обгоріле жіноче обличчя в оплавленій рамці. Раптом вона почула голос Стенлі.
— Вистав іншу діафрагму, темнішу, і зніми ще раз...
Поліцейський підхопився з колін.
— Що ви тут робите?! Негайно ідіть'звідси!
До редакції вони вернулися близько другої години дня. Тут-таки побігли в лабораторію. Макс приніс проявлені знімки о четвертій. Вони вибрали ті, що вийшли темні. У неділю вранці, в спеціальному номері, на першій шпальті газети «Нью-Йорк Тайме» з’явилося півобличчя жінки в оплавленій рамці. У понеділок це фото передрукували всі великі газети країни. Під ним стояв підпис: «© Анна Марта Бляйбтрой, „Нью-Йорк Тайме“, усі права захищені».
Журналістів пустили на поверхи, що постраждали від зіткнення з літаком, тільки в середу. Як образно висловився Артур, «це нагадувало ситуацію, коли на сніданок подають яєчню з протухлих яєць». Але в четвер історія зіткнення бомбардувальника з «Емпайр стейт білдинг» знову повернулася на перші шпальти газет через «диво в „Емпайр“», як назвали випадок з Бетті Лу Олівер, скромною ліфтеркою, яка під час катастрофи була на своєму робочому місці. Коли стіну будівлі протаранив Б-25, Бетті перебувала саме на вісімдесят першому поверсі. їй обробили опіки, а потім посадили в інший, нібито справний ліфт і відправили донизу. Але ліфт не був справний: кабель перебило під час зіткнення. Бетті Лу Олівер упала в кабіні ліфта з висоти тисячі футів, тобто близько трьохсот метрів, і лишилася живою! Розірвані кабелі згорнулися на дні шахти і, наче подушка, амортизували удар. Саме після пригоди з Бетті Лу Олівер було прийнято рішення вимкнути всі ліфти. Стенлі запевняв, що це їхній спільний з Анною ангел-охоронець велів Бетті увійти до ліфта раніше, ніж вони дісталися до «Емпайр».
До опису чудесного порятунку Бетті Лу Олівер, яким цілий день жила Америка, більшість газет долучило фото з недільного номера «Тайме».
Нью-Йорк, Манхеттен, вечір, 20.55, понеділок,
6 серпня 1945 року
Анна була дуже голодна. З Прінстона вони повернулися тільки о восьмій вечора. Стенлі дізнався зі своїх джерел, що опівдні, вперше після тривалої перерви, Ейнштейн прочитає лекцію для студентів університету. Ця лекція офіційно була закритою для публіки і журналістів, але, як виявилось, не «герметично» закритою. Одна знайома Стенлі по навчанню в Прінстоні вписала їхні прізвища до списку запрошених. Вони мали опівдні бути біля дверей аудиторії. З фотоапаратами. Знайома Стенлі не була впевнена, що Ейнштейн погодиться на фотозйомку, але, за її словами, як правило, він не заперечує. Особливо якщо його знімають молоді привабливі жінки.
Відстань до Прінстона від центру Манхеттена близько дев’яноста кілометрів. Враховуючи можливі затори біля тунелю Лінкольна, вони розраховували доїхати за три години. З Брукліна виїхали рано-вранці і близько одинадцятої вже стояли біля входу до аудиторії. Дві години Анна нудьгувала, не розуміючи нічогісінько з того, що Ейнштейн говорив і писав на дошці. Її дивував його сильний німецький акцент. Час від часу, почувши його зауваження про «красу фізики» і порівняння інтегралів та дифе-ренціалів з «партитурою скрипкового оркестру», вона з інтересом піднімала голову. Але тільки в таких випадках. Решта була до смерті нудною.
Після лекції Ейнштейна обступили студенти, а Анна і Стенлі вийшли в коридор. Стенлі записував запитання, які збирався поставити Ейнштейну, а Анна мала знімати їхню бесіду. Ейнштейн і його асистент вийшли з лекційної зали останніми. Було схоже, що вони дуже поспішають Стенлі кинувся до них, проте асистент заступив йому дорогу.
— Вибачте, але в професора немає часу! — сказав він рішуче, проводжаючи Ейнштейна до дверей.
Коли вони проходили повз Анну, вона запитала по-німецькому:
— Ви ненавидите німців?
Ейнштейн зупинився як укопаний. Асистент знову своєї:
— Вибачте, але професор...
Ейнштейн, не звертаючи на нього уваги, підійшов до Анни і, усміхаючись, відповів теж по-німецькому:
— Це надто гучно сказано, фройляйн. Я всього лише вважаю, що німці як нація мають бути покарані. Це вони обрали Гітлера і вони дозволили йому реалізувати свої плани. Ви німка? Дозвольте, я вгадаю, звідки ви? Судячи з вашого акценту, швидше за все, із Саксонії? — спитав він.
— Так. Я з Дрездена.
Краєм ока вона побачила, що до них наближається Стенлі, і зняла з плеча апарат.
— З Дрездена? Там є чудова синагога. Тобто була. Я відвідував її колись. А що ж ви робите тут, у Прінстоні?
— Намагаюся вас сфотографувати. Але ваш асистент не дозволяє, — відповіла вона щиро.
— Як?! Майкле, ти справді не підпускав до мене цю даму?! — спитав Ейнштейн, звертаючись до свого асистента по-англійському.
— Не було такого! — вигукнув той обурено.
— Ви гадаєте, тут достатньо світла? — запитав Ейнштейн, знову переходячи на німецьку.
— Думаю, що ні.
— А де буде краще?
— Отам, біля ректора, — відповіла Анна. — Ви не могли б туди підійти?
— Ні. Я не люблю фотографуватися на тлі професорів, яких зображують на картинах. Може, краще он біля тієї рослини в кутку?
— Чудово.
Ейнштейн підійшов до горщика з розлогим фікусом, поправив краватку, позуючи. Але Анні не потрібен був фікус! Вона хотіла сфотографувати обличчя Ейнштейна великим планом. Тільки це! Вона лягла на підлогу. Ейнштейн розреготався. Щиро.
— Для кого ви так стараєтесь? — запитав він весело, коли вона закінчила фотографувати.
— Для «Нью Йорк Таймс», сер...
— Тоді передайте від мене вітання Артурові. Неодмінно, — сказав Ейнштейн, рушаючи до дверей.
— Ви знаєте Артура?! — вигукнула вона вражено.
— Так. Ми, євреї, всі тут знаємо одне одного, — відповів він і вийшов.
Стенлі стояв, опустивши руки, і спочатку не міг вимовити й слова, а потім спитав:
— Ви, німці, всі одне з одним знайомі?
— Ні. Не всі. До того ж, він точно не німець.
Після полудня Стенді влаштував для неї ностальгічну екскурсію по Прінстону. Вона слухала його спогади. «Тут, у цьому будинку... а в тому будинку...». Давно вона не бачила його в такому піднесеному настрої.
О восьмій вечора він висадив її на Таймс-сквер і поїхав додому.
Анна одразу віднесла плівку в лабораторію. Від голоду у неї бурчало в животі, але вона чекала, коли зателефонує Макс і скаже: «Матеріал готовий, забирай».
Пролунав дзвінок телефона, але це був не Макс.
— Анно, увімкни радіо! Негайно! — почула вона крик Стенлі.
— Яку станцію?
— Будь-яку! Негайно!
Вона натиснула на клавішу радіоприймача, що стояв на столі Стенлі. Пролунав голос президента Трумена:
...хотів би повідомити, що сьогодні була скинута атомна бомба на військову базу в Хіросімі. Ми виграли в науково- дослідному змаганні з Німеччиною. Наше завдання полягає в тому, щоб завершити агонію цієї війни і врятувати життя тисяч молодих американців. Ми й далі будемо використовувати цю зброю, щоб повністю знищити воєнний потенціал Японії, яка не припиняє воєнних дій...
Анна не стала чекати кінця промови Трумена і по-квапилася в «машинне відділення». Над телексами схилилися співробітники редакції, які вийшли на нічне чергування. Анна стояла біля найближчого до дверей телекса. Агентство «Ассошіейтед Пресс», з позначкою «терміново».
Після вильоту з бази Тінгіан на Тихому океані три бомбардувальники Б-29 393-го бомбардувального ескадрону за шість годин долетіли до цілі. Політ ішов на висоті 32 тисячі футів, видимість добра. Капітан військово-морських сил США Вільям Парсонс привів у бойовий стан бомбу, яка до моменту злету була недоукомплектована з метою уникнення дострокового вибуху. Його помічник лейтенант Морріс Джеппсон зняв блокування заряду за тридцять хвилин до досягнення цілі. Бомба була скинута з літака «Енола-Гей», пілотованого капітаном військово-повітряних сил США Полом Уорфілдом Тіббетсом о 9.15 ранку за місцевим часом. Гравітаційна бомба, яка містить 130 фунтів урану- 235, вибухнула на висоті 1900 футів.
Через сильний бічний вітер бомба не влучила в ціль — міст Аїої, а вибухнула над госпіталем «Сіма».
Потужність вибуху відповідала приблизно 13 кілотоннам у тротиловому еквіваленті. Радіус повного знищення становив близько 1,1 милі, що відповідає приблизно 3,8 квадратної милі. За оцінками спеціалістів понад 90% будівель у Хіросімі пошкоджено або повністю знищено. На даний момент немає точних даних про число людських жертв. Пре-зидент Гаррі Трумен у своєму сьогоднішньому зверненні до народу не виключив використання чергових атомних бомб для знищення інших воєнних об’єктів у Японії, яка однозначно відкинула умови капітуляції, сформульовані Сполученими Штатами, Великою Британією та Китаєм у Потсдамській декларації від 26 липня 1945року.
Анна з жахом читала повідомлення. Одна бомба знищила понад дев’яносто відсотків будівель у місті. Щоб знищити Дрезден, англійці й американці скинули кілька десятків тисяч бомб і здійснили три нальоти. Чому ж тоді вони не скинули на Дрезден одну таку бомбу?! Адже могли! Це ж було менше півроку тому.
Якщо одна невелика бомба знищила центр великого Дрездена, то що сталося б, якби такі бомби скидали тисячами? Яке число жертв «підтверджених даними», з’яви- лися б у заголовках газет? Якщо б газети взагалі вийшли наступного дня. Анна не могла собі цього уявити. Навіть якщо в американців немає ще зараз тисячі таких бомб, невдовзі вони будуть, це питання часу. А якщо такі бомби будуть в американців, отже, й інші захочуть їх мати. Щоб бути впевненими, що й вони можуть розбомбити Чикаго, Лос-Анджелес, Нью-Йорк, Вашингтон. У росіян такі бомби будуть напевне. А може, вже є.
Що мають відчувати і хто придумав, сконструював і, нарешті, скинув такого монстра на живе місто? Що відчуває сьогодні капітан Тіббетс? Гордість чи докори сумління?
До неї підійшов Макс Сікорський. Він не зміг до неї додзвонитися і вирушив її шукати.
— Максе, ти читав це? — спитала вона, вириваючи аркуш паперу з телекса і передаючи йому.
— Читав. Від сьогоднішнього дня світ став іншим, — відповів він.
Вони вийшли з офісу разом. Стояв теплий, задушливий літній вечір. Анна не поспішала вертатися до своєї кімнати в Бруклін. їй не хотілося лишатися самій. Вона йшла поруч з Максом і розповідала, як знімала Ейнштейна у Прінстоні сьогодні вдень. На розі Медісон-авеню і 48-ї вулиці Анна почула запах свіжоспеченого хліба, що долинав з яскраво освітленої, заповненої відвідувачами пекарні, і згадала, що ще півгодини тому вмирала з голоду.
— Максе, — зізналася вона, — мені треба поїсти! Я з самого ранку тільки на каві й сигаретах.
Вони увійшли й сіли за невеликий столик навпроти стійки із заскленими полицями. Макс підійшов до полиць і гукнув Анну:
— Що ти будеш? — запитав він, показуючи на тістечка і випічку.
— Найбільше мені хочеться з’їсти булочку з дріжджового тіста, таку, як пекла бабуся Марта, і випити молока. Але тут цього немає.
Неголений чоловік у білому халаті стояв за стійкою в очікуванні замовлення.
— У вас є булочки з дріжджового тіста? — спитав його Макс.
Продавець явно не зрозумів, що йому треба, і гукнув у відчинені двері, що вели до службового приміщення:
— Жаклін, вийди сюди на хвилинку!
— Звертаючись до Макса, він чемно сказав:
— Почекайте, будь ласка. Моя сестра в цьому краще розбирається.
У дверях з’явилася молода жінка. Якби не синювато- чорне коротке волосся, її можна було б вважати за польку з Грінпойнта. Макс повторив їй запитання про булочки.
— Хвилинку, зараз принесу. Сідайте, будь ласка.
— А ви не могли б принести мені молока? — несміливо попросила Анна.
— Тільки молоко? Може, хочете какао?
— Тільки молоко. Це неважко?
— Звісно, ні.
— А що для вас? — звернулась Жаклін до Макса.
— Мені тільки каву. Чорну. Без цукру.
Вони сіли за столик, розклали фотографії Ейнштейна і стали розглядати їх.
Через деякий час з’явилася дівчина із замовленням. Вона стояла з тацею біля столика і прислухалася до їхньої розмови, дивлячись на фотографії.
— Я гадаю, Стенлі вибере ту, на якій Ейнштейн сміється. Як ти вважаєш, Максе? — запитала Анна з усмішкою і уважно подивилася на них.
Дівчина тремтячими руками поставила тацю на стілець поряд зі столиком.
— Дякую вам, — сказала Анна з усмішкою і уважно подивилася на неї.
Вона не була впевнена, але їй здалося, що дівчина плаче...
Нью-Йорк, Манхеттен, полудень, вівторок,
14 серпня 1945 року
Вийшовши з метро на розі 42-ї вулиці і Таймс-сквер, Анна почула звуки сурм і гуркіт барабанів. Музиканти оркестру військово-морських сил крокували площею, підбадьорювані вигуками радісної юрби. Повідомлення про підписання імператором Хірохіто Акта про безумовну ка-пітуляцію Японії та остаточне завершення Другої світової війни передали минулої ночі всі американські радіостанції. Трумен підтвердив це у своєму зверненні до нації о восьмій годині ранку. Після вже трохи забутого Дня Перемоги над Європою Америка дочекалася чергового свята. На деяких плакатах, що висіли у вітринах крамниць і на стінах будинків, практичні американці замість «Європа» вписали «Японія». Америка з ентузіазмом святкувала чергову пам’ятну дату в своїй історії: 14 серпня 1945 року, Уіс1:огу-ОУег-Іарап-Оау, День перемоги над Японією.
Астрід Вайштейнбергер виявляла патріотичні почуття по-своєму.
— Нарешті наші хлопці повернуться додому! — кричала вона, стоячи біля дверей до своєї кімнати. Незважаючи на ранній час, в одній руці у неї був келих вина, а в другій американський прапорець. — Дитинко, ти повинна наглянути собі кого-небудь. Солдати в Америці — поважані люди. Ти нарешті зможеш не працювати. Жінка має сидіти вдома і чекати чоловіка. Тоді ти точно нічого не втратиш у якихось там кущах.
Анна дізналася про капітуляцію Японії ще вночі. Після четверга 9 вересня, коли була скинута друга атомна бомба, Артур говорив, що «Хірохіто був би закінченим ідіотом і впертим віслюком, якби після Хіросіми і Нагасакі став дожидатися, коли з карти Японії зникне ще одне місто, наприклад Кіото». В очікуванні подій Артур розпорядився ввести особливі нічні чергування в редакції. Анна і Стенлі підміняли одне одного. Учора вночі була її черга. Саме вона прочитала перші телекси, що прийшли з Токіо. Війна закінчилася вчора вночі...
Там, у «машинному відділенні», це були сухі факти, позбавлені емоцій. А тепер, у юрбі радісних, щасливих людей на Таймс-сквер, Анна теж перейнялася відчуттями цього особливого дня. Дивилася на танцюючі в центрі міста пари, на перехожих, що обнімалися, на піднесені вгору руки з пальцями у вигляді літери V. І раптом помітила молодого чоловіка у морській формі. Він біг уздовж вулицею і обнімав усіх зустрічних жінок, стареньких і молодих, гладких і худеньких. Перед моряком біг інший чоловік, з фотоапаратом у руках. Він зупинявся і фотографував. Моряк обняв жінку в білому халаті й почав її цілувати. Це було дуже природно, красиво й дуже точно передавало святкову атмосферу дня.
Через два тижні фотографія моряка, що цілував медсестру на Таймс-сквер, з’явилася на обкладинці часопису «Лайф». Анна відчула укол заздрості. Адже вона теж там була! І фотоапарат був при ній. Це була незвичайна фотографія, найпростішим з усіх можливих способів вона демонструвала радість і надію. Анна зрозуміла, що саме цей знімок стане символом закінчення війни. Так і сталося. Вона відшукала в журналі ім’я і прізвище фотографа: Альфред Ейзенштедт. Через два дні Артур роздобув номер його телефону.
Анна зателефонувала йому і, тільки-но назвала своє прізвище, він перейшов на німецьку. Вона запропонувала зустрітися на Таймс-сквер, і він погодився. Ейзенштедт і сам не знав, чому обрали цей знімок. У нього було багато інших, але в «Лайф» вирішили опублікувати саме цей. Альфред розповів, що він з Німеччини, народився в єврейській сім’ї у Тчеві, неподалік від Данціга, по-нинішньому Гданська. Проте рідним його містом був, є і буде Берлін. До війни він знімав для найбільших німецьких газет. Томаса Манна, Марлен Дітрих, Рихарда Штрауса, а також Гітлера, Муссоліні і Геббельса. У 1935-му, коли євреїв стали активно переслідувати, Альфред емігрував до Штатів, де йому «дали притулок» в «Ассошіейтед Пресс». Тепер, після публікації в «Лайф», з ним готові співробітничати багато видань, але він не погоджувався, тому що цінує незалежність. На Таймс-сквер він знімав точно такою ж «лейкою», яку Анна тримає в руках. Він вибрав витримку 1/125 секунди і діафрагму 5,6 і знімав на плівку «Кодак-супер-2Х». Іншими словами, все як звичайно. Він бачив її липневі знімки з «Емпайр», чудова робота. З прізвища він зрозумів, що вона теж німка. У Дрездені бував часто. Анна може не розповідати, що там сталося. Він тужить за Берліном, але боїться туди їхати. Із задоволенням час від часу з нею зустрічатиметься: приємно поговорити про мистецтво фотографії з тим, хто розбирається в цьому не гірше тебе самого...
Нью-Йорк, Бруклін, вечір, четвер,
22 листопада 1945 року
Артур зателефонував Анні в середу увечері.
— Прошу вибачення, що втручаюсь, але Астрід не дає моїй Адріані спокійно жити. Телефонувала їй учора і скаржилася на мене. Буцімто я перетворив своїх співробітників у рабів. Завтра День Подяки. Я знаю, що це свято для вас нічого не означає, але тут це як Різдво для католиків. Ви католичка? О’кей. Це неважливо. В усякому разі, Астрід сказала, що ви не можете допомогти їй запекти індичку, тому що ввечері маєте бути на роботі. Вона вважає, що я вас використовую, надто мало плачу і примушую працювати без, вихідних. А коли ви зістаритеся, продам на аукціоні в «Нью-Йоркер». Я знаю, що Астрід з великим привітом, але моя Адріана їй за звичкою вірить. Ви мене слухаєте?
— Слухаю, — відповіла Анна, ледве стримуючи сльози.
— Можна вас про дещо попросити? Чи не могли б ви як виняток не приходити до редакції? Дуже вас прошу. Один раз. Обіцяєте?
— Обіцяю, — сказала вона і засміялась.
— Ви можете повторити це німецькою?
— Ich verspreche, — сказала вона повільно.
— Жахлива мова. Ну що ж. Я вам дуже вдячний. Зичу добре провести День Подяки.
Увечері на кухні Астрід Вайштейнбергер нарікала на те, що індичка з минулого року дуже подорожчала.
— Дитинко, увімкни духовку. Я купила вже обскубану. Олія стоїть на нижній полиці в шафі, — розпоряджалася Астрід.
— А де індичка?
— Як це де? У холодильнику, дитинко, в холодильнику.
Анна відкрила холодильник. Індичка лежала на середній полиці, загорнута в газету.
— Яка величезна! — вигукнула Анна. — Більша за страуса.
— У нас сьогодні багато гостей. Будуть усі. А ти можеш запросити цього сліпого єврея. Як його звуть?
— Натан, місіс Вайштейнбергер. І він зовсім не сліпий. У нього просто поганий зір, тому що він надто багато читає.
Анна розгорнула індичку й усміхнулась, упізнавши заголовки «Тайме». Вона стала її патрати просто над газетними шпальтами і раптом прочитала нечіткі, написані дитячим почерком літери: «Лукас Ротенберг». Вона схопила газету, індичка впала на підлогу і покотилася під ноги Астрід. На заплямованій кров’ю індички сторінці були малюнки Лукаса! Лише він так зображував сонце! Лише він — і ніхто інший. З газетою в руках Анна вискочила з кухні й побігла нагору, до своєї кімнати. Набрала номер Стенлі. Номер був зайнятий. Вона накинула пальто, вискочила на вулицю, зупинила таксі. Консьєрж дому, де жив Стенлі, подивився на неї як на божевільну.
— Зателефонуйте, будь ласка, Стенлі Бредфорду. Ви чуєте?! Зателефонуйте негайно! Прошу вас.
Вона чула, як консьєрж говорить у слухавку:
— Якась Анна Бляйбтрой хоче з вами побачитися. Запевняє, що у неї дуже нагальна справа. Ви впевнені, що я можу впустити її?
Анна забігла в ліфт. На восьмому поверсі їй відчинила усміхнена жінка.
— Перепрошую. Я б ніколи не посміла...
— Анна, що сталося? — почула вона голос Стенлі.
Вона простягла йому забризканий кров’ю клаптик газети.
— Стенлі, хто робив цей матеріал?
— Який матеріал? — не зрозумів він.
— Оцей, про Лукаса!
— Про якого Лукаса?
— Проходьте, прошу! — сказала жінка.
Вони увійшли в кімнату. Анна сіла в крісло. Чорний кіт став тертися об її ноги. Він нагадав їй Карафу.
— Заспокойся, Анно! Який матеріал?
— Його надрукували три дні тому. Спогади єврейських дітей.
— То й що? — спокійно сказав Стенлі.
До кімнати зайшла жінка. Поставила перед Анною склянку чаю.
— Доріс, дозволь представити: це Анна Бляйбтрой. Я тобі про неї розповідав.
— Я бачила цей матеріал. Це жахливо. Дуже рада з вами познайомитися, — сказала Доріс.
— Я люблю цього хлопчика, Стенлі...
— Якого хлопчика, Анно?
— Лукаса.
Стенлі взяв з її рук брудний шматок газети і почав читати статтю. Потім він запитав:
— Звідки ти його знаєш?
— Я його завжди знала...
І вона почала розповідати. Про свого батька, про тайник під підлогою на Грюнерштрасе, 18, про Ротенбергів в Анненкірхе, про Лукасову усмішку, коли вона розповідала йому казки, про його малюнки, про черешню, яку збирала для нього в тріснутий кухоль бабусі Марти, про смерть бабусі Марти...
— Стенлі, зателефонуй Артурові. Він має знати, як цей матеріал потрапив до газети! — вигукнула Доріс.
Стенлі пішов до телефона. Доріс гладила кота, що сидів у неї на колінах.
— Стенлі розповідав мені про Карафу. Іноді ночами він розмовляє уві сні і вимовляє ваше ім’я. Мені воно дуже подобається. Я хочу назвати нашу дочку Анною. Відтоді як познайомився з вами, він став іншою людиною.
Стенлі говорив по телефону, до Анни долинав його збуджений голос.
— Так, Артуре, це з біса важливо. Якраз сьогодні. А може, саме сьогодні. Чому? Тому! Слухай мене уважно...
Через дві години вони почули дзвінок у двері. Посильний приніс великий сірий конверт. У ньому були малюнки Лукаса і записка від Матильди Ахтенштейн. Вона повідомляла, що бандероль з цими малюнками потрапила до редакції «Тайме» тиждень тому. До малюнків не додали ніякого листа. Не було також адреси відправника. Але, судячи з ледве видної печатки на марках, бандероль була надіслана з Нью-Джерсі.
Новина про те, що Лукас живий і навіть, можливо, перебуває десь зовсім близько, не давала Анні спокою. Для початку вона проглянула всі телефонні книжки, видані в штаті Нью-Джерсі. Прізвище Ротенберг досить часто зустрічається у євреїв, тому в її списку виявилося близько тисячі номерів. Вона обдзвонила всіх. Марно. Потім Стенлі, використовуючи свої знайомства в телефонних компаніях, що обслуговували штат Нью-Джерсі, одержав номери телефонів тих Ротенбергів, чиї номери не можна було встановити звичайним шляхом. їм Анна теж зателефонувала. Стенлі сумнівався, що в «цих Ротенбергів» узагалі є телефон. Якщо в середині лютого вони ще були в зруйнованому Дрездені, навряд чи через сім місяців вони облаштувалися б у квартирі з телефоном у Нью-Джер- сі. Адже їм треба було вибратися з Дрездена, потім, швидше всього, потрапити до Швеції, перебратися через Атлантичний океан, пройти дуже складну імміграційну процедуру й осісти тут. Правда, єврейська громада дуже активна й солідарна, але все ж минуло надто мало часу. У кінці він сказав те, у що Анні не хотілося вірити:
— А може, в Америку потрапили тільки малюнки. Допустимо, хтось надіслав їх сюди поштою. А одержувач листа, схвильований тим, що побачив, переправив їх далі, у «Тайме».
— Стенлі, облиш! — вигукнула Анна. — Я відчуваю, що він тут. Десь дуже близько...
Вона продовжувала пошуки. Зв’язалася з усіма на-вчальними закладами у Нью-Джерсі і сусідньому штаті Нью-Йорк. Потім згадала, що Якоб Ротенберг був професором Дрезденського університету. Якщо він потрапив сюди, то може викладати хоча б у коледжі. Нарешті секретарка ректорату «Квінс колледж» у нью-йоркському районі Квінс відповіла:
— Так. Віднедавна у нас працює професор Якоб Ротенберг. На юридичному факультеті. Він потрапив до нас із...
— З Дрездена?! — перебила її Анна.
— Звідки? Це місто в Канаді? Неподалік від Торонто?
— Ні. Це місто в Європі. У Німеччині... — відповіла Анна, намагаючись приховати роздратування.
Вона твердила собі, що час уже звикнути до цього. Американське суспільство складалося переважно з недоуків, котрі вражали браком елементарних шкільних знань. Останній лоботряс, який закінчив просту німецьку середню школу, не кажучи вже про гімназію, знав більше, ніж випускник американської High school. Анні важко було уявити, щоб секретар у німецькому університеті не знав, де є таке велике місто, як, наприклад, Філадельфія.
— Ну, коли так, — спокійно заявила незворушна секретарка, — то ви шукаєте іншого Ротенберга. Наш прибув з Торонто, одразу після захисту дисертації. Йому двадцять вісім років...
Після історії з малюнками Лукаса Артур змінив своє ставлення до Анни. З фамільярного, іноді надто прямолінійного начальника він перетворився на турботливого, уважного опікуна. Іноді він без попередження забігав до їхнього кабінету і з порога питав:
— Як тут мої діти?
Правда, від співробітників редакції він старанно приховував цю близькість. Йому не хотілося, щоб про його особливі стосунки з Анною стало відомо. У присутності сторонніх вона була для нього міс Бляйбтрой. Зі свого боку, Анна старалася його не підводити. Її запрошення на посаду фоторепортера «Тайме» багато хто вважав примхою безрадного Стенлі, який просто вмовив Артура. Але становище Анни в редакції поступово зміцнювалося, і перелом настав у липні, після фотографій з «Емпайр стейт білдинг» Тоді всім остаточно стало ясно, що це не примха Стенлі і що «у цієї молоденької німки, крім везіння, є ще й талант».
А Стенлі, відтоді як вона познайомилася з Доріс, ніби позбувся таємниці, що його гнітила. Нібито Доріс, про яку він ніколи не розповідав Анні як про свою жінку, могла вплинути на їхні стосунки. Анна вважала, що частково сама в тому винна. Адже вона зовсім не соромилася Стенлі і могла, наприклад, перевдягатися в його присутності, любила доторкатися до нього, хоча в цьому не було ніякого сексуального підтексту, а її невинні зізнання в коханні могли наштовхнути його на думку, що вона ревнуватиме, переживатиме, а може, і віддалиться від нього, коли дізнається, що в нього є інша.
Анна й Доріс швидко заприятелювали. Годинами теревенили по телефону, разом ходили по крамницях і на прогулянки, пліткували, читали одні й ті самі книжки, мінялися вбранням. І вже дуже скоро знали одна про одну все: і те, що Натан чудовий, але зовсім не цікавить Анну як чоловік; і те, що вони обидві стають нестерпними суками, коли в них трапляються «оці самі дні». Саме Доріс і тільки їй, після того як вони випили пляшку вина, Анна наважилась розповісти про свого скрипаля зі склепу. Доріс стала для неї тією людиною, до якої вона зверталась у хвилини найбільшої радості і в хвилини журби. У її житті бували моменти, про які знала тільки Доріс, а Стенлі навіть не здогадувався. А бувало й так, що Стен- лі дізнавався про щось від Доріс уже після Анни. Наприклад про те, що скоро стане батьком...
Санбері, Пенсільванія, вечір, понеділок, 24 грудня 1945 року
З гаража в підвалі будинку Стенлі на Парк-авеню, вони виїхали близько полудня. Стенлі будь-що хотів опинитися в Санбері раніше, ніж «на небі з’явиться перша зірка». Доріс не зрозуміла, що він має на увазі. Коли вони проїхали Ньюарк, на автостраді вже починалися затори. А тим часом Стенлі знову повернувся до теми «першої зірки».
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |