Нарешті вони дісталися до води. Пляж був не схожий на той, що Анна пам’ятала по острову Сильт. Вона розгублено стояла на березі. Море, яке вона бачила, було холодним, жовтувато-зеленим і іноді синім. Досі вона вважала, що це і є колір морської хвилі. А тепер виходило, що батько, показуючи їм з матір’ю природу острова Сильт, забув додати, що вони розглядають світ, забарвлений сепією. Тут, на пляжі Бікіні, вода була аквамариновою, як камінь на каблучці бабусі Марти. Анна,замислилась і спробувала згадати всі відомі їй відтінки блакитного.
А Ендрю вже кликав її з води, розмахуючи руками. Вона вперше бачила його без сорочки, краватки і піджака, і тепер виразно спостерегла, що він молодший від Стенді. Вона розіпнула ґудзийі зеленої блузки і дозволила спідниці сповзти на пісок. На мить задумалась, чи не зняти кремову комбінацію і трусики, але зняла тільки трусики і зайшла у воду майже по пояс. Мокра тканина обліпила тіло. Вона розкинула руки й занурилась. Коли підійшла до Ендрю, вода все ще була їй по пояс. Ендрю усміхався. Анна відчула, що він розглядає її груди.
— Ти не носиш ліфчик, — сказав він тихо.
Вона схрестила руки, прикривши груди, але потім опустила їх і попливла. їй пригадався вечір на балтійському березі, проведений з батьками...
Спершу, сидячи на піску, вони милувалися заходом сонця. Потім довго гуляли. Батько цілував і обнімав маму. Коли споночіло і пляж збезлюднів, батьки вклали по-соловілу Анну на лежак і побігли до моря. Мати по дорозі скидала одяг, ніби вони були там самі, і сміялася. Власне, вони і були самі. Анна згорнулася в клубочок і прикидалася, що спить, поки насправді не задрімала. Батьки так любили одне одного! Потім батько вийшов з води, збігав по рушник і вернувся до дружини. Коли Анна знову розплющила очі, він стояв на піску, тримаючи рушник напоготові, а мати йшла до нього з моря, не со-ромлячись своєї наготи. Анна пам’ятала темні контури тіл, що зближалися, і тихий шепіт: «А ми її не розбудимо?». Батьки лягли на рушник. Анна не розуміла, що між ними відбувається, але відчувала, що це щось добре...
Вона повернула голову до Ендрю, що плив поруч, і запитала:
— Ти знаєш, Ендрю, де Балтійське море? Знаєш, яка холодна там вода?
— Знаю, — відповів він, — я зустрічався з Нільсом Бором на конгресі в Копенгагені. Але тоді була зима. І нам зовсім не хотілося купатись.
Анна усміхнулась і пірнула. Очей вона не заплющувала. Просто перед нею пропливла велика різнокольорова риба. Анна виринула і вчепилася за його плече.
— Тут сила-силенна риб, — випередив він її запитання, — до того ж найнеймовірніших відтінків, і я не знаю, як вони називаються. Я казав тобі, це найпрекрасніша ванна, яку я бачив. А буквально за десять ярдів звідси починаються коралові рифи. Там таке буйство барв! Хочеш, попливемо туди просто зараз?
— Ні! Не сьогодні! — крикнула Анна й попливла до берега.
За кілька хвилин вони вже сиділи на піску. Анна вже встигла надіти трусики й навіть накинула на плечі блузку.
— Маєш рацію, так буде краще, — прошепотів він, — вони тут зголодніли...
— Так само, як і я, — відповіла Анна, усміхнувшись.
Вона сходила до солдатів і вернулася із запаленою сигаретою.
— Мені захотілося покурити.
— Ти іноді чиниш, як дика самиця, — зітхнув він. — Невже ти не розумієш, що сьогодні ввечері у «Крос Спайкс» ці хлопці за пляшкою пива будуть змальовувати приятелям твій задок і твої груди? І мріяти про те, як... як же вони тебе назвуть... як вони «вкладуть цю класну телицю, асистентку доктора Бредфорда». Вони тут так висловлюються.
— Ну й що, — перервала вона його. — Хіба тобі це заважає?
— Що? — спитав він здивовано.
— Те, що вони базікатимуть?
— Ні!
— І мені ні. То в чім річ? — Вона з усмішкою затяглася сигаретою. — І все-таки, Ендрю, як ти опинився тут?
Він встав і натягнув штани. І, не сідаючи назад на пісок, сказав:
— Те, що ти потрапила сюди, — випадковість. Замість тебе тут мав би бути Стенлі. Але він зараз не годен мислити раціонально. А така оказія випадає одному з мільйонів... А втім, це його життя, нехай чинить, як знає. Цей старий єврей з «Тайме» захоплений тобою до краю. Він поручився за тебе у Вашингтоні. А в нього зв’язки скрізь, навіть, мабуть, у самого господа Бога. Він поклявся, що ти впораєшся. Казав, що ти здатна бачити такі речі, про існування яких інтелігентні люди навіть не здогадуються. Що кадри, які ти знімаєш, можуть і розчулити і розсмішити до сліз. Що ти вражаєш сюжетом, а потім виявляється, що сюжет — другорядний, головне в іншому. Що ти здатна побачити красу старого подертого черевика, що в тобі поєднуються наївність дитини і мудрість літньої жінки. Так сказав Артур, а він нині великий авторитет в американській пресі. Ще він казав, що ти не від-вернешся, якщо в Твоїй присутності відбуватиметься щось жахливе, і не закриєш очі, якщо ненароком станеш свідком інтимної сцени. Після тієї ночі на лавці в парку я теж знаю: ти їх не тільки не закриєш, а навпаки, ще ширше їх розплющиш. Ти тут єдина, хто не має американського громадянства, але завдяки зв’язкам Артура, проблемам з вагітністю Доріс, через яку мій брат втратив розум, і своєму безумовному таланту ти опинилася тут. В Америці багато фотографів, Анно, але, щоб зрівнятися з тобою, їм слід іще багато чому навчитися. Так вважають не лише в редакції газети «Нью-Йорк тайме».
Анна встала. Її кинуло в жар — чи то від сонця, чи від усього того, що він сказав. Вона скинула блузку і знову пішла до солдатів під пальми, а вернулася з кількома сигаретами і коробкою сірників.
— Пане Бредфорд, слухайте мене уважно. Моє життя вже давно складається з самих випадковостей. Навіть те, що я лишилася жива, — це теж випадок. І те, що я зустріла твого брата, неймовірний збіг. Щасливий збіг. Неймовірне навіть те, що я стою зараз перед тобою на пляжі Бікіні і курю. Стенлі тут немає, тому що він любить свою жінку. Те, що він лишився з нею,. нераціонально. Це факт. Але любов не може бути раціональною. На превелике, з біса, щастя! — крикнула вона. — На превелике щастя, докторе Бредфорд! Твій брат не втратив розум через Доріс. Він завдяки їй його знайшов. До того ж, я страшенно рада, що в Артура такі зв’язки. Не знаю, за яким дивним збігом обставин фізик з Чикаго засмагає на цьому острові і чому йому віддають честь солдати, — ти так і не відповів мені на запитання, — але скоро я про це дізнаюсь. Якщо не від тебе, то від них, коли вони переберуть свою норму пива. Можеш не сумніватись, я з’ясую. Я взнаю все. Зроблю все, щоб дізнатись. Можеш бути певен.
Вона подала йому коробку з сірниками. Увіткнула тліючий недопалок у пісок. Дістала ще одну сигарету й затисла її губами.
— Дай мені прикурити. У мене трясуться руки...
Вони верталися в барак берегом моря. Віддалік видні- лися вигорілі дахи будинків, несхожих на той, де поселили Анну. Вкриті пальмовим листям, будиночки нагадували величезні плетені кошики.
— Це село. Піди туди. Місцеві мешканці дуже прияз-ні. І обов’язково візьми з собою фотоапарат! — сказав Ендрю.
Він міг би про це й не казати, тому що з фотоапара-том Анна не розлучалась. Якось у Брукліні вона на хвилину вийшла купити харчі в крамничці на Флетбуш- авеню і не взяла його з собою. Потім шкодувала про це, побачивши прив’язану до ліхтаря біля крамниці собаку, яка тримала в зубах згорнуту газету із заголовком «Собаче життя на війні». Іноді Анна шкодувала, що фотоапарат — не частина її тіла. Адже тоді він би завжди був при ній.
Ендрю провів її до дверей барака. Вона обняла його й пішла, не сказавши ні слова на прощання. У неї не було сил говорити. Вона хотіла спати. Тільки спати...
Маршаллові Острови, атол Бікіні, субота,
23 лютого 1946 року
Анна прокинулась від того, що їй обпалило щоку. Розплющила очі і тут-таки закрила їх, осліплена сонцем. Прислухалась до гoлocнqгo щебетання пташок за відчиненим вікном. Встала і витягла з валізи блакитну сукню, яку їй подарувала на Різдво Доріс. Зав’язала шворки круглого комірця. Зі спинки стільця взяла рушник і пішла в душову. Це невелике приміщення в кінці коридора було вільне. Анна вмилась, а потім засунула голову під струмінь холодної води. Постояла, розглядаючи своє лице в дзеркалі, яке трохи спотворювало риси. Холодна вода стікала її світлим волоссям на сукню. Вона витерла його рушником і спробувала пальцями розібрати мокре волосся на пасма. Віднесла рушник до кімнати і вийшла, захопивши з собою «лейку».
На майданчику біля їдальні стояв гурт молодих солдатів. Анна впізнала рудого хлопця з літака. Він помахав їй, вона усміхнулась.
— Я думав, ми привезли сюди тільки свиней, овець, кіз і щурів, та, здається, тут є й непогані кролики, — почула вона голос одного із солдатів під гучний сміх своїх товаришів.
Анна увійшла до їдальні. З кошика, що стояв на довгій дерев’яній лаві, взяла два шматки чорного хліба. По дорозі прихопила масло і джем. Налила собі кухоль гарячої кави й сіла біля вікна. Зала поступово наповнювалася солдатами. До Анни підійшов рудоволосий хлопець і ще один солдат.
— Можна? — спитав рудий і, не чекаючи відповіді, сів навпроти. — А що ти, власне, збираєшся тут робити? — спробував він зав’язати розмову. — Якщо ти наша нова медсестра, то, відчуваю, сьогодні мені стане дуже зле.
І він голосно засміявся своєму жарту, дивлячись на свого приятеля.
— Мені шкода, але я не медсестра, — усміхнулась Анна, перегнулася через стіл і прошепотіла йому на ву-хо: — Та якби я нею була, а ти прийшов би до мене, скажімо, з хворим пальцем чи зубом, я б напевне прописала тобі клізму. І своїми руками вставила її тобі в зад. Щоб відзначити знайомство.
Вона відсунулась і підморгнула його приятелеві, який зігнувся навпіл від сміху. Рудоволосий нахмурився.
— Тобі тут буде нелегко. Ти надто ласий шматочок, — почула вона за спиною голос Ендрю.
Рудий солдат і його супутник відразу встали. Ендрю сів поруч з Анною і поставив на стіл паруючий кухоль кави.
— Привіт, — сказав він з усмішкою. — На всьому острові, крім тебе, ще тільки дві білі жінки, — додав він. — Лейтенант Трокі, яку бояться навіть скажені собаки, і сержант О’Коннор, про яку не скажеш, що вона жінка, поки вона не заговорить своїм писклявим голосом.
Ендрю мав дуже стомлений вигляд. Між бровами залягла глибока зморшка.
— Сьогодні буде дуже спекотно. Обідають тут о два-надцятій, вечеряють о вісімнадцятій. Я зазвичай сиджу біля стіни з лівого боку. Там протяг. Приєднаєшся? — спитав він тихо й усміхнувся, але погляд у нього був якийсь погаслий. — Сьогодні я буду трохи зайнятий, мабуть, просиджу на роботі аж до вечері. Близько шостої постараюся зайти по тебе, і якщо ти не проти, ми разом підемо на вечерю, — додав він, підводячись.
Анна знову задумалась над тим, чим професор фізики Чиказького університету, доктор Ендрю Бредфорд, може бути зайнятий до вечері на острівці, де найбільша будівля — ангар, у якому розташовано пивний бар. Була дев’ята година, коли вона скінчила сніданок і випила останній, четвертий кухоль кави. Досі вона вважала, що немає в світі нічого гіршого, ніж американська кава. Виявилось, усе-таки є: кава на Бікіні.
Вона вийшла на вулицю. Повітря було густим і тягу-чим. Анна пішла вздовж берега у напрямку села. Там між хатами снували люди. Літня жінка у довгій квітчастій сукні, підперезаній на стегнах, розривала пальмове гілля на тоненькі смужки і плела з них щось на зразок килимка. У неї були маленькі пухкі долоні і сильні плечі. Час від часу вона відривалася від роботи й кидала погляд на маленького хлопчика, що копав палицею ямку в піску. У такі моменти на її круглому обличчі з’являлася спокійна усмішка. Невже всі літні жінки в будь-якій частині світу знають щось таке, що не дано знати нікому іншому? — подумала Анна. І чи не це знання дає їм радість і спокій? У бабусі Марти в очах теж світилися спокій і радість, коли вона вишивала в своїй кімнаті на Грюнер серветки, а Анна, сидячи біля її ніг, гралася на килимі дерев’яними кубиками...
Жінка щось жувала, час від часу спльовуючи на землю. Анні здалося, що це кров. Вона постаралася наблизитись обережно, щоб жінка не виявила її присутності, —
саме так у неї виходили найкращі знімки. Раптом її босі ноги заплутались у корінні, що стирчало із землі.
— Verdammte Scheisse! — вилаялась вона, при падінні стараючись підняти фотоапарат якомога вище, щоб він не постраждав. — Scheisse!
Дитячий голос весело повторив:
— Scheisse, Scheisse, grosse Scheisse!
Анна побачила широко розкриті карі очі, пухлі, майже круглі губи. І впізнала хлопчика, якого бачила вчора під вікном барака.
— Гей, малий бешкетнику! Чому ти смієшся і чому мене передражнюєш? — спитала вона по-німецькому.
Та він лише повторив:
— Was lachts du, waslachst du? Lachen verboten!
Останню фразу Анна не промовляла. Вона сіла на пісок і здивовано втупилась у хлопчика, але він притьмом сховався за стовбуром дерева.
— Ти говориш по-німецькому?! Агов, малий, покажися!
— Я не малий, — почула вона у відповідь.
Від здивування у Анни аж губи округлилися. Хлопчик явно говорив по-німецькому, а не просто повторював почуті фрази. Він міг скласти речення! Поки що це було найбільшим для неї сюрпризом на Бікіні. Маленька постать з’явилася з-за стовбура. Хлопчик стояв, прихилившись до дерева, і потирав правою ступнею ліву гомілку.
— Мене звуть Маттеус. Ну чого витріщилась? — запитав він. — А в тебе яке ім’я?
Він справді говорив по-німецькому! Анна непомітно зробила знімок, зафіксувавши його привітну усмішку.
— Тебе звуть Маттеус. А моє ім’я Анна. У вас тут усі діти говорять по-німецькому? Звідки ти знаєш мою мову?
Хлопчик підійшов ближче, із зацікавленням дивля-чись на фотоапарат.
— Що це? — спитав він.
— Це фотоапарат. Ти хочеш зробити знімок?
— Зробити знімок? А що це таке?
Вона простягнула йому «лейку». Хлопчик дивився на фотоапарат з інтересом, але доторкнутися до нього не наважився.
— Сюди дивишся, тут натискаєш, а всередині лишається те, що ти побачив. Розумієш?
Хлопчик подивився у видошукач.
— О! — захоплено вигукнув він.
— Ти можеш зробити знімок, тільки спершу скажи, звідки знаєш мою мову.
— Це не секрет, але він уже помер, бо був дуже старий.
— Він?
— Джой Лайсо. Він був дуже старий і пам’ятав давні часи. Коли він умирав, йому, мабуть, було сто років, а може, й двісті! У нього були геть чорні зуби. Це від бетелю. Він казав, що коли я вчитиму німецьку, то згодом знайду скарб. Тут десь мають бути старі карти, а на них позначено місце, де заховано скарб, — хлопчик понизив голос, — німецький скарб. Знаєш, я скрізь шукав, але нічого не можу знаходити.
— Знайти, — поправила його Анна.
Вони пройшли мимо жінки, що перебирала пальцями вузенькі смужки листя.
— Стара Кетрут, — сказав хлопчик, показуючи на неї пальцем. — Вона теж жує бетель, а те, що вона плете, називається «які». Циновка. Завтра буде багато людей, їм треба на чомусь спати.
Хлопчик підбіг до жінки. Сказав їй щось на вухо і пальцем показав на Анну. Жінка кивнула, усміхнулась і сказала:
— Йоуке!
— Маттеус, запитай у Кетрут, чи можна мені її сфотографувати.
— Можна. І питати не треба. Вона не знає, що це таке, а апарат, як і я, бачить уперше.
Анна підійшла ближче. Жінка на мить завмерла і з зацікавленням подивилася в об’єктив. Раптом вона голосно засміялась і виплюнула з рота червону слину.
— Це від бетелю? — злякано спитала Анна, дивлячись на хлопчика. — Це ж не кров?
— Яка кров?! — відповів той. — Що ти вигадуєш?!
Вона йшла за Маттеусом мимо хатинок, з яких долинали голоси. Життя в селищі йшло своїм звичаєм. Молода жінка сиділа на піску й годувала груддю немовля. Мат- теус підбіг до неї і поцілував немовля в лобик.
— А це моя найстарша сестра Рейчел. Рейчел говорить по-англійському і дуже багато знає. А в океані вона може знайти дорогу краще, ніж її чоловік.
Молода жінка усміхнулася, схилилася над немовлям і сказала:
— Lokwe yuk, love to you.
Анна підняла апарат, натиснула кнопку і тихо повторила:
— Love...
Ще хвилину вона стояла, зачарована цією сценкою: квітчаста сукня Рейчел, її оголені груди, маленькі руче-нята немовляти. Чорна голівка притиснута до матері, босі ноженята, червона квітка, вплетена у волосся Рейчел над вухом, широка усмішка, що принаджувала щирістю.
— У нас завтра «кемем», будуть усі родичі, приходь завтра, — сказала Рейчел по-англійському, — нам буде приємно.
Анні довелося питати, що таке «кемем».
— У нас часто бувають свята. Ми любимо зустрічатися з ріднею. Мої тітки, двоюрідні брати, їхні дружини означають для нас те саме, що Рейчел і її маленька донька. Завтра їй минає рік, і в нас буде свято. Це і є «кемем», — пояснив їй Маттеус, коли вони пішли далі селом.
У кожній хаті, куди приводив Анну хлопчик, її зустрічали із зацікавленням, але сердечно, і обдаровували приязними усмішками. Всюди панували ідилічний спокій і гармонія. Ні поспіху, ні галасу, ні недовір’я. Як на картинах Гогена.
Село було невелике. Воно простяглося вздовж океану. В якийсь момент там удалині показався видовжений предмет.
— Нішма! Дивися, це Нішма, чоловік Рейчел. Він повертається з виловом. Ходімо подивитися, що він сьогодні спіймав! — крикнув Маттеус, хапаючи Анну за руку.
Він забіг у воду і став привітно махати чоловіку в човні. Анна фотографувала...
Вона лишалася в селі до заходу сонця. Нішма навчив її патрати рибу. Потім вони принесли цю рибу в кошиках з пальмового листя в село, спекли на багатті і з’їли. Маттеус з поважним виглядом розповідав усім, що таке фотоапарат. Анна не була впевнена, що він пояснює правильно, однак мешканці села у захваті слухали його.
Анні захотілося покуштувати, що таке бетель. Нішма з допомогою Матгеуса пояснив їй, що це лист рослини, яка має наркотичну дію. Як лист коки. На Маршаллових островах бетель жують усі дорослі чоловіки й жінки. На відміну від коки, він забарвлює слину в червоний, а зуби в чорний колір. Розжоване листя треба випльовувати, бо вони швидко починають гірчити. Коли Анна сиділа на порозі дому і разом з Рейчел жувала бетель, довкола зібралася юрба цікавих. Анна чомусь не відчула ніякої наркотичної дії бетелю, а коли вона виплюнула його, юрба голосно розреготалась.
Потім Рейчел проспівала гарну колискову своєму малюку, і Анна записала її, тому що хотіла вивчити напам’ять. «Для моєї майбутньої дитини, коли вона з’явиться», — пояснила вона Рейчел, яка дуже здивувалася, що в «такої старої» жінки ще немає дітей.
У своїй кімнаті Анна опинилась, коли вже зовсім споночіло. І одразу заснула.
Маршалові Острови, атол Бікіні, неділя,
24 лютого 1946 року
Вона прокинулася від того, що хтось обережно термосив її за плече. Розплющила очі й побачила білозубу усмішку Маттеуса.
— Хочеш полежати зі мною на хвилях? Тоді вставай, — сказав він тихо.
— Що? — Анні спросоння здалося, що їй це снить-ся. — Я не розповідатиму тобі зараз казку, Маркусе. Я хочу спати, — пробурмотіла вона і повернулася на другий бік.
— Що ти говориш, який Маркус? Ходімо вивчати хвилі. Подивишся, як це робиться!
Вона нарешті прокинулась і трохи звелася на лікті.
— Звідки ти взявся? — спитала, протираючи очі.
— Ти залишила відчиненим вікно, — засміявся хлопчик.
— Вивчати хвилі? Звичайно, хочу, але почекай, Матте- усе, я нічого не їла, мене нудитиме. Мені вже від однієї думки про хитавицю хочеться блювати.
— А що означає «блювати»? — спитав він і, не дожидаючись відповіді, додав: — Ну ходімо швидше, всі чекають тільки нас.
— Тоді відвернись, — звеліла вона хлопчику.
— Навіщо?
— Мені треба перевдягтися.
— Навіщо? Ти дуже красива.
— Мені треба одягтися для купання. Одвернися, кажу!
Коли вони прибігли на берег, перший з двох човнів,
схожий на широку байдарку з вітрилом, уже відчалював. У другому Анна побачила Нішму. Він тримав в одній руці стерно, а в другій мотузки, прив’язані до трикутного вітрила. До корпусу човна, в якому сиділа ватага хлопчаків, була прикріплена колода, що, очевидно, правила за противагу. Такого човна Анна ніколи не бачила. Вони відчалили. Маттеус вмостився поруч, дістав щось із полотняної торбинки і простягнув їй.
— Кокосовий горіх, — сказав він, перш ніж вона встигла спитати. — Жуй, і тобі не буде погано. А може, хочеш бетелю? — запитав він і розсміявся. — Кокос для нас усе. Так каже стара Кетрут. Вона може зробити з нього олію, щоб смажити, і борошно для коржів, і мило для прання. З листя роблять мотузки, циновки «які», а із стовбурів ми будуємо хати: Стара Кетрут весь час повторює, що Бог знав, що робив, коли дав нам кокосову пальму.
Анна придивилась до хлопчаків, що тісно притисну-лись один до одного. З вигляду їм було від п’яти до десяти. Сонце піднімалось над обрієм, поступово освітлюючи морську воду. Невдовзі Анна вже могла розрізняти обличчя. Темно-оливкова іпкіра, величезні усміхнені очі, сніжно-білі зуби. Вона швидко витягла з футляра фотоапарат. Світла було надто мало, щоб зробити добрий знімок великим планом, але достатньо, щоб зафіксувати білозубі усмішки.
Удалині показався острів, за ним другий, потім на-ступний і ще один. За бортом крізь товщу води Анна бачила нагромадження коралів, схожих на кущі в парку, і скельні утворення. Одні були зовсім як звичайні валуни, інші нагадували мереживні серветки або віяла, які, здавалося, погойдувались від руху води.
Раптом вона помітила на обличчях хлопчаків збу-дження. Нішма став згортати вітрило і щось голосно сказав, показуючи пальцем на темну пляму, оточену майже білими морськими відмілинами.
— Це тут! — зірвався на ноги Маттеус. — Ось зараз ми будемо вчитися відчувати хвилю.
Анна все ніяк не могла зрозуміти, що це означає.
— Стрибай за нами! Ти теж навчишся! — крикнув їй Маттеус.
— А що мені робити? Як можна навчитися відчувати хвилю? — спитала вона.
— Стрибай у воду і лягай, як я.
— Лягати? Що ти таке говориш?
Нішма кинув якір і покликав дітей до себе. Він щось говорив, бурхливо жестикулюючи. Показав на острів, покритий манговими деревами, і теж стрибнув у воду. Там, лежачи на спині, він випростався і витягнув ступні в напрямку невеликої лагуни, що врізалася в центр острова. Хлопчаки, зроби те ж саме. Анна зняла фотоапарат, що висів на руці, загорнула його в сукню, а потім теж стрибнула у воду. Запала тиша. Уся група нагадувала собою стрілолист із гамбурзького океанаріуму. Його гостре листя на поверхні води завжди дивилося в один і той же бік. За хвилину Нішма широко розвів у боки руки і лишився в такому положенні. Анна не бачила в цьому нічого особливого. їй було просто приємно. Вона заплющила очі, насолоджувалася теплим промінням сонця і тихенько погойдувалась на хвилях.
Коли вони вернулися в човен, Нішма витягнув з ящика під стерном дивний предмет, що нагадував павутину з переплетених паличок, і став щось пояснювати хлопчакам. Маттеус потім розповів Анні, що ці палички не що інше, як мапи, за якими можна визначити розташування островів і атолів. Але тільки якщо навчишся розуміти рух хвиль стосовно якогось конкретного місця! Те, чого вони щойно навчались, лежачи у воді і «відчуваючи хвилі», було якраз спробою запам’ятати рух хвиль. Коли-небудь, коли цього навчитись, їм досить буде стрибнути в океан, «відчути хвилю» і порівняти свої відчуття з тим, що записано в павутинні паличок. Анні не вірилось, що таке можливе, але вона зрозуміла, що їй довелося бути присутній на справжнісінькому уроці навігації.
Коли верталися на острів, вона розмірковувала про те, як відрізняється цей маленький світ від усього, що їй доводилося бачити досі. Його мешканців неможливо було уявити в жодному іншому місці.
Маршаллові острови, атол Бікіні, четвер,
28 лютого 1946 року
Дивно, але на маленькому, як піщинка, Бікіні вона майже не зустрічалася з Ендрю. У понеділок він провів з нею кілька хвилин за сніданком, у вівторок вона знайшла від нього під дверима листа. А вчора й сьогодні вранці не було навіть записки. Відчуття того, що він поряд, заспокоювало її, та водночас і дратувало. Вона розуміла, що він сюди не засмагати прилетів, проте ніяк не могла змиритися з його постійною відсутністю. Гордість не дозволяла їй шукати його і чогось вимагати. Але на Бікіні вона скучала за ним не менше, ніж у Нью-Йорку.
Більшу частину часу вона проводила з Маттеусом. Знайомилася зі звичаями острів’ян, вчилася їхньої мови. Спочатку запам’ятовувала окремі слова і прості дитячі пісеньки. Потім цілі речення. Рейчел навчила її, як половинкою гострої мушлі патрати сиру рибу. Для початку треба було обваляти її в піску, щоб вона не вислизала з рук. Нішма розповів їй історію острова, а вечорами стара Кетрут, жуючи бетель, розповідала легенди про духів і демонів, що мешкали на Бікіні.
Анна ні на хвилину не розлучалася з фотоапаратом. У неї вже з’явилися тут «свої» місця, такі, куди вона любила вертатися. Вона знала, з якого куточка острова найкраще видно човни, що вертаються з риболовлі. Звідки краще чути спів, що долинає з оздобленого розписами і скульптурами «пебеї», дому зустрічей, який по неділях перетворювався на церкву. їй доводилося приходити туди, де стояв дім вождя, і дивитися на «фалув», тобто чоловічий дім, у якому мешкали самотні юнаки і дорослі чоловіки. У «фалува» не було дверей, лише вікно з бамбуковими віконницями, і з пляжу можна було безкарно під-глядати за тим, що відбувалося всередині.
А ще Анна часто приходила посидіти на те місце, куди найпершого дня її привів Ендрю. Там був відполірований морською водою і вітром могутній корінь дерева. Неозора гладінь океану давала відчуття свободи, а пісок під ногами — відчуття безпеки. Саме тут Анна нарешті знайшла майже забутий спокій і позбулася напруги, яка не відпускала її, починаючи з подій у Дрездені.
Того дня було дуже спекотно. Вона влаштувалася з фотоапаратом у тіні пальми і спостерігала пару білих птахів, що залітали в дупло у стовбурі сусіднього дерева і тут-та- ки вилітали назад. У одного з них був довгий хвіст, з якого стирчали кілька ще довших пір’їн.
— Вони мостять гніздо, — почула вона голос за спиною.
Анна вже звикла, що Маттеус завжди виростав мов з-під землі.
— Сьогодні надто спекотно, щоб возитися з птахами. Ходімо до риб.
— Ловити рибу? Гаразд. Хай будуть риби. А чим ми їх ловитимемо? Руками? — спитала вона з інтересом.
— Я не збираюся ловити з тобою рибу. Ти надто багато й голосно говориш. Сьогодні ми будемо дивитись рибу! — Хлопчик згорнув долоні в рурочки і приклав їх до очей.
— Роздивлятись рибу.
— Роз-див-ля-тись. Я знав, що ти мене поправиш. «Ти розумієш по-німецькому, малий?» — засміявся він, передражнюючи її інтонацію.
Анна подалася в барак, щоб залишити там фотоапарат. Вона взяла рушник, наділа купальний костюм і пов’язала на стегна квітчасту хустку, яку подарувала їй Кетрут. Маттеус чекав її під вікном. Пісок так розпікся, що ступаючи по ньому босоніж, вона тихенько повискувала від болю.
— Став ноги боком. Як я. Подивися, внутрішнім боком.
Вона спробувала його наслідувати. Справді, стало не так боляче, та зате вона мало не вивихнула собі щиколотки.
Вони прийшли на берег у південній частині острова. За кілька метрів від пляжу виднілися темні обриси коралових заростей. Океан тут був спокійний і спуск до води пологий. Вони попливли до заростей коралів, і Маттеус велів Анні опустити голову у воду й дивитись. Солона вода спершу щипала очі. Та заради того, що вона побачила, варто було потерпіти. Під нею гралася зграйка кольорових риб. Маленькі блакитні ганялися за смугастими. Жовті, оранжеві, чорні як смола блищали і мінилися перед очима, ніби кадри казкового фільму. Маттеус міцно взяв її за руку і потягнув униз. їй не вистачало повітря, і вона була змушена виринути на поверхню.
— Ну як? Усе ще хочеш до птахів? — спитав він її зі сміхом.
— Маттеусе, це справжнє диво! Я ніколи в житті не бачила стільки риб, та ще й таких гарних!
— Ти зможеш доплисти он до тієї скелі? — запитав він, показуючи на групу коралів, що стирчали з води. — Там є дві смішні риби. Вони схожі на птахів, а якщо вслухатися, ти почуєш, що вони ніби розмовляють.
— Зможу, Маттеусе, звичайно, зможу...
Вони пропливли кілька десятків метрів і дісталися туди, де бірюзова вода набирала трохи темнішого відтінку, але була такою ж кришталево прозорою. Анна набрала в легені повітря, розпласталася на животі й опустила лице у воду. Там були дві рибини: зелена й рожева. Вони мали такий вигляд, ніби хтось пофарбував їм губи кармінового кольору помадою, а нагадували яскравістю і пістрявістю папуг, а ще, дивлячись на них, Анна чомусь згадала свою квартирну господиню Астрід Вайншрейнбергер. З води вони з Маттеусом виринули майже одночасно, жадібно хапаючи губами повітря.
— Звідки ти знав, що вони тут будуть?!
— Вони завжди тут. Ніколи не тікають. Це їхній дім. А тепер спробуй пірнути зі мною глибоко-глибоко під цю скелю. Там є діра, а в ній сидить чудовисько. І не набирай надто багато повітря в легені, так тобі буде легше занурюватись.
Анна пірнула так глибоко, як тільки змогла. Сонячне проміння падало майже перпендикулярно до поверхні океану. При такому освітленні вона могла розгледіти навіть окремі лусочки, що блищали на спинах риб, які пропливали мимо. Внизу, у.невеликій розколині, вона помітила спершу довгі, підняті догори мацаки, а потім масивні клішні блідо-рожевого лангуста. Очі їй пекла солона вода, вона відчувала біль у легенях, але не могла відвести очей від цього незвичайного створіння. Якби тільки в мене був з собою фотоапарат, подумала вона.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |