Good morning, heartache,
You old gloomy light.
Good morning, heartache,
Though we said goodbye last night.
Він цілував її волосся. Вона притиснулась до нього. Заплющила очі...
Вони танцювали, притиснувшись одне до одного, і їй здавалося, що це її перший бал. Все крутилося у неї перед очима. І черепи, і труни, і плаваючі свічки, і його лице, і його скрипка. Коли несподівано запала тиша, і краплі поту, що спливали з його обличчя, змішалися на губах з її слізьми, вона схилила перед ним голову і розгублено огледілась, ніби сподіваючись побачити когось із близьких...
Коли повернулися за столик, вони замовили віскі.
— Краще ірландське! — крикнула Анна услід офіціантові.
З «Віледж Венгард» вони вийшли далеко за північ. Анна з насолодою вдихнула свіже повітря. Біля Бруклінсь- кого мосту Ендрю запитав її, чому вона плакала під час танцю. За Бруклінським мостом вона відповіла, що плакала, тому що чула скрипку. Ендрю здивувався, коли вона сказала, що тільки скрипку й чула. На Флетбуш-авеню він спитав, що буде з ними далі. Анна не знала.
У парку з платанами і кленами, навпроти її дому, вони сіли на лавку.
— Ти любиш кішок, Ендрю? — спитала раптом Анна.
— Не знаю. Я не особливо полюбляв наших котів у Санбері. А Мефістофель мене не любить. А чому ти спитала?
— Просто так, — відповіла Анна, взявши його за руку.
Вони поцілувалися. Він засунув руку у витин сукні і
доторкнувся до її грудей, до сосків. Вона заплющила очі.
— Ти напишеш мені завтра? — спитала вона.
— Я напишу ще сьогодні, — прошепотів він.
— У мене новий проект у «Тайме», я на якийсь час виїду з міста.
— Надовго?
— Точно не знаю. Мені зараз не хочеться про це...
— Я теж поїду, це вже давно заплановано, ми працюємо над...
— Я хочу тебе, Ендрю, — прошепотіла вона, не давши йому закінчити фразу.
Анна підняла сукню і ріла Ендрю на коліна верхи. Розстебнула йому пасок штанів. Він вище підняв її сукню, а вона широко розставила ноги.
— Я хочу тебе Ендрю, дуже-Дуже... — повторювала вона.
Вона знову чула скрипку...
Раптом проскакує іскра, доторки, пристрасть, поцілунки, хвилина, мить, вологі губи, переплетіння доль, плутані думки і ще більше плутані почуття. І світ, що пульсує життям, пробуджений весною, одурманений травнем, усе живе, біжить, мчить далі, а вони перебувають тут і зараз. Загубитися, нічого при цьому не втрачаючи. Просто цілком і повністю розчинитися в цій миті...
Вони попрощалися біля дому Астрід, але Ендрю не йшов. Анна цілувала його, бігла вгору східцями і за мить спускалася знову. Нарешті вона прошепотіла:
— Ендрю, тобі час. Іди. Інакше я зовсім втрачу голову. А я цього не хочу. Не сьогодні. Йди. І напиши мені...
Заснути вона не змогла. Коли вже почало світати, пі-дійшла до вікна. Дивилася на порожню лаву в парку з платанами й тихенько наспівувала:
Good morning, heartache,
You old gloomy light.
Good morning, heartache,
Though we said goodbye last night.
Нью-Йорк, Бруклін, ранок, понеділок,
18 лютого 1946 року
Анна заснула тільки о шостій ранку, а будильник був накручений на сьому, і дзвінка вона не почула. Підхопилася тільки о десятій і розсердилась на себе: вона не любила приходити до редакції пізніше за Стенлі. До того ж сьогодні Артур збирався поговорити з нею про Бікіні. Щоб прийти до тями, вона прийняла контрастний душ.
Ця ніч була такою довгою. Чудесно довгою. Анна вийшла з душу й подивилась у дзеркало. Губи розпухли від поцілунків. Вона усміхнулась. Під очима залягли тіні, але це нестрашно. Таке часто траплялося, коли вона працювала до пізньої ночі, багато курила або плакала.
Вона збігла сходами вниз. Астрід, вбрана в рожевий шовковий пеньюар, з папільйотками у волоссі, стояла на порозі вітальні і суворо картала молоду негритянку, яка, стоячи навколішках, розшарпаною ганчіркою протирала паркет у передпокої.
— Ну, дитинко, влаштувала ти нам сьогодні нічку, — з докором сказала Анні Астрід. — Якщо тобі подобається бігати до своїх коханців сходами туди-сюди, поміняй хоча б взуття! Ти стукала підборами, як п’яний коваль по ковадлу. Я не могла спати. І мої пожильці, мабуть, теж...
— Вибачте, місіс Вайштейнбергер. Я не подумала...
— Та гаразд, гаразд. Але наступного разу пам’ятай про це, — перервала її Астрід. — Постривай, не тікай, це ще не все, дитинко. Під ранок сюди вернувся цей велетень, з яким ти безсоромно всю ніч цілувалася. Просунув у шпарину під дверима конверт. Його знайшла мала Бет- ті, — вона показала на негритянку. — Видно, ти здорово закрутила йому голову. А ти не підслухуй, три дужче, як я сказала! — прикрикнула вона на служницю, яка, почувши своє ім’я, підняла голову і завмерла з ганчіркою в руках.
— Конверт? — здивувалась Анна.
— Так, конверт, дитинко. Тепер ти одержуєш листи вже двічі на день, — відповіла Астрід і витягла конверт з кишені пеньюара.
Анна впізнала почерк Ендрю. Вона швидко спустилася східцями на тротуар, перейшла вулицю і, сівши на краєчок вологої від роси лави в парку, відкрила конверт.
Нью-Йорк, Манхеттен, 18лютого 1946року
Анно,
Я згадую кожну мить цієї ночі...
Вперше в житті я скучаю...
Вперше в житті я хотів би назвати те, що відчуваю, визначити це, дати цьому назву.
Але тебе неможливо описати. Немає такого рівняння, такої формули, яка, нехай навіть приблизно, передбачить, якою ти будеш наступної секунди. Ти дика, божевільна, смілива, розумна, наївна, романтична, ділова, інфантильна, доросла, цнотлива, розгнуздана, делікатна, слабка і сильна, владна і беззахисна, весела й зажурена. І все це перемішано, все пульсує і бореться в тобі. Надто багато умов, що суперечать одна одній, надто багато змінних. Для фізика тим більше. Ти єдина, незвичайна...
Я вертався безлюдними вулицями Нью-Йорка до готелю і знову переживав кожну хвилину, проведену з тобою. І уявляв собі наше майбутнє. І хвилювався. Адже ти можеш відмовитися дарувати мені свій час. Чому ти повинна дарувати його саме мені? Я був схвильований, як юнак після першого побачення. Дорогою я прийняв багато важливих рішень. Я буду поруч з тобою, я зроблю все, щоб бути поруч. Я стану вивчати твій світ. Я навчуся фотографувати, вивчу німецьку, почну прислухатися до інших думок і відхо-дити в тінь. І навчуся грати на скрипці. Навчуся...
Я не міг заснути. І не хотів засинати. Мені вже багато років не сняться сни. Тому я боявся, що ти не прийдеш до мене уві сні. Я боявся заснути, тому що не хотів розлучатися з тобою. І почав писати цього листа. За хвилину мій водій, той, у якого дві Агнес, повезе мене в Бруклін. Я підійду до східців, якими ти збігла до мене. Ще раз почую, як ти говориш: «Я втрачаю голову. Не хочу цього. Не сьогодні...» — і просуну листа під двері.
У мене дуже важливий проект у дальніх краях. Я писатиму тобі. А потім? Потім я повернуся. До тебе.
Ендрю
Р. Б. Я не раз думав про те, що таке кохання. Знаю, я видамся тобі диваком з цим моїм прагненням давати всьому визначення. Але такий вже я є. Я думаю, що кохання — це найпрекрасніший і найважливіший вид прагнення знань. Все, що я робив і роблю в житті, відбувалось і відбувається саме з цієї причини. Я ніколи ще не прагнув пізнати жінку так, як хочу пізнати тебе...
Анна сиділа на лаві, притискаючи листа до грудей. До неї підійшов худий кіт. Він терся об'її черевики і голосно нявкав. Вона простягла до нього руку. Кіт заплигнув на лавку і подивився на неї...
Розумієш, Карафко, я не можу, я не годна за один день одержати стільки щастя, — говорила вона, ковтаючи сльози, — стільки в мені не поміститься...
Анна приїхала до редакції близько полудня. Стенлі ще не було. Як тільки вона сіла за стіл, до кабінету увійшла Лайза.
— Стенлі в лікарні, — сказала вона, причинивши за собою двері.
— У лікарні?! — з жахом вигукнула Анна.
— У Доріс ускладнення. Це почалося у неділю ввечері. Але зараз їй уже краще. Вона пробуде в лікарні тижнів зо два.
— Боже мій...
— Спокійно, Анно. Все добре. Артур залишив для тебе вказівки. Уважно вивчи все, що тут написано, — сказала Лайза і поклала перед Анною сірий паперовий пакет, перев’язаний червоною стрічкою. — Хоча я вважаю, що Артур не повинен тебе про це просити, не повинен! — додала вона, виходячи з кімнати.
Очевидно, Лайза теж прочитала «керівництво до дії» — попри те, що червона стрічка означала, що інформація призначена тільки адресатові. Такий самий пакет лежав на столі Стенлі. Але Лайза «своя» людина, їй можна.
Анна набрала домапщій номер Стенлі. Ніхто не брав слухавку. Тоді вона подзвонила Лайзі. Та не знала, в якій лікарні лежить Доріс, але обіцяла дізнатися і повідомити. Анна розв’язала червону стрічку і дістала з конверта все, що там лежало. Два квитки на літка «Пан-Амерікен». З Нью-Йорка в Чикаго, а звідти через чотири години в Лос-Анджелес. На Гавайські острови вона мала летіти рейсом «Алоха Ейрлайнс». На пересадку в Лос-Анджелесі у неї буде лише одна годна. Через чотирнадцять чи п’ятнадцять годин, залежно від погоди, вона має приземлитися в Гонолулу. Там її зустріне лейтенант Берні Кольє і відвезе на аеродром військової бази Хікем. Це недалеко, в межах округу Гонолулу. Звідти на військовому Б-29 вона полетать до Маджуро, столиці Маршаллових Островів. Військові не зазначають ні час вильоту, ні тривалість польоту. Від лейтенанта Кольє вона дізнається, як з Маджуро, столиці країни, її доставлять на атол Бікіні. Очевидно, місцевим рейсом. Усі перельоти оплачені, як і проживання Анни на атолі. Кольє має передати їй усі документи, що підтверджують це. Повернення з Бікіні в деталях обумовити не вдалося. Анні доведеться обговорити це з представником американських властей на місці. Вона повинна обмежити свій багаж однією, бажано невеликою, валізою. Малоймовірно, що в Маджуро у неї буде можливість придбати плівку. Тому слід узяти з собою все необхідне. Сьогодні на Бікіні 80° за Фаренгейтом (29° за Цельсієм), дощ. Але в середу обіцяють ясну погоду. Після приземлення в Маджуро у Анни, швидше за все, більше не буде можливості зв’язатися з редакцією. Там усім за-правляють військові, вона має бути дуже обережною...
Анна склала все назад у конверт і сховала його в шухляду стола. Отже, вона летить у середу, о чотирнадцятій годині вісім хвилин, з аеропорта «Ла-Гуардіа» в Чикаго. Добре, що все це з’ясувалося заздалегідь, адже листоноша приходить у дім Астрід не раніше одинадцятої ранку...
Вона вирішила лишитися в редакції і дочекатися Стенлі. Близько шостої зателефонував Артур. З Вашингтона. Але вона тут-таки згадала про двох Агнес водія Ен- дрю Бредфорда.
— Артуре, — сказала вона тихо в слухавку.
— Доню, так уже вийшло, мені довелося поїхати. Лайза передала тобі конверт? Знаєш, з’ясувалося, що в середу увечері рейсу не буде. Це не надто ускладнює тобі життя?
— Артуре, ти мусиш бути тут! Ти ж хотів поцілувати мене на прощання.
— Поцілувати... — пробурмотів він і замовк на деякий час. — Коли щось піде не так, ти там не затримуйся. Але постарайся сфотографувати те, що військові нікому не хотіли б показувати. Як у Дрездені. Зроби фото і зразу вертайся. Я послав телеграму в Маджуро. Якщо полковник не подбає про тебе, його чекають великі неприємності. І не тільки від мене. Лайза передасть тобі його координати. Повертайся швидше...
Стенлі появився в редакції тільки пізно ввечері. Анна відчула, що від нього пахне алкоголем. Не знімаючи пальта, він сів на краєчок стола. Вона підійшла до нього і простягла припалену сигарету.
— Що відбувається, Стенлі? Чому ти випив? — спитала вона.
— Вночі у Доріс почалася кровотеча. Я дуже злякався.
— Відвези мене до неї.
— Туди нікого не пускають.
— У неї там є телефон?
— Нема...
— Напиши, будь ласка, адресу лікарні, — Анна взяла зі столу аркуш паперу.
— їдь до неї вранці. Зроби що-небудь. Проберися. Вона питала про тебе. У тебе є горілка?
— Немає, — збрехала Анна.
— Я не полечу з тобою на Бікіні. Пробач. Не можу. Тепер це тільки твоє завдання. У середу я одвезу тебе в аеропорт. Анно, у тебе точно немає горілки?
— Стенлі, не примушуй мене брехати вдруге. Я не дам тобі горілки. Доріс ніколи б мені цього не подарувала.
До лікарні Анна приїхала близько десятої вечора, купивши в аптеці кілька упаковок бинтів і обмотавши ними голову. Охоронець пропустив її без зайвих питань. На п’ятому поверсі вона зірвала бинти і швидко пішла коридором, заглядаючи в усі палати. Доріс вона знайшла в палаті одразу за яскраво освітленою кімнатою медсестер.
— Я дуже злякалася, — зізналась їй Доріс. — Ми так чекаємо на нашу крихітку, Аню. Стенлі її вже любить. Він притискається губами до мого живота і розмовляє з нею. Навіть про мене забуває, тільки з нею і розмовляє, як одержимий. Він дуже чекає на неї. Нам так страшно! І тебе я не бачила вже два дні, — прошепотіла Доріс.
Анна сіла на край ліжка і ніжно погладила її руку.
— Пробач, Доріс. Ці два дні, либонь, були найважливішими в моєму житті. А тепер я мушу їхати, так вийшло. Стенлі знає. Правда, він зараз не в собі. Він тебе любить до нестями. Стенлі Бредфорд може любити тільки незвичайну жінку. їж фрукти, пий багато молока, бережи себе і не читай сумні книжки. І не дозволяй Стенлі пити. Якщо ти йому заборониш, він покине. Заборони йому...
У цей момент до палати зайшла медсестра й увімкнула світло.
— Що ви тут робити?! — обурено вигукнула вона.
— Розмовляю з подругою. Це для неї набагато важливіше, ніж ваші пігулки.
— Хто вас сюди впустив?! Ідіть негайно!
Анна поцілувала Доріс і вийшла. У метро, дорогою додому, вона думала про те, що таке любов. Як назвав це Ендрю? «Найпрекрасніший і найважливіший вид жадоби знань», якось так. Вона розуміла, чого прагне Стенлі. Кохана жінка має народити йому дитину. А ось чого прагне Адріана від Артура після стількох років спільного життя? Чого прагнула бабуся Марта, проживши з дідусем кілька десятків років? Вони ж, мабуть, усе одне про одного знали. Чи не все? Можливо, їм все ще було цікаво, що їх чекає? Що чекає й одного, й іншу, адже вони щодня прокидалися поруч. їх обох. Можливо, саме заради цього люди прагнуть бути разом?
Вийшовши з метро на станції у Черч-авеню, Анна пішла в парк. Сіла на улюблену лавку і раптом зрозуміла, що їй дуже хочеться вирізати на ній складаним ножиком: «Це найважливіша лавка в світі». Тут з’явився кіт. Кіт муркав і терся об її ноги.
— Я лечу на Бікіні. Ти знаєш, де це? Не знаєш. Я й сама ще точно не знаю, — сказала йому Анна. — Але я повернуся. А ти знаєш, де Дрезден? Теж не знаєш...
Вона встала і перейшла вулицю. Кіт ішов за нею слі-дом...
Тієї ночі вона знову не могла заснути. Перечитала всі листи Ендрю, потім довго розглядала атлас. Вела пальцем від Європи до Америки, від Дрездена до Кельна, з Кельна в Люксембург, з Люксембурга в Нью-Йорк. З Нью-Йорка на Гаваї, з Гаваїв на Бікіні. З Бікіні в Дрезден. Потім пройшла всю цю трасу одним рухом руки. Важко було повірити, що через кілька годин це станеться наяву. Потім вона ще раз перечитала листи Ендрю, а вже під ранок сіла на підвіконня, закурила й довго дивилася на їхню лавку...
Нью-Йорк, Бруклін, полудень, середа,
20 лютого 1946 року
Стенлі під’їхав до дому Астрід близько дванадцятої. Анна чекала на порозі листоношу. їй хотілося бути впевненою, що все гаразд. Але листа від Ендрю не було. Речі вона спакувала ще ввечері, в маленьку валізку. Вертаючись із редакції, пройшлася по крамницях на Манхеттені в пошуках купального костюма. Макс Сікорський приготував для неї пакет з плівками. Лайза за дорученням Артура купила два додаткових об’єктиви для фотоапарата, кожен був в окремому шкіряному футлярі. У неї було з собою все необхідне. Попрощалася вона тільки з Максом і Лайзою. Більше нікому не сказала, що їде, щоб не бре-хати про мету поїздки. Артурові було важливо зберегти все у таємниці, тому навіть зустрічі з Астрід вона постаралася уникнути.
Дорогою в аеропорт Анна попросила Стенлі зупини-тися біля польської крамниці в Грінпойнті. Купила там дві пляшки горілйи. Одну, велику, поклала до валізи, а маленьку — до сумочки. Вони говорили по Доріс. Кровотеча у неї припинилася, але їй належало лишати-ся під наглядом лікарів ще як мінімум два тижні. Лікарі не знали причин ускладнень, але сподівалися на краще.
— Я так жду цієї дитини! — зізнався Стенлі.
Анна присунулась до нього й поклала голову йому на плече.
— Стенлі, пам’ятаєш, як ми з тобою їхали у Фіндельн? А того щербатого вартового в Конці? А стрілянину? Я тоді так боялася, що з тобою щось станеться, і я лишуся сама. Це було зовсім недавно, Стенлі...
— Пам’ятаю, Анно. Іноді мені це сниться. Я все пам’ятаю. І те, як ти раптом запитала мене: «Тебе любить яка-небудь жінка? Крім матері і сестер? Ти гладив її лоб і волосся, як мої зараз? Вона любить тебе? І сказала тобі про це? Вона встигла тобі це сказати?» Знаєш, тепер я щовечора перед сном гладжу лоб і волосся Доріс. І кажу їй, що люблю її. Щовечора. Після тієї поїздки в Європу я навчився боятися, що можу не встигнути сказати їй це...
— Повторюй їй ці слова, Стенлі. Якомога частіше. Особливо зараз, — сказала Анна, цілуючи його в щоку.
Невдовзі вони вже були в аеропорту. Стали в чергу біля виходу з написом «Чикаго». Мовчали. Співробітник «Пан-Амерікен», одягнений у синю форму, перевірив квиток. Анна повернулася до Стенлі й тихо сказала:
— Скажи, що ти хочеш чаю, Стенлі. Скажи, що хочеш...
Він обняв її.
— Анно, ти обіцяла, що не плакатимеш. Ми ж домовились. Ти пам’ятаєш?
Вона заплющила очі й почула свій голос, що долинав звідкілясь здалеку...
— Маркусе, ну що ти! Адже ми ще в саду Цейсів домовилися, ти забув? Я не плачу. Це просто соломинка в око попала. Я, правда, не плачу...
Анна взяла валізу й ступила за скляні двері. Молодий чорношкірий хлопець у синьому халаті прийняв у неї валізу й поставив на підлогу. Біля трапа вона обернулася. Стенлі стояв за скляними дверима і нервово погладжував рукою волосся. Видно, це в них родинне, подумала вона, згадавши, що Ендрю робив те саме, коли питав її, що з ними буде далі. Стюардеса провела Анну до її місця в літаку.
Маршалові Острови, атол Бікіні, ранній ранок, п’ятниця, 22 лютого 1946 року
У Гонолулу її зустрічав лейтенант Берні Кольє. На шматку картона він написав: «Mrs. Faithful», «пані Вір-на». Як потім з’ясувалося, це був жарт, але Анна його не зрозуміла. Вона пройшла повз огрядного військового у синьому мундирі з табличкою «Mrs. Faithful» і години дві сиділа, перелякана, на дерев’яній лавці. Коли зал аеропорту спорожнів, він підійшов до неї і спитав, чи це не вона прилетіла з Нью-Йорка і чекає на рейс до Маджуро. І показав картонку з написом «Mrs. Faithful». Він вважав, що, переклавши англійською її прізвище, продемонстрував знання німецької мови, небувале почуття гумору й надзвичайну гостинність. Анні він не сподобався: у нього було брудне волосся і пальці з жалобною облямівкою під нігтями, і ще від нього тхнуло потом і пивом.
Потім вони їхали у тряскому військовому джипі на військову базу. За час поїздки лейтенант Берні Кольє випив ще три пляшки пива й кілька разів запропонував Анні хильнути. Йому, певне, здавалося, що він розважає її розмовою, хоча насправді він заважав їй думати і дивитись на дорогу. Крім тога, він чомусь весь час грубо знущався над молодим рядовим, що керував автомобілем. Нарешті Анна не витримала.
— Знаєте що, пане Кольє? — прошепотіла вона, схилившись до нього.
Він відірвався від пляшки пива і грайливим тоном відповів:
— Я знаю майже все, але це ще ні, міс...
— Ось зараз і взнаєте, Берні, — кивнула вона. — Ти взнаєш усю правду, Берні. Я в своєму житті зустрічала кілька американських офіцерів, у Німеччині і Штатах. Але жоден, повір, жоден, — вона ще ближче нахилилася до його вуха, — не був... — вона втягнула повітря в легені й голосно крикнула: — таким мерзенним, смердючим і брудним козлом, як ти! Жоден!
Лейтенант Кольє різко відсунувся і облився пивом. Хвилину він голосно сопів. Потім почав сварити водія. А потім нарешті замовк.
У Хікемі він навіть не вийшов з машини, щоб допо-могти Анні, і не дозволив вийти водієві. Вона забрала свою валізу, попрощалася з водієм і рушила до військового літака, що стояв на злітній смузі. Точнісінько таким вони летіли зі Стенлі з Європи в Нью-Йорк. Вона піднялася на борт. Місце за занавіскою було вільне. Анна сіла, притискаючи до себе фотоапарат. За кілька хвилин пролунав уже знайомий шум двигунів. Вони злетіли. Анна стомилась, але напруження все ще було великим. Вона відкрила пляшку горілки. Зробила кілька ковтків і постаралася заснути...
У Маджуро вони приземлились, коли було вже темно. Мандруючи на захід, вони наздоганяли час. Майже весь час польоту від Лос-Анджелеса тривала ніч, найдовша в її житті. Коли Анна вийшла з літака, було спекотно й волого. На смугу вивантажили вантаж. Вона зняла пальто, потім светр. І лишилася в самому ліфчику. Молодий чоловік, що стояв поруч, подивився на неї, як на прибульця з іншої планети. Вона відкрила валізу й дістала ситцеву блузку. Знявши ліфчик, Анна наділа блузку. Нарешті до літака під’їхала вантажівка, в неї повантажили їхній вантаж. Вантажівка поїхала. Анна пішла разом з військовими до маленької дерев’яної будівлі з дахом з пальмового листя. Відвезти пасажирів, що прибули «в порт», мав рикша. З’ясувалося, що рикша — це звичайний велосипедист, до велосипеда якого прикріплена маленька коляска, де може ледве поміститися одна валіза. Анна сіла на багажник і обняла худого юнака за стан. Вони рушили. Заплющивши очі, вона згадала, як Гіннер возив її на велосипеді по двору на Грюнерштрасе...
Хвилин за десять вони дісталися берега. Те, що тут називали портом, нагадувало пристань для яхт на острові
Сильт. Біля дерев’яних місточків гойдався на хвилях невеликий гідролітак. Анна вчепилася в металеві поручні сидіння, коли, злітаючи, вони з виттям поскакали на хвилях.
Прокинулась вона від несподіваного поштовху: це рудоволосий хлопець у військовій формі, що сидів поруч, тицьнув її кулаком у бік. Був яскравий сонячний день. Літак заходив на посадку. Анна визирнула в ілюмінатор, схопила фотоапарат і притиснула його до шибки. Але майже одразу відсунула, подивилася ще раз. Здавалося, хтось розкидав на бірюзовому килимі величезні смарагди. Вона протерла очі. Суцільна зелень і блакить! Чудесні кольори. Потім появилася вузенька, уривчаста смужка суші, схожа на неправильне коло. Анна знову приставила до ілюмінатора об’єктив. їй дуже хотілося натиснути на кнопку, але вона передумала. Вперше в житті вона сумнівалася, що їй пощастить зафіксувати на плівку те, що бачить. Надто багато відтінків, надто красиво. їй здавалося, що апарат осліпне і знавісніє, адже він зможе передати тільки світло і тінь. Біле, чорне і безліч відтінків сірого. Ніби бракує одного виміру, і все виглядає таким плоским. Саме цього вона й добивалася досі. І поки що в неї виходило. Для всього, що знімала, вистачало білого, чорного і сірого. І вона не була готова до такого буйства барв.
Літак знижувався, описуючи дедалі вужчі кола. Там, де білий пісок суші піднімався з океану, у воді був зелено- блакитний колір, як в індійських самоцвітах. Анна бачила такі в нью-йоркському музеї. Бірюзові хвилі набігали одна на одну, скипаючи білими пінними комірцями. І їх тут-таки розбивали наступні. Анна зрозуміла, що не зуміє вхопити цю мить.
Вона була схвильована. Щось подібне вона переживала, коли розглядала з батьком картини в музеях Берліна і Дрездена. Широко відкриті від здивування очі, а потім захват. Тоді вона притискалася до батька, а він ніжно гладив її по голові. Вона взяла за руку молодого солдата, що сидів поруч. Так, мовчки тримаючись за руки, вони дивилися вниз.
Літак ударився об хвилі, підскочив і знову опустився. За хвилину вимкнули двигуни, і настала тиша. Спокійне погойдування, хлюпання води. Анна подивилася на годинник. Була 7.30 ранку, п’ятниця, 22 лютого 1946 року. Вона дісталася до Бікіні...
До літака підпливли дві військові шлюпки. До першої склали багаж, і пасажири пройшли хистким трапом у другу. Шлюпка підійшла до пляжу і сіла плоским дном на пісок. Віддалік, між пальмами, Анна помітила щось на зразок ангара.
— «Крос Спайкс клаб»! — радісно вигукнув рудоволосий хлопець. — Я від самого Маджуро мріяв про холодне пиво. Нарешті! Заради цього варто було теліпатися на край світу.
Солдати вискочили із шлюпки на пісок і попрямували до ангара. Анна зійшла на берег останньою. Рудоволосий хлопець взяв у неї фотоапарат і пакет з плівками, потім подав їй руку. Вона відчула м’який і теплий пісок під ногами. Її валіза самотньо загубилася серед солдатських наплічників.
— Ми неодмінно ще побачимось. Тут важко не зустрітися, — рудий усміхнувся їй на прощання і теж підбіг до ангара.
Анна схилилась над валізою. їй захотілося глянути на документи, які ще в Гонолулу передав їй у покритому сургучними печатками конверті лейтенант Кольє. Вона знала від Артура, що має робити. Вона повинна не тільки фотографувати, а й постаратися з’ясувати, чому цим маленьким клаптиком суші на краю світу так активно цікавляться політики і військові тепер, через півроку після закінчення війни на Тихому океані. Проте Анні не хотілося про це думати в дану хвилину. Вона страшенно стомилась і мріяла знайти тут ліжко або гамак, а ще — скупатися. їй навіть не хотілося підраховувати, скільки часу вона провела в дорозі.
Вона нахилилась і, відкривши валізу, дістала жовтогарячий конверт. Стоячи на колінах, зламала сургучні пе
чатки. І тут у валізу впав маленький білий конверт. Анна рвучко підняла голову.
— Ти все-таки написав мені! — вигукнула вона, підхопившись і обнімаючи Ендрю. — Я знала, що ти напишеш, — додала вона пошепки.
Він доторкнувся губами до її волосся і ніжно поцілу-вав у лоб. Вони довго стояли, притиснувшись одне до одного. В голові у Анни роїлися тисячі запитань. Звідки тут узявся Ендрю? Саме зараз. Чому він нічого їй не сказав? Звідки взнав, що вона теж опиниться тут? І чому не сповістив, що йому це відомо? Чому?! Вона думала, що скучатиме за ним, що в неї з’явився час обдумати, що станеться з ними далі.
— Ендрю, ти пахнеш вітром і пляжем! — прошепотіла вона.
— Я все тобі розкажу, — мовив він, ніби вгадавши її думки.
— Розкажеш...
Вона закрила валізу. Жовтогарячий конверт її більше не цікавив. Ендрю ніс валізу, а вона йшла поруч і усміхалась. Вони увійшли в пальмовий гай і невдовзі опинились серед маленьких дерев’яних будиночків, критих висохлим пальмовим гіллям. На галявині солдати гралися з місцевими хлопчаками. Анні на мить здалося, ніби вона побачила серед них Лукаса. Ні, це був зовсім інший хлопчик, років шести, у нього було смагляве личко, великі темні очі і пухлі, наче вивернуті назовні губи, за якими ховалася щербата усмішка. Він помахав їй, коли вони про-ходили мимо. Солдати перервали гру, проводжаючи їх поглядом. Хтось багатозначно свиснув. Вона старалася не слухати, що солдати кричать їм услід. Вона ще не бачила таку юрбу військових з часів Дрездена. Ендрю, одягнений у джинси, блакитну сорочку і мокасини, був тут, здається, єдиним цивільним. Якби не він і не ці діти, можна було подумати, що вона опинилась у військовій частині або на полігоні. Артур мав слушність. Тут відбувається чи скоро відбудеться щось дуже важливе, подумала Анна.
Кімната в дерев’яному бараку, куди привів її Ендрю, була розміром з найменший туалет в редакції «Тайме» і вже точно не затишніша. Вузеньке металеве ліжко, на ньому подушка, сіра ковдра без підодіяльника, прости-радло і наволочка, складені в ідеальний квадрат, а ще столик, стілець і іржава металева шафа. Та Анні було зараз однаково: вона мріяла якнайшвидше вмитися і лягти спати.
— Зараз ти будь що хочеш заснути, еге ж? Але цього не можна робити, — сказав Ендрю, читаючи її думки, — постарайся протриматися до обіду. Різницю в часі найкраще переносити на ногах. Душові в кінці коридору, чоловічі й жіночі окремо. Тут є ще кілька жінок.
Вона дивилася на нього. їй усе ще не вірилося, що він поруч. Зараз він здавався ще вищим і красивішим.
— Ендрю, а що ти тут робиш? — запитала вона.
— Якщо ти почекаєш п’ятнадцять хвилин, — ухилився він від відповіді, — я покажу тобі найпрекраснішу ванну на світі. Мені треба зайти до штабу. Тільки не засинай...
Він вийшов, зачинивши за собою двері. Він мав рацію. Найбільше в світі вона хотіла спати, але спершу все-таки вмитися. Вона ніби поринула в летаргійний сон. Звуки з вікна доходили до неї уповільненими, ніби хтось невидимий програвав на низькій швидкості вінілову платівку. Вона подивилась на свої руки й подумала, що вони зовсім не такі брудні, як їй здавалось. Незастелене ліжко манило її. Тільки на хвилинку, всього на одну хвилинку, поки не вернеться Ендрю. На хвилинку. І вона заснула.
Її розбудив тріск і гучних вибух сміху. Вона підхопилася з ліжка і підбігла до вікна. Там, гомонячи й регочучи, бігла зграйка дітей. Анна спробувала збагнути, як довго вона спала. Обдивилася кімнатку. Стіни були дощані. Нефарбовані і без шпалер, вони нагадували про тимчасовий статус цього житла. У двері постукали.
— Вибач, що примусив чекати, — сказав Ендрю, захо- дячи.
— Скажи, вже настало завтра? — спитала вона, остаточно втрачаючи відчуття часу. — Я не зрозуміла, скільки проспала: тиждень, ніч чи годину?
Він усміхнувся, підійшов до металевої шафи і дістав звідти рушник.
— Ходімо, я обіцяв тобі ванну, — сказав він, обнімаючи її.
Вони пройшли вузенькою смужкою землі, вкритою травою, потім по сліпучо-білому піску. Молоді, років по дев’ятнадцять, не більше, солдати при зустрічі з ними віддавали Ендрю честь як військовому, а він з усмішкою їм кивав. Анну це здивувало, вона вирішила відкласти розпитування на потім.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 27 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |