Він не знав, чи є яка-небудь «його» жінка. У його житті не було жодної «його» жінки в тому звичному, повсюдно зрозумілому значенні, бо він ніколи не вимагав від жінок, з якими бував, щоб вони належали тільки йому. Вони з’являлися, входили в його життя з цілим багажем своєї минувшини — інколи всього на кілька днів чи навіть годин, — і він ніколи не розпитув у них про їхніх чоловіків, не питав, з ким вони прокинулися вранці й до кого, після проведеної з ним ночі, повернуться. Якщо він не питав у них про це в перший же вечір, вони були йому вдячні. Коли він не питав у них про це під час наступних зустрічей, вони починали непокоїтися. Він переконався, що жінкам, які зраджують своїх чоловіків, — а зраджували майже всі, — неодмінно хотілося про цих чоловіків розповідати. Або хоча б згадати. Правду кажучи, не міг збагнути, навіщо їм це. Щоб якось перед ними виправдатись? Довести, що насправді вони вірні і будуть такими із ним? Що зраджують лише тому, що їм бракує любові, чуйності, спілкування, дотиків? Що вони страждають він байдужості, зневаги й холоду в стосунках зі своїми чоловіками? Так очевидно саме це вони мали на увазі, розповідаючи про своїх чоловіків. Щоб дати зрозуміти, чого саме чекають від нього. Та йому аж ніяк не хотілося слухати ці історіі. До того ж їхні сповідання лякали його. Він не мав наміру давати їм таких надій! Він хотів «мати» тих жінок — хоча не терпів цього слова — ненадовго, для побачення, щоб це завжди було по-святковому. Він прекрасно знав, що справжній зв’язок починається тоді, коли завершується фаза побачень, а та святковість часто без вороття — тоне в рутині буденності, і стосунки непомітно перетворюються на звичку. Чоловіки замість квітів починають купувати продукти. Щоб те сталося, треба... треба кохати. Він, як і кожен, прагнув кохання, але все ще не почувався готовим до такої фази стосунків, а тому уникав справжніх зв’язків.
Усе змінилося, коли пізнім вечором, у вівторок, 13 лютого 1945 року його секретарка Лайза зателефонувала у відділ і з неприхованою злістю сказала, що «якась Доріс П. вже кілька хвилин чекає його в приймальні у справі».
Він не знав, чи Доріс П. його жінка. їхня дивовижна близькість тієї першої єдиної ночі, незвичне прощання перед його поїздкою до Європи, єдиний лист від неї. Цього було немало, та все одно ще не давало підстав для його впевненості в тому, що Доріс чекає на нього в Нью- Йорку. А йому так хотілося, щоб вона чекала...
Раптом згасло все світло. Він поклав голову на плече Анни, намагаючись заснути. Випростав ноги. Почув під ногами шелест паперу. Нахилився й підняв з металевої підлоги пакунок, який йому вручила Сесіль. У тій метушні й поспіху перед відльотом він зовсім забув про нього. Зубами перегриз мотузку, розгорнув сірий папір і побачив квадратну коробку. У картонному конверті була грамофонна платівка. На зім’ятій суперобкладинці платівки була чорно-бі-ла світлина порожньої концертної зали з роялем у центрі. Він прочитав напис: «Sergei Rachmaninov, the best piano concerts». А з конверта стирчав краєчок матерії. На шовковій кремово-білій хустинці він побачив накреслені чорним чорнилом чотири ряди нотного стану з нотами. Над ними почерком Сесіль було підписано: «Prelude cis-mol». Хустинка все ще зберігала запах її парфумів. Під платівкою в коробці лежали дві пляшки віскі, обгорнуті вовняним шар-фом. Того самого, ірландського, що продається з-під прилавка у нічній крамничці в Люксембурзі за ціною вдесяте- ро дорожче, ніж у Нью-Йорку. Зиркнув на етикетку пляшки й прочитав чорний напис: «Педці Айріш віскі». Пригадав її голос, коли вона, посміхаючись говорила до нього: «Я оббігала всі забігайлівки в цьому місті, щоб його знайти».
Відкрутив позолочену бляшану закрутку із зображенням листа конюшини і приклався до шийки. Знову подум- ки повертався до Люксембурга й Тріра. Мало того що він почував якийсь різновид смутку й ностальгії за тим, що минуло, то ще й віскі без Сесіль мало смак дешевої паленої горілки з-під поли. Він заснув і чув у сні Рахманінова...
Його розбудив сильний поштовх у плече. Ад’ютант Паттона з ліхтариком у руці ввійшов до салону й повідомив усіх, що за хвилину вони приземляться в Гандері на заправку. Отже, вони вже перетнули Атлантичний океан і летять над Канадаю. Невдовзі літак почало гойдати в турбулентному вихорі. Анна міцно стиснула його руку.
— Це ненадовго, правда?— питала вона перелякано.
— Що ненадовго?
— Я люблюі тебе, пам’ятай...
Вони приземлилися. Спершу почувся відгомін оплесків, що доходив з хвостової частини літака, а зразу ж за тим звук дверей, що відкривалися. За кілька хвилин салон літака наповнився холодним повітрям, змішаним з їдким запахом бензину.
У канадському Гандері «на заправці» вони пробули близько години. Коли літак набрав висоту і його перестало гойдати, Анна піднялася з сидіння і встала перед ним. Він пам’ятав цю картину. Розкуйовджене біляве волосся, великі перелякані очі, підпухлі губи, мокра спітніла блузка, що туго обтягувала великі груди. Вона пішла до туалету у хвості літака, і там, як він і передбачав, одразу почулися оплески і свист.
— Там, у хвості літака на розбухлих яйцях сидить стадо самців у період тічки! — сказала вона з жахом, коли повернулася. — Американські солдати всі такі?
— У цій ситуації — більшість, — відповів він з усмішкою, — особливо ті, хто вертається додому, місяцями не торкнувшись жінки. Тебе це дивує?
— А ти коли востаннє торкався жінки? — наче мимохіть спитала вона, витягаючи зелені банкноти з-за пояса спідниці. — Уяви собі, вони тягли до мене руки і тицяли гроші. Якісь несповна розуму... Цього вистачить, щоб купити якесь добре вино в Нью-Йорку? — спитала вона, кидаючи банкноти йому на коліна.
— Почекай секунду, — сказав він, лічачи гроші. — За один вихід ти одержала понад сто двадцять доларів, тобто майже чотири тижневі зарплати жінки-службовця в місті! За ці гроші ти зможеш собі купити розкішну білизну на П’ятій авеню. Непогано!
— А скільки треба на нову «лейку»? На таку, як у тебе? — спитала вона збуджено.
— На таку, як у мене? За нинішніми цінами в десять, максимум у дванадцять разів більше. Від десяти до дванадцяти місячних зарплат, — відповів він з усмішкою.
— Як ти гадаєш, якщо я зніму блузку і ліфчик і ще раз піду в туалет попісяти, то я зберу від них таку суму?
— Авжеж! Звичайно! — розреготався він, упевнений, що вона жартує.
Тоді сталося щось справді негадане й неждане. Анна спершу стягла блузку, потім поволі розстебнула бюстгалтер, зняла й кинула йому на коліна. Вона стояла перед ним напівголою.
— То я піду, — сказала вона, прикурюючи сигарету.
Він миттю зірвався із сидіння, схопив її за плече, намагаючись затримати. ч
— Анно, я пожартував. Прошу тебе, не роби цього! — крикнув він.
— Я теж жартувала, — відповіла вона.
Він посадив її й прикрив їй плечі плащем. Присів коло неї. Вона взяла його руку й притиснула її до своїх грудей. Він відчував прискорене биття її серця. Не був певен, що вона жартувала. Анна Марта Бляйбтрой непередбачувана. Особливо тоді, коли чогось дуже хоче. Вона була інша. Зовсім не така, як ті жінки, яких він зустрічав досі...
Вони приземлилися. Він упізнав знайоме летовище на Лонг-Айленді. Звідси він стартував у свою подорож до
Європи. Вони вийшли з літака останніми. Анна спустилася по трапу, притуливши до себе футляр зі скрипкою і роздивляючись довкола.
— Ми їдемо до Нью-Йорка, Стенлі, правда? — запитала вона з острахом.
— Так. Це недалеко.
— Це правда, Стенлі? І ніхто тебе в мене тепер не відбере?
— Ніхто.
Спершу від’їхала колона автомобілів з Паттоном, потім жовтий автобус із пораненими солдатами. Вони лишилися самі. Незважаючи на сильний вітер з океану, було досить тепло, майже по-весняному. Двоє солдатів виставляли із люка на бетон аеродрома багаж. Стенлі взяв їхні валізки й поставив перед трапом. Невдовзі під літак під’їхав військовий джип.
— Бредфорд і Бляйбтру? — крикнув водій.
-Ні!
— А хто?
— Бредфорд і Бляйбтрой, — відповів Стенлі, чітко вимовляючи прізвище Анни.
Водій вийшов з машини, віддав честь і, передавши йому запечатаний сургучем конверт, поклав валізки в багажник. Стенлі подав Анні знак сідати в машину. Вони виїхали з летовища без перевірки документів.
— Поїдете спершу в Бруклін, в район Флетбуш-авеню, а потім на Манхеттен. По дорозі я вам скажу, де треба зупинитися, — скомандував Стенлі водієві і став читати детальну інструкцію, підготовлену для нього Лайзою.
Вона писала, що Артур винайняв для Анни мебльовані кімнати на одній із вуличок поблизу Флетбуш-авеню, в самому центрі Брукліна. Власниця будинку — давня приятелька Адріани, яка «зробить усе, щоб міс Анна Марта Бляйбтрой почувалася там добре». Квартплату за шість місяців уже внесено, її будуть поступово вираховувати із зарплати міс Бляйбтрой, яка відтепер є «практиканткою у видавництві газети «Нью-Йорк Тайме». З точки зору — далі йшла наведена Лайзою цитата з листа
Артура — «ці мудаки з іміграційної комісії вважають, що міс Бляйбтрой не має, так би мовити, повноважень для працевлаштування на теренах Сполучих Штатів», її зарплата буде тимчасово перераховуватися Стенлі. Далі, цитуючи Артура, Лайза писала: «...ця принизлива для міс Бляйбтрой ситуація зміниться, коли до перемовин з імі- граційною комісією підключиться правник видавництва, що можливе, на жаль, тільки після отримання персональних документів міс Бляйбтрой». До листа Лайзи було пришпилено скрепкою два чеки. Один — на суму в чотириста доларів на прізвище Анни, виписаний Адріаною, а другий — на десять доларів, підписаний Лайзою. Раптом його охопило глибоке розчулення. Особливо з приводу тих десяти доларів Лайзи.
— Що з тобою,Стенлі? Чому у тебе змокріли очі? — стривожено запитала Анна. — Сталося щось погане?
— Ні! Якраз навпаки. Щось дуже гарне, Анно, — відповів він, пригортаючи її до себе.
Усю дорогу Анна, притулившись обличчям до вікна машини, стискала його руку. За годину вони дісталися до Брукліна. Із Тілларі-стріт звернули ліворуч, на Флетбуш- авеню. Одразу ж за перехрестям був маленький «спожив- чик», у якому Стенлі інколи, коли потрапляв у Бруклін, купував апельсини й банани. Власник крамнички Луїс був пуерторіканцем. Стенлі робив про нього репортаж, коли іміграційна комісія відмовила Луїсу і всій його родині в продовженні посвідки на проживання, бо він буцімто приховав прибутки, що «загрожує Сполученим Штатам величезними видатками, спричиненими утримуванням на кошти американських платників податків ще одного нелегального імігранта». Це була чергова нісенітниця бюрократів із ратуші. Луїс нічого не приховував. Справа в тому, що після «чорного вівторка» людям забракло грошей, і вони поволі переставали купувати в нього, перейшовши до великих і дешевих маркетів, таких, наприклад, як «Кі Фуд». У багатьох із тих людей просто не було вибору. Продовольчі талони, що видавалися найбід- нишим — а їх невдовзі стало більшість, — приймалися тільки у великих маркетах. Так вирішили корумповані муніципальні чиновники. Маленьким крамничкам було заборонено приймати талони. Саме після публікації в «Тайме» і довгих юридичних перипетій з іміграційною комісією рішення про екстрадицію сім’ї.Луїса було від-кликано. Луїс і донині раз на тиждень надсилав на адресу «Тайме» ящик апельсинів і бананів. Найкращі апельсини і банани в місті були в крамничці Луїса. Свіжі. Просто з Куби.
Стенлі раптом зрозумів, що давно не їв фруктів. Не знав, що найзвичайнісінькі апельсини і банани можуть стати таким омріяним і недосяжним делікатесом. Він попросив водія зупинитися перед крамничкою і повернувся до машини, тримаючи в руках паперовий пакет, наповнений фруктами. Розірвав його і висипав вміст Анні на коліна. Салон наповнився запахом апельсинів. Тільки тепер Стенлі по-справжньому відчув, що повернувся з війни...
Нью-Йорк, Бруклін, неділя, ранній ранок, 11 березня 1945 року
Анна прокинулася, коли за вікном почало сіріти. Глянула на годинник. У Дрездені власне минув недільний полудень. І в Кенігсдорфі поблизу Кельна теж. Зараз вона сиділа б на кухні, схилившись над відром, намагалася б не слухати тріску радіо, по якому цілодобово звучали старі промови Геббельса й Гітлера під акомпанемент прокльонів тітки Аннелізе, чистила б картоплю, кидаючи час від часу з нудьги лушпиння Карафці, яка вигрівалася під грубою в кухні. Ще позавчора це було б для неї, як спокута за гріхи. А тепер їй хотілося б вернутися до спокою й безпечності тієї кухні в домі тітки Аннелізе в Кенігсдорфі.
Вона встала й навшпиньках підійшла до вікна. Сіла на підвіконні, закурила. На будівлі, тут же біля входу до парку, миготіла величезна неонова реклама. Обережно відчинила вікно й почула вранішнє пташине щебетання. Вже й не пригадувала, коли востаннє чула пташок. Під час війни гинуть і птахи. І неонових реклам у Німеччині немає. Це все нагадувало якийсь прекрасний сон, з якого вона не хотіла пробуджуватися. Заплющила очі. По- думки повернулася до того ранку в Анненкірхе у Дрездені. Це було зовсім недавно. Не минуло й місяця. Прикла-ла руку до грудей. Серце билося. Закусила губи. Дужче. Ще дужче. Коли відчула солоний присмак крові, розплющила очі. Вона справді жива. Це не сон...
Вона оглянула кімнату. Всюди лежали маленькі подушечки з льону, наповнені висушеними стеблами і квітами лаванди. Найбільше їх було у ванній, обклеєній бірюзовими шпалерами. Унітаз і ванна на цьому тлі вражали сліпучою білизною. Так само, як і фаянсове біде, яке саме по собі, у цій скромній обстановці, видавалося розкішшю. Стенлі вчора ця розкіш неабияк потішила.
Спинила погляд на великій шафі, яка стояла при вході до маленького приміщення, схожого на клітку, в якому, окрім чавунної раковини й полички з рожевою поплямованою фіранкою, стояла газова плита. Єдина кімната з кухнею на весь триповерховий будинок! Власниця будинку Астрід підкреслювала цей факт на кожному кроці, коли вчора перелічувала всі переваги її «нового гніздечка».
Астрід Вайштейнбергер, шістдесятилітня жінка, зу-стріла їх учора ввечері на сходах свого типового амери-канського будинку, який у Німеччині можна було б назвати хіба що великою дачею. Довкола її шиї, спадаючи на декольте чорної сукні, обвивалося діамантове кольє. Під час зустрічі вона представилася як приятелька Адріани, дружини Артура, видавця газети «Нью-Йорк Тайме». Вона не назвала прізвища Адріани й Артура. Очевидно, вже сам факт, що Артур «видавець», мав справити враження на Стенлі й, певна річ, на Анну. І зразу ж додала, підвищивши голос: «Я єврейка, і моя родина в Європі дуже постраждала від німців. А ви ж — німкеня, правда?» Стенлі взяв Анну за руку.
— Ходімо звідси, — прошепотів він їй на вухо, — ти не повинна цього чути! Переночуєш у мене.
Анна застигла з простягнутою для вітання рукою й мовчала. Стенлі став поміж Анною і Астрід Вайштейн- бергер і сказав:
— Настільки мені відомо, видавець «Нью-Йорк Тайме» перевів на ваш рахунок квартплату за шість місяців проживання у вашому будинку громадянки Німеччини пані Бляйбтрой. Нас не цікавить, точніше, мене не цікавить, чи є пані єврейкою, чи ні. Так само і доля ваших родичів в Європі. Словом, мені на це начхати. Мені це байдужісінько, пані Вайштейнбергер. Я зараз зателефоную до видавця «Нью-Йорк Тайме» і поінформую його, що контракт із вами через вашу поведінку анульовано. Я також вимагатиму, щоб ви повернули гроші з відповідними відсотками. І за наше таксі на Манхеттен заплатите теж ви. А ще — за моральні втрати, завдані вашими словами міс Бляйбтрой.
Астрід Вайштейнбергер спокійно вислухала Стенлі, не виявивши ніякої реакції. Потім обійшла довкола нього і, звертаючись до Анни, сказала по-німецькому без най-меншого акценту:
— А знаєте, мій батько народився в Ульмі. Мій молодший брат ходив до однієї школи з Ейнштейном. Ви знаєте, хто такий Ейнштейн? Це дуже розумний німець. Хоча і єврей. Ви не слухайте цього редакторчика. Вони завжди так гарно говорять, а пишуть ще краще, хоча й самі нісенітниці... А нехай собі телефонує хоч до самого чорта. Вам буде добре в мене. Для вас у мене є кімната з кухнею. Вам подобається цей хлопець? Справді? Якийсь він охлялий і лисуватий. Ви від нього набагато молодша...
Астрід подала Анні руку й повела вгору по сходах. Так, наче Стенлі тут взагалі не було.
— Стенлі, заспокойся, — сказала Анна, повернув-шись до нього. — Пані Вайштейнбергер мене зовсім не образила. Іди сюди...
Стенлі слухняно пішов за нею. Анна нахилилася й по-цілувала його в лоба.
— Ти зовсім не лисий, — прошепотіла вона йому на вухо, — я обожнюю твою голову.
Вони піднялися на третій поверх і через вузький хол підійшли до великого вазона з рододендроном, що стояв на підлозі біля вікна. Астрід Вайштейнбергер відчинила двері і з гордим виразом на обличчі провела їх у кімнату. З цієї хвилини вона говорила тільки по-німецькому, зовсім ігноруючи Стенлі.
— Це моя улюблена кімната. З кухнею. Тільки для вас. Вам буде тут добре, фройляйн. Але мусимо дотримуватися кількох правил...
Вона підняла руку, загинаючи по черзі пальці:
— Правило перше: ніякого радіо після десятої трид-цять вечора. Друге: вимикати світло, виходячи з кімнати. Я не збираюся платити зайве тим пройдисвітам з «Кон Едісон». Третє і останнє, але найважливіше: не курити в ліжку! Кузен мого останнього, царство йому небесне, покійного чоловіка спалив себе і, що найгірше, цілий бу-динок, заснувши з сигаретою. Він був поляк. І пияк. Фройляйн усе зрозуміла?
Вона все зрозуміла на відміну від Стенлі. Але після короткої бесіди за зачиненими дверима у ванній, біля біде, він здався, погодившись, що хоча пані Астрід Вайштейнбергер надто емоційно висловилася на адресу німців й мала для цього підстави, Анні буде тут добре. На закінчення він сказав:
— Я приїду по тебе в понеділок вранці, скажімо, десь о десятій. Відвезу тебе в редакцію. У разі чого телефонуй. Будь-коли. Якщо тобі тут буде погано чи хтось скривдить тебе, чи ти просто скучиш за Карафкою, дзвони, — повторив він, відриваючи клапоть туалетного паперу й записуючи на ньому свій номер телефону.
— Стенлі, ти ніколи не збагнеш, що ти зробив для мене! Я теж іще цього не збагнула. Не до кінця. Але тобі цього ніколи не зрозуміти. Знаєш,Стенлі, я коли-небудь сфотографую вдячність. Втілення вдячності. Я не можу тобі цього пояснити. Але я коли-небудь зроблю це, чуєш?! Сфотографую вдячність для тебе! Вдячність! Тільки для тебе... — сказала вона, пригортаючись до нього.
Він пішов разом з Астрід Вайштейнбергер, і Анна зо-сталася сама. Вона сиділа на ліжку, їла апельсини і пла-кала...
У постіль Анна повернулася з запаленою сигаретою, вперше порушуючи тим самим третє правило Астрід Вайштейнбергер. Не спалося. Вона вслухалася у відгомін незнайомого міста. Окрім шуму води в трубах і щебету птахів за відчиненим вікном, нічого не чула. Нью-Йорк асоціювався в неї з чим завгодно, але тільки не з трубами, що шумлять, і щебетом птахів. їй дуже хотілося прискорити час, і вона ледве дочекалася, поки в кімнаті стало світло. Зав’язала шнурки, накинула пальто, дістала з валізки фотоапарат і вийшла з кімнати. Неквапно якнай- обережніше, майже навшпиньках зійшла сходами вниз, завмираючи на кожному скрипі приступок. Не хотіла ні когось зустріти, ні розмовляти. Вирішила вибігти на вулицю і вперше побути з містом віч-на-віч. Вона тихо повернула в замку ключ і спустилася вузькими східцями на тротуар. І раптом почула віддалений звук сирени.
Вона бігла вулицею, а звук сирени ставав дедалі гучнішим. На мить заплющила очі. Бігла все швидше, міцно стискаючи руку Лукаса. Її мати квапила їх. Вони бігли щодуху. Потім Лукас упав. Кілька метрів вона тягнула його по тротуару. Спинилася. Підняла його із землі. Він посміхався до неї. Лукас у формі гітлерюгенду. «Я більше не впаду», — сказав він винувато. І вони побігли далі. Си-рена не замовкала. Вони бігли...
— Ви що, збожеволіли?! — почула вона голосний крик над собою. — Вам жити набридло?! Кинулись просто під колеса...
Молодой чоловік стояв перед нею на колінах і збирав на асфальті рештки своїх розбитих окулярів.
— І що ж я тепер робитиму? — говорив він скоріше до себе, ніж до неї. — Без окулярів я зовсім сліпий. Навіть добре не бачу вашого обличчя. З вами все гаразд? Як ви себе почуваєте? Може, викликати... — І раптом зайшовся гучним сміхом. — Ні, мабуть, не буду викликати «швидку допомогу». Скажіть же що-небудь. У вас усе гаразд?
— Вибачте мені. Я думала, що це літаки. Я бігла з Лукасом до бомбосховища, — сказала вона тихо.
— Куди ви бігли?! Що за літаки, що за Лукас? Що ви говорите? Ви бігли самі. Наосліп. Порожнім тротуаром. Просто під колеса «швидкої», яка мчала на шаленій швидкості. Я перехопив вас в останню мить. Може, все- таки я викличу лікаря?
— Ні, прошу вас. Не викликайте. Все гаразд. Дякую вам, вибачте. Все гаразд. Я заплачу вам за ремонт ваших окулярів. Все гаразд, щиро вас перепрошую, дякую вам.
— Нема що ремонтувати, — перерав він її, показуючи на свої розбиті окуляри з тріснутою оправою. Зрештою, вони й так уже були старі й заслабкі. Не беріть собі до голови. А теперь підніміться, будь ласка, якщо можете, — сказав він і подав їй руку.
Вона встала й почала обтріпувати пальто. Нахилилася і взяла фотоапарат, що лежав поряд.
— Ще раз вибачте, будь ласка. Не знаю, що на мене найшло.
— Ви мешкаєте десь поблизу? Я проведу вас додому. Де ви мешкаєте?
— Точно не знаю. Із мого вікна видно платани й клени у великому парку. А ще така велика червона неонова реклама. По дорозі, якщо їхати туди машиною, звернувши зі Флетбуш-авеню, буде шпиталь.
— А, я зрозумів. Цей парк називається «Парейд Граундз»: Ви, певно, мешкаєте на Вудруфф-авеню або на Крук-авеню. Це недалеко від мене. Я живу на Вудруфр. І теж бачу зі свого вікна той парк. «Швидка допомога», мабуть, їхала до шпиталю, повз який ви проїжджали. Ви давно тут живете? Я вас раніше не зустрічав.
— З учорашнього вечора.
— Ах, он воно що? Тепер все ясно. А досі де ви жили, дозвольте спитати?
— Останні кілька днів неподалік від Кельна, але взага- лі-то я з Дрездена.
— Вибачте, де?! — вигукнув він з недовірою в голосі.
— У Дрездені. В Німеччині. Я німкеня...
— У тому самому Дрездені?!
— Що ви маєте на увазі?
— Ну, в тому... в тому, якого вже немає?!
— Як це немає?!
— Останні кілька днів, — він не відповів на її питання. — Ви не помиляєтеся? Вибачте, ви були там у лютому, коли...
— Так, була, — перервала вона. — Я відшкодую вам ті окуляри. Наступного разу, коли ви мене зустрінете або я вас.
— Мене звати Натан. Забудьте про окуляри, прошу вас. Я й так збирався купити нові. Це пусте. Дрібниці. А вас як звати?
— Анна. Чи є тут поблизу якась церква?
— Церква?! Тут? — відповів він здивовано. — Тут безліч церков. Яка вам потрібна? Тобто якої релігії?
— Не має значення. Справа не в релігії. Я просто хочу піти до церкви.
— Тоді ви легко натрапите на яку-небудь із них. У цьому кварталі, на жаль, церков більше, ніж шкіл. Але зараз вони ще всі зачинені. Гадаю, що десь після десятої повідчиняються.
— Вибачте, але мені треба зараз побути самій. Коли- небудь я вам це поясню.
— Звичайно, — кивнув він, — у цьому місті всі люблять самотність, та якщо й не люблять, то все одно самотні...
Вона квапливо пішла геть. Ступивши кілька кроків, спинилась і озирнулась. Чоловік усе ще стояв на тому місці, де вона його полишила.
Анна повернулася додому, коли вже починало сутеніти. Вона весь день бродила околицями міста без будь-якої конкретної мети. Вона не була впевнена, але, як їй здалося, з Брукліна вона вийшла лише один раз. Дісталася до величезного мосту, пішки його перетнула і опинилася на Манхеттені. Вона була єдиною, хто йшов по мосту пішки. Інколи машини, що мчали мимо неї, сигналили їй. На другому боці мосту, який здавався їй нескінченним, вона, втомлена переходом, сіла на кілька хвилин на дерев’яну лавку, що стояла навпроти напису «Франкфурт-стріт», і посміхнулася сама до себе.
Анна повернулася в Бруклін з іншого боку мосту. Весь час вона дивилася на воду й не могла збагнути, чи це річка, чи вже океанська бухта. Йшла на північ. Інколи вона ненадовго заглиблювалася в бічні вулиці, минаючи низенькі, подібні один до одного й притулені до себе будинки й маленькі крамнички з ятками, виставленими на тротуарі. На дверях або на вікнах вітрин були написи італійською, грецькою, російською, іспанською, арабською, польською і на ідиш. Декотрі мови вона навіть не змогла розпізнати. На якийсь час усі іншомовні слова зникли, лишилися здебільшого польські. Наче на старих коричнево-кремових збляклих світлинах із альбому бабусі Марти! Там вона трохи постояла. Вирішила не вертатися вулицею на набережну. Спинилася біля непривабливої станції метро. Прочитала написи на двох таблицях, розміщених одна над одною: «Грінпойнт-авеню», «Манхеттен-авеню». Нараз із підземелля метро на поверхню видобулась юрба лю-дей. Вона уважно придивлялася до їхніх облич. Жінки в барвистих хустках, вусаті чоловіки в темно-синіх беретах або капелюхах, діти припнуті до матерів якимось коротенькими повідками, одягнені в надто довгі, до щиколоток, пальтечка. Неначе на бабусиних світлинах з польського Ополє! Вона змішалася з натовпом і зупинилася аж на сходах, що вели до церкви, але не зайшла всередину. Вона мала намір бути сьогодні в церкві. Це правда. Але там не повинно було бути жодної душі...
Від церкви на Грінпойнт по лабіринту однакових вуличок вона знову вийшла до води. Це не була річка. Скоріше море або величезне озеро. Не чула під собою ніг. Почувалася вкрай стомленою. Сіла на бетонний парапет.
Повіяв сильний вітер. Вона підняла комір пальта і, сховавшись від вітру, закурила. Від маленької пристані саме відходив пором із величезними літерами на ботру «Jamaika Вау Ferry Service».
Востаннє вона плавала на кораблі в кінці липня тридцять сьомого року, коли відпочивала з батьками на острові Сильт. Тоді, коли отримала в подарунок на день народження свій перший фотоапарат. Звідки було їй знати, що той незабутній вечір на пляжі змінить усе її життя. А втім, іноді їй здавалося, що батько про це знав.
Пором віддалявся і врешті зник за обрієм. Анна кинула недопалок у воду, притулила до себе фотоапарат і вернулася на вулицю. Сутеніло. їй хотілося вернутися додому до заходу сонця. Як це він сьогодні вранці сказав? «Ви, певно, мешкаєте на Вудруфф-авеню або на Крук-авеню». Коли чулася сирена карети «швидкої допомоги», вона мимоволі зупинялася, спішно відходила до стіни або до найближчого дерева, заплющувала очі й затикала пальцями вуха.
Години за дві вона дісталася до Флетбуш-авеню. Вулиця пульсувала миготінням неонових реклам і світлом автомобільних фар. По тротуарах з обох боків рухалися галасливі юрби людей. Вона дійшла до Вудруфф-авеню й повернула ліворуч, упізнавши будинок шпиталю. Ще кількасот метрів, і гамір майже вщух. Тишу порушували лише автомобілі, що зрідка проїжджали цією вулицею. Вона впізнала силуети платанів і кленів у парку.
Анна раптом здогадалася, що, виходячи вранці, не взяла ключ від вхідних дверей. Постукала. За мить на порозі стала Астрід Вайштейнбергер. У шовковому чорному халаті, з довгою сигаретою в зубах і келихом вина в руці.
— А ось і ти, дитинко! Екскурсія містом, еге ж? — спитала вона. — Тут тебе вже шукають. Редактор цей телефонував уже, мабуть, тисячу разів. І моя подруга теж, — говорила вона, не витягаючи сигарету з рота. — А десь із годину тому приходив один неголений єврей. Назвався Натаном. Розпитував про тебе. Приніс якийсь документ з твоєю фотографією. Водійські права, чи що? Буцімто знайшов уранці в кущах. Хто в наш час копирсається в
кущах?! Мабуть, це збоченець. Будь з ним обережна! Дуже дивний — і майже сліпий. Тримайся від нього подалі...
Анна пошукала в кишенях пальта. Паспорт, який їй повернув у літаку Стенлі! Очевидно, він випав, коли той чоловік штовхнув її на вулиці.
— Він лишив документ? — запитала вона злякано.
— Ні, не захотів. Дуже недовірливий. Сказав, прийде завтра. Ти мені розкажеш про ці кущі, дитинко?
— Якось іншим разом, пані Вайштейнберґер. Сьогодні я дуже стомилась. Іншим разом...
— Як хочеш, фройляйн, — сердито відповіла та по-німецькому.
Анна квапливо піднялася вгору сходами. Увійшла до кімнати, скинула пальто, лягла на ліжко і миттю заснула.
Нью-Йорк, Бруклін, ранок, понеділок,
12 березня 1945 року
Близько восьмої ранку Анна вже стояла біля вікна, прикурюючи одну сигарету від іншої, і виглядала Стенлі. Вона хотіла бути готова до моменту, коли він по неї прийде. їй треба було мати винятковий вигляд. Вона висипала на підлогу вміст валізи, раз у раз підходячи до дзеркала у ванній. Єдине, що відповідало винятковості цього дня, була її сукня, та, яка була на ній у «склепі» в останній день. Та зате ні комбінації, ні білизни, ні білої сумочки, ні взуття у неї не було! У неї не було нічого! Тому, коли Стенлі нарешті посигналив близько десятої години біля її до-му, вона сиділа в цій сукні на ліжку й курила чергову сигарету, почуваючи себе майже голою і щосили стараючись не розплакатись. Стенлі швидко зайшов до кімнати, і вона збуджено підхопилася.
— Стенлі, вибач! Мені так хотілося сьогодні мати гарний вигляд! Це такий особливий день, твій і мій, але в мене немає нічого... відповідного. Тільки ця сукня.
Він хвилину дивився на неї, потім повільно підійшов і сказав:
— Пам’ятаєш, у Кенігсдорфі ти підійшла до мене зі склянкою чаю? Пам’ятаєш? Я тоді притиснувся головою до твого живота. Ти навіть не уявляєш, яке сильне бажання ти викликаєш. А тепер взуйся і накинь пальто. Знайдемо тобі що-небудь у місті. Інакше Метью... Я ще не розповідав тобі про Метью. Розкажу іншим разом. А втім, ти познайомишся з ним сьогодні.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |