А тим часом генерал Демпсі з другою британською і першою канадською армією повинні спільними зусиллями форсувати Рейн у районі міста Везель. До них приєднається і дев’ята армія Сполучених Штатів генерала Сімпсона. Паттон уже віддав відповідні накази. Дислокувавшись довкола Везеля, ми оточимо Рурський басейн і дістанемося нижньої течії Ельби. Це нелегко, бо німці будуть там запекло оборонятися. Рурський басейн і для них є дуже важливим. Найважливішим. Окрім Берліна, звісно. Та, на щастя, це не наша зона дій. Тому я вважаю, що німці зігнорують території на південь від Рейну й перемістять усі сили на північ. Наша розвідка на підставі перехоплення даних стверджує, що генерал Густав фон Цанген, командувач п’ятнадцятою німецькою армією, уже поінформований фельдмар-шалом Рунштедом про неминучість цієї передислокації.
Можна торкнутися ваших сідниць? Дуже хочеться...
Території на південь від Рейну будуть звільнені від, як ви їх називаєте, драконів, найближчим часом. Дж. Б. Л. сказав мені, що ви хочете дістатися до Тріра. Гадаю, що максимум за десять днів Трір буде наш і ви зможете туди спокійно вирушити. Він міг би бути нашим набагато швидше, але у нас виникли, назвемо це так, проблеми з постачанням. Я чула на власні вуха, як розлючений Паттон кричав Ейзенхауеру: «Мої солдати можуть жувати свої ремені, але моїм танкам потрібен бензин». Патгон часто гіперболізує, але тоді він казав правду. Ви не могли
6 тепер перевернутися?
Він слухав її з заплющеними очима, піддаючись без спротиву всьому, що робили її руки з його тілом. Плани передислокації цілих армій, про які вона розповідала, масажуючи йому сідниці, здавались правилами якоїсь настільної гри для дорослих. Якби він кілька годин тому не бачив табличок на прицерковному цвинтарі, то, можливо, й повірив би в це. Але він там був і все добре пам’ятав. Жан, 21 рік; Хорст, 25років; Пауль, 19років...
Він навіть не намагався запам’ятати назви міст чи мостів, прізвищ генералів, номери корпусів, дивізій чи армій. Стратегія війни, переказана таким чином, однозначно асоціювалося у нього з розповіддю шахіста, який за чашкою чаю, в затишному куточку своєї кімнати подумки
7 Бі планує чергову партію. Реальних людей, конкретних солдатів з плоті й крові, з датами народження, в арміях, дивізіях або корпусах наче й не було. Для стратегії вони значили не більше, ніж пішаки на шахівниці. Та він міг і помилятися. Можливо, лише лейтенант Сесіль Галлей оповідала про це так, наче зачитувала якийсь проект. А може, й війна — це теж тільки проект? Якщо це так, то нічого дивного в тому, що світ рядового Білла Маккорміка видається йому віддаленим від світу лейтенанта Сесіль Галлей на багато світлових років. Окрім цього, лейтенант Сесіль Галлей постійно приємним вишуканим способом змінювала контекст своєї оповіді. Він усвідомлював, що, слухаючи її вже кілька годин, повинен зосередитися на арміях, але всупереч цьому він переважно зосереджувався на іншому контексті. Йому, чоловікові, було важко поряд з Сесіль Галлей і за цих умов залишатися тільки журналістом.
Він розплющив очі й подумав про те, що буде, коли він перевернеться. Правду кажучи, він не знав, реакція Сесіль Галлей могла бути непередбачуваною. Він не відчував сорому. Цього він точно не відчував. Навпаки, хотів, щоб вона чітко й однозначно побачила, що з ним коїться. Він не знав, як це буває в інших чоловіків, але в нього, на певній стадії хіті, виникало непереборне прагнення оголитися. Його збуджував, або, точніше кажучи, підсилював пристрасть уже сам факт, що жінка звернула на це увагу, що вона дивиться на нього цієї миті. Абсо-лютно класичний випадок ексгібіціонізму за Фройдом або Юнгом, він точно не пригадував. Найвірогідніше, за ними обома. Він колись читав про це в великій статті, надісланій до «Тайме». Зараз він не міг пригадати порядковий номер, за яким психіатри зареєстрували цей вид збочення в каталозі «відхилень від норми». І то не в якійсь там брошурці — в авторитетному, публікованому в усьому світі каталозі Американського психіатричного това-риства. В окремому випуску. Із повною назвою збочення і відповідним номером. Дуже науково й дуже офіційно. Коли вони з Артуром одного разу читали довжелезний список цих збочень, то він чесно зізнався у дванадцятьох,
а Артур, після четвертої чарки коньяку, — у двадцяти чотирьох. Артур жартував, що начальники повинні мати в собі як мінімум удвічі більше збочень, ніж підлеглі. І лише за таких умов, стверджував він із властивим йому сарказмом, фірма може успішно функціонувати. Стиль сексуального життя американців, як випливало з того «чорного списку» професорів-психіатрів, був дуже гріховним і похмурим і скоріш за все нагадував середньовічні перекази чи, радше, суворі заборони ченців-ортодоксів. Він пригадує, як, вивчаючи список збочень, дуже зрадів тому факту, що сексуальне задоволення в нього не включене — хоча в Середньовіччі вважали інакше. Бо в противному разі він був би абсолютним збоченцем.
Він поставив склянку біля стегна Сесіль і ліг у ванні на спину. Він дійшов до найнапруженішого моменту. Знав, що не зможе уникнути її погляду. Вона виручила його, зовсім не дивлячись на його обличчя, бо опустила погляд нижче. Вона не могла не помітити, як він втягнув живіт. Сесіль взяла склянку з віскі. Пила великими ковтками й сама до себе посміхалася. Затим поставила склянку на підлогу, розстебнула блузку, нахилилася й поклала руки на його живіт.
— Я ще ніколи не бачила татуювання в такому місці, — прошепотіла вона. — Вам, мабуть, було боляче?
Вона ніжно пробігла пучками пальців по маленькому чорно-помаранчевому візерунку під лобковими волосинками біля основи пеніса. Це був звичайний гріх молодості зі свавільних, запаморочених алкоголем і хвацькістю студентських літ. Герб Прінстонського університету на одному з найважливіших чоловічих місць. Тоді він не зважився зробити це нижче, як декотрі з його відчайдушних приятелів. Тепер він навіть жалкував за цим. Цікаво, а якби на пе- нісі був герб Прінстона, чи доторкнулася б до нього лейтенант Сесіль Галлей? Може, вона все-таки наважиться.
Не наважилась. Встала і взяла рушник, що лежав на маленькій дерев’яній тумбочці поряд з ванною. Вона чекала, коли він встане й вийде з ванни. Стала витирати його. Він підняв руки вгору й охоче піддавався тому процесу, час від
часу торкаючись губами її волосся. Досі з ним ще ніколи такого не траплялося. Він зовсім не відчував сорому. Не відчував також і розчарування. Лише здивування. Більше від того, що не відбулося, ніж від того, що сталося.
Одягнувся. Підійшов до вікна. Закурив. Сесіль віді-йшла вглиб кімнати і в розстебнутій блузці, з розпущеним волоссям і склянкою віскі в руці бродила вздовж стіни, розглядала картини і фотографії. Час від часу відводила від них погляд і дивилася йому в очі.
— Ви любите Рахманінова? Чули про такого? — спитала вона, підійшла до нього й, витягнувши сигарету у нього з рота, глибоко затягнулась. — Це російський композитор, але віддавна мешкав у вашій країні. Видатний піаніст. Рахманінов каже, що музики вистачить на ціле життя, але цілого життя не вистачить на музику...
Якщо я не помиляюся, Америка навіть надала йому своє громадянство. Ви мали б чути про це! Він помер у своєму домі на Беверлі-хілз у Лос-Анджелесі, зовсім не-давно, в березні 1943 року. Заповідав, щоб його поховали в Швейцарії, та за тієї ситуації це було неможливо. Я обожнюю його. А ще дужче той його російський смуток. Хоча сам Рахманінов вважав, що найщирішим є польський смуток. Тут на стіні висить також портрет Шопена. Останній концерт Рахманінова, який він зіграв, — соната Шопена, та сама, до якої входить «Жалобний марш». Він ніби знав, що невдовзі помре.
У вас немає бажання на хвилинку меланхолії? У мене є. Можна, я вам зіграю його прелюдію? Мені дуже хочеться щось заграти для вас...
Вона застебнула блузку, зібрала волосся в жмуток, наділа піджак. Взулася. Сіла за рояль і почала грати. Він стояв біля вікна й дивився на неї. Згодом відвів погляд. Зімкнув повіки. Бажав тільки слухати. Ні. Він не знав Рахманінова! Але тепер слухав його музику. І йому було байдуже, що він — американський недоук і бевзь із дипломом факультету мистецтв Прінстонського університету та ще й із ідіотським жалюгідним татуюванням, яке увічнило цей факт...
Сесіль грала...
Він розплющив очі. Видивлявся на її руки, що ковза-ли по клавішах. Ті ж руки, які щойно доторкалися до нього. Він відчував урочистий настрій, що поволі заполоняв кімнату. Досі він лише раз відчув ці чари музики. А він же часто слухав музику, в тім числі й класичну. Дуже часто. Тільки це було давно... Одного разу...
Якось за вечерею його батько одразу після молитви сказав, що наступної п’ятниці вони поїдуть у Нью-Йорк. Це було якраз через два тижні після того, як із Прінстона надійшов лист, що Стенлі призначили стипендію. Два тижні батько ніяк на це не реагував, але того вечора заго-ворив. Тільки Ендрю наважився спитати: «А чого ми по-їдемо туди?». Батько промовчав. Мати теж промовчала, як завжди, і він теж мовчав, як завжди. Пригадує, як бать-ко тоді поклав біля хліба пачку банкнот. За них вони мали «пристойно одягтися, підстригтися й поголитися». Так він сказав. У четвер, напередодні тієї п’ятниці, батько помив авто. Стенлі вперше бачив, як його батько сам мив машину. До Нью-Йорка вони приїхали ввечері. Зупини-лися на одну ніч в убогому мотелі у передмісті Квінс. Су-ботнього надвечірка вони з Ендрю стояли в костюмах пе-ред мотелем. Він дуже добре пам’ятає, якою красивою була його мати в темно-синій сукні і як блищали її очі...
Уже стемніло, коли вони дісталися до величезного, яскраво освітленого хмарочоса в центрі Манхеттена. Він прочитав напис на фронтоні: «Карнегі-хол». Батько на їх-ньому трухлявому джипі під’їхав під червоний килим, що закінчувався на тротуарі. Він вийшов із машини, відчинив дверцята й подав матері руку. Тицьнув банкноти й ключі від машини молодому негрові, який дивився на їхній джип із презирливим здивуванням. Швидко перелічивши гроші, негр здивувався ще більше й тієї ж миті вклонився з виявом найбільш удаваної поваги. Ендрю й Стенлі стояли за батьками.
Худорлявий чоловік у червоному сюртуці провів їх до величезної зали із сяючими кришталевими люстрами.
На середині сцени стояв чорний рояль. Довкола пахло парфумами, старі, негарні жінки стискали в зморшкуватих руках золотисті ридикюлі, виблискуючи біжутерією, а декотрі чоловіки були одягнені в чорні смокінги й роз-мовляли якоюсь дивною англійською. Вони сіли в крісла, оббиті м’яким вишнево-фіолетовим плюшем, посередині другого ряду, навпроти сцени. Потім на сцену вийшов товстий, спітнілий чоловік. Його напомаджене бріоліном волосся блищало у світлі софітів. Цілих десять хвилин він молов якусь нісенітницю, аби наприкінці повідомити, що за рояль сяде Ігор Стравінський. А потім у залі згасло світло й до інструмента підійшов худющий чоловік в окулярах. Він недбало кивнув головою до переповненої зали й, коли стихли оплески, сів за рояль і заграв...
У той момент, коли Стенлі, заслухавшись музикою, відчув емоційне піднесення, сталося щось нечуване. Він сидів зліва від батька, який раптом узяв його руку. Ніколи в житті він не зазнав стільки батьківського тепла, як тієї хвилини, коли цей сухорлявий чоловік грав на роялі, а батько стискав його руку. Ніколи до цього і ніколи після...
Після концерту запобігливий негр підігнав їм джип, батько тицьнув йому ще кілька банкнот і вони поїхали. Вранці вже були в Пенсильванії. Стенлі не пригадує, щоб батько відтоді хоч раз помив їхню машину...
Музика замовкла. Сесіль сиділа за роялем, опустивши руки вздовж тіла й схиливши голову. Він підійшов до неї.
— Ви й не здогадуєтеся, як щедро обдарували мене і які спогади викликали, — сказав він, намагаючись бути спокійним. — Я б хотів...
— Прошу вас більше не зникати без попередження, — перервала вона його на півслові, встаючи з-за рояля. — Мені хотілося б ще коли-небудь заграти для вас.
Швидкими кроками вона наблизилася до дзеркала, що висіло навпроти ванни. Поправила волосся, підма-лювала губи й мовчки вийшла з кімнати.
Т]рір. Німеччина, пізній вечір,
З березня 1945 року
Другого березня 1945 року американські війська без особливого опору зайняли Трір. Спершу він дізнався про це сам з крику солдатів, а потім вичитав зі словником з газети, що лежала в туалеті, а ще пізніше, ввечері, це офіційно підтвердила Сесіль.
Від ратуші в Люксембурзі до центру німецького Тріру десь близько п’ятидесяти кілометрів — він поступово навчився лічити в кілометрах — тобто менше тридцяти двох миль. І це не по прямій лінії, проведеній олівцем на мапі, а звичайними дорогами. Тобто дорогами, які існували колись. Принаймні на його мапі, тій, ще довоєнній, переданій Артуром у конверті з Нью-Йорка. Вони розраховували, що, виїхавши до світанку, десь опівдні дістануться до Тріра. Навіть враховуючи «найбільша катастрофічні воєнні обставини». Він дуже помилявся. І Сесіль теж. Вона вважала, що, маючи «машину від Паттона з прапорами й усіма перепустками, вони мали б дібратися до Тріра десь пополудні. Та десь пополудні, хоча вони й були вже в Німеччині, дісталися лише до містечка Конц.
На головних дорогах їм постійно доводилося пропу-скати військові колони. А пересуватися путівцями і через ліс було дуже небезпечно, бо ті дороги могли бути заміновані відступаючими німцями. Дорогою вони не раз бачили на узбіччях рештки машин і бронетранспортерів, що підірвалися на мінах. У деяких ще лишалися пошматовані вибухом останки тіл солдатів. Він попросив Сесіль спинитися біля одного з таких уламків. Виліз і з фотоапаратом у руці пішов до перекинутого догори колесами зелено-коричневого фургона. Бічні шиби вціліли. їх заляпало змішане з кров’ю болото, й це заважало роздивитися, що там усередині. Він обережно обійшов фургон і став перед лобовим склом. У хаосі покручених трубок і шматків бляхи, прикриті поролоном із сидінь і клаптями дерматину лежали фрагменти тіл. Голови в касках із відкритими очима, повідривані від тулубів руки із стиснутими кулаками.
Усе це потрапляло в об’єктив камери, коли він натискав на. кнопку затвора. Блідий і схвильований, він повернувся до машини, і Сесіль сказала:
— Ось ти, нарешті, й дістався туди, куди прагнув...
Потім понад три години вони стояли на контрольно- пропускному пункті в Конці. Не допомогли ні прапори на машині, ні вмовляння й знаки розрізнення на мундирі Сесіль, ні печатки й підписи на перепустках, якими вона намагалася справити враження на солдатів. Вони твердили, що мають чіткі накази не пропускати на схід нікого з цивільних. І тих, із американськими документами, теж. А Стенлі — цивільний. Коли щось і переконувало солдатів і могло взяти гору над бюрократією, то це врода Сесіль. Спостерігаючи за її перемовинами з ними, він задумувався, чому вона це не бере до уваги. Якби на її місці він підходив на контрольних пунктах до солдатів, то спершу посміхався б, кліпав очима й говорив би з іще помітнішим французьким акцентом. На жаль, лейтенант Сесіль Галлей воліла бути офіцером без статі, хоча при її витонченій жіночності й зовнішньому вигляді це було практично неможливо. Та часи ще не змінилися настільки, як їй хотілося б. У середині двадцятого століття, особливо наприкінці Другої світової війни, жінці було не місце на фронті. А Сесіль Галлей ніби не помічала цього і йшла по життю, долаючи такі, як нині, або ще більші перепони на життєвих дорогах, щоб досягти своєї мети. І, незважаючи на чималий опір, їй пощастило багато чого добитися. У штабах вона зі своїми знаннями, екзотич-ною біографією, молодістю й незвичайною вродою ви-кликала зацікавлення, але поза ними вона була «тільки» жінкою. Для нинішнього світу жінка ще не мала влади відміняти накази чоловіків. Навіть коли в неї на мундирі ті самі нашивки, що й у них.
Щербатий британський капрал з жуйкою в роті на КПП у Конці вважав саме так, хоча навіть з каскою на голові був не вищий її підборіддя. Напевне, саме тому він наказав їм з’їхати на узбіччя й чекати, допоки він не з’ясує, хто вони такі. Було незрозуміло, як він збирався це з’ясовувати, адже, крім дерев’яних перегородок упоперек дороги, тут не було нічого, ні телефонного кабеля, ні радіостанції.
Вони не з’їхали на узбіччя. Сесіль розуміла, що так звана «перевірка» займе чимало часу, якраз стільки, щоб конкретно покарати її за незалежний голос і зріст, тому вона наказала шоферові їхати в напрямку на Вествалл. Шофер добре знав, де це. Дорогою Сесіль пояснювала Стенлі, куди вони їдуть. В околицях Конца німці з 1938 по 1940 рік вибудували вздовж свого західного кордону майже сорок бункерів. Такого не було в жодній країні. Майже чверть мільйона робітників по дванадцять годин на день рили землю й зводили бетонні стіни оборонних споруд. Після нападу на Польщу у вересні 1939 року німці сподівалися на негайні бойові дії з боку Франції, яка за відповідними домовленостями обіцяла Польщі підтримку в разі збройної інтервенції. Німці, як і поляки, вірили цим обіцянкам. Наївні поляки лишилися без допомоги французів і англійців, а німці зосталися з кільканадцятьма бункерами, що їх ніхто не хотів обстрілювати навіть з мисливської двостволки. Уже влітку 1940 року тут не лишилося жодного робітника, тим більше солдата. Але для мешканців міста Конца ці зарослі диким виноградом, спорожнілі бункери, повні пташиних гнізд і вивірок, що там зимували, були справжньою Божою карою. Наприкінці сорок четвертого Конц був так само нищівно збом- бований Королівськими повітряними силами, як і Трір. Англійці збиралися знищити тільки бункери, та про всяк випадок розбомбили й частину міста. Цікаво, що бунке-ри майже не постраждали. Це було навдивовижу схоже зі сценарієм знищення Дрездена. Головною мішенню нальотів на Дрезден мала стати залізнична станція, яка лишилася цілою. А Дрездена, по суті, нема...
Вони проходили вздовж лабіринту бетонних стін, що ніби виростали із землі. Пішов сніг, низько над видноколом з-за хмар виглядало сонце. Сірий колір хмар змішувався з жовтогарячою барвою проміння призахідного сонця. Коли він фотографував, Сесіль розповідала йому про товщину стін, про ширину й висоту бійниць, про плани німців з’єднати бункери системою підземних ходів. Вона знала про все це до найменших подробиць. Лейтенант Сесіль Галлей була не тільки вродливою, а ще й передусім розумною. До того ж вона прекрасно грала на роялі. Вона володіла якимось чарівним даром. При ній багато речей ставали особливими. За три дні перебування в Люксембурзі він пересвідчувався в цьому на кожному кроці...
Вони виїхали з вілли на світанку. Збиралися виїхати раніше, та він проспав. Було ще темно, коли його розбудив гучний стукіт.
— Ми чекаємо на тебе, — сказала з усмішкою Сесіль, коли він відчинив їй. — Не кури зараз, покуриш у машині. Спокійно збери речі, ми почекаємо...
Вона погладила його по щоці.
Він поспіхом спакував валізку, вкидаючи до неї одежу з шафи. З відкритою валізкою вбіг до ванни й одним махом згорнув усе, що стояло на керамічній поличці під дзеркалом. Чистячи зуби, вернувся в кімнату. Уважно роздивився довкола, чи чогось не забув. Підбіг до столика й зібрав докупи розкладені на ньому світлини. Обережно вклав їх у пакет. На підлозі біля ліжка лежали списані аркушики, вирвані із записника. Лист до Доріс, якого він писав при свічках пізно вночі. Зібрав їх, нахилився, і заглянув під ліжко, куди залетіла ще одна сторінка.
Знову зайшов до ванної. Теплою водою змочив рушник і поспіхом вернувся до кімнати. Білий рояль став для нього чимось особливим. Дуже особистим і навіть інтимним. Йому не хотілося залишати на ньому слідів останньої ночі. Почав легенько стирати червоні плями від вина з клавіатури. Посеред плям, між білою і чорною клавішею знайшов сережку Сесіль. Із рубіновим камінцем. Вона загубила її тієї ночі...
У розмовах з Сесіль вони більше ніколи не торкалися теми його незвичайної купелі. Наче нічого й не сталося.
Наступного дня зустрілися десь опівдні. Він звертався до неї «лейтенант Галлей», а вона до нього «містере Бредфорд». Ця офіційність тішила його і вносила в їхні стосунки атмосферу своєрідної психологічної гри. Вони обоє вирішили не порушувати її правил...
Спершу Сесіль привела його до фотолабораторії. Стрімкими сходами вони піднялися на горище старої кам’яниці. В кутку, біля вікна, завішаного ковдрою, на столі стояли кювети, пахло хімікатами. Він любив той знайомий запах. Горбатий чоловік кілька хвилин роз-мовляв із Сесілією по-німецькому. Схоже було, що вони давні знайомі. Потім він узяв у Стенлі ролики з фотоплівкою й видав йому квитанцію. Стенлі дістав гаманець і простягнув Сесіль. Зовсім не міг уявити, скільки це тут коштує, та й, щиро кажучи, не хотів про це знати. Сесіль дістала гроші й поклала їх на столику біля кюветів. Коли вони вийшли на сходи, вона сказала:
— Старий Марсель зробить усе як треба. У нашому штабі, щоправда, є своя лабораторія, але знімки звідти мають такий вигляд, наче їх проявляли в сечі хворого на нирки лаборанта. Тому я приношу всі свої фотоплівки до Марселя.
Він запросив її випити кави до крамнички на Рю де Га- луаз. Жінка з рум’яними щоками вибігла з-за прилавка й сердечно обняла його, наче рідного або давнього, вірного друга. Вони із Сесіль сіли за столик і пили каву. Він попросив Сесіль перекласти французькою «плавлений сир». За хвилину на столі з ’явився кошичок із булочками й чотири ґатунки плавленого сиру на вже знайомих йому тарілочках. Йдучи, він вирішив не просити рахунок — просто поклав на стіл кілька банкнот і притиснув їх кошичком з булочками.
Потім вони обійшли усе місто, й Сесіль розповіла про нього. Знала, що він цікавиться війною, тому в своїх оповідях зосередилась на складній долі цієї маленької країни. Про спроби цілковитого приєднання до Третього рейху, про невдалий, організований німцями в жовтні 1941 року референдум, про рух Опору і примусовий при- зов чоловіків до вермахту з другої половини 1942 року. Ті, хто не згодився і виступив проти, взявши участь у за-гальнодержавному страйку наприкінці серпня 1942 року, були розстріляні гестапо або відправлені до найближчого концентраційного табору в Гінцерті чи виселені в далеку польську Сілезію. Молоді хлопці, чиї могили Стенлі бачив на цвинтарі — Жан, 21 рік; Хорст, 25 років; Пауль, 19 років, — це ті, хто не хотів служити у вермахті і яких публічно, іншим на науку, у відповідь на загальний страйк проти розпоряджень нацистів, було розстріляно гестапо 31 серпня 1942 року.
— Може, вам важко повірити в це, але вони загинули за Люксембург, який набагато менший від вашого Нью- Йорка... — додала наприкінці Сесіль.
У її голосі вчувався відтінок іронії. Та це вже не впливало на нього. Він звик до того, що за весь час перебування в Європі його, американця, сприймають за недовче- ного скептика. За визначенням. Він вирішив завтра піти в бібліотеку; знав, де вона знаходиться, бо з англійцем заїжджали до неї, і візьме там який-небудь підручник з історії, якщо в них е по-англійському, і читатиме цілу ніч, щоб зрозуміти хоч дещицю з того, про що розповідала Сесіль.
У бібліотеці, до якої він подався одразі після сніданку, не було ніяких книжок. «Усі перенесено до архіву, щоб їх не знищили», — повідомила його перекладачка, яку прикликала перелякана його візитом стара бібліотекарка, що в пальті й рукавичках сиділа за столиком у вихолодженій кімнаті, заставленій порожніми стелажами й з полицями на стінах. «Архів за містом, — додала перекладачка, уважно роздивляючись його кореспондентське посвідчення й паспорт, — якщо бажаєте, то я напишу вам адресу». Він подумав, що довчить історію Європи іншого разу, а поки що мовчатиме, слухаючи оповіді Сесіль.
Після візиту в бібліотеку він повернувся до своєї кімнати у віллі й написав листа до Доріс, а пополудні пішов на ринок і стрімкими сходами піднявся на горище, у фотолабораторію старого Марселя. Майже усі знімки вда- лися. Окрім двох, із цвинтаря, які, на його думку, булиза- темними. Марсель помітив його розчарування. Підсунув йому крісло, запрошуючи сісти біля кюветів. Подав йому в руки ролики з негативами, побіг до дверей і замкнув їх на ключ. Вернувся й заходився біля негативів, а потім вони разом чекали, аж поки висохне папір. Із-під столу Марсель дістав пляшку з самогоном. Вдивлялися в дві картки фотопаперу, прищеплених до шнурочка дерев’яними прищіпками, й по черзі пили горілку із пляшки. Знову якась дивна й незвична для нього ситуація. Він подумав, що в Європі існує якийсь повсюдний звичай або церемонія, оскільки вияв близькості й довіри дуже часто виражається спільним вживанням алкоголю.
Із горища Марселя він повернувся на віллу добряче п’яним і приєднався до солдатів у залі. П’ючи з ними пиво, прислухався до розповідей про їхніх дружин, наречених і дівчат. Роздивлявся фотографії, які вони квапливо діставали з портмоне. Кивав головою, вдивляючись в усміхнені обличчя молодих жінок зі збляклих, пом’ятих світлин: Джоан на кухні, Сюзен на дні народження Пат-рика, їхнього синочка, Мерилін на весіллі брата, Діана купає їхню донечку, Джейн під ялинкою в домі його батьків, Дженіфер на пляжі в Маттітук на Лонг-Айленді...
Знудьгованим молодим чоловікам дуже кортіло розказувати про свою тугу. Уперше в житті він переконався, як це важливо мати когось, за ким скучаєш. Для тих молодих чоловіків довкола нього це було чи не найважливішим. Водночас це їм зовсім не заважало витріщатися з неприхованою жагою на молоденьку дівчину в чорному платтячку, із зав’язаним на талії мереживним фартушком, і на її сестру-близнючку. Скучаючи за своїми Дженіфер, Джейн, Мерилін та іншими обожнюваними дружинами і подругами, ці хлопці ні на мить не переставали бути самцями. У нього в портмоне не було жодної такої світлини...
Він не пам’ятав, після якої пляшки пива йому почало здаватися, що сестри Ендрюс співають просто чудово. У будь-якому разі для нього це був виразний знак, що саме в цю мить настала пора завершувати ще один день. Він не пам’ятав і того, чи сам дістався до своєї кімнати. Наступного ранку перше, що він зробив, — підставив голову під струмінь холодної води, що текла із золотих кранів у ванні. Потім він підійшов до вікна й обома руками набрав із підвіконня свіжого пухнастого снігу, що нападав за ніч, розтер ним обличчя, спину й груди. Від дотику холоду стало менше крутитися в голові. Та все ж таки п’ятницю, друге березня 1945 року, він зустрів дуже п’яним...
Знову ліг у ліжко й з усіх сил намагався не заплющувати очей. Лише тоді стеля не крутилася довкруж люстри й не підступала нудота. У нього було тяжке похмілля. Не пам’ятає, коли він перестав обіцяти собі й подумки повторювати, що вже «ніколи-ніколи не питиме». Врешті заснув.
Десь опівдні його розбудили гучні крики, що долинали із зали. Він поквапом загорнувся в простирадло й вибіг із кімнати. Солдати, що з’юрмилися біля офіцера, який зачитував із листа «наказ», підписаний «генералом Д. С. Паттоном», нагадували йому ошалілих від радості фанатів на стадіоні після переможного матчу своєї бейсбольної команди. Він не розумівся на бейсболі, бо терпіти не міг цього виду спорту. Не міг втямити, що спонукає людей на те, що вони готові присвятити стільки часу на таку марну річ, як бейсбол.
Американці зайняли Трір!
Збуджений тієї новиною, він повернувся в кімнату. Вирвав із записника кілька аркушиків й почав писати. Хотів описати це місце, цю мить, ці переживання. Не знав, навіщо. Просто хотів це зафіксувати словом, поки воно не зникне або не зітреться в пам’яті, а потім, колись, поділитися з іншими. Він ще ніколи не відчував такої нагальної потреби. Пригадав, як однієї ночі Артур, який після подій у Перл-Харбор цілими ночами просиджував у редакції, нетерпляче очікуючи на новини з Га- вайських островів, сказав йому:
— Стенлі, настане така пора, коли тобі буде замало фотографування й ти захочеш писати, — і не тільки для себе, тобі захочеться писати для інших. Це дуже сильне прагнення, однак небагато людей піддаються йому, бо їхній страх сильніший за прагнення. Страх, що їх визнають бездарними, звинуватять у графоманстві, страх відкритися, бо письмо — це ще й поступка своєрідному ексгібіціонізму, а ще побоювання, що історія, яку вони хочуть переповісти, надто незначна. Той паралізуючий страх придушує в них це прагнення й призводить до того, що книга, яку вони виношують у собі, яка в них зачата, ніколи не з’явиться на світ. Та декотрі не піддаються цьому страху й починають виношувати свою першу книгу.
Я вже старий, але так насправді ніколи й не відважився на подібну справу. Мене завжди щось стримувало. Писання було для мене і лишилося урочистим актом у дуже важливому релігійному обряді. Я відразу падаю на коліна. У нас, євреїв, — старих, справжніх євреїв, а не емігрантів із Брукліна, — це має інше значення, на відміну від безбожників та іновірців. Справжній єврей не напише свої прохання до Бога невмитим і в шортах! А тим паче не піде в шортах і мокасинах до Стіни Плачу! Ні! Тому, коли б я писав книжки, то сідав би до столу в смокінгу. У найкращому з тих, що у мене є. Але в мене нема ніякого смокінга, Стенлі. Ти добре знаєш, що я ненавиджу смокінги. Вони нагадують мені клоунське вбрання у цирку. А для мене цирк, — це сморід коней, яких поганяють батогом, і великі заплакані очі переляканих слонів. Чи бачив ти, якою великою є сльоза у слона, Стенлі? Придивися коли-небудь...
Я, між іншим, нашкрябав подумки кілька, може, й вартісних книжок, — додав він наприкінці, — але все ще боюся, що навіть моя шухляда кепкуватиме з мене, коли я сховаю в ній свій перший рукопис. Але ти, Стенлі, це щось інше. Ти молодий ідо того ж вразливий, на відміну від мене. Я бачу це на твоїх світлинах. Інколи вони, як казав мій улюблений єврейський письменник Франц Кафка, маючи на увазі книжки, а не світлини, — наче «сокира, яка розбиває море, що замерзло в нас». У тебе це виходить...
Тож, щойно почуєш в собі той поклик, не вагайся. Пиши. Не бійся того, що люди скажуть чи подумають про
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |