— Побачиш. Я обіцяю тобі. А тепер ходімо...
Вони підійшли до стіни з отвором, що вів до виходу. Він заповз у вузький лаз і почав видряпуватися нагору. Вона уважно придивлялася, як він це робить. Опинив-шись назовні, він кинув їй грубий канат із широким вузлом на кінці. Вона міцно вхопилася за канат і поволі, метр за метром, почала видиратися догори. Коли висунула голову на поверхню, її засліпило яскраве світло. Вона випустила з рук канат й мало не полетіла вниз. В останню мить він схопив її за руку й рвучко витягнув нагору. Вона впала. Відчула холод снігу на обличчі. Спробувала встати з заплющеними очима. Згадала слова матері: «Перед тим, як виводити його надвір, зав’яжи йому очі. Інакше він осліпне. Повтори, що ти маєш зробити!».
Він допоміг їй підвестися. Вона поволі розплющила очі. Галуззям і уламками стіни він прикрив вхід до склепу, накидавши зверху ще й замерзлого груддя землі. Він подав їй руку, і вони пішли вперед. Вона не впізнавала тих місць, повз які вони проходили. Він мав рацію. Всюди був тільки попіл, присипаний снігом.
Вони дійшли до Старого ринку. Кройцкірхе була до-щенту зруйнована. Із кількох вантажівок санітари в білих фартухах із червоними хрестами на спині, з марлевими пов’язками на обличчях знімали трупи й укладали їх у довгі ряди. На руки, на ноги, довкола шиї, а коли не було ані рук, ані ніг, ані голів, то до решток тіла вони примощували жовті картонні бирки з номерами. Уся площа була вкрита тілами. Із прилеглих до неї вулиць прибували люди, штовхаючи тачки з трупами. Вони клали їх біля тих, що лежали на майдані, й підходили до молодого офіцера в чорному мундирі з моноклем в оці, що походжав вузькими проходами поміж рядами мертвих тіл. На його лівій руці висіли жовті картонні бирки, які він роздавав тим, хто підходив до нього. Люди, отримавши картку, по-верталися до тіл, які вони щойно склали на площі. Все відбувалося безслівно, довкола панувала тиша, ніхто не розмовляв між собою. Було чути лише скрипіння тачок і звук моторів вантажівок. Ніхто не плакав. За хвилину вони зрозуміли, чому. Майдан зусібіч був оточений солдатами. Ідентифікацію трупів, про що повідомляли солдати, було призначено на неділю. Сьогодні була п’ятниця. Люди, побачивши солдатів із автоматами, проймалися страхом і непевністю й слухняно чекали до неділі, коли з половини дванадцятої можна буде опізнати брата, матір, батька, чоловіка чи дітей. Точно в одинадцять тридцять, у неділю, 18 лютого 1945 року можна буде розпочати жалобу. Раніше ні.
«Що ж таке сталося? — думала вона. — 3 якої причини, коли й що саме мало статися, щоб мій народ, німці, дав себе так підкорити?! Приписам, статутам,' розпорядженням, настановам, заборонам, постановам, правилам, наказам, рекомендаціям і наказам. Що ж мало статися в тисячолітній історії нині конаючої Німеччини, щоб вона так підкорила людські душі, розум і вчинки. Страх? Безмежна лояльність щодо одного вождя, без якого німці як нація вже ніяк не зможуть обійтися?»
Напевно, що те, останнє. У школі їм до нудоти повторювано, що германці своєю національною самобутністю як спільнота завдячують переможній битві з римським легіоном у лісі під Тевтобургом, неподалік від нинішнього
Оснабрюка. Тоді, майже два тисячоліття тому, по дев’яти роках від народження Христа настав час народження Першого рейху. Германців об’єднав і повів до розквіту й слави перший «непереможний фюрер» Арміній, вождь херусків. Германці під його керівництвом проявили свою мужність, перемогли й не підкорилися «смертоносній заразі римського декадентства». Нині ж, майже два тисячоліття по тому, за часів Гітлера історія могла повторитися, але чомусь не повторювалася, незважаючи на те, що римляни на чолі з Муссоліні стоять тепер пліч-о-пліч з германцями. Гітлер часто посилався на показний і всім відомий міф про Армінія, називаючи його «рятівником германців» і «першим визволителем німців». Останнім часом, з огляду на Муссоліні, він говорив про це дещо за-вуальовано. Але говорив. А якщо мовчав із політичних міркувань, то замість нього про це кричить Геббельс.
А може, все криється в маніакальному замилуванні німцями порядком над усе. А може, причина зовсім не в цьому. Може, це просто успадкована майже цілим народом вроджена вада від матері Германії? Як вісім пальців на руках замість десяти?
Низькорослий гладкий солдат у мундирі вермахту підняв автомат і заступив їй дорогу.
— Якщо ви, пане офіцер, гадаєте, що я чекатиму до неділі, аби попрощатися з моєю матір’ю, то ви дуже помиляєтеся. У вас є три варіанти. Або ви мене зараз розстріляєте й покладете на цій площі з жовтою биркою на руці поряд з іншими трупами, або опустите свою гаківницю й пропустите мене, або... — вона стишила голос.
— Або що?! — видобув із себе заінтригований солдат, опускаючи автомат.
— Я вам скажу, але тільки на вухо. Чи не могли б ви, пане офіцер, трохи підняти свою чудову каску? — прошепотіла вона з силувано кокетливою усмішкою.
Солдат повернув голову. Офіцер із моноклем був до-сить далеко від них. Солдат поспіхом зняв каску й підставив вухо до її губ. Вона зашепотіла щось, повільно погладжуючи його стегно.
— Увечері, тут? — спитав він. — І ти точно прийдеш?
— Так, увечері, тут, — підтвердила вона.
— У тебе є десять хвилин. Якщо цей чорнобровий зі скельцем в оці спитає, скажеш, що ти санітарка. Тебе прислали з крематорію в Толкевіце.
Вона обернулася на свого попутника. Той із жахом дивився на неї. Анна підійшла до нього.
— Ти не гніваєшся на мене? Я мусила це зробити. Я мусила сказати неправду. Інакше я б умерла, чекаючи аж до неділі. Ти не гніваєшся на мене? — прошепотіла вона й, не дожидаючи його відповіді, швидко побігла повз солдата на площу.
Поволі йшла вона вздовж рядів мертвих. Чотири ряди було викладено з дитячих тіл. Вона проходила повз них, одводячи погляд. І раптом зіткнулася з офіцером з моноклем. Він стояв і курив сигарету.
— Ти звідки?! — крикнув він гучним голосом.
— З Толкевіц, — спокійно відповіла Анна.
— О, буде вам роботи до неділі, на чотири зміни, — проказав офіцер, випускаючи дим їй просто в лице.
— Чи не почастуєте мене сигаретою?
Він здивовано глянув на неї.
— А що, вам не дають сигарет? — спитав він, — чи ти вже всі викурила?
Сягнув до кишені штанів і дістав зім’яту пачку. Намагаючись приборкати тремтіння рук, Анна витягла сигарету. І квапливо пішла далі. Біля останнього прямокутника, під закіптюженою стіною Кройцкірхе вона вже остаточно переконалася, що на цій площі немає тіла її матері. Швидкою ходою повернулася до того місця, де стояв солдат.
— Не забудь же, сьогодні ввечері! — крикнув він, коли вона проходила повз нього.
Хлопець чекав на неї. Вона подала йому руку, й вони побігли. Коли на видноколі замаячіли контури рештків даху Анненкірхе, вона раптом спинилася. Сіла на уламку у стіни. Дістала сигарету й пожадливо затяглася.
— Вона померла, так? — спитав хлопець після хвилинної мовчанки.
— Померла...
— Все одно у неї не буде могили. У Дрездені вже немає місць на кладовищах. Чого ти, власне, хочеш? — спитав він.
— Я хочу, щоб усе було по-людському! Розумієш, по- людському. Я не хочу, щоб її виволікли з восьмого квадрату в чотирнадцятому ряду й спалили в крематорії 5А чи 19Б у Толкевіце.
— Гадаєш, що коли закопаєш її, тобі полегшає?!
— Саме так. Мені полегшає. Так, як і тобі стає легше, коли ти думаєш про Бреслау.
— Неправда! Якби я не знав, де їхні могили, то я сам би їх поховав. На своєму кладовищі. Там, де мені хочеться. Десь поряд із собою...
Вона загасила сигарету й сховала недопалок в кишеню пальта. Встала. Вони рушили в бік церкви. Там було порожньо. Вітер ганяв жмутки соломи й клапті паперу. Вона підійшла до вівтаря. Поряд з уламком кам’яної балки, що відломилася від покрівлі й забила її матір, вона помітила каску з догорілою свічкою всередині. Перейшла до амвона. Сходи, що вели нагору, були встелені зім’ятими газетами й недопалками. Вгорі, поряд з балюстрадою амвона, вона впізнала черевик дівчини в темно-синій сукні. Глянула на вівтар. Від розп’яття лишився маленький фрагмент — схрещені ступні Христа. На потрісканій мармуровій плиті вівтаря лежав забруднений калом, перевернутий догори дном дитячий нічний горщик. На цоколі вівтаря виднілися коричнево-червоні плями засохлої крові. Вона пригадала Цейса, як він діставав з кобури пістолет...
І швидко збігла вниз.
— Ходімо звідси! — крикнула вона, схопивши хлопця за руку, й потягла до виходу з церкви.
Площ, на які звозили трупи, в Дрездені було багато. Майже кожна вільна від руїн смужка землі або бруківки перетворювалася на своєрідну громадську трупарню. Тут же, поряд із цими трупарнями, цілком змирившись із тим, що так воно й мусить бути, поволі знову починало
налагоджуватися життя. Уже мало хто остерігався чергових нальотів. Із каміння і уламків стін люди споруджували огорожі довкола тих місць, де колись стояли їхні будинки. Відгороджувалися від інших. Вони знову хотіли мати лише «свою територію». Деякі щасливці, яким пощастило десь роздобути намети, понапинали їх, поставили в них вугляні пічки, готували на них їжу чи просто сиділи довкола, чекаючи на завтра. Ті ж, кому менше пощастило, розпалювали багаття й зігрівалися при них. На кількох вулицях, якими ще можна було проїхати, час від часу з’являлися військові автомобілі, мотоцикли або кінні підводи, зігнані до Дрездена з найближчих сіл. Інколи з військових автомобілів через мегафони людей закликали не розпалювати відкриті багаття в підвалах із газовим обладнанням, погрожували найсуворішими покараннями за мародерство й забороняли під загрозою «смертної кари без суду й слідства» надавати допомогу «особам марійського походження». Найчастіше вигукували агітаційні га-сла про те, що «ніхто не здолає незламної німецької гордості, і помста буде тріумфом рейху, фюрера й народу».
Взявшись за руки, вони, разом з іншими, переходили від площі до плащі. Кожного разу вона діставала бирку, яку дав їй санітар, коли вони забирали з церкви її матір, і показувала тому, хто стежив або лише вдавав, що стежить за порядком на таких площах. Більшість із них навіть не глянули на бирку. Анна придивлялася до незліченної кількості трупів. Щоразу вона знову поверталася до хлопця, і вони рушали далі. До ще однієї площі.
Коли почало сутеніти, вони повернулися до свого склепу.
Дрезден. Німеччина, світанок, неділя,
25 лютого 1945 року
Нараз їй здалося, що вона чує церковні дзвони. Вона підхопилася і стала енергійно розбуркувати хлопця.
— Чуєш?! — кричала Анна. — Ти чуєш це?!
— Чую, — буркнув він, не розплющуючи очей. — Кличуть на молебень. Що ж тут дивного? Сьогодні ж неділя. Лягай. Поспимо ще трішки.
— І ти ще питаєш, що тут дивного? Як це що? Знову б’ють дзвони, як і колись, до тринадцятого. Вставай швидше, підемо туди...
Анна підбігла до виходу зі склепу й прислухалася. Дзвони! Найсправжнісінькі костьольні дзвони. У Дрездені! Нарешті. Як і колись...
За останні десять днів не було жодного нальоту. За чотири доби після останніх бомбардувань нарешті вда-лося загасити всі пожежі. Місто, неначе приголомшене цією тишею, поступово поверталося до життя. Вони щодня виходили надвір. Інколи разом, інколи окремо. Увечері поверталися до склепу. Анна вже не шукала матері. Якось увечері, коли він грав для неї черговий концерт, вона змирилася з думкою упокоїти матір де-не- будь поряд з собою. Байдуже, наскільки далеко це буде від Дрездена. Він мав цілковиту рацію: могили близьких розташовані там, де ти за ними сумуєш цієї миті.
Якщо вона тепер ще когось і шукала серед руїн Дрез-дена, то це Лукаса. Анна вдивлялася в лиця усіх малих хлопчиків із синювато-чорним волоссям. Вона намагалася також вгледіти Маркуса й Гіннера. Інколи вона приходила під стіну, що самотньо стирчала на Грюнерштрасе, 18, й, сівши на порозі, чекала. Це було єдине й найважливіше місце, окрім Анненкірхе, яке їх єднало. Підсвідомо вона сподівалася на те, що й вони, якщо живі, теж схочуть прийти сюди. Й іноді на порозі вона залишала аркушики. Призначала в них час і місце зустрічі й притискала каменем. Але наступного дня щоразу знаходила аркуши-ки на тому ж місці.
Вони мешкали в склепі, щодня стараючись вижити. Це була їхня найголовніша мета. Вижити. Вдень і вночі. Без голоду, без страху і в теплі. Вони не голодували. А відколи він роздобув-чавунну вугляну пічку з довгим димоходом до отвору на виході зі склепу, їм було тепло. Анна рідко замислювалася над майбутнім, яке для неї тривало не більше, ніж добу. Востаннє вона думала про це три дні тому пізно ввечері. Унікальний вечір унікального дня. Вони випили трохи домашнього вина, яке заробили тяжкою працею, розчищаючи завали каміння в якомусь підвалі. Тим, чим розраховувалися за працю цими днями у Дрездені, були переважно харчі, алкоголь і сигарети. Інколи вугілля або дрова. Він, на відміну від інших, брав також книжки. Одна з трун у їхньому склепі була повна книжок. Він назвав її «наша домашня бібліотека». Тиждень тому, працюючи півдня у когось на заливанні фундаменту під новий дім, він спитав, чи не могли б господарі заплатити йому за працю матрасом, постільною білизною і ковдрою. Того вечора він повернувся, сповнений гордості, як печерна людина, що самотужки вполювала мамонта. Перш ніж спуститися вниз, він звелів Анні заплющити очі. На тумбочку, схожу на невеличкий вівтар, поклав ковдру й постільну білизну. Затим підійшов до неї, поцілував у повіки й підвів до «вівтаря». Вона обняла його й подякувала. Тепер вона спатиме як принцеса. На постільній білизні! На справжньому матрасі, накритому справжнім простирадлом, закутана в справжню пухову ковдру! Таку, як у бабусі Марти.
Тиждень по тому вони обмивали цю подію домашнім порічковим вином.
— А тепер заграй мені, — попросила Анна, — що-не- будь особливе, святкове, якусь симфонію на честь ковдри та простирадла...
Він узяв скрипку до рук. Завжди робив це з якоюсь особливою побожністю й пієтетом. Спершу деякий час дивився на інструмент, наче бачив його уперше в житті. Дивним був той погляд. Не раз саме так він дивився й на Анну. Потім гладив і пестив пальцями дерево, наче ві-таючись з ним, немов це був його великий, найголовніший концерт у житті. Анна спершу почула його віддих, потім звук смичка, що ковзав по струні.
Він грав...
Анна слухала, задивившись на хлопця. Запала тиша, але він усе ще залишався стояти на тому самому місці, схиливши голову, наче сам дивувався тому, що гра за-вершилася. Деякий час він був мовчазним, задуманим, недоступним і відстороненим.
— Ти змогла б переповісти цю музику? — спитав на-решті, підходячи до Анни.
— Ти вважаєш, що музику можна переповісти?
— А я собі завжди її переповідаю. Навіть уві сні.
— Ти справді хочеш, щоб я тобі переповіла? — спита-ла вона. — Переповіла те, що щойно почула?
Вона закурила. Підібгала ноги і поклала підборіддя на коліна.
Вона оповідала...
— Дивовижний монолог почуттів, а може, й діалог, високі звуки проникають у серце, підкрадаються й огорта-ють його як тепла шаль, як ніжність, і проливаються як сльози або як краплинки дощу. А може, це туман... Почу-ваєшся трохи самотньо, коли ти з кимось, але при цьому сам по собі, все довкола тьмяне, така осіння сутінь, сіре надвечір’я, коли ще не запалюють світла, п’ють гарячий чай, коли вечір усе довкола мережить павутинкою летар-гії. Затим раптово, з кожною секундою, все змінюється, стає іншим. Пристрасні, суперечливі почуття, чути гомін міста, стукіт коліс потягів. Я знаходжу себе в цьому світі. Мені холодно, але я перестаю тремтіти. Туга й жага, ра-дість, спонтанність, прагнення, мокрі цілунки, ніжність, швидке дихання, биття серця, двох сердець, ось вона й він, темно, пізня ніч, вони біжать і сміються, дощ промо-чив їхню одежу й волосся, вони десь зупиняються, чути гудки поїздів, він і вона з мокрим волоссям, погляди, на-раз проскакує іскра, доторки, пристрасть, поцілунки, хви-лина, мить, мокрі обличчя, мокре волосся, мокрі вуста, переплетіння доль, плутані думки і ще більше плутані по-чуття. І світ, що пульсує життям, розбуджений весною, одурманений травнем, усе живе, біжить, мчить далі, а во-ни — тут і тепер. Загубитися, нічого при цьому не втратив-ши. Просто цілком і повністю розчинитися у цій миті...
Вона потягнулася по ще одну сигарету. Хлопець при-тримав її руку.
— Це був Паганіні, — промовив він зі здивуванням у голосі. — Мені ще ніхто його так не переповідав. Мені здавалося, що музика, особливо його музика, починає-ться там, де слова безсилі. Мабуть, я помилявся. Тому не кури зараз, прошу тебе!
— Чому?
— Бо мені хочеться, щоб ти зробила дещо для мене. Зараз, цієї ж миті. Бо мене наче струмом вдарило. Зро-биш?
— Не розумію...
— Одягнешся для мене в сукню? — запитав він. — Я хочу побачити зараз, у лютому, якою ти будеш у травні, я хочу ще хоч на мить побути в стані сп’яніння, — про-шепотів хлопець.
— Ти збожеволів... — одказала Анна, легенько стук-нувши його смичком по голові.
Відкривши валізку, вона натрапила на аркушик, ви-дертий із материного записника. На ньому була адреса тітки Аннелізи. Анна пригадала материні слова: «У селі легше перебути такі часи, у селі нема бомбосховищ, зате є молоко...».
— Як далеко від Дрездена до Кельна? — спитала во-на, вдягаючи білу шовкову сукню в зелену квіточку. — Ти міг би відвернутися, коли я перевдягаюся. Ми ж бо до-мовились...
Цього разу він не одвернувся. У валізці Анна не зна-йшла годящих трусиків, ліфчик теж не пасував. Комбінації у неї не було. Під цю сукню вона завжди одягала ком-бінацію. Матеріал був тоненький, майже прозорий. Вона повернулася спиною до нього й роздяглася догола. Потім через голову швидко наділа сукню. Якби не її пружні груди, то сукня обвисла б на ній, як на вішалці. Вона з ра-дістю помітила, що дуже схудла. Стала навшпиньки. До цієї сукні вона завжди взувала туфлі на шпильках. І від-кривала лоба, збираючи волосся в хвіст, а мати позичала їй свій білий ридикюль.
— Ти не могла б тепер стати ближче до вогню? Ви-йдуть такі, як ти говориш, насичені напівтони... Сподіва-юся, світло впаде якраз на твої груди.
Вона не підійшла. Хлопець зовсім не знався на півто-нах. Окрім того, вона добре розуміла, про що йому йдеться. Чоловіки люблять очима. Навіть такі вдячні слу-хачі, як він. Навшпиньки, майже як балерина, вона піді-йшла до труни, на якій горіли чотири свічки. У їхньому світлі сукня стала зовсім прозорою.
— Як ти здогадалася? — спитав він, вдивляючись у неї й нервово облизуючи губи.
— Я трохи знаюся на... скажімо, що на фотографуванні, — кокетливо відповіла Анна.
— Ти просто красуня. Ти збуджуєш, — швидко прока-зав він, простягнувши руку по пляшку з вином.
Вона вернулася й сіла поруч нього по-турецькому, прикривши сукенкою коліна. Він подав їй пляшку.
— То все-таки, як далеко до Кельна? — спитала вона, прикладаючи пляшку до вуст.
— Я потроху закохуюся в тебе, — прошепотів хло-пець, дивлячись їй у вічі.
— Це через травень, який щойно був тут. Люди в травні закохуються, а вже в листопаді про те забувають.
— А чому ти досі не спитала, як мене звати? Нази-ваєш мене то «чоловіче», то просто «ти».
— Знаю, чоловіче. Я запитаю тебе про це, коли... ко-ли ти станеш для мене найголовнішим. А поки що не хочу знати нічиїх імен.
Він мовчки підвівся й підійшов до чавунної пічки. Пе-реконався, що бляшана труба стирчить якраз посередині тунелю, що вів до склепу, підкинув вугілля й поставив на піч казанок з водою.
— Ти сьогодні покупаєш мене? — тихо спитала Анна.
«Купіль», як вони це називали, стала одним з їхніх ве-чірніх ритуалів. Так само, як його скрипкові концерти чи її читання книжок уголос. Він готував воду в одному казанку, а другий наповнював холодною водою. Вона лягала на постіль. Спершу він обмивав їй лице, затим роздягав її й обтирав усе тіло фланелевою шматиною. Груди, живіт, руки, долоні. Шматина ніколи не була надто гарячою чи надто холодною. Потім вона лягала на живіт, і він обмивав їй шию, плечі, сідниці, стегна, литки й ступні. Наприкінці ніжно поволі цілував у ту чарівну місцину між спиною й сідницями. Часом, після «купелі», він ніжно ма- сирував ті місця, де ще лишалися синці. І змащував їх смальцем. Те, що сталося під час їхньої першої спільної ночі, більше не повторювалося. Не поверталися вони до цього і в розмовах.
Він стояв біля пічки і чекав, поки вода нагріється.
— Звідси до Кельна, мабуть, кілометрів шістсот. Мо-же, трохи менше. Словом, дуже далеко. Чому ти про це питаєш?
— Бо хочу показати тебе своїм родичам. Поїдеш зі мною?
— Туди зараз не доїхати. Хіба що якось пішки... Ціл-ком можливо, що поки ми туди доберемося, там уже бу-дуть американці й англійці.
— А тут, у Дрездені, будуть росіяни. Ти кого волів би?
— Важко сказати. Знаю лише, що не росіяни розбом-били Дрезден. Цей жах влаштували англійці. Американці просто допомагали їм. У Дрездені мешкає, тобто мешкало — до тринадцятого лютого, близько трьохсот тисяч людей. Ще триста тисяч за останні місяці прибули зі сходу, переважно з Бреслау. Здебільшого старі, жінки й діти, бо чоловіки ж на фронті. Дрезден до тринадцятого лютого нагадував мені трамвай, що тріщить по швах у години пік. А Черчілль вирішив розпалити в цьому трамваї багаття! За дві ночі він спалив на живому вогні тисячі людей. Не знаю, скільки точно. П’ятдесят тисяч! Вісімдесят! А може, навіть і сто! Чи знаєш ти, що тринадцятого й чотирнадцятого вночі земля у моєму холодному склепі була такою гарячою, що я не міг ходити по ній босоніж? Що в певний момент я був змушений вилізти через тунель нагору, бо волів загинути від осколка бомби, ніж спектися заживо? І знаєш, що я побачив назовні? Спершу мені здавалося, що це страх відібрав у мене розум і в мене почалися галюцинації. Але це не був міраж. Я побачив стадо корів, що летіло в повітрі! Різниця температур поміж Дрезденом і довколишніми селами була настільки великою, що торнадо, циклон, ураган, чи як там його звати, що виникнув у результаті цього, всмоктав у себе цих корів і просто з поля закинув до міста. Та Черчілле- ві цього було замало. У середу вранці, чотирнадцятого, мені забракло води. Я йшов по тому, що лишилося від Дрездена, і врешті дістався берега Ельби, запрудженого юрбами жінок і дітей. Я бачив на власні очі, як літаки, що летіли низько, косили їх із бортових кулеметів, неначе качок. Це не росіяни розбомбили Дрезден! — додав він з люттю.
— Це правда. Росіяни нічого не бомбують. Може, во-ни не мають літаків, а може, вони просто домовилися з Черчіллем і Рузвельтом. Очевидно, то друге. А чи ти чув од біженців, особливо від жінок, що коїться, коли здичавілі російські солдати входять до розбомблених міст? Наприклад, до твого Бреслау?
— Ти вважаєш, що американці й англійці не такі?
— Гадаю, що американці не такі. У них не було Сталіна, не було репресій і голоду. І тієї ненависті. Американці лишень долучилися до цієї війни. їх ніхто й ніколи не бомбував, ніхто не розстрілював усіх чоловіків у селі, ніхто не зганяв людей, старих і немовлят, усіх гуртом, до синагоги чи церкви, а потім забарикадовував двері й підпалював. їх не примушували копати собі могили, не ставили потім на коліна на краю ями й не вбивали. Всіх по черзі. Німці не чинили так з американцями. Але робили це з євреями, поляками, а потім і з росіянами. Це німці таке з ними вчинили. Тому росіяни мають право так нас ненавидіти, як вони ненавидять. Якби я була росіянкою чи російським солдатом і зустріла тебе на своїй дорозі, а ти був би в німецькій шинелі, я б убила тебе. Не вагаючись. Лишень за те, що ти схожий на німця.
Він мовчав і злякано дивився на неї. Потім зняв каза-нок з вогню і поставив його на землі біля пічки. Задув усі свічки й ліг поруч.
Сон їх не брав. Вона притислася до нього й поклала його руки собі на груди.
— Розкажи мені що-небудь... — прошепотіла вона.
— А можна сумне? — спитав хлопець.
— Але тільки якщо про кохання. Розповідай, — попро-сила вона, цілуючи його долоню.
— Років два тому я закохався, платонічно, в одну брюнетку, — почав хлопець.
— Вона гарна? Скільки їй років? Як її звати?
— Гарна? Ні, зовсім ні. Я віддаю перевагу блондин-кам. Та ти вже знаєш про це, — прошепотів він Анні на вухо. Її звали Софі Шолль. Ти, певно, чула про неї?
— Ні, ніколи не чула. А чому «була»?
— Тому що вона померла. їй відтяли голову на гіль-йотині. Два роки тому...
— Як це?! — скрикнула Анна й навіть сіла. — Як це на гільйотині? Чому? Дай мені сигарету, будь ласка.
Він прикурив дві сигарети. Простягнув одну їй і почав розповідати.
— Рівно два роки тому, день у день, вісімнадцятого лютого 1943 року, Софі зі своїм братом Гансом роздавала студентам листівки перед входом до університету Людві- га Максиміліана в Мюнхені. Із закликами до повалення нацистів. Вони протестували проти війни. Там, біля входу в університет, в лютому сорок третього! Ти можеш це собі уявити?! Увесь рейх, незважаючи на ряд поразок, готовий був зі страху перед гестапо накласти у штани, а вони собі серед білого дня роздавали листівки. їх затримав сторож і силоміць припровадив до ректора університету, професора Вапьтера Вюста, який, до речі, спеціалізував-ся на арійській культурі й був високопоставленим офіце-ром СС. Гестапо з’явилося в кабінеті ректора вже за п’ят-надцять хвилин. Вони приїхали на чотирьох автах. Після двох днів допитів і катувань у головному управлінні СС у палаці Віттельсбах у Мюнхені їм було пред’явлено звину-вачення. А ще через два дні, опівдні двадцять другого лю-того 1943 року народним судом Софі та її брату Гансу бу-ло винесено законний вирок: смертна кара. Законний? Достеменно. Без права на апеляцію, без адвокатів. І ще Крістофу Пробсту, який разом із Шоллями готував ли-стівки і якого гестапо вистежило й припровадило на су-довий процес. А ще через п’ять годин, точно о сімнадця-тій, вирок було виконано. На гільйотині...
Він замовк. Прикурив ще дві сигарети.
— У нас лишилося трохи вина? Принесеш? — попро-сила вона тремтячим голосом.
Він підвівся, приніс запалену свічку й решту вина в пляшці.
— Тут зовсім мало, — сказав хлопець, — лиши мені ковточок.
— Звідки ти все це знаєш? Ну, про цю Софі? Звідки, хай йому біс? Чому я нічого не знала про це?
— Цю інформацію приховували від радіо і преси. Це могло б відбитися на умонастроях молоді. Особливо після того, що сталося під Сталінградом. А я знаю про це від Ральфа, мого приятеля. Останнім часом він мешкав у Мюнхені. Він, як і я, народився у Бреслау, але під час навчання в старших класах гімназії його батьки пере-бралися спершу до Нюрнберга, а потім до Мюнхена. Із Гансом, братом Софі, вони були однокурсниками по ме-дичному факультету. Ральф знав усе з перших вуст. Інко-ли ми листувалися. Він, хоча й розглядав таку можливість, так і не вступив до «Вайссе Розе». На щастя для себе. І, може, й для мене. Листи від розкритих гестапо учасників «Вайссе Розе» ретельно перлюструвалися.
— А що це за «Вайссе Розе»? — перебила його Анна.
— Була така організація «Біла троянда». Після страти Шоллів і Пробста вона перестала існувати. Це була опо-зиційна організація, яка виступала проти режиму. її за-снувала в Мюнхені Софі. Ральф захоплювався дівчиною. Пригадую, що якось він надіслав у листі до мене навіть її фотографію. Я теж закохався, швидше у відвагу Софі, ніж у неї саму. Вона зачарувала мене...
4 Бікіні
— У тебе є ця світлина?! — перебила Анна.
— Нема. Коли до мене дійшла звістка про процес і страту Шоллів, я спалив усі листи від Ральфа. Я був так наляканий, що навіть попросив його деякий час не ли-стуватися зі мною. Інколи мені здається, що я просто боягуз... — зітхнув він.
Затим він задув свічку й додав:
— А тепер спімо. Рано вранці мені знову йти розбирати завали. У нас нема вина, вугілля й свічок. Мені не хотілося б топити пічку книгами...
— Навіть не думай. Я ніколи цього не дозволю. Скорі-ше ми порубаємо й спалимо ті струхлявілі труни, — ска-зала Анна, пригортаючись до нього.
— Як ти думаєш, Бог часто плаче? — запитав хлопець після деякої мовчанки.
— Якщо Бог взагалі є, то він має весь час плакати. Має вити... Вити й навколішки просити пробачення у Со-фі...
Вона пам’ятає, що тієї ночі не могла й ока змружити. Почувала неспокій і смуток. Але передусім свою неміч. Розповідь про Софі переконала її, що її власний опір, опір матері, бабусі, а також батька всім страхіттям, звірству, облуді, безумству й збоченням упродовж останніх років є марним. Той опір замикався в межах бездіяльності й тихої покірності перед долею. І ніякої користі нікому він не приносив. Бо ж усі, хто думав саме так, як і вони, лишень повторювали, що нічого не можна вдіяти. Бо це все не має сенсу, ніхто нічого не помітить, а їх надто мало. Це як укус піраньї. Маленької сумирної рибки. Сумирної, поки вона одна, але небезпечної й смертоносної, коли вона кусає в клубовиську тисячі інших піра- ній. Але одна з піраній мусить ризикнути і вкусити першою. Щоб з’явилася кров, одразу зваблюючи своїм запахом інших. Софі Шолль, на відміну від неї, Анни, не змирилася. Вона збагнула цей ефект піраньї і... померла. Але не побоялася заризикувати.
Навіть із жертви її життя ніхто не зробив висновку. Ні, це неправда, що ніхто! Доказ, що вона тепер про це ду-
має, може, є й не дуже вагомим, але все ж таки чимось є. Настане такий час, вона вірила в це, що всі німці спер-шу дізнаються про Софі, а вже потім пам’ять про неї ско-лихне і викличе у них такі докори сумління, що вони на-звуть її іменем школи, увічнять у пам’ятниках. Так колись буде. Вона вірила в це...
Тепер, після того, як вона дізналася про героїчний спротив ІІІоллів, повідомлення про невдалий замах на фюрера в його найбільш засекреченому «Вовчому лігві», про яке дудніли підбріхувачі Геббельса влітку минулого року, набирало цілком іншого виміру. Анна пам’ятала, як наприкінці липня сорок четвертого вона п’яніла від радості й жила тільки цією подією. І чим їдкіше й зневажливіше називали Штауффенберга, організатора замаху, «підступним зрадником народу й фюрера, віроломною гнидою в мундирі офіцера вермахту», тим більше вона ним захоплювалася. Її мати не поділяла такого захоплення, а тим паче ідеалізації. Вона вважала, що аристократичний полковник граф Клаус Шенк фон Штауффен- берг — звичайнісінький, як це вона сформулювала, «путчист». Самозакоханий егоцентрист. І запевняла, що Штауффенберг ніколи не приховував свого крайнього шовінізму й захоплення воєнними успіхами рейху. Він повинен був стати взірцево вірним і самовіддано прихильним нацизмові, якщо в такому молодому віці став полковником і мав право сидіти за одним столом з Гітле- ром у бункері, що охоронявся з особливою ретельністю. Те, на що зважився граф Штауффенберг і його однодум- ці-офіцери, не є ніяким геройством. Це звичайне «кон-фузне партацтво», як з прикрістю говорила її мати, спроба двірцевого перевороту, яка мала на меті прибра-ти від керма невгодного Гітлера й замінити його кимось іншим, далеко не ліпшим, а може, й гіршим. Тим, хто зголоднів від прагнення досягти якомога швидше позір-них успіхів на шляху «остаточної звитяги тисячолітнього рейху». Штауффенберг зовсім не герой, вважала мати, а такий же нацистський злочинець, як і Гітлер. Анна при-гадує, як наприкінці їхньої запеклої суперечки на цю те- му мати додала: «Якби батько був живий, то він сказав би тобі те саме, тільки спокійніше й переконливіше».
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 29 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |