Та навіть сам Гітлер не вірив у правомірність санкцій щодо таких дуже інтимних справ. І мав рацію. Число народжень арійських дітей аж ніяк не зростало. Натомість серед народу зростав дозвіл на розпусту, позашлюбний секс і «на найтяжчий гріх», як називала це бабуся. Нова хвиля розпусти почалася з того моменту, коли народ довідався, що з німецького кримінального кодексу в 1937 році, за особистою вказівкою фюрера, вилучено припис про обов’язкову кару за «подружню зраду». Німецька церква — і католицька, і протестантська — змовчала навіть тоді. Можливо, тому, що в такий спосіб висловлювала вдячність за «повне розуміння фюрером» і, як наслідок, скрупульозно приховувані пропагандою численні випадки «сексуальної активності священиків» як щодо жінок, так і щодо молодих чоловіків.
Загалом німецька церква, відколи Гітлер повністю за-панував у країні, послідовно мовчала «у всіх найважливі-ших питаннях». Так прокоментував це колись її батько. І «проблему неконтрольованих зачать, і проблему кон-трольованих убивств». І це при тому, що вождь так пато-логічно ненавидів релігію, часто називаючи її чистою містикою й окультизмом. Але про це її батько ніколи й ні-чого не говорив при бабусі.
Її мати під час цих дискусій здебільшого мовчала. Ін-коли лише нашіптувала їй на вухо, що кохання — най-важливіше. Що лише на нього варто чекати. А коли прийде те кохання, то вона сама — безпомильно — за-знає того прекрасного і навіть непереборного бажання. Зазнає. Без сумніву. Найпрекраснішого. І найважливі-шого бажання. І йому слід підкоритися. Так, як підкори-лася вона, коли зустріла в своєму житті її батька.
Вона рвучко повернула голову й підійшла до балю-стради амвона. Широко розставивши ноги й обіпершись об балюстраду, почала фотографувати.
Солдат, що молиться. Правою рукою він стискає куксу — все, що лишилося від лівої руки. У касці біля його ніг пломеніла свічка. Заплакане дівчатко із перебинтованою рукою сиділо на нічному горщику неподалік від солдата. За кілька метрів від них старенька в шубі й солом’яному брилику гладила худезного одновухого кота, тримаючи його на колінах. Поряд із нею чоловік читав книжку й перебирав чотки. За його спиною священик у великих окулярах. Він сидить у фотелі, курить цигарку й сповідає черницю, яка стоїть перед ним навколішки. Тут же, під розп’яттям, три притулені одне до одного тіла з опущеними головами. Наче Свята Трійця, яка вкупі чекає на екзекуцію.
Вона впізнала лице Лукаса...
Учора, коли вона з валізкою підбігла до дверей, мати чекала на неї з ножицями в руцК Біля її ніг, у металевих ночовках, лежав мундир бійця гітлерюгенду.
— Обітни йому волосся, одягни в цей мундир і зав’яжи очі. Зав’яжи йому очі ще до того, як він вийде нагору. Ти зрозуміла? Перед тим, як він вийде з клітки. Інакше осліпне. Повтори, що ти маєш зробити! — кричала мати, подаючи їй згорток чорної матерії.
Вона повторила, точніше, прокричала, як мати. Під-бігла до серванта, що стояв біля дверей вітальні. Обі-першись спиною, вона відсунула його. Потім на хвильку повернулася до кухні. Із шухляди буфету витягнула со-кирку до відбивання м’яса. Лезо сокирки запхала між мостинами. Підняла покриту паркетом ляду. Встала з колін і загасила світло. Потім лягла на підлогу й поволі заповзла в клітку. Лукас, скулившись, притискався спи-ною до стіни, що замикала вузький коридор. Вона нама-цала його голову. Поспіхом, у темряві, почала зрізувати йому волосся. Обоє мовчали. Лукас слухняно підставляв їй голову і цілував руку, коли та опинялася поряд з його губами. Вона зняла з нього черевики. Розстебнула шта-ни, стягла їх і поклала перед ним шерстяний мундир. Лу-кас усе зрозумів без слів. Вона пересвідчилася, що він перевдягнувся, й щільно зав’язала йому очі пов’язкою. І підштовхнула вперед. Мати, стоячи над лядою криївки, подала йому руку й витягнула назовні. Посадила його на підлозі й застебнула ґудзики на мундирі. Ще міцніше, для більшої певності, затягнула пов’язку на очах. Укляк-ла перед ним. Гладила його по голові й плакала. За мить вони були вже на вулиці, змішавшись із юрбою настрашених людей, що тікали.
Перші сирени почали вити ввечері, за п’ятнадцять хвилин до десятої. Її матір очікувала нальотів уже давно. Та все ж вона якось наївно вірила, що, беручи до уваги таку масу біженців зі сходу, англійці й американці, з гуманітарних міркувань, не бомбардуватимуть місто, переповнене жінками й дітьми. Очевидно, що не лише вона заспокоювала себе тією вірою, а й найголовніша людина в Дрездені гауляйтер Мартін Мучманн теж. Мати бродила містом, вишукуючи місця, де вони могли б сховатися. Справжніх бомбосховищ від авіанальотів було лише декілька. Однак це не завадило Мучманну — що ні для кого не було таємницею — звеліти вибудувати приватний бункер на Коме- ніусштрасе, 32. Населення мало — на думку влади — ховатися по пивницях. їхня пивниця вже місяць була залита водою, що витікала з потрісканих труб. Уночі, коли температура опускалася нижче нуля, вода замерзала.
Вони побігли за юрбою. Біля входу до першого схови-ща на розі Бетховенштрасе роївся мурашник переляка-них людей. У них не було анінайменшого шансу дістатися досередини. Почулося гудіння літаків, що наближалися. За кілька хвилин по двадцять другій безхмарне того дня небо над Дрезденом засяяло каскадами спалахів, схожих на величезні сонячні кулі. Враз стало ясно, наче серед білого дня. Вони знали, що за хвилю надлетять бомбовози. Кинулися бігти вузькою вулицею в напрямку церкви Фрауенкірхе, що височіла в центрі міста. Однією рукою вона тримала валізку, другою тягнула за собою Лукаса. Раптом дорогу їм перегородили пожежні машини, що стояли поперек вулиці. Вони повернули назад. Позаду чулося щораз дужче гудіння літаків і вибухи бомб. їй було страшно. Мати закричала, що «їм конче треба» бігти до сховища на Анненштрасе. То було єдине найближче сховище. На початку вулиці, вже біля церкви Анненкірхе, мати впала, вдарившись обличчям об покриту грязюкою кучугуру заледенілого снігу. Анна допомогла матері підвестися. Усі ворота церкви були відчинені навстіж. Вони
забігли досередини й спинилися біля бічного вівтаря праворуч від головного входу. Вона пам’ятає, як мати присунула лавицю, що стояла перпендикулярно до стіни, й валізками прикрила вхід до кутка. Потім на руках перенесла туди Лукаса й, зірвавши пов’язку з його очей, поклала хлопчика на встелену соломою підлогу.
— Священики Анненкірхе були завбачливішими, ніж гауляйтер Мартін Мучманн і його ціла банда продажних посіпак, — почула вона материн голос.
Мати веліла їй лягти обіч хлопця й накрила їх ковд-рою. їй було страшно. Ще ніколи в житті не відчувала та-кого страху. Вона пам’ятає, як притуляла Лукаса до себе і раз по раз повторювала рядки з Рільке, благаючи словами поета, аби настала тиша. Після кожного нового вибуху, відлуння від якого доходило зовні, вона все го-лосніше просила тиші. За кілька хвилин і Лукас почав повторювати рядки вірша.
Вона не змогла змусити себе молитися. Навіть тут, у такому місці й у таку хвилину. І навіть в такому стані. Ті страшні, як на неї, ідолопоклонницькі рядки, які їх при-мушували вчити в школі на уроках релігії, забувалися одразу після того, як вона відповіла урок їх учителеві. Так само, які примітивні заримовані куплети, що прославляли фюрера, які вони хором повторювали під час щоденної ранкової лінійки перед початком занять. Вона не вірила у фюрера, у верховного вождя, чий культ було заборонено ставити під сумнів. Тому не вірила також і в Бога. Це не мало нічого спільного з втратою віри через страждання, що їх вона зазнала впродовж цих кількох літ від початку війни. Вона перестала вірити в Бога не через якесь розчарування, жаль, протест чи помсту за те, що Він допустив усе це, повернувшись до світу спиною саме тієї миті, коли світ потребував Його найбільше. Це було б, власне, запереченням віри і, на її думку, — ще більшою облудою, ніж молитися в хвилину смертельного страху. Упродовж останніх років вона не раз бачила, та й сама натерпілася через людей, поведінка яких зумовлювалася виключно безмежним, сліпим страхом перед карою за непослух команді, культу, наказу чи заповіді. Батько навчив її розумно сумніватися — особливо в тому, що так бездумно всі повторюють, — і ставити запитання. А мати, навчена колись своєю матір’ю, була взірцем того, що означає «не жити навколішки».
Анна не вірила в Бога, хоча й була охрещена; вбрана у білу сукню, вона проковтнула білу облатку на першому причасті, а під час миропомазання їй надали друге ім’я Марта. На честь бабусі. Інколи, лише дуже важливим для неї людям, вона називала себе цим іменем. Гіннерк обожнював її. Для нього вона була виключно Мартою. Тоді, коли він уперше цілував її, тоді, в темряві, як вони сиділи на траві на березі ставка в саду Цвінгертайх, він шепотів їй на вухо: «Моя Мартініка».
Бабуся Марта, уродженка — колись польського — ультракатолицького Ополє, не могла й подумки припу-стити, що її онука може бути нехрещеною. І батьки, уявивши можливі наслідки, очевидно, охрестили її, щоб догодити бабусі, у відомій дрезденській церкві Фрауен- кірхе. Тоді вони й уявити не могли, як знадобиться їхній єдиній дочці свідоцтво про хрещення. Адже з певного часу — це почалося ще тоді, коли вона вчилася в гімназії — дітей без цього сірого клаптика паперу одразу запідоз-рювали в «неарійському походженні», що псувало демо-графічну статистику школи. Кожний директор німецької школи, будучи чиновником Третього рейху, знав про це, бо ж кожен був зобов’язаний брати активну й дієву участь у «розбудові нової німецької спільноти». Расово чистої, арійської, красивої, здорової, працьовитої й, само собою розуміється, цілковито відданої фюрерові. Расово чистому й здоровому.
Це було найважливіше. Батьків психічно хворих дітей стерилізували згідно з особливим розпорядженням. Відповідно до закону від 1934 року. Стерилізації підляга-ли як психічно хворі чоловіки репродуктивного віку, так і невиліковні алкоголіки. А в 1939 році стали застосовува-ти евтаназію й до «хронічно хворих», що стало, за словами Геббельса «актом гуманізму».
Батько вважав, що саме Гітлерові, як нікому до нього, вдалося переконати німців у тому, що вони є обраним народом. Це Гітлер, Гіммлер і Геббельс запустили з цією метою ідею про «безсмертя народу». Зрозуміло, німець-кого. Цим поняттям вони привели сірих обивателів у за-хват. Влучно й дуже просто. Зводилися нові національні пам’ятники й скидалися попередні. Нові були набагато вищими, монументальнішими й такими примітивними, наче до будівлі пірамід фараони запросили Уолта Діснея. Закладалися музеї, присвячені національним традиціям, замовлялися вірнопідданим науковцям псевдонаукові способи класифікації культур і рас, збирався вітчизняний фольклор, розроблявся канон національної літератури, а все, що в канон не вписувалося, демонстративно знищувалось. Вони навіть засновували нові національні свята, організовували урочисті церемонії вшанування полеглих за «праве діло». Утверджували нові прапори й наказували створювати нові гімни, збирали юрмища людей на парадах з нагоди нових національних подій. За дуже короткий час їм вдалося створити міф. А коли міф сприймається свідомо, то настає заміна культурних цінностей. Тоді новий стиль стосунків, нові цінності й символи стають звичними, питомими й зрозумілими кожному. І міф починає випереджати історію. Натура завжди випереджала культуру. Культурні цінності доступні не всім, бо осягнення їх потребує знань і розумових зусиль. У міф досить просто вірити. Зовсім не треба його розуміти. Це ж стосується і культури, якщо з неї роблять масову. Картини стали простими й зрозумілими. Геббельс і його почет досягли того, що по радіо почали звучати лише патріотичні пісні та ще патріотичніші примітивні оперетки, а найбільш поціновуваним скульптором у ці часи став якийсь там собі Арно Брекер, який ліпив свої колосальні фігури, що мали зі справжнім мистецтвом стільки ж спільного, як садові гноми з античною культурою. Та це не завадило Гітлерові вважати, що колоси Брекера належать до «найпрекрасніших скульптур, котрі будь-коли поставали в Німеччині». Опріч Брекера стояли Торак і
Клімш — ще одна пара художників від семи хвороб. Усе інше, за словами Гітлера, це витвори «звироднілих заїк, бездарних саботажників, психів і гендлярів». Такої ж думки були і всі ті, що завзято фотографувалися на тлі «творінь» Брекера, Торака та Клімша в Берліні чи Мюнхені.
І ще щось одне вдалося гітлерівцям. І чи не найважливіше. Вони постійно підігрівали до температури кипіння нарцисизм мас, і люди врешті-решт повірили, що вони зовсім не є додатком до диктатури. Гітлер переконував їх у цьому при найменшій нагоді. Він повторював: «Ви стоїте переді мною, як схвильоване море, переповнене священним обуренням і безмежним гнівом».
Гітлерові, як нікому, крім хіба що Сталіну, вдалося пе-реконати маси в тому, що саме вони є диктатурою. У цьому була його найбільша особиста заслуга. Він прагнув стати художником, філософом, архітектором, та став, однак, актором. Досконалим актором. Саме він гіпнотизував німців своїми промовами. Він — довершений сценограф і режисер своїх виступів, що мали справляти враження імпровізації. Кожен із них — спектакль. Усе починалося в тиші. Гітлер стояв мовчазний і незрушний, потім починав говорити спокійним низьким голосом, поволі підвищував його аж до істеричного крику, занурюючи натовп у транс і доводячи його до екстазу. Додаймо до цього ще й небувалий естетичний зоровий ефект, проміння авіаційних прожекторів, символи, викладені з палаючих факелів, масові гімнастичні вправи, що скидалися на еротичні балетні етюди, патетична, гучна, наче з неба, музика... Несамовита жестикуляція і тиради фюрера, що стоїть у світлі прожектора на тлі чорної свастики в білому колі криваво-червоного полотнища та його улюблені слова «абсолютно», «непохитно», «рішуче», «остаточно», «невтомно», «доленосно», «вічно». Слова прості, доступні, однозначні, зрозумілі кожному. Він викрикував всім у вуха саме те, що вони хотіли почути. Селянам: «Це ви е основою народу», робітникам: «Робітники — це аристократи «Третього рейху», фінансистам і промисловцям: «Ви належите до вищої раси, ви маєте право бути вождями». Гітлер своїм найпримітивнішим інстинктивним популізмом був близький кожному. Як давній друг, як добродій і невтомний захисник. Для всіх без винятку. Для старих і дітей, шоферів і залізничників, учителів і різників, поетів і пекарів.
Гітлер уперше використав для своїх виступів електричні підсилювачі. Завдяки їм юрбі здавалося, що голос вождя звучить десь згори. Не виключено, але без підсилювачів Гітлеру ніколи б не вдалося підкорити Німеччину. І все це супроводжувалося моторошними світловими ефектами. Абсолютно новаторський лропагандистський шедевр, яким, без сумніву, надалі скористаються й інші. Лише Гітлеру вдається, як запевняла геббельсівська пропаганда, добитися такого ефекту, щоб після промов фю- рера «жінки з непритомним виразом обличчя у знемозі сповзали додолу, наче ганчір’яні ляльки, а вигук «хайль» наприкінці його промов був таким гучним, що «багатьом людям здавалося, ніби ось-ось заваляться дахи».
Неважко здогадатися, як це могло впливати. І справді впливало. Навіть і за межами Німеччини. 1938 року, за рік до початку війни, Адольф Гітлер був номінований на Нобелівську премію. Особливу премію — премію миру! Він мав її отримати 1939 року. Його номінацію запропонував якийсь Е. Г. Ц. Брандт, шведський політик із німецьким прізвищем та з мозком пацюка. Зрештою, такий мозок властивий більшості політиків. Та це не завадило Бранд- тові бути обраним демократичним шляхом до шведського парламенту. Адольф Гітлер — лауреат Нобелівської премії миру! Це було чи не найбільше збочення за всю історію людства! Гітлер, між іншим, того року конкурував із Ґанді. Коли ж виявилося, що Гітлер не має шансу, то, за наказом Геббельса, з метою уникнення компрометації кандидатуру фюрера в лютому 1939 року було відкликано. Геббельс прекрасно знав, що у вересні 1939 року почнеться війна. І ніхто не вручатиме Нобелівських премій ні в листопаді, ні в грудні того року. Надто премії миру.
Формування нового, ідеального виду Ното Оегтапі- сиэ, який мав відповідати вимогам та амбіціям «тисячо-літнього рейху», розпочиналося ще в дитсадку, а потім ще наполегливіше продовжувалося в школі — це було формування виду расово чистого, арійського до остан-ньої краплини крові. Вона пригадала, як батько якось спитав її, чи пам’ятає вона вірш:
Оберігай чистоту своєї крові,
Вона не лише твоя.
Припливає вона здалеку
І відпливає далеко.
Несе в собі спадок тисячі предків.
На ній тримається все майбуття!
Вона — це все твоє життя.
Вона пам’ятала. Аякже. їй довелося вивчити його на-пам’ять. Діти декламували той віршик уже в п’ятому кла-сі. А потім на команду підносили руку вгору. Вона також. Нічого не розуміючи.
Учителі в школі з власної волі дбали про стан перма-нентного патріотичного екстазу. Так звана расова чисто-та була найважливішою ознакою того патріотизму від початку Третього рейху. Вона пам’ятала, як вислухову-вала на уроках з історії оповіді про роль дотримання «бездоганної арійськості». Її вчителька твердила, що давні цивілізації занепадали тому, що допустили до змі-шування крові, а «втрата расової чистоти назавжди руй-нує щастя народу».
Тепер своє арійське походження треба було ще й під-твердити. Документально. Якщо в когось такого документа не було, це одразу кидало на нього тінь підозр. Дуже небезпечних підозр. Учня пересаджували на останні парти. Його прізвища не зачитували під час перевірки присутності. Йому не можна було пообідати в шкільній їдальні. Позбавлені гідності діти не мали також права відчувати
голод. Однак на лінійках, де вихваляли фюрера, вони мусили бути. Тож допоки вони не принесли сірі клаптики паперу, які б засвідчували їхню «расову чистоту», вони ніби й не існували. А на лінійках вони були потрібні, як додаткові децибели. Та досить було принести посвідки, ці діти знову ставали повноправними членами колективу. Але тільки за наявності відповідної печатки. Якщо ж у довідці не було дати або реєстраційного номеру чи вона була написана не по-німецькому, — у такому випадку людська гідність знову бралася під сумнів на тиждень або на два. До остаточного оформлення документації. Таке, до речі, трапилося з Іреною, сусідкою по парті. Вона народилася в німецькій сім’ї у маленькому селі неподалік від Бреслау, але через рік після вибуху війни її батьки в пошуках праці перебралися до Дрездена. Священик, який хрестив її, був «погано» й «недостатньо» онімеченим поляком. Погано — тому, що не вмів писати по-німецькому. Недостатньо, бо свідоцтво про її хрещення склав на польський манер. У ньому було її прізвище, імена батьків, була печатка з чорним німецьким «орлом», але не було реєстраційного номера та ще й якась примітка була написана від руки по- польському. Цього було достатньо, щоб бюрократи ніколи не визнали Ірину повноцінною арійкою.
Сама ж Анна мала бездоганне свідоцтво про хрещен-ня завдяки непохитним католицьким переконанням ба-бусі Марти. Але, дякуючи своїм батькам, вона під час лі-нійки завжди мовчала.
Часом їй здавалося, що то зовсім не Гітлер, а його паралізовані страхом бюрократи порядкують у цій країні. Колись вона дискутувала з батьком на цю тему. Вона пригадує, як батько розповідав їй про якогось російсь-кого Гітлера на прізвище Шталін чи Сталін. Вона вже точно не пригадує. Колись Сталін начебто поїхав у Си-бір. Про ту його пропагандистську поїздку трубили всі газети. Сталін відвідав табір заслання для так званих противників режиму. Він розмовляв із в’язнями, жарту-вав. Пив з ними горілку. Від одного з них, грузина, — а Сталін і сам народився в Грузії, — довідався, що той
був засланий за те, що не постачив державі вісімдесят кубічних метрів дерева, як того вимагалося. Сталін спитав в’язня, чому він так вчинив. Виявилося, що найближчий ліс ріс понад двісті верст від дому грузина, в якого не було навіть коня. Увечері, від’їжджаючи з табору, п’яний Сталін наказав негайно звільнити грузина, а начальника табору розстріляти.
Її батько — та вона й сама це прекрасно розуміла — переконував її на тому прикладі, що Сталін — це дикта- тор-дегенерат, такий, як єгипетський, засліплений вла-дою фараон із Quo Vadis — батько подарував їй цю книгу на п’ятнадцятиліття, — що сам мав би бути страченим. Адже це міністри Сталіна наказали чиновникам у Грузії постачати дерево, це він сам підписав те розпоряджен-ня й це він, сам того не відаючи, запроторив невинного грузина до Сибіру. Сталін, так само, як і Гітлер, створив цю потворну державну систему. Але батькові не варто було її в чомусь переконувати. Вона хотіла тільки знати, чи він думає так само. Він думав так само. Для неї це було дуже важливо. Найважливіше.
Батьки Гіннерка, наприклад, взагалі не думали. Так міркував Гіннерк, хоча вона йому й не вірила. Його бать-ки вважали, що треба вчасно вивішувати прапор у вікні, разом з усіма енергійно підносити праву руку вгору й широко відчиняти вікна, коли по радіо промовляє фюрер. Навіть узимку, коли ще до Різдва вже було використано все вугілля, отримане на картки, й доводилося сидіти біля столу в пальті і куфайках. Гіннеркові було соромно за них. Та він ніколи не сперечався, не дорікав їм і теж слухняно вдягав куфайку. Чи не з цієї причини Гіннерк так охоче приходив до неї взимку? У них вікна, окрім теплої весни й літа, завжди були закриті. А коли промовляв фюрер, то навіть улітку, коли було дуже спекотно, її мати, за-чувши голос Гітлера, щільно їх зачиняла.
Ні! Вона не могла змусити себе молитися.
Лукас, притулившись до неї, щокілька хвилин пере-свідчувався, чи вона поруч, торкаючись долонею її стег-на. Коли нарешті запала тиша, він заснув. Часом він ви- гукував щось уві сні на ідиш. Тоді вона затуляла йому рота. Вона боялася заснути. Не хотіла, аби хтось знав, що Лукас говорить на ідиш. Хай навіть уві сні. Вона міцно притиснула личко Лукаса до своїх грудей. Хотіла заснути. Хотіла бачити сни...
Десь перед першою годиною її розбудила мати. Лу-кас усе ще спав. Вона встала, щільно загорнула його ковдрою і сіла на дерев’яній лаві. Двоє людей стояли обіч матері. Низенька, згорблена жінка в сірому полата-ному пальті вдивлялася у сплячого хлопчика. Чоловік намагався щось сказати, але не'міг видобути з себе ні слова. Нараз він упав перед нею на коліна й обняв її ступні. Вона не розуміла, що відбувається. Не знала тих людей. Мати рвучко підняла чоловіка з колін, швидко підвівшись з лавиці.
— Дозволь познайомити тебе з панею Марією Ротен- берг і паном доктором Якобом Ротенбергом. Це батьки Лукаса, — спокійно сказала мати. За мить додала: — А це моя дочка, Анна Марта Бляйбтрой.
Жінка зігнорувала подану до вітання руку. Тремтячою долонею затулила вуста. Трішки завагавшись, вона сягнула до кишені плаща й витягла з неї шкіряну, перев’язану ремінцем торбинку. Вклавши її в руку матері, зиркнула на чоловіка, наче питала його дозволу.
— Я дуже шаную праці вашого батька. Ми з ним зу-стрічалися в університеті. Колись давно. Ще до війни. Я не знаю кращих перекладів Гете. А його переклад Лю-тера є унікальним. Будемо мати за честь, якщо пані пе-редасть йому це скромне підтвердження вдячності і на-ші найщиріші...
Мати перервала його на півслові.
— Мій чоловік помер, — сказала вона рішуче без найменшого емоційного відтінку в голосі. — Чи не могли б ви тепер піти зі мною в яке-небудь безпечніше місце?
Мати схопила чоловіка за руку й потягла за собою. Коли вони опинилися в темряві, біля сплячого Лукаса, вона дістала з сумки ніж, розстебнула на чоловікові пальто і, не питаючи згоди, обрізала вилогу піджака, до якої була пришита зірка Давида. Потім зрізала вилогу і з другого боку й відірвала всі ґудзики. Піджак мав вигля-дати дуже старим та зношеним.
— Ви мені вибачте, але я гадаю, що так буде ліпше, — усміхаючись, сказала мати. — Ви можете розірвати ки-шені? Просто зараз?
Чоловік слухняно засунув обидві руки до кишені тем-но-синього піджака. Було чутно, як затріщала тканина. Потім мати розстебнула пальто жінки й поволі обмацала її груди.
— Що у вас під цим светром? — спитала вона.
— Ще два светри, — відповіла жінка, — і... ще комбі-нація.
— Ви можете зняти верхній светр?
— Не знаю, — завагалася жінка, — я не пришила до інших... ну, ви розумієте. Нам не можна без цього. Ви ж знаєте, це наказ гауляйтера Мучмана.
Анна побачила, що її мати починає нервувати. Здога-далася про це по міцно стулених губах, стиснених кула-ках і зморщеному чолі.
— Гауляйтер Мучман, прошу вибачити за грубе слово, хуй собачий! Сподіваюсь, ви розумієте, що означає по-німецькому слово «хуй»? Не знаю, як це буде на ідиш, але, напевно, колись довідаюсь. Він гірший, ніж останній сучий син. Моя свекруха, а була то дуже делікатна й шляхетна жінка, інакше, як «хуй», його не називала. По-польському. Вона завжди про всі найважливіші речі говорила по-польському. Тому я й знаю це слово по-польському і навіть можу його написати по буквах. Мучман — один з двох найгидотніших мерзотників, яких мені довелося знати за своє життя, — шепотіла мати, нахилившись до вуха жінки. — Я хочу вибачитися перед вами за нього. Я вас прошу від імені... я прошу вас вибачити... за все, що вони з вами зробили... Простіть, якщо можете...
Жінка поклала пальто на підлогу, мовчки зняла светр і подала його мамі. Підійшла до Лукаса й узяла його на руки. Чоловік підняв пальто й накрив ним хлопця. За хвилю вони зникли в завулку, що примикав до церкви.
2 Бікі
Усе сталося так неочікувано й швидко. Анні хотілося побігти за ними. Спинити їх. Сказати їм, що Лукас лю-бить, коли йому читають казки братів Грімм, що коли він кашляє, то йому найбільше допомагає гаряче молоко з ложкою меду, що він чудово малює, що ненавидить ци-булю, що найшвидше засинає на правому боці, що мріє про собаку. І ще про те, що він любить черешні, а бабуся Марта...
Мати перегородила їй дорогу. Посадила її біля себе на лавці й міцно обняла.
— Заспокойся! Облиш їх. Час Лукаса для нас минув! Добре, що я знайшла їх тут, — сказала вона. — Щиро ка-жучи, я надіялася, що зустріну тут Ротенбергів. Куди ми мали йти? До сховища? Євреїв туди б нізащо не впусти-ли. Та вони й самі не наважилися б туди піти. До церкви їх також не впускали, але тут, у цьому хаосі...
Бабуся казала мені, що вони вже кілька років з інши-ми сім’ями мешкають у льоху неподалік звідси. Вже три роки працюють вони, як невільники, по дванадцять годин щодоби на тих пройдисвітів із «Коха і Штерцеля» в Міктені. Лише за продуктові картки. Ти ж сама знаєш, які картки й на які харчі отримують євреї...
Коли ви з Лукасом спали, я обійшла весь костьол. Зу-стріла Ландграфів. Малий Маркус одразу спитав про те-бе. Я не відповіла йому. Не хотіла, щоб він побачив Лукаса. Він би ще ревнував. Він, здається, закоханий у тебе. Може, навіть більше, ніж його брат. А Гіннерк про тебе не спитав, але коли мене побачив, то аж засяяв од щастя. Чи ти знаєш, що у нього найблакитніші очі, які доводилося мені бачити в житті? Певне, що знаєш...
А потім я мимохіть наступила на переляканого, тов-стого, гидкого пацюка, від якого тхнуло сечею. Так мені здалося. Це був Альбрехт фон Цейс. Уявляєш? Я одразу його впізнала. Пацюків з пов’язкою я ще не зустрічала...
Ротенберги стояли біля дверей, що вели до покоїв священика. У найтемнішому місці церкви. Стояли ви-струнчившись обіч своїх двох валіз. Наче поставлені ки-мось і забуті скульптури. Мовчки. Непорушно. Здавало
ся, вони старалися навіть не дихати. Як ти вважаєш, чи може страх бути аж таким великим? Якщо так, то Муч- ман заслуговує медалі від Геббельса. Він бездоганно ви-конав те, що Геббельс придумував у своїх кокаїнових мареннях. Євреї мають бути поголеними й не привертати до себе уваги. Непоголені євреї будуть розстріляні», — так було записано в його останньому — як завжди ідіотському — розпорядженні, розклеєному на кожному стовпі в Дрездені. Якоб Ротенберг був дуже ретельно поголений. І зі всіх сил намагався не привертати до себе уваги.
Знаєш, Аню, що я подумала тоді? Це було жахливо й страшенно гидко. Я подумала... подумала, що сталося б, якби Якоб Ротенберг був Альбрехтом фон Цейсом? Якби він зі своїми страхами і абсолютно безоглядною слухняністю дістав таки владу? Або, що ще гірше, став Мучманом. Так, я знаю. Я дуже несправедлива. Бо я ні-коли не була єврейкою в Німеччині: Ротенберги бачили мене лише раз у житті. Тієї ночі, коли привели до нас Лукаса. І більше ніколи. Бабуся іноді ходила до них і заносила їм буханець хліба чи трохи сиру, загорнутого в папір з малюнками Лукаса. З тими, що ти не раз виносила з криївки.
Вони впізнали мене! Спершу Марія Ротенберг, наче статуя, що ожила, вклякла переді мною. Я відчула себе дуже збентеженою. Ти розумієш мене? Як ніби десь в якійсь країні хтось хотів би тебе, моя люба, єдина донеч-ко, відправити до газової камери лише за те, що ти нім-кеня, а я могла б тебе врятувати, запхавши під підлогу комусь із місцевих жителів. Ти думаєш, я теж упала б на коліна? Так?! Із вдячності?! Та звідки тобі, з біса, знати про це? У тебе ж немає дочки? Хоча, може, ти й маєш рацію...
Потім Ротенберг показав мені повістку на шістнадця-те лютого. Він разом із сином Лукасом мав з’явитися в осередок НСДАП для «розгляду справи щодо тимчасо-вої депортації». Інколи я насправді захоплююся Геббельсом і його — та що я кажу — нашими вірними чиновника
ми Третього рейху. Так урочисто й так вишукано сфор-мулювати вирок смерті. «Тимчасова депортація». І з та-кою повагою, спеціальним листом, ніби запрошення. Спершу до партійного осередку, потім у вагон, а далі до крематорію...
— Знаєш, Аню, про що я тоді подумала? Тоді, коли Ро- тенберг показав мені того листа? — запитала вона.
І, не чекаючи на відповідь од неї, ніби сама собі ска-зала:
— Я подумала, що коли ті нальоти загалом мають якийсь сенс, то, може, він полягає лише в тому, що Ро- тенберги не конче мають з’явитися за цією повісткою? Шістнадцятого лютого 1945 року, тобто через два дні. У Дрездені через два дні не буде жодного осередку НСДАП. Маю таку надію. Я впевнена в цьому! Може, їх уже немає і, може, саме це і є справедливо? Щоб зрівняти з землею ціле місто, вбити тисячі людей, аби врятувати трійко євреїв. Матір на ім’я Марія, її чоловіка та їхнього сина, малого хлопчика.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |