Він показав їй кілька фото своїх картин. Лише Жаклін, окрім Ёндрю, він зважився довірити свою найсокровенні- шу таємницю й сказати, що він малює. Загалом, це дуже звично. Як часто зовсім випадковим попутникам у потязі чи в автобусі ми оповідаємо про найпотаємніше, на що б ніколи не відважилися перед тими, хто нас знає. Ті, без-іменні, незнайомі, присутні в нашому житті лише коротку й безпечну мить, до наступної зупинки, до наступної станції.
Потім вони вдвох їли круасани. Він розповідав їй про свою роботу, а вона йому про свої мрії. А коли висохло її волосся, він одвіз її на своїй машині додому.
Кілька днів по тому він якось знову затримався в офісі до пізньої ночі. І знову йому страшенно захотілося їсти. Внизу перед будинком стояла Жаклін із пакетом в руці. Піднялися нагору. Він пішов на кухню, щоб зварити каву, а коли повернувся, то Жаклін із мокрим волоссям уже сиділа в його кріслі.
— Ти висушиш мені волосся? Так, як тоді? — спитала вона, розпинаючи блузку.
Він поставив чашки з кавою на підвіконні. Сягнув рукою до вимикача лампи на столику, але вона перехопила його руку.
— Не гаси світла, я хочу все бачити... — прошепотіла вона.
Назавтра його секретарка Ліза зателефонувала до нього, щойно він зайшов до редакції. На жаль, як вияви-лося, аж надто пізно.
— Як ся маєш, Стенлі? Очевидно, це була одна з твоїх шалено працьовитих ночей, чи не так? Твій робочий стіл чистий і гладенький, як льодова арена перед Рокфеллер- центром. Певно, що тої ночі ти трудився, стоячи колінами на підлозі? Твоя лампа пропалила в підлозі кратер, та, дякувати Богу, не запалила папери. Ато б ти втратив кілька справді добрих фото. Так сказав Артур, забравши з собою дві світлини. Це так, про всяк випадок, якщо б ти раптом кинувся їх шукати. Артур, на превеликий жаль, був на базі нині раніше за мене. Я не встигла нічого позбирати з підлоги й відтворити звичний рейвах на твоєму столі. Та ще й, як на гріх, наш казанова-спортсмен, Метью, з’явився раніше за всіх. Він закликав ту розпусну практикантку з бухгалтерії, ту білявку, що ходить на роботу без панчіх, і вони вкупоньці вишукували на поверхні твого стола... сліди органічної рідини. Так це назвав отой бісів збоче- нець. І вони там щось хіба й надибали, бо та ідіотка так поводилася, наче хотіла віддатися Метью на твоєму столі.
— Лайзо, яку б з моїх відмовок ти хотіла б зараз почути? — спитав він розгублено, нервово покусуючи губу.
— Ніякої, Стенлі, ніякої. Я хочу, щоб ти був тут завжди. Якщо ти підеш, я теж приберу свій стіл. Тому, прошу тебе, якщо ти, скажімо, працюєш вночі, то, ну, скажімо, не прибирай так ретельно на столі, або працюй на підлозі.
— Спасибі тобі, Лізо. Я пам’ятатиму, — відповів він і повісив слухавку.
Він подумав, що якби був сліпим або зустрівся з Лай-зою на побаченні в темноті, на вечірці для зовсім незря-чих, то освідчився б їй того ж вечора.
Незабаром, на що він і сподівався, зателефонував Ар-тур. Він механічно взяв сигарету, що тліла в попільниці.
— Стенлі, сьогодні я проходив мимо твого відділу й цілком випадково знайшов на підлозі два фотошедеври, що валялися поряд з твоїм гаманцем і гребінцем. Ніколи не думав, що ти користуєшся гребінцем, бо завжди маєш такий вигляд, наче щойно встав із ліжка. Та поза тим у тебе є талант, хлопче. Помістимо їх на першу шпальту. Обидва. Нехай Лайза зніме всі інші. Будуть лише два твої. Нічого більше.
— Зараз же перекажу їй, Артуре, — відповів він із по-легшею.
— Стенлі, а тепер, так, між іншим, прошу тебе, не спали мені контору. Це все, що в мене є. Зрозуміло, можеш те робити й на столі «Тайме», але наступного разу чини так, як більшість американців. Вимикай світло.
— Артуре, дозволь, я все поясню. Лампа просто зсу-нулась...
У слухавці почулися гудки. Він узяв ще одну сигарету.
Та нещасна лампа, пригадав він, насправді зсунулася через його неуважність. Він скинув усе зі свого стола на підлогу. Це факт. Все, окрім лампи. Вони ж бо мали «все бачити». Коли вже гола Жаклін лежала під ним на столі, вони, певне, мимохіть зіпхнули ту лампу. Він того зовсім не завважив. Потім, коли він уже майже нічого не усві-домлював, Жаклін раптом його зупинила. Якусь мить він не міг збагнути, в чому річ. Вона прошепотіла йому на вухо: «Не туди, туди не треба, краще інакше, там теж тобі буде приємно, я мусульманка...» — а затим, коли він уже перестав тремтіти й лежав, притулившись до неї, здивований тим, що — вперше в його житті — трапилось, вона в якусь мить глянула на годинник, поспіхом вдяглася і з панікою в голосі попросила його, аби він негайно відвіз її додому.
Він так і відвозив її до середини грудня. Та спершу він став ще більш ненормальним, ніж усі ненормальні меш-канці цього божевільного міста. Вдень він мусив працю-вати, а вночі не міг спати. Він снідав двічі надень, перший раз — під час гоління в ванній, другий — після півночі. Решту часу не їв нічого. Чекав, поки остання людина ви-йде з редакції, одразу ж телефонував до пекарні й замов-ляв «те, що й завжди». А потім, не голодний, але зголод-нілий за нею, він не слухав, а вслухався в неї, крадькома позираючи на неї, коли вони бесідували про живопис, про астрономію, про фотографування, про книжки, про її релігію і переконання. А ще про те, що вона відчуває на собі тяжкі пута канонів релігійності, в яких вона зростала, але з котрими, перебуваючи з народження в інших куль-турних традиціях, не могла змиритися. Йому ніколи не вдавалося до кінця насититися розмовами з нею. їй, пев-но, теж, але вона була організованішою й безперестанку позирала на годинник. Певної миті, весь час підтримуючи бесіду, вона починала роздягатися. Тим, що діялося потім, він теж не міг насититися.
Як мусульманка, вона не мала права залишатися наса- моті з чоловіком, який би не був її батьком, братом або ще кимось з вузького кола найближчої родини. Для її батька й брата він не був — поки що — чоловіком. Був лише постійним клієнтом, який давав добрі чайові, а вона ті чайові забирала й поверталася з ними додому. Але перед тим вона бігла, як ошаліла, до нього з паперовим пакетом у руці, він забирав її задихану внизу, й одразу за дверима вони розпочинали своє коротке спілкування і завершували в його машині, коли, женучи, мов навіжений, вони добиралися до перехрестя Медісон-авеню і 48-ї вулиці. Але все те, що діялося в тому подарованому йому Жакпін відліку часу, було чарівне й варте такого шаленства.
Вона ніколи не згоджувалася на те, щоб прийти в його квартиру, він ніколи не був з нею на прогулянці, вони ніколи не ходили в кіно чи в ресторан. Вони ні разу не одважи- лися вийти на люди удвох, вона ніколи не прийняла від нього квітів. Ніжно торкала ті, що він їй дарував, нюхала, притуляла до себе, але ніколи їх не взяла. Він добре знав, як жінки приймають квіти від нього. І вона так насправді й не була його жінкою. Вона лиш приносила замовлені ним круасани в паперових пакетах і так, при нагоді, затримувалася в його житті. На хвильку, наче між зупинками.
Шістнадцятого грудня, в її день народження, внизу перед будинком він забрав свій останній паперовий па-кет. Його приніс її брат. Він був дуже схожий на Жакпін.
У них навіть голоси були схожі. І теж проникливий, повний зацікавленості життям погляд. На серветці, що пахла трояндовими парфумами, яку він знайшов на дні пакета, вона написала: «За два тижні я виходжу заміж. Він добра людина. Коли-небудь я його полюблю. Жаклін. P. S. Учора я спершу намочила, а потім обтяла волосся. Ніколи-ніколи я більше не торкнуся до нього...».
— Bonjour, madame Calmes, guten Morgen, Herr Reuter, good morning, gentlemen! — бадьоро привітався він, підходячи до столу.
Мадам Кальм вкладала до вербового плетеного кошика гарячі круасани. Герр Рейтер чухав за вухами Колєтт, що вклалася йому на колінах, англійський офіцер, випроставшись, сидів у кріслі, як переляканий перекладач на конференції в Ялті (якщо можна сидіти струнко, то англієць сидів саме так), а молодий ад’ютант мав такий вигляд, наче в тазу для нього було замало води.
Вони сіли снідати. Ніхто з них не склав рук до молитви. Натомість усі одночасно потяглися до порцелянової тарелі з яєшнею. Стенлі крадькома стежив за мадам Кальм. У його матері був такий же радісний блиск в очах, коли вони з Ендрю навперейми простягали руки до миски, що парувала на столі. Якщо страви було замало, то їхня мати не їла. Вона завжди так красиво відмовлялася, що «сьогодні в неї нема апетиту». У батька ж апетит був завжди. І руки в нього були найдовші.
Вони не вирушили перед чотирнадцятою, як планував англієць. Стенлі був радий, тому що не знайшов ніякого приводу, щоб кудись квапитися. Він подумав, що свої світлини він може проявити й завтра. Той єдиний день не відігравав ніякої ролі в контексті його тутешнього перебування. Він не був одним із тих численних військових кореспондентів, які мандрували, як історики, за армією й повинні були звітувати Америці про перемоги «її хлопців». Артур прагнув і очікував від нього, як це випливало з листа, якого він передав йому в конверті разом із грішми, чогось іншого. А саме, буднів війни в Європі очима тутешніх мешканців. У нього вже було вдосталь офіційного, занадто ідеалізованого американського бачення війни. Того, що відбивалося на перших шпальтах газет, також і на перших сторінках «Тайме». Друга світова війна, якби тільки обмежитися тими світлинами, не була суперечливою. Упродовж усього часу її тривання в американців підтримували дуже високий рівень патріотизму. Цензура разом із патріотизмом зумовили те, що в американських газетах друкували світлини й репортажі тільки в позитивному значенні. Артур із цим категорично не погоджувався. Він вважав, що це дуже хибна і в результаті шкідлива практика. Як і, наприклад, головний редактор журналу «Life» чи «National Geographic», він вишукував можливість ви-слати своїх власних, не заангажованих фоторепортерів у епіцентр війни, а не користатися зі світлин, що їх надавало військо й схвалювали урядові фотоагентства. Артур був ситий по горло цензурою й затвердженими нею знімками. Він дуже добре знав, що є й інші. Взяти б, приміром, опублікований цілком випадково «компромат» — політично некоректний — де відображено заможний, ще передвоєнний Берлін під владою нацистів. Заможніший, ніж довоєнний Нью-Йорк. Урешті-решт йому вдалося переконати чи, що вірогідніше, підкупити якогось високопосадовця в департаменті штату у Вашингтоні й таким робом мати всі підстави й усі повноваження, щоб зателефонувати Стенлі тієї пам’ятної ночі, коли той уперше спав з Доріс. Зателефонувати, вмовити і послати «на війну».
Артур більше нічого не бажав знати про армії, батальйони, корпуси, дивізії, фронти, наступи, відбиті атаки, передислокації, групування, форсовані ріки, операції, битви, точки опору, головні і менш головні штаб-квартири, плацдарми тощо. Усього того він мав уже задосить. Він хотів показати реальну буденність війни, яка не вкладалася в уяві американців, що обсервували її з безпечної відстані, й тому могла б видатися — Стенлі знав Артура, приятелював із ним і бачив у ньому журналіста з непохибною інтуїцією, — цікавою. Артур хотів показати буденність війни, її підступність, її безглуздя, безмір терпіння, яке випадає людям, але він не хотів при цьому викликати співчуття до їхнього страждання. Тому що, з огляду на свій вік і єврейське походження, розумів, що війна — це не тільки життя в одному величезному окопі, що навіть під час війни цвітуть квіти, достигає суниця в лісі, красиво заходить сонце, а люди любляться і будують плани на майбутнє. Усе це вони, звісно, переживають інакше, ніж у мирний час. Передусім через усюдисущу смерть, яка чигає на всіх, незважаючи на вік. Смерть під час війни перестає стосуватися лише старих, церемонії похорон, дорожніх випадків і вбивств. Смерть — це вже не тільки некрологи в газетах і наліплені на стінах церков і будинків чорно-білі картки з прізвищами покійних. Смерть під час війни перестає бути вперто замовчуваним табу. Про смерть сниться, думається і говориться. Її вірогідність закладається у всі свої плани. Рідко свідомо, здебільшого підсвідомо. Під час війни ніхто не йде до банку, щоб покласти там гроші під відсотки, і — хоч як це дивно — не складає заповітів. Просто ніхто не вірить, що якісь документи, навіть ті, з солідними червоними печатками й витіюватими підписами, можуть мати в майбутньому хоч якесь значення. Передусім за браком впевненості щодо того, скільки триватиме те майбутнє. Під час війни молоді жінки не ставлять собі за мету берегти свою цноту до шлюбу — хіба що той шлюб має відбутися вже наступного дня, — бо ж підсвідомо доходять висновку, що молоді чоловіки не мають часу на очікування шлюбу. Чоловіки взагалі, що виникає з їхньої природи, ніколи, ані під час війни, ані в мирний час, навіть коли мають багато часу попереду, зовсім не мають бажання чекати, тим паче аж до шлюбу. Зрештою жінки, принаймні ті, котрих він зустрічав досі, теж ні...
Він роздумував про все це, пізно снідаючи, пополудні, в понеділок, 26 лютого 1945 року, у салоні мадам Кальм, у визволеному десять днів тому Люксембурзі. Йому важко було повірити в те, що це і є «буденна» війна. Тому йому кортіло якомога швидше довідатися про інші сніданки в цій вітальні. У певний момент він завважив, що англієць уже дещо втомився. Причина зрозуміла: безперестанку він перекладав його питання і затим відповіді мадам Кальм. Він хотів довідатися все про війну, як ії бачила мадам Кальм, а вона була готова розповісти про неї. Двосторонній переклад тривав дуже довго. Нещасний ад’ютант тим часом з’їв усе, що було в полумисках. Зате, прощаю-чись із мадам Кальм, мав вигляд відпочилий і бадьорий.
Починало сутеніти, коли вони сідали у фургон. Сипав сніг. Герр Рейтер дивився у вікно, Колєтт сиділа поряд з ним на підвіконні й гризла листя фікуса у вазоні, мадам Кальм стояла на порозі й нервово поправляла хустку на голові. Мати Стенлі теж носила таку хустку, коли вдома з’являвся хтось чужий або траплялося щось особливе.
Нараз мадам Кальм повернулася й зникла за дверима будинку. Ад’ютант різко загальмував машину. Англієць, схоже, не міг зрозуміти, в чім річ. За мить вона повернулася й підбігла до авта. Ад’ютант вискочив із кабіни і відчинив дверцята. Літня дама зазирнула в салон і мовчки тицьнула Стенлі полотняну торбину. Вони рушили.
— Дякую, — сказав Стенлі із заднього сидіння ад’ютантові й поплескав його по плечу, — дуже дякую.
Вони їхали звивистими, вузькими лісовими дорогами. Інколи настільки вузькими, що гілки дерев, які росли з обох боків, обмітали переднє скло, засипане лапатим мокрим снігом. Не раз здавалося, що дороги далі вже нема. Здебільшого її перетинав рів або купа обвалених дерев. Тоді ад’ютант попросту в’їжджав у ліс, продирався поміж кущами й деревами і вертався на дорогу, об’їхавши перешкоду.
Англієць сидів мовчки, прихиливши голову до боко-вого вікна, відгородившись од Стенлі великою шкіряною сумкою.
— Ви не почастуєте мене сигаретою? — раптом запитав він.
— Звісно. Вибачте, я думав, ви не курите. — Він квапливо сягнув рукою до кишейі піджака й простягнув англійцеві пачку.
— Ви маєте якесь слов’янське коріння у своїй біографії? — спитав англієць, беручи сигарету в зуби.
— Чому ви питаєте?
— Просто дещо згадав. Лише слов’яни зазвичай подають усю пачку сигарет, як ви це щойно зробили. Американці витягають із пачки одну сигарету й подають її, тримаючи пальцями за фільтр. Голландці, як правило, брешуть, що у них лишилася остання цигарка, а англійці прикидаються, що не почули прохання. Французи чемно — і це майже завжди відповідає дійсності — запевняють, що вже не мають сигарет і залюбки теж покурили б. Італійці й іспанці витягають цигарку з рота й дозволяють затягтися. І лише росіяни, — я зустрічав їх багато у вашому Нью-Йорку, — подадуть усю пачку, як і інші слов’яни, а коли не матимуть сигарет, то підуть шукати для вас, але лише серед своїх...
— А німці?
— Німці?! Я не зовсім впевнений, але думаю, що вони почастують сигаретою. Це дуже дисциплінований народ. Якщо це передбачено якимось приписом чи законом, то перед стратою вони обов’язково почастують. Потім запишуть ту сигарету в бухгалтерську книгу в розділ «страти», «накладні витрати», а може, «до списання». Такі речі я плутаю, адже я не німець. А німець ніколи не сплутає.
— Ви хотіли б їх усіх, себто німців, знищити? Якби у вас, припустимо, була така можливість?
— Ви не дасте мені ще одну сигарету? — спитав він знервовано. — Боюся, ви все, з біса, примітивно спрощуєте. Загалом це роблять зумисиґе. Але ви не такий. Ви — інакший. У противному разі старенька Кальм не подала б вам рису з корицею й цукром. Ви цього навіть не помітили, чи не так? А я помітив і герр Рейтер теж. Ви звернули увагу на те, що він устав і вийшов тоді з вітальні? Звичайно, ви це побачили, але не могли це з чимось пов’язати. А така реакція герра Рейтера зрозуміла, — додав він. — Старенька Кальм завжди готувала рис із корицею й цукром лише для свого син^, коли він приїжджав до неї в гості з Брюсселя. Для свого єдиного сина. Він був журналі-стом, як і ви. Працював в одній з бельгійських газет. Через рік після початку війни його як кореспондента відправи- ли до Англії. Чотирнадцятого листопада 1940 року він загинув у Ковентрі під час бомбування. Того дня німці зрівняли Ковентрі з землею. Ви про це знаєте. «Тайме» ваша теж про це писала. Та вернімося до вашого питання, — продовжував він, повернувшись до Стенлі, — адже ви хочете про це довідатися для себе, правда? А не для якоїсь там газети, так?
— Не для газети, це точно. А якщо й так, то тільки для однієї. Моєї. Це не «якась там» газета. Інакше я не працював би там і ніколи б не рухнувся б з Нью-Йорка, щоб бути тут, з вами. Хочу про це взнати зараз тільки для себе. Ви маєте рацію. Я хочу взнати, чи вбили б ви, маючи таку змогу, усіх німців, ви, британський офіцер єврейського походження. От і все...
— Знаєте що, — сказав англієць, затягуючись, — перепрошую, але ви поставили мені це питання, як журналіст бульварної преси. Я маю тільки два варіанти, як заведено у тих газетах — чорне і біле. Жодних відтінків для маневру. Певно, що саме в цьому й полягає феномен популярності таких газет. «Так» чи «ні», як у заголовку газети, яку люди читають у туалеті. Мало того, що людина, перепрошую за вульгаризм, висралася, вона ще й до цього без жодних зусиль взнає щось конкретне про світ. Здебільшого те, що вона й так уже знала і що один в один суголосне її переконанням. А переконання одне: за нинішньої ситуації єврей повинен прагнути задушити голими руками всіх німців. Це, курва, природно. Адже якби вона сама була євреєм, то вчинила б саме так. Вона спускає воду, викидає зужитий папір до кошика, забуває вимити руки й виходить з нужника з полегшею в тілі і єдино слушним, хоча й тимчасовим, розумінням євреїв. Може, навіть не євреїв, але їхнього права на помсту. А це не так! Я не можу однозначно відповісти на ваше запитання. Моя дружина з Гамбурга. Німці назвали б її расово чистою, без домішків чужої крові, істинною німкою. Найдобріша людина, яку я знаю. Ні — найкраща. Так точніше. Кращої не може бути. Саме так. Словом, я не вбив би жодного німця лише з почуття помсти. У мене нема прагнення помсти. І ненависті теж. Це правда, що більшість людей любить ненавидіти. Люди, які ненавидять, вважаються за осіб із твердими і чіткими поглядами. Та я до них не належу. Ви про це мене хотіли спитати, так? — спитав англієць.
Стенлі мовчки слухав його, нервово розжовуючи крихти тютюну між зубами. Англієць мав рацію. Саме про це він хотів його спитати. Про ненависть і прагнення помститись. Але він зовсім не чекав короткої і простої відповіді. Може, це лише так прозвучало, але він не ждав від нього відповіді «так» чи «ні». Його більше цікавило, чому «так», або чому «ні».
— Так, саме про це, але я не хотів вас образити своїм питанням, — відповів він спокійно.
Англієць посміхнувся.
— Ви мене не образили. Щиро кажучи, я дуже вдячний вам. Раніше я ніколи не задумувався над цим. Я не став солдатом, щоб убивати, мене більше цікавить, чому солдати вбивають... А тепер, з вашого дозволу, змінимо тему. За годину, якщо не станеться нічого непередбаченого, ми повинні дістатися до міста. Я передам вас одному з офіцерів з відділу пропаганди, американцеві, в Бонневуа. Це район Люксембурга в південно-східній частині міста, де розквартировані офіцери зі штабу Паттона. Ви там будете серед своїх. Це тихий і майже непошкоджений район міста.
Звертаючись до ад’ютанта, він сказав:
— Мартіне, їдемо до північного Бонневуа. Я тобі точно скажу, де зупинитися, коли туди доберемося.
Кілька хвилин вони їхали в мовчанці. Стенлі почував у собі якесь розчарування й нетерплячку. Відколи він сів у літак в НьюАрку, зовсім втратив контроль над своїм життям. Не терпів цього. Поки що він пересувається стежками, які хтось вибирає за нього. З одного боку, це вмотивовувалося ситуацією, а з іншого, однак, він почував якийсь дискомфорт, що у нього немає вибору. Це було незвично й викликало роздратування. Він хотів би наблизитися до війни, але навіть не знав, де тепер точиться та війна. Йому зовсім не йдеться про те, аби назавтра після битви бути в одному з окопів і відчути запах пороху й
крові! Це, по-перше, не та війна, а по-друге, не його пріоритети. Він хотів би бути «назавтра» після так званого визволення, — не вважав, що німці так це називають, — у якомусь звичайному пересічному німецькому домі. Німецькому! Це було найважливіше. Вельмишановна мадам Кальм у Люксембурзі могла почуватися «визволеною», але він не міг собі уявити, що так само почувається якась фрау Шмідт, котра мешкає за Рейном, за кількадесят кілометрів на схід від пансіону мадам Кальм. Це свідчило б про те, що фрау Шмідт зазнала винятково гострого нападу амнезії. Під час амнезії про все забувається. Насамперед про свої провини. А він, між іншим, хотів би сфотографувати покірних німців, тих, що очікують на покарання, не знаючи, яким саме воно буде. Артур зі своїми спогадами про Першу світову війну й про те, що почалося у вересні тридцять дев’ятого, не вірив у покуту німців. Як і в те, що «обіцянка виправитися» й каяття можуть щось змінити. Та, незважаючи на це, він очікував побачити німців на колінах, переможених і принижених. Аби мати добрий матеріал на першу шпальту. Щось на кшталт такого зголоднілого на помсту натовпу. Адже без натовпу немає газети. Правда, довкола «Тайме» зібрався специфічний, дуже вимогливий, інтелектуальний чи з претензією на інтелектуальність натовп. Та завжди, однак, натовп. З іншого боку, коли такий натовп втамує свій перший голод, Артур хотів показати, — як і Стенлі теж, — і тих німців, що лише тимчасово змирилися, але насправді приховують свою бундючну віру в те, що стрілка руху історії вмить повернеться. Він особисто додав би ще до цього третю категорію німців, тих, що насправді щиро радіють «визволенню». Він вірив, що є й такі.
Єдине, чого він за всяку ціну хотів би уникнути, то це дозволити німцям публічно покаятись. Наприклад, зі шпальт їхньої газети. У жодному разі він би не хотів цьому сприяти. У ментальності американців це було б дуже наївно. Достатньо було, щоб якийсь закінчений мерзотник публічно покаявся, посипав собі голову попелом, заплакав, перепросив, визнав свою помилку, сказавши при цьому якусь фразу про недосконалість людини, про спокусу диявола, про намір виправити кривди та інші баєчки, як відразу ставав одним із них. Американці обожнюють, коли хтось поважний, із перших шпальт газет, є таким же недосконалим, як і вони самі. Завдяки тій недосконалості він одразу заслуговує на пробачення.
Тому він знав, що американці ніколи не повірять в амнезію, але швиденько схвалять амністію. Він особисто був противником тієї ментальної, а тим паче очевидної амністії. Артур же, як це поки що видавалося, стояв у цій справі на боці натовпу. Це мала бути одна з його продуманих стратегій, оскільки Артур бридився натовпу більше, ніж тарганів. Окрім того, він не міг не знати, яку долю німці приготували для євреїв. Це Стенлі й непокоїло, — що головний редактор найпопулярнішої газети, яка мала особливий вплив на формування громадської думки в Америці, заперечує проблему безпрецедентної за своїми розмірами і жорстокістю геноциду євреїв. Сам будучи євреєм. У цьому всьому він переслідував якусь свою мету. Артур нічого не робив без причини...
Він тільки раз заговорив про це з Артуром. У грудні сорок третього, під час щорічної різдвяної ялинки в ре-дакції. Одного дня на рік, коли офіси шанованої газети перетворювалися на щось типу майданчика розваг для сімей працівників «Тайме». Вони завжди влаштовували таке свято раніше, ніж з’явиться ялинка на площі біля Рокфеллер-центру. Артур вважав, що спершу має бути ялинка в «Тайме», а вже потім Рокфеллер може затівати, що йому заманеться. Артур ненавидів клан Рокфелле- рів. Про це в редакції знали всі. І поза нею теж. Артур іг-норував усі запрошення від тієї родини. Він був переко-наний, що Рокфеллер — це небезпечна безжальна акула, яка ковтає все і всіх довкола. Стенлі добре пам’ятав, як одного понеділка біля дверей редакції з’явився вели-чезний акваріум. У воді плавала акула. Справжня, хоч і маленька, але акула. На папірці, приклеєному до скляної стінки акваріума, був напис «Рокфеллер».
Це було на другий тиждень грудня. Артур щойно по-вернувся з Тегерана, де був єдиним представником американської преси. Він летів туди тим же літаком, що і Рузвельт, відзначивши цей факт жирним шрифтом на першій шпальті. Тоді багато писали про те, що «конфе-ренція в Тегерані засвідчила єдність Великої трійки й на-близила крах Третього рейху. І жодного слова про те, що в Тегерані, в рамках тієї «єдності» Рузвельт, не моргнувши оком, віддав Сталінові Польщу. Писати про це не було зручно й політично правильно. Принаймні в тій ситуації. У сорок четвертому мали.відбутися чергові президентські вибори. На виважене прохання Рузвельта, який розраховував на голоси польської діаспори в Америці, було приховано рішення Великої трійки щодо польського питання. Артур, як одна із цивільних осіб, окрім перекладачів, знав про це. І, попри так звану свободу преси, теж приховав це, хоча відколи існує — завжди друкує на першій сторінці свій славетний і доступний усім девіз: «All the News That Fits to Print». Його знають напам’ять навіть ті шанувальники журналістики, хто не знає англійської. «Усі новини, що придатні до друку». Усі? Де ж пак! Що за bullshit, подумав він. Те слово, bullshit, теж розуміють ті, хто не знає англійської.
Він не раз задумувався над тим, чим є насправді об’єктивна преса. Він пам’ятав, звісно, одне серйозне визначення, яке пояснювало це, як «переказ інформації незалежно від власних упереджень, почуттів і поглядів». Та що більше працював у журналістиці, то більше пере-конувався, що, хоч як це парадоксально, інформація в пресі залежить від суб’єктивного смаку.
Якось у розмові про це Артур не роздумуючи сказав:
— Стенлі, ми з усієї цієї братії і так найбільш об’єктивні! Поглянь або радше послухай, що чинять Сі-бі-сі або Ен-бі-сі. У порівнянні з ними, ми кришталево об’єктивні. Але й на кришталю бувають подряпини й тріщини. Журналісти пишуть щиру правду, але потім, перш ніж подати до друку, вони трохи її модифікують. Ти ж бо сам про це знаєш...
Він пам’ятає, як вони відійшли від метушливої й крик-ливої дітвори, що розпаковувала подарунки, стали за ялинкою й розмовляли. Артур був незвично задуманий. Він тримав келих з вином у руці, але не пив. Був засмуче-ний. Наче серед чужих. Мало кому доводилося бачити його таким. У редакції такий привілей мав тільки він, Стенлі, бо Артур не вважав його за чужого. Він був для нього свого роду прийомним сином. Виявляти свій настрій в Америці можна тільки психоаналітикові, котрому за це добре платиться. У цій країні ніхто не подасть гроші сумному жебракові. Саме Артур колись йому про це ска-зав. Він тільки почасти мав рацію. Неправда, що ніхто. Він подавав гроші і тим жебракам, які не встигали йому посміхатися. Тим подавав набагато більше, ніж іншим.
Артур, переконавшись, що поблизу нікого нема, почав говорити.
— Стенлі, кому-кому, але тобі я не мушу тлумачити, що свобода преси не означає вседозволеності. Скажу тобі між нами: Гітлер — це психопат і вбивця, але справжнім різником є Сталін. Мені вдалося вивезти за Тегеран й напоїти російського перекладача. Тобто напоїти його мені якраз і не вдалося. Росіян, здається, взагалі не можна споїти. Мені вдалося лише з допомогою алкоголю довести його до стадії, коли він перестав боятися й заговорив. Хоча все одно перевіряв, чи щільно зачинені вікна в готельному номері. Те, що він розповідав про катівні в Сибіру, не вкладається в голові. Моя дружина не змогла те слухати й вийшла з номера. Дахау в порівнянні набуває інших вимірів. Ми не можемо написати про Сибір, бо рознервуємо Сталіна, а Рузвельт не хоче, щоб він нервувався. Принаймні не тепер. Чуєш? Не тепер! Досить Сталіну позіхнути, і зупиняться всі бригади Червоної Армії. Коли Сталін пердне — усі дивізії. А коли Сталін рознервується, він може надовго зупинити всю армію. А цього, крім німців, ніхто не хоче.
— І тому Рузвельт висилає йому задарма наші літаки, джипи й танки?
— Браво, хлопче, браво! Нарешті ти починаєш куме-кати. Авжеж, висилає. І то через губу. Без жодного доку-
6 Бікіні
мента й без ніякого контролю. Совети все це ковтають, нічого не обіцяючи натомість. Оборудка по майбутньому східному кордону в Тегерані — найкращий доказ. Правду кажучи, то Сталіну начхати на наші джипи й літаки. Він більше потребує наших вантажівок, бензину й передусім продуктів. Маючи вантажівки й бензин, можна розвезти по країні продукти. Це для нього найважливіше. Чи ти знаєш, що в Україні через голод люди вдаються до канібалізму?! Тож Рузвельт і висилає йому все те. Френкі Ді не хоче ризикувати й сваритися зі Сталіним. Він воліє чубитися з Черчіллем. Для Рузвельта Черчілль — це пащекуватий імперіаліст із сигарою, а Сталін — симпатичний демократ на свій совєтський лад. А до цього всього Сталін ще й дозволяє йому забути про Східний фронт. Рузвельт щасливий від того, що совєти там воюють і перемагають. За таку криваву роботу їм все-таки щось належить, чи не так? Рузвельт не усвідомлює, що допомагає дияволу. Ти можеш собі це уявити, Стенлі? Мені не треба цього уявляти. Я це знаю. Коли вибори завершаться і, дай Боже, твій братик з товаришами щось змайструє в Чикаго, то виникне цілком інша ситуація, а може, і новий президент. Президент із яйцями, — сказав Артур, розв’язуючи краватку і витираючи піт з лоба.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |