З* му, що якийсь бюрократичний телепень вирішив послати її вчителя на фронт?» — сказала вона, звертаючись до сина. І додала: — Не беріть собі дурного до голови, мій син усе влаштує. Прошу бути в нас у п’ятницю о тій же порі». І я прийшов у п’ятницю, тому що мої документи щезли, мов за доторком чарівної палички. Я одержав новий номер і нові документи з приміткою про зарахування до «не-стройової допоміжної служби з формальних причин». Із особистим підписом заступника гауляйтера, завіреним ще чотирма підписами. Я весь час носив ці папери з со-бою. Вони й зараз при мені. Упродовж двох років я бував у домі гауляйтера щосереди й щоп’ятниці, висловлюючи усіма мислимими способами свою вдячність бабусі. Сорок третього, на Святвечір, дочка заступника гауляйтера зіграла на фортепіано свій перший офіційний концерт перед усією сім’єю. Я ще ніколи не чув нічого жахливішого. Та вони аж не тямилися від щастя і гордості, а бабуся навіть просльозилася зі зворушення. І лише їхня покоїв- ка-полька якось так дивно глянула на мене, хитаючи го-ловою. Заступник гауляйтера вперше запросив мене того вечора до свого кабінету, налив у склянку французького коньяку і вручив конверт з грошима. Потім, після кожного уроку, ми йшли до його кабінету й жлуктили коньяк або його улюблену сливовицю. Це був дуже нещасний чоловік. Дуже самотній. Може, ще самотніший, ніж я. А потім росіяни підійшли до Бреслау. Коли стало небезпечно, я зі всіма, хто міг утекти, накивав п’ятами на захід. Ось так я й опинився в Дрездені. Це, по-перше, недалеко від Бреслау, а по-друге, я завжди хотів тут оселитися. З огляду на музеї, з огляду на оркестр, з огляду на те, що це поряд з Дрезденом. І моя мрія, як бачиш, здійснилася. У цьому затишному склепі. Жаль лише, що нема вже музеїв, та й оркестранти також розбіглися або повмирали. Тільки до цвинтарів у Бреслау так само близько.
Він на якусь мить примовк...
— Я стомив тебе своїми розмовами? Ти спиш? — спитав хлопець, ніжно торкаючись її плеча. — Подай-но пляшку. Мені пересохло в горлі від тої балаканини.
Анна повернулася до нього обличчям. Мовчки запу-стила пальці в його волосся.
— Яка я рада, що зустріла тебе, — прошепотіла вона, ніжно торкаючись губами його щоки.
Вона припала до пляшки й почала жадібно пити. Похлинулася й закашлялася, розбризкуючи краплини рідини на його лице й волосся й хапаючи ротом повітря.
— Боже, що ти мені дав, чоловіче?! — скрикнула вона.
— Справжнісіньку югославську сливовицю. Я тримав цю пляшку на особливу нагоду. Я подумав, що сьогодні саме така нагода, й тому хотів...
— Чому ж ти не попередив? Я думала, що це... вода, — обірвала його Анна на півслові. — Я ще ніколи не пила горілки.
— А як же ти могла перебути в цьому пеклі без горілки? — невесело усміхнувся він.
Широко відкривши рота, вона намагалася віддиха-тись. Печіння поволі втихало. Вона заспокоїлася. Хло-пець зник за стіною, викладеною із трун. Повернувшись, він подав їй бляшаний кухоль з водою. Вода тхнула бензином.
— Я тримаю воду в каністрі від бензину. Та ти не бійся, це вода справді чиста. Ополосни рота...
— У тебе тут є все, — усміхнулася вона. — Давно тут мешкаєш?
— Вісім місяців. Я вже знаю майже кожен череп. А моїм улюбленцям я навіть дав імена.
— У тебе ще є горілка? І яка-небудь пляшка? — раптом спитала вона.
— Чому ти про це питаєш?
— На Сайдніцерштрасе я зустріла маленьку дівчинку. У неї відірвало пальці на руці. Її дідусь просив мене...
— Дідусь із обручкою з довоєнного золота? — перебив її хлопець.
— Так. А ти звідки знаєш?! — вигукнула вона здивовано.
— Я відніс йому вчора бинти й горілку. За це він дав мені обручку. Справді довоєнну. З довоєнної іржавої бляхи.
За годину я повернувся до нього з сухарями. Приніс йому цілу порцію твердих, як сталь, сухарів. Свою вечерю. Дідок був уже п’яний як дим. А мала сиділа обіч нього й тряслася від холоду. У неї не всі пальці з народження. Це якась вроджена вада. І вона говорить усе, що велить їй дід. І це не вроджене. Це її набута реакція на страх. Дід її просто б’є, якщо вона не розповідає кожному про свої сім пальців. Вона сама мені про це сказала. До того ж у неї вісім пальців. Це дід велів їй говорити, що в неї їх тільки сім. Дідок — це ще той сучий син, морфініст і алкоголік...
Анна слухала його вражено. Він був одночасно і тон-ким, і до цинізму розважливим. Вона ж була наївною і страшенно вразливою. Коли зі сходу до Дрездена прибули біженці й упродовж кількох тижнів заполонили місто, вона ходила вулицями й роздавала їм усе, що тільки змогла відшукати в своєму підвалі. Потім, коли підвал зовсім спорожнів, вона виходила до міста лише тоді, коли було вкрай необхідно. І щоразу, коли їй зустрічався жебрак, якому вона нічого не могла дати, її мучило сумління. їй і на думку не спадало, що жебрак може бути пройдисвітом.
Анна відчула, що з нею поволі починає коїтися щось дивне. їй стало легше, прийшли умиротворення і якась іще не звідана благість. Випита горілка робила своє. Вмостившись на шинелі спиною до хлопця, вона підібгала ноги й заплющила очі. А він ніжно гладив її волосся. Ще ніколи вона не почувалася так безпечно. Саме безпечно. Ще кілька днів тому вона не зуміла б визначити свій стан у такий спосіб. Без страху, без думок про те, що станеться за кільканадцять хвилин, без спогадів про минуле і, найголовніше, без страху перед майбутнім.
Він ніжно торкався її голови й розповідав.
Про те, як бракує йому книжок, про те, що війна все- таки колись закінчиться, про те, що його сестра була схожа на неї — така ж гарна, і що йому хотілося б коли-небудь поїхати до моря, а ще про те, що він давно не бачив таких очей, як у неї, і про те, що якби не музика, то все давно втратило б для нього сенс. Про те, що коли він уже не раз помирав зі страху в цій гробниці, то брав скрипку, гасив свічки і в темряві грав. І тоді вже ніщо не бралося до уваги, а вибухи бомб ставали акомпанементом якихось величезних чаклунських бубнів, з несамовитим звучанням, і що до вибухів бомб найбільше пасує музика Шопена, Бетховена чи Малера, але в жодному разі не Ві- вальді чи Моцарта. А коли бомбардування припинялось, а він продовжував грати, йому навіть бракувало цього акомпанементу. І що він геть усе, кожен окремий звук запам’ятав до найменшого нюансу, і коли-небудь, коли та проклята війна врешті закінчиться, то він це все знову видобуде зі своєї пам’яті, створить із цього симфонію і станеться так, що люди з концертної зали будуть панічно втікати до сховищ, хоча в цьому зовсім не буде потреби. І цю симфонію виконуватимуть щотижня, всюди, де тільки можна, щоб люди вже ніколи не забули...
Кінчиками пальців він масажував їй шию і розповідав.
Про те, що в них украдено молодість, право бути безтурботними і здійснювати помилки, позбавили наївного молодечого ентузіазму й захоплення світом. їм наказали ненавидіти одних і покірливо схилятися перед іншими, що за наказом вони повинні були враз подорослішати і вбивати теж за наказом, і, якщо доведеться, самим померти з честю і гідністю, бо ж, як їм утовкмачували, «найбільшим щастям для людини є принести себе в жертву народові й державі». їм розказували наспіх видумані легенди про «єдність в окопах, де дружба й братерство долають усі соціальні межі». Багато його друзів справді вірили в це і, може, й донині ще вірять.
Тієї молодості ніхто й ніколи вже їм не поверне, бо, навіть коли б за п’ять хвилин якимось незбагненним і містичним чином війна закінчилася, то, незважаючи на свої двадцять вісім років і непогану фізичну форму, він буде психічно немічним, старезним дідом, який уже все бачив і випробував. І те, що він за кілька цих років побачив і пережив, не залишає йому жодної надії. Найбільше болить саме те, що у них вкрадено надію. Та, правду кажучи, їм ще пощастило, бо в інших украдено навіть дитинство.
Він притискався до неї і розповідав.
Про те, що хотів би не змикати очей від хвилювання вночі перед першим побаченням, принести їй букетик фіалок, піти разом на прогулянку до парку, торкнутися — зовсім випадково — її руки в темному кінотеатрі, захотіти поцілувати її, коли проводжатиме додому, змиритися з тим, а може, й радіти з того, що вона йому цього поки ще не дозволила, а потім скучати за нею — вже через п’ять хвилин після того, як вона зникне за дверима свого дому. І нетерпляче очікувати завтрашнього дня, писати до неї любовні листи і прекрасні наївні вірші. І це право на кохання у них теж украли. Не кажучи вже про те, що й «завтра» їм ніхто не гарантує. Тому треба жити сьогодні й зараз, цієї миті, тут.
Він цілував їй очі, щоки, губи й розповідав.
Про те, що він хотів би її зараз, цієї миті, роздягнути, що дуже хоче цього. Роздягти догола. І хоча в це й важко повірити, він ще ніколи не бачив, хіба що в уяві та на кількох ідіотських світлинах, голої жінки. І затим хотів би доторкнутися до неї. І запам’ятати все, що станеться при цьому. І якщо вона йому це дозволить, то, як тільки закінчиться війна, він усе забуде, поверне час назад, буде домагатися її, не зможе заснути перед їхнім першим побаченням, принесе їй квіти, а замість вірша напише для неї сонату. І вона не дозволить увечері перед дверима свого дому поцілувати себе, а він, не зважаючи на це чи саме тому, радітиме кожному наступному дню. І зробить усе, щоб її звабити, бо ж дуже хотів би звабити її. Найдужче, щиро кажучи, вже тепер. Він говорив також про те, що хотів би цілувати її перса, спину, стегна, живіт і сідниці й що він насмілюється просити у неї — у цій винятковій ситуації — дозволити йому повернути хід історії назад.
Він роздягнув її і вже більше нічого не говорив.
Говорила вона. Своїми думками, своїм мовчанням. Сама собі тлумачила те, що зараз відбувається. Що вона — хоча напевне повинна б — зовсім, анітрохи, не соромиться, що, може, це через горілку, але, швидше, все-таки через його слова й непереборне почуття «тут, зараз, поки не настало завтра, поки ми ще живі», що все мало бути інакше, що цей її перший раз, якщо вже судилося йому бути, мав статися не тут, біля трун, черепів і в присутності смерті. Про те, що поблизу немає інших місць, бо всюди панує смерть, бо, опріч усього іншого, відібрано в них також право вибору місця і часу. І що тепер, у цей момент, їй дуже приємно, коли він торкається губами й видихає тепле повітря в ямочку на її тілі між спиною й сідницями, що їй хочеться, аби він ще сильніше кусав її губи, аж до крові. Про те, що вона не може зрозуміти, чому він цілує більше її праву грудь, а їй хочеться, щоб він цілував ліву. Про те, що коли вона відчула його губи і язик у себе поміж стегнами, їй захотілося сміятися, бо його волосся лоскотало їй низ живота. А ще про те, що вона не уявляє, як оце незвичне, що ледве вміщується у неї в роті, може поміститися в ній. У якусь мить вона перестала говорити, застигла в напруженні й від страху заплющила очі, широко розвівши в боки стегна й міцно стиснувши зуби. Відчула дотик його пальців на обличчі. Він укутав її светром і прошепотів її ім’я.
Він цілував їй долоні й говорив.
Про те, що в неї чарівна родимка на лівій сідничці і думка про повернення часу назад — це хлоп’яцтво й зухвалість. Таке буває тільки в казках. І що, хоча він і дуже любить казки, ніколи в них не вірив. І що хотів би зустріти її коли-небудь по війні — коли світ стане нормальним і її оточать інші чоловіки. І тоді, незважаючи на їхню присутність, точніше, саме в їхній присутності, не втратити свій шанс. Або переконатися, що у нього немає жодного шансу.
Вона тремтіла, сама не розуміючи, від чого: чи зі страху, чи з холоду, чи від збудження. Він одягнув її. Спираючись на лікті, вона розчулено дивилася, як він старанно зав’язує їй шнурки на черевиках. Востаннє це робив її батько, коли вони вперше поїхали кататися на лижах в Австрію. Він також зав’язував їй шнурки на подвійний бантик.
— Що сталося з твоїми батьками? — пошепки спитала вона.
Він підняв голову й, дивлячись їй в очі, сказав:
— Мама збожеволіла після нещастя, яке трапилося з сестрою, а тато не витримав того всього й перерізав собі вени. Мама померла сама. З голоду. Одного дня вона просто перестала їсти...
Він підійшов до однієї з трун, зняв череп зі свічками, що стирчали в очних ямках, одхилив віко й витягнув із труни довгий подертий кожух. Закутав її, підсунув її валізку до шинелі, на якій вона лежала, поставив на валізку череп зі свічками, й, посміхаючись, сказав:
— Увечері тут стає так холодно, як під Сталінградом. Ти тут собі поніжся на сонці, — та що я кажу, на двох сонцях, — а я зготую для нас вечерю. У нас є сухарі на закуску, сухарі як головна страва і сухарі на розкішний десерт. Із напоїв маємо все ту ж югославську сливовицю в пляшці з-під лимонаду й джерельну воду в каністрі з-під бензину. У нас немає чарок, порцеляни, обрусів теж не маємо, зате при свічках буде дуже романтично.
Вона сміялася. Сердечно й щиро. Він десь зник в закапелках склепу, а вона вдивлялася в полум’я свічок. Так само, як того вечора, коли вона з батьками була на морі...
Одну з відпусток вони провели втрьох на Сильті. Неза-довго перед війною. Батько запевняв, що Сильт, малень-кий острів дивної форми, — це німецький ярмарок марнот і що такі місця слід побачити. Але лише раз у житті, щоб більше ніколи не кортіло сюди повертатися. Грошей на готель у них не було. Ночували в наметі, на сніданок купували булочки в пекаря, а перед смерком варили суп із м’ясом або ковбасою на спиртівці. Вечорами вони про-гулювалися алеями, вздовж яких стояли готелі-люкс. Яс-краво освітлені холи були заповнені чоловіками в чорних костюмах і напівоголеними жінками у вечірніх сукнях. Хи-мерний, фальшивий, як прикраси тих жінок, світ. Недо-ступний для Анни та її батьків. Батько зневажав цей світ. Не із заздрощів і не тому, що не міг належати до нього че-рез свою бідність, а головним чином тому, що належати до цього світу стало в Німеччині віднедавна головною метою й єдиною цінністю. Це боліло йому. Готельний, по-вен сухозлітки вечірній Сильт був оазою німецької еліти. Коричневої, гітлерівської, аристократичної, з новоба-гатьками і, як прийнято говорити, цілковито відданої Гіт- лерові. З усіма цими графинями, дорогими повіями, які прагнули стати графинями, з офіцерами, яким здавалося, що своїми регаліями вони збуджують і тих і інших, з купцями з Берліна, Мюнхена, Дрездена, Кельна чи Нюрнберга, які вважали, що, випивши коктейль у вишу-каному товаристві в холі готелю на острові Сильт, вони заводять нові зв’язки і одержують перепустку до вищого суспільства. Сильт скотився до бульварності, а події з холів і спалень у готелі на острові стали улюбленою темою жовтої преси, контрольованої Геббельсом. Тому на Сильт треба приїхати один-єдиний раз, щоб побачити все те на власні очі. І назавжди зненавидіти.
Одного дня, після прогулянки, вони повернулися на пляж. Посідали на березі моря й батько зробив величез-ний торт із піску. Поклав на нього згори п’ятнадцять чере-пашок, а на кожну з них поставив запалену свічку. Затим обняв дочку й прошепотів на вухо, що він дуже любить її, що вона є для нього найбільшим скарбом і що завдяки їй і мамі, яка йому подарувала її, він пережив найголовніші й найкращі п’ятнадцять років свого життя. І що він перепро-шує її за те, що цей торт всього лише з піску. За хвилину він подав знак матері, і вона поклала перед дочкою вели-кий пакет, перев’язаний стрічкою. Батьки дивилися, як вона нетерпляче розриває паперову обгортку. Вона ра-дісно скрикнула. Батько сказав:
— Я сподіваюся, що цей апарат зможе побачити світ твоїми очима...
Потім, на цьому пляжі, вона сиділа між матір’ю й бать-ком, вдивлялася в промінчики свічок і щосили старалася не розплакатися.
— Чому ти плачеш? Та ще й без мене?! — раптом почула вона його голос. — Я б теж поплакав...
Вона поспіхом витерла сльози.
— Ні, я не плачу. Просто очі сльозяться. Мене ці два сонця, ну... засліпили. Де ти так довго був? — спитала вона, намагаючись приховати своє збентеження. — Я тепер плачу, тільки коли тебе довго нема.
— Я готував їжу, — відповів він, ставлячи перед нею подряпану від постійного миття алюмінієву тарілку, наповнену покришеними сухарями. З обох боків від неї він простелив дві білі серветки, невміло вирізані з марлі.
— Подай мені, будь ласка, пляшку з горілкою, — попросила вона. — Дуже хочу перестати плакати. Дуже. А ти мені не даєш. Моя бабуся Марта, коли у нас спершу закінчилися звичайні серветки, а потім і білий туалетний папір, витинала їх зі своїх листів до дідуся. Але от з марлі не додумалася. Звідки ти взявся, чоловіче? Ну звідки? Чому ти такий добрий? — спитала вона, вилізаючи з кожуха. Приколінкувала до нього й почала розмотувати бинт у нього на голові.
Стоячи перед ним на колінах, вона поволі згортала сірий, зашкарублий від засохлої крові бинт. Він дивився їй в очі й посміхався. Часом, коли вона обережно відділяла марлю від шкіри, він закушував губи. Правий бік його лоба, від брови до волосся, перетинали перехресними смугами дві рани, з яких сочилася кров. Вона взяла обидві серветки, змочила їх у кухлі з водою й почала обережно обмивати рани. Закінчивши, поцілувала в лоб і пригорнулася до нього.
— А тепер налий мені горілки, будь ласка... — прошепотіла йому на вухо.
Заплющила очі й зробила кілька ковтків. Потім віддала йому пляшку й сіла біля тарілки з сухарями. Він підійшов до дротяної підставки й запалив усі свічки. Вони сиділи навпроти одне одного й гризли сухарі, вдаючи, що насолоджуються прекрасною вечерею. Він витягувався перед нею, як офіціант, з вишуканим поклоном підливав їй воду в металевий кухоль, а вона коверзувала, мовляв, це вино їй зовсім не до смаку. Тоді він діставав коричневу пляшку й додавав кілька крапель сливовиці до води, а вона піднімала кухоль, нюхала, захоплювалася «унікальним букетом ароматів». Потім вони насолоджувалися вишуканим десертом, милуючись при мінливому світлі свічок «витонченою красою німецького сухаря».
Вона млосно облизувала губи язиком, пускала йому бісики, грайливо відкидала з чола неслухняне волосся, вдавала, що кокетливо підфарбовує губи й натякала йому, що вже пора, аби він ніби випадково схилився за серветкою, яка ненароком упала на підлогу, й, піднімаючи її, мимохіть торкнувся рукою її коліна під столом. Потім, коли він уже торкнеться її, вона, ковтаючи полуницю або малину, на мить зашаріється й скине з ноги туфельку. Під столом, надійно прикритим білою скатертиною, вона просуне ногу до ширінки. А він у ту мить незворушно розглядатиметься довкола, поправляючи, наче в якомусь дивному сні, свого метелика чи краватку й розстібаючи гудзики піджака чи смокінга. Потім він, онімівши і захмелівши від того, що коїться, він нахилиться до неї так низько, як тільки можна, й почне долонями ніжно гладити її ногу. А ще до цього він нігтями розірве і стягне з неї панчоху. А вона тим часом, щоб відвернути увагу, сягне — знуджено й з рум’янцем на лиці — по ще одну полуничку або шматочок шарлотки, обережно покладе на блюдце, присмачить збитими вершками, дуже гречно й скромно, наскільки це їй вдасться, посміхнеться до літньої дами в жахливій перуці й тон-ною золота в намисті на шиї. А далі, зручно опираючись на плюшеву оббивку стільця, вдаючи зніяковіння й щирість, притаманні молодості, зумисне залишить сліди білих вершків на своїх губах і знову підніме ногу під столом, щоб знову покласти свою оголену ногу йому поміж ніг.
— Марто, а які книжки ти читала? — спитав він, посміхаючись і ніжно гладячи її ступню.
— Переважно класику, найдужче люблю російську, але я напевне читала набагато уважніше, ніж ти. Жінки зазвичай читають поміж рядками, — відповіла вона. — Чоловіки так не вміють.
А потім вона зненацька попросила, щоб він щось за-грав для неї.
— Одразу після десерту, але до того, як нам подадуть таріль із сиром та виноградом, — додала вона з усмішкою.
Він мовчки підвівся. Неквапно підійшов до чогось, схожого на невеликий вівтар. На уламку надмогильної мармурової плити, підпертої двома колодками, лежали скрипка і смичок. Він узяв їх до рук і почав грати. Вона бачила тільки його силует. Не могла розгледіти в темряві його обличчя, лише контури рухів руки, і тільки тоді, коли дужче нахилявся зі скрипкою вперед і на коротку мить з’являвся у відсвіті пломіння свічок. Вона підійшла до підсвічника. Сіла на землю. їй хотілося, щоб він її бачив. Повинен був її бачити! Повинен був виразно бачити, що тепер коїться з нею. Кусаючи пальці, вона вдивлялася в те місце, де він стояв, і слухала. І це було найголовнішим. Наче в якомусь сюрреалістичному сні, що відбувався наяву, тут, у склепі, в підземеллі неіснуючого Дрездена, хтось грав для неї скрипковий концерт. І зараз це було найважливіше. Тільки це. Ця музика, це врочисте захоплення і хвилювання, яке вона відчувала. Можна відібрати в них молодість, можна вкрасти в них свободу, можна наказати їм дочасно подорослішати й вмерти, але найголовнішого — переживання — вони відібрати не в змозі. Тому що ніхто не знає, на щастя, коли й чому станеться це найголовніше. А зараз саме це й сталося.
Не припиняючи грати, він поволі наблизився до неї. Вона впізнала один із віденських вальсів Штрауса. Анна обняла хлопця, й вони закружляли у вальсі. Віск зі свічок капав на їхнє волосся, а він грав далі. Вони танцювали, притиснувшись одне до одного, й вона почувалася як на своєму першому балу. Все кружляло перед нею. І черепи, і труни, і полум’я свічок, і його обличчя, і скрипка. Коли настала раптова тиша й краплини поту, що спливали з його лиця, змішалися на губах із її слізьми, вона вклонилась йому й розглянулася довкола, ніби вишукуючи обличчя своїх батьків і бабусі...
— Все буде добре, — прошепотів він, — все буде добре, ось побачиш...
Він подав їй руку й підвів до шинелі. Нахилився й поцілував їй руку.
Вона лягла. Він накрив її кожухом, повернувся на мить до підсвічника й загасив свічки. Перш ніж лягти поруч, він ретельно закутав кожухом її ступні. Вона розстебнула ліфчик, взяла його долоні в свої і засунула їх собі під светр. Невдовзі вони заснули...
Дрезден. Німеччина, ранок, п’ятниця,
16 лютого 1945 року
Вона відчула дотик на своїй щоці. Відкрила очі.
— У тебе на обличчі зосталися сліди минулої ночі, — сказав він посміхаючись. — Я хотів зняти сліди воску з твоєї шкіри. Розбудив тебе? Вибач.
— Так. Розбудив. Але, на жаль, не поцілунком, — відповіла вона. — Дай мені води, будь ласка. У мене, здається, похмілля. — Вона ліниво потягнулася. — А так, між іншим, то після нашої останньої ночі в мене лишилися ще й інші сліди. Якби ти дав мені цигарку, було б чудово...
— У мене нема цигарок. Я не курю з початку війни. Не хотів бути залежним ще й від цього. Досить того, що я п’ю. До речі, в нас немає булочок на сніданок. Пекарня на розі сьогодні чогось зачинена. Напевно тому, що немає рогу вулиці...
Анна посміхнулася. їй подобалися його іронія й сар-казм. Вона теж з певного часу культивувала в собі іронію. Не ту, яка є лише дотепом або дошкульністю. Інакшу. Ту яка, підкреслювала, що все не так, як має бути. Його іронія була досконалою. Одним-єдиним реченням, а іноді тільки одним словом, він міг розповісти про якийсь випадок, на що, наприклад, Гіннерові, потрібно було б затратити хвилин п’ятнадцять. Тим, що найбільше приваблювало її в чоловіках, були інтелігентність, розум, відвага, вміння слухати, красиві руки й — це трохи дивувало її саму — зграбні сідниці. Іронія й сарказм тривалий час не входили до цього переліку. Але впродовж кількох літ, коли світ довкола неї вкрай озлобився, знавіснів, спарши- вів, здеморалізувався, коли підлість разом зі зневагою до інших потекли з нього як зі стічної канави, коли настала остання, найстрашніша стадія агонії, що вкрила світ коричневим, смердючим нацистським лайном і, як вона висловлювалася, «згітлеризувала» його, — тоді саме сарказм став досконалим і дієвим, принаймні для неї, способом образно й злісно висловити спротив абсурдові, облуді, безнадії та цілковитому безглуздю. Він був неперевершено саркастичним, і в нього були чудові руки.
— Ти й не старався. Міг би й піти за ріг, на сусідню вулицю, — відказала Анна, вдаючи розчарування.
— Повір, я пішов, але тепер у Дрездені вже немає вулиць, Марто. І рогів вулиць теж нема...
— А що ж тоді є? — спитала вона, піднімаючи голову й з тривогою вдивляючись йому в очі.
— Що є? — Він на мить замовк, стискаючи й потираючи пальцями носа, як робив її батько, коли про щось напружено думав. — Не знаю, як це назвати. Ти вибирала коли-небудь совком попіл із грубки?
— І не раз. На Грюнерштрасе у нас були тільки кахляні груби.
.— Ти пригадуєш, як виглядала при цьому топка у грубі й те, що ти висипала у відро?
— Пам’ятаю. Ти про що?
— Саме так виглядає сьогодні Дрезден. Тільки тут набагато темніше й на попіл випав сніг.
— Гм, і до того ж у пекарні не було булочок? — промовила вона, простягаючи до нього руку. — Нам справді не пощастило...
Він допоміг їй підвестися. Вона зібрала крихти сухарів із тарілки, обіч якої лежала його скрипка. Вкинула їх до рота. Бабуся Марта завжди повторювала, що не можна виходити з дому натщесерце. Анна вдягла плащ і стала біля нього.
— Які в тебе плани на сьогодні? — спитав хлопець, коли вона вже була готова виходити.
— Я хотіла б знайти свою маму, — відповіла Анна.
— А звідки ми могли б почати шукати її? — здивовано запитав він, повертаючись до неї спиною й підходячи до виходу зі склепу.
— Із трупарні. Що найближче до Анненкірхе... — відповіла вона, силувано вдаючи спокій.
Він підбіг до неї, схопив за плечі й труснув. Вона від-чула його подих і бризки слини на щоках.
— Не говори зі мною так! — вигукнув він. — Чуєш?! Більше ніколи так не говори зі мною. Ти можеш при мені побиватися, чуєш? Можеш при мені плакати і страждати. Чому ти вважаєш, що я цього не зрозумію?!
Вона дивилася в його очі й не знала, що сказати.
— У тебе свій біль, а в мене свій, — прошепотіла вона, вражена його реакцією. — Я не хотіла... Мені здавалося, що я не повинна, я сказала просто так... навмання. Я знаю, з учорашньої ночі знаю, що ти все зрозумів, але мені не хотілося, аби це вийшло так, як із тією дошкою, я не хотіла знову...
Він пригорнув її й поцілував у волосся.
— Я не знаю, доки ще ти будеш зі мною, але якщо тобі наступного разу буде щось здаватися, то знай від самого початку, що ти помиляєшся. І запитай у мене, що я про це думаю. Чоловіки, хоча це й винятки, теж інколи думають. Згода?
— У це важко, повірити, — відповіла вона, облизуючи язиком його вухо, — та для тебе, винятковий чоловік, я зроблю винятковий виняток. Тоді ти пробачиш мене? А після пробачення ти зробиш щось для мене?
— Зроблю...
— Візьмеш свою скрипку й станеш ближче до свічок. Так, як учорашньої ночі. І зіграєш передостанній фрагмент. Той, що був перед Штраусом. Коли в мене мурашки бігали по тілу.
— Ти не впізнала його?! — спитав він збуджено. — Це ж Мендельсон-Бартольді, скрипковий концерт мі-мінор, опус 64. Це моя дипломна робота у Бреслау. Тоді ще можна було ним займатися, але не можна було виконувати його музику. В усякому разі, публічно. Його, як єврея, коричневі викреслили з переліку німецьких композиторів і дискредитували як людину. Коли в тридцять четвертому під час концерту для молоді в якомусь містечку неподалік від Берліна диригент місцевого оркестру виконав мендельсонівський «Сон літньої ночі», то наступного дня його звільнили. Звинуватили в намірі «отруїти чисті душі німецької молоді». А коли англійський оркестр, відвідуючи Лейпциг у 1936 році, висловив бажання покласти квіти до пам’ятника Мендельсону, то якимось дивним чином той пам’ятник уночі зник. Хоча Мендельсон був лише наполовину євреєм, по батькові.
— Послухай мене уважно, — шепотіла вона, ніжно гладячи його по голові, — не мудруй, я уявлення не маю, що таке мі-мінор і якийсь там опус. Мендельсон, якщо це саме він, асоціюється для мене лише з весіллям. І все. Тобто майже все. Учора, коли ти грав його музику, я впала в нірвану, побувала на небесах і побачила там прекрасні картини. На одній з них був ти. Тут, у нашому домі, тобто в твоєму склепі. Ти був на небі й грав там свій мі-мінор з опусом, а з очниць черепів текли сльози. Такі картини трапляються людині лише раз у житті. Але я хотіла б це повторити...
— Що повторити?
— Як це що? Цю картину, цю мить...
— Про що ти говориш?
— Заграєш мені зараз, ще раз, до сніданку? Стань там, де ти стояв учора?
— Марто, в чому річ? — спитав він, нічого не розуміючи.
— Заграєш чи ні?! — крикнула вона.
— Гаразд. Зіграю. Я можу грати це безперестанку. Але чому саме зараз?
— Не перепитуй мене більше, стань там, саме там, де ти стояв учора, і грай. Там дуже гарне освітлення. Такі прекрасні, насичені напівтони. Якби у мене була цигарка, я б до неї додала ще струминку диму. Боже, як мені хочеться закурити!..
Він так і не збагнув, про що йшлося, але вже більше ні про що не питав. Слухняно взяв скрипку й заграв. Вона миттю підбігла до валізки, витягнула фотоапарат. Стала за труною, поставила камеру на віко й виставила діафрагму. Не схотіла тримати апарат в руках, бо це вимагало більше часу для витримки. Вона слухала. Сьогодні вона вже не почувала того урочистого піднесення. Зараз це була просто музика. Чарівна, незвична, але не було в ній того шаленства й чарів, які вона відчувала кілька годин тому. Вчора вночі музика звучала зовсім інакше. Анна пригадала його слова: «Треба жити тут, тепер, у цю хвилину». Кожна мить неповторна. Вона також спиняє мить. Натиснула кнопку затвора фотоапарата. Ще три кадри...
Він закінчив грати. Відклав скрипку і дбайливо на-крив її шматком картону. Анна сховала апарат у валізку.
— Насичені півтони, справді. Тепер я розумію. Покажеш мені колись ті світлини? — спитав він. — Я дуже хотів би глянути на світ твоїми очима.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |