http://vk.com/public_ua_book 1 страница

http://vk.com/public_ua_book

Януш Леон ВИШНЕВСЬКИИ

БІКІНІ

Київ

Національний книжковий проект 2010

ББК 84(4Пол) В55

З польської переклали Василь Саган та Юрій Попсуєнко

Обкладинка Натали Задорожної

Вишневський, Януш Леон.

В55 Бікіні: роман / Я. Л. Вишневський; пер. з польськ. В. Сагана та Ю. Попсуєнка. — К. Національний книжковий проект, 2010. — 464 с.

ІБВМ 978-966-339-928-7

Новий роман Я. Л. Вишневського «Бікіні» — це історія кохання німкені й американця, яка розгор-тається в кінці Другої світової війни. Героїня роману, Анна, красива, чудово володіє англійською і мріє про кар’єру фотографа. Чи могла вона уявити, що її кращими роботами стануть фотознімки знищеного рідного міста, і вона потрапить спершу до Нью-Йорка, що вирує життям, а потім на розкішний атол Бікіні...

ББК 84(4Пол)

© Copyright by Janusz L. Wisniewski, 2009 © Copyright by Swiat Ksiqzki, 2009 © TOB «Видавництво Астрель», 2009 © Ю. Г. Попсуєнко, переклад, 2010 © В. Ф. Саган, переклад, 2010 © Н. В. Задорожна, обкладинка, 2010

ISBN 978-966-339-928-7 © ЗАТ «нкп», 2010

Моїм батькам 

Дрезден, Німеччина, світанок, середа,

14 лютого 1945 року

Її розбудила тиша. Не розплющуючи очей, вона поволі просунула руку під светр. Серце билося. Вона закусила губи. Дужче. Ще дужче. Коли ж відчула солоний смак крові, розплющила очі. Жива...

— Розкажеш мені казку? За це я принесу тобі води. А може, сигарету. Розкажеш?

Вона повернула голову в той бік, звідки долинав голос. Двоє округлих очей уважно вдивлялися в неї. Вона усміхнулася.

— Може бути та сама, що й учора, — наполягав він.

Не кажучи ні слова, вона підняла руку й почала ніжно

гладити розкуйовджену чуприну хлопця.

— Казок не розповідають уранці, — прошепотіла вона, — казки розповідають увечері.

Хлопець нахилився над нею й поцілував у чоло. Пасма його світлого волосся впали на її лице, потрапляючи в очі й прилипаючи до крові на вустах.

— Знаю, але сьогодні ввечері я мушу молитися. Та й через ті літаки нічого не чути. Ліпше розкажи мені тепер. Поки ми ще не вмерли...

Вона раптом відчула надокучливе поколювання під ключицею. Лише Маркус міг сказати щось таке, ну, так... та як же, з біса, як?! Так, наче між іншим. Зовсім просто. На видиху, значно тихіше, ніж головну думку, майже пошепки, сподіваючись, що, може, цього ніхто й не почує. «Поки ми ще не вмерли». Так, наче він говорив про газету, не про вчорашню, а про ту, ще тижневої давності! Саме тому вона вслухалася в Маркуса до останнього звуку. Навчилася цього торік, коли вони з Хайді й Гіннерком крали черешні в саду Цейсів...

Доктор Альберт фон Цейс мав скляне око, яке він за-туляв овальною шкіряною пов’язкою, що зав’язувалася ззаду на лисині, куці криві ноги й величезне черево. Маркус вважав його найбридкішим і єдиним «піратом без шиї», про якого він тільки чув. Відколи Маркус себе пам’ятав, Цейс завжди ходив у парадному чорному есе-сівському мундирі, коричневій сорочці, чорній краватці і червоній пов’язці зі свастикою на лівій руці. Навіть тоді, коли виходив лише в сад або прогулювався зі своєю вів-чаркою. Дивлячись на Цейса, можна було подумати, що Гітлер святкує свій день народження щодня.

Огорожа, що оточувала обійстя Цейсів, безпосе-редньо межувала з подвір’ям кам’яниці, де вона мешка-ла. На вулиці Грюнерштрасе, 18, у центрі Дрездена. Ні-хто до кінця так і не знав, яким чином у забудованій серцевині міста на головній вулиці з двобічним рухом могла постати вілла з величезним садом. Батьки, коли їх про це питалося, стишували голос, розводили рукам або, жартуючи, радили спитати про це в самого Цейса. Якось червневого пополудня тоді ще семилітній Маркус підійшов до живоплоту й гукнув писклявим голосом Цейсові, який саме обтинав трояндові кущі:

— Чому у пана такий великий будинок, а ми через це маємо таке маленьке подвір’я?

У дворі запала мертва тиша. Цейс побагровів, кинув зі злістю ножиці на траву, поправив на оці пов’язку, за-стебнув ґудзики на мундирі й наблизився до Маркуса, вигинаючи своїм величезним черевом пліт.

— Як тебе звати, щеня? Прізвище! — процідив він крізь зуби.

Маленький Маркус, притиснений до плоту під самим черевом Цейса, виструнчився, задер голову догори й щосили гукнув:

— Мене звати Маркус Ландграф, я німець і мешкаю в Дрездені на третьому поверсі!

Вона пригадує, що всі — на подвір’ї того сонячного пополудня було повно дітей і дорослих — вибухнули гуч-ним сміхом. Цейс наче оскаженів. Він затиснув руки на колючому дроті огорожі, його лице налилося кров’ю, видно було, як дрижать його щелепи, губи запінилися. За мить він відвернувся й, не сказавши ні слова, нерво-вим кроком рушив до будинку. По дорозі спіткнувся об металевий кошик, що стояв під черешнею, і впав. У дво-рі знову пролунав сміх. І вона, переповнена ненавистю, сміялася найголосніше.

Днів зо два по тому Хайді, п’ятнадцятилітня сестра Маркуса, Гіннерк, його старший сімнадцятилітній брат, і вона зустрілися пізнього вечора в льоху. Гілки розлогої черешні в саду Цейсів вгиналися під тягарем стиглих ягід. Не раз, ставши рядочком під огорожею, діти, по-розтулявши роти, мовчки стежили, як лакей і водночас садівник Цейсів, приставивши драбину, зриває черешні. Діти з надією чекали, доки нарешті лакей злізе з драби-ни. Він ніколи до них не підходив. Тоді Маркус прицілю-вався й кидав у нього камінцем. Іноді навіть влучав, та лакей не реагував і на це. Вона не пам’ятає, щоб він ко-ли-небудь вимовив до них бодай слово.

Пригадує, що востаннє вона їла черешні на день на-родження бабусі, влітку 1943 року. Бабуся, зачинивши двері, що вели до їхньої кухні, всипала кільканадцять ягід до щербатого глиняного кухля, обгорнула його сірим папером і обв’язала чорною гумкою. Для Лукаса...

— Віднесеш йому? — попросила бабуся. — Оце зараз. І не забудь перед тим загасити світло в передпокої.

Віднесла.

Завжди, коли вона спускалася до криївки під підлогою в передпокої, згадувала про першу зустріч із Лукасом. Переляканий чорнявий кучерявий хлопчик з великими, чорними, як вугілля, очима, сидів, скулившись, у найвід- даленішому кутку криївки й то по-німецькому, то на ідиш казав «дякую». Він з’явився у них одного дня...

Дідусь Лукаса — доктор медицини Мирослав Якоб Ротенберг — був практикуючим лікарем. Упродовж багатьох років він приймав хворих у передмісті Дрездена.

Бабуся Марта віддавна вважала, що лікарі нікому не потрібні. Це трохи дивувало: адже її власний чоловік був саме лікарем. Вона зазвичай любила говорити, що «таємниця медицини полягає лише в тому, аби чимось відво- лікти пацієнта, а природа сама собі зарадить». Так вона вважала доти, доки її півторарічний синочок не занедужав на якусь таємничу хворобу. Спершу, незабаром після народження хлопчика, помер, заразившись від пацієнта туберкульозом, її чоловік. Тепер помирав син. Жоден з німецьких лікарів не міг йому допомогти. Зовсім випадково, завдяки пораді знайомої польської єврейки, яка теж приїхала до Дрездена з Ополє, бабуся звернулася до Ротенберга. Той одразу розпізнав у недужого менінгіт, призначив антибіотики. Бабуся Марта казала, що на світі не може бути більшої вдячності, ніж та, яку вона відчула, коли її син прокинувся після кількаденної сплячки й усміхнувся до неї.

Коли одного дня в її будинку з’явився Лукас зі своїми батьками й вони наприкінці розмови наважилися спитати, чи може хлопець «за цих обставин та в цій ситуації зостатися тут на деякий час», бабуся Марта покликала до своєї кімнати невістку й онуку.

— Мамо, як ти можеш про це взагалі питати, — відповіла невістка й узяла Лукаса на руки.

Відтоді Лукас почав мешкати з ними. Під підлогою...

Того вечора вони збиралися «допомогти» садівникові Цейсів. Ну, насправді навіть не йому, а черешневому дереву Цейсів. Вона й сама не знає, як сталося, що раптом до льоху, в піжамі й калошах, з маленьким металевим відерцем у руці, ввійшов Маркус. Нічого не вдієш, довелося взяти його з собою. Над садовою хвірткою не було колючого дроту...

Вона об’їдалася в темноті черешнями просто з дере-ва. У плетений вербовий кошик встигла вкинути лише кілька ягід. Нараз в одному з вікон на другому поверсі вілли Цейсів запалилося світло. За мить почулося зна-йоме гавкання випущеної на балкон вівчарки. Наполохані діти кинулися навтьоки. Вона була вже майже біля огорожі, коли почула за собою тріск зламаної гілки і голос Маркуса. Вона скочила до дерева.

— Маркусе, що сталося? — пошепки спитала вона.

— Усе гаразд, просто підсковзнувся. Давно я не їв таких смачних черешень. А ті, що на вершечку, найбільші. Я нарвав повне відерце. Шкода, що я не взяв татову сумку. А ти? Багато назбирала? — спитав він.

— Маркусе, до біса, що трапилось?! — роздратовано перепитала вона.

— Ти витягнеш мені того цвяха з руки? — спокійно прошепотів він.

— Якого цвяха, Маркусе? — не зрозуміла вона.

— Та оцього, — тихо відповів він, підносячи вгору праву руку.

Бурий заіржавілий цвях, що виліз із мокрої дошки, на-скрізь пробив руку Маркуса й вийшов на другий бік.

— О Боже, ти тільки не плач...

— Витягнеш? — спокійно повторив він, випльовуючи кісточку черешні.

Вона міцно стиснула його зап’ястя своєю лівою рукою, а правою схопила дошку й смикнула на себе. За мить вони були вже біля огорожі.

Через два тижні після того Ганс-Юрген Ландграф, та-то Хайді, Маркуса й Гіннерка, що працював у бюро без-пеки на головному вокзалі Дрездена, непоказний, рахі-тичний, хворобливий чоловік, що повсякчас кашляв так, ніби от-от мав померти, за спеціальним наказом був пе-реведений «на більш відповідальну посаду». На Східний фронт...

— Ти тільки не плач, — сказав хлопець, витираючи пальцем сльози, що набігли їй на очі, — нині всі тут плачуть. Навіть Цейс. А Хайді взагалі цілу ніч то завивала, то нявкала, як кішка Резнерів у березні. Я через неї не міг спати.

— Та що ти, Маркусе! Ми ж домовилися про це ще в саду Цейсів. Ти забув? Я не плачу. Це просто солома з твого волосся. Вона потрапила мені в очі. Я справді не плачу, — сказала вона, стараючись, щоб голос звучав бадьоро.

Хлопець піднявся з колін, енергійно обтріпав штани, заправлені в повстяні гамаші, витягнув із кишені чорної шкіряної куртки вовняну шапку й натягнув її на голову. Він стояв перед нею, широко розставивши ноги, й намагався своїми короткими рученятами дотягнутися до кишень аж надто завеликої, як на нього, куртки. Кишені були на рівні його колін.

— Ну, ти подумай, а я тим часом принесу тобі води.

Вона дивилася, як він поволі віддалявся, обминаючи

людей, що спали на підлозі. За мить він зник у галереї, що вела до брами південного нефу костьолу.

Підвівшись і стоячи навколішках, вона огледілася. Крізь велику вирву на покрівлі, яка утворилася після другого нічного нальоту, проглядало сіре захмарене небо, тьмяно освітлюючи кільканадцятиметровий овал довкола вівтаря. Усе інше огортала темрява, що поступово переходила в морок. Наче на картинах Дюрера, які вона бачила ще перед війною під час шкільної екскурсії в Берлінському музеї! І так, як у ненависної батькові Лені Ріфеншталь, котру — але лише як фотографа — вона поціновувала устократ вище, ніж Дюрера! Ріфеншталь зуміла затримати мить. Дюрер лише відображав її і, додаючи забагато від себе, перестарався, доводячи майже до шаржу. У Ріфеншталь кольори плавно переходили з одного в інший. Усе було в досконало накладених один на одного відтінках сірого. Магічне сіре безмежжя. Сіре без меж. Вона дивилася на це, мов зачарована. Таке світло побачиш не часто. Може, лише єдиний раз на ціле життя, «поки ми ще живі...» Вона піднялася з колін і похапцем відкрила валізку. Обережно дістала пакуночок, загорнений у товсту хутряну камізельку, й витягла з нього фотоапарат.

Учора мама — під час першої тривоги — веліла їй узяти лише «конче потрібні речі». Найперше вона ретельно обгорнула фотоапарат і поклала його на товсту подушку зі светрів. Спочатку вважала, що це й усі «конче потрібні речі», які в неї є. А потім, коли мама вже була в передпокої й щораз гучніше квапила її, побігла була до дверей, але передумала. Вернулася до своєї кімнати й схопила перев’язану пачку листів від Гіннерка, світлину бабусі, обручку, яку вона зняла з її пальця, всі підручники з англійської, одну улюблену сукню, три комплекти змінної білизни, атлас світу у шкіряній оправі — нагороду за найкращі успіхи в навчанні, щоденник, що його вона вела упродовж семи років і ховала під матрацом, великий, як футбольний м’яч, збиток вати, яку потай підкрадала в матері. Якраз тепер вона мала «свої дні». Вона мала їх регулярно, щомісяця, уже понад шість років, але мама цього не помітила. Або тільки вдавала, що не помітила.

Мати не хотіла, аби її дочка наприкінці війни подорос-лішала, одже дівчину могли зґвалтувати. А ще й послати на фронт її сина. А їй доведеться чекати на листи від нього. І нарешті отримати жовтавий, запечатаний зо всіх боків конверт, тремтячими руками витягти з нього сірий аркуш паперу з якимось довжелезним номером у заго-ловку, довідатися, що це «особисто від фюрера» — хоча й без підпису — й прочитати, що той нескінченний номер «поліг смертю героя». Її мати ненавиділа фюрера. По- справжньому, тобто особисто. Ця ненависть до Гітлера була різновидом пристрасті, яку мати самовіддано пле-кала в собі і яка допомагала їй давати раду зі своїм без-силлям, незаслуженою самотністю й жаданням помсти. За те чекання на листи від чоловіка, за його відморожені під Сталінградом ноги, за непозбутний смуток віршів, які він складав для неї, за грубо вишкрябані лезом цензора переклади тих віршів на англійську, і нарешті за те, що вони з чоловіком соромилися бути німцями. Та найперше за той жовтавий конверт, який вона отримала на сходах із рук збентеженого, вбраного у вицвілий мундир молодого поштаря, що відводив очі. У середу, спекотного пополудня, 12 травня 1943 року. І ще ненавиділа за те, що кожної ночі їй сниться той нескінченний номер, який вона вивчила напам’ять, і за те, що в її чоловіка немає могили, до якої вона могла б доторкнутися, біля якої впала б на коліна й розпачливо розридалася...

Отож, коли їй здавалося, що більшої, щирішої нена-висті не може бути, вона зненавиділа ще дужче. За свою матір, яка в щербатий кухоль насипала черешень для єврейського хлопчика, що переховувався під підлогою передпокою...

Мати не тільки з нестямною* шаленою пристрастю ненавиділа, а й ставилася з презирством до Адольфа Г. До цього «недолугого, низькорослого, потворного, не-доумкуватого, божевільного ще з моменту зачаття кізя-ка, що викликає огиду, робить під себе зі страху, до цьо-го закомплексованого імпотента з Австрії, котрий, бувши злочинцем, не мав права отримати німецьку візу»... Анна пам’ятає, що коли вперше почула це з уст матері, їй було ще не більше десяти літ. Ще до війни. Батько тоді зірвався зі стільця й хутко зачинив вікно, а вона спитала, хто такий імпотент, що таке «зачаття» і що таке «віза». Мати лише усміхнулася на це, посадила її на коліна й, заплітаючи їй тремтячими руками коси, прошепотіла їй на вухо щось іще незрозуміліше. Пам’ятає, як батько з подивом глянув на матір.

— Крисю, погодься, ми ж бо не знаємо, чи Гітлер імпотент, а якщо навіть і так, то він заслуговує співчуття. Для кожного чоловіка це дуже болісна річ. Та й тоді, коли він приїхав у Німеччину, він ще не був злочинцем. І австрійцям не потрібна віза, щоби в’їхати в Німеччину, — тихо сказав він, — це вже давно залагоджено постано-вою від...

— Я знаю. Звичайно, знаю! І на підставі якої ідіотської постанови теж знаю, — вона торкнулася пальцями його вуст, наче хотіла заспокоїти. — Боже, а я ж знала, що ти це скажеш мені. Обожнюю тебе. І за це теж, — прошепотіла вона.

Протиснувшись крізь натовп, Анна подалася до сходів, що вели до амвона навпроти вівтаря. На мить спинилася й виставила діафрагму і витримку. Стрімкими сходами швиденько побігла вгору. Слідом почулися прокльони тих, що сиділи на приступках, бо когось розбудила чи зачепила ногами. Засапавшись, вона дісталася невеличкого напівкруглого майданчика, оточеного кам’яними різьбленими колонами, які утворювали щось на взірець балюстради, й зупинилася. Дівчина у високо задертій темно- синій сукні, з оголеними напруженими персами, що їх стискали чоловічі руки, то піднімалася, то опускалася, широко розставивши ноги над стегнами чоловіка, що лежав під нею на мармуровій підлозі амвона. Анна мимоволі зупинилася навпроти. Дівчина — десь, може, її роЛс- ниця або трохи старша — розплющила очі. Приязно всміхнулася. Потім знову замружилася. На мить завмерла. Язиком зволожила губи, піднесла пальці до рота, послинила їх, опустила вниз, рукою затулила пляму світлого волосся поміж широко розставлених стегон й трохи підвелася, відкинувши назад голову. Здавалося, дівчина перебувала в іншому світі, не звертаючи ані найменшої уваги на те, що коїлося довкола. І знову почала ритмічно підніматися й опускатися. Розпущене довге біляве волосся торкалося обличчя чоловіка, що лежав під нею...

Анні стало соромно. І водночас цікаво. А ще її охопило збудження. Врешті вона ще більше засоромилася, водночас відчуваючи провину. За те збудження, за те, що воно охопило її саме тепер, за цих умов, у цьому місці. Усе інше було цілком нормальним і абсолютно узгоджувалося з дійсністю. Вона пригадала собі розмови на цю тему вдома...

Вона була доволі «великою дівчинкою», щоб сприйня-ти й зрозуміти цю подію. Секс не був для неї ніяким табу. До того ж віддавна. Загалом, це було нормально. Секс у Третьому рейху давно перестав бути особистою, інтим-ною справою. Секс став справою публічною й політич-ною. Насамперед тому, що мав збільшувати народона-

селения. І бралося до уваги лише це. Німецька жінка мала народжувати якомога більше дітей і до того ж яко-мога швидше. Про секс їй не конче було щось знати. Краще навіть не знати зовсім. Науки сексуального вихо-вання як такої не існувало. У цьому було щось параноїч- не, бо, з одного боку, заохочувалося до розмноження, яке не може обійтися без сексу, а з другого — його ото-чувано таємницею. Про секс вона більше дізнавалася — якщо взагалі це можна вважати знаннями — із сірих про-пагандистських листівок, розкладених на підвіконнях у школі, ніж від учителів на уроці..У тих прокламаціях не було нічого про близькість, стосунки, сім’ю і любов. На-томість було дуже багато про обов’язки, матку, про май-бутнє великого й численного істинно німецького народу. Вперше вона прочитала таку листівку тоді, коли ще не знала, що таке матка. Тоді їй було тринадцять. І це була єдина листівка, яку вона прочитала. Потім їх уникала.

Незабаром їй виповниться двадцять два. Декотрі з її подруг-ровесниць мали вже по трійко дітей. Первістків вони народжували ще гімназистками. Отримавши де-кретну відпустку, вони через рік, якщо мали бажання, верталися до школи. Головне — вони дали життя ще одній арійській дитині. Заміж вони могли й зовсім не ви-ходити. Маріанна, наприклад, до речі, донька євангелій- ного пастора, з якою Анна цілий рік сиділа за одною партою, народила двійко хлопчиків і дівчинку. Хлопчики- близнята народилися під час навчання Маріанни в гімназії, їхній батько — Ганс-Юрген, дівчинка ж народилася тоді, коли Ганс-Юрген уже одинадцять місяців був на фронті, тож ніяк не міг бути її татком. Оскільки країна потребувала дітей, то з цією проблемою не було жодного клопоту. Жінки мали народжувати, а німецькі чоловіки повинні були якомога частіше їх запліднювати. Дружин, коханок, подруг, знайомих на вечір чи на годину, а радше повій, чи як їх там звати. Найкраще було, коли німецьких жінок запліднювали есесівці. Це гарантувало чистоту нації. Адже їх за наказом Гіммлера перевіряли до десятого коліна. Есесівцем міг стати лише той чоловік, у якого «расова чистота» генеалогічного дерева була бездоганною з першого січня 1750 року. Таку дату з невідомих нікому мотивів установив Гітлер. Маріанна народила по-зашлюбну дитину від есесівця. Діти есесівців були «шля-хетним дарунком для німецького народу». Вона не знає, чи саме так було у випадку з Маріанною, яка після народження третьої дитини не повернулася до школи.

Анна часто розмовляла про це з батьками. Її батьки не робили з сексу ніякого табу. Коли їй виповнилося шістнадцять років, то на полиці їхньої домашньої бібліо-теки у вітальні раптом з’явилася книжка голландського автора Ван де Вельде. Певним чином це був сміливий крок з боку її батьків, адже нацисти й німецька церква винятково одноголосно заборонили читати його книги. Церква, на радість режимові, внесла її навіть до списку «заборонених книг», а нацисти засуджували її як «су-спільно шкідливу». Це привертало до книги ще більшу увагу. Ще донедавна маловідомий у Німеччині нідер-ландський гінеколог раптом став утіленням зла й амо-ральності. І то лише тому, що дозволив собі представити, науково описати й, що найгірше, вітати чуттєву близькість не для продовження роду, а лише як близь-кість закоханої пари. Спершу читання цієї книжки дава-лося їй важко (батько — спеціально — дістав англійський переклад), потім вона навчалася за нею англійської мо-ви, а згодом, коли вже все зрозуміла, захоплювалася.

Однак те, що було звичним у її родині, не було таким у інших. Знала про це від своїх ровесниць. Вони довідувалися про секс переважно з оповитих дешевою сенсацією «життєвих історій», нашіптуваних від вуха до вуха старшими, більш досвідченими у цій справі подругами. Вона ж могла розмовляти про це з батьками без жодного зніяковіння. Щоправда, лише тоді, коли при цій розмові не було бабусі Марти. Бабуся вважала, що діти мають бути зачаті виключно в темряві, в подружніх постелях, а народжувати їх мають право лише заміжні жінки: лише від од- ного-єдиного чоловіка, шлюб з яким освячений церквою. На все життя. Усе інше є гріхом і справжнім паскудством.

Відтоді, як з’явився «цей покруч і розпусник Гітлер», все стало сторч головою. Так вважала бабуся. Гітлер, на її думку, «заплямував і зганьбив німців» як ніхто інший. «Прикидається святим, а сам перетворив Німеччину на „найбільший бордель у світі“», — ось її слова.

Якось увечері вони говорили про це, і батько, чого майже ніколи з ним не траплялося, став на захист Гітле- ра. Він зовсім не вважав, на відміну від бабусі Марти, що Гітлер «розпусник». Навпаки, назвав його взірцем сексуальної чистоти і майже аскетичного стримування. Він єдиний із цілого пантеону грішних нацистських функціонерів не загрузнув у романах, зрадах, скандалах чи інтригах. І це при його нічим і ніким не обмеженій владі й доступі до цілих табунів жінок, які обожнювали його. Саме на Гітлера вони скеровували свої затамовані прагнення й оточували його шаленою закоханістю. Це стосувалося й молоденьких дівчат, і дозрілих заміжніх жінок, і робітниць, і дам із вищого світу, і простих селянок, і наві- жених художниць чи гарненьких актрис. Усі вони шалено бажали за всяку ціну зблизитися, із безсумнівно єдиною метою, з неодруженим Гітлером, який збуджував їх, ніби магічний любовний напій, з одного боку, становищем і владою, а з другого — підтримуваною своїм самітництвом надією, що будь-яка з них може стати саме його обраницею. Жінки, і не лише німкені, благали в своїх листах, щоб Гітлер став батьком їхньої дитини, його ім’я вони вигукували під час пологів, гамуючи таким чином біль.

Про декотрих із таких жінок довідувався народ. Але лише про декотрих, та й то лиш тоді, коли вважалося, що це з успіхом може прислужитися пропаганді. Серед них була чарівна баронеса Зігрід фон Лафферт, онука видатного композитора Вінфріда Вагнера, співачка Маргарет Слезак, архітекторка Герда Троост, непристойно багата Лілі фон Абеґґ, яка обсипала Гітлера грішми й задарила шедеврами мистецтва, фотограф і кінорежисер Лені Рі- феншталь, до нестями закохана в Гітлера англійська графиня Юніті Мітфорд, донька лорда Редсдейла, і Еуге- нія Хауґ, що в шістнадцять років закохалася в Гітлера і стала вірною послідовницею націонал-соціалістичної партії. Гітлер був і лишився для всіх цих жінок ідолом. Про інших, тисячі інших, народ не дізнавався. Та вже ніколи й не дізнається. Про тих, котрі писали йому листи з недвозначними пропозиціями, вкладаючи в конверт свої фотографії.

Найогиднішою серед тих так званих відомих жінок, на думку батька, була Лені Ріфеншталь. Її кінострічка «Тріумф волі», що відображала з’їзд нацистів у Нюрнбергу 1943 року, була взірцем тотального й тоталітарного обожнювання Гітлера. Високо згромаджені хмари, крізь які до глядача долинає гуркіт авіадвигунів, приземлення літака, величаве зниження його до сонму гітлерівських фанатиків. Сам же фюрер постає у тій кінострічці майже ангелом або неоязичницьким божеством, що сходить з небес до вірних, котрі шаленіють, очікуючи його. Жодна з обожнювачок Гітлера не сприяла народженню міфу про божественність фюрера більше, ніж Ріфеншталь. Саме вона своїми світлинами та кінострічками, і особливо «Тріумфом волі», створила візуальну ікону Третього рейху. Всім здавалося, що це лише надмірно відретушова- ний образ, але це була чистісінька правда. Кінострічку з ентузіазмом і захопленням було сприйнято за кордоном як «тріумф справжнього мистецтва», хоча по суті це був лише жалюгідний тріумф примітивного й банального сю-жету, зодягненого в бездоганну технічну форму. В очах Геббельса «рішуча Лені» була «чудотворцем», а Гітлер при кожній нагоді наголошував, як багато чим він завдя-чує їй. Усі знали, що вона його пестунка. Батько мало кого ненавидів, але Лені Ріфеншталь він ненавидів усім серцем — за її кон’юнктурність, за брехню, за лицемір-ство. Для батька вона була ніким іншим, як «повією від мистецтва», оточена такими ж приятелями й можновладними покровителями. У цьому дочка не зовсім погоджувалася з батьком. Світлини у Ріфеншталь були досконалі.

Пропаганда на кожному кроці підкреслювала, що єдиною обраницею й коханкою Гітлера є Німеччина. А щоб часом»? буЛЬ оіир^и, що з Гітлером як чоловіком «щось не так», обіч нього з’явилася непоказна, непретензійна, зовні скромна, на думку подруг, трішки свавільна й інколи норовиста фройляйн Єва Браун. Молода, зграбна, з виразною арійською вродою, сексуально приваблива, таємничо мовчазна дівчина з простої німецької родини. Вона ідеально пасувала Гітлерові, який не приховував своєї неприязні до інтелігентних жінок. Вона була помічницею власника фотоательє, а мріяла про кар’єру актриси. Єва, як і Гітлер, зачитувалася книгами Карла Мая і так само, як і Гітлер, захоплювалася непереможним і шляхетним Він- нету. Парадоксально, але Гітлер настільки захоплюється Карлом Маєм, що вже на початку війни часто рекомендує його твори своїм генералам, кажучи, що там вони віднайдуть яскраві взірці воєнних стратегій. Знання з тактики Гітлер черпає не з Клаузевіца, а з книг про індіянців! Але це так, між іншим. Фройляйн Єва Браун для Гітлера важила так само мало й так само багато, як його собака Блон- ді. Багато людей вважали, що Єва Браун обіч Гітлера є нічим іншим, як ширмою для прикриття його сексуального безсилля, його чоловічої нездатності чи, не дай Боже, гомосексуальних схильностей. Гітлер тривалий час не виявляв своєї гомофобії, а коли й доводилося, то робив це, з точки зору пропаганди, не надто переконливо. Він займав явно двоїсту позицію, наприклад, коли йшлося про заборону гомосексуалізму. Щоправда, ще 1935 року було значно посилено кару за порушення параграфа 175 німецького кримінального кодексу, який трактував гомосексуалізм як «найтяжчу розпусту», хоча показових процесів на той час ще не було. Виникало це вочевидь із історичного спадку Веймарської республіки, яка на це дивилася крізь пальці й ставилася до гомосексуалізму доволі толерантно. Це було абсолютним винятком для Європи й цілком неможливим для так званої демократичної Америки. У1934 році в Берліні й Кельні навіть існували офіційні, прорекламовані в газетах клуби для гомосексуалістів, які видавали власний часопис «Der Eigene», у кабаре Берліна, Кельна й Дюссельдорфа виступали трансвестити, а всі зацікавлені особи в Німеччині знали, що в готелі «Під орлом» на Йоганнісштрасе в Кельні щоночі киплять пристрасті в дусі Содома й Гоморри, а найкрасивіших хлопців на одну ніч можна надибати біля громадської вбиральні на Транкгассе. У «Майн кампф», що стала біблією для на-цистів, аж кипить від ненависті до євреїв і презирства до слов’ян, зате про гомосексуалістів Гітлер тут не обмовив-ся й словом. Це відбивалося й у його рішеннях. Серед нацистських керівників не бракувало гомосексуалістів. Наприклад, Рудольф Гесс, права рука Гітлера, відомий у певних колах як «Фройляйн Анна» або «Чорна Емма». Чи Бапьдур Бенедикт фон Шірах, керівник «Гітлерюгенду», який німці назвали «Гомоюгенд». У нацистів був пунктик щодо чистоти крові, і вони вважали, що євреїв слід знищувати, бо ушляхетнити їхню расу неможливо. Арійські гомосексуалісти все ж таки «чистої крові», лише «біологічно й розумово недосконалі», а отже, мають шанс на «виправлення». їх можна, наприклад, піддати кастрації або примусово вводити в них тестостерон. Тих же, хто не погоджувався, з 1938 року запроторювали до концтаборів. Єва Браун, яка демонстративно ночувала в Берггоф, літній баварській резиденції Гітлера в містечку Обер- запьцбург або разом із ним у Берліні, однозначно натякала, що вождь, навіть якщо платонічно й кохає богиню Німеччину, в жодному разі не є монастирським ченцем і ночами не буває самотнім. Зрозуміло, що буває тоді з жінкою. Молодою, арійською та ще й навдивовижу плідною. Це був дуже виграшний політичний і пропагандистський хід. Сексуально не визначений або й просто неви- значений фюрер без потенції не пасував на вождя народу, що мав плодитися, як кролі. Тож фройляйн Браун була тут дуже до речі, так само, як і вівчарка Блонді.

Батько не погоджувався з бабусею Мартою і в тому, що нинішня Німеччина — «бордель». Адже Гітлер, твер-див батько, ще в «Майн Кампф» мав на меті закрити всі публічні будинки. А прийшовши до влади в 1933 році, він так і вчинив, підписавши відповідний указ. На думку батька, фюрер зробив це з огляду на одну суттєву при-чину: в борделях повії не плодилися. Вагітна повія одра- зу втрачала працю, тож не одна з них вдавалася до під- пільного аборту. Окрім цього, Гітлер тим же указом заборонив використання презервативів і аборти. Отож борделі, контрольовані з німецькою пунктуальністю рап-товими нацистськими облавами, були приречені. І так воно й сталося. Борделі зникли фактично самі по собі. Та оскільки проституція незмінна супутниця всіх цивілі-зацій, то вільне місце мало чимось заповнитися. Тоді і з’явилися так звані «будинки радості». Це майже те ж саме, що й борделі, однак там жінки мали працювати «заради радості» або хоча б на бдаго Рейху. І працювали. Це факт. А потім позбувалися, підпільно, але. успішно, своєї небажаної вагітності. Німці не плодилися так, як того прагнув режим. Кількість позашлюбних дітей, як очікувалося, зовсім не зростала. Сумнозвісний нацистський лікар Фердинанд Гофман злісно дорікав, своїм співвітчизникам: «Німці використали 27 мільйонів кондомів». Невздовзі після цього Гімлер підсилив засторогу щодо контрацепції сміхотворним з юридичної точки зору пасажем: «Будь-яке трактування контрацепції для арійців є забороненим». Лише німцям можна було запропонувати такий закон. І лише німці могли його вигадати, та ще й послатися на авторитет так званих професорів. Одним з них був професор, що спеціалізувався на «расовій гігієні», доктор Фріц Ленц. Він «відважився» опублікувати на шпальтах газет результат своїх інтенсивних псевдороздумів і студій: «Якщо молодь вчасно розпочне расово чисті подружні зв’язки, то зможе дати народові до двадцяти дітей». Тож не дивно, що незабаром після цієї публікації люди стали жартувати: «За наказом фюрера вагітність скорочується з дев’яти до семи місяців». І не дивно, що Геббельс одразу засудив тих ре-дакторів газет, які поширили цей жарт.

Дата добавления: 2015-10-21