Анна усвідомила, що вона така ж боягузка, як і хло-пець. Радість від його дарунка, незвичне зачарування його музикою, відчуття блаженства і задоволення під час «купелі», збудження від бесіди з ним безслідно щез-ли. Вона відчувала пустку й розчарування в самій собі. Це завжди викликало в неї тривогу, страх і безсоння.
Вона якомога обережніше вилізла з-під ковдри. Не хотіла його будити. Босоніж підійшла до отвору тунелю, що вів до виходу зі склепу. Сіла на землю, обіпершись спиною об ще теплу чавунну пічку. Сумувала за матір’ю. їй так хотілося бути поруч із нею. Пригорнутися до неї, розпитувати, говорити, розповідати про себе й плакати. Тієї безсонної ночі, вперше після смерті матері в Анненкірхе, Анна почувалася, як мале осиротіле дитятко. Безпорадне, забуте, полишене. На мить вона заплющила очі, прикурила сигарету. Вона не витримувала поглядів порожніх оч- ниць тих страхітливих черепів. У відсвіті пломінчика сірника вони були схожі на сюрреалістичні оскальповані й ретельно оббіловані обличчя з ескізів Дюрера. Вони лякали її ще дужче, ніж у світлі свічок чи в денному напівмороку склепу. Анна вернулася на матрас і вкрила хлопця кожу-хом. Він не спав. Пригорнув її до себе й поцілував у чоло.
— Ми поїдемо до Кельна. Коли схочеш, — прошепотів він їй на вухо.
Нарешті. Церковні дзвони. Як і колись...
Вона обмила лице крижаною водою з таза. Гумкою стягнула волосся. Змастила губи смальцем. Підійшла до валізки. Витягла фотоапарат. Мала ще три кадри. Сьогоднішній день заслуговував на це...
Дзвони били безупинно. У якийсь момент вона подумала, що цей набат не схожий на заклик віруючих до молитви. Він звучав радше як сигнал тривоги. Вона зиркнула на годинник. Була за п’ятнадцять одинадцята. Дзвони били вже понад півгодини. Анна підійшла до хлопця.
— Вставай. Хутко вставай! У місті щось скоїлося. Здається мені, щось погане...
— Він зірвався на ноги. Випив воду з кухля, що стояв поряд з тазом. Надів шинель. Вони вибралися назовні. Пішли до Старого ринку. Дісталися до готелю на вулиці Прагерштрасе. Це був єдиний дивом уцілілий будинок, що пережив бомбування. Вони пройшли повз дощенту спалений залізничний вокзал. Чувся стукіт проїжджаючих поїздів. Це було неймовірно. Уже за неповних кілька днів після останнього нальоту через Дрезден один за одним ішли на захід військові ешелони. Якимось дивним чином американці й англійці скидали бомби на дитячі ясла, садки й шпиталі, але не могли влучити в залізничні колії...
Вони дісталися до руїн «Реннера», який до тринадцятого лютого був найбільшим Будинком торгівлі в Дрездені. Майдан Старого ринку зусібіч був оточений кордоном гестапо. Дзвони все били. Вона почула запах бензину. Із мегафона на військовій вантажівці долинув хрипкий гав- кітливий голос: «За розпорядженням гауляйтера Дрездена Мартіна Мучмана, з метою запобігання епідемії в місті, всі зібрані на майдані тіла загиблих наказано піддати кремації. Доводиться до відома всіх громадян...».
Анна перестала слухати. Поглянула на майдан. На високу, до рівня третього поверху, піраміду, викладену з тіл, видиралися солдати, поливаючи її бензином з каністр. Затим вони спускалися додолу й швидко відходили в напрямку вкритої сажею стіни Кройцкірхе. Серед чоловіків, що стояли в шерензі під стіною церкви, вона впізнала офіцера з моноклем. Він нахилився й сигаретою підпалив ґніт. Уздовж шнура побігли іскри. За мить почувся гуркіт вибуху, й одразу жовтогаряча полум’яна стіна затулила пі-раміду з тіл.
Анна і хлопець стояли, притулившись одне до одного. Подеколи вона відривала голову від його плеча і позирала на майдан. Коли над пірамідою почав підніматися спершу сірий, а потім чорний дим, вона відпустила його й кинулася бігти.
Пізно ввечері, перед настанням сутінок, вони повернулися до склепу. Спакували всі речі, що могли вміститися у її валізці та його брезентовому заплічнику. Зібрали свічки, у дві ситцеві торбини склали харчі, які тримали в прикритій соломою й камінням ямці нагорі перед входом до тунелю, — це був їхній холодильник. Клаптями цупкого паперу обгорнули пляшки з горілкою й вином. Була вже північ, коли вони вирішили вийти зі склепу. Лежачи поруч без сну, вона завжди дослухалася до звуків, що долинали знадвору. І пам’ятала, що найбільше військових ешелонів проходить через місто ближче до півночі.
— Я ніколи не забуду цього місця, — сказав хлопець, оглядаючи склеп. — У це важко повірити, але тут я був щасливий...
Через тунель він вибрався назовні. Витягнув бляшаний комин пічки й опустив його вниз. Потім канатом витягнув їхню поклажу. Нарешті кинув канат їй. Вони затулили вхід до тунелю. Як завжди, коли залишали своє сховище.
Поволі рушили до руїн вокзалу.
Дрезден. Німеччина, одразу по опівночі, понеділок, 26 лютого 1945 року
Йдучи вздовж колії, вони дісталися вокзалу. З боку Байрішештрасе вокзал був оточений солдатами вермахту й залізничниками, тому Анна й хлопець не наважилися увійти через одну з брам біля Вінерплац. Якщо молодий чоловік з руками й ногами, призовного віку, без мундира, викликав у місті лише цікавість, то під час будь-якої офіційної перевірки він наражався на велику небезпеку.
Вони спинилися на краю платформи, біля невеликої цегляної будки з заґратованими вікнами. Обіч будки, яка нагадувала прикордонну сторожку, був бетонований колодязь. З ляди колодязя стирчала довга оцинкована трубка. Усередині будки горіли свічки. Анна побачила постать солдата. Витягла з валізки дві пляшки горілки й запхала їх у кишені пальта. Підійшла до відчинених навстіж дверей.
Молодий хлопчина в уніформі, побачивши Анну на порозі, злякався. Сягнув по автомат. Вона помітила, що в нього перебинтована рука. І завмерла на місці.
— Послухай-но, — почала вона. — Ми з братом мусимо завтра бути в Кельні. У нас помирає мати. Розумієш? Мати!
Солдат підбіг до неї.
— Що ти тут робиш? — крикнув він.
— Благаю тебе, допоможи. Хочу закрити очі моїй матері. Ти допоможеш мені?
Якусь мить хлопчина дивився на неї, потім затягнув до будки й зачинив двері.
— Я дам тобі за це горілки, — сказала Анна, ставлячи дві пляшки на підвіконні заґратованого вікна.
— Це не так просто, — відповів він, дивлячись на пляшки. — Приходь завтра. Я уточню розклад, бо сьогодні...
— Завтра? Завтра може бути запізно, — перебила його Анна. — Дуже болить? — підійшла вона до солдата й обережно взяла його забинтовану руку. — Поміняти тобі пов’язку? — запропонувала вона, дивлячись йому в очі.
Солдат посміхнувся й заглянув у шкіряну сумку, перевішену через плече. Витягнув зім’ятий аркуш паперу і підійшов до свічки, що стояла на маленькому дерев’яному столику.
— О другій має бути ешелон до Дортмунда. Будуть заправлятися водою. У кінці потягу кілька пасажирських вагонів. У тебе є ще горілка? — спитав хлопець, одриваю- чи погляд од паперу.
-Є.
— Треба ще дві пляшки.
— Чому дві?
— Одна для сторожа на колії й одна для сержанта в вагоні. Сержант головніший.
— А де спиняються вагони?
— Поблизу Будапештерштрасе.
— Перебинтувати тобі руку?
— Не треба. Краще б ти перебинтувала мені щось інше, — відказав хлопчина й зареготав.
— Дякую, — промовила Анна й поцілувала його в щоку.
— Почекай, — затримав її солдат, подаючи клаптик паперу. — Даси цю квитанцію разом з горілкою сторожеві на колії. Це як квиток...
Ешелон до Дортмунда надійшов близько третьої ночі. Сторож виявився лисим залізничником з величезним черевом. Він спершу пильно роздивився папірець від солдата, а потім пляшку з горілкою. Витягнув корок й обережно трохи відпив. Потім більше. Затим взяв у неї валізку й подав руку.
У пасажирському вагоні, до якого вони ввійшли, було знято перегородки. Вони йшли повз солдатів, що лежали долі. Залізничник показав їм місце біля стіни в кінці вагона. Вони сіли на підлогу. Хлопець притулився до неї. Вона відчувала, як він напружений. Відтоді, як вони полишили склеп, він мовчав. їй дуже хотілося, щоб потяг врешті рушив. Вона боялася так само, як і він.
До вагона увійшов есесівець. Анна бачила, як він топ- четься по ногах сплячих солдатів. Ось він звернув увагу на Анну й хлопця. Спинився. Підійшов і взяв до рук футляр зі скрипкою. Відкрив. Якусь мить побожно торкався пальцями інструмента.
— Прекрасна річ, просто прекрасна, — сказав він.
Залізничник, ідучи за есесівцем, щось нашіптував йому на вухо. Есесівець зняв шинель і сів на підлозі. Узяв смичок. І в ту мить потяг рушив. Есесівець почав грати. Стукотіння коліс і музика злилися в одне ціле.
— Брух ніколи б так не грав. Ніколи! — озвався хлопець.
— А як, пане цивільний? — спокійно сказав есесівець.
Хлопець піднявся. Вирвав скрипку з рук есесівця.
— Отак! — вигукнув він.
І заграв. Есесівець сидів на підлозі. Довкола з’юрмилися розбуджені солдати. Хлопець продовжував грати. Ходив довкола есесівця і грав. Коли він закінчив, пролунали оплески.
— Так треба грати Бруха, пане есесівцю! Так! І не інакше, — сказав хлопець, опускаючи скрипку.
Солдати засміялися. Есесівець підвівся. На його обличчі відбилася лють. Залізничник послужливо подав йому шинель.
Анна пробудилася від холоду. Вона лежала на підлозі, притулившись до хлопця. Підняла голову, роздивляючись довкола. Вагон був порожній. Анна підійшла до вікна. Вздовж насипу стояли солдати. Вона вернулася до валізки й витягнула фотоапарат. Зупинилася. Голова хлопця, перев’язана поплямованим кров’ю бинтом, опиралася на футляр скрипки. Натиснула кнопку затвора. Вкрила хлопця шинеллю і вийшла з вагона.
Її засліпив блиск сонця, що відбивався від білих снігових кучугур. Анна неквапно йшла вздовж потяга, що стояв перед в’їздом на віадук. Звіддалік, за віадуком, вона побачила обриси будинків якогось міста. Нараз почулися гучні окрики. Вона побачила ряд усміхнених солдатів, що стояли біля товарного вагона. Вони мочилися на сніг під вагоном. Вона спинилася. Взяла апарат. Солдати помітили її.
— Ближче, фройляйн, ближче! Це всього лиш члени, — почула Анна голосний сміх одного із солдатів.
Вона відвернулася й пішла назад. Черевань-залізнич- ник крикнув, що потяг рушає. Коли Анна підходила до вагона, побачила, що хлопець зіскакує на сніг. Без шинелі, одягнений лише в дірявий светр.
— Привіт, Марто, — сказав він з усмішкою, — я зараз повернуся. У цьому поїзді нема туалету...
Він пішов до гіллястого дерева, що росло при дорозі до віадука. Вона відчула, що дуже змерзла. Східцями піднялася в вагон. Солдати, що сиділи на підлозі, зацікавлено роздивлялися її. Вона присіла під стіною. Закурила. Почула свист локомотива й відчула сильний поштовх. Потяг рушив. Вона зірвалася на ноги. Голосно закричала й підбігла до вікна вагона. Насилу опустила раму і висунулася. На дорозі біля віадука стояв військовий всюдихід. Біля нього есесівець пояснював щось двом солдатам. Хлопець, опустивши голову, стояв поміж ними. Анна підбігла до дверей вагона, спробувала відчинити їх. Двері було заблоковано. Потяг набирав швидкості. Вона повернулася до вікна і розпачливо закричала:
— Боже, чому?! Боже... Як тебе звати?! — крикнула Анна, коли вікно, з якого вона висунулася, порівнялося із всюдиходом, що стояв біля віадука.
Хлопець побачив її. Спробував підбігти, але солдати заступили йому дорогу.
— Бережи мою скрипку! Я кохаю тебе, Марто! Мене звати...
Стукіт коліс потяга заглушив його голос. Вона бачила, як есесівець заштовхує його до всюдихода. За мить віадук зник за поворотом. Анна стояла, висунувши голову з вікна і не могла ворухнутися. Через якийсь час один із солдатів у вагоні рішуче зажадав:
— Закрий ти врешті це вікно! Чи ти хочеш, щоб у нас яйця повідмерзали?
Анна не реагувала. Солдат силою одірвав її долоні від віконної рами, з тріском закрив вікно й відвів у кінець вагона. На підлозі лежала шинель хлопця, прикриваючи футляр зі скрипкою. Анна присіла в кутку вагона. Взяла скрипку. Обняла її, притиснула до грудей. І заплакала...
Нью-Йорк, Сполучені Штати, ранній ранок, середа, 14 лютого 1945 року
Його розбудив звук дзвінка. Стенлі автоматично простягнув руку до будильника. Щось скляне впало на підлогу і розбилося. Натиснув кнопку. Піднявся, сів на краю ліжка. Як завжди, коли дзвенів будильник. Він виставляв будильник на 5 хвилин пізніше. Аби не мати ніякого виправдання на те, щоб іще поніжитися в ліжку. Так навчив їх, його і брата, батько. Навпомацки знайшов рукою вимикач нічної лампи. Протер очі й глянув на підлогу. Скалки скла в червоній рідині, що розлилася великою безформною плямою аж під диван. У калюжі лежали його, колись білі й сухі, а тепер рожево-білі мокрі труси. Мефісто, його кіт, дуже обережно, щоб не замочити лапи в розлитому вині, обнюхував чорну панчоху на підлозі поряд з бюстгальтером. Розруха...
Зиркнув на годинник. Була третя ночі. Він же виставляв його на сьому тридцять. Мав бути в редакції близько дев’ятої. Пам’ятає це точно. Викине цей будильник, якщо таке повториться. Що за паскудні часи, не можна довіряти навіть будильникам. Раптом він почув тихий шепіт із другого боку ліжка:
— Стенлі, мені холодно, зігрій мене...
Він повернув голову. Гола дівчина лежала спиною до нього, випинаючи сідниці. Її чорне довге волосся розсипалося по подушці. На мить він задумався. Доріс? Так, це достеменно Доріс. Дуже важливо ніколи не плутати їхніх імен. Доріс? Як журналіст, він спробував упорядкувати всі події останньої доби.
Спершу вона зателефонувала до нього й залишила інформацію в Лайзи, його секретарки. Потім зателефонував він і заслухався її голосом. Він ще ніколи не розмовляв із жінкою з таким низьким і чуттєвим голосом. Захотілося конче побачити її, хоча й міг усі справи вирішити по телефону. Через дві години, пополудні, вони зустрілися в редакції. Коли вона ввійшла, Лайза зірким поглядом зміряла її з голови до ніг і відразу ж посадила на канапі «в приймальні». Правду кажучи, це була ніяка не приймальня, а лише так зване місце огляду. З офісу будь- кого з шефів можна було детально й непомітно роздивитися «клієнта»-відвідувача, перш ніж допустити його до якоїсь розмови. А сам відвідувач мав на якусь мить відчути себе дуже самотнім, покиненим і нікому не потрібним у цьому гамірному вулику редакторів, секретарок і журналістів. Це мало трішки зм’якшити й упокорити відвідувача. Таким було одне з неписаних, але суворо дотримуваних правил редакції. Така традиція. «Нью-Йорк тайме» уславився своїми традиціями. Тому сюди й хочеться приходити рано-вранці, а деколи навіть уночі.
Опісля Лайза зателефонувала до нього й повідомила, що якась Доріс П. вже кілька хвилин чекає на нього в приймальні. З тону Лайзиного голосу він відчув, що Доріс П. їй не сподобалась. Це був добрий знак. Дуже добрий! Лайза не обдаровувала симпатією жодної жінки, яка бодай-чимось нагадувала пасію її колишнього чоловіка. Він же дуже добре знав колишнього чоловіка Лайзи, а ще ліпше й детальніше «пізнав» також його пасію. Багато в чому він поділяв рішення Лайзиного чоловіка. Тим паче, що продовжуючи телефонну розмову з Лайзою, він нишком поглядав крізь скляну перегородку свого офісу у бік приймальні. Чорний плащ Доріс П. лежав на підлозі біля її ніг. Вовняна оливково-зелена сукня з довгим рядком ґудзиків одразу під декольте щільно облягала стегна. Доріс П. була в чорних панчохах. Вона сиділа в приймальні, закинувши ногу на ногу, курила сигарету й читала свої нотатки. Він поклав слухавку й сягнув рукою до найнижчої шухляди в робочому столі. Скропив долоні одеколоном і напахтив ним обличчя й волосся. Невдовзі телефон задзвонив знову. Почувся голос Метью зі спортивної редакції.
— Послухай-но, Стенлі, якщо ця крихітка не вписується в твої нинішні плани, то я готовий тебе замінити. Виручу тебе. Треба ж допомагати один одному. Ти лише підкинь мені яку-небудь тему. Мене теж цікавить війна, тож я висмокчу з неї все, що захочеш. І чого не хочеш, теж. Затим віддам тобі матеріал від неї і її саму. Майже недоторкану. А знаєш, старий, я й гадки не мав, що ти водишся з дівчатами, які красуються на обкладинках «Vogue»...
Стенлі підвівся й підійшов із телефоном у руках до вікна. Метью стояв перед вікном свого відділу, припавши носом до скла, й побачив його. Відійшов і, висунувши язика, демонстративно облизав ним губи.
— Слухай, Метью, — весело сказав Стенлі в трубку, — я завжди був переконаний, що на тебе можна покластися в таких справах. Та уяви собі, міс Доріс П. цілком вписується в мої плани, і я з приємністю знайду для неї час. Але я це зроблю не на догоду тобі, а лишень задля твоєї Мері. Може, і ти зробиш їй сюрприз і раніше прийдеш додому? Дружини це завжди дуже поціновують. Сам відчуєш її вдячність. Можливо, сеї ночі...
У слухавці почулися короткі гудки. Стенлі вирішив, що «зробить матеріал» із міс Доріс П., але поза редакцією. Адже тут такий вулик, ніяк не можна зосередитись. Він глянув у дзеркало, втягнув живіт, черговий раз пообіцяв собі, що мусить схуднути, й вийшов. Став за канапою, злегка торкнувшись губами й носом волосся Доріс П.
— Мене звати Стенлі, дуже дякую, що ви згодилися подарувати мені свій дорогий час. Відтепер я цілком і повністю належу Вам. Гадаю, що нам ліпше працювати- меться поза тим редакційним гармидером. А ви якої думки? — спитав він, наблизивши губи до її вуха.
Доріс П. спокійно, не повертаючи голови, подала йому свою сигарету, поплямлену рештками червоної помади на фільтрі. Стенлі затягнувся. Доріс П. встала, поволі підняла з підлоги плащ. Недбало кинула його на канапу й, поклавши на неї ногу, підняла поділ сукні, відкриваючи стегно, й почала поправляти шов на панчосі. Потім повторила це з другою ногою. Краєм ока він помітив лице Метью, яке прилипло до скла. Доріс П. повернулася до Стенлі й подала йому руку. Він вийняв сигарету з рота, нахилився й га-лантно поцілував її долоню. На бензоколонці у його батька чимало літ працював один поляк. Звали його Марек. Той цілував руки всім жінкам. Багато клієнток заправлялися у них лише заради «пана Марека». Стенлі завжди згадував про нього, коли схилявся над жіночою рукою.
Потім вони поїхали його машиною до Гринвіч Вілледж. Він припаркувався біля будинку, в підвалі якого розташувався популярний джазовий клуб «Вілледж Венгард». Вони швиденько зробили «матеріал», випили по кілька коктейлів. Потім, коли на малій сцені з’явився саксофоніст, ще кілька, а опісля вона дуже завзято допомагала йому віднайти в таксі ключ від його помешкання. Шукала всюди. Ще ретельніше, ніж він. У процесі пошуку розстебнула ширінку його штанів. Таксист намагався вдавати, що нічого не бачить. Стенлі ж намагався не видати з себе ані- найменшого звуку. Коли вони доїхали до будинку на Парк-авеню, у Доріс на щоці виднілися сліди його сперми, а він стискав у руці ключ від квартири. Ключ, як і зав- жди, був у лівій кишені піджака. Він завжди його там ховав. Таксист, зрадівши чайовим, змовницьки підморгнув Стенлі й мовчки від’їхав. Як тільки вони дісталися до ліфта і двері його зачинилися, Доріс тут же вклякла й знову розстебнула йому ширінку. Між третім і четвертим поверхами Стенлі був лише пенісом в устах Доріс. Усе ще стоячи на колінах, вона натиснула червону кнопку, й ліфт різко зупинився. Тоді Доріс піднялася з колін, зняла плаща, зсунула з себе оливкову сукню, розірвала ліфчик і, не кажучи й слова, запхала його праву руку поміж своїх стегон. Він розірвав на ній трусики, притиснув її обличчя до дзеркала в ліфті й задивився на її сідниці. Доріс, обіпершись однією рукою об дзеркало, нахилилася й другою рукою вставила в себе його пеніс. Потім натиснула кнопку й вони поїхали вгору. Ліфт спинився, але Стенлі було не до цього. Доріс зібрала все, що було на підлозі ліфта, вихопила у нього ключ і повела до квартири. Вони йшли темним коридором, тримаючись за руки. Доріс відчинила двері, грюкнула ними, й вони опинилися в його спальні. Вона, гола, сіла на нього зверху, а він торкав її груди. Потім став на коліна, ввійшов у неї ззаду і забув про все. Вона перекинула його спиною на ліжко, ліфчиком зв’язала йому руки, і він відчув її волосся у себе на животі. Він тремтів, йому було чудово, і він шептав її ім’я. На мить розплющив очі й побачив, що Мефісто, звично сидячи на радіоприймачі, дряпає пазурами дерев’яний корпус, дивлячись на господаря. Йому здавалося також, що кіт ще й похитує головою, а на його морді блукає знайома іронічна посмішка. Стенлі подумав: «Як добре, що коти не вміють говорити...».
А тепер остаточно сказився будильник. Ще тільки середина ночі, а жінці в його ліжку холодно. Хоча йому самому дуже жарко. «Так! Це напевно Доріс», — подумав Стенлі й притиснувся лицем до її щоки.
— Зараз зігрію тебе... — Він на мить завагався і прошепотів, ніжно цілуючи її в лоб: — Доріс.
— Знаєш, а ти розмовляєш у сні. Майже так само гарно, як і наяву, — сказала вона, знімаючи його руку зі свого обличчя й притискаючи її до грудей.
-Ні, не знаю. А що я говорив? — спитав він занепокоєно.
Вона піднесла його руку до губів і почала цілувати йому пальці. А потім сіла на нього зверху, і він знову втратив здатність міркувати.
— Стенлі, тепер помовч і вислухай мене. Спокійно. Мене справді звати Доріс, ти не помилився. За кілька хвилин ти трахнеш мене. Або я трахну тебе. Так, я неодмінно тебе трахну. Будь певен. Чоловіки стають зовсім іншими, коли певні цього. Вважай, що так і є.
Стенлі, ти дуже вразливий чоловік. Коли ти крізь сон почав говорити про Перл-Харбор, я вилізла з ліжка й сіла на канапі, біля твого кота. Ми дивилися на тебе й слухали. А потім я обійшла всю твою квартиру, зупиняючись перед кожною світлиною, що висять на стінах. Мефісто ходив за мною й терся об мої литки. Із тих світлин я дізналася більше, ніж ти розповідав мені в Вілледжі. Та світлина... Та, в потаємному місці... Ти знаєш, яка. Правда ж? Вона добила мене. Ти видобув на білий світ справжню квінтесенцію розпачу й болю. Я ніколи не бачила чогось подібного.
Чому ти зберігаєш ту світлину в ніші для валіз? До того ж у зовсім порожній ніші, бо ж твої валізи лежать під ліжком? Чому? Бо не хочеш на це дивитися? Бо не можеш? Бо не волієш того бачити, коли повертаєшся з офісу і йдеш на кухню, до спальні чи ванної кімнати? Ручаюся, що саме так воно й є. Інакше ти щодня плакав би, як і я плачу нині. Після тієї ніші я підійшла до тебе й почала ніжно цілувати твої повіки. Я хотіла дістатися до твоїх очей, які спершу те спостерегли, а потім зафіксували на світлині.
Стенлі, ти незвичайний чоловік. Хоча й хропеш, розмовляєш уві сні, зашвидко кінчаєш та ще й плутаєш імена жінок, що побували в цьому ліжку до мене. Про Перл- Харбор ти оповідав якійсь Жаклін. Але мені це, поки що, байдуже. Ти просто є моїм знайомим з учорашнього вечора. І це я тебе звабила, а не ти мене. Я відсмоктала у тебе в таксі, бо мала на це охоту. Повторила це в ліфті, бо теж мала на це охоту. За мить зроблю тобі те саме, бо починаю відчувати, що в мені народжується бажання. І ти зовсім не мусиш телефонувати до мене після всього цього. Ні сьогодні, ні завтра. Варто було зустріти тебе, щоб довідатися про те, що на світлині є такі очі, як у тебе.
— А тепер пригорни мене ще міцніше, — попросила вона, повертаючись лицем до нього.
Він заплющив очі. Засоромився. Він завжди заплющував очі, коли соромився. Або втікав. Так, як тоді, коли батько впіймав його на тому, що він краде з каси гроші. Соромився своїх попередніх думок. Соромився того, що сумнівався, як її звати, соромився також того, що вона була впевнена у його сумнівах. Він пестливо торкнувся її лоба.
— Доріс, вибач... — прошепотів їй на вухо.
— Тепер кохай мене... — відповіла вона тихо й почала цілувати його очі.
Тієї ж миті задзвонив телефон. Під час чергового дзвінка Доріс вилізла з-під нього, взяла слухавку й приклала до його вуха.
— Стенлі, чому ти не відповідаєш, коли я телефоную до тебе? — почув він збуджений голос. — Якщо ти не хочеш працювати вночі, то йди в поштарі. Ти працюєш на «Тайме». А на «Тайме» працюють цілодобово, чоловіче. Навіть у нужнику.
— Я думав, що це будильник, — почав він виправдовуватися, впізнавши голос Артура, свого боса.
— То, курва, викинь той будильник, Стенлі! Або купи собі новий. Ти нещодавно одержав премію. Пам’ятаєш про це? Тобі вистачить на нього. Слухай, Стенлі. Ти сидиш? Це дуже конфіденційно, тож сядь і не дай змоги почути це жодній, скажімо делікатно, дамі... Ти сидиш?
— Сиджу.
— На чому сидиш?
— На ліжку, Артуре! А на чому я маю сидіти о третій тридцять ночі...
— Ти сам?
-Ні.
— Вона гарна?
— Так.
— Тоді встань і відійди від неї.
— Гаразд.
— Ти відійшов, Стенді?
— Так, — відказав він, поволі підходячи з телефоном у руці до вікна.
— Вона не чує?
— Так. Тобто ні.
— Слухай, Стенлі, Черчілль спав з розуму. Або його начальник штабу Гарріс. Вони вчора дощенту винищили Дрезден. Та ще й втягнули у це наших хлопців. Це підтвердив також наш інформатор із Пентагону. Це якесь блядство, Стенлі. Дрезден на сьогодні, курва, це один вокзал, якась фабрика фотоапаратів, музеї. Кілька церков, дві шевські майстерні і юрби біженців зі сходу, які тікають від росіян. Переді мною телекс із Бі-бі-сі. За кілька годин у Дрездені загинуло майже сто тисяч людей. Там було справжнє пекло, а вогонь видно за п’ятдесят миль від міста. Гарріс, сучий син, це просто якась потвора. Що у тебе гаряченького на завтра, Стенлі? — раптом спитав Артур.
— Події в Азії і на Тихому океані. Спершу в редакції, а потім у Вашингтоні...
— Все, забудь про Азію, чуєш?
— Уже забув.
— А тепер перепроси свою даму і одягайся. Внизу на тебе чекає машина. Бери фотоапарати, теплі речі і спускайся.
— Навіщо? — спитав Стенлі, глянувши у вікно надвір. Унизу стояв військовий автомобіль.
— Полетиш до... Бельгії. Водій завезе тебе на летови- ще. Я ще й сам не знаю, на яке. Там тебе перехоплять військові й ти полетиш...
— Так просто мене й перехоплять?
— Стенлі, курва, ти мене не перепитуй. Перехоплять, і край. Зробиш посадку в Бельгії й одразу звідти будеш добиратися до Німеччини. Мені коштувало чималих зу- силь, щоб умовити придурків у Пентагоні і вибити тобі цю мандрівку. Сфотографуєш усе, що вдасться. Так, як це вмієш тільки ти. І щось напишеш. А як не знайдеш часу написати, то напишемо ми. Може бути, що після Дрездена станеться десь чергова м’ясорубка. Ти все втямив, Стенлі?
— Послухай, Артуре...
Голос у слухавці не дав йому завершити.
— У тебе вдома є квіти.
— Квіти?! Які ще, з біса, квіти, Артуре?..
— Якщо маєш, то потурбуйся про них, бо ти точно не повернешся до кінця місяця. Скажи водієві, щоб заїхав у «Тайме», і вкинь до поштової скриньки ключ від свого помешкання. Я попрошу Лайзу, щоб вона поливала твої квіти. Дам їй за це кілька днів відпустки. Оплачуваної!
— Артуре, у мене нема квітів, — засміявся Стенлі, зворушений турботою. — 1, будь ласка, не телефонуй Лайзі серед ночі. У мене нема квітів, зате є кіт.
— Гадство. Кіт? Гм... Отже, ми маємо значно більшу проблему, Стенлі. Якщо ти не будеш проти, то я сам наїжджатиму до тебе й годуватиму його. Лиш не забудь залишити ключ у скриньці.
Він голосно засміявся. Те, що видавець і головний редактор найбільшої американської газети буде щодня приїжджати до його помешкання, щоб нагодувати Мефі- сто, виглядало дуже комічно. У цьому був весь Артур. Стенлі не сумнівався, що коли б він дав згоду, то Артур бував би у його квартирі щодня.
— Слухай, Артуре, облишимо мого кота. Розкажи детальніше про Дрезден і про цю поїздку, бо...
— Нічого я тобі не скажу. У водія для тебе великий конверт. Сам усе прочитаєш по дорозі на летовище. То як бути з котом, Стенлі?
— Ти не міг би хвильку побути на телефоні? — сказав він, затуляючи слухавку рукою.
Стенлі обернувся до ліжка. Доріс напівлежала, відкинувшись на подушку, і курила. Мефісто розлігся на її животі й мордою штовхав руку Доріс, коли вона переставала його гладити. Приглушене світло від нічної лампи, по- мережене струмочками диму, падало їй на груди. Стенлі подумав, що з цього могла б вийти прегарна світлина.
— Доріс, — сказав він тихо. — Я змушений виїхати на деякий час. Ти не змогла б зайнятися Мефісто, поки мене не буде? Вже не маю часу відвезти його до мого брата. Я б залишив тобі ключі...
Вона посміхнулася до нього й спитала:
— А за це я зможу інколи поспати в твоєму ліжку?
Стенлі підійшов до неї й поцілував у руку.
— А ти спатимеш зі мною, коли я повернуся? — запитав він.
Доріс встала й накинула його сорочку.
— Зроблю тобі бутерброди в дорогу, — сказала вона, йдучи на кухню.
Мефісто сплигнув з ліжка і побіг за нею.
Стенлі підійшов до вікна. Внизу поряд з автомобілем з’явився чоловік у військовій формі.
— Артуре, за кота не турбуйся. Я все владнав. Скоро спущуся...
Слухавка мовчала.
— Артуре, ти мене чуєш?!
— Чую, чую... Слухай, Стенлі, я хочу тобі сказати, що... ну, що, ну, знаєш... ну, що я тобі дуже вдячний. І пам’ятай! Ти повинен повернутися! Прошу тебе, не втрачай голови там, як Гарольд і Отто. Прошу тебе! У конверті гроші. Якщо їх не вистачить, то тобі пришлють ще з Лондона. Я відкрив там для тебе рахунок. І перепроси ту даму. Від мого імені. Перепросиш, Стенлі?
— Звісно, перепрошу, Артуре...
— Слухай-но, Стенлі, у тебе ще є трохи часу. Водій не поїде без тебе, тож ти перепроси її так... ну, якось особливо...
У слухавці почулися короткі гудки. Стенлі усміхнувся і кивнув головою.
Він підійшов до ліжка і витягнув з-під нього валізку. Підсунув її до шафи й відкрив. Почав вкидати туди одежу. Потім підійшов до комода біля вікна. Дістав два фотоапарати, ретельно обгорнув їх светрами й обережно поклав до валізки. Потім пішов на кухню. Взяв із холодильника чотири пакети з фотоплівкою. Мефісто сидів на кухонному столі й наминав шматочки салямі. Доріс загортала бу-терброди у пергаментний папір. Стенлі обійняв її за талію. Вона пересунула його руки на стегна, але за мить вивільнилася з обіймів і, не промовивши й слова, вийшла з кухні. Він почув шум води у ванній. З пакетами плівки у руках він вернувся в кімнату і вкинув їх до валізки. Потім пішов до ванної кімнати. Доріс стояла під струменем води спиною до нього, гладячи обома руками своє волосся. Стенлі став поруч під душ. Опустився на коліна. Почав цілувати її сідниці...
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |