Якщо Бог це вигадав, то він не надто оригінальний, а якщо хтось інший, то це схоже на плагіат, — зітхнула вона.
А наш Лукас... Він же ніколи не був наш. Він лише на якийсь час затримався у нас.
— Так часто трапляється в житті, донечко, — вела да-лі мати, стискаючи її долоні. — Ми цілком випадково зу-стрічаємо когось на своїй дорозі, наче перехожого в парку чи на вулиці, обдаровуємо його то просто поглядом, то всім своїм життям. Я не знаю, чому воно так, хто й чому перехрещує наші дороги. І чому враз дві дороги стають однією. Хто робить так, що двоє донедавна зовсім чужих людей прагнуть іти разом. Твій батько вважав, що це любов і що не буває випадкових поглядів. Він обдаровував ними всіх, але сам вірив у долю, у призначення. Не в одне, а в багато призначень. І, може, саме тому було в ньому стільки умиротвореної гармонії зі світом. Він вважав, що навіть зло є призначенням, яке колись урівноважить добро. Воно десь уже зародилося й лише чекає свого часу. І що життя циклічно рухається по замкненому колу. Циклу зла, врівноваженого добром. Адже не існує людей, які несуть тільки зло, навіть Цейс не такий уже безнадійно злий. Просто до нього — твій батько був переконаний в цьому — ще не доторкнулося добро.
Інколи мені здається, що коли б твій батько вирішував долі на Страшному суді, то пекло цілком спокійно можна було б ліквідувати.
Несподівано вона встала. Закутавши доччину шию шарфом і застебнувши ґудзики на пальті, вона сказала:
— А тепер годі плакати! Вставай! Я мушу закурити. Будь-що. Але не тут. Надворі. Я навіть не знаю, чи ти теж куриш? Дню, ти куриш? — спитала вона, усміхаючись.
Вони вийшли з церкви. Невеличкий майдан навпроти головної брами був безлюдний. Увесь східний і південний бік міста палав, наче величезний смолоскип. Небо з того боку освітлювала велика червоно-жовта заграва.
— Ти не думаєш, — вона повернулася до матері, — що це Грюнерштрасе, наш будинок...
Мати не дала їй договорити.
— Ходімо звідси. Негайно! Я не можу дивитися на це! — крикнула вона. — Що ці падлюки роблять з нашим Дрезденом!
Вона міцно схопила дочку за зап’ясток і квапливо по-вела за стіну церкви, що виходила на Анненштрасе. З цього боку небо над Дрезденом було ясним і зоряним. Лише в кількох місцях воно було затягнуте сірими пля-мами диму з догораючих пожеж. В інших районах — таке ж, як і завжди. Маленькі пломінчики вогню, що видо-бувалися з руїн розбомблених будинків довкола церкви, нагадували поминальні лампадки. Тиша. Страхітлива ти-ша. Могильна. Цвинтарна.
Вони довго стояли в мовчанці.
— Дню, ми дамо собі раду! От побачиш! — сказала мати. — Якщо вони вже більше не прилетять і закінчиться ця ніч, то ми спершу повернемося на Грюнерштрасе. Якщо її більше немає, то ми виберемося з міста й поїде-мо... дістанемося якось до Кельна. Під Кельном у Кеніг-
сдорфі мешкає Аннелізе, татова сестра. Вона пропону-вала, коли все почало валитися, щоб ми перебралися до неї. Вона завжди казала, що на селі легше пережити такі часи. У селі немає бомбосховищ, але є молоко. Але твій батько не хотів виїжджати з Дрездена. Він вважав, що його місце тут. Він тут народився, тут усього навчився, тут уперше мене поцілував, і тут я народила йому тебе. Лише помер він не тут, — зітхнула мати. — Аннелізе стала ще більшою дивачкою, відколи померла бабуся. Але вона дуже добра і шляхетна жінка. Я конче мушу записати тобі її адресу. На випадок, якщо...
— На який випадок, мамо? — перервала вона нерво-во, майже істерично.
— На випадок, якщо... щось станеться з моєю валізкою й записником з адресами, — відповіла мати, усміхаючись. — А тепер я мушу покурити, дуже хочу курити, — додала вона, скрутила дві цигарки і, стиснувши обидві губами, прикурила.
— Знаєш, твій батько розказував мені незвичайні історії про небо, — почала вона, глибоко затягуючись і див-лячись угору. — Він показував сузір’я й дарував мені зорі. Ті, назв яких він не знав або їх взагалі не існувало, завжди одержували моє ім’я, доповнене іменем якоїсь богині з міфології. Коли народилася ти, він усі їх перейменував на Анна, Аня, Анушка, Анхен, Анечка, Анюля, Анюся, Анель- ка, А1, 1А1,11 АН 11... Ти була для нього всіма галактика-ми, всіма туманностями, всіма зірками і всіма планетами. Я навіть інколи ревнувала його до тебе.
Твій батько був романтиком, зовсім не пристосованим до життя. Він просто народився занадто пізно та ще й у геть невідповідному для нього місці, — говорила мати, глибоко затягуючись. — Я часто й сама не розуміла: чи він декламує вірші Гете або Байрона, чи свої власні вірші про любов до мене. Ніхто не любив мене так, як він. І ніхто мені так не освідчувався в коханні. Ніхто. Розумієш? Ніхто!
— А тобі не слід курити, — сказала мати, з усміхом і сльозами на очах. — Принаймні при мені. Твій батько ні-коли не вибачив би мене, що я це терплю... Ходімо до церкви, холоднішає, — додала мати за мить.
Лукас сидів, а мати й батько притискалися до нього, стоячи на колінах. Двоє євреїв обіймали й цілували голову єврейського хлопчика, вбраного в мундир гітлерюген- да. У церкві Анненкірхе, у вмираючому Дрездені. За кілька метрів від доктора Альбрехта фон Цейса, який, як і завжди, в краватці й червоній пов’язці зі свастикою на лівому передпліччі сидів під розп’яттям Ісуса й спокійно стриг нігті на пальцях ніг. Поруч з двома замурзаними білявими гарненькими дівчатками, які, спершись ліктями на східці, що вели до потрісканих решток мармурового престолу вівтаря, замріяно дивилися на образ Мадонни з немовлятком на руках.
Сцена, яка ніби живцем узята з картини «Сікстинська Мадонна» Рафаеля Санті...
«Гітлер, коли буває в Дрездені, завжди приходить ди-витися на цю картину з усім своїм почтом, — пригадала Анна слова батька, — сам не знаю чому...»
Якось у суботу батько повів її до музею. Вони пробули там цілий день. Вона обожнювала розглядати картини разом із ним. Він бачив у них те, на що б вона ніколи не звернула уваги. Вона пам’ятає, як вони надовго спинилися біля тієї картини Рафаеля.
— Ти знаєш, Гітлер часом мене подивовує своєю вразливістю, — сказав батько після хвилини задуми, вдивляючись у величезне полотно, що висіло на стіні. — Може, це лише добре зрежисована пропаганда, може, це його смуток за нездійсненними мріями, а може, лише ревнощі, заздрість і помста? А може, він і справді щось відчуває. Не знаю. Може, він розуміє красу, й хоче, щоб і інші захоплювалися нею? Інакше він забрав би ту картину до Берліна або до свого палацу Берггоф в Обер- зальцберзі. Однак не зробив цього. Хоча й міг. Адже він може в цій країні усе...
Ти знаєш, що Гітлер мріяв стати художником? Трива-лий час це було його манією. Зрештою, однією з багатьох. Хоча у нього зовсім не було таланту. Він двічі висилав свої халтурні малюнки до віденської Академії мистецтв. Коли 1907 їх забракували, він послав їх наступного року знову. Комісія з Відня і вдруге дала відкоша. Мені здається, Гіт-лер дуже болісно пережив таке приниження. Якби ві-денські професори-мистецтвознавці знали те, що нам ві-домо тепер, то могли б змінити світову історію. Якби вони дозволили йому тоді малювати, то, може, він не мав би часу на написання «Майн Кампф», може... Багато хто вважає, що антисемітизм Гітлера має витоки саме там, бо один із професорів тієї комісії, за яким був вирішальний голос, був євреєм. На мою думку, це спрощення далеко сягає. Так само можна б тоді сказати, що Гітлер вважає своїми найлютішими ворогами слов’ян, бо якийсь поляк відбив у нього наречену. Але мова не про це...
Краса полонить Гітлера. Він розуміє її по-своєму, інколи дуже по-дилетантському, але все ж таки розуміє. Він сам не здатен творити прекрасне, але потребує його. Інколи понад усе, маніакально. Навіть важко собі уявити, що він, творячи довкола себе зло й потворність, при цьому може бути таким відразливим. Коли 14 червня 1940 року надутий пихою Геббельс прогавкав із кожного гучномовця, що Париж упав, Гітлер невдовзі там з’явився. Це був його перший у житті візит до Парижа. До міста, яким він захоплювався, яке ніколи не відвідував і яке тепер підкорив! І знаєш, що сталося потім? Гітлер зовсім не став приймати парад перемоги на Єлисейських полях. Його це аж ніяк не цікавило. Замість цього він забажав відвідати паризьку Оперу. І сам провів екскурсію для знуджених генералів, показав їм кожний куточок, кожну деталь. Він так добре знав Париж, що оминув одну з галерей, яка вже давно була на реставрації. У день його найбільшої перемоги він не цікавився нічим, окрім архітектури.
Всім відомо, що улюблений архітектор Гітлера Альберт Шпеєр був також і його близьким другом. Саме з ним Гітлер створив амбіціозний проект Берліна, плануючи перетворити його на столицю, яка своїм розмахом перевершить і Париж, і Лондон, і Відень, нагадуючи Рим за часів імперії. Лише в сто разів більший, а отже, і в сто разів гірший. Натхненний Гітлером, Шпеєр придумав для Берліна монументальний Храм Світла, який режи- серка Лені Ріфеншталь, що обожнювала Гітлера, показала у своїй кінострічці. Це Гітлер зі Шпеєром планували звести в центрі міста Тріумфальну арку вдвічі вищу за паризьку, і це Шпеєр захопив Гітлера психоделічним проектом так званого Національного палацу, який мав постати навпроти неї і зміг би вмістити під своїм дахом число людей, порівняне з населенням Лейпцига!
Гітлер полюбляє прогулюватися таким монументаль-ним Берліном своєї мрії. Він знає кожен вартий уваги бу-динок і часто згадує про це у своїх промовах. Найцікаві-шим є те, що він практично цитує при цьому Макса Осборна, одного з найвідоміших німецьких мистецтво- й архітектурознавців XX століття. Мене це дуже дивує, бо Осборн — єврей, а його книги після 1933 року було спалено.
Та й це ще не все. У Гамбурзі мав постати міст через Ельбу — ще більший, ніж Золотий міст у Сан-Франціско, а в Нюрнберзі — Палац з’їздів, схожий на римський Колізей. Працюючи над його проектом, Шпеєр, сповна виконуючи волю Гітлера, сформулював і вперше застосував на практиці так званий «закон руїн», згідно з яким монументальні будівлі слід було проектувати так, щоб навіть їхні руїни через тисячу літ вражали своїм розмахом і нагадували нащадкам про велич, розкіш і блиск «Тисячолітнього рейху».
На щастя, планам цих двох фанатиків не судилося збутися.
Другим джерелом натхнення для Гітлера, окрім живо-пису, стала архітектура. Це був дуже виграшний пропа-гандистський хід щодо ідеалізації особистості фюрера. Хіба не зворушує таке глибоке зацікавлення мистецтвом господаря й володаря Третього рейху? А любов до дета-лей? А професійні знання, що викликають подив і дають змогу вести розмови про фасади, напівтони чи простоту конструкцій? Це дивує, бо ж саме Гітлер наказував або дозволяв нищити так багато з того, що збудували інші. Та про це відомо небагатьом. Зате народ знає про його такі милі людські слабкості. Наш фюрер, як і багато хто з нас, є ласуном, не може відмовитися від солодощів і полюбляє торти, наш фюрер плаче під час перегляду сен-тиментальних фільмів, «ковтає» пригодницькі твори, його зворушують надмір сльозливі мелодраматичні оперетки. Він посміхається зі світлин, тримаючи на руках бі-лявеньких діток, замріяно дивиться з інших світлин, спо-стерігаючи за заходом сонця в горах. До того ж носить чорні шкарпетки до світлих костюмів. Наш фюрер — зви-чайнісінька людина. Такий безпорадний у тих недопасо- ваних шкарпетках народний герой. Така людина аж ніяк не може бути тираном. У ньому немає нічого від монарха. А коли читаєш у газеті оповіді Рози Міттерер, яка в тридцятих роках була служницею в його баварській уса-мітненій резиденції в Берггоф, що Гітлер — привабливий чоловік, що лише він умів знайти для неї добре слово і був чудовим шефом, то серце тане. Такий свійський. Такий добродушний, наш трохи незібраний фюрер.
— Та це так, до слова, Аню. От прийшло в голову, й мені захотілося тобі розказати, поки не забуду, — сказав батько. — А тепер забудь про фюрера. Подивись-но туди. Бачиш отих двох чарівних ангелочків у нижній частині картини? — спитав він, показуючи пальцем. —Для мене це доказ геніальності Рафаеля. А ще — головний сюжет історії про народження Христа. Марію з немовлям зображено на тисячах картин, але лише на цій картині це виглядає так... дуже по-людськи. Може, тому Гітлер і приходить сюди залюбки.
Як ти гадаєш, чому ці двоє забавних малюків з ан-гельськими крилами такі кумедні? Я знаю чому. їм дуже нудно. їм не можна гратися. Вони почуваються покину-тими й зайвими. Той третій малюк на руках Марії є в їхніх очах такою ж дитиною, як і вони. їм просто хочеться з ним погратися. Але не можна. Окрім того, вони впевнені, що Ісусові цього не хочеться. І хоча він і дуже схожий на них, та все ж він дуже інший, відсторонений, наче несе в собі якусь велику таїну. Тому ці крилаті малюки хоч і змирилися з цим, та приховати свого розчарування не можуть.
Цією дрібною деталлю на своїй картині Рафаель оповів нам прекрасну історію. Це може передати тільки картина. Слова тут безсилі. Описати те, що бачиш, — легко. Але створити з цього повноцінну драму, що має початок і кінець, щастить небагатьом.
— А знаєш, я так тішуся, що ти фотографуєш, — додав батько, обіймаючи її й цілуючи в чоло.
А загалом це здорово, що ця картина є в нас, у Дрез-дені. Її в 1754 році привіз із Рима польський король Август III, який був одночасно курфюрстом Саксонії. Твоя бабуся твердить, що полякам не щастить на королів. Як на неї, то всі вони були або пияками, або гультяями, або божевільними. Батько Августа III — вона постійно про це говорить, коли трохи переп’є вина, — мав понад триста позашлюбних дітей, а його син, той, від Рафаеля, полюб-ляв стріляти псів та котів із вікон свого варшавського па-лацу. Бабуся Марта вочевидь призабула, що Август III, як і його батько, був чистокровним німцем. А на польський престол потрапив у результаті виборів. Але не просто так. Щоб правити Польщею, неодмінно треба було прийняти католицтво та ще й вибудувати в лютеранському Дрездені католицький храм. Лише Август III виконав другу умову. Так і постала церква Гофкірхе, та, що на Театральній площі, навпроти головного входу до палацу Цвінгер. Король збудував той костьол на кошти дрезден- ців, які потім упродовж багатьох літ не могли йому цього вибачити. Гофкірхе довго називали «німою церквою». Мешканці були не згодні з тим, щоб на ній встановили дзвони. Вона була для них, як більмо на оці. Мало того, що католицька, так ще й з польським гербом над входом.
Ми, німці, мені так здається, наділені якимось незбаг-ненним комплексом щодо Польщі. З одного боку, ми зрозуміло вважаємо поляків неотесаними варварами, котрі ввечері засинають під шинквасом єврейської корчми, а вранці страждають від похмілля. Непунктуаль- ними, постійно чимось одурманеними, непередбачува- ними, непокірними і дуже бундючними, до того ж абсолютно необґрунтовано. Не можу збагнути, чому нацисти так люто ненавидять польський народ.
Я лише раз був у Польщі, Анечко. Не зовсім у Польщі — поряд. У Данцигу. На запрошення тамтешнього уні-верситету. У серпні тридцять дев’ятого. Незадовго до війни, яка розпочалася через кільканадцять днів. Коли Данциг забрали в Польщі, він виявився ніби нейтральним, під протекторатом Ліги націй. Політично це місто було не німецьким, але й не зовсім польським. Пригадую, як, повертаючись потягом до Дрездена через Берлін, я прочитав у берлінській газеті абсурдний заголовок: «Варшава погрожує розбомбити Данциг! Дикий напад одвічного польського безумства». Повертаючись саме з Данцига, я не мав сумнівів, що все якраз навпаки. Це солдати німецького вермахту зайняли майже весь готель, у якому я спинився. А вулицями начебто нейтрального міста вдень і вночі демонстративно роз’їжджали німецькі військові авта.
У Німеччині поляків зневажають. А з іншого боку, заз-дрять їхній романтичності, вразливості, спонтанності й свободолюбству. Для них це найважливіше. Саме сво-бода. А відтак Бог. Чи, може, найперше Бог, а відтак сво-бода. Твоя бабуся наполовину полька. Тому вона така релігійна й така непокірлива. І така гарна. Тому й ти така гарна. Ти знаєш, що бабуся вміє молитися лише по- польському? Хоча й прекрасно знає «Отче наш» по-ні-мецькому? Мене вона, зрозуміло, учила молитися по-ні-мецькому, але сама читає молитви тільки польською мо-вою. Я часто підслухував у церкві. Бабуся вважає, що й Бог молиться тільки польською, бо Бог, як вона гадає, міг бути лише євреєм з Польщі. І ніким іншим. Якось я спитав її, до якого Бога повинен молитися по-польському Бог, якщо він сам є Богом. І знаєш, що мені тоді відповіла твоя ортодоксальна бабуся Марта? «До того, який кращий від нинішнього і який коли-небудь вибачить йому Гітлера». Так вона сказала. Не замислюючись...
Анна дуже любила бути з батьком. Завжди. Будь-де. Будь-коли. Всюди. У кімнаті біля печі, у своїй кімнаті біля ліжка, на прогулянках, у його університетському кабінеті, схожому на якийсь невпорядкований архів, у бібліотеці, в аудиторії, коли він розповідав студентам смішні історії, а вони навіть не здогадувалися про це й записували їх у свої конспекти. Навіть на кухні, коли мила начиння й чистила картоплю. А найбільше вона любила його слухати. Будь-де. Всюди. Її батько був дуже мудрий і надзвичайно добрий. Шкода, вона не встигла йому сказати про це, коли він був ще живий. Вона наївно вірила, що він житиме вічно й у неї ще є на те час. Так завжди думають про родичів. Що вони житимуть дуже довго. І коли вони раптом відходять, то зостається несказаним те, що відкладалося на якесь віддалене потім. Вона могла б тоді йому втирати сльози, а він вдавав би невміло, що то йому щось попало в око й міцно притулив би її до себе, а вона б ніжно гладила його по голові і вкотре закохувалася б у нього. Бо вона не просто любила свого батька, вона була постійно закохана в нього. «Тату, ти мій ідеал. Хочу бути такою, як ти.» Дві такі прості й найважливіші фрази. Інколи вона го-ворить йому це тепер, перед сном. Сильно замружує очі й міцно стискає руки в кулаки. І їй здається, що вона від-чуває на стиснених пальцях сліди його сліз...
То була остання субота, яку вони провели з батьком. Невдовзі після цього вони з матір’ю почали чекати на ли-сти від нього.
їй здавалося, що вона висить у повітрі на якихось невидимих канатах над сценою й спостерігає генеральну репетицію страхітливого сюрреалістичного спектаклю про кінець світу за християнськими віруваннями. Вона від хвилювання забула, що й сама бере в ньому участь. Тут, на цьому амвоні, в Аннекірхе, в центрі Дрездена, що вмирає.
Вона фотографувала й шкодувала, що не може зберегти рухи, жести, черговість поглядів у їхній реальній послідовності. Вона безповоротно втрачала можливість зафіксувати картини, які більше ніколи не повторяться. Магія фотографії полягає не лише в грі світла, а передусім у кульмінації моменту. Так вона це називала. Боялася, що, не дай Боже, пропустить цю кульмінацію, коли після кожного клацання затвора фотоапарата мусила ручкою перемотувати плівку. Вона нервово позирала на цифри, що відлічували число кадрів до кінця касети. Коли вона зробила перший знімок, лічильник показував цифру «двадцять вісім». Анна вирішила спинитися тоді, коли вискочить цифра «вісім». їй хотілося приберегти кадри на кілька світлин «на потім». Не знала, що буде потім та й взагалі чи настане це «потім»...
Вона здивувалася, чому раптом тут опинився Цейс. Важко було уявити, щоб есесівця такого рангу не впустили до сховища. До того ж, вона вважала, що Цейси таємно збудували бомбосховище під своєю віллою. Виявляється, це не так. Вона подумала, що, може, Цейс запізно дізнався про наліт і йому в цьому хаосі не вдалося дістатися до жодного сховища. Серед дикого, нестямного натовпу людей, що у розпачі збіглися до сховища, його бездоганний мундир есесівця не давав ніяких переваг. Навпаки. Він викликав приховану агресію, ненависть і бажання помстити- ся. У Дрездені віддавна знали, хто є винуватцем того, що тепер тут коїться. А те, що ще зовсім недавно всі хором кричали: «Хай живе!», «За рейх!», «За фюрера!» і «Вічна слава!» — швидко забулося.
Такою ж була юрба спершу в Греції, потім у Римі, потім у всьому світі, а тепер тут. Нічого нового. Юрба не має мозку, отже, не думає й кричить «віват» на честь будь-чого, як тільки хтось зачне. Юрбу дуже легко спокусити. Гіт- лер — а більшою мірою Геббельс — вивчили її психологію. НСДАП без юрби була б усього лише малою партією вусатого психопата з Австрії. Зовсім мізерною. Так міркував її батько. Вони часто говорили про це. Батько намагався все зрозуміти. І юрбу теж. І пояснити Анні. Він стверджував, що в кожній юрбі знайдуться люди, які стоять осторонь і уважно до всього приглядаються. Потім вони роблять власні висновки й утворюють свою власну юрбу. Гіт- лер без юрби — ніхто. Батько розповів їй про незвичну світлину, опубліковану в місцевій дрезденській газеті в листопаді 1938 року. Оскільки для неї світлини були переконливим аргументом, то він спустився в підвал і приніс стару, вкриту пилом підшивку газет. Він показав ту світлину. Її було знято з літака або з якоїсь високої вежі. Світлина була дуже відмінної якості. На ній було видно, як на одній з площ Дрездена тісна юрба витягує руки вгору з криками «Хайль Гітлер!». Незліченна кількість тіл, злитих воєдино. Наче одна рука. Лише один-єдиний чоловік стоїть у задумі, схрестивши руки на грудях. Найприродніша людина на тій світлині. Хоча й схожа на статую. Наче невміло вмонтована аматором фотомонтажу постать. Диво-вижно нереальна. Її батько був гордий за того невідомого чоловіка. «Я хотів би з ним познайомитися і подякувати йому», — сказав він, згортаючи підшивку. «Кожна юрба має символ свого абсурду», — додав він. — Той чоловік і є, власне, таким символом. На юрбу не можна покладатися. Юрба сама по собі, наче граната, з якої витягнено чеку, щомиті може вибухнути, а юрба, якій загрожує смертельна небезпека, взагалі непередбачувана».
Альбрехт фон Цейс прекрасно знав про це. Есесівців спеціально навчали, як правильно поводитися в юрбі. Очевидно, сам Цейс і навчав. На вхідній брамі до його вілли висіла позолочена табличка з вигравійованим повним іменням Цейса: «Проф. д-р Альбрехт фон Цейс». Це повинно було змусити навіть листоношу вклякнути в пошані. У Німеччині той, хто не має «фон», хоче мати принаймні «д-р» перед прізвищем. У Цейса було і те, й те, ще й ефектне «проф». Тріумф марнославства. Цікаво, що буде вигравійовано на надгробкові Цейса. Садівник і лакей Цейса, той, черешневий, щодня плювали на ту табличку й ретельно полірували її.
Анна не могла збагнути, як людина з титулом професора стала есесівцем. Вона вважала, що до СС, як воші в
брудному волоссі, прилипають лише декласовані «про- лі», ті, що ледь-ледь навчилися писати й читати. Батько спитав її, що таке «пролі». Вона здивувалася, що він цього не знає. У її школі всім було відомо, хто такі «пролі», — їх зневажали і водночас боялися. Це були безмозкі створіння в коротких шкіряних баварських штанцях на шлейках, із витесаними з дерева бутафорними пістолетами за поясом, вимальованою чорнилом свастикою на передпліччі та з піною на губах. Мініатюрні есесівці іп вре.
Батько пояснив їй, що все якраз навпаки. Це есесівців перетворювано з «пролі» на професорів. Таке явище є типовим для будь-якої диктатури. Наукові звання в «часи, хворі на ракові пухлини», надають не за розум, знання й працьовитість, а лише «за вірність» режимам. А щоб зберігати вірність диктаторам, треба бути цілковитим ідіотом. Чи то пак «пролем»...
І все ж у кожному разі Цейс — навіть без звання професора — не ризикував би ввійти до громадського бомбосховища. Ненависть до себе відчувають навіть тварини. Ненависть до будь-якого есесівця в натовпі біля бомбосховища знесиленого рейху, що не кажи, була стократ більшою, ніж продиктована владою ненависть до євреїв. Нав’язана ненависть неприродна. Любити й ненавидіти можна тільки з власної волі. Жодна пропаганда не може примусити полюбити. Ненавидіти — здатна. Та лише тих, хто примушує ненавидіти.
Анна вирішила, що Цейс, як і решта, сховався в церкві, опинившись у безвиході. Однак вона не могла зрозуміти, чому він усе ще тут. Адже він міг піти звідси вже після першого нальоту.
Вона дивилася, як він сидить під вівтарем і стриже нігті на пальцях ніг. І раптом помітила, що до нього наближається її мати. Вона поволі підійшла до Цейса, присіла збоку на сходах, що вели до вівтаря. їхні тіла майже доторкалися. Мати заговорила. За мить Цейс, не піднімаючи голови, відсунувся подалі, а мати лишилася на своєму
місці. Було добре видно, що вона щось вигукує на адресу Цейса. Підняла руки, стиснула кулаки, почала нервово жестикулювати. Потім ляснула долонями по східцях, що вели до вівтаря. З амвона Анна не могла почути, що каже мати, бо була занадто далеко. Окрім того, за стінами церкви почулися якісь дивні звуки. Невдовзі вона впізнала їх, хоча й не було чути виття сирен. Коли до неї долинув звук вибуху першої бомби, вона все зрозуміла. Починався черговий наліт...
Анна озирнулася. Місце перед вівтарем враз спорожніло. Там лишилися тільки Цейс та її мати. Ніби те, що коїлося довкола, їх зовсім не обходило. Її мати все ще розмахувала руками. Цейс стриг свої нігті. Мати намагалася до нього докричатись, але її голос губився в гуркоті вибухів.
Анна прудко відбігла в дальній куток амвона. Дівчина в темно-синій вовняній сукні лежала на підлозі, поклавши голову на груди чоловікові в уніформі. Той ніжно й спокійно гладив її волосся. Іноді він підводив голову й цілував його. Анна лягла біля них. Дівчина міцніше притулилася до чоловіка, звільняючи місце. Анна заплющила очі. Крізь зімкнені повіки відчувала спалахи вибухів, відблиски яких були видні через пробоїну в покрівлі. Вона притулилася до дівчини. Чоловік просунув руку й обійняв їх обох. Вона відчувала дотик його долоні на плечах. Заплющила очі. Знову віршами Рільке почала благати, щоб настала тиша. Адже минулого разу, коли, обнявши Лукаса, вона просила про це, тиша настала. Дівчина затремтіла й розплакалась. Потім міцно стиснула руку Анни. «Люблю тебе, люблю тебе, пам’ятай, що я тебе люблю...», — повторювала дівчина вголос. Анна теж полюбила її. На цю коротку мить. А може, уже й назавжди. На все життя. У хвилину всепоглинаючого страху людина здатна полюбити кожного, хто в ту мить є поряд із нею. Будь-кого.
Вона пригадала бабусю Марту. Як та помирала...
Того пополудня вони сиділи навпроти одна одної на кухні. Пили «чай». Коли в чашці немає ані чаю, ані цукру, а є лише вода, допомагають фантазія й почуття гумору. Навіть під час війни, а може, саме тоді. За це вона й лю-била свою бабусю й пишалася нею. Коли в домі не було вже навіть яєць, бабуся Марта, як завжди щодня о третій пополудні, кликала її на кухню на Kaffe und Kuchen. Роз-стеляла на столі мереживні серветки, ставила на них порцелянові чашки, а на блюдця клала по шматочку хліба з конфітюром. А іноді тільки хліб.
Того дня вони були самі. Мати пішла до міста, аби ді-стати якусь поживу. Раптом почулося вищання гальм і, за хвилину, грюкіт у вхідні двері. Вона хутко підбігла до вікна. Побачила два мотоцикли й автомобіль. По сходах затупотіли кроки.
— Відчиніть! Негайно відчиніть!
Бабуся Марта повільно підвелася з-за столу. Спро-квола підійшла до дзеркала. Спокійно поправила зачіску. Так, наче саме це, а не щось інше було зараз найваж-ливішим. Обернулася до Анни, подивилася їй в очі. Не сказала ні слова й пішла до дверей.
— Ви переховуєте в домі єврея! — гаркнув з порога офіцер у чорному мундирі.
Четверо солдат із гвинтівками вбігли до кімнати.
— Ми тут нікого не переховуємо. Ми самі. У цьому помешканні немає ніякого громадянина єврейського похо-дження, — відповідала бабуся, не підвищуючи голосу й не зводячи погляду з рухливих очей офіцера.
Той на мить відвернувся, натягнув на руку чорну рука-вичку, старанно розгладив її другою рукою і щосили вда-рив бабусю. Анна все виразно бачила. І закричала. Та бу-ло вже пізно. Сиве волосся бабусі, стягнене в жмут, розси-палося, закриваючи лице, кінчики волосся забарвились кров’ю. Вона побачила, як бабуся осідає на підлозі.
— Обшукати дім! Перевірити скрізь! — верещав офі-цер. — Де єврей?!
Вона хотіла підбігти до бабусі, що лежала на підлозі, але солдат заступив їй дорогу й притиснув її прикладом до стіни. Вона відчула холод металу на шиї і його дихання на своєму обличчі. Від нього тхнуло пивом.
— Євреї — це не громадяни, стара суко. Євреї — це блощиці. Блощиці! Ти зрозуміла?! Де єврей? — не вгавав офіцер і взутою в чобіт ногою копав жінку, що лежала на підлозі.
Молодий солдат, притискаючи дівчину до стіни, задер їй спідницю й почав мацати стегна. Рвучким рухом розірвав її трусики і вставив палець досередини. Анна заплющила очі й зціпила зуби. Відчувала відразу й біль. Передусім відразу. Зігнувши коліно, вона щосили вдарила солдата в пах. Вибухнувши прокльонами, він двигонув їй у живіт і під груди. Це було нестерпно боляче.
— Шукайте єврея! Ти теж, Вольфгангу! — скаженіючи щораз більше, вигукував офіцер.
Вольфганг облишив її й слухняно рушив «шукати єврея». Він підійшов до стелажа з книжками й перевернув його. Світлина батька в скляній рамці, що стояла на одній з поличок, впала й розбилася. Анна бачила, як чобіт солдата топче світлину. Вона накинулася на нього з кулаками, ледве дотягуючись до його голови. Досі не розуміє, чому тоді стала кричати англійською мовою:
— You fucking son of a bitch, you fucking less than nothing. I recognize you, you fucking minus zero. You could hardly spell your fucking own, fucking name without errors in the school. You are a fucking nobody, and you will always be!.. — кричала вона, обсипаючи його ударами.
Вольфганг, швидше за все, не розуміючи ні слова, відмахувався від неї, як від настирливої мухи. Потім він різко штовхнув її і, сміючись, поволі пішов геть. Вона впала, вдарившись головою об стіну. Відчула смак крові в роті. Спробувала підповзти до бабусі, що лежала на підлозі. Офіцер не дав їй наблизитись. Стоячи між ними, брутально відштовхнув чоботом. Нахилився над бабусею, стискаючи сигарету в зубах, процідив:
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |