— Запам’ятай, стара суко, євреї не громадяни. Вони воші й блошиці...
Анна бачила обличчя бабусі між широко розставлени-ми ногами офіцера в чорному мундирі. Вона спокійно по-сміхалася, дивлячись есесівцю в очі. Анна не знає, чи са-ме в ту мить бабуся помирала. Вона лиш знає, що коли кімната спорожніла й запала тиша, бабуся вже не жила.
У передостанню хвилину ми здатні полюбити кожного, хто поруч із нами. Будь-кого.
Вона міцно притулилася до дівчини у темно-синій сукенці, і прошепотіла їй на вухо;
— Я теж люблю тебе.
Увесь час до неї долинали гудіння літаків і гуркіт вибухів. Нараз вона відчула, як заходила ходором підлога. Певно, одна з бомб упала зовсім близько. Будівля здригнулася від вибухової хвилі. А за хвилину частина покрівлі, що оточувала вирву, утворену від попереднього бомбардування, відламалася й з тріском упала додолу. Потім усе затихло. Долинав лише звук літаків, що відлітали. Вона зірвалася на ноги й підбігла до балюстради амвона. Побачила Цейса, який нахилився над частиною склепіння, що притиснуло її матір.
Анна збігла сходами вниз. Разом с Цейсом вони спробували підняти кам’яну балку склепіння. Потім вона побачила біля себе Ротенбергів і Лукаса. Невдовзі з’явився садівник Цейсів. Той самий, що збирав черешні. Цейс, покрикуючи, віддавав накази. Мати Лукаса вклякла біля її матері, запихаючи під балку каміння, щоб підняти її хоча б на міліметр. Батько Лукаса стояв поруч. Садівник звертався до Ротенбергів на ідиш. Він говорив з ними на ідиш! Раптом кам’яна балка зірвалася з однієї з підпорок, які підкладала під неї матір Лукаса. Цейс вибухнув прокльонами. Садівник підійшов до нього і сказав:
— Не кричи, батьку, вона не винна. Чуєш? Не кричи! Хоч зараз не кричи, не треба...
Він став поміж Цейсом і Ротенбергом, схопився за балку обома руками й скомандував:
— Ану всі! Щосили! Вгору...
Мати Лукаса, не вагаючись, пірнула під балку і підставила спину, намагаючись підняти її.
Анна вклякла перед матір’ю. Легенько обтерла жовтий пил з її лиця й волосся. Цейс присів збоку й витягнув із кишені бляшану флягу. Він спершу скропив обличчя матері, а потім приставив флягу до її рота. Цівка води зволожила стиснені вуста. Він пальцями розтер воду на її губах.
— Шановна! Шановна пані Бляйбтрой, отямтесь. Я вам усе поясню, я заступався за вашого чоловіка, я особисто звертався до Берліна в його справі, — говорив він, ніжно гладячи її лице. — Ви не можете отак відійти, не вислухавши мене, ми ж бо не завершили нашої розмови. Ви не можете! Пані Бляйбтрой, я дуже прошу... Я Вам наказую!
За хвилю до них підійшов молодик у чорній сутані з маленькою чорною книжечкою в руках. Ротенберги і садівник кудись зникли. Цейс повернувся до чоловіка в сутані й сказав рішучим голосом:
— Прошу негайно привести сюди лікаря. Чуєте?! Негайно! Це наказ! Я — Альбрехт фон Цейс! Ви чуєте?! Професор доктор Альбрехт фон Цейс...
Не звертаючи уваги на його слова, чоловік у сутані підняв материну руку, що звисала зі сходів. Доторкнувся до зап’ястя. Глянув на годинник. Затим зняв окуляри й притулив до вуст матері. Через кілька секунд уважно роздивився скло, піднявши окуляри до світла, що струмувало з отвору в даху. Потім, звертаючись до Цейса, спокійно, але з неприхованою іронією в голосі, сказав:
— Шановний пане професоре й докторе, я ще й лікар. На жаль, ця жінка мертва. Я негайно повідомлю санітарів, щоб вони прибрали тіло. І складу відповідний акт. У мене є чіткі інструкції. Це наказ декого значно вищого за вас званням. Ми повинні негайно прибирати трупи, щоб уникнути епідемії. Я не знаю, доки триватимуть нальоти. Пан професор, гадаю, розуміє це. Такі нині часи. Гауляйтер Мучман видав стосовно цього спеціальні вказівки, які, я сподіваюся, добре відомі вам, судячи з вашого чину. Чи є ви, пане професоре, членом сім’ї покійної? А може, ця нещасна була вам знайома особисто? Можли- во, це була близька вам людина? — спитав священик, від-криваючи чорну книжечку й витягаючи з кишені сутани олівець.
Альбрехт фон Цейс встав. Поправив краватку. Ретельно застібнув мундир на всі ґудзики. Струсив з нього пил. Зірвав червону пов’язку зі свастикою. Кинув її в бік священика і відійшов на кілька кроків. Сходами піднявся до вівтаря. Став на коліна. Витягнув із кобури пістолет. Вставив його собі в рот і вистрелив.
Не вірячи своїм очам, Анна дивилася на тіло Цейса, що лежало на паркеті перед вівтарем. Кров стікала цівками вздовж цоколя мармурової лави. Туди кинувся садівник.
— А ви, пані, не родичка покійної? Може, вона була вам близька чи знайома? — почула вона за мить спокійний голос чоловіка в сутані. Так, наче нічого й не сталося.
— Була мені ця «особа», як пан її називає у своєму безмежному милосерді, близькою, що тобі, курва, й не снилося! Я її дочка, — процідила вона крізь зуби. — І не смій більше торкатися до моєї матері. А тим паче молитися за неї, якщо тобі це раптом спаде на думку. Бог не прийме твоєї фальшивої молитви й не повірить у неї. Ти, мерзенний нацистський священику, бюрократе з чорним блокнотом. А тепер геть звідси! Негайно! Гидото! Чеши звідси! Ти, чорна бездушна шельмо в чернечій сутані з олівчиком!
Чоловік у сутані без жодного виразу емоції на обличчі старанно записував усе, що вона говорила, час від часу перегортаючи сторінки в записнику. Чим менше він реагував, тим голосніше вона кричала. Інколи він поправляв окуляри й позирав на годинник. Коли вона завершила свою тираду й зайшлася конвульсивним істеричним плачем, він несподівано витягнув із кишені штанів під сутаною стругачку й почав загострювати олівця. Стружки з олівця поволі падали на обличчя її матері, що лежала на сходах церкви.
Вона встала. Перестала плакати. Відчувала ненависть. Страшну ненависть. Лише ненависть. І бажання помсти. Пульсуюче у скронях прагнення помсти. Вона випросталася. Поправила волосся. Так, як колись її бабуся. Повернулася спиною до священика; нахилилася за каменем. Вибрала найбільший із тих, що валялися довкола і який могла втримати в руці. Обернулася й пожбурила його що-сили. Чоловіка в сутані вже не було. Камінь покотився сходами, що вели до вівтаря, й спинився біля дерев’яної лави у східному нефі церкви. Маленький замурзаний хлопчик виліз з-під оберемка соломи й побіг до каменя. Підняв його й підійшов до неї. Потім поклав камінь біля її ніг, усміхнувся й хутенько відійшов. Став віддалік, чекаючи, поки вона знову кине каменем у його бік. Вона зрозуміла, що він хоче з нею бавитися. Її мертва мати лежала неподалік від трупа Цейса, а вона, наче в якомусь трансі, відокремлена від світу, кидала камінь хлопчикові! Наче те, що сталося щойно перед цим, не мало ніякого значення. Кидала, вдивляючись у камінь, що котився по паркету, затим дивилися на рученята хлопчика, який піднімав камінь, підбігав із ним до неї, а вона знову кидала. Камінь, що котиться, хлопчик, що біжить... Злість, яка вирувала в ній, поволі втишувалася. Її огортав смуток. Вертався розпач.
Нарешті хлопчикові набридло бавитися. Він пробіг повз неї. Вона поволі повернула головою за ним. Четверо санітарів у заплямованих кров’ю білих халатах поверх армійських шинелей, проштовхувалися крізь натовп до вівтаря. Підійшли до священика. Перекинувшись з ним кількома словами, санітари рушили до тіла Цейса, розсуваючи ношами людей, що з’юрмилися в тому місці. Вона підбігла до вівтаря. Присіла біля матері. Гладила її по голові. Плакала. Крізь сльози побачила, як на зап’ясток Цейса навішують жовту бирку на гумці. Один санітар, схилившись над тілом, щось на ній написав. Затим відірвав від бирки клаптик, підніс руку догори й крикнув:
— Родичі є?
Натовп затих. Ніхто не озивався! Санітар повторив запитання. Анна очима вишукувала сина Цейса. Він стояв у темному закутку за вівтарем обіч Ротенбергів. Не могла роздивитися його обличчя. Спершу їй захотілося підійти до нього. Але вона швидко отямилась. Адже син Цейса був євреєм! Євреєм! Вона підійшла до санітара
— Цей чоловік, наскільки мені відомо, був тут сам. Без родичів, — збрехала вона.
— А ви йому хто? — спитав гладкий санітар, уважно придивляючись до неї.
— Як це хто?
— Ну, хто? Він був офіцером СС. У цьому разі ми мусимо писати рапорт. — Наскільки ви були близькі з ним?
— Я?! Близька з ним? Ще чого! Я його ненавиділа, — заперечила вона й квапливо відійшла.
Санітари поклали тіло Цейса на ноші. Зняли з нього кітель і прикрили ним розтрощену кулею голову. Двоє інших підійшли до неї. Мовчки поклали на ноші тіло матері. На зап’ястя повісили жовту бирку. Один із санітарів вручив Анні клаптик жовтого паперу. Вона піднялася й рушила за ними. Перед брамою зі східного боку церкви стояла вантажівка. Санітар, проходячи мимо неї, крикнув до водія:
— Тут це вже остання.
Хтось підняв брезент над заднім бортом вантажівки. Анна подивилася туди. Побачила купу трупів. Санітари підняли ноші. Чоловік у білому халаті, що стояв у кузові, енергійним рухом затягнув їх досередини. Брезент опустився. Санітари попрямували до кабіни. Усе відбувалося дуже швидко. Анна хотіла закричати й побігти за ними. Але не могла видобути голосу. Не могла зрушити з місця. Раптом перед очима все,закрутилося. Вона зомліла.
Дрезден. Німеччина, близько полудня, четвер,
15 лютого 1945 року
Вона переконалася, що фотоапарат, надійно обгорне- ний светром, лежить у валізці й вийшла з церкви через бічні двері. Морозне повітря лютневого передполудня освіжило її. З-за хмар просвічувало сонце. Віяв сильний вітер, піднімаючи сірі клуби пилу, який проникав у очі й рот. Вона закутала шию шарфом, застібнула пальто на всі ґудзики, натягнула на голову вовняну шапку й рушила в бік Грюнерштрасе. За якусь хвилю, одурманена свіжістю повітря й засліплена світлом, вона відчула, що дуже стомилася. Важко-дихаючи, спинилася, поклала валізку на підмурівок і повернулася обличчям до церкви. На тлі довколишніх руїн вона була схожа на напіврозвалений склеп. Наче обрубок, що стирчить на цвинтарі, через який тільки-но проїхала танкова колона. Глухі стіни, зяюча діра в покрівлі, порожні очниці вікон, колись закритих вітражами, навстіж відчинені двері нагадали їй піщаний замок на пляжі, зруйнований нестримною хвилею. Вони з батьком зводили чудові піщані замки, й він оповідав про кожен із них дивовижні історії. З духами, відьмами, білими дамами, що блукають уночі по кімнатах, з камерами тортур, таємними ходами, вежами, відважними лицарями на конях і красивими принцесами, які чекають на тих лицарів. Іноді до них приєднувалася — як тоді, під час канікул на балтійському узбережжі — мати і, заслухавшись, вдивлялася в батька, наче зустріла його вперше в житті...
Анна взяла валізку й пішла далі. Майже не впізнавала місць, де ще вчора були вулиці, перехрестя, стояли будинки й росли дерева. Пригадала собі слова бабусі про те, що «колись настане розплата, бо кара за скоєне зло неминуча». Анна зі здивуванням подумала, що їй зовсім не жаль цього міста. їй не жаль цих випалених мурованих стін, що розсипаються в пил, наче порохнява з пемзи, коли її трутити ногою, не жаль їй жодного каменя у цьому місті, знищеному як кара за зло, як і пророкувала бабуся. Вона йшла навмання, вже не годна плакати й не відчуваючи болю. Видряпувалася на купи каміння, провалювалася в ями зі сміттям, що утворилися на місці глибоких вирв після вибуху бомб. Відчувала сморід від спалених тіл, що долинав з вентиляційних труб і підвалів. Проходила повз обвуглені трупи, обгорілі дитячі візочки, відкриті валізи з шовковою жіночою білизною, протези ніг, разом з відірваними кінцівками, присипані піском дитячі іграшки, відірвані від тулуба голови з відкритими очима чи з дірами очних ям, сплетені в прощальному стисканні руки, що лежали за кілька метрів від тіл, яким вони колись належали.
Вона спинилася. Сіла на валізку й глибоко вдихнула повітря, намагаючись втамувати ниючий біль у грудях. Почувалася вкрай знесиленою. Змогла ще підбігти до розваленої стіни, за якою колись була кухня чийогось помешкання, опустилася на коліна й почала блювати. Невдовзі відчула полегшу. Підвелася. До решток стіни, що залишилася з цілого будинку, була пригвинчена кухонна раковина. На столі поряд з раковиною стояв кухоль з недопитим чаєм, на білому порцеляновому блюдці лежав надкушений шматок хліба з маслом і засохлим жовтим сиром. На стіні над раковиною висіло дзеркало, вкрите іржавими патьоками. На маленькій скляній поличці під дзеркалом стояли чотири алюмінієвих кухля з зубними щітками. Дві з них явно були дитячими. Вона дивилася на все це, як на страхітливу картину. Рештки нормального життя, що збереглися тут, у цьому місці, до настання кінця світу, були схожі на ретельно продуману сюрреалістичну інсталяцію божевільного художника. Ні, це не була витончена композиція, покликана вразити істинних шанувальників мистецтва. То був цілком реальний шматочок міста Дрездена, близько полудня, в четвер, 15 лютого 1945 року.
Вона бігцем вернулася до валізки. Поспіхом витягла фотоапарат. Пам’ятала, що лишилося вісім кадрів. Поволі підійшла до стіни з раковиною і зупинилася за кілька метрів від руїн. Терпляче очікувала, поки з-за пошматованої сірої хмари визирне сонце. Акуратно виставила витримку й діафрагму. Натиснула кнопку затвора фотоапарата. Відчула краплини поту на скронях. Одним махом зірвала з голови вовняну шапочку. Обережно сховала фотоапарат у шкіряний футляр і пішла до валізки. Ступивши кілька кроків, вона, вражена безглуздям своєї думки, раптово спинилася. Поволі повернулася до раковини. Огледілась, чи ніхто не стежить за нею, відкрутила кран.
Звідти потекла бура рідина, але вже через кілька секунд почала текти кришталево чиста вода. Дивлячись на воду, вона розплакалася. Підставила відкриті уста під струмінь і почала жадібно пити. Це місто все ще жило...
Вона пішла далі. Апарат висів на грудях, і час від часу вона хапалася за нього. Лічила кадри, що лишилися. Притиснене уламками балкона тіло жінки з мертвим немовлям на руках. Ще шість...
Поволі підходила до дому. Зумисне відтягувала ту хвилю. Уповільнювала ходу, спинялася, переконувала себе, що мусить перепочити. Натикалася на людей. Вони сиділи або лежали обіч уламків сходів, вивернутих воріт і хвірток чи решток стін, що лишилися від їхніх помешкань. Своєю присутністю вони, наче коти, позначали свою територію, що це тільки їхній дім, що вони повернулися й лише вони мають право на це місце.
Вона йшла і йшла. Кам’яна ляда — єдине, що нагадувало крамницю м’ясника Мюллера, у якого бабуся купувала шинку. На запорошеному тиньком мармуровому столі лежали перекинуті терези, заплямовані бурою засохлою кров’ю. Ще п’ять...
Дісталася до Грюнерштрасе. На перехресті з Ціркус- штрасе з’явилися військові вантажівки, що звозили трупи з довколишніх вулиць. Машини під’їжджали задніми бортами якомога ближче до краю рову, обгородженого низьким кам’яним парканом, і солдати розвантажували наповнені тілами кузови, кладучи трупи один на одного впоперек рову. Покривши весь рів шаром тіл, солдати накладали наступний. Молодий чоловік у білому, поплямованому кров’ю фартусі, з цигаркою в зубах сидів на дерев’яному стільці на кам’яному підвищенні майже посередині рову. Солдати, поскладавши трупи у рові, підходили до нього, і він щось записував у розкладеному на колінах зошиті. Ще чотири...
Рів перетинав Грюнерштрасе впоперек на всю ширину. Тому їй довелося звернути на вулицю Ціркусштрасе, щоб потім, ідучи вздовж Сайдніцерштрасе, знову вийти на Грюнерштрасе. Насправді ж Сайдніцерштрасе як вулиця вже не існувала. Стіни зруйнованих будівель утворили щось на взірець дюни з розмеленої цегли. Вона вибралася на верхівку дюни й пішла далі. Несподівано почувся дитя-чий плач. Маленька дівчинка сиділа біля старого чоловіка в капелюсі, дивилася на свою руку, обмотану бавовняною шматиною, і крізь плач повторювала раз по раз ту саму фразу: «У мене лише сім пальців, дідусю, лише сім пальців...».
Дідусь помітив Анну, встав із каменя, на якому сидів, і підійшов до неї.
— Чи нема у вас часом морфію? — спокійно запитав він. — Я дам вам за нього свою обручку. Щире золото. Довоєнне. Є? — перепитав дідусь, слинячи пальця й знімаючи з нього обручку.
Вона спинилася, поклавши для певності руку на фо-тоапарат.
— У мене немає Морфію. Але на початку Грюнерштра- се є санітар. Може, у нього є. Має бути. Ідіть до нього. А я тим часом побуду з малою, — відповіла Анна.
— Отой товстун, що рахує трупи? Я вже сто разів був у нього. Немає в цього мертвоїда нічого, він мене просто прогнав. Сучий син. У нього навіть горілки немає. Може, у вас є горілка? За пляшку горілки я дам вам обручку. Коли я напою малу, то їй не буде так боляче. І мені теж...
— Горілки немає. Але я знаю, де вдома мама ховала горілку. Я мешкаю на Грюнерштрасе, 18. Це недалеко. Якщо я знайду горілку, я вам її принесу.
— Я дам пані обручку. Щире золото. Довоєнне... — чула вона за спиною голос, що віддалявся.
Вона перестала лічити кадри. їй набридло. Тут усюди й усі щось лічать. Одні — трупи, інші — пальці. До того ж є речі, які не слід показувати. В жодному разі. Вона заховала апарат у футляр, обережно поклала його у валізку і поспіхом видерлася на купу сміття, щоб якомога швидше дістатися додому.
Першим доказом того, що вона недалеко від рідного дому, був уламок балюстради балкона з вілли Цейсів. Він лежав на гілках поваленої черешні в їхньому саду. Вона прекрасно знала той балкон. З прямокутної плити стирчали, наче обрізані ножицями, три куски спіральних колон. Наче з кошика для квітів. Вона й гадки не мала, що коли-небудь відчує те, що відчула тепер. Що почне плакати — зі зворушення — оглядаючи уламки балкону Цейсів. А нині заплакала...
Вона пройшла далі, оминаючи стовбур черешні. По-бачила двох чорних сусідських котів, які поїдали нутрощі мертвої вівчарки Цейсів. Неподалік походжала ворона, чекаючи на свою чергу. За кілька метрів Анна спинилася перед високим, схожим на гатку, насипом із потовченої цегли, тиньку й землі. Видряпалася на вершину і глянула перед себе. Від будинку на Грюнерштрасе, 18 зосталася тільки одна стіна, обриваючись кривою лінією на рівні третього поверху! Та, що зліва, коли дивитися з саду Цейсів, та, на якій бракувало клямки від дверей, що вели з подвір’я до сходів і в підвал. Анна спустилася вниз. Оббігла стіну й зупинилася на тротуарі з боку вулиці. Серед каміння, бляхи, металевого пруття і битого бетону вона побачила край грубої коричневої дошки і поквапилася підійти ближче, бо впізнала уламок дубового столу з покою бабусі Марти. Поставила валізку, зняла пальто і, схопивши кінець дошки, щосили потягнула її на себе. Тієї ж миті почула за собою хрипкий голос:
— Я вам допоможу. Дерево тепер понад усе. Це дуже слушно. Особливо вночі, коли стає зимно...
Вона рвучко обернулася. Неподалік від неї, зіпершись на стовп вуличного ліхтаря, стояв молодий чоловік. Фор- менна шинель солдата вермахту, підперезана дротом, була йому настільки велика, що поли мели бруківку. Чоловік мав довге темне волосся, що опадало на його лоб, перебинтований закривавленою пов’язкою. З дроту звисала каска. Біля ніг на сірому брезентовому заплічнику лежали скрипка і смичок.
— Чого ти стирчиш там, як кілок? Допоможи! — крикнула Анна сердито.
Чоловік умить опинився поруч і всім тілом навалився на дошку.
— Послухай, давай зробимо так, — сказав він, — ти повисни на дошці, а я спробую її витягти. Ти важча за мене. Старайся розхитувати її, наче хочеш переламати її надвоє. Це допоможе її вивільнити.
Вона з образою глянула на нього, зачеплена словами про вагу.
— Я зовсім не важча за тебе, хлопче! І ніколи не буду. Розумака. Теж мені джентльмен! — крикнула Анна, непомітно поправляючи светр.
— Взяли, разом! Нумо!
Вони впали майже одночасно. Вона вдарилася голо-вою об тонку кірку льоду на поверхні брудної калюжі в широкій борозні поміж двома пласкими пагорками ще-беню. І тут-таки почула дзенькіт каски і крижаний холод води на обличчі. Чоловік, не випускаючи дошки з рук, впав на купу замерзлого груддя обіч калюжі. Спересердя він відкинув дошку й підповз до Анни. Став на коліна біля її голови й запитав:
— Усе гаразд? З вами, тобто з тобою?
Дістав з кишені шинелі згорнутий бинт й почав ле-генько стирати бруд з її обличчя. Сказав з усмішкою:
— Не варто, мабуть, через ту дошку...
Анна, відпихаючи його руку, різко підвелася.
— Чого? Чого не варто? — спитала вона з викликом у голосі.
— Ну, цієї гімнастики. Це дерево зовсім не годиться для вогню. Надто товсте...
— Слухай-но, розумако, — процідила вона крізь зуби, з усієї сили намагаючись стримати сльози, — ця дошка — частина мого дому. Єдине, що я тут поки що знайшла. Чуєш?! Мого дому! А до вогню, якщо тобі так уже кортить, можеш вкинути свою скрипку.
Чоловік одразу перестав посміхатися. Його лице спохмурніло. Вона бачила, як у нього тремтять руки. Він встав і без слова вернувся під ліхтар. Узяв скрипку, закинув за спину заплічник і поволі побрів через руїни до дерев з протилежного боку вулиці. Анна дивилася, як він відходив усе далі й далі. І раптом заплакала.
— Вибач, — крикнула йому в спину, — я не те хотіла сказати! Я сама завжди хотіла грати на скрипці. Але я не вмію. Я навіть не знаю, як тебе звати! Вернися! Хоча б на хвилинку. Я хочу подякувати тобі. А потім іди, куди хочеш. Прошу тебе! Дозволь тобі подякувати.
За мить він уже зник за черговою купою сміття. Вона підійшла до дошки й ногою підсунула її до валізки. Одягла пальто. Бинтом, який залишив хлопець, перев’язала покалічену руку. Потім сіла на валізку спиною до того місця, де ще два дні тому була широка жвава вулиця, а тепер зяяла величезна яма, наповнена битою цеглою, змішаною із землею. Перед нею стирчала частина стіни з дверима, що вели на площу, засипану камінням і шматками тиньку. Нараз Анна відчула, що зовсім задубіла від холоду. Щільно закуталася в пальто і заплющила очі. Заснула...
Вона витягла руку, намагаючись намацати долоню Лукаса. Ротенберг декламував вірш Гете, обидва з батьком курили. Дівчина в темно-синій сукенці розчісувала волосся бабусі й частувала її черешнями. Гіннерк у сутані священика причащав її матір і щось занотовував на аркуші паперу. Цейс тримав на колінах голе немовля з чор- ною пов’язкою на оці. Маркус у великій, продірявленій осколками касці стояв навколішки перед вівтарем, притулившись до вівчарки Цейсів. Санітар у заплямованому кров ’ю фартусі будував із нею на пляжі піщані замки. Мати Лукаса в червоній чернечій сутані через величезну лійку вливала до кропильниці буру воду. Садівник Цейсів стояв на драбині під склепінням церкви й, дивлячись у люстерко, голив свою довгу бороду. Сама ж вона у білій сукенці для першого причастя прогулювалася на галявинці, що пахла лавандою, й фотографувала метеликів. Один метелик раптом злетів із пелюстки білої троянди. Анна виразно чула тріпотіння його крилець. Метелик летів до неї і ставав усе більшим і більшим. Почулося виття сирен. Вона побігла. Простягла руку до /Іукаса...
Хтось термосив її за плече.
— Не треба мені ні за що дякувати, — почула вона, — бери-но краще свої речі. Вони знову прилетіли. Недалеко звідси є підвал. Тут, у цій пустелі, вже нема що бомбити, та все-таки нам ліпше сховатися куди-небудь під землю...
Ще якусь мить вона зоставалася у своєму сні. Затим широко розкрила очі. Упізнала його.
— Ти повернувся, — прошепотіла вона, тулячись до хлопця, — повернувся? Ти зіграєш мені щось потім?
Він посміхнувся. Ніжно погладив її волосся.
— Біжи за мною. Це близько.«
Вона чула гул бомбардувальників. Не встигала за ним. Щоразу спинялася. Він вернувся по неї.
— Слухай, побудь тут хвилину. Я закину в підвал за- плічник і скрипку й повернуся. Стій на місці. Чуєш? Тут близенько. Тобі дуже потрібна ця валізка? — невпевнено спитав він.
— Потрібна...
Він залишив її саму. Літаки були все ближче. їй стало страшно. Невдовзі, важко дихаючи, хлопець повернувся. Узяв валізку й подав руку Анні. Вони побігли. Спинилися біля купи каміння й галуззя поряд з дірою під частиною сірої стіни. Спершу він вкинув у діру валізку, потім відсунув ногою кілька каменів. Довгим стрімким каналом вона з’їхала, як на ковзанці, ніби в печеру і впала обличчям на вологий пісок. Миттю встала. Відчула затхлий і вологий запах. Оглянулася. У глибокому мороці ледь-ледь видні- лися якісь обриси. Хлопець, наче вгадуючи її думки, запа-лив сірника. Підійшов до чогось на зразок підставки, сплетеної з дроту й наповненої землею, в яку було повтикано свічки. Підніс полум’я сірника до однієї свічки, потім запалив решту. За якусь мить стало ясно. Під склепінням навпроти вона побачила піраміду з людських черепів. Пірамідальна конструкція торкалася зліва ряду трун, складених у два ряди, один на другий. Віко однієї труни було відкрите. З неї стирчали жмутки соломи.
— Ласкаво прошу до нашого дому... — сказав хлопець з іронією в голосі, подаючи їй руку. — Вибач за цей маленький балаган, але я сьогодні не сподівався на гостей, — додав він, підходячи до відкритої труни й з гуком опустив віко.
У цю мить на вулиці знову почулися вибухи бомб. Ан- на заплющила очі. Витягла руки перед собою, наче шукала щось навпомацки. Хлопець підбіг до дротяної підставки, дмухнув на свічки й пригорнув її до себе. Затим зняв із себе шинель і розстелив на підлозі.
— Приляж, — прошепотів він їй на вухо, — а я швиденько затулю вхід. Зараз повернуся...
Наліт тривав недовго. Зрештою, у неї склалося вра-ження, що все коїться десь далеко від неї. Наче приглу-шене відлуння сварки сусідів за грубою стіною. За якусь хвилину все затихло.
— Хто такий Лукас? Це твій хлопець? — спитав він.
Вони лежали в темряві. Як тільки на вулиці настала
тиша, він розімкнув обійми і відсунувся від неї подалі.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, я хотів спитати, це хтось близький? Це до нього ти... торкаєшся? Ти кликала його уві сні.
— Так, останнім часом я лише до нього й доторкуюся...
— Ти любиш його?
— Люблю? — Вона задумалася на мить, здивована тим питанням. — Не знаю. Але я скучаю за ним.
— Він живий?
— Учора ще був живий...
Він замовк. Потім устав, запалив свічку на одному з черепів. Підійшов до труни, підняв віко, витягнув коричневу пляшку й підніс до губів.
— Як ти гадаєш, вони нас ненавидять? — спитав хлопець.
-Хто?
— Ну, ці американці й англійці?
— Ці, що в літаках?
— Так, ті що в літаках.
— Гадаю, що зокрема тебе й мене ні. Але німців вони ненавидять...
— Ми теж німці.
З Бікіні
— Так, але вони, принаймні так мені здається, бомбардують Німеччину, а не німців. Вони не думають про те, що вбивають при цьому конкретних людей. Вони лише прагнуть стерти на порох Німеччину. Батько розповідав мені, що під час Першої світової війни ворожі окопи були іноді розташовані так близько, що солдати могли дивитися один одному в очі. Дуже часто вони розмовляли між собою, а інколи навіть ділилися провіантом. Та щойно надходив наказ, вояки стріляли один в одного і вбивали одні одних. І зовсім не з ненависті. Швидше задля самооборони. Тому що вояки з окопу навпроти теж отримали такий наказ...
— Ти вважаєш, що в світі ненавидять ще якийсь народ, окрім німців?
— Нині? Певне, що ні. Ми впевнено очолюємо список народів для відстрілу. За нами довго, довго нікого немає, я так гадаю, а далі йдуть японці. Світ зненавидів нас. І, здається мені, коли ми врешті програємо цю війну, так буде й наступні сто років. Тому мені дуже жаль, що в мене таке з біса німецьке прізвище. Та все ж я ніколи не переміню його. З поваги до бабусі й батька. А чому ти не стріляєш і не вбиваєш? Ти ж мусив би... — спитала вона.
— Це дуже банальна історія, — одказав він, витираючи рукавом губи, — на, випий.
— Розкажи... — попросила Анна, беручи пляшку.
— У сорок першому я закінчив музичну консерваторію у Бреслау. Колись це було дуже велике й красиве місто, там я народився, там могили моїх батьків і сестри, — почав він розповідати, вмощуючись на шинелі поруч з нею. — Знаєш, де це? — спитав хлопець.
— Авжеж, знаю! Моя бабуся народилася в тих краях, в Опельні, а дідусь студіював у Бреслау медицину, — відповіла Анна. — У бабусиному альбомі є чимало прекрасних світлин Бреслау. Тобто було, — додала вона після паузи. — Вибач, що перебила тебе. І що ж було далі? — спитала вона приглушеним голосом.
Хлопець помітив, що вона плаче. Він замовк. Нахи-лився над нею і ніжно відгорнув волосся з її чола. У ньо- го були теплі руки. Він стояв навколішки біля її голови й піднімав пальцями пасма, іноді ненароком торкаючись її щік. Кінчиками пальців він ніжно гладив її обличчя довкруж очей і вуст. Коли вона перестала плакати, хлопець прошепотів:
— Чуєш, прошу тебе, не вибачайся переді мною. Більше ні за що не вибачайся переді мною. Я ще там усе збагнув. Там, із тією дошкою. Я справді все це розумію. Я теж хотів би мати хоч якийсь куток. Хоча б найменший. Але в мене його немає. Може, колись я збудую власний дім. Новий. І ти теж збудуєш. От побачиш... Тобі краще?
Вона кивнула.
— А тепер скажи мені, нарешті, як тебе звати? — додав він, відводячи долоні від її лиця.
— Мене звуть Анна, — відповіла вона й додала квапливо: — Але мені хотілося б, щоб ти називав мене Мартою. Може, колись я тобі поясню це. А тепер продовжуй розповідати. І не забирай долоні. Якщо можеш. І якщо хочеш...
Вона присунулася до нього ближче й поклала голову йому на коліна. Він ніжно гладив її лице кінчиками пальців. Анна слухала.
— Під час навчання, щоб трохи заробити, я давав уроки музики. Серед моїх учнів була дочка заступника гау- ляйтера Бреслау. Мало хто позбавлений слуху й таланту настільки, як вона. Однак дівчинка була дуже старанна і їй треба було навчитися грати на піаніно. Цього прагнув її батько, ще більше — мати, а найбільше бабуся, мати заступника гауляйтера. Ніхто й ніколи не спитався, чи хоче вона цього, а дівча саме боялося сказати, що не хоче. Я теж нічого не казав, бо мені були дуже потрібні ті гроші. Наприкінці сорок другого до армії призивали і сліпих, і божевільних, і навіть артистів. Призвали й мене. Одного дня після останнього уроку я найперше попрощався з моєю ученицею, а потім і з її батьком. Мені пощастило. У салоні сиділа мати заступника гауляйтера. «Максе, я сподіваюсь, що моя внучка, а твоя первістка і єдина дочка, не перестане грати й розвиватися тільки то-
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |