http://vk.com/public_ua_book 15 страница

— Наші німецькі брати, безумовно, подбають про вас, — сказав чернець, схиливши голову. — Візьміть, будь ласка, свої речі і йдіть за мною.

Він так і сказав: «ідіть за мною»! Востаннє Стенлі прочитав цю фразу, коли навчався в початковій школі і вчив напам’ять текст з якоїсь п’єси Шекспіра, яку вони мали показати на сцені їхнього шкільного театрика.

Поки він витягував свою валізу з-під тюків з мундирами, довкола вантажівки зібралося багато ченців. Всі вони штовхали поперед себе порожні тачки. Тачки швидко наповнювалися картоплею і вугіллям. Шофер тим часом курив сигарету й спокійно перелічував банкноти. І Стенлі нарешті збагнув, чому американський військовий транспорт по дорозі до місця призначення зупинився біля церкви.

Він довго йшов за ченцем, коли вони обходили будів-лю церкви. Ще ніколи не бачив такого величезного собору. Вони оминали глибокі вирви на майдані, перебирались через уламки зруйнованих стін. Однак сам собор видавався неушкодженим. За кілька хвилин вони широкою вулицею дісталися зі сходів, що стрімко вели вниз. Це нагадувало Стенлі спуск до станції метро в Нью-Йорку. Тільки тут не смерділо сечею. Спустившись, спинилися біля важких, обкутих сталевими листами дерев’яних воріт. їх відчинив інший чернець. «Каліфорнієць» спер- шу обійняв цього другого, а потім щось пояснював йому по-німецькому. Німець-чернець на знак привітання теж склав руки, як до молитви, й темним кордором провів Стенлі до приміщення, дуже схожого на тюремну камеру. Він колись бачив таку у в’язниці в Алькатрасі. Вони були дуже подібними. Ця теж була такою ж похмурою із зар-жавілими ґратами на невеличкому віконці в бетонній стіні. Тільки тут замість нар стояли чотири ліжка, а на стіні висів великий дерев’яний хрест. Лише на одному ліжку був матрац. На матраці лежали простирадло, покривало, рушник, шматок сірого мила, біла свічка й коробка сірників. У кутку стояв умивальник з латунним краном. Із жестів ченця Стенлі зрозумів, що вони на місці. Потім почув, як десь віддалік грюкнули двері.

Запала тиша. Чулося тільки капання води з несправ-ного крана. Він лишився сам у цій похмурій келії. Сів на ліжку, узяв сірники. Спершу засвітив свічку, а потім прикурив. «Якби він зараз помер, то про це ніхто б не дізнався, — подумав він, затягуючись сигаретою. — Ніхто з тих, хто для мене дорогий. Тому що вони навіть не знають, де я є». Він і сам цього не знає. Йому відомо лише, що він у Кельні, за кільканадцять хвилин ходи від величезного собору.

Він ще ніколи не відчував такого неспокою, як тепер. Саме так. Неспокою. Зовсім не страху. Уперше він зумів ці два відчуття чітко відокремити одне від одного. Страх нетривалий і інтенсивний. Як оргазм. Неспокій не такий. Він поволі розливається по мозку й по тілу. І триває. Ці ченці, що ніби зійшли з середньовічних ілюстрацій, цей незвичний собор, ця темінь, це підземелля, що нагадує вхід у чистилище, ці руїни й попелища, ця війна... Мабуть, усе це разом узяте досягло критичної маси й розлилося в ньому дивним непокоєм. У такому місці, як це, важко було не подумати про смерть. Про свою смерть передусім. Із найважливішим питанням, яке не може не виникнути. Що буде далі? Після смерті. Стенлі завжди захоплювала ідея, яка лежить в основі всіх без винятку релігій: залякати смертю, кінцем усього земного, а потім обіцяти безсмертя в якомусь нескінченно щасливому, ідилічному Едемі. Як у наївних малюнках з брошур «свідків Єгови». Але за неодмінної умови, що впродовж єдиного гарантованого життя — принаймні поки що — вони будуть суворо дотримуватися певних правил. У одній з релігій, тій, наприклад, яку сповідували його дідусь, бабуся й мати — батько не вірив ні в якого Бога, — таких правил було рівно десять. І вони були схожі на накази.

В інших релігіях заповідей було набагато більше, зате, переважно, вони більше нагадували поради, якими варто керуватися. І тому були йому ближчими. Та все ж він трактував кожну релігію як міфологію. Біблія й грецькі міфи були для нього книжками з однієї полиці. Хтозна, чому так сталося, адже мати регулярно будила його й Ендрю недільними поранками й посилала до церкви, даючи двадцятий’ятицентівки на пожертву. Ендрю старанно збирав їх, вдаючи, що щось кидає в плетений кошик служки. А потім він за них купив собі свій перший справжній баскетбольний м’яч. Ендрю і досі вважає, що це був найбільший обман у його житті, й додає з іронією в голосі, що «видно, Бог так хотів». А Стенлі справно вкидав монети в кошик. Насамперед тому, що в церкві він сидів поряд із матір’ю й боявся, що вона могла б запримітити його мах-лювання і їй було б прикро. Ендрю це не хвилювало. Молодший брат Стенлі завжди цікавився тільки собою.

Якось у неділю Ендрю не встав з постелі й не пішов з ними до церкви. Мати тоді розплакалася. Від безсилля. Батька це не обходило. Він теж віддавна не ходив до церкви. Стенлі пригадалася розмова батьків на цю тему. «Я не хочу вже вкотре слухати про кару господню, — говорив батько. — Під час проповіді я волів би почути, що дам собі раду, що ми витримаємо, однак я цього ніколи не чую». Єдине, що єднало батька з релігією, це читання молитви перед їжею. Та це радше була звичка, а не визнання віри. Яєчня на сніданок без молитви не смакувала б йому так само, як яєчня без солі.

А коли Стенлі вибрався від батьків до Прінстона, церква і релігія взагалі перестали для нього існувати. Просто

8 Бікі

одного дня він зрозумів, що віра йому не потрібна і що Бог зовсім не допомагає йому збагнути світ. Своєю непід- твердженою позірною всюдисущістю він тільки все ускладнює. Цієї всюдисущості не помітно на тлі всіх лих і страждань, котрим Бог повинен був протистояти. А значить, Його або просто немає, або світ, буцімто створений Ним, Його зовсім не цікавить. Тлумачення мовчання Бога первородним гріхом людини не переконувало. Навпаки. Якщо так і було, то Бог виявився впертим і мстивим. Усе те зміцнювало переконання, що Бога нема.

Згодом по кількох роках після закінчення університету, ця позиція — поволі й непомітно — почала змінюватися. Він більше не погоджувався з тезою, що «чим менше знаєш, тим більше віриш», яка свого часу була дуже модною серед студентів Прінстонського університету. Хоча свого часу сам піддався її агресивним чарам і, як багато інших, демонстративно носив хрестик на грудях. Він пригадує, що мати під час його приїзду додому була дуже втішена тим його хрестиком і майже розчулена. Вона не побачила, що Христос на тому «розп’ятті» був зображе-ний вниз головою. Така дитяча й наївна маніфестація спротиву, з якої він швидко виріс, коли після університету вирушив у доросле життя. Чим більше він дізнавався, тим менше розумів. І щоразу більше йому бракувало Чогось чи Когось, хто упорядкував би все те, пояснив і означив у межах одного Сенсу або єдиної Теорії з великої літери. Поки що він не знаходив нічого такого. І поступово став допускати думку про те, що це міг би бути Бог...

Він думав про це і зараз, коли, здивований своїм не-спокоєм, вдивлявся в пломінчик свічки, затягуючись сигаретою в похмурій монастирській келії десь у підземеллі зруйнованого Кельна. Почувався тут, як у могилі. Поставив палаючу свічку на умивальник. Уперше в житті він боявся заснути в темноті. Збагнув, що — теж уперше в житті — він задумався про те, чи прокинеться наступного ранку. Адже сон — це маленька смерть.

Кельн. Німеччина, ранок четверга,

8 березня 1945 року

Його розбудив стукіт. Розплющив очі. Крізь заграто-ване віконце в стіні в келію проникало сіре світло. Він впізнав лише «каліфорнійського» ченця, який стояв у отворі навстіж відчинених дверей.

— Чи не поснідаєте зі мною? — спитав він з усміш-кою. — Ви, певно, дуже зголодніли...

Стенлі сів на ліжку. Чернець тим часом підійшов до умивальника й налив у два металеві кухлі, які приніс із собою, води. Потім сів поряд зі Стенлі на ліжко. Подав йому чашку з водою й поставив між ними вистелений білою серветкою кошик з кількома скибками черствого хліба.

— Шановний пан сержант Медлок, який привіз вас, сказав мені, що ви робите знімки для газети. Якщо бажаєте, я можу вас провести на вежу нашого собору. Звідти видно всі околиці. Сьогодні небо, щоправда, трохи захмарене, але зате спокійне. Ніякої стрілянини з того боку ріки.

Вони сиділи один біля одного і їли хліб, запиваючи водою.

— Якої стрілянини? — здивувався Стенлі.

— З того берега Рейну, — відповів чернець, поглядаючи на нього. — Кельн по нашому лівому, по західному боці Рейна, є... наш, а на протилежному боці все ще наші вороги. Два дні тому вони висадили в повітря міст Гоген- цоллерна, останній, що залишився, і тому важко дістатися на другий бік ріки. Але це справа кількох днів. З того боку дуже спокійно. Усі німці, що залишилися тут, зустрінуть вас добре.

Стенлі взяв ще одну скибку хліба. Чернець мав рацію, він був дуже голодний.

— Тобто з одного боку Рейну німці, а з другого американці?! — уточнив він із недовірою.

— Саме так, — відповів чернець і додав: — Один із наших братів пізніше відведе вас до штабу на Кайзер-Віль- гельм-рінг. Гадаю, там вам нададуть необхідну допомогу.

Наші можливості, на жаль, — він показав на кошик із черствим хлібом, — дуже обмежені.

— Чи побачу я з вежі собору другий бік, — спитав схвильовано Стенлі.

— З вежі нашого собору ви побачите весь Кельн. Наш собор є...

— Чи могли б ви мене туди відвести? Просто зараз? — перебив він його, поспіхом ковтаючи останній кусень хліба й нервово хапаючи пачку сигарет.

Він встав, відкрив валізу й дістав із неї фотоапарат.

— Ходімо! Ми можемо піти туди просто зараз? — знову нетерпляче спитав він, стоячи перед ченцем з апаратом на шиї.

— А ви, часом, не з Нью-Йорка? — спокійно запитав чернець, не рухаючись з місця.

— Ні. Я з Пенсильванії, але я здогадуюся, що ви маєте на увазі. Я міряю час так, як міряють його люди в Нью- Йорку. Вибачте. Прошу спокійно закінчувати снідання, — Стенлі підійшов до загратованого вікна. — У вас є ім’я? — запитав він через хвилину. — Як мені до вас звертатися? Я завжди гублюся, коли розмовляю зі священиками. Мені не хотілося б вас образити.

— Я не священик. Я чернець. Моє ім’я Мартін. Прізвище Картер. Я не знаю, звідки походять мої батьки, бо я народився в притулку Гринвіч Вілледж у Нью-Йорку. Можете звертатися до мене по імені, якщо хочете, — відповів чернець і, підходячи до нього, спитав: — Ви не почастуєте мене сигаретою? Люблю закурити після сніданку.

— Так, звичайно, — здивувався Стенлі й простягнув пачку.

— «Галуаз», так? Я теж люблю «галуази», але найбільше ті, старі, зовсім білі, без фільтра.

За хвилину вони вийшли з келії. Йому здавалося, що вночі коридори, якими вони йшли сюди, не були такими довгими. Зовні, в денному світлі все мало інший вигляд. Коли вони вийшли на вулицю, він на мить спинився й заніміло дивився на дві гостроверхі вежі, що стрільчасто виростали з-поміж наче приклеєних до них капел з тисячами фігур святих, вирізьблених з каміння. Досі він ще ніколи не бачив такого!

— Який чудовий собор! — сказав він після хвилини мовчазного захвату. — Як добре, що хтось із наших подумав про те, щоб його зберегти й не бомбувати.

— Ви так вважаєте?! — відповів чернець. — Я зовсім іншої думки. Так, тепер і наші, й британські генерали в листівках переконують солдатів і мешканців Кельна, що з так званої поваги до культурного спадку вони пощадили цей собор. Та це не вся правда. І пропагандистська нісенітниця. У листопаді сорок третього на собор упали бомби. І якби не захисна оболонка, зведена величезними зусиллями німців упродовж кількох місяців, північна вежа точно впала б. Коли ми пройдемо далі, я покажу вам ту оболонку. Окрім цього, я нещодавно розмовляв із одним польським льотчиком з англійських повітряних сил. Він сказав, що собор зі своїми вежами був прекрасним орієнтиром для бомбардувальників, лише тому його й не знищили. Те, що собор є таким, яким є нині, це чистий випадок. Щасливий випадок... — додав він.

Вони дісталися до головного порталу. Очевидно, сол-дати знали «брата Мартіна», — так вирішив назвати свого провідника Стенлі, — бо, незважаючи на те, що був цивільним, він проходив повз контрольні пункти без жодних проблем. Коли вони опинилися в соборі, брат Мартін відразу провів його під невеликі двері з правого боку й сказав:

— Ці двері ведуть аж на верх південної вежі. Щоб вийти на терасу, вам треба піднятися стрімкими вузькими сходами нагору. Це забере у вас з півгодини часу. Наш собор дуже високий. Другий за висотою в Європі. Це так, якби ви сходами піднялися до половини Емпайр стейт білдинг. Будьте дуже обережними на сходах. Декотрі з дощечок прогнили, деякі поламані, а декотрих бракує, — додав він, вказуючи рукою в напрямку темного коридора.

— А чи можна постояти хвильку внизу й підійти хоча б до вівтаря? — спитав він.

— Так. Звичайно! Я зовсім забув, що ви ще ніколи не були тут. Будь ласка, прошу йти, куди вам захочеться. Я почекаю вас тут. А може, супроводжувати вас? Я знаю тут кожну деталь...

— Якщо можна, я хотів би побути сам. Ви розкажете мені іншим разом. А зараз я хочу лишитися на самоті зі своїм фотоапаратом...

Стенлі повернувся до центрального нефу. Зняв на-кривку з об’єктива. Роздумував, як кількома кадрами показати монументальність і унікальність цього місця. Він мимоволі згадав, що туристи люблять фотографувати вітражі проти світла. Спинився перед рядом свічок, що стояли на металевій плиті з лівого боку нефу. Віск, що стікав по них, набирав химерних форм і чудово розсіював світло. У глибині, за балюстрадою з чорних сталевих брусів, з величезного горщика стирчали держаки з прапорами. Американський і російський. Далі, вже під головним вівтарем, освітлений ранковим світлом, яке проникало крізь вітраж, стояв дерев’яний віз, повний людських че-репів. Посередині лежала зламана свастика. Це було примітивно й вульгарно. Груба пропаганда. Навіть важко збагнути, на кого вона була розрахована. Адже собор, оточений військом, був недоступним для звичайних людей. Сумнівався, що Артур опублікує такі знімки.

Стенлі пішов далі. На пюпітрі під фігурою розп’ятого Христа безладно порозкидані аркуші паперу, на яких лежали чиїсь окуляри. Трохи далі старенька жінка в чорній хустці мила навколішки сходи під іконою в золотій рамі. Він продовжував фотографувати...

Коли він вернувся під двері, що вели на вежу, брат Мартін наливав до мармурової кропильниці воду з алюмінієвого відра. Помітивши Стенлі, він поставив відро на підлогу і сказав:

— Я почекаю вас. Ви йдіть. Знайдете мене тут. Я не піду з собору, поки ви не повернетеся. У мене є що робити, — додав він з усмішкою, — тут багато кропильниць... А потім я відведу вас на Кайзер-рінг! — крикнув він йому услід.

Брат Мартін Картер казав правду: підйом нагору був небезпечним. Сходи вежі мали б називатися якось інакше. Коли він перший раз ледве встиг зіскочити з дошки, що прогнулася під ним, на сходинку нижче, він подумав, що це випадковість. Пізніше, коли «це» повторилося вдруге, втретє, вчетверте, він став перевіряти кожну сходинку. Не пригадує, скільки часу тривав той підйом. У всякому разі, це тривало набагато довше, ніж півгодини.

Коли він нарешті вийшов на оглядову терасу під ажурну піраміду купола, крізь хмари пробилося сонце. Стенлі швидко підійшов до балюстради. Перше, що він побачив, були арки металевих конструкцій, що стирчали з води над опорами затопленого мосту. На середині ріки вони закінчувалися. Із протилежного боку місто мало такий же вигляд, як і з цього. Він побачив кілька високих будівель на тлі зруйнованих будинків, вулиці в руїнах. Нічого особливого. Як у Трірі. Стенлі чомусь почувався розчарованим. Він і сам не міг сказати, що сподівався побачити. Не драконів, звичайно, та хоча б одну гармату, спрямовану на нього. Нічого подібного він не помітив. Ще не здобута Німеччина на другому боці ріки мала такий же вигляд, як завойована Німеччина по цей бік. Йому пригадалися слова англійця. Drôle de guerre, нецікава війна...

Стенлі сів на балюстраду. Курив і крутив важілець, перемотуючи плівку. Вставив нову касету. Нахилився, щоб вибрати найкращий ракурс затопленого мосту.

— А яку діафрагму ви виставили? На п’ять і шість десятих, чи не так? Збільшіть діафрагму і час витримки. Тоді права частина кадру буде насиченішою. Через хмару на небі там тепер темніше...

Від несподіванки він сповз із балюстради і впав спи-ною на кам’яну підлогу, хапаючи на льоту фотоапарат і притискаючи його до грудей. Розлючений, глянув угору. Молода жінка в чорному пальті з сигаретою в зубах простягнула йому руку. Він підвівся без її допомоги. Вона відійшла на другий бік тераси. Він подивився на неї. Довге біляве волосся спадало на її обличчя. На щоці — шрам. Військові гамаші на ногах. Він підійшов до неї.

— Я міг зірватися з балюстради. Ще ніхто мене так не лякав, як ви, — промовив він з докором.

Вона мовчала.

— Я виставив на п’ять і шість десятих. Це оптимально при цьому освітленні. Мені так здається. Більша діафрагма і триваліша експозиція нічого не дадуть, — додав він.

Вона повернулася до нього обличчям. У неї були бла-китні очі, високі вилиці й довгі вії.

— Ви помиляєтеся, — заперечила вона, — діафрагма п’ять і шість десятих у цій «лейці» після зміни плівки виставляється автоматично. Ви не здогадалися, що її треба змінити. Таке майже з усіма трапляється. Ви б не зіпсували кадр. Навіть в останнього алкоголіка, у якого трясуться руки, кадр не зіпсувався б. Тим паче при такому широкому плані...

Коли вона говорила, то морщила лоба. У неї були об-вітрені губи й білі зуби.

— Звідки ви знаєте, яка в мене «лейка»?

Вона посміхнулася. Йому здалося, що тієї миті на її очі набігли сльози.

— Таку «лейку» я впізнала б навіть із запаху, — тихо промовила вона.

— Чому ви плачете?

— Я завжди плачу, коли посміхаюся. Останнім часом. Та це мине. Вам це заважає? Тобі це заважає?!

— Звідки ви знаєте, що я розумію тільки по-англійському?

— Мартін сказав, що приведе тебе на вежу і що в тебе є фотоапарат. Тому ти одразу мені сподобався. — Вона опустила голову. — Я чекаю тут на тебе з самого ранку. Мартін дає мені перекладати листівки й дозволяє прибирати в соборі. На ці гроші я купую харчі для себе й тітки Аннелізе. Він сказав, що ти типовий американець і не знаєш ніяких інших мов, окрім англійської.

— А звідки ви знаєте мою «лейку»?

— Знаєш що? Не виводь мене з себе! Ти що, з біса, тут мені влаштовуєш допит? Я лиш хотіла тобі порадити, яку виставити діафрагму. Ти поводишся, як американський завойовник. Чхати мені на завойовників! — раптом вибухнула вона. І знову відійшла вбік. Він прикурив дві сигарети і наблизився до неї.

— Я спитав просто з цікавості. Зрозумій, що ніхто й ніколи не розпізнав би мою «лейку» за... запахом, — сказав він з усмішкою і простягнув їй сигарету. — А можна ще одне, останнє питання?

Вона взяла сигарету. Спробувала затягнутися, але сигарета згасла. Вона підійшла до нього й сягнула рукою до кишені його плаща, притиснувшись головою до його плеча. Її волосся пахло лавандою. Вона дістала з його кишені сірники, стала навпроти нього й прикурила сигарету.

— Можна, — сказала вона, видихаючи дим.

— Ви — німкеня?

— Так. Я — німкеня. Мене звати Анна Марта Бляй- бтрой. Це тебе насторожує? — спитала вона, одвертаючись від нього.

І пішла до балюстради. Він рушив за нею. Вони сто-яли, дивлячись на місто.

— Ні! Чому раптом? Річ не в цьому. Мені просто ці-каво.

— Не бреши! Ти не можеш любити німців. Я б на твоєму місці теж їх не любила, — сказала вона схвильовано.

— Чому ви так добре знаєте... звідки ви знаєте про мій фотоапарат, — спитав він, не звертаючи уваги на її зауваження.

— Я знаюся на всіх фотоапаратах.

— Чому?

— Бо знаюся, — відповіла вона, присуваючись дуже близько до нього. — А тепер я можу тебе про щось запитати?

— Звичайно, питайте.

Вона дістала з кишені пальта ролик із плівкою. Він помітив, як швидко змінився вираз її обличчя. З нього зникла байдужість і якась агресивність. Її очі стали ще більшими. Вона дивилася на нього схвильовано, як маленька дівчинка, яка не знає, що з нею невдовзі може статися. Міцно стискаючи в руці ролик, спитала:

— Проявиш для мене цю плівку? Проявиш? Ти можеш зробити це добре?

— Звичайно, проявлю. Нема проблем. Може, навіть сьогодні.

— Ти сам це зробиш, чи комусь віддаси?

— Цього я поки що не знаю. Я в Кельні всього кілька годин. Не знаю, чи впустять мене до фотолабораторії. Навіть не знаю, чи є вона тут. Брат Мартін обіцяв мене відвести на якийсь Ринг чи щось у цьому роді. Там я про все довідаюся.

— Так, на розі Кайзер-Вільгфіьм-рінг і Кристофер- штрасе. Там розмістились ваші військові, вони тепер керують містом. Мартін казав мені, що ти працюєш для «Тайме». Гадаю, що вже кого-кого, а тебе там повинні прийняти з почестями. Мій батько, ще до війни перекладав для твоєї газети німецьких поетів. Він дуже пишався цим. Ви навіть надрукували його фото.

Він слухав її, вражений. На даху собору в Кельні зу-стрілося двоє людей, які теоретично могли ніколи не взнати про існування одне одного. Адже він міг би сюди не приїхати, не зустріти «шановного пана сержанта Мед- лока», який з-під поли продає ченцям картоплю й вугілля, допровадити його до келії міг інший «брат». Але це був саме спритний сержант Медлок, що підробляв «наліво», а добродушний брат Мартін, який відшукав саме цю дівчину, щоб вона перекладала листівки. А батько тієї дівчини перекладав для «Тайме», а сама вона так хотіла зустрітися з ним, що піднялася на цю вежу і все це йому оповіла. Оминаючи маленьку подробицю, що ця дівчина знається на фотографії так, наче вона займалася нею ще з народження! Вона має слушність. При більшій діафраг-мі, тривалішій експозиції і при тому освітленні у нього вийшло б краще зображення зруйнованого мосту. Без сумніву, вона мала рацію. Його «лейка» автоматично виставляє п’ять і шість десятих після того, як відкривається касетоприймач.

— Чому ти замовк? Я сказала щось недоречне? — від- волікла вона його від роздумів.

— Зовсім ні! Я лиш задумався над тим, що нам призначено долею, а що відбувається випадково, але тепер це не має значення, — відповів він. — Дайте мені вашу касету.

— Пообіцяй мені, що тільки ти її проявиш! — попросила вона схвильовано. — Якщо не ти, то, прошу тебе, нікому не передавай її. Обіцяєш?

— Обіцяю! — сказав він, ховаючи касету з плівкою до кишені піджака. Дівчина стала навшпиньки, ніжно поцілувала його в щоку й вигукнула:

— Я принесу тобі за це огірків і копченої ковбаси від тітки Аннелізи. І спечу для тебе пиріг з яблуками. Через три дні, в неділю, чекатиму тут на тебе о тій самій порі. А тепер я мушу йти.

Підскакуючи на одній нозі, наче маленька дівчинка, вона побігла до сходів, що вели вниз. Нараз спинилася й бігцем вернулася до нього.

— Дай мені потримати твою «лейку»! Хоч на хвильку! Прошу тебе!

Вона була схожа на дівчинку, яка випрошує вимріяну забавку! Він подав їй фотоапарат. Вона підійшла з ним до балюстради й направила об’єктив на міст. Обернулася до Стенлі і крикнула:

— Можна?! Тільки один кадр! Обіцяю...

— А як вас звати? Я не запам’ятав, вибачте.

— Бляйбтрой, — відповіла вона і побігла вздовж тераси.

— Це означає щось по-німецькому? — крикнув він їй навздогін.

— Так! — крикнула вона, спинившись біля дверей, що вели на сходи. — У дослівному перекладі твоєю мовою це означає «будь вірним» або «залишайся вірним».

Він ще якийсь час побув на даху. Зробив кільканадцять знімків. Щоразу, налаштовуючи фотоапарат, він думав про цю дівчину.

У масивному адміністративному будинку на вулиці Кайзер-Вільгельм-рінг, 2 в Кельні справді розмістився якийсь «уряд». Кожен, кого він там зустрічав, хотів керувати і кожен був дуже поважним. Та лише до тієї хвилини, коли треба було прийняти те чи інше самостійне рішення. Із повагою вони поставилися до брата Мартіна, натомість йому виявлено тільки позірну увагу. Нікого не хвилювало, що ото раптом з’явився якийсь редактор із «Нью-Йорк Тайме» з «інформаційною місією в ім’я дотримання прав на одержання незалежної інформації читачами в Сполучених Штатах». Один огрядний офіцер сказав йому відверто, що кореспонденти на війні, цитуючи дослівно, «то як гнійний чиряк на дупі».

Вони пробули поміж поверхами адміністративної бу-дівлі на вулиці Кайзер-Вільгельм-рінг понад три години; від одного прокуреного приміщення їх посилали до іншого. Спершу він почував злість, потім безсилля, що поволі переростало в байдужість. Окрім того, він відчував, що не має права обтяжувати своїми клопотами ченця, який ходив із ним і вкотре вислуховував ті ж самі пояснення «про інформаційну місію». Та коли Стенлі був уже готовий начхати на все і повернутися спершу до Люксембурга, а потім, після розмови з Артуром, остаточно додому, вони потрапили в ще одну прокурену кімнату в підземній частині будівлі. Коли вони ввійшли, худий чоловік в офіцерському мундирі спершу уважно глянув на них, потім поволі пересунув окуляри з носа на очі, а затим з криком підбіг до брата Мартіна. Вони обнялися, як щирі друзі. Виявилося, що вони знайомі ще з часів місії брата Мартіна в Ірландії. Опісля їхні дороги розі-йшлися, і тепер після стількох літ вони зустрілися в під-земеллі адміністративної будівлі в Кельні. Після короткої розмови худорлявий офіцер викликав ад’ютанта і наказав йому «за всяку ціну дістати, якщо треба, то й з-під землі, молодшого лейтенанта Бенсона, який відає листівками». Але Бенсона не довелося розшукувати «під землею». Із ногами на столику він собі спокійно сидів у кабінеті на третьому поверсі, де вони вже встигли побувати. У присутності худого офіцера Бенсон вдав, ніби бачить редактора Стенлі Бредфорда вперше в житті. За кожним дорученням, яке давав худий офіцер, він клацав підборами і з готовністю гаркав: «Так, сер!» Насправді ж, доручення давав Стенді. Худий офіцер в окулярах тільки змінював їх у накази, підкріплені клацанням підборів.

— Ти почув, Бенсоне, що маєш зробити, чи не так? Тепер підсумуймо: спершу ти для редактора приготуєш перепустки на всі об’єкти міста. Принесеш їх мені на підпис. Потім зарезервуєш три години в лабораторії фотографа. Якщо це можливо, то ще сьогодні ввечері. Потім даси редакторові Бредфорду повноваження висилати депеші. Це не конче мусять бути шифрограми. Достатньо і звичайних телеграм. Повноваження на депеші я підпишу сам. А тепер подбай, щоб редактор мав що їсти, пити й де спати. За півгодини маєш бути тут із перепустками й рапортом. Ясно?! Ти зрозумів, Бенсоне?!

— Так, сер! — гаркнув востаннє молодший лейтенант Бенсон, клацнувши підборами й одразу вийшов.

— А тепер ти, Мартіне, — звернувся худий офіцер до ченця, — розповідай. Що в тебе нового? Як ти сюди потрапив? І чому саме сюди? Тут страшенно нудно. От здивується Шейла, коли я їй напишу, що зустрівся з тобою! Боже, як вона зрадіє! Вона постійно згадує про тебе. Розповідай... — Він повернувся до Стенлі: — Пане редакторе, ви не будете на мене гніватися? Нам з братом Марті- ном є про що погомоніти.

Він без слова вийшов у коридор. Сів на дерев’яній лавці навпроти дверей. Подумав, що це доля спіткалася з випадком, і сьогодні вони обоє перебувають у фазі якоїсь незвичної кульмінації...

Спітнілий молодший лейтенант Бенсон з’явився з ра-портом і купою паперів з печатками через дві години. Худий офіцер, зайнятий бесідою з братом Мартіном, навіть не помітив, скільки минуло часу. Він швидко проглянув документи й сказав:

— Бенсон, курва, ти що, хочеш покласти спати пана редактора в гуртожитку? Та ще й у якомусь селі під Кельном? Ти хочеш, щоб пан редактор написав про нас щось погане і щоб потім це прочитав полковник Петтерсон? — додав він, підвищуючи голос. — Ти ж бо сам знаєш, що

Джон страшенно не любить, коли про нього кажуть щось погане, а тим паче він не пробачить, коли про нього щось погане напишуть. Та ще й у Нью-Йорку. Ну, Бенсоне! Подумай...

— На сьогодні у нас немає нічого іншого, пане полковнику! — вигукнув Бенсон.

— Як це немає? — Худий офіцер підняв голову, одірвавшись од паперів. — У кого це, курва, «у нас», Бенсоне? А коли будуть?

— Якщо панове дозволять, — несміливо втрутився в розмову Стенлі, — то я б охоче залишився в келії брата Мартіна. Якщо я взагалі можу там залишитися.

— Звичайно, ви можете залишатися, — відповів брат Мартін.

— Зробимо так, Бенсоне. Ти від мого імені замиль очі тим мудакам-квартирмейстерам і скажи їм, що ми без їхньої допомоги знайшли вихід. — Худий офіцер посміхнувся. — А тепер проведи панів'до нашого клубу.

— А чи можна мені, — Стенлі знову втрутився в розмову, — піти з молодшим лейтенантом Бенсоном до фотолабораторії. Я зовсім не голодний.

— Бенсоне, ти чув? — спитав худий офіцер.

— Так точно, сер! — крикнув Бенсон.

Фотолабораторія була в найтемнішому місці на вулиці

Кайзер-Вільгельм-рінг, 2. Він ішов швидко, іноді переходячи на біг, щоб устигнути за молодшим лейтенантом Бенсоном. Вони дісталися до низького отвору в стіні на рівні землі. На сходах, а потім і в коридорі, не було жодної лампи. Увійшли до якогось приміщення. Молодий солдат сидів за одним із столів, поставлених у ряд. На столах стояли кювети. На мотузках під стелею сохли фотографії. Він відчув знайомий запах хімікатів.

— Брайан, швидко поясни все панові Бредфорду, — сказав молодший лейтенант Бенсон молодому солдатові і щез.

— Так точно, сер! — крикнув той услід.

Брайан вилив у металеве відро рідину з кількох кювет. Зібрав їх, поскладав одна на одну й пішов до зливу. Старанно їх вимив. Потім поставив рядочком на столі й приніс скляні бутлі з реактивами.

— Якщо я вам буду потрібний, я поряд, у курилці.

Він любив цей запах, любив такі місця. Дістав плівку. Почав проявляти. Його охопило знайоме хвилювання. На батьковій бензоколонці він теж це відчував. Є речі, які ніколи не змінюються. Йому хотілося курити. Не закурив. Відсунув стілець: мав звичку працювати стоячи. Поволі на фотопапері з’являлося зображення. Він пригадав деякі кадри. Зруйнований міст на Рейні, знятий ним, потім той самий міст, знятий на кілька хвилин пізніше дівчиною. Її міст був іншим. Чіткішим. Реальнішим. Її світлина була кращою, хоча й зроблена на ходу. Йому причувся її голос: «Можна? Тільки один кадр! Обіцяю». Він повісив проявлені знімки на мотузку. З кишені піджака дістав її касету. Спершу почувався так, наче читав чужого листа. Хоча вона йому й дозволила, та у нього складалося враження, що він втручається в чуже життя. Світлини завжди були для нього сокровеннішими, ніж будь-які листи. Він опустив плівку в кювету. Хвилиною пізніше почав проявляти негатив. На плівці, зануреній у рідину, поволі почали з’являтися зображення. Одне за одним...

Дата добавления: 2015-10-21